Текст книги "Таємниця індіанського острова"

Автор книги: Агата Кристи

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 12 страниц)

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

1

«Один із нас… Один із нас… Один із нас…» – ці три слова раз у раз повторював кожний у думці. Наче розжареним залізом пекли вони збуджені мозки. Люб'язність, ввічливість геть-чисто позабуто. На острові п'ятеро ворогів, скуті, мов каторжники ланцюгом, інстинктом самозбереження, які пильно стежили одне за одним. Вони навіть не приховували величезної нервової напруги, що опанувала їх.

Вони вже мало скидалися на людей. У їхній подобі почали проступати тваринні риси – нібито спостерігалася зворотна хода еволюції. Суддя Уоргрейв сидів насупившись, абсолютно нерухомо, мов стара мудра черепаха, – тільки очима час від часу кидав на присутніх насторожені пронизливі погляди. Колишній інспектор Блор виглядав ще важкішим і незграбнішим – хоч рухався повільно й нечутно, немов кішка. Очі його налито кров'ю, в них відбивалися лють і дурість водночас. Своїм виглядом він нагадував зацькованого звіра, готового кинутися на своїх переслідувачів. У Філіпа Ломбарда різко підвищилась робота всіх органів чуття. Його вуха реагували на найменший шерех. Хода стала прудкішою й енергійнішою, тіло рухалося пружно, ба, навіть граціозно. І ще він увесь час посміхався, при цьому вуста кривилися, відкриваючи довгі білі зуби.

Віра Клейторн була зовсім спокійна. Здебільшого вона сиділа, скорчившися в кріслі, й безтямно дивилася просто перед собою. Вигляд у неї був украй здивований. Вона скидалася на пташеня, котре врізалося голівкою у шибку й, потрапивши у міцні долоні людини, налякане мало не до смерті, зіщулилося, не в силі поворухнутися.

В Армстронга нерви були в явно жалюгідному стані. Увесь трусився, руки тремтіли. Запалював сигарету за сигаретою й майже одразу гасив. Вимушена пасивність, на яку всі були приречені, вражала його, либонь, найбільше, раз у раз він починав збуджено вивертати зливу слів:

– Ми… ми не повинні тут ось так покірно сидіти, не вживаючи ніяких заходів! Адже має бути щось, напевно має бути щось… Коли б ми запалили багаття…

– У таку ось погоду? – похмуро спитав Блор.

Дощ лив як з відра. Пориви вітру стрясали будинок. Дощові струмені ритмічно періщили по шибках, і цей монотонний звук зводив з розуму. П'ятеро, що вижили, не пустивши й пари з вуст, склали план кампанії. Усі зібралися у вітальні, вийти дозволялося тільки поодинці, решта чекали його повернення.

– Це тільки справа часу, – промовив Ломбард. – Погода покращає, і тоді ми зможемо вжити якихось заходів: подати сигнали… запалити багаття… спорудити пліт, – ну хоч що-небудь!

Армстронга раптом опанував приступ нервового сміху.

– Справа часу, кажете? Часу?! Але в нас немає часу, ми не можемо дозволити собі чекати! Нас усіх буде вбито…

Тихий, виразний голос судді пролунав рішуче і зворушливо:

– Якщо тільки ми виявимо необережність. Ми мусимо бути дуже обережними!..

Ленч пройшов без найменшого дотримання етикету. Вся п'ятірка разом зайшла на кухню. У коморі виявили повно консервів – одкрили банку яловичих язиків і дві банки компоту та й попоїли навстоячки, біля кухонного столу. Потім також гуртом повернулися до вітальні, щоб сидіти там – знову сидіти, слідкуючи одне за одним… Думки безладно снували в їхніх головах – темні, гарячкові, божевільні…

«Це Армстронг… Він тоді дивився на мене спідлоба… В нього очі психа… так, психа… Він, певно, такий лікар, як я китайський імператор… Ну звичайно ж, справа в цьому… Він просто вдає із себе лікаря, а насправді, мабуть, утік з божевільні… Саме так і є! Чи сказати їм про це?.. Заволати?.. Ні, цим його тільки злякаєш… До того ж він вигляда цілком нормальним… Котра година?.. Лише чверть на четверту!.. О боже, так і я з глузду з'їду… Так, це Армстронг! Он як він стежить за мною…»

«Ні, до мене їм не добратися – руки короткі! В мене стане сили відбитися^. Я не вперше потрапляю в небезпечну халепу. Але де ж, під три чорти, міг дітися мій пістолет? Хто взяв його?.. Ніхто не взяв його – ми це знаємо. Нас усіх обшукано… Здається, ні в кого він не може бути… Але хтось із нас таки знає, де він!..»

«У них усіх несповна розуму… Вони всі тут збожеволіють… Бояться смерті… Всі ми боїмося смерті… І я боюся смерті… та це не може завадити її приходу… «Катафалк подано, сер». – Де це я прочитав? Дівчина… Постежу-но я за дівчиною. Так, саме за нею…»

«За двадцять хвилин чотири… лише за двадцять хвилин чотири. Либонь, годинник спинився… Ні, ні, я нічого не тямлю… Таке не може статися, але сталося!.. Чому ми не прокидаємося? Настав день Страшного Суду! Ні, ні, тільки не це… Якби я міг хоч трохи прикинути розумом… Але моя голова… щось трапилося з моєю головою – вона буквально розколюється… Таке не може статися… Котра година? О боже, лише без чверті чотири».

«Зберігати спокій… Тільки не губитися… І тоді це надто просто… все продумано… Жоден не повинен запідозрити… Я мушу виборсатися… за всяку ціну!.. Чия черга зараз – ось у чім справа. Чия черга? Певно… так – його!»

Годинник вибив п'ять, усі аж підскочили від несподіванки.

– Хто хоче чаю? – спитала Віра.

– Я, мабуть, не відмовлюсь, – сказав Блор.

Віра підвелася.

– Піду приготую. А ви всі можете лишитися тут.

– Люба моя, – ввічливо зупинив її Уоргрейв. – Мені здається, що ми всі вважаємо за краще піти з вами разом і подивитися, як ви це робитимете.

Віра поглянула на нього і нервово засміялася:

– Ну звичайно ж, я мала цього чекати! П'ятірка рушила на кухню. Віра приготувала чай і випила з Блором по чашечці. Інші пили віскі…

Вони відкоркували нову пляшку і витягли сифон із зельтерською водою з непочатого ящика, забитого цвяхами.

– Береженого бог береже, – промимрив суддя.

Потім усі повернулися до вітальні. В кімнаті було темно, незважаючи на літній час. Ломбард повернув вимикач, та світла не було.

– Нічого дивного, – зауважив він, – мотор не працює. Нема Роджерса, нікому налагодити. Ми, мабуть, змогли б його завести, – додав він якось невпевнено.

– Я бачив у коморі пачки свічок, – сказав суддя, – вважаю, це буде простіше.

Ломбард вийшов з кімнати. Інші четверо продовжували стежити одне за одним. Згодом Філіп повернувся з пачкою свічок і купкою блюдець. Запалив п'ять свічок і розставив по кімнаті. Годинник показував чверть на шосту.

2

У двадцять хвилин на сьому Віра захотіла піднятися до спальні – намочити холодною водою голову й скроні. Запаливши свічку, накапала воску в блюдечко й закріпила на ньому свічку. Потім вийшла з вітальні, залишивши там чоловіків, і причинила за собою двері. Піднялася сходами, пройшла коридором до своєї кімнати. Відчинила двері, зайшла, але відразу ж завмерла на порозі. У неї мимоволі почали роздуватися ніздрі: вона відчула запах моря… Точнісінько такий, як у Сен-Треденнику…

Помилитися вона не могла. Не дивно, що на острові все пропахло морем, але це був не той запах, який приносить морський вітер. Саме такий, запах був тоді на пляжі… Коли приплив убув і сонце почало припікати порослі водоростями скелі… «Можна мені поплисти до острівця, міс Клейторн?» «Чому це мені не можна поплисти до острівця?..» Паскудний, зіпсований виплодок! Подумати тільки – коли б його не було, Х'юго був би багатим і міг одружитися з дівчиною, яку кохав…

Х'юго!.. Він десь тут, зовсім поряд. Напевне, чекає на неї в кімнаті…

Вона зробила крок уперед. Порив вітру, що увірвався крізь вікно, загасив свічку. Настала абсолютна темрява… Віру пойняв жах… «Не будь дурною, – мовила вона собі, – чого це ти так боїшся? Всі четверо зараз там, унизу, в кімнаті нікого нема – не може бути. Тобі приверзлося, дівонько».

Але ж запах – запах пляжу в Сен-Треденнику – не був грою фантазії. Це був незаперечний факт!..

Певно, в кімнаті таки хтось є… Вона щось чула – так, виразно чула якийсь шелест. Ніяких сумнівів бути не може. Вона прислухалася, і в цю мить холодна липка рука доторкнулася до її горла – змокріла рука, що тхнула морем…

3

Віра зарепетувала щосили, перелякано прохаючи допомоги. Вона не чула переполоху, що знявся у вітальні, не чула гуркоту перекинутого в метушні стільця, не чула, як із гуркотом розчинилися двері й знизу, переплигуючи через сходинки, чоловіки бігли їй на допомогу. Вона не відчувала нічого, крім безмежного жаху. На порозі з'явилися чоловіки зі свічками в руках. Кімната освітилася.

– Що за чортовиння?

– Що тут скоїлося?

– Боже, що це?

Віра стріпнулася, зробила крок убік, але непритомна впала на підлогу. Над нею нахилилися чоловіки, хтось почав робити їй штучне дихання, але вона все це сприймала у якомусь напівсні.

– Боже ж мій, подивіться тільки-но сюди! – почула вона, розплющуючи очі. Чоловіки, збившись докупи, дивилися вгору – зі стелі звисала довга стрічка морських водоростей, що тьмяно виблискували при світлі свічок. Он що здалося їй у темряві холодною вологою рукою утопленика, котрий прийшов із того світу, щоб її задушити! Віра істерично зареготала.

– Водорості… тільки й усього, що водорості… Он де взявся цей запах… – І вона знову знепритомніла. Її взяли за голову, почали робити штурне дихання.

Здавалося, минула вічність. Хтось підніс склянку до її вуст. Відчула запах бренді. Хотіла було взяти склянку й подякувати, та раптом щось спинило її… Якийсь тривожний сигнал спалахнув у мозку. Вона сіла й відштовхнула склянку.

– Де ви це взяли? – запитала сухо.

Раніш, ніж відповісти, Блор довго дивився їй у вічі.

– Знизу приніс.

– Не питиму, – рішуче відмовилась Віра.

На якусь мить усі сторопіли, потім Ломбард засміявся.

– Браво, Віро! – похвалив дівчину. – Бачу, здоровий глузд не зраджує вас, навіть тоді, коли ви сполохані до півсмерті. Я піду принесу вам непочату пляшку. – Він прудко вийшов.

– Я вже опритомніла, – непевно промовила Віра. – Мені б тільки води.

Армстронг допоміг їй підвестися. Тримаючись за нього, хистко підійшла до ванни. Відвернула кран холодної води й налила собі повну склянку.

Блор докірливо зауважив:

– Але ж моє бренді – що треба!

– Звідкіля ви знаєте? – спитав Армстронг.

– Та я ж нічогісінько не підмішував до нього, – сердито відповів Блор. – Певно, ви саме на це натякаєте.

Армстронг заперечив:

– Я не кажу, що саме ви туди щось підмішали. Це міг зробити і хтось інший, знаючи, що з цієї пляшки питимуть.

Ломбард скоро повернувся.

– Тримайте, дівчино, цього разу все по-чесному. – Ломбард тицьнув нерозкупорену пляшку Вірі під ніс, зняв бляшаний ковпачок, відкоркував пляшку. – Поталанило, що в домі є запас спиртного. Так би мовити, дбайливість А. Н. Оуена.

Віра вся тремтіла. Армстронг потримав склянку, Філіп налив туди бренді.

– Випийте, міс Клейторн, – сказав лікар, – ви щойно перенесли тяжкий шок.

Віра зробила кілька ковтків, на щоках у неї знов заграв рум'янець. Ломбард посміхнувся:

– Це перший злочин, котрий не здійснився за програмою!

– Ви вважаєте, мене хотіли вбити? – прошепотіла Віра.

– Передбачалося, що з переляку ви сконаєте, – відповів Ломбард. – Таке трапляється, хіба не так, докторе?

– Гм-гм, точно тут нічого не можна сказати, – невпевнено відповів Армстронг. – Міс Клейторн молода й здорова дівчина… На серце не хворіє. Але з іншого боку…

Він узяв склянку з бренді, яку приніс Блор, вмочив кінчик пальця й обережно лизнув. Обличчя його залишилось байдужим.

– Звичайний смак, – неохоче визнав він.

Блор попрямував до нього, задихаючись од люті:

– Спробуйте тільки сказати, що я отруйник, вмент розмалюю вашу свинячу пику!

Віра, котрій бренді вернув тонус життя, намагалася відвернути увагу розлючених чоловіків:

– А де суддя?

Троє чоловіків перезирнулися.

– Дивно… – мовив Ломбард. – Я вважав, що він іде слідом за нами.

– І я теж так вважав, – ствердив Блор. – Що ви на це скажете, докторе? Адже ви підіймалися сходами слідом за мною.

– Мені здавалося, він іде позаду… відстав – адже він людина літня.

Вони знову перезирнулися.

– М-да, надто дивно… – мовив Ломбард.

– Ходімо на розшуки, – запропонував Блор і першим пішов до дверей.

Чоловіки рушили слідом, Віра за ними.

Коли спускалися сходами, Армстронг оголосив:

– Певно, він залишився у вітальні…

Минули хол. Армстронг час від часу голосно кликав:

– Уоргрейв! Уоргрейв! Де ви?

Ніякої відповіді. Мертва тиша, яку порушувало лише одноманітне моросіння дощу. Дійшовши до вітальні, Армстронг мов укопаний зупинився на порозі. Інші юрмилися позаду, виглядаючи з-за його плеча. Дехто скрикнув.

Суддя Уоргрейв сидів у глибині кімнати у високому кріслі. Обабіч нього горіли дві свічки. Та найбільше здивувало, налякало їх те, що Уоргрейв був у яскраво-червоній суддівській мантії, в парику…

Доктор Армстронг подав знак не рухатися, а сам, чвалаючи, немов п’яний, підійшов до судді. Схилившись над скам'янілим тілом, він довго вдивлявся в його непорушні риси. Потім різким рухом зірвав парик. Упавши на підлогу, парик оголив високе чоло, посеред якого зяяв невеликий круглий отвір, звідти витікала густа темно-червона цівочка. Доктор Армстронг підняв мляву руку, намацав пульс, потім повернувся до інших і сказав самими губами:

– Суддю застрелено…

– З пістолета – боже мій! – вихопилось у Блора.

Доктор таким же млявим голосом вів далі:

– Смерть настала вмить.

Віра перелякано мовила:

– Так от для чого знадобилася сіра шерсть, яку даремно шукала міс Брент…

– А також червона завіска з ванної кімнати, – додав Блор.

– Он для чого це їм потрібно було… – прошепотіла Віра.

Ломбард неприродно зареготав, продекламувавши:

 
П'ять веселих індійчат слідство учинили:
Вирок винесли одному – четверо лишилось.
 

– Отже, каюк кривавому судді Уоргрейву! Не ухвалюватиме більше смертних вироків! Востаннє головує він у суді! Не відправлятиме більше невинних на шибеницю! Ото посміявся б Едвард Сетон, коли був би тут! Кишки порвав би від реготу!

Ця тирада приголомшила, налякала інших.

– Але ж тільки сьогодні вранці, – перебила його Віра, – ви переконували мене, що він і є вбивця!

Ломбард одразу ж отямився.

– Ваша правда. Мені так здавалося, – промовив тихо. – Я помилився. Ще один із нас виправданий… надто пізно!

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

1

Вони перенесли тіло судді Уоргрейва в його кімнату, поклали на ліжко. Потому повернулись униз, із хвилину постояли в холі, розгублено переглядаючись.

– Що робитимемо? – нерішуче спитав Блор.

– Насамперед слід трохи підкріпитися. Щоб вижити, потрібні сили, – поспіхом зауважив Ломбард.

Вони знову скупчилися на кухні. Відкрили банку з язиком, попоїли й залишились сидіти на своїх місцях.

– Нас лишилося четверо, – оголосив Блор. – Чия черга тепер?

Доктор Армстронг здивовано подивився на нього:

– Ми повинні бути вкрай обережними… – Тут він затнувся, з чого негайно скористався Блор:

– Ви повторюєте слова судді. Той твердив те саме і, як бачите, загинув!

– Не можу уявити, як це сталося, – сказав Армстронг.

Ломбард спересердя вилаявся:

– Як по нотах розіграно! Вбивця приладнав водорості до стелі в кімнаті міс Клейторн, а далі все йшло за заздалегідь розробленим планом. Ми були певні, що міс Клейторн убивають, старий утратив пильність, і вбивця, скориставшись загальною метушнею, порішив його.

– А як ви поясните те, що ніхто з нас не чув пострілу? – спитав Блор.

– Що тут дивного: міс Клейторн волала, вітер завивав, ми щодуху бігли їй на допомогу й теж горлали, хто до чого здатний. Як тут почути постріл? Та більше ми у пастку не потрапимо. Наступного разу йому доведеться вигадати щось складніше.

– Саме так він, певно, і зробить, – багатозначно підтвердив Блор, і чоловіки перезирнулися.

Слово знов узяв Армстронг:

– Нас тут четверо, і ми не знаємо, котрий із нас…

– Я знаю, – самовпевненим тоном обірвав його Блор.

– Я ніколи не мала сумніву… – почала було Віра.

– Я вважаю, мені відомо… – перебив її Армстронг.

– А мені, – мовив Філіп Ломбард, – моя здогадка здається цілком обгрунтованою…

Вони знову переглянулися не дуже приязно. Віра насилу підвелася.

– Я погано почуваю себе, – пояснила. – Піду спати, далі я не витримаю.

– Мабуть, варто наслідувати ваш приклад, – сказав Ломбард. – Немає рації стовбичити тут і вдивлятися одне в одного!

– Я не заперечую, – підкреслив Блор.

– Це найкраще, що ми зараз можемо зробити… – промурмотів доктор. – Хоча навряд чи хто й засне.

Всі рушили до дверей.

– Хтів би я знати: де пістолет? – голосно мовив Блор, ні до кого персонально не звертаючись.

2

Четвірка мовчки піднялась по сходах. У коридорі кожний зупинився перед дверима своєї кімнати і вхопився за ручку. Потім, мов по команді, всі водночас зайшли всередину, грюкнувши дверима. І тут-таки почулося, як засуваються клямки, зі скреготом повертаються у замкових щілинах ключі, з гуркотом пересуваються меблі. Четверо гостей, охоплених панікою, забарикадовувалися на ніч.

3

Просунувши ніжку стільця у дверну ручку, Ломбард полегшено зітхнув і попрямував до туалетного столика. Розглядаючи в дзеркалі своє обличчя при хисткому полум'ї свічки, він мовив до себе: «Так, ця історія й тобі почала впливати на нерви». Його пересмикнуло, обличчя на мить спотворив звіриний оскал. Потім він швидко роздягнувся, підійшов до ліжка, поклав годинника на нічний столик, висунув шухляду – й очі в нього на лоба полізли: в шухляді лежав пістолет…

4

Віра Клейторн лежала у ліжку. Над головою горіла свічка: боязко зоставатися в темряві…

«До завтрашнього ранку я можу бути спокійною, до завтрашнього ранку я можу бути спокійною, – навіювала собі знову й знов, – минулої ночі нічого не трапилося, та й нині нічого не сталося. Не може нічого трапитись. Адже замкнулася на всі запори, ніхто не може сюди увійти»… – І раптом її осінило: «Авжеж! Я можу не виходити звідси! Можу тут зостатися під захистом засувів! Їжа не має значення! Я можу тут пересидіти – доки прийде допомога – в повній безпеці! Цілу добу, ба навіть дві!..»

Зостатися тут… Так, але чи стане в неї сил на це? Сидіти на самоті одну довгу годину за другою і не мати з ким перемовитись хоч єдиним слівцем, сидіти тільки зі своїми тяжкими думками…

Вона знову згадала Корнуолл, Х'юго, Сіріла… Паскудний виплодок, він постійно скиглив, канючив: «Міс Клейторн, а чому мені не можна поплисти до скелі? Я ж можу доплисти. Я певен, що можу».

Невже вона йому так і відповіла? «Ну безперечно, Сіріде, ти допливеш до скелі! Я абсолютно в цьому певна».

«Тож мені можна поплисти до скелі, міс Клейторн?»

«Ти знаєш, Сіріле, мати дуже непокоїться за тебе. Тому зробимо так: завтра на пляжі я відверну її увагу, а ти попливеш до скелі. Поки вона це виявить, ти вже видерешся на саму скелю й привітаєш її рукою звідти. Це буде для неї приємний сюрприз!»

«О, чудово, міс Клейторн! Ото буде фокус!»

Вона обіцяла – взавтра. Х'юго якраз у цей день збирався з'їздити до Нью-Кі. На час його повернення все буде скінчено…

А що, коли все обернеться інакше? Що, як Сіріла вчасно врятують і він скаже: «Це міс Клейторн дозволила мені поплисти до скелі!» Що тоді? І все ж, коли чогось домагаєшся, доводиться ризикувати. Якщо станеться найгірше, вона не розгубиться: «Як тобі не соромно брехати, Сіріле! Звичайно, такого я тобі не дозволяла!» Ніхто не візьме під сумнів її слова, – адже хлопчисько любив прибріхувати, і йому не надто й вірили. Сам Сіріл, ясна річ, знатиме правду… Але це не матиме значення! Та, незважаючи ні на що, все має йти як годиться. Вона вдасть, що пливе за ним. Але вона не встигне доплисти… Ніхто ні в чому не запідозрить її…

Та чи не запідозрив Х'юго? Може, саме через це він потім якось дивно поглянув на неї… Можливо, усе зрозумів? І чи не тому він так квапливо поїхав після розслідування?

Вона писала йому, та він не відповів… Х'юго…

Віра тривожно переверталася з боку на бік. Ні, ні, вона не повинна думати про Х'юго. Ці спомини надто болісні! Вона повинна забути про Х'юго, з цим давно покінчено… Але чому їй весь час здається, що Х'юго десь поряд?

Підвівши погляд, побачила, що серед стелі вкручено великий чорний крюк. Як це вона його раніше не помітила? О, то ж це з нього звисали водорості…

Від згадки про те, як липкі водорості торкнулися її шиї, Віра затремтіла. Не могла відвести очей від цього чорного крюка, він прикував до себе її погляд…

5

Колишній інспектор Блор сидів на ліжку. З налитими кров'ю очима він нагадував собою дикого кабана, готового напасти на свою жертву. Він не хотів спати. Небезпека була надто близька: адже з десяти живими лишилося тільки четверо! Незважаючи на всю свою хитромудрість, старий суддя загинув так само, як і інші.

Блор засопів, відчуваючи якусь дику насолоду. Як казав отой дідуган? «Ми повинні бути насторожі…»

Старий самовдоволений облудник усе своє життя просидів у суді, звик вважати себе чи не за бога. І все ж настала і його черга… Багато допомогла йому його пильність?!

Тепер їх залишилося четверо: дівчина, Ломбард, Армстронг і він. Скоро, дуже скоро буде вбито ще когось… Тільки кого? В усякому разі, не його, Уїльямса Генрі Блора. Він потурбується про себе…

(Але пістолет… Де пістолет? Ось що позбавляє його спокою!)

Блор не лягав у ліжко, заглиблений у думки про пістолет. Брови в нього насупилися, навколо маленьких очиць з'явилися зморшки… У тиші чути було, як годинник унизу вибив північ. Блор дещо заспокоївся і навіть випростався у діжку. Щоправда, не роздягаючись.

Він аналізував усі події, що відбулися з часу висадки на острів, з такою ж ретельністю, з якою завше писав донесення, перебуваючи у Скотленд-Ярді. Адже ретельність рано чи пізно винагороджується.

Свічка догоряла. Відшукавши сірники, Блор загасив її. У темряві його чомусь пойняв жах. Мозок заполонили, борючись один з одним, різні страхітливі образи: суддя в парику з сірої шерсті, нерухоме мертве обличчя місіс Роджерс, викривлене багряне обличчя Ентоні Марстона… І далі ще одне обличчя – бліде, в окулярах, з вусиками солом'яного кольору. Колись він бачив цю людину… але коли? Ні, не тут, не на Індіанському острові. Бачив давно. Але дивно, аж ніяк не може згадати ім'я цієї людини з потворною, скривленою в гримасі мармизою.

І раптом його осінило. Ну звичайно ж, це Ландор! Як же міг забути його? Адже тільки вчора він даремно намагався відновити його обличчя в своїй уяві. Тепер же бачив Ландора так виразно, неначе тільки напередодні зустрічався з ним…

У Ландора була дружина – худа як тріска, зі стурбованим писком. У них і дочка була, дівчинка років чотирнадцяти. І вперше Блор замислився над тим, що сталося з Ландоровою родиною…

(Та де ж усе-таки пістолет? Хто ним володіє тепер? Те значно важливіше…) Чим більше думав про це, тим менше розумів… Взагалі він не міг збагнути всю цю історію з пістолетом… Але ж хтось у будинку володіє ним… Годинник унизу пробив першу годину. Це урвало хід його думок. Нараз Блор різко підвівся и сів на своєму ложі – його досвідчене вухо вловило ледь чутний звук за дверима. Хтось тихо ходив у темноті. Його чоло вкрилося потом.

Хто так безшумно, потайки блукає коридором? У всякому разі, оцей хтось має недобрі наміри, в цьому Блор міг заприсягнутися!

Незважаючи на свою огрядність, Блор двома стрибками, безшумно підскочив до дверей, притиснув вухо до щілини й уважно прислухався. Звук не повторився. Проте Блор був упевнений, що не помилився: адже він виразно чув за дверима кроки. Його обдало морозом. Він знову відчув острах: ніч, а за дверима хтось потайки крокує…

Знову припав вухом до дверей, та дарма – більше звуків не чути.

Тепер Блора опанувала нова спокуса. Закортіло зараз же, не вагаючись, вийти з кімнати і все перевірити. Коли 6 хоч одним оком побачити, хто там блукає під покровом ночі?! Коли б! Та відчиняти двері зараз… для цього треба бути принаймні ідіотом. Цілком імовірно, що саме цього і чекає від нього отой, за дверима. Може, він навмисно зробив так, щоб Блор почув його, розраховуючи в такий спосіб виманити його з кімнати.

Блор стояв нерухомо, мов прикипілий, уважно прислухався. Вчувалися найрізноманітніші звуки – шарудіння, хрускотіння, таємниче шепотіння, та, його професійно розвинуте чуття підказувало: усе це – не більше, як гра його збудженої уяви. Та раптом він почув щось реальне, що вже не було грозою уяви. Стишені, обережні, котячі кроки, які проте могла вільно почути людина, котра так напружено прислуховувалася, як це робив Блор. Кроки, не кваплячись, прослідували коридором і проминули Блорову кімнату без найменшого вагання, не спиняючись ані на мить.

Блор блискавично зміркував: Ломбардова кімната, як і кімната Армстронга, розташовані далі від сходів, аніж його кімната. Кроки, що їх він чув, без сумніву, прямували до сходів. Необхідно будь-що побачити, хто це був! Куди пішла ця людина? Блор мав рішучий характер: коли вже він надумав діяти, то діяв без вагань, блискавично, що разюче контрастувало з його виглядом загайної, важкої на підйом людини. Він навшпиньки підбіг до ліжка, поклав у кишеню сірники, витягнув із розетки шнур настільної лампи, що стояла в головах, і обмотав цей шнур навколо лампи. Лампа була з хромованої сталі і мала масивну ебонітову підставку – таке знаряддя може стати в пригоді.

Блор тихо перебіг кімнату, витягнув стільця з дверної ручки й, обережно відчинивши двері, вийшов у коридор. Знизу, з холу, долинав якийсь неясний звук, У самих шкарпетках він підійшов до сходів. І зразу ж зрозумів, чому так виразно чув усі ці звуки: вітер ущух, і небо, либонь, проясніло. Крізь вікно першого поверху пробивалося місячне сяйво, освітлюючи хол. Блорові здалося, що він на якусь мить побачив силует людини, котра виходила з будинку.

Він кинувся по сходах у погоню, та схаменувся. Хай йому біс, знову ледве не пошився в дурні! Адже це, напевно, була пастка, розрахована на те, щоб виманити його з будинку!

Але хто справді постригся в дурні, так це отой невідомий чолов'яга – він припустився того, що сам потрапив у пастку й тепер попаде в Блорові лабети. Адже з трьох жилих кімнат верхнього поверху одна має бути зараз порожня. Єдине, що треба було зробити, це встановити, яка саме з трьох! Блор похапцем повернувся в коридор. Спочатку підійшов до дверей доктора Армстронга. Постукав – жодного відгуку. Зачекавши хвилинку, підійшов до кімнати Філіпа Ломбарда. Тут довго чекати на відповідь не довелося:

– Хто такий?

– Це Блор. Мені здається, Армстронга немає на місці.

– Стривайте хвилинку.

Він наблизився до крайньої кімнати і постукав у двері:

– Міс Клейторн, міс Клейторн!

– Хто це? Що трапилося? – перелякано відгукнулася Віра.

– Не хвилюйтеся, міс Клейторн. Зачекайте хвилиночку, я зараз повернуся.

Він знову підбіг до Ломбардової кімнати і штовхнув двері. Вони розчинилися. Ломбард стояв посеред кімнати, у лівій руці в нього свічка, а праву тримав у кишені піжамної куртки.

– Що означає весь цей розгардіяш? – різко спитав Ломбард.

Блор квапливо все пояснив. Очі в Ломбарда заблискотіли.

– Тож це Армстронг, га? Ось він хто, жаданий наш!

Він не затримуючись попрямував до Армстронгової кімнати, пояснивши на ходу:

– Шкодую, Блоре, але я не з тих, хто бере все на віру.

Він кілька разів уривисто постукав у двері й покликав:

– Армстронг, Армстронг!

Відповіді не було. Ломбард, ставши навколішки, припав очима до замкової щілини. Потім обережно встромив туди мізинця й мовив:

– Зсередини ключа нема.

– Звичайно, – ствердив Блор. – Це означає, що він замкнув двері ззовні, а ключа взяв із собою.

Філіп хитнув головою.

– Я тільки хотів упевнитися в цьому. Ми схопимо його, Блоре, будьте певні… Цього разу ми його неодмінно схопимо! Одну хвилинку!

Він підбіг до Віриної кімнати і покликав її:

– Віро, ми полюємо на Армстронга. Його немає на місці. Що б там не було, ні в якому разі не відчиняйте ваші двері! Зрозуміло?

– Так, зрозуміло.

– Якщо Армстронг прийде й запевнятиме, що мене вбито чи Блора вбито, не звертайте ніякої уваги! Зрозуміло? Двері відчините тільки тоді, коли з вами одночасно розмовлятимемо ми вдвох – Блор і я. Второпали?

– Аякже. Адже я ще не здуріла остаточно, – відповіла Віра.

– Гаразд, – мовив Ломбард і підійшов до Блора. – Тепер нумо за ним! Полювання на звіра починається.

– Нам слід бути обережнішими, – зауважив Блор. – Не забувайте, в нього пістолет!

Збігаючи сходами наниз, Ломбард відповів, широко всміхнувшись:

– Ось у цьому ви якраз помиляєтеся. – Відчиняючи вхідні двері, він зауважив: – Клямку відсунуто, щоб йому легше було повернутися до будинку! – І продовжив: – Пістолет у мене! – Ломбард наполовину витяг пістолет із кишені, щоб показати Блорові, й пояснив: – Сьогодні вночі я виявив, що його знову покладено до шухляди в мій нічний столик.

Блор непевною ходою ступив на ґанок. Він пополотнів, і Філіп Ломбард це помітив.

– Не будьте бовдуром, Блор, бодай вас чорти з'їли! – нетерпляче заспокоїв його Ломбард. – Я зовсім не маю наміру вас застрелити! Можете повертатися до будинку й забарикадуватися в своїй кімнаті, якщо злякалися! Я полюю на Армстронга, а не на вас!

І він попрямував стежкою, химерно освітленою місячним сяйвом. На хвилину завагавшись, Блор рушив слідом за ним, міркуючи: «Виходить, буцімто я сам лізу на рожен». Втім, йому не раз доводилося мати справу із злочинцями, озброєними пістолетом. Може, в чомусь іншому, а в хоробрості Блорові не відмовиш. Тільки скажіть йому, де небезпека, й він безстрашно кинеться, щоби здолати її. Його не страхала небезпека, з якою можна стятися у відкритому двобої, але він побоювався небезпеки прихованої, непевної, а надто – з відтінком таємничості.

6

Віра встала, вдяглася й чекала, як далі розвиватимуться події. Що ж, двері_ її кімнати міцні, добрячі. Їх замкнено на ключ, закладено на клямку, до того ж у дверну ручку вставлено дубовий стілець. Силоміць такі двері не відчинити. В усякому разі, не фізичними даними доктора Армстронга. Коли б вона була на місці Армстронга, то скоріше вдалася б до хитрощів, а не до сили.

Щоб розважитися, стала уявляти, до якої облуди може вдатися Армстронг. Він може, як це передбачав Філіп, заявити, що один із двох чоловіків мертвий. Або вдати із себе смертельно пораненого і зі стогоном прийти до її дверей. Може, наприклад, і сказати їй, що в будинку спалахнула пожежа. Більше того, може підпалити будинок… Ото був би варіант, краще не вигадаєш! Виманити інших двох чоловіків з будинку, а потім підпалити його з допомогою заздалегідь розлитого, де треба, бензину. А вона, як найпослідуща дурепа, сидітиме забарикадована в своїй кімнаті, аж доки не буде надто пізно.

Віра підійшла до вікна. Ні, не така вже безвихідь. У разі гострої потреби можна вистрибнути з вікна. Падіння з такої висоти – річ не дуже приємна, та. якраз під вікном – невеличка клумба.

Віра сіла за стіл і, взявши свій щоденник, почала заповнювати його чітким, спокійним почерком. Треба ж якось згаяти час.

Нараз вона завмерла, уважно прислухаючись: наче десь зісподу пролунав звук розбитої шибки. Ще більше напружила слух, але звук не повторився.

Натомість Віра почула, а може, їй тільки здалося, що почула, скрадливі кроки, – легке рипіння сходів, шелестіння одежі; та звуки були такі невиразні, що подумала: все це є породження її уяви.