Текст книги "Таємниця індіанського острова"

Автор книги: Агата Кристи

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 12 страниц)

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

1

Доктор Армстронг бачив сон… В операційній – нестерпна спека. Піт заливає обличчя. В нього вологі руки, якими важко тримати скальпель… Який гострий оцей скальпель! Таким неважко й убити. Саме тепер оце він когось і вбиває.

Кого? І сам не знає. Проте це не та товстуха, котру він тоді оперував. Ні, це якась хирлява жінка, суха як вобла. Й обличчя чимось прикрите. Але ж він мусить знати, кого саме. А що, коли спитати в медсестри? Ні, та стежить за ним, у погляді її підозра.

То яка ж це жінка лежить перед ним на операційному столі? Чому лице в неї закрито? Аж ось молодий практикант зняв покривало.

Ну, звичайно, це Емілі Брент. Так ось кого він має вбити! Очі в неї зловтішно блискотять, вона ворушить губами. Що ж, каже? «І в розквіті сил нас, бува, підстерігає смерть…»

А тепер вона сміється. Ні, ні, сестро, не опускайте покривало. Я маю бачити її обличчя, коли даватиму наркоз. Де флакон з ефіром? Я ж його сам приніс. Куди ви поділи його, міс? А, це ж вино Шато-неф-дю-пап? Теж годитеся. Заберіть хусточку, сестро!

А цього я знаю! Це ж Ентоні Марстон! Його бурякове обличчя викривлене гримасою. Але він не помер… Навпаки, навіть шкірить зуби, регоче. І так, що трясеться операційний стіл. Обережно, друже, обережно. Тримайте його, сестро! Трима…

І тут доктор Армстронг прокинувся. Настав ранок – яскраве сонячне світло вливалося в кімнату. Хтось, нахилившись над ним, трусив його за плече – це був Роджерс. Обличчя дворецького спотворене від жаху, і він увесь час повторював:

– Докторе, докторе, та прокиньтеся ж!

Армстронг нарешті остаточно прокинувся й сів на ліжку.

– В чім річ? – спитав сердито.

– Лихо з моєю дружиною, докторе. Я не можу її добудитися. Мені здається, з нею не все гаразд.

Армстронг миттю зіскочив з ліжка, напнув на себе халат і поспішив за Роджерсом. Жінка нерухомо лежала на лівому боці. Спокійна поза не провіщала трагедії. Доктор, нахилившись над ліжком, узяв її застиглу руку, підняв повіку.

– Невже вона… вона?.. – мурмотів Роджерс, облизуючи язиком пересохлі губи.

Армстронг ствердно хитнув головою:

– На жаль, усе скінчено…

Лікар довго й уважно вдивлявся в дворецького, потім перевів погляд на столик, на вмивальник, знову на нерухому жінку.

– Серце відмовило, докторе? – запинаючися, спитав Роджерс.

Доктор Армстронг хвилинку помовчав, потім запитав:

– Роджерсе, ваша дружина була на щось хвора?

– Ревматизм мучив її, докторе.

– У кого вона лікувалася останнім часом?

– Лікувалася? – вилупив очі Роджерс. – Та я навіть не пам'ятаю, коли ми відвідували лікаря.

– То звідки ж ви взяли, що в неї відмовило серце?

– Ваша правда, докторе. Я не маю підстав для, такого висновку.

– У неї був міцний сон? – спитав Армстронг.

Дворецький відвів очі вбік. Руки його тремтіли, він не знав, де їх діти.

– Та ні, вона спала… Не так щоб міцно, але… – промурмотів він.

– Вона вживала якихось ліків од безсоння? – різко запитав лікар.

– Від безсоння? – здивувався Роджерс. – Я про це нічого не знаю. Та ні, я певен, таких ліків вона не вживала.

Армстронг наблизився до вмивальника. На ньому стояло чимало різних пляшечок: лосьйон для волосся, кора крушини, лавандова вода, огірковий гліцерин для рук, зубна щітка, паста, еліксир… Роджерс старанно допомагав йому – висунув шухляди в столі, відчиняв шафи. Та їм не пощастило виявити ніяких слідів снотворного – чи то рідкого, чи в порошках.

– Учора ввечері вона прийняла тільки те, що їй дали ви, докторе, – одказав Роджерс.

2

Рівно о дев'ятій удар гонга сповістив про початок сніданку. Всі гості вже були готові й сповнені нетерпіння. Генерал Макартур, суддя походжали терасою і наче з примусу обмінювалися побіжними зауваженнями щодо міжнародного становища. Віра Клейторн і Філіп Ломбард вибралися на вершину острова. Там вони, на свій подив, виявили Уільяма Генрі Блора – він тужливо дивився на берег.

– Я вже давно виглядаю моторного човна, – відповів Блор на їхнє мовчазне запитання, – але човен іще не вийшов.

– Девон – спляче царство. Тут усі події відбуваються із запізненням, – посміхнулася Віра.

Філіп Ломбард пильно дивився у відкрите море.

– Як подобається вам погодка? – спитав.

Блор глянув на небо.

– Гадаю, погода буде гарна.

Ломбард присвиснув:

– Коли хочете знати, ще сьогодні зніметься вітер.

– Невже й шторм? – спитав Блор.

Знизу долинув гучний удар гонга.

– Кличуть снідати, – мовив Ломбард. – Вельми доречно.

Повертаючись до вілли, Блор роздумливо говорив Ломбардові:

– Ви знаєте, Ломбарде, ніяк не доберу, навіщо цей молодик заподіяв собі смерть? Усю ніч думав про це.

– А ви можете запропонувати якусь іншу гіпотезу? – відповів Ломбард.

– Я хотів би почути якісь доводи. Насамперед, хоча б дізнатися про мотив учинку. Адже він був, я б сказав, не з нужденних.

З вітальні їм назустріч вийшла Емілі Брент:

– Човен уже вийшов?

– Ні ще, – відповіла Віра.

Вони ввійшли до їдальні. На буфеті у величезному блюді шкварчала яєчня з беконом, стояли чайник і кофейник. Роджерс притримав перед ними двері, а коли вони пройшли, причинив їх.

– Роджерс виглядає сьогодні зовсім хворим, – відзначила Емілі Брент.

Доктор Армстронг відкашлявся:

– Ви маєте сьогодні бути поблажливими до обслуговування. Роджерсові довелося самому готувати сніданок. Місіс Роджерс… е-е… не спроможна була допомогти йому.

– Що сталося з нею? – невдоволено запитала Емілі Брент.

– Почнемо сніданок, – ніби не почувши, промовив Армстронг. – Яєчня захолоне. Пізніше нам треба буде дещо обговорити.

Гості наповнили тарілки, налили собі кави, й сніданок почався. Розмовляли хто про що – про останні новини, міжнародні події, спорт, останню появу лохнеського чудовиська, тільки не про острів.

Коли тарілки спорожніли, доктор Армстронг трохи відсунув од столу крісло, поважно відкашлявся й почав:

– Я вважав за краще повідомити вам сумну новину після сніданку: місіс Роджерс померла уві сні.

Гості в один голос зойкнули.

– Який жах! – мовила Віра. – Це вже друга смерть на острові!

– Гм-гм… вельми знаменно, – зауважив суддя тихим, чітким голосом, роздивляючись довкола вузенькими оченятками. – А від чого настала смерть?

Армстронг стиснув плечима:

– Важко відразу визначити.

– Для цього потрібно зробити розтин тіла?

– Звичайно, видати свідоцтво про смерть я не зміг би. Адже я не лікував цю жінку й не обізнаний зі станом її здоров'я.

– Вона взагалі мала надто збуджений, сполоханий вигляд, – сказала Віра. – До того ж, минулого вечора вона зазнала неабиякого зворушення. В неї, либонь, серце не витримало, докторе?

– Серце в неї таки спинилося, – сухо відповів Армстронг, – та суть у тому, чим це було викликано.

– Докорами сумління, – сказала, як ножем відрізала, Емілі Брент, і всі заціпеніли від жаху.

– Що ви маєте на увазі, міс Брент? – звернувся до неї Армстронг.

– Ви самі чули, – суворо відповіла стара діва, – її обвинувачено в тому, що вона разом зі своїм чоловіком навмисно вбила свою хазяйку – літню жінку.

– І ви ладні вважати…

– Так, я вважаю, що це правда. Всі ви були свідками її поведінки вчора ввечері – вона перелякалася на смерть і тут-таки знепритомніла. Злочин викрили, і вона цього не знесла. Вмерла від остраху.

Армстронг недовірливо похитав головою.

– Цілком імовірна теорія, – мовив він, – та прийняти її на віру, нічого не відаючи про стан здоров'я померлої, не можна. Якщо в неї було хворе серце…

– Найімовірніше, це була кара божа, – твердо вимовила Емілі Брент.

Усі були шоковані такою безапеляційністю.

– Це вже занадто, міс Брент, – невдоволено проказав містер Блор.

Стара діва згорда підвела голову, очі в неї фанатично палали:

– Ви не можете повірити, що гнів божий карає грішника? А я в цьому певна!

Суддя погладжував підборіддя:

– Шановна моя міс Брент, – мовив насмішкувато, – виходячи зі свого багаторічного досвіду, можу засвідчити, що провидіння лишає саме нам, смертним, карати злочинців. Ця робота часто-густо ускладнюється тисячами перешкод, та іншого, надійнішого шляху, на жаль, немає.

Емілі Брент тільки знизала плечима. В розмову вступив Блор:

– А що вона їла й пила вчора ввечері перед тим, як лягла спати?

– Нічого, – відповів Армстронг.

– Нічого? Навіть чашки чаю? Чи склянки води? Та чай напевно пила.

– Роджерс запевняє, що нічого не їла й не пила.

– Він ще й не таке міг би сказати, – мовив Блор, і так багатозначно, що доктор підозріливо глянув на нього.

– Ви так думаєте? – звернувся до нього Ломбард.

– Безперечно. А чом би й ні? – відворкнув Блор. – Усі ми чули цей обвинувальний акт учора ввечері. Може виявитися, звичайно, що це маячня божевільного! А з другого боку, хіба це не може бути правдою? Уявімо собі на якусь мить, що Роджерси справді ухекали стару хазяйку. Що з цього випливає? Вони відчували себе я цілковитій безпеці, й раптом…

Віра перебила його.

– Мені здається, що місіс Роджерс ніколи не відчувала себе в безпеці, – тихо промовила вона.

Блор докірливо подивився на Віру – мовляв, що з жінки візьмеш.

– Воно, може, й так, – вів далі. – Та в усякому разі, вони були певні, що їм нічого не загрожує. І раптом учора ввечері цей загадковий псих виказує їхню таємницю. Що відбувається далі? У жінки здають нерви. Пригадуєте, як чоловік припадав біля неї, коли вона опритомніла; і справа тут не в чоловічій турботі, ні! Він відчувався, мов лин на сковороді. Аж трусився, що вона обмовиться. Отже, вони вчинили вбивство. І коли слідчі органи почнуть доскіпуватися, як з ними буде? Десять шансів проти одного, що жінка розколеться. В неї не вистачить нахабності заперечувати все, брехати, доки не відчепляться. Вона – жива небезпека для свого чоловіка. Он що. З ним же – все гаразд. Він байдужо брехатиме аж до страшного суду, та ось у жінці він не певний: розколеться, і йому каюк, І він підсипає велику дозу снотворного в її чашку – тепер певен, вона замовкне назавше.

– На нічному столику не було чашки, – сказав Армстронг, – я спеціально подивився.

– Ще б пак, – презирливо пирхнув Блор. – Тільки-но вона випила зілля, він прибрав чашку, блюдце й ретельно вимив їх.

По короткій паузі втрутився в розмову Макартур.

– Може, й так, – промовив невпевнено, – але мені важко повірити, що чоловік здатний отруїти свою дружину.

Блор глузливо реготнув:

– Коли загрожує зашморг, хіба тоді до сентиментів?

Настала тиша. По хвилині розчинилися двері й увійшов Роджерс.

– Я можу вам бути корисним? – мовив, обводячи всіх поглядом. – Дуже шкодую, що було замало грінок, але ж у нас скінчився хліб. Човен ще не прибув, а запасу немає.

– А коли звичайно прибуває моторний човен? – завовтузився в кріслі суддя Уоргрейв.

– Між сьомою і восьмою, сер. Іноді трохи пізніше. Не розумію, куди подівся Фред Нарракотт. Якщо захворів, то мав би прислати свого брата.

– Котра година? – запитав Філіп Ломбард.

– Без десяти десять, сер.

Ломбард прикро похитав головою. Роджерс зачекав ще хвилину-другу.

– Мене дуже засмутила смерть вашої дружини, Роджерсе, – з несподіваною проникливістю звернувся до нього генерал Макартур. – Доктор щойно повідомив нам цю сумну звістку.

Роджерс уклонився.

– Дякую вам, сер, – сказав і, взявши порожнє блюдо, вийшов з кімнати.

Знову запанувала тиша.

3

Крокуючи по терасі, Філіп Ломбард прорік:

– Що стосується моторного човна…

Блор подивився на нього й ствердно хитнув головою:

– Я знаю, що ви хочете сказати, містере Ломбард, човен мав прибути цілих дві години тому, але не прибув. Чому?

– Можете відповісти? – уїдливо спитав Ломбард.

– Ось моя відповідь: так було задумано заздалегідь. Це кільця одного ланцюга.

– Отже, ви вважаєте, моторка не прийде? – спитав Ломбард.

– Моторки не буде, – пролунав роздратований голос у нього за спиною.

Блор трохи повернув до нього свій могутній тулуб і роздумливо подивився на останнього промовця:

– Ви теж вважаєте так, генерале?

– Аякже, – різко продовжив генерал Макартур. – Звичайно, моторки не буде. Ми розраховуємо на те, що вона забере нас з цього острова. Насправді ж ми нікуди звідси не поїдемо – ось у чім заковика! Це кінець, ви розумієте, кінець… – Він на хвилину замислився, потім несподівано тихо додав – Тут панує спокій – цілковитий спокій… Це кінець… Безвихідь…

Він круто повернувся й покрокував геть. Обійшов терасу, зійшов положистою стежкою до моря, до самого краю острова, туди, де скелі виступали просто в море. Він ішов, ледь погойдуючись.

– Ще один з глузду з'їхав! – сказав Блор. – Схоже, всі ми тут збожеволіємо.

– Щось не віриться мені, що це торкнеться вас, – сказав Ломбард.

Колишній інспектор поліції посміхнувся:

– Мене ж бо звести з глузду нелегко буде. – І вже серйозно додав: – Втім, не думаю, щоб і вам це загрожувало, містере Ломбард.

– Дякую. В даний момент я почуваю себе цілком нормальним, – відповів Ломбард.

4

З невеселими думками, вийшов на терасу доктор Армстронг. Ліворуч розмовляли Блор і Ломбард. Праворуч туди-сюди неквапливо крокував Уоргрейв. Армстронг нерішуче попростував до нього. Саме тієї миті з будинку квапливо хтось вийшов:

– Пробачте, сер…

Армстронг обернувся й сторопів: до нього підійшов Роджерс, але в якому вигляді! Ще кілька хвилин тому він був уособленням стриманості, Тепер же його обличчя сіпалось, він весь позеленів. Контраст був такий разючий, що Доктор Армстронг на мить остовпів.

– Будь ласка, сер, мені конче потрібно побалакати з вами віч-на-віч. Прошу до будинку.

Армстронг зайшов. Знавіснілий дворецький плентався слідом.

– Що скоїлося, друже? – нарешті запитав доктор. – Постарайтеся взяти себе в руки.

– Сюди, сер, проходьте. Сюди.

Він прочинив двері їдальні, пропустив доктора, потім Увійшов сам, ретельно зачинивши за собою двері.

– Ну, – вже нетерпляче запитав Армстронг, – то в чім річ?

У Роджерса ходором заходив кадик, розкритим ротом хапав він повітря, не в змозі вимовити жодного слова. Зрештою він насилу видушив із себе:

– Тут відбуваються такі події, сер, які я не можу збагнути.

– Події? Які ще події? – різко урвав його Армстронг.

– Тут щось нечисте, сер. Може, ви вважатимете, що я з глузду з'їхав? Може, ви скажете, що це все дурниця?

– Заспокойтеся, друже. Скажіть же нарешті, в чому річ? Облиште шаради.

Роджерс проковтнув слину.

– Я маю на увазі фігурки, сер. Оті, що посередині столу. Фарфорові індійчата. Їх було десять. Можу присягнути – десять.

– Так, справді десять, – спокійно мовив Армстронг, – ми полічили їх учора за обідом.

Роджерс підійшов ближче.

– В тому-то й річ, сер. Минулої ночі, коли я прибирав зі столу, їх було вже дев'ять, сер. Мені це здалося дивним, але особливої уваги на це я не звернув. Сьогодні вранці, сер, коли я накривав на стіл для сніданку, я й не глянув на них – не до того було… А зараз я зайшов прибрати зі столу… Та погляньте самі, коли не ймете віри. Їх стало вісім, сер! Тільки вісім. Це якась нісенітниця, чи не так? Тільки вісім!..

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

1

Після сніданку Емілі Брент запросила Віру Клейторн піднятися на вершину острова, подивитися, чи йде човен. Віра не заперечувала.

Вітер свіжішав. На хвилях з'явились білі баранці. Рибальські човни не вийшли в море. Не видно було й моторки. Вирізнявся лише високий пагорб – червона скеля, що виступала далеко в море, затуляючи маленьку бухту Стикльхевена.

– Моряк, що привіз нас учора, справив на мене вельми позитивне враження, – мовила міс Брент. – Дивно, що він так запізнюється сьогодні.

Віра не квапилася відповідати. «Зберігай спокій, – невпинно повторювала собі. – Не панікуй, тримайся. Не втрачай рівноваги. Адже ти завжди відзначалася міцними нервами».

Уголос же Віра сказала:

– Коли б він швидше приїхав! Я не бажаю далі залишатися тут!

– Не тільки ви, – сухо сказала Емілі Брент.

– Усе сталося так несподівано, – поскаржилась Віра… – І так безглуздо.

Міс Брент промовила буркотливо:

– Я собою дуже невдоволена: отак просто спійматися на гачок! Адже, коли поміркувати, лист зовсім дурний, абсолютно непереконливий. Та тоді й крихти сумніву не виникло в мене.

– Авжеж, – механічно погодилася Віра.

– Ми ж бо звикли сприймати все за щиру правду, – продовжила Емілі Брент.

Віра тужно зітхнула.

– А ви справді вірите… тому, що сказали за сніданком? – спитала.

– Висловлюйтесь точніше, моя люба. Що саме маєте на увазі?

– Ви певні, що Роджерс і його дружина порішили оту стареньку? – прошепотіла Віра.

– Особисто я цілком певна, – відповіла міс Брент, задумливо вдивляючись у далечінь. – А ви як вважаєте?

– Не знаю, що й думати.

– Всі обставини підтверджують це звинувачення, – вела далі міс Брент. – Пам'ятаєте, вона зразу ж знепритомніла, а він уронив піднос із кавою. Та й обурення в нього вийшло якесь ненатуральне. Либонь, вони-таки вбили її.

– У мене створилося враження, що вона всього боїться, навіть власної тіні, – сказала Віра, – певно, її картали муки сумління. За все життя не бачила переляканішої людини…

Міс Брент промимрила:

– В моїй дитячій кімнаті висіло речення: «Стережися, бо гріхи твої повсюди йтимуть за тобою…» Вельми правильне речення. «Стережися, бо гріхи твої повсюди йтимуть за тобою!»

Віра, яка оце присіла на камінь, враз скочила, мов ужалена:

– Але ж, міс Брент, у такому разі…

– Що, моя люба?

– Як же інші?..

– Я вас не розумію.

– Всі інші обвинувачення – адже вони несправедливі? Якщо ж вважати, що обвинувачення проти Роджерсів справедливі, то… – і не наважилася довершити свою думку.

Обличчя міс Брент, що від здивування почало було збиратися зморшками, одразу проясніло.

– Розумію… – сказала вона. – Але ж містер Ломбард, приміром, сам визнав, що прирік на смерть двадцять чоловік.

– То були якісь чорношкірі тубільці, – відказала Віра.

– Негри або білі, однаково наші брати, – розгнівалася міс Брент.

«Наші чорні брати, наші чорні брати, – повторювала до себе Віра. – Господи, та я зараз дико зарегочу. В мене починається істерика».

А Емілі Брент тим часом задумливо вела далі:

– Певна річ, деякі обвинувачення просто смішні. Наприклад, проти судді – він тільки виконував службовий обов'язок. Та й у моєму випадку… Мені незручно було сказати про це вчора – я не так вихована, щоби про таке розмовляти при чоловіках.

– Он як? – зацікавлено вигукнула Віра.

Міс Брент безтурботно вела далі:

– Беатрис Тейлор згодилася до мене служницею. На жаль, я ошукалася в ній. Чепуруха, працьовита, послужлива – вона відразу мені сподобалась. Та, виявилося, вона вміло прикидалася. Насправді ж була розбещеною дівкою, без сорому й. совісті. Яка бридота! Ба, я навіть не відразу, зрозуміла, коли вона… як то кажуть, уклепалася. – Емілі Брент гидливо зморщила свого худорлявого носа. – Це мене приголомшило. Її батьки – порядні люди – суворо виховували її. І я надто задоволена, що вони відмовилися прикрити її гріх.

Віра втупилася поглядом у міс Брент:

– І що було далі?

– Певна річ, я не схотіла тримати її під своїм дахом. Так що ніхто не скаже, що я сприяю розпусті.

– А з нею, з нею що сталося? – ледь прошепотіла Віра.

– Їй не досить було одного гріха на своїй совісті, – сказала міс Брент. – Коли всі відсахнулися від неї, вчинила новий гріх, ще тяжкіший: позбавила себе життя.

– Вона вбила себе? – жахно прошепотіла Віра.

– Так, утопилася.

Віра здригнулася. Подивившись на незворушно спокійний профіль міс Брент, запитала:

– Що ви відчули, коли дізналися? Не шкодували?.. Не краяли свого серця докорами сумління?

– Я? – випросталася Емілі Брент. – Мені абсолютно нічого картатися.

– А що, коли на цей крайній вчинок її штовхнула ваша… жорстокість? – спитала Віра.

– Власна безсоромна поведінка – ось що примусило її так учинити. Коли б вона поводилася пристойно, такого б з нею не сталося. – Очі Емілі Брент дивилися на Віру жорстоко й праведно. Маленька стара діва більше не здавалася кумедною. Ні, вона наводила жах.

2

Доктор Армстронг, вийшовши з їдальні, знову опинився на терасі. Суддя сидів у кріслі й безтурботно споглядав море. Ліворуч улаштувалися Блор і Ломбард. Мовчки курили. Як і раніше, доктор якусь мить вагався. Оцінююче глянув на суддю Уоргрейва. Необхідно було з кимось порадитися. Найбільше підходив для цього суддя. Армстронг високо цінував його гострий розум, залізну логіку. Ї все ж його охоплювали сумніви. Містер Уоргрейв, безперечно, дуже розумна людина, та вже в літах. А за такої халепи потрібна скоріше людина дії.

І він зробив вибір.

– Ломбарде, можна вас на хвильку?

Філіп скочив.

– Прошу.

Вони спустилися з тераси схилом до води. Коли були досить далеко, щоб їх не могли почути, Армстронг промовив:

– Я мушу порадитися з вами.

Ломбард підвів брови.

– Але ж я зовсім не розуміюсь на медицині, друже.

– Ні, я хочу радитися про наше становище.

– То інша справа.

– Скажіть відверто, якої ви думки про цю халепу?

Ломбард замислився.

– Складна ситуація. Доводиться розкидати розумом.

– Якої ви гадки про смерть місіс Роджерс? Поділяєте думку Блора?

Філіп випустив кільце диму.

– Цілком імовірно, якщо, звичайно, розглядати цей випадок окремо.

– Авжеж, – полегшено зітхнув Армстронг, тепер він упевнився, що Філіп Ломбард таки не дурень. А Філіп тим часом вів далі:

– Тобто коли виходити з того, що містер і місіс Роджерси свого часу безкарно вбили й вийшли сухими з води. Як ви гадаєте, що саме вони зробили? Отруїли стару?

– Напевно, все було набагато простіше, – задумливо відповів Армстронг. – Я спитав сьогодні вранці Роджерса, на що хворіла міс Брейді. Його відповідь пролила світло на цю подію. Не вдаватимуся до медичних тонкощів, скажу тільки – при деяких серцевих захворюваннях вживають амілнітрит. Коли починається приступ, необхідно розбити ампулу й дати хворому подихати. Якщо не зробити цього вчасно, може настати фатальна хвилина.

– Напрочуд просто, – замислено сказав Ломбард, – але ж і спокуса, либонь, неабияка.

Доктор кивнув:

– Так. Жодних активних дій, не треба хитрувати з миш'яком – роздобувати, досипати в їжу… До того ж, Роджерс таки побіг уночі за лікарем. Звідси цілковита впевненість, що ніхто не дізнається.

– А коли й дізнається, то ніколи не зможе довести їх провину, – додав Філіп Ломбард. – Дійсно, це багато що прояснює, – насупився він.

– Пробачте, про що ви? – висловив подив Армстронг.

– Я маю на увазі – це прояснює обставини нашої появи на Індіанському острові. За деякі злочини винних неможливо притягти до карної відповідальності. Приклад – випадок з Роджерсами. Або дії старого Уоргрейва. Він убив, не переступаючи закону.

– Ви повірили в це обвинувачення? – спитав Армстронг.

– Ще б пак! – посміхнувся Ломбард. – Авжеж, повірив. Він убив Едварда Сетона так само, наче штрикнув його ножем! Але ж у нього достало розуму, щоб зробити це із суддівського крісла, прикрившись париком і мантією. Тепер його звичайним шляхом не притягнеш до карної відповідальності.

В Армстронговому мозку блискавкою майнула думка: «Вбивство в лікарні. На операційному столі. Безпечно й надійно – надійно, як у банку…»

Армстронг глибоко зітхнув:

– Так, але чого нас тут зібрано?

– А ви як вважаєте? – перепитав Ломбард.

– Повернемося на хвильку до смерті місіс Роджерс, – сказав Армстронг. – Які можуть бути припущення? Перше: її вбив Роджерс – страхався, що вона розколеться. Друге: вона не дала собі ради й знайшла такий вихід зі становища.

– Інакше кажучи, це – самогубство?

– Що ви на це скажете?

– Я сказав би, що згодний, коли б не смерть Марстона, – відповів Ломбард. – Два самогубства за дванадцять годин – це вже занадто! Якщо ж ви скажете мені, що Ентоні Марстон, цей здоровезний бугай із залізними нервами й цілковитою відсутністю емоцій, заподіяв собі смерть од розкаяння, усвідомивши свою провину в загибелі двох малюків, яких переїхав, то я зарегочу вам просто у вічі! До того ж, де він міг роздобути отруту? Наскільки я знаю, ціаністий калій не так уже й часто носять у жилетній кишені. Хоч тут я не авторитет – це по вашій лінії.

– Жодна нормальна людина не триматиме при собі ціаністого калію, якщо тільки їй по роду діяльності не доводиться знищувати ос, – сказав Армстронг.

– Тобто якщо вона не садівник чи не фермер? А це робота не для Марстона. Безперечно, наявність у нього ціаністого калію так одразу не поясниш. Або Ентокі Марстон ще перед тим, як їхав сюди, надумав покінчити самогубством й тому прихопив отруту, або…

– Або? – поквапив його Армстронг.

– Ви хочете, щоб я сказав уголос? – осміхнувся Філіп Ломбард. – Адже відповідь у вас на язику?.. Звісно, Ентоні Марстона було вбито!

3

– А пані Роджерс? – видихнув доктор Армстронг,

– Я, може, повірив би в самогубство Марстона (не без вагань, звичайно), коли б не місіс Роджерс, – повільно відповів Ломбард, наче розмовляючи сам із собою. – І я, може, повірив би в самогубство місіс Роджерс (без будь-яких вагань), коли б не Ентоні Марстон. Нарешті я міг би повірити, що Роджерс схотів позбутися дружини, коли б не ця незрозуміла смерть Ентоні Марстона. Нам насамперед потрібна теорія, яка спроможна була б пояснити обидві ці смерті, що так стрімливо сталися одна по одній.

– Я, либонь, можу де в чому вам допомогти, – мовив Армстронг і виклав Ломбардові розповідь Роджерса про зникнення двох фарфорових фігурок.

– Так, так, індійчата… – замислився Ломбард. – Учора ввечері їх було десять. А тепер, кажете ви, їх вісім?

І Армстронг продекламував:

 
Десять індійчат пообідать сіли;
Захлинулося одне – дев'ять залишилось.
Дев'ять індійчат по обіді спали;
Не прокинулось одне – вісім їх зосталось.
 

Чоловіки подивилися один на одного. Філіп Ломбард невесело осміхнувся й відкинув недопалок цигарки.

– Хіба можна вважати все це за простий збіг обставин? Ентоні Марстон, захлинувшися, вмирає після обіду від ядухи, а матінка Роджерс лягає спати й не прокидається.

– Отже? – спитав Армстронг.

– Отже, – підхопив Ломбард, – ми перед новою загадкою. Де закопано собаку? Де отой містер Ікс, містер Оуен, містер А. Н. Оуен, містер невідомий? Або, інакше кажучи, розшалілий псих, котрий підносить нам оці сюрпризи?

– Та… а… ак, – полегшено зітхнув Армстронг, – виходить, ви згодні зі мною. Але чи розумієте, що це означає? Адже Роджерс присягається, що на острові, опріч нас, нікого немає.

– Роджерс помиляється. Якщо не бреше!

Армстронг сумнівно похитав головою:

– Навряд. Він такий переляканий, що нічого не тямить.

– І моторний човен сьогодні не прибув, – сказав Ломбард. – Це кільця одного ланцюга. На всьому позначається передбачливість містера Оуена. Індіанський острів ізольовано від світу, доки містер Оуен не завершить своєї справи.

Армстронг зблід.

– Невже ви не розумієте, що ця людина – найнебезпечніший маніяк?!

– І все ж містер Оуен дечого не передбачив, – одповів Філіп, і в голосі його забриніли загрозливі нотки.

– Чого саме?

– Обшукати острів – невеликий клопіт. Ми в один момент здійснимо цю нескладну операцію й вловимо цього Оуена.

– Він може виявитися небезпечним, – застеріг Армстронг.

– Небезпечним? – щиро зареготав Філіп Ломбард. – Не страшний нам сіроман, сіроман, сіроман! Небезпечним буду я, коли нарешті доберуся до нього. – Щось із хвилину він розмірковував, потім продовжив: – Нам, мабуть, варто заручитися допомогою Блора. У такій халепі він людина не зайва. Жінкам краще нічого не казати. Щодо інших, то генерал, певно, вже схибнув розумом, а старий Уоргрейв до активної діяльності непридатний. Ми втрьох цілком упораємося.