Текст книги "Таємниця індіанського острова"

Автор книги: Агата Кристи

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 12 страниц)

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

1

Обід наближався до кінця. Страви були смачні, вина чудові. Роджерси прислужували чудово.

Всі були в доброму гуморі. Застільна бесіда набрала вже рис невимушенності й дружелюбності. Суддя Уоргрейв, захмелілий від випитого портвейну, оповідав якусь забавну історію у властивій йому саркастичній манері. Доктор Армстронг і Тоні Марстон з інтересом прислухалися до нього. Міс Брент невимушено перемовлялася з генералом Макартуром; у них виявилися спільні знайомі. Віра Клейторн ставила містерові Девісу розсудливі запитання щодо життя в Південній Африці. Містер Девіс досить жваво базікав на цю тему. До його розповіді уважно прислухався Ломбард, час від часу кидаючи на Девіса пильний, глузливий погляд примружених очей. Одночасно Ломбард нишпорив очима довкола, вивчаючи своїх співтрапезників. Нараз Ентоні Марстон вигукнув:

– Глядіть, які дивні фігурки!

У центрі стола, на круглій скляній підставці, стояли маленькі фарфорові статуетки.

– Це американські індійці, – сказав Тоні, – Ми ж на Індіанському острові. У цьому, вважаю, є сенс.

Віра нахилилася до столу, хотіла роздивитись фігурки.

– Цікаво, скільки їх тут? Десять?

– Так, рівно десять.

– Які кумедні, – вигукнула Віра. – Це ж, мабуть, ті самі десять індійчат із дитячої лічилки. В моїй кімнаті зона висить у рамці над каміном.

– У моїй кімнаті теж, – сказав Ломбард.

– І в моїй.

– І в моїй, – одноголосно ствердили всі.

– Оригінальна витівка, – сказала Віра, – хіба ні?

– Більше всього, дитяча, – гмукнув суддя Уоргрейв, підливаючи собі портвейну.

Емілі Брент і Віра Клейторн перезирнулися. Жінки разом підвелися й вийшли. У вітальні величезні, на всю стінку, вікна, що виходили на терасу, були розчинені навстіж, тому долинав шум моря, що билося хвилями об скелі.

– Люблю гуркіт моря, – мовила Емілі Брент.

– А я його ненавиджу, – відрубала Віра.

Міс Брент з подивом зиркнула на неї. Віра зашарілася й уже стриманіше додала:

– Під час шторму навряд чи тут приємно. Емілі Брент згодилась.

– Втім, я певна, що взимку тут не живуть, – сказала вона. – Либонь, не знайти обслуги, що погодилась би зостатися тут на зиму.

– Взагалі знайти підхожу обслугу – справа не легка, – промурмотіла Віра.

– Місіс Олівер пощастило з обслугою, – відзначила Емілі Брент. – У всякому разі, ця місіс Роджерс – добра Куховарка.

Віра подумала: «Кумедно, як оці літні люди завжди плутають прізвища». А вголос:

– Я з вами згодна – місіс Оуен справді пощастило.

Емілі Брент, що вже витягнула із сумочки незакінчене вишивання, з яким ніколи не розлучалася, просиливши нитку в голку, нараз завмерла.

– Оуен? Ви сказали «Оуен»? – різко спитала.

– Так.

– За своє життя я ніколи не зустрічала людини на прізвище Оуен, – сухо сказала Емілі Брент.

Віра вражено скинула брови:

– Так це ж…

Вона не встигла докінчити фразу. Прочинилися двері, й до них приєдналися чоловіки. Слідом за ними прямував Роджерс, несучи піднос із кавою.

Суддя, ввійшовши до кімнати, сів поруч Емілі Брент. Армстронг присів біля Віри. Тоні Марстон почвалав до відчиненого вікна. Блор зі щирим подивом вивчав мідну статуетку – мабуть, розмірковуючи, чи можна вважати, що ці вайлуваті риси належать жіночій статі. Генерал Макартур, прихилившися спиною до каміна, злегка погладжував свої сиві вуса. Обід був смачний, нічого не скажеш; настрій генерала явно йшов на піднесення. Ломбард гортав сторінки гумористичного журналу «Панч», що разом з іншими газетами й журналами лежав на столику біля стіни.

Роджерс обійшов усіх із кофейним підносом. Кава була добряча – справжня чорна кава і, як годиться, гаряча. Стрілки годинника показували двадцять хвилин на десяту. Настала тиша – відчуття комфорту, пересиченості спонукало всіх до вмиротвореного мовчання. І раптом цю тишу порушив голос. Він увірвався в кімнату зненацька, без попередження – нелюдський, пронизливий, жахливий:

– Леді й джентльмени! Прошу уваги!

Всі були приголомшені. Вони очманіло дивилися одне на одного, на стіни, навкруги. Хто б це міг бути?

Між тим голос продовжував – різкий, чіткий голос:

– Ви обвинувачуєтеся:

Едвард Джордж Армстронг у тому, що чотирнадцятого дня березня місяця 1925 року ви заподіяли смерть Луїзі Мері Кліз.

Емілі Кароліна Брент – у тому, що п'ятого дня листопада місяця 1931 року з вашої вини настала смерть Беатрис Тейлор.

Уїльям Генрі Блор – у тому, що ви спричинили смерть Джеймса Стівена Ландора, яка настала десятого жовтня 1928 року.

Віра Елізабет Клейторн – у тому, що одинадцятого серпня 1935 року ви вбили Сіріла Огільві Хемілтона.

Філіп Ломбард – у тому, що в лютому 1932 року ви обрекли на смерть двадцять одного чоловіка зі східно-африканського племені.

Джон Гордон Макартур – у тому, що четвертого січня 1917 року зловмисно послали на неминучу загибель коханця вашої дружини Артура Річмонда.

Ентоні Джеймс Марстон – у тому, що чотирнадцятого дня листопада місяця минулого року з вашої вини загинули Джон та Люсі Комбес.

Томас Роджерс і Етель Роджерс – у тому, що шостого дня травня місяця 1929 року ви вбили Дженніфер Брейді.

Лоуренс Джон Уоргрейв – у тому, що ви винні в смерті Едварда Сетона, яка сталася десятого червня 1930 року

Обвинувачені, чи маєте ви що сказати у свій захист?

2

Голос змовк. На якусь мить настала могильна тиша, а затим розлягся приголомшливий грюкіт: Роджерс упустив тацю. Тієї ж миті в коридорі хтось зойкнув, і почувся глухий звук падаючого тіла.

Ломбард кинувся до дверей і навстіж розчинив їх: по той бік дверей безформною купою лежала знепритомніла місіс Роджерс.

– Марстон! – владно покликав Ломбард.

Ентоні кинувся йому на допомогу. Вдвох вони підняли жінку й занесли до вітальні. Хутко втрутився доктор Армстронг. Він допоміг умостити непритомну жінку на канапу й схилився над нею.

– Нічого серйозного, – невдовзі сповістив. – Вона зомліла. От і все. За хвилину опритомніє.

– Принесіть бренді, – наказав Роджерсові Ломбард.

– Слухаю, сер, – промурмотів Роджерс і миттю вислизнув з кімнати.

Віра вигукнула в нестямі:

– Хто, хто це там говорив? Де ховається ця людина? Цей голос… він схожий… схожий…

Генерал Макартур, бризкаючи слиною, заволав:

– Що тут коїться? Чий це брутальний жарт?

Плечі в нього опустилися, руки тремтіли. Він одразу постарішав на десяток років.

Блор витирав обличчя носовичком.

Лише суддя Уоргрейв і міс Брент зовні були порівняно спокійні. Емілі Брент сиділа, як завше, струнко, високо піднісши голову. Тільки неприємного кольору плями на щоках виказували її хвилювання. Суддя прибрав свою звичну позу: голова трохи втиснена в плечі, одна рука замислено пошкрябувала вухо. І тільки очі, живі й проникливі, весь час пильнували, блискавкою нишпорячи по кімнаті, виказуючи напружену роботу розуму.

І знову Ломбард узяв ініціативу в свої руки.

– Той голос? – задумливо мовив. – На мою думку, він пролунав десь із кімнати.

– Але хто ж це міг бути? – вигукнула Віра. – Хто? Адже це не був хтось із нас.

Ломбард поглядом слідчого, не поспішаючи, огледів кімнату. На мить його погляд упав на відчинене вікно, проте він рішуче похитав головою. І раптом в очах у нього спалахнув переможний блиск. Він спритно підскочив до місця поблизу каміна, звідки двері вели в суміжну кімнату.

Прудко рвонувши за ручку, Ломбард навстіж розчинив двері. Зайшов до кімнати, й одразу ж звідти почувся вигук задоволення. Він закричав:

– Так ось де це!

Всі інші, юрмлячись, рушили слідом за ним. Тільки міс Брент зосталася самотньо, випроставшись у кріслі.

У суміжній кімнаті впритул до стінки, що відділяла її від вітальні, присунуто столик. На ньому стояв грамофон – старомодний грамофон з великим рупором, спрямованим до стіни, й Ломбард, трохи відсунувши його, вказав на кілька дірочок, акуратно просвердлених крізь стінку. Налагодивши грамофон, він поставив голку на пластинку, й вони знову почули:

– Ви обвинувачуєтеся…

– Зніміть! Зніміть зараз же! Це жахливо! – вигукнула Віра.

Ломбард підкорився.

Доктор Армстронг вимовив, полегшено зітхнувши:

– Вважаю, що це безсоромний, грубий жарт.

Прозвучав тихий, але виразний голос судді Уоргрейва:

– Так ви справді вважаєте, що це не що інше, як жарт? Так я вас зрозумів?

Доктор витріщив очі на нього:

– А що ж це може бути?

Суддя, ніжно погладивши свою верхню губу, промовив:

– Поки що я не готовий висловити свою думку.

Втрутився Ентоні Марстон:

– Але ж ви дечого не врахували. Хто, чорт забери, накрутив оцю штуковину й запустив її?

– Справді, – пробурмотів Уоргрейв, – вважаю, що нам слід з'ясувати це.

Він повільно рушив назад до вітальні. Інші пішли слідом.

Саме в цю мить повернувся Роджерс зі склянкою бренді в руках. Міс Брент стояла, нахилившись над місіс Роджерс, яка квилила час од часу. Роджерс спритно прослизнув поміж обома жінками.

– З вашого дозволу, леді, я побалакаю з дружиною. Етель… Етель, все гаразд. Усе гаразд. Ти чуєш? Візьми себе в руки.

Місіс Роджерс важко дихала, ледь ковтаючи повітря, її перелякані очі уважно вдивлялися в обличчя гостей. Роджерсів голос забринів настійливіше:

– Заспокойся, Етель!

Доктор Армстронг звернувся до неї:

– Зараз усе буде гаразд, місіс Роджерс. Невеличке потрясіння, не більше.

– Я знепритомніла, сер? – спитала вона.

– Так.

– Це все наробив голос, той жахливий голос – він наче вирок оголошував… – Обличчя її знову позеленіло, повіки від хвилювання затріпотіли.

Доктор Армстронг різко урвав її:

– Де ж, нарешті, бренді?

Хтось передав склянку з бренді, що її Роджерс поставив на столик, і доктор схилився над жінкою, яка задихалася.

– Випийте це, місіс Роджерс.

Вона відпила маленький ковток, похлинулася, але пила далі, ледве переводячи подих. Алкоголь зробив свою справу – обличчя в неї порожевішало. Отямившись, вона сказала:

– Мені вже краще. Все було так несподівано, що в мене здали нерви…

– І не лише в тебе, – похапцем підтвердив Роджерс. – Мене це теж уразило. Від несподіванки я навіть упустив тацю. Можу запевнити вас, що все це – мерзенна брехня, з початку до кінця! Хтів би я знати…

Його монолог обірвав кашель. Це був просто кашель – сухий, тихий кашель, але він чомусь справив паралізуюче враження на Роджерса, зупинивши його в розпалі оповіді. Він уп'явся поглядом у суддю Уоргрейва – той багатозначно помовчав, ще раз кахикнув, потім спокійно спитав:

– Хто поставив оцю пластинку на грамофон? Чи не ви, Роджерсе?

– Я не знав, що то за пластинка, – виправдувався Роджерс. – Побий мене сила божа, коли я знав зміст цієї пластинки, сер. Коли б знав, нізащо не зробив би цього.

– Охоче вірю вам, Роджерсе, – сухо зауважив суддя. – Та, мабуть, ви мали б докладніше все це пояснити.

Дворецький утер носовичком піт із чола й щиро мовив:

– Я лише виконував накази, сер, от і все.

– Чиї накази?

– Містера Оуена.

– Дозвольте прояснити деякі обставини, – сказав суддя Уоргрейв. – У чому саме полягали накази містера Оуена?

– Мені наказано було взяти пластинку в шухляді й поставити на грамофон, – упевнено відповів Роджерс, – а моя дружина мала запустити грамофон, тільки-но я зайду до вітальні з кавою.

– Вельми дивна історія, – промурмотів суддя.

– Але ж це суща правда, сер, – викрикнув Роджерс. – Богом присягаю, що так. Я найменшого уявлення не мав, що саме записано на тій пластинці – у мене й на мить не виникло підозри. На пластинці була якась наклейка – я вважав, що це назва музикального твору.

– На пластинці є назва? – звернувся Уоргрейв до Ломбарда.

Ломбард ствердно кивнув головою. Й несподівано ошкірився, вищиривши свої гострі білі зуби.

– Так точно, сер, – відповів він. – її назва – «Лебедина пісня».

3

Генерала Макартура раптом прорвало.

– Це все якесь безглуздя, абсурдна вигадка! – заволав він. – Хіба ж можна ось так чіпляти ганебні обвинувачення… Необхідно вжити якихось заходів. І хто б не був отой тип Оуен…

Його різко перебила Емілі Брент:

– Оце найголовніше – хто він такий?

Втрутився суддя. Владно – далися взнаки довгі роки, проведені в суді, – наказав:

– Насамперед ми повинні з'ясувати, хто такий містер Оуен. Я пропоную, щоб ви, Роджерсе, поклали свою дружину в постіль. Потому повертайтесь до нас.

– Слухаю, сер.

– Я допоможу вам, Роджерсе, – відгукнувся доктор Армстронг.

Спираючись на обох мужчин, місіс Роджерс хиткою ходою почвалала з кімнати. Коли вони пішли, Тоні Марстон сказав:

– Не знаю, як ви, а я не від того, щоб вихилити скляночку-другу.

– Гаразд, – відповів Ломбард.

– Тоді я піду пошукаю, – сказав Тоні, вийшов з кімнати й одразу повернувся з тацею в руках – Пляшки, як я виявив, стояли біля дверей – чекали на нас.

Він обережно поставив тацю на столик, наповнив келихи. Генерал Макартур узяв собі чистого віскі – так само, як і суддя. Кожний відчував потребу в міцному збадьорливому напої. Лише Емілі Брент зажадала склянку води.

Невдовзі повернувся доктор Армстронг.

– З місіс Роджерс уже все гаразд, – оголосив він. – Я дав їй снотворне. Хилите? Либонь, і я хочу наслідувати вас.

Чоловіки знову наповнили свої келихи. За кілька хвилин повернувся й Роджерс. Уоргрейв рішуче взявся за розслідування. Кімната перетворилася на імпровізований зал суду. Суддя розпочав допит:

– Так от, Роджерсе, ми повинні будь-що доскіпатися до суті того, що скоїлося. Хто такий оцей містер Оуен?

Роджерс витріщив очі:

– Власник цього острова, сер.

– Це я знаю. Від вас я вимагаю зізнання: що ви особисто знаєте про цю людину?

Роджерс заперечливо похитав головою:

– Нічого не можу сказати вам, сер. Справа в тому, що я ніколи цього пана не бачив.

Легкий шерех пролунав кімнатою. Генерал Макартур втрутився:

– Як, ви ніколи його не бачили? Що ви хочете цим сказати?

– Ми тут усього кілька днів, сер, – моя дружина і я. Нас найняли листом, через агентство… Я маю на увазі агентство «Регіна» в Плімуті.

– Знаю, це давня й порядна фірма, – повідомив Блор і схвально хитнув головою.

– У вас зберігся цей лист? – вів далі Уоргрейв.

– Ви маєте на увазі лист, яким нас запросили сюди на роботу? Ні, сер. Я його не зберіг.

– Що ж, продовжуйте вашу розповідь. Отже, вас найняли, як ви кажете, листом.

– Так, сер. Нас повідомили, в який день ми маємо прибути. Так ми й зробили. Тут усе було заздалегідь наготовлено. Вдосталь продуктів про запас і взагалі налагоджене господарство. Нам залишилось лише трохи прибрати кімнати.

– Що було далі?

– Ні чого особливого, сер. Ми одержали – знов листом – розпорядження підготувати кімнати для гостей, а вчора вечірньою поштою я одержав ще одного листа від містера Оуена. В ньому повідомлялося, що він та місіс Оуен затримуються, отже, ми мусимо не шкодувати зусиль, щоб якнайкраще прийняти гостей. Ще там були інструкції про обід, про каву, а також про ту ж пластинку.

– Вважаю, що вже цього листа ви зберегли, – різко кинув суддя.

– Так, сер, ось він.

Роджерс витягнув листа із кишені, подав судді.

– Гм, – вимовив Уоргрейв, – видруковано на друкарській машинці, відправлено з готелю «Ритц».

– Дозвольте мені поглянути! – Блор кинувся до судді, буквально вихопив у нього з рук лист, швидко пробіг очима.

– Друкарська машинка марки «Коронейшн», – промимрив він. – Зовсім нова – жодного дефекту. Папір звичайний, найбільш уживаного сорту. З цього нічого не висмокчеш. Можуть бути відбитки пальців, але навряд.

Уоргрейв прислухався до нього з несподіваною уважністю. Нараз Ентоні Марстон, що, стоячи позаду Блора, повз його плече розглядав лист, роздумливо промовив:

– Якісь дивні імена в нашого господаря. Хіба не так? Ви тільки послухайте: Алек Норман Оуен. Язика покалічиш.

Старий суддя аж підскочив на стільці:

– Я вам дуже вдячний, містер Марстон. Ви звернули мою увагу на одну вельми цікаву деталь. Вона наштовхує на деякі висновки. – І суддя зверхньо оглянув присутніх, настовбурчив голову, як розгнівана черепаха – Я вважаю, що настав час узагальнити всю нашу інформацію стосовно господаря цієї вілли. – Зробивши паузу, він вів далі: – Усі ми гості його. Вважаю, буде корисно, якщо кожен із нас точно пояснить, яким чином він тут опинився.

Запала тиша. Після хвилинної паузи рішуче заговорила Емілі Брент:

– У цій історії є щось надзвичайно дивне. Я одержала листа із досить нерозбірливим підписом. Писала, начебто, жінка, з якою я познайомилася влітку на одному курорті два чи три роки тому. Її прізвище, наскільки я могла розібрати, чи то Огден, чи то Олівер. Серед моїх знайомих є місіс Олівер, є також і міс Огден. Але я абсолютно певна, що ніколи не зустрічала й тим паче не приятелювала З будь-ким на прізвище Оуен.

– У вас зберігся цей лист, міс Брент? – запитав суддя Уоргрейв.

– Так, зараз я його принесу.

Вона вийшла і за хвилину повернулася з листом.

– Здається, я починаю розуміти… – промовив суддя, прочитавши лист. – Прошу вас, міс Клейторн.

Віра, розповіла про обставини свого запрошення на посаду секретарки. Суддя викликав:

– Марстон?

– Я одержав телеграму від мого товариша Берклі, на прізвисько Борсук, – сказав Ентоні. – Це мене тоді здивувало, бо я мав відомості, що старий подався до Норвегії. Він просив мене негайно прибути сюди, я й поїхав.

Уоргрейв задоволено хитнув головою і назвав нове прізвище:

– Доктор Армстронг?

– Мене запросили як лікаря.

– Еге ж. Раніш ви не зналися з цим сімейством?

– Ні. Але в листі, якого я одержав, посилалися на одного з моїх колег.

– Для правдоподібності, – прокоментував суддя. – Так, а цей колега на той час, певно, був десь поза досяжністю?

– Е… е… либонь, що так.

Ломбард, котрий увесь час не зводив очей з Блора, раптом утрутився:

– Зачекайте-но, я дещо надумав…

Суддя застережливо підняв руку:

– Хвилиночку…

– Але ж я…

– Даваймо не квапитися, містере Ломбард. Усе в свій час. Зараз ми розслідуємо причини, які звели всіх нас сьогодні на цьому острові. Генерал Макартур?

Посмикуючи вуса, генерал промимрив:

– Одержав листа… від цього типа Оуена… Він згадував кількох моїх армійських; дружків, що мають тут бути… Писав: «Сподіваюся, ви даруєте мені неофіційний характер запрошення». Боюся, що листа я не зберіг.

– Містер Ломбард? – викликав суддя.

Думка Ломбарда гарячково працювала: чи слід йому казати правду, чи дотримуватися попередньої версії? Зрештою він надумав.

– Те ж саме, – мовив він. – Запрошення, згадка про спільних друзів – одне слово, спіймався на гачок. Лист я розірвав.

Суддя Уоргрейв обернувся до містера Блора. Погладжуючи вказівним пальцем верхню губу, він промовив підкреслено ввічливим тоном:

– Щойно ми пережили кілька надзвичайно неприємних хвилин. Якийсь-то безплотний голос, звертаючись до нас усіх поіменно, висунув проти кожного серйозні, точно сформульовані обвинувачення. Незабаром ми повернемося до них. Та в даний момент мене цікавить одна дрібна обставина; серед тих, до кого звертався голос, було ім'я Уїльяма Генрі Блора. Але, наскільки нам відомо, серед нас немає особи на прізвище Блор. У той же час прізвище Девіс не було згадано. Що ви на це скажете, містере Девіс?

– Скидається на те, що далі нема рації грати у жмурки, – похмуро відказав Блор. – Мушу визнати, що справжнє моє прізвище не Девіс.

– Отже, ви Уїльям Генрі Блор?

– Саме так.

– Я маю дещо додати, – втрутився Ломбард. – Ви не тільки перебуваєте тут під чужим ім'ям, містере Блор, а, опріч того, як я виявив сьогодні ввечері, ви ще й страшенний брехун. Ви запевняли, що жили в Південній Африці, зокрема в Наталі. Я досить добре знаю Південну Африку й знаю Наталь і готовий заприсягнутися, що ніколи в житті й ноги вашої там не було.

Вісім пар очей витріщилися на Блора. Вп'ялися в нього недобрими, підозрілими поглядами. Ентоні Марстон, стиснувши кулаки, рушив до нього.

– Це твої витівки, падлюко? – спитав він. – Як ти це поясниш?

Блор підвів голову і випнув свою квадратну щелепу.

– Ви помилились адресою, джентльмени, – вибачливим голосом сказав він. – Я маю при собі посвідчення, ви можете подивитись. Я колишній співробітник відділу по розслідуванню кримінальних справ Скотланд-Ярду. Зараз я приватний детектив, маю свою контору в Плімуті. Мене згодили сюди для роботи,

– Хто вас найняв? – спитав Уоргрейв.

– Отой самий Оуен. До листа, в якому пояснювалось, що я маю робити, він додав солідний чек на витрати. Мені належало приєднатися до компанії, удаючи із себе такого ж гостя, як усі ви. Мені заздалегідь названо ваші прізвища, й я мав слідкувати за всіма вами.

– Вам дано було якесь пояснення, чому ви маєте слідкувати за нами?

– Коштовності місіс Оуен, – розлючено відповів Блор. – Тільки подумайте, місіс Оуен! Зараз я певен, що така особа взагалі не існує.

І знов суддя заходився погладжувати вказівним пальцем верхню губу, на цей раз уже із задоволенням.

– Ваш висновок я вважаю обгрунтованим, – мовив він. – Алек Норман Оуен! У листі до місіс Брент, хоч підпис такий, наче курка лапою надряпала, ім'я можна прочитати досить вільно – Ана Ненсі; отже, в обох випадках, як неважко помітити, фігурують ті ж самі ініціали: Алек Норман Оуен – Ана Ненсі Оуен, – щоразу виходить так би мовити, А. Н. Оуен. Не треба особливо напружувати свою уяву, щоби здогадатися: це означає невідомий! [1]1
  Неперекладна гра слів: англійською мовою «А. Н. Оуен» – це приблизний омонім слова «невідомий».


[Закрыть]

– Так це ж неймовірно! Безглуздо! – вигукнула Віра.

– Авжеж, – лагідно кивнув суддя. – Я й сам тепер не маю жодного сумніву, що нас запросив на цей острів якийсь божевільний.