Текст книги "Кортик"

Автор книги: Анатолий Рыбаков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 17 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

Розділ 18
БОРКА-ЖИЛА

Уже травень, але сніг на задньому дворі ще не розтав. Навалені за зиму кучугури снігу осіли, почорніли, зляглися, але, захищені восьмиповерховими будинками, що тісно стояли один біля одного, не піддавалися сонцю, яке зрідка виповзало у двір і дрімало на вузькій смужці асфальту, на білих квадратах «класів», де стрибали дівчатка.

Потім сонце піднімалося, ліниво дерлося по стіні все вище й вище, аж доки не ховалося за будинками, і тільки одутлі щілини асфальту ще довго видихали з землі теплий хвилюючий запах.

Хлопці гралися царськими мідяками в пристіночок. Генка зі всієї сили розчепірював пальці, щоб дотягнутися від свого мідяка до Мишкового.

– Ні, не дістанеш, – говорив Мишко, – не дістанеш… Бий, Жила, твоя черга.

– Ми вдаримо, – бурмотів Борка, націлюючись на Славиків п’ятак, – ми вдаримо… Єсть! – Його широкий сплюснутий п’ятак накрив Славикового. – Гони копійку, буржуй!

Славик почервонів:

– Я вже все програв. За мною буде!

– Чого ж ти в гру лізеш? – закричав Борка. – Тут у борг не грають! Давай гроші!

– Я ж тобі сказав – немає. Відіграю і віддам.

– Ах, так! – Борка схопив Славиків п’ятак. – Віддаси борг, тоді одержиш назад.

– Яке ти маєш право? – Славиків голос тремтів від хвилювання, на блідих щоках виступив рум’янець. – Яке ти маєш право це робити?

– Значить, маю, – бурмотів Борка, ховаючи п’ятак у кишеню. – Будеш знати іншим разом.

Мишко протягнув Борці копійку:

– На, віддай йому биту… А ти, Славко, не маєш грошей – то не грай.

– Не візьму, – крутнув головою Борка, – чужих не візьму. Нехай він сам віддає.

Зажилити хочеш?

Може, хочу…

– Не вийде. Віддай Славкові биту!

– А тобі що? – вищирився Борка. – Ти тут що за господар?

– Не віддаси? – Мишко впритул присунувся до Борки.

– Дай йому, Мишко! – крикнув Генка і теж підступив до Борки. Але Мишко відсторонив його:

– Стривай, Генко, я сам… Ну, останній раз питаю: віддаси?

Борка відступив на крок, одвів очі. Кинутий ним п’ятак задзвенів на каменях.

– На, хай вдавиться! Подумаєш, який заступник знайшовся…

Він відійшов убік, кидаючи на Мишка злісні погляди… Гра розладилася. Хлопці сиділи біля стіни на теплому асфальті і грілися на сонці.

У верхів’ях чахлих дерев плуталися звуки дзвонів, що Линули з церкви Николи на Плотниках. На протягнутих від дерева до дерева вірьовках тріпотіла розвішана для сушіння білизна; дерев’яні прищіпки здригалися, нахиляючись то в один, то в другий бік. Якась безстрашна жінка стояла на підвіконні на п’ятому поверсі і, тримаючись рукою за раму, мила вікно.

Мишко сидів на складених у дворі іржавих батареях парового опалення і насмішкувато поглядав на Борку. Зірвалось! Не вдалося прикарманити чужі гроші. Недарма його «жилою» звуть! Торгує на Смоленському цигарками вроздріб та ірисками, які облизує язиком, щоб блищали. І батько його, Філін, завскладом, такий же спекулянт…

А Борка наче нічого й не було розповідав хлопцям про стрибунців.

– Закутається такий стрибунець у простирадло, – шморгаючи носом, говорив Борка, – в роті електрична лампочка, на ногах пружини. Стрибне з вулиці прямо на п’ятий поверх і грабує всіх підряд. І через будинки стрибає. Тільки міліція до нього, він скік – і вже на іншій вулиці.

– А ну тебе! – Мишко зневажливо махнув рукою.

– Базіка ти, і більш нічого. «Стрибунці»… – перекривив він Борку. – Ти ще про підвал розкажи, про мерців своїх.

– А що, – сказав Борка, – у підвалі мерці живуть. Там раніше кладовище було. Вони кричать і стогнуть вночі, аж страшно.

– Нічого в твоєму підвалі немає, – заперечив Мишко. – Ти все це своїй бабусі розкажи. А то «кладовище», «мерці»…

– Ні, є кладовище, – настоював Борка. – Там і підземний хід є під усю Москву. Його Іван Грозний побудував.

Всі розсміялися. Мишко сказав:

– Іван Грозний жив чотириста років тому, а наш будинок всього десять років як збудований. Брехав би вже, та не забріхувався.

– Я брешу? – Борка єхидно посміхнувся. – Ходімо зі мною в підвал. Я тобі і мерців, і підземний хід – все покажу.

– Не йди Мишко, – сказав Генка, – він тебе заведе, а потім буде дурити.

Це була звичайна Борчина витівка. Він один з усіх хлопців знав уздовж і впоперек підвал – величезне темне приміщення під будинком. Він заводив туди кого-небудь з хлопців і раптом замовкав. У темряві, не маючи ніякого орієнтування, супутник марно волав до нього. Борка не відзивався. І, тільки помучивши свою жертву та виговоривши собі який-небудь хабар, Борка виводив його з підвалу.

– Дурнів немає, – продовжував Генка, який уже попадався на цей гачок. – Лазь сам по своєму підвалу.

– Як хочете, – з удаваною байдужістю промовив Борка. – Злякались – то й не треба.

Мишко скипів:

– Це ти про кого?

– Про того, хто в підвал боїться йти.

– Ах, так… – Мишко встав. – Пішли!

Вони вийшли у перший двір, спустилися в підвал і обережно пішли по ньому, тримаючись руками за слизькі стіни. Борка – попереду, Мишко – за ним. Під їхніми ногами обсипалася земля і часом бряжчали обрізки жерсті або кусочки скла.

Мишко добре розумів, що Борка хоче його обдурити. Добре, подивимося, хто кого обдурить…

Вони просувалися в цілковитій темряві, і ось, коли вони вже зайшли далеко в глиб підвалу, Борка раптом затих.

«Так, починається», подумав Мишко і, намагаючись говорити якомога спокійніше, спитав:

– Ну, скоро твої мерці з’являться?

Голос його глухо віддався в підземеллі і, дроблячись, затихав десь у дальніх, невидимих кутках.

Борка не відповідав, хоч його присутність відчувалася десь зовсім близько. Мишко також більше не кликав його.

Так минуло кілька нестерпних хвилин. Обидва хлопці затамували подих. Кожний чекав, хто перший одізветься. Потім Мишко тихенько повернувся і пішов назад, намацуючи руками повороти. Нічого, він сам знайде дорогу, а коли вибереться звідси, закриє двері і протримає Борку тут з півгодини. Буде йому наука…

Мишко тихенько йшов. Позад себе він чув шарудіння: Борка обережно крався за ним. Ага, не витримав! Не захотів залишатися один. Мишко продовжував просуватися вперед. Ні! Він не туди йде! Прохід повинен розширюватися, а він, навпаки, звужується. Але Мишко продовжував іти. Як Борка бачить у такій темряві? А що як Борка залишить його тут одного, і він не знайде дороги? Моторошнувато все ж.

Прохід став зовсім вузенький. Мишкове плече торкнулося протилежної стіни. Він зупинився. Покликати Борку? Ні, нізащо… Він підняв руку і намацав холодну залізну трубу. Десь дзюрчала вода. Раптом сильне шарудіння почулося над його головою, йому здалося, що якась величезна жаба кинулася на нього. Він метнувся вперед, ноги його провалилися в пустоту, і він полетів кудись униз…

Коли минув перший переляк, він піднявся. Падіння не завдало йому шкоди. Тут видніше. Невиразно видно сірі нерівні стіни. Це вузенький прохід, розташований перпендикулярно до того, по якому йшов Мишко, приблизно на піваршина нижче від нього.

– Мишко-о! – почувся голос. У верхньому коридорі затемніла Борчина постать. – Мишко! Ти де?

Мишко не озивався. Ага! Заговорив! Нехай пошукає.

Мишко притиснувся до стіни й мовчав.

– Мишко, Мишко, де ти? – стурбовано бурмотів Борка, висунувши голову й оглядаючи прохід. – Чого ж ти мовчиш! Мишко…

– Де твій підземний хід? – насмішкувато запитав Мишко. – Де мерці? Показуй!

– Оце і є підземний хід, – зашепотів Борка, – тільки туди ходити не можна. Там самі труни з мерцями стоять.

– Боюсь я твоїх мерців! – Мишко рушив уперед до проходу.

Але Борка схопив його за плече.

– Дивись, Мишко, – хвилюючись, зашепотів він, – кажу тобі, ходімо назад, бо гірше буде.

– Чого ти мене лякаєш?

– А ти не йди. Ми без ліхтаря все одно нічого не знайдемо. Я завтра дістану ліхтаря, тоді підемо.

– Не обдуриш? Знаю я тебе!

– Їй-богу! Щоб мені провалиться на цьому місці! А не підеш назад, дивись: вийду і не повернусь. Пропадай тут.

– Я злякався дуже! – презирливо відповів Мишко, але поліз слідом за Боркою назад.

Вони вийшли з підвалу. Яскраве сонце засліпило їм очі.

– Так дивися ж, – сказав Мишко, – завтра вранці.

– Все, – відповів Борка, – домовилися.

Розділ 19
ШУРКО ВЕЛИКИЙ

На задньому дворі з’явився Шура Огурєєв, або, як його називали хлопці, Шурко Великий, найвищий у дворі хлопець. Він вважався великим артистом і був членом драмгуртка клубу. Цей клуб містився у підвальному приміщенні першого корпусу і належав будкому. Хлопців туди не пускали, крім Щурка Великого, який з цього приводу дуже задавався.

– А, здоров, Стовпе Верстовичу! – привітав його Мишко.

Шура кинув на нього повний достоїнства погляд:

– Що це в тебе за дитячі вихватки! Я думав, що ти вже виріс з дитячого віку.

– Ти, бач, який серйозний! – сказав Генка. – Де це тебе так вивчили! Чи не в клубі?

– А хоч би і в клубі. – Шура зробив багатозначну паузу. – Вам же добре відомо, що в клуб пускають тільки дорослих.

– Подумаєш, який дорослий знайшовся! – сказав Мишко. – Вигнався довгий, як верста, от тебе й пускають у клуб.

– Я клубний актив, – важно відповів Шура, – а коли тобі завидно, так і скажи.

– Нас у клуб не пускають тому, що ми неорганізовані, – сказав Славик, – а он на Красній Прєсні, кажуть, є загін юних комуністів, і вони мають свій клуб.

– Так, є, – авторитетно підтвердив Шура, – тільки вони звуться якось по-іншому, не пригадую як. Але то для маленьких, а дорослі вступають у комсомол.

Шура натякував на те, що він відвідує комсомольський осередок на фабриці й збирається вступити в комсомол.

– Здорово… – задумливо промовив Мишко. – У дітей є свій загін!

– Це, мабуть, скаути, – сказав Генка. – Ти, Славко, щось тут плутаєш.

– Ні, я не плутаю. Скаути носять сині галстуки, а ці – червоні.

– Червоні? – перепитав Мишко. – Ну, коли червоні, значить, вони за радянську владу. І потім, адже на Красній Прєсні – які там можуть бути скаути! Це ж найбільш пролетарський район.

– Так, – підтвердив Шура, – вони за радянську владу.

– І в них є свій клуб?

– Аякже, – сказав Шура і непевно додав – В них у кожного є членський квиток.

– Здорово!.. – знову протягнув Мишко. – Як же я про це нічого не чув? Ти це, Славко, звідки все знаєш?

– Один хлопець у музикальній школі розповідав.

– Чому ж ти докладно про все не дізнався? Як вони називаються, де їхній клуб, кого приймають…

– «Приймають»! – засміявся Шура. – Думаєте, так просто: взяв і поступив. Так тебе й прийняли!

– А чому ж не приймуть?

– Не так воно вже й просто! – Шура багатозначно похитав головою. – Спочатку треба проявити себе.

– Як це – проявити?

– Ну… взагалі, – Шура зробив непевний жест, – показать себе… Ну ось, як дехто: працює в клубі, ходить на комсомольські збори…

– Гаразд, Шурко, – перебив його Мишко, – не треба вже занадто задаватися! Ти багато задаєшся, а користі від тебе жодної.

– Тобто як?

– Дуже просто. Адже ти збираєшся в комсомол поступити. Ну от. Комсомольці на фронті воювали. Тепер на заводах і фабриках працюють. А ти що? Стоїш за кулісами, юрбу зображуєш… Ти ось що скажи: хочеш бути режисером?

– Як це режисером? У нас режисер товариш Митя Сахаров.

– Він режисер дорослого драмгуртка, а ми організуємо дитячий, тоді всіх хлопців будуть пускати в клуб. Поставимо п’єсу. Збір – на користь голодаючих Поволжя. Ось так і проявимо себе.

– Правильно! – сказав Славик. – А можна ще й музичний гурток організувати, потім хоровий, малювання.

– Не дозволять… – Шура з сумнівом похитав головою, але по його очах було видно, що йому хочеться бути режисером.

– Дозволять, – наполягав Мишко. – Підемо до товариша Миті Сахарова. Так, мовляв, і так: хочемо організувати свій драмгурток. Хіба він може нам заборонити?

– А він вас у шию! – крикнув Борка, що збирав на смітнику пляшки.

– Не твоя справа! – Генка погрозив йому кулаком. – Торгуй своїми ірисками.

– Звичайно, – продовжував міркувати Шура, – це непогано… Але за характером свого обдарування я виконавець, а не режисер…

– Ну й чудово, – сказав Мишко, – раз ти виконавець, то й будеш виконувати роль режисера. Чого тут думати!

– Добре, – погодився нарешті Шура. – Тільки умова: слухати мене у всьому. В мистецтві найголовніше – дисципліна. Ти, Генко, будеш простаком. Ти, Славко, – героєм, ну і, звичайно, музичне оформлення. Мишка пропоную адміністратором. – Шура поблажливо подивився на решту хлопців. – Інженю й інші амплуа я розподілю потім, після іспитів.

Розділ 20
КЛУБ

Клуб складався з однієї лише зали для глядачів і сцени. Коли не було спектаклю чи зборів мешканців, стільці зсувалися під один бік і в різних кутках клубу працювали гуртки.

Домашні господарки і домробітниці навчалися в лікнепі. На сцені відбувалися репетиції драмгуртка. Посередині залу більярдисти качали шари, зачіпаючи киями музикантів струнного оркестру. Над усім цим панував завідуючий клубом і режисер товариш Митя Сахаров. Це була вічно заклопотана молода людина в довгій поруділій бархатній толстовці з лискучим чорним бантом і у вузьких штанях «дудочкою». У нього довгий, тонкий ніс і гострий кадик, готовий ось-ось розрізати з середини Митине горло. Розчепіреною долонею Митя щохвилини відкидав назад спадаюче на обличчя довге, пряме, невизначеного кольору волосся.

Коли хлопці ввійшли в клуб, Шура підштовхнув уперед Мишка.

– Говори. Адже ти адміністратор, – а сам відійшов убік з таким виглядом, ніби він тут зовсім ні при чому і сам сміється над цією дитячою витівкою.

– М-да… – процідив Митя Сахаров, вислухавши Мишкове прохання.

– М-да… У мене не театральне училище, а культурна установа. М-да… Культурна установа в лабетах будкому… – І він пішов на сцену, звідки скоро почувся його плачливий голос: – Товаришко Парашина, вникайте в образ, в образ вникайте…

Мишко підійшов до хлопців…

– Нічого не вийшло. Відмовив. У нього не театральне училище, а культурна установа в лабетах будкому.

– От бачите, – сказав Шура, – я так і знав!

– Ти завжди «так і знав»! – розсердився Мишко.

Хлопці стояли замислившись. Лунко стукали шари на більярді. Струнний оркестр розучував «Турецький марш» Моцарта. А з стіни, з плаката, виснажений дідусь протягував кістляву руку: «Допоможи голодаючим Поволжя!». Очі його горіли гарячковим вогнем, і з якого боку не підійдеш до плаката, очі невідступно переслідували тебе, ніби дід повертав голову.

– Є ще вихід, – сказав Мишко.

– Який?

– Піти до товариша Журбіна.

– Ну-у, – махнув рукою Шура, – стане він займатися нашим гуртком, член Московської Ради… Я не піду до нього… Ще на відьму наскочиш.

– А я піду, – сказав Мишко. – Зрештою, це не власний клуб Миті Сахарова… Пішли, Генко!

Широкими сходами вони піднялися на четвертий поверх, де жив Журбін. Мишко подзвонив. Генка в цей час стояв на сходах. Він здорово боявся і, коли почувся за дверима шурхіт, кинувся бігти, скакаючи через три сходинки. Двері відчинила сусідка Журбіна, висока худа жінка з сердитим обличчям і довгими зубами, що випиналися наперед. За злу вдачу хлопці прозвали її відьмою.

– Тобі чого? – спитала вона.

– Мені потрібний товариш Журбін.

– Для чого?

– У справі.

– Яка там ще справа! Вештаються тут… – пробурмотіла вона і захлопнула двері, трохи не прищемивши Мишкові носа.

– Відьма! – закричав Мишко і кинувся вниз по сходах.

Він майже скотився по них і раптом наштовхнувся на когось. Мишко підвів голову. Перед ним стояв товариш Журбін.

– Що таке? Ти чого бешкетуєш? – суворо запитав Журбін.

Мишко стояв, опустивши голову.

– Ну? – допитував його Журбін. – Ти що, глухий?

– Н-ні…

– Чого ж ти не відповідаєш? Дивись, більше не бешкетуй. – Важко ступаючи, Журбін повільно пішов сходами вгору.

Мишко побрів униз. Як недобре вийшло! Він чув над собою важкі кроки Журбіна. Потім кроки стихли, почувся скрегіт ключа в замку, гуркіт дверей, що відчинялися. Мишко зупинився, обернувся назад і, крикнувши: «Товаришу Журбін, одну хвилинку!», побіг нагору.

Журбін стояв біля відчинених дверей. Він запитливо подивився на Мишка:

– Що скажеш?

– Товаришу Журбін, – захекавшись, промовив Мишко, – ми хочемо драмгурток організувати…. – Він перевів подих і продовжував – Ми хочемо, а товариш Митя Сахаров нам не дозволяє.

– Хто це «ми»?

– Ми всі, хлопці з двору.

Журбін продовжував суворо дивитися на Мишка. Потім легка посмішка торкнула його вуса, і в очах з’явився усміх. Він нічого не відповідав. Він стояв і посміхався, дивлячись на голубі Мишкові очі, чорне скуйовджене волосся, гострі подряпані лікті. І чого посміхався, і про що думав цей літній поважний чоловік з орденом Червоного Прапора на грудях, Мишко не знав.

– Ну що ж, зайдімо, поговоримо, – промовив нарешті Журбін, входячи в квартиру. Мишко ввійшов слідом за ним. Сусідка сердито глянула на Мишка, але нічого не сказала.

Розділ 21
АКРОБАТИ

Через півгодини Мишко вийшов від Журбіна і побіг у двір. Велика юрба народу дивилася виставу мандрівних артистів. Нагнувшись і протискуючись крізь юрбу глядачів, Мишко пробрався наперед.

Виступали акробати, хлопчик і дівчинка, одягнені в сині трико з червоними поясами. Вони робили вправи на килимі, і бритий чоловік, теж у синьому трико, кричав їм: «Алле!»

Здорово вони перегинаються! Особливо дівчинка, тоненька, струнка, з синіми очима під загнутими догори віями. Вона граціозно розкланювалася і потім, недбало труснувши довгим льняним волоссям, і, ніби струсивши з обличчя звичну посмішку, розганялася і робила сальто.

Збоку. стояв маленький ослик, запряжений у візочок на двох велосипедних колесах. На візочку було прибито два фанерних щити, і на них яскравими літерами було написано:

2 БУШ 2.

АКРОБАТИЧНИЙ АТРАКЦІОН

2 БУШ 2.

Ослик стояв спокійно, лише великими очима скоса поглядав на людей і смішно ворушив довгими вухами.

Вистава закінчилась. Бритий чоловік оголосив, що вони не жебраки, а артисти. Тільки «обставини часу» примушують їх ходити по дворах. Він просив шановну, публіку віддячити за одержану втіху, хто скільки може.

Дівчинка й хлопчик з алюмінійовими тарілками обходили публіку.

З вікон їм кидали монети, загорнуті в папірці. Хлопці підбирали їх і передавали акробатам. Мишко також підібрав папірець з монетою і чекав, поки до нього підійде дівчинка.

Вона підійшла і зупинилася перед ним, посміхаючись і дивлячись широко відкритими синіми очима. Мишко розгубився і стояв не рухаючись.

– Ну? – Дівчинка легенько торкнула його тарілкою в груди.

Мишко схаменувся і кинув папірець у тарілку. Дівчинка пішла далі і, оглянувшись на Мишка, засміялася. Потім, коли оточені юрбою акробати пішли з двору, дівчинка у воротях знову оглянулась і знову розсміялася.

Хтось ударив Мишка по спині. Він обернувся. Біля нього стояли Шура, Генка і Славик.

– Що тобі сказав Журбін? – спитав Шура.

– Ось читайте! – Мишко розтулив кулак і розгорнув листок.

Що таке? У зім’ятому папірці з косими лінійками й у масних плямах лежав гривеник. Так і є! Він помилково віддав дівчинці записку Журбіна.

– Він тобі всього-на-всього гривеник дав, – насмішкувато протягнув Шура.

Мишко вискочив за ворота і помчав у сусідній двір.

Акробати вже закінчували виставу. Коли дівчинка почала обходити публіку. Мишко підійшов до неї, поклав у тарілку гривеник і засоромлено пробурмотів:

– Дівчинко, я помилково дав тобі не той папірець. Поверни мені його, будь ласка. Це дуже важлива записка.

Дівчинка розсміялася:

– Яка записка? Який ти смішний… А чому в тебе на лобі шрам?

– Це тебе не стосується, – сухо відповів Мишко. – Це мені білогвардійці зробили. Поверни мені записку.

Дівчинка посварилася пальцем:

– Ти, мабуть, забіяка. Не люблю забіяк.

– Мене це не стосується, – похмуро промовив Мишко. – Віддай мені записку.

– От смішний! – Дівчинка знизала плечима. – Не бачила я твоєї записки. Можливо, вона в Буша… Почекай трохи.

Вона закінчила обходити глядачів і, передаючи гроші бритому, щось сказала йому. Він роздратовано відмахнувся, але дівчинка наполягала, навіть топнула ногою в атласній туфельці. Тоді бритий опустив руку в парусиновий мішечок, насупившись і бурмочучи, довго копошився там і нарешті витяг складений учетверо листик, той самий, що дав Мишкові Журбін. Мишко схопив його і побіг до себе в двір. Дівчинка дивилася. йому вслід і сміялася. І Мишкові здалося, що ослик також махнув головою і насмішкувато вишкірив довгі жовті зуби…

Розділ 22
КІНО «АРС»

Стукаючись головами, хлопці читали записку Журбіна. На білому бланку олівцем було написано:

«Товариш Сахаров! Ініціативу дітей треба підтримати. Робота з дітьми – справа важлива, для клубу особливо. Прошу вас обов’язково допомогти дітям нашого будинку в організації драмгуртка.

Журбін»

– Все в порядку, – сказав Шура. – Я так і знав, що Журбін допоможе. Завтра зберемо організаційні збори, а поки що всього найкращого… – Він багатозначно подивився на хлопців. – Я поспішаю на важливу нараду…

– Ох, і корчить же він із себе! – сказав Генка, коли Шура пішов. – Так уже його й чекають на важливій нараді. Відлупцювати б його як слід, щоб не задавався!

Мишко, Генка і Славик сиділи на кам’яних східцях парадного під’їзду кіно «Арс». Вечір утопив всі предмети в сірій імлі, тільки посеред двору чорніла чавунна кришка пожежного колодязя. Бренькала гітара. Чувся голосний жіночий сміх. Арбат шумів останніми вечірніми звуками, поспішливими і затихаючими.

– Знаєте що, хлопці, – сказав Генка, – в кіно можна безкоштовно ходити.

– Це ми знаємо, – відповів Мишко, – цілий день рекламу таскати… Дуже цікаво!

– От якби мати такий візочок, як у акробатів! – Генка прицмокнув губами. – От на ньому б рекламу возити… Оце да!

– Вірно, – підхопив Мишко, – а тебе замість ослика….

– Його не можна замість ослика, – серйозно сказав Славик, – ослики рудими не бувають…

– Смійтесь, смійтесь, – сказав Генка, – а он Борка найметься рекламу таскати й буде безкоштовно в кіно ходити.

– Борка не найметься, – сказав Мишко. – Борка тепер марками спекулює. Цікаво, де він марки дістає?

– Я знаю де, – сказав Генка, – на Остроженці, у діда-філателіста.

– Справді? – здивувався Мишко. – Я там кілька разів був, але жодного разу його не бачив.

– І не побачиш. Він до нього з двору ходить, з чорного ходу.

– Дивно! – продовжував дивуватися Мишко. – Що ж, він краде марки, чи що? Адже ж він їх майже даром продає…

– Цього вже я не знаю, – сказав Генка, – тільки ходить він туди. Я сам бачив…

– Ну, добре, – сказав Мишко. – Тепер от що: знаєте, про що мені розповів Журбін?

– Звідкіля ми знаємо, – знизав плечима Славик.

– Тоді слухайте. Він мені розповів про цих самих дітей з Красної Прєсні. Вони називаються «юні піонери». Ось як вони називаються.

– А що вони роблять? – спитав Генка.

– Як що? Це ж дитяча комуністична організація. Розумієш? Коммуністична… Отже, вони комуністи… тільки… ну, діти… У них знаєш як? У них все по-військовому.

– І гвинтівки є? – спитав Генка.

– Аякже! Це знаєш які діти? Будь здоров!

Трохи помовчавши, Мишко продовжував:

– Журбін так сказав: «Займайтесь своїм гуртком, відвідуйте клуб, а там і піонерами станете».

– Так і сказав?

– Так і сказав.

– А де міститься цей загін? – спитав Славик.

– При друкарні, в Краснопрєсненському районі. Бачиш, я все точно взнав. Не те що ти.

– Добре було б піти подивитися! – сказав Славик, пропускаючи мимо вух Мишкове зауваження.

– Так, не завадить сходити, – погодився Мишко. – Тільки треба адресу взнати, де ця сама друкарня міститься.

Хлопці замовкли. Через відчинені для провітрювання вихідні двері кінотеатру було видно чорні ряди глядачів, над якими клубочився світлий промінь кіноапарата.

Повз хлопців пройшла Алла Сергіївна, Славикова мати, красива, нарядна жінка. Побачивши її, Славик підвівся.

– Славику, – сказала вона, натягуючи на руки тоненькі чорні рукавички, – пора вже додому.

– Я скоро піду.

– Не затримуйся. Даша дасть тобі повечерять, і лягай спати.

Вона пішла, залишивши після себе топкий запах духів.

– Мама на концерт пішла, – сказав Славик. – Знаєте що, хлопці? Ходімо в кіно! Адже ж сьогодні «Червоні дияволята», друга серія.

– А гроші?

Славик зам’явся:

– Мені мама дала два карбованці. Я хотів купити ноти…

Генка схопився:

– Що ж ти мовчиш! Пішли в кіно! Де ти зараз ноти купиш? Всі крамниці вже зачинені.

– Але я можу завтра купити, – резонно відповів Славик.

– Завтра? Завтра буде видно. Раз можна сьогодні йти в кіно – значить, треба йти.

Хлопці купили квитки і ввійшли в кіно.

Від входу вузький коридор вів у тісне фойє. На стінах вперемішку з старезними афішами і портретами знаменитих кіноакторів висіли старі плакати. Червоноармієць у будьонівці показував на кожного вказівним пальцем: «А ти не дезертир?» У «Вікні РОСТА» під квадратами малюнків червоніли рядки віршів Маяковського. Над буфетом з засохлими тістечками і ландріном висів плакат: «Всі на боротьбу з дитячою безпритульністю!»

Тут була найрізноманітніша публіка: демобілізовані в кепках і військових шинелях, робітниці в хустинках, парубки в косоворотках, у піджаках і штанах на випуск.

Почувся дзвоник. Публіка заквапилася до залу для глядачів, поспішаючи захопити кращі місця. Погасло світло. Кіноапарат почав несамовито тріщати. Залунав монотонний акомпанемент розбитого рояля. Глядачі тиснулися на вузьких лавках, шепталися, лузали насіння, курили цигарки в рукав…

Картина закінчилася. Хлопці вийшли на вулицю, але думками вони були там, з «червоними дияволятами», з їхніми дивовижними пригодами. Оце справжні комсомольці! Як жаль, що він, Мишко, був у Ревську ще малим! Отепер він знав би, як розправитися з Нікітським.

Ось і закінчився перший день канікул. Час додому. На вулиці зовсім темно. Лише освітлений вхід «Арсу» великим світляком тремтів на тротуарі. За залізними сітками темніли фотографії, обірвані полотнища афіш билися об двері.