Текст книги "Таємниця індіанського острова"

Автор книги: Агата Кристи

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 12 страниц)

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

1

У Філіпа Ломбарда з роками виробилася звичка прокидатися на світанку. І сьогодні він прокинувся, як завше, підвівся на лікті, прислухався… Вітер трохи вщух, дощу не чути… О восьмій годині знову знявся сильний вітер, але Ломбард його вже не чув. Він спав. О пів на десяту він сів на ліжку, глянув на циферблат годинника. Вуста його розтяглися у вовчій посмішці.

– Настав час діяти, – промимрив.

О дев'ятій тридцять п'ять він постукав у двері Блорової кімнати. Колишній інспектор обережно прочинив двері. Волосся в нього було скуйовджене, очі сонні.

– Солодко спите, вже на тринадцяту годину пішло, – мовив Ломбард. – Тож, певно, совість у вас чиста.

– В чім справа? – урвав його Блор.

– Вас будили? – спитав Ломбард. – Приносили чай? Ви знаєте, котра година?

Блор подивився через плече на дорожній будильник, що стояв біля ліжка в головах.

– Тридцять п'ять хвилин на десяту, – сказав він. – Ніколи не повірив би, що можу так довго спати. А де Роджерс?

– І луна лиш йому відгукалась, – відповів Ломбард.

– Що ви хочете сказати? – розсердився Блор.

– Тільки те, що Роджерс зник, – зовні спокійно мовив Ломбард. – У спальні його немає. Чайника він не поставив і, ба, навіть не запалив плиту.

Блор пошепки вилаявся.

– Куди ж це він, під три чорти, заподівся? Либонь, вештається по острову. Заждіть, поки я вдягнуся. І запитайте, чи не знають чогось інші.

Ломбард кивнув і рушив коридором, стукаючи у зачинені двері.

Армстронг уже підвівся з ліжка й одягався. Суддю Уоргрейва довелося будити. Віра Клейторн була одягнена. Кімната Емілі Брент виявилася порожньою. Розшукова партія оглянула весь будинок. У Роджерсовій кімнаті, як і твердив Філіп Ломбард, нікого не було. Постіль була зібгана, бритва, губка й мило ще не висохли.

– Він устав недавнечко, – прикинув Ломбард.

– А що, як він… ховається, чатує на нас? – пошепки мовила Віра тремтячим голосом, хоча й намагалася говорити якнайвагоміше.

– Любонько моя, я ладний думати що завгодно й про кого завгодно, – сказав Ломбард. – Я вважаю: доки ми його не виявимо, нам слід триматися гуртом.

– Мабуть, він десь на острові, – зауважив Армстронг.

Тут до них підійшов неголений, проте акуратно зодягнений Блор.

– Де ж ділася міс Брент? – спитав він. – Ось вам нова загадка.

Проте в холі вони зустріли міс Брент у дощовику.

– Море надто бурхливе. Навряд чи човен зможе вийти сьогодні, – відповіла вона на їх німе запитання.

– І ви наважилися самі никати по острову, міс Брент? – спитав Блор. – Невже ви не розумієте, як це небезпечно?

– Запевняю вас, містере Блор, я була дуже обережною, – поважно відповіла стара діва.

Блор тільки пирхнув.

– Бачили Роджерса? – спитав він.

– Роджерса? – підвела брови міс Брент. – Ні, сьогодні я його не бачила. А що сталося?

Сходами спускався акуратно зодягнений, ретельно виголений суддя Уоргрейв. Він окинув поглядом їдальню, двері якої були розчинені навстіж, і сказав:

– Ага, він усе ж таки накрив на стіл.

– Він міг зробити це вчора ввечері, – заперечив Ломбард.

Вони зайшли до їдальні уі оглянули акуратно розставлені на столі куверти, ряди чашок на буфеті, повстяну підставку для кави. В усьому був цілковитий порядок. Першою схопилася Віра. Вона вчепилася судді в руку, та так, що старий аж скривився.

– Подивіться на індійчат! – закричала вона.

Індійчат посеред столу було тільки шість.

2

Вони знайшли Роджерса невдовзі. Він лежав у дворовій прибудові – будиночок цей правив за пральню. В руці він усе ще стискував маленьку сокирочку – певно, колов дрова для розпалу. Великий колун стояв біля дверей – на холодному металі зашерхли бурі плями. Ті плями надто вже добре узгоджувалися із глибокою раною на потилиці Роджерса…

3

– Картина ясна, – промовив Армстронг. – Вбивця підкрався ззаду і в ту мить, коли Роджерс нахилився, заніс сокиру із силою опустив її.

Блор порався коло топорища – посипав його борошном із ситечка, що його знайшов на кухні.

– Скажіть, докторе, щоб завдати такого удару, потрібна велика фізична сила? – запитав суддя.

– Це під силу навіть жінці, якщо це вас цікавить. – І він швидко глянув довкола. Віри Клейторн та Емілі Брент не було – вони пішли на кухню. – Дівчина залюбки могла це зробити – вона спортсменка. Міс Брент видається тендітною, та жінки такого типу бувають вельми витривалими. Опріч того, слід мати на увазі, що люди несповна розуму, як правило, виявляють неабияку силу.

Суддя зосереджено кивнув. Блор, зітхаючи, підвівся з колін.

– Жодних відбитків, – сказав він, – топорище ретельно витерли.

Позаду почувся голосний сміх. Вони повернулися: посеред двору стояла Віра Клейторн, вона волала пронизливим голосом, раз у раз перериваючи потік слів вибухами сміху:

– На цьому острові бджоли водяться? Тож поясніть мені, де тут шукати мед? Ха-ха-ха!

Чоловіки спантеличено дивилися на Віру. Здавалося, Ця нормальна, врівноважена дівчина божеволіє просто в них на очах. А вона волала далі:

– Чого на мене витріщилися? Гадаєте, я з глузду з їхала? А я вас до діла питаю: де тут бджоли й вулики, вулики й бджоли? Ви, бодай, не розумієте? Хіба ви не читали цієї дурної лічилки? Її ж бо в усіх спальнях вивішено для загального огляду! Та ми одразу сюди мали піти – коли б не були такими ідіотами! «Індійчаток семеро дрівця заготовляли». Я лічилку напам'ять знаю. І наступний куплет: «Шість вже індійчат на пасіці зібрались» – ось чому я питаю, чи є тут на острові пасіка. Ото смішно! Ото смішно! – І вона дико зареготала. Армстронг наблизився до неї, розмахнувся й дав ляпаса. Віра хапнула повітря, гикнула й проковтнула слину. З хвилину постояла мовчки, потім сказала:

– Дякую… Я вже отямилася… – Голос її знову бринів спокійно й холоднокровно, як і належало поважній учительці. Вона повернулася, щоби піти на кухню.

– Ми з міс Брент приготуємо вам сніданок. – Слід докторової п'ятірні червонів на її щоці.

Коли вона пішла, Блор сказав:

– А ви чудово впоралися з нею, докторе.

– Не було іншої ради. Тут і без істерії клопоту вистачає, – вибачливим тоном відповів Армстронг.

– Вона зовсім не скидається на істеричку, – заперечив Ломбард.

– Звичайно, ні, – погодився Армстронг. – Цілком здорова, розсудлива молодиця. Це в неї від шоку. Таке може з кожним трапитися.

Вони зібрали тріски, нарубані ще Роджерсом, і віднесли їх до кухні. Там клопоталися, готуючи сніданок, Віра й Емілі Брент. Міс Брент вигортала попіл із печі. Віра зрізувала шкурку з бекону.

– Спасибі, – подякувала їм стара діва. – Ми постараємося приготувати сніданок якнайшвидше – ну, приблизно, хвилин за тридцять-сорок. Чайник ось-ось закипить.

4

– Знаєте, що я думаю? – пошепки сказав Ломбардові Блор.

– Чи ж варто гадати, коли ви самі скажете?

Колишній інспектор був льодиною серйозною, іронії не розумів, тому незворушно продовжив:

– В Америці стався такий випадок. Вбито було двох стариків – чоловіка й дружину. Порубано сокирою. Серед білого дня. В оселі – сама дочка і служниця. Служниця, як було доведено, не могла цього зробити. Дочка – поважна стара діва середнього віку. Її визнали не винною, не йняли віри, що вона здатна на таке. Вбивцю так і не знайшли.

– Я згадав той випадок, – додав Блор, – коли побачив сокиру. А пізніше зайшов до кухні й побачив, як вона там шурує – спокійна, акуратна. Жоден м'яз не ворухнувся! Те, що з дівчатком сталася істерика, – це природна річ, дивуватися тут нічому. А яка ваша думка?

– Може, ви й маєте рацію, – відповів Ломбард.

А Блор вів далі:

– Але ж ця стара! Така чепуруха – й фартуха не забула вдягти, а фартух-то, либонь, місіс Роджерс, і спокійно так каже: «Сніданок буде готовий хвилин за тридцять-сорок». Стара з глузду з'їхала. Таке трапляється із старими дівами, – я не кажу, що вони перетворюються на маніяків і вбивають першого стрічного, просто в них потроху глузд за розум завертає. От і наша міс Брент причинна. Збожеволіла на релігійному грунті – вважає, що їй випало вершити волю божу. Знаєте, в своїй кімнаті вона постійно читає біблію.

– Це ще не є доказом ненормальності.

Та Блор, ніби не чуючи, наполегливо вів далі:

– До того ж вона брала макінтош, казала, що ходила до моря.

Ломбард заперечливо похитав головою.

– Роджерса вбито, коли він рубав дрова, тобто невдовзі після того, як устав з ліжка. Навряд чи Брент блукала б ще кілька годин під дощем. Якщо хочете знати мою думку: вбивця щонайперше забрався б у ліжко й удавав, що спить.

– Ви не зрозуміли мене, містер Ломбард, – сказав Блор. – Якби жінка не була винна, вона тричі подумала б, доки пішла самітно тут на прогулянку. І навпаки – вона не побоялася б сама блукати по острову лише в тому разі, коли була переконана, що їй ніщо не загрожує. Тобто коли вбивцею була вона!

– Досить логічно, – сказав Ломбард. – Мені це не спало на думку. – І додав посміхнувшись: – Радий, що ви більше не маєте підозри на мене.

Блор збентежився, навіть ніби почервонів.

– Я думав було, що це ви, – що не кажіть, а пістолет викликає підозру, та й історію ви розповіли досить дивну. Але тепер я зрозумів, що це було б надто просто й очевидно. Сподіваюсь, ви дотримуєтеся такої ж думки щодо мене.

Філіп задумливо промовив:

– Може, я й помиляюся, але мені здається, що для цього у вас бракує фантазії. Одне можу сказати з певністю: якщо вбивця ви – то ви чудовий актор, і я скидаю перед вами капелюха. – Він понизив голос: – Може статися, не мине й дня, як нас ухекають, тож скажіть відверто (це, звичайно, залишиться між нами): адже ви тоді дали неправдиві свідчення?

Блор неспокійно переступав з ноги на ногу.

– Хай буде так, – нарешті сказав він. – Тепер це, либонь, не має значення. Ландор не винний, це факт. Зграя Персела загнала мене в безвихідь, і ми запроторили його за грати. Але, даруйте, я в цьому ніколи не зізнаюся…

– Сподіваюся, ви отримали чималий куш? – спитав Ломбард.

– Не отримав і половини обіцяного. Скнара на скнарі ота перселівська зграя. Та підвищення по службі я дістав, це вже точно.

– А Ландору дали строк, і він умер на каторзі?

– Звідки я міг знати, що він помре? – огризнувся Блор.

– Справді, вам не пощастило.

– Мені? Ви хочете сказати – йому?

– І вам також, Блоре. Бо ж ця подія, здається, набагато скоротить і ваше життя.

– Моє? – втупився в нього Блор. – Невже мене відправлять слідом за Роджерсом? Кого завгодно, тільки не мене. Я зможу відстояти себе, будьте певні.

– Не полюбляю йти в заклад. Та й хто віддасть мені виграш, коли вас уб'ють.

– Слухайте-но, містере Ломбард, що ви маєте на увазі?

Філіп Ломбард шкірився посмішкою:

– Я маю на увазі, любий Блоре, що ваші шанси вижити не надто великі!

– Це ж чому?

– А тому, що брак фантазії перетворює вас на чудову мішень. Злочинець з такою фантазією, як в А. Н. Оуена, обведе вас круг пальця.

– А вас? – визвірився Блор, і обличчя його наллялося кров'ю.

– Я маю чудову фантазію, – відповів Ломбард, – мені не раз доводилося попадати в різні халепи, і завше я успішно виплутувався!

5

Віра стояла біля плити, смажила яєчню з беконом і міркувала: «І чого це я розістерилася, мов остання дурепа? Цього не слід було робити. Треба зберігати спокій, дівонько, насамперед спокій!

«Міс Клейторн поводилась чудово – не розгубилася й одразу кинулася навздогін за Сірілом».

Навіщо згадувати про це зараз? Адже все позаду… Сіріл зник під водою задовго до того, як вона підпливла до скелі. Вона знову відчула, як течія відносить її в море. І вона не чинила опору – ледь-ледь пливла, трималася на воді, доки не прибув човен… Вони хвалили її за самовладання, холоднокровність… Усі, крім Х'юго. А Х'юго – він тільки глянув на неї… Боже мій, як боляче згадувати Х'юго, навіть тепер, коли стільки років минуло. Де він? Що робить?

– Віро, бекон підгоряє, – > сердито мовила Брент.

– Вибачте, міс Брент. Якось по-дурному вийшло…

Емілі Брент зняла зі сковорідки, що курилася, останнє яйце. Віра, викладаючи на розжарену сковорідку нові шматки бекону, сказала:

– А у вас чудова витримка, міс Брент.

– Мене з дитинства привчили не розгублюватися й не здіймати галасу, – відповіла стара діва й міцно стулила губи.

«У дитинстві її, певно, постійно гнітили… Це далося взнаки», – подумала Віра. А вголос сказала:

– Невже ви не боїтеся?.. Чи, може, жадаєте вмерти?

«Вмерти!» – слово це гострим свердельцем пронизало мозок Емілі Брент. Вмерти? Ні, вона не збирається вмирати! Хай вмирають інші – це їхня особиста справа. Тільки не вона. Оце дівча нічогісінько не розуміє. Звичайно, вона, Емілд Брент, нічого не страхається – Бренти ніколи не відали остраху. В її родині самі військові, котрі вміли дивитися смерті у вічі. І життя вони вели праведне, так само, як вона… Їй нема чого соромитися… Тож вона не помре…

«Господь потурбується про слуг своїх». «Не бійся острахів нічних, не бійся й стріли, яку пустили вдень…» А зараз ранок, і острахів не було. «Ніхто з нас не вибереться з цього острова». Кому належать ці слова? Ну, звичайно ж, генералові Макартуру, чий кузен одружений з Елсі Макферсон. Його це зовсім не тривожило. Здавалося, він з радістю чекав смерті! Деякі люди не надають значення смерті, самі позбавляють себе життя. Беатрис Тейлор, приміром. Минулої ночі їй снилася Беатрис – за вікном стояла, притиснувши обличчя до скла, благала впустити її у дім. Та Емілі не хотіла цього. Емілі здригнулася й нараз опам'яталася. Надто дивно дивиться на неї Віра.

– Певно, все вже готове? – заклопотано спитала Емілі Брент. – Можна подавати.

6

За сніданком усі були вишукано ввічливі, галантні:

– Дозвольте запропонувати вам іще кави, міс Брент?

– Шматочок шинки, міс Клейторн?

– Ще шматочок бекону?..

Здається, всі шестеро цілком нормальні, спокійні люди. А що крилося за цим? Думки метушилися, як мухи в окропі…

«Що далі? Що далі? Котрий? Хто?»

«Чи спрацює цього разу? Цікаво. Варто свічку засвітити. Якщо я встигну. Боже мій, тільки-но встигнути…»

«Божевілля на релігійному грунті – це точно… А подивитися на неї – таке й на думку не спаде… А що, як я помиляюся?..»

«Це божевілля… Я втрачаю розум. Зникають шерсть, червона шовкова завіска – суцільна нісенітниця. Нічого не розумію…»

«Ідіот, він проковтнув усе, що я йому наплескав. Тут усе легко обійшлося… Та однак слід бути дуже обережним».

«Шість фарфорових індійчат… лише шість – скільки лишиться до вечора?..»

– Кому останнє яйце?

– Мармеладу?

– Дякую. Чи не покласти вам трохи шинки?

Шестеро людей, які цілком нормально поводять себе за сніданком…

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

1

Сніданок скінчився. Суддя Уоргрейв одкашлявся й промовив тихим владним голосом:

– Я вважаю доцільним, щоб ми зібралися обговорити становище. Скажімо, за півгодини у вітальні.

Всі погодилися. Віра збирала тарілки:

– Я приберу зі столу й помию посуд.

– Ми перенесемо посуд до буфетної, – запропонував Філіп.

– Дякую.

Емілі Брент, що підвелася було зі стільця, зойкнула й сіла.

– Що з вами, міс Брент? – спитав суддя. Емілі відповіла вибачливо:

– Мені дуже шкода: я хотіла б допомогти міс Клейторн, але в мене щось паморочиться голова.

– Паморочиться голова? – доктор Армстронг підійшов до неї. – Цілком природно. Запізніла реакція на шок. Я, мабуть, дам вам…

– Ні! – з силою вихопилося в неї.

Усі сторопіли. Доктор Армстронг почервонів. Стара діва з жахом дивилася на лікаря.

– Як хочете, – церемонно схилився перед нею Армстронг.

– Не хочу ніяких ліків. Спокійно посиджу, і пройде.

Посуд перенесли до буфетної, Блор звернувся до Віри:

– Я звик поратися по господарству, тож, коли не заперечуєте, допоможу вам, міс Клейторн.

– Будьте ласкаві, – мовила Віра.

Емілі Брент сама зосталася в їдальні. Чула слабкий гомін розмови, що долинав із буфетної. Запаморочення поступово проходило. Її опанувала сонливість, відчула, що засинає. У вухах гуділо… а може, в кімнаті й справді щось дзижчить. Вона подумала: «Схоже на бджолу чи на джмеля», – і тут побачила бджолу, що повзла по віконній шибці. Сьогодні вранці Віра Клейторн щось балакала про бджіл.

Бджоли, мед? Вона дуже полюбляє мед. Стільниковий мед – його вичавлюють крізь мусліновий мішечок. Він струмить крапля за краплею: кап-кап-кап…

Хтось зайшов до кімнати… з одягу в нього струмить вода… Це Беатрис Тейлор вийшла з річки… Варто Емілі лиш повернути голову, і вона побачить її…

Але вона не в стані повернути голову… А що, коли покликати на допомогу? Закричати? Але закричати вона теж неспроможна. В будинку жодної душі нема. Вона сама-одна…

І тут почула кроки – стишені кроки в себе за спиною. Хистка хода втоплениці… Запах сирості залоскотав їй ніздрі. А по віконній шибці повзала бджола – і все дзижчала, дзижчала…

І тут вона відчула укол. Бджола встромила своє жало у шию міс Брент.

2

У вітальні чекали на міс Брент.

– Може, мені піти за нею? – запропонувала Віра.

– Зачекайте хвилину, – сказав Блор.

Віра сіла, а всі запитливо подивилися на Блора.

– Послухайте-но, – почав він, – я вважаю, що займатися розшуком далі непотрібно. Той, кого ми шукаємо, спокійнісінько сидить собі зараз у їдальні! Б'юся об заклад, що вбивця – ота стара діва!

– А які мотиви вбивства? – спитав Армстронг.

– Божевілля на релігійному грунті, – не вагаючись, відповів Блор. – Як ви на це, докторе?

– Може, це й так. Заперечити я вам не можу, лише нагадаю: в такій справі потрібні переконливі доводи.

– В неї був такий дивний погляд, коли ми готували сніданок, – зауважила Віра.

– Ну, це ще не довід, – втрутився Ломбард, – усі ми зараз почуваємося ні в сих ні в тих.

– Є й інший довід, – мовив Блор. – Вона єдина з усіх нас відмовилася відповісти на оте, проголошене грамофоном, обвинувачення. Чому, спитаєте? Бо не могла подати ніяких пояснень.

– Ну, це не зовсім так, – сказала Віра. – Вона мені розповіла цю історію.

– Що саме? – поцікавився суддя Уоргрейв.

І дівчина переповіла історію Беатрис Тейлор.

– Цілком імовірно, – > зауважив суддя Уоргрейв. – Особисто я, не вагаючись, повірив би цьому. Скажіть-но, міс Клейторн, чи не видавалася вона обтяженою почуттям провини або докорами совісті за свою поведінку?

– Ні в якому разі, – відповіла Віра. – Вона була невразлива.

– Хай їм грець, оцим спасенним старим дівам! – вигукнув Блор. – Серце – кремінь! Завидки беруть, та й по всьому.

– Зараз п'ять хвилин до одинадцятої, – оголосив суддя. – Либонь, найліпше буде запросити міс Брент приєднатися до нас.

– Ви хочете вдатися до якихось активних заходів? – запитав Блор.

– Мені неясно, що конкретно, ми можемо вдіяти зараз, – відповів суддя. – Поки що маємо лише підозри. І все ж я прошу доктора Армстронга особливо уважно слідкувати за вчинками й діями міс Брент. А зараз ходімо до їдальні.

Емілі Брент сиділа в тому ж кріслі і в тій же позі. Дивним було лише те, що на їхній прихід не звернула ніякої уваги. І раптом… вони побачили її обличчя – розпухле, з посинілими губами, з очима, що вилізли з орбіт.

– Боже мій, вона мертва! – вигукнув Блор.

3

Тишу порушив спокійний голос судді Уоргрейва:

– Ще одного з нас виправдано – на жаль, надто пізно.

– Від чого вона померла, докторе? – спитав Ломбард. – Адже ми залишили її цілком здоровою.

Армстронг розглядав крихітну цяточку на шиї в Емілі Брент.

– Слід од шприца для підшкірних ін'єкцій, – промовив він.

На вікні щось задзижчало.

– Дивіться, тут бджола… це джміль! – закричала Віра. – Згадайте, що я вам казала сьогодні вранці!

– Але ж це не бджолиний укус, – заперечив Армстронг, – міс Брент зроблено укол.

– Яку отруту їй увели? – спитав суддя.

– На перший погляд, це, найімовірніше, ціаністий калій, як і Марстонові. Вона вмить померла від ядухи.

– Але це бджола! – заволала Віра. – Де вона взялася? Хіба можливо, щоб це був просто збіг обставин?

– О, зовсім ні! – похмуро сказав Ломбард. – Це не збіг обставин! Наш убивця не може обійтися без місцевого колориту. Він жартун, цей хлопець. Прагне, щоб усе сталося точнісінько, як у тій проклятущій лічилці! – Вперше за весь час Ломбардів голос від хвилювання переривався – він майже кричав. Мабуть, і його нерви, гартовані пригодами і злигоднями життя, тепер подалися.

– Це божевілля, божевілля! Ми всі з глузду поз'їжджали! – волав несамовито.

– Сподіваюся, – спокійно мовив суддя, – що ми зуміємо все-таки зберегти тверезий розум. Чи привіз сюди хто із нас шприц для ін'єкцій?

– Я, сер, – знехотя признався Армстронг.

Чотири пари очей уп'ялися в нього. Загальна ворожість розлютила доктора.

– Я завше беру з собою шприц, – з викликом сказав він. – Майже всі лікарі так роблять…

– Це правда, – погодився суддя. – А чи не скажете ви нам, докторе, де зараз ваш шприц?

Нагорі, в моєму чемодані.

– Ви дозволите нам упевнитися в цьому? – спитав суддя.

Процесія на чолі з суддею мовчки піднялася сходами У лікареву спальню. Вміст чемодана вивалили на підлогу. Шприца в ньому не було…

4

– Шприц украдено! – заволав Армстронг.

Запала тиша. Армстронг прихилився спиною до вікна. І знову чотири пари очей уп'ялися в доктора. Він мляво виправдувався:

– Присягаюся, шприца вкрали!

Блор і Ломбард перезирнулися. Суддя взяв слово:

– Тут, у кімнаті, нас п'ятеро. Один із нас – убивця. Становище стає все небезпечнішим. Ми повинні зробити все можливе, щоб зберегти безпеку чотирьох невинних. Я прошу доктора повідомити, які ліки він узяв із собою.

– Я захопив сюди похідну аптеку, – відповів Армстронг. – Подивіться самі, тут лише снотворні: тріонал, таблетки сульфоналу, пакетик брому, далі сода, аспірин, от і все. Ціанідових препаратів у мене немає.

– Я теж привіз із собою снотворне, – укинув суддя. – Сульфонал, здається. У великих дозах він начебто смертельний. А у вас, містере Ломбард, наскільки мені відомо, є пістолет.

– Ну то що? – роздратовано сказав Ломбард.

– А те, що я пропоную зібрати й заховати у надійне місце докторову аптечку, моє снотворне, ваш пістолет, а також усі інші ліки та вогнепальну зброю, якщо така в когось є. Коли це зробимо, кожного з нас обшукаємо.

– Щоб я віддав пістолет – та нізащо в світі, – аж підскочив Ломбард.

– Містере Ломбард, – сердито урвав його суддя, – ви, безперечно, сильний і спритний мужчина, та колишній інспектор Блор, либонь, не слабкіший за вас. Не беруся передрікати, хто з вас переможе у двобої, та одне я знаю напевно: доктор Армстронг, міс Клейторн та я будемо на Блоровому боці й допомагатимемо йому як зможемо. Отже, коли чинитимете опір, перевага буде не за вами.

Ломбард відкинув назад голову, по-вовчому вишкірився:

– Ну, коли ви всі заодно, нічого не поробиш.

Суддя Уоргрейв кивнув:

– Що ж, ви розсудливі, молодий чоловіче. Де ж ваш пістолет?

– У шухляді нічного столика.

– Гаразд.

– Я піду за ним.

– Либонь, краще буде, коли ми підемо разом.

– Що, біс підозри не дає вам спокою? – з посмішкою, схожою на вищір, процідив Ломбард.

Пройшли до його спальні. Ломбард одразу ж попрямував до нічного столика, висунув шухляду і з прокляттям відсахнувся – шухляда була пуста.

5

– Ну, задоволені? – спитав Ломбард, стоячи серед кімнати в чому мати народила, коли троє чоловіків закінчили скрупульозний обшук його кімнати, одягу. Віра Клейторн чекала в коридорі. Обшук тривав. Обшукали почергово доктора Армстронга, суддю Уоргрейва, колишнього інспектора Блора.

Вийшовши з Блорової кімнати, чоловіки попрямували до Віри.

– Міс Клейторн, – звернувся до неї суддя. – Сподіваюсь, ви розумієте, що винятків не може бути. Нам необхідно знайти пістолет. У вас, напевне, є з собою купальний костюм?

Віра кивнула.

– Тоді прошу вас пройти до спальні, вдягнути купальник і повернутися сюди.

Віра причинила за собою двері. За кілька хвилин вона з'явилася в шовковому жатому купальнику, який щільно облягав її фігуру.

– Дякую, міс Клейторн, – сказав суддя. – Будь ласка, зачекайте нас тут, поки ми обшукаємо вашу кімнату.

Віра сиділа в коридорі, терпляче чекаючи повернення чоловіків. Потому переодягнулася й приєдналася до них.

– Тепер ми впевнені в одному: в жодного з нас зараз немає ні зброї, ані отрути. Ліки ми зараз покладемо в надійне місце. У буфетній, певно, є сейф для столового срібла.

– Все це чудово, – урвав його Блор. – Але в кого зберігатимуться ключі від сейфа? Звичайно, у вас?

Суддя не удостоїв його відповіддю. Він попрямував до буфетної, четверо гостей ішли за ним слідом. Там вони справді знайшли маленький сейф, поклали туди ліки й замкнули його на ключ. Потім поставили сейф у буфет, а той, в свою чергу, замкнули на ключ. Суддя протягнув ключ од сейфа Філіпові Ломбарду, а від буфета – Блорові.

– Ви тут найдужчі, – пояснив він, – тож кожному з вас нелегко буде відняти ключа в другого, і жоден з нас не зможе відняти ключа в будь-кого з вас. А зламувати й буфет, і сейф – просто безглуздо, бо зломщик зчинить гармидер на весь будинок. Тепер, – вів далі суддя, – нам належить вирішити ще одне вельми важливе питання: куди подівся пістолет містера Ломбарда?

– Мій скромний досвід підказує, – зауважив Блор, – що відповісти на це питання повинен перш за все власник зброї.

У Філіпа Ломбарда роздулися ніздрі.

– Ви, Блоре, тупоголовий бовдур, скільки разів повторювати, що пістолета в мене вкрадено!

– Коли ви бачили його востаннє? – запитав суддя.

– Вчора ввечері, коли влаштовувався спати, я про всяк випадок поклав його до шухляди нічного столика.

– Виходить, – розмірковував суддя, – його вкрали вранці. В такій метушні це неважко було зробити. Спочатку ми заклопоталися пошуками Роджерса, потім знайшли його труп…

– Пістолет сховано десь у будинку, – впевнено сказала Віра, – його слід шукати.

Суддя Уоргрейв звиклим жестом погладив підборіддя й промовив:

– Гадаю, що пошуки не дадуть наслідків. Злочинець мав удосталь часу, щоб заховати пістолет у надійне місце. Відверто кажучи, я втратив надію знайти зброю.

– Я, звичайно, не знаю, де пістолет, – зауважив Блор, – зате достеменно знаю, де шприц. Ідіть за мною.

Він відкрив вхідні двері й вивів усіх на терасу. Проти вікна їдальні знайшли шприц. Поруч валялися уламки фарфорової статуетки. Це було шосте індійчатко.

– Йому більше ніде бути, – торжествуюче пояснив Блор. – Вбивши міс Брент, злочинець відчинив вікно й викинув шприц геть, а слідом індійчатко.

На шприці не виявили ніяких слідів. Мабуть, його ретельно обтерли.

– А тепер нумо шукати пістолет, – рішуче запропонувала Віра.

– Гаразд, – погодився суддя. – Але за однієї умови – триматися всім укупі. Пам'ятайте: хто ходить поодинці, той грає на руку вбивці.

Вони знову обнишпорили весь будинок, крок за кроком, од підвалу до горища, та безрезультатно. Пістолет зник!