Текст книги "Кортик"

Автор книги: Анатолий Рыбаков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 17 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

Розділ 27
ТАЄМНИЦЯ

– Що? Розбовкав? – лаяв Мишко Генку. – Ех ти, базікало!

– А я йому мовчати повинен? – виправдувався Генка. – Він буде спектакль зривати, а я йому повинен мовчати.

Хлопці сиділи в Славика. Квартира в нього валика, світла. На підлозі – килими. Над столом – красивий абажур. На дивані – маленькі строкаті подушки.

Генка сидів на круглому обертовому стільці перед піаніно і розглядав обкладинки нотних зошитів. Він почував себе винним і, щоб приховати це, був неприродно збуджений і кевгаваючи ляпав язиком.

– «Паганіні»… – прочитав він. – Що це за Паганіні такий?

– Це знаменитий скрипач, – пояснив Славик. – Йому вороги перед концертом порвали на скрипці струни, але він зіграв на одній струні, і ніхто цього не помітив.

– Подумаєш! – сказав Генка. – У батька на паровозі їздив кочегар Панфілов. Так він на пляшках грає що хочеш. Спробував би твій Паганіні на пляшці зіграти.

– Що з тобою говорити! – розсердився Славик. – Ти нічого в музиці не розумієш…

– Хіба мені розмовляти заборонено? – Генка, відштовхнувшись від піаніно, зробив кілька обертів на стільці.

– Знаєш, Генко, – похмуро промовив Мишко, – треба думати, що говориш. Якби ти думав, то не розбовкав би Борці про ящики.

– Тим більше, що в тих ящиках нічого немає, – вставив Славик.

– Ні, є, – заперечив Генка, – там нитки.

– Чому ти так упевнений, що там нитки? – спитав Славик.

– Упевнений і все! – труснув чубом Генка.

– Ти завжди цвенькаєш, чого не знаєш! – сказав Мишко. – Там зовсім інше.

– Що?

– Ага, так я тобі й сказав! Щоб ти знов роздзвонив?

– Їй-богу! – Генка приклав руки до грудей. – Щоб мені не встати з цього місця! Щоб…

– Хоч до ранку божись, – перебив його Мишко, – все одно нічого не скажу. Тому що ти завжди дзвонарем був, дзвонарем і залишився.

– Але ж я не розбовкав, – сказав Славик, – виходить, мені ти можеш розповісти.

– Нічого я вам не скажу! – сердито відповів Мишко, – Я бачу, що вам не можна серйозну справу довірити.

Деякий час хлопці сиділи мовчки, дуючись один на одного, потім Славик сказав:

– Все-таки нечесно критися. Ми всі втрьох лазили в підвал – отже, між нами не повинно бути секретів.

– Я хіба знав? – заговорив Генка, звертаючись до Славика. – Я думав, ящики, ну і ящики… Адже мене ніхто не попередив. Сам з чимось криється, а інші винні.

Мишко мовчав. Він усвідомлював, що не зовсім правий. Треба було попередити Генку. І взагалі він поступив не по-товариському. Він повинен був поділитися з хлопцями своїми підозрами. Але… як же тоді кортик? І про кортик розповісти? Звичайно, вони хлопці надійні, не видадуть, і Генка не розляпає; коли буде все знати. Але розповісти про кортик?.. А якщо так: про Філіна і про Нікітського розповісти, а про кортик поки що не говорити, а там видно буде… А може, і про кортик розповісти… адже він один нічого не зробить, один в полі не воїн. Однак він пробурчав:

– Коли в людини є голова на плечах, то вона повинна сама мозком ворушити… А то «не попередили» його!

Генка відчув у його словах примирення і почав енергійно виправдуватися:

– Але ж ти зрозумій, Мишко, звідки я міг знати? Хіба я думав, що ти від нас з чимсь криєшся! Адже я від тебе нічого не приховую…

– І взагалі, – образився Славик, – оскільки в тебе є від нас секрети, то нема про що й говорити…

– Ну, гаразд, – сказав Мишко, – я вам розповім, але майте на увазі, що це велика таємниця. Цю таємницю мені довірив не хто-небудь. Мені її довірив… – він подивився на напружені від цікавості обличчя хлопців і повільно промовив – Мені її довірив Полевой. Ось хто мені її довірив!

Зіниці в Генки розширилися, погляд його завмер на Мишкові. Славик також дивився на Мишка дуже уважно – він з розповідей Мишка і Генки знав і про Полевого і про Нікітського.

– Так от, – продовжував Мишко, – насамперед дайте чесне слово, що ніколи, нікому, нізащо ви цієї справи не розляпаєте.

– Даю чесне слово благородної людини! – урочисто проголосив Генка і вдарив себе в груди кулаком.

– Клянуся своєю честю! – сказав Славик.

Мишко встав, навшпиньках підійшов до дверей, тихенько відчинив їх, оглянув коридор, потім щільно причинив двері, уважним поглядом обвів кімнату, заглянув під диван і, показавши пальцем на двері, що вели в спальню, пошепки запитав:

– Там нікого немає?

– Нікого, – так само пошепки відповів Славик.

– Так от знайте, – прошепотів Мишко і таємниче оглянувся на всі боки, – знайте: у Нікітського є найближчий помічник у його шайці, і прізвище його… – Він зробив паузу, потім багатозначно промовив: – Філін. О!

Ефект вийшов приголомшуючий.

Генка сидів, міцно вчепившися в стілець, нахилившися вперед, з відкритим ротом і округленими очима. Навіть його волосся якось по-особливому піднялося і стирчало в усі боки, ніби здивоване щойно почутою новиною. Славик часто моргав, ніби йому насипали в очі піску.

Налюбувавшись справленим враженням і щоб ще посилити його, Мишко продовжував:

– І от… У мене є підозра, що той високий, який був у підвалі, а потім вийшов… Пригадуєте, в кавказькій сорочці?.. То і був… Нікітський!

Генка трохи не впав з стільця. Славик підвівся з дивана і розгублено дивився на Мишка.

– Що… це серйозно? – ледве зміг він вимовити.

– Ну, от іще, – знизав плечима Мишко, – стану я жартувати такими речами! Тут, брате, не до жартів. Я його по голосу впізнав… Щоправда, обличчя я його не бачив, але ж факт, що він затримувався…

– Оце так! – зміг нарешті промовити Генка.

– Оце тобі й так, а ти ляпаєш де попало!

– Раз така справа, – сказав Славик, – треба негайно повідомити в міліцію.

– Не можна, – відповів Мишко і надав своєму обличчю загадкового виразу.

– Чому?

– Не можна, – знову повторив Мишко.

– Але чому? – здивувався Славик.

– Треба все як слід з’ясувати, – ухильно відповів Мишко.

– Не розумію, що тут з’ясовувати, – знизав плечима Славик. – Нехай навіть ти не зовсім упевнений, що це Нікітський, але ж Філін той…

Мишко встав і рішуче сказав:

– Я вам ще не все розповів. Ходім до мене.

Хлопці відправилися до Мишка. Коли вони проходили через двір, Генка підозріло оглядався на всі боки. Йому вже здавалося, що ось зараз тут з’явиться Нікітський…

Розділ 28
ШИФР

Прийшовши до Мишка, хлопці мовчки посідали навколо столу.

Вже настав вечір, але Мишко світла не світив.

Генка і Славик сиділи за столом і, затамувавши подих, спостерігали за Мишком. Він тихо, намагаючись не стукати, закрив двері на защіпку, потім зсунув занавіски – в кімнаті стало майже темно. Вживши всіх цих застережливих заходів, він витяг із шафи згорток і поклав його на стіл.

– Тепер дивіться, – таємниче прошепотів він і розгорнув згорток.

Генка і Славик подалися вперед і зовсім лягли на стіл. У Мишкових руках з’явився кортик.

– Кортик… – прошепотів Генка.

Але Мишко загрозливо підняв палець:

– Тихо! Дивіться, – він показав клеймо на клинку, – вовк, скорпіон, лілія… Бачите? Так. А тепер найголовніше… – І артистичним жестом він викрутив рукоятку, вийняв пластинку і розтягнув її на столі.

– Шифр, – прошепотів Славик і запитливо подивився на Мишка.

– Так, – підтвердив Мишко, – шифр, а ключ до цього шифру в піхвах, зрозуміло? А піхви ці… у Нікітського… От… А тепер слухайте…

І Мишко, зовсім притишивши голос, – поводячи очима й жестикулюючи, розповів друзям про лінкор «Императрица Мария», про його загибель, про вбивство офіцера, на ім’я Володимир…

Хлопці сидять мовчки, приголомшені цією загадковою історією. У кімнаті вже зовсім темно. В квартирі тиша, ніби вимерли всі. Тільки іноді глухо задзюрчить вода у водопроводі або почується на сходах протяжний, тужливий крик бездомної кішки. В навколишньому мороці хлопцям ввижалися невідомі кораблі, далекі безлюдні землі. Вони відчували холод морських пучин і дотик морських страхіть…

Мишко встав і повернув вимикач. Маленька лампочка спалахнула під абажуром і освітила схвильовані обличчя хлопців і стіл, покритий, білою скатертю, на якій блищав сталевий клинок кортика і золотилася бронзова змійка, що звивалася навкруги побурілої рукоятки…

– Що ж це може бути? – першим перервав мовчанку Славик.

– Важко сказати. – Мишко знизав плечима. – Полевой теж не знав, у чому справа, та й Нікітський навряд чи знає. Адже він шукав кортик, щоб розшифрувати цю пластинку. Виходить, для нього це також таємниця, інакше нащо б він ганявся за кортиком?

– Все ясно, як шоколад, – вмішався Генка. – Нікітський шукає скарб. От що він шукає. А в кортику написано, де цей скарб знаходиться. Ох, і грошви там, мабуть!..

– Скарби тільки в романах бувають, – сказав Мишко, – спеціально для нероб. Сидить такий ледар, працювати йому не хочеться, от він і мріє знайти скарб і розбагатіти.

– Звичайно, ніякого скарбу тут не може бути, – сказав Славик, – адже через цей кортик Нікітський убив людину. Хіба ти, наприклад, Генко, убив би за гроші людину?

– Ну-у… – протягнув Генка, – зрівняв! То я, а то Нікітський. Я б, звичайно, не вбив, а для Нікітського це раз плюнути. Адже Нікітський буржуй. А буржуй за гроші рідного батька заріже.

– Може, тут якась військова таємниця, – сказав Славик. – Адже все це сталося під час війни, на військовому кораблі…

– Я вже про це думав, – сказав Мишко. – Припустімо, – що Нікітський німецький шпигун, але для чого він у двадцять першому році шукав кортик? Адже війна вже закінчилася.

– Взагалі будь-який шифр можна розшифрувати без ключа, – продовжував Славик. – У Едгара По…

– Знаємо, знаємо! – перебив його Мишко. – «Золотого жука» читали. Тут зовсім інша справа. Дивіться… – Всі нахилилися до пластинки. – Бачите? Тут тільки три види знаків: крапки, рисочки, кружечки. Якщо знак – це літера, то виходить, що тут всього три літери. Бачите? Ці значки написані стовпчиками.

– Може, кожний стовпчик – це літера, – сказав Славик.

– Я про це думав, – відповів Мишко, – але тут більшість стовпчиків з п’ятьма знаками. Порахуйте! Рівно сімдесят стовпчиків, з, них сорок з п’ятьма значками. Не може ж одна літера повторюватися сорок разів з сімдесяти.

– Нічого філософію розводити, – сказав Генка, – треба піхви шукати. Тим більше – Нікітський тут.

– Ну, – заперечив Славик, – це невідомо, Нікітський це, чи не Нікітський. Адже це, Мишко, тільки твоє припущення, правда?

– Все одно, – упирався Генка, – це Нікітський. Адже Філін тут, а він з Нікітським в одній зграї… Правда, Мишко?

Мишко трохи зніяковів, потім рішуче махнув головою і сказав:

– Раз уже я вам все розповів, так треба по-чесному. Справа в тому, що я ще не знаю, той це Філін, чи не той…

– Як не знаєш? – остовпіли хлопці.

– Так… Мені Полевой назвав тільки прізвище – Філін, а той це Філін чи ні, ще треба встановити. Хіба мало Філіних! Але я чомусь думаю, що це той.

– Так, – протягнув Славик, – виходить рівняння з двома невідомими.

– Ну от, – розсердився Генка, – розвів математику! Це той Філін, напевно, його по морді видно, що бандит.

– Морда – це ще не доказ, – заперечив Славик.

– Добре, – сказав Мишко, – я погоджусь, що в нас немає доказів. Але будемо міркувати по порядку. Так, стривайте… По-перше, Філін. Прізвище вже сходиться. Далі. Підозріла він людина чи ні? Підозріла. Напевно. Спекулянт і взагалі… Так. Тепер, по-друге: темними справами вони займаються? Займаються. Склад у підвалі, ящики, двері забили, завалили прохід… Тепер, по-третє: той високий – підозріла людина чи ні? Підозріла. Бачили, як він вулицю оглядав, обличчя закривав? І голос мені його знайомий… Припустімо навіть, що це не Нікітський. Але ж факт, що там діє якась зграя. Може, там білогвардійці. Може, шпигуни. Хіба ми маємо право сидіти склавши руки? Га? Маємо? Ні! Наш обов’язок викрити цю зграю.

– Точно, – підтвердив Генка. – Зграю накрити, піхви відібрати, скарб розділити на трьох порівну.

– Почекай ти зі своїм скарбом, – розсердився Мишко, – не перебивай! Тепер так. Ми, звичайно, можемо заявити в міліцію, але… раптом там нічого немає? Раптом? Що тоді? Нас просто засміють. Ні! Спочатку треба все як слід з’ясувати… Треба точно встановити, той це Філін чи не той, що вони ховають у підвалі, а головне, вислідити того, високого, в білій сорочці, і дізнатися, хто він такий.

– Важка справа, – промовив Славик і, помітивши насмішкуватий погляд Генки, поспішно додав: – Банду ми повинні, звичайно, розкрити, але все це слід гарненько обдумати.

– Звичайно, обдумати, – погодився Мишко. – Все треба робити обдумано. Ми зробимо так. Будемо слідкувати по черзі, щоб не викликати підозри у Філіна і в Борки. А коли ми всю цю зграю вислідимо, все встановимо, тоді повідомимо в Чека.

– Оце буде здорово! – сказав Генка. – Цілу зграю розкриємо!

– А що ти думаєш, – сказав Мишко, – так зграї і розкриваються. От тоді ми себе справді проявимо, – це, знаєте, не за кулісами горланити.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ
НОВІ ЗНАЙОМСТВА

Розділ 29
ЕЛЛЕН БУШ

Через кілька днів Мишко і Шурко Великий пішли на Смоленський ринок купувати фарби для гриму. На вулиці їм трапився Генка. Він походжав біля воріт складу Філіна.

– Ти чого тут стовбичиш? – запитав його Шура. – Ходім з нами реквізит купляти.

– Ніколи, – важно відповів Генка й обмінявся з Мишком багатозначним поглядом.

Мишко і Шура прийшли на ринок. Вздовж рядів рухався густий натовп. Шмигляли безпритульники, хрипіли грамофони, скандалили покупці годинників. Похмурі бабусі в старомодних капелюшках продавали поламані замки і мідні свічники. Спітнілий сільський парубок, мабуть, з самого ранку торгував гармошку. Оточений любителями музики, він розтягував на ній все одне і те саме «Страждання». Папуга витягував конвертики з пророцтвом майбутнього і повним описом минулого. Вешталися циганки в широких спідницях і яскравих хустках. І тандита здавалася нескінченною. Вона тягнулася далеко, на встелені насінним лушпинням доріжки Новинського бульвару, де працівники міського господарства встановлювали перші урни для сміття і обгороджували миршаву травичку блискучим дротом.

Хлопці стояли біля дідуся, що торгував «усім для театру», аж раптом хтось узяв Мишка ззаду за плече. Він оглянувся і побачив дівчинку-акробатку. Вона була в звичайному платті і зовсім не схожа на артистку. Дівчинка простягнула Мишкові руку й сказала:

– Здрастуй, забіяко!

Мишкові не сподобався її поблажливий тон, і він холодно відповів:

– Здрастуйте.

– Чого ти такий сердитий?

Зовсім не сердитий. Звичайний.

Як тебе звати?

– Мишко.

– А мене Еллен.

Мишко підвів брови:

– Що це за ім’я «Еллен»?

– Мій псевдонім Еллен Буш. Всі артисти мають псевдоніми. А. по-справжньому мене звати Олена Фролова.

А хто той хлопчик, що виступав з тобою?

Мій брат, Ігор.

– А бритий?

– Який бритий?

– Ваш оцей, старший. Хазяїн, чи що?

Оленка розсміялася:

– Хазяїн? Це мій тато.

– Чому ж ти його Бушем називаєш?

– Я ж тобі пояснила: це наш псевдонім.

– Ви все по дворах ходите?

– Ні. Батько склав умову, і коли розпочнеться сезон, ми виступатимемо в цирку. Ти бував у цирку?

– Звичайно, бував. Але в нас у будинку тепер є свій драмгурток. Ось наш режисер. – Мишко показав на Шуру.

Шура випрямився і з гідністю нахилив голову.

– У неділю буде наш перший спектакль, – продовжував Мишко. – П’єса чудова! Приходь з братом. Після спектаклю ви виступите.

– Добре, – сказала Оленка, – я передам Бушу. – І, трохи подумавши, спитала – А скільки за вихід?

– Що? – не зрозумів Мишко.

– Скільки за вихід? Скільки ви нам заплатите за виступ?

Мишко обурився:

– Заплатимо? Ти що, здуріла? Це спектакль на користь голодаючих дітей Поволжя. Всі наші артисти виступають безкоштовно.

– Н-не знаю. – Оленка з сумнівом похитала головою. – Буш, мабуть, не погодиться.

– Ну і не треба! Без вас обійдемось! Інші жертвують, щоб допомогти голодаючим, а ви хочете собі від них урвати. І не соромно?

– Не сердься, не сердься! – Оленка засміялася. – Який ти сердитий! Ми зробимо так: відпросимося з Ігорем погулять і прийдемо до вас. Добре?..

– Добре.

– Ну, до побачення. – Оленка простягнула йому й Шурі руку. – Тільки ти, будь ласка, не сердься.

– Я і не серджусь, – відповів Мишко.

Коли Оленка пішла, він сказав Шурі:

– Ох, і морока з цими дівчатами!

Розділ 30
КУПІВЛЯ РЕКВІЗИТУ

Вони почали вибирати фарби.

– Оце найбільш підходящі. – Шура крутив у руках коробку з олівцями. – Цей колір зветься «бордо». Бери, Мишко.

Мишко опустив руку в кишеню і в ту ж мить з жахом відчув, що гаманця в кишені немає. Все закрутилося перед ним. В юрбі мелькнула постать безпритульника. Мишко відчайдушно крикнув і кинувся навздогін.

Безпритульник вискочив з рядів, завернув у провулок і біг по ньому, плутаючись у довгому драному пальті. З дірок пальта стирчала брудна вата, рукава тяглися по землі. Він шмигнув у прохідний двір, але Мишко не відставав од нього і, зрештою, наздогнав на якомусь пустирі. Він схопив його за пальто і, важко дихаючи, сказав:

– Віддай!

– Не зачіпай мене, я психічний! – дико закричав безпритульник і вирячив білки очей, страшні на його чорному, вимазаному сажею обличчі.

Вони зчепилися. Безпритульник верещав і кусався. Мишко звалив його і, притискуючи до землі, нишпорив у брудному лахмітті, шукаючи гаманець. Безпритульник крутився, кусав Мишкову руку. Мишко рвонув його за рукав. Рукав одірвався від пальта і гаманець упав на землю. Мишко схопив його, і страшенна злість оволоділа ним. Скільки він трудився над створенням драмгуртка, ходив, канючив, умовляв, віддав свого Гоголя! І ось цей злодюжка трохи не зіпсував усе! І хлопці могли подумати, що він сам привласнив гроші… Ні! Треба йому ще всипати пам’ятного!

Безпритульник лежав на землі ниць. Його брудна худа шия здавалася зовсім тоненькою в широкому комірі чоловічого пальта. З відірваного рукава неприродно стирчала гола рука, брудна й подряпана.

Добре. Лежачого не б’ють… Мишко для порядку злегка штовхнув безпритульника погою й сказав:

– Знатимеш, як красти…

Безпритульник продовжував лежати на землі. Мишко відійшов на кілька кроків, потім повернувся й похмуро промовив:

– Ну, вставай, годі прикидатися!

Безпритульник підвівся й сів. Схлипуючи і витираючи кулаками обличчя, він бурмотів:

– Справився?.. Да?..

– А ти нащо гаманець взяв? Я ж тебе не зачіпав.

– Іди ти під три чорти!

– Лайся, лайся! – сказав Мишко, – ось я тобі ще добавлю!..

Але злість пройшла, і він знав, що не добавить.

Продовжуючи хлипати, безпритульник підняв відірваного рукава. Пальто його розхристалося, оголивши худеньке з випнутими ребрами тіло. Під пальтом у безпритульника не було навіть сорочки.

– Як же ти його пришиєш? – запитав Мишко, присівши навпочіпки і розглядаючи рукав.

Безпритульник крутив рукав і похмуро мовчав.

– Знаєш що? – сказав Мишко. – Ходімо до нас, моя мати пришиє.

Безпритульник з недовір’ям подивився на нього:

– Застукати хочеш…

– От чесне слово!.. Тебе як звати?

– Михайлом.

– От здорово! – Мишко розсміявся. – Мене теж Михайлом звати. Ходім до нас у клуб.

– Не бачив я вашого клубу!

– Ти кинь, ходімо. Там тобі дівчата в одну мить рукава пришиють.

– Не бачив я ваших дівчисьок!

– Не хочеш у клуб, ходімо до мене додому, пообідаєш у нас.

– Не бачив я вашого обіду!

– От який впертий! – розсердився Мишко. – Ходімо, тобі кажуть! – Він підвівся й потягнув безпритульника за цілий рукав: – Ну, вставай!

– Пусти! – закричав безпритульник, але було вже пізно: затріщали нитки – і другий рукав опинився у Мишка в руках.

– Ну от, – збентежено пробурмотів Мишко, – казав тобі, ідемо зразу.

– А ти набрався сили? Еге ж, набрався?

Тепер, на пальті у безпритульника зовсім не було рукавів, тільки стирчали голі руки.

– Добре, – рішуче сказав Мишко, – пішли до мене! – Він узяв обидва рукави. – А не підеш – не віддам, ходи без рукавів.

Розділ 31
БЕЗПРИТУЛЬНИК КОРОВІН

«Як зустріне нас мама? – думав Мишко, крокуючи поряд з безпритульником. – Ще, чого доброго, вижене. Гаразд. Що зроблено, те зроблено».

Ось і Генка на своїм посту. Він із здивуванням подивився на Мишка і його обірваного супутника. Хлопці в дворі також витріщилися на них. Мишко порахував гроші і віддав їх Славику:

– На! Коли прийде Шурко, віддай йому. Нехай сам купує, мені ніколи.

Вони прийшли додому. Мишко впхнув безпритульника в кімнату і рішуче промовив:

– Мамо, цей хлопчина з нами пообідає…

Мама мовчала, і Мишко додав:

– Я йому випадково рукави одірвав, його також Мишком звати;

– А прізвище? – спитала мама.

Мишко подивився на безпритульника. Той засопів і поважно промовив:

– Прізвище наше Коровін.

– Ну що ж, – зітхнула мама, – ідіть хоч умийтеся, товаришу Коровін.

Мишко пішов з ним на кухню, але особливого бажання вмиватися Коровін не виявив, та й відмити його не було ніякої можливості. Вони постояли перед краном, повернулися в кімнату і сіли за стіл.

Коровін їв поважно і після кожного ковтка клав ложку на стіл. На скатерті, там, де лежали його лікті, утворилися дві темні плями.

Мишко їв мовчки, скоса поглядаючи на матір. Вона повісила на спинку стільця пальто Коровіна і пришивала до нього рукави. По похмурому виразу її обличчя Мишко зрозумів, що після того, як Коровін піде, його чекає неприємна розмова. Він опустив голову і продовжував мовчки їсти.

Після супу мама подала їм сковорідку з смаженою картоплею.

Мишко відсунув свою тарілку:

– Спасибі, мамо, я вже наївся.

– Їж, – сказала мама, – усім вистачить.

Вона вже пришила до пальта рукави і тепер пришивала розірвану підкладку.

Коровін закінчив їсти й поклав ложку на стіл.

– Ну ось, – сказала мама, розправляючи на руках пальто, – ось і шуба готова. – Вона простягнула її Коровіну: – Не душно тобі в ній?

Коровін відповів не зразу. Він устав, натягнув на себе пальто, потім пробурмотів:

– Нічого, ми звичні…

– А рідні в тебе є?

Коровін мовчав.

– Мати, батько, є хто-небудь?

Коровін стояв уже біля самих дверей. Він засопів, але все ж таки знову нічого не сказав.

«Куди ж він піде? – думав Мишко. – Знову на вулицю?»

Не дивлячись на маму, він спитав:

– Куди ж ти тепер підеш?

Безпритульник здивовано подивився на нього. Потім загорнувся в пальто і, пробурмотівши «До свиданьица», вийшов з кімнати.

Мишко вийшов слідом за ним.

– Почекай, тут темно. – Він одчинив вхідні двері і, випустив Коровіна. – Так заходь, – сказав він на прощання. – Я завжди дома або в дворі.

Безпритульник нічого не відповів і пішов униз по східцях.