Текст книги "Таємниця індіанського острова"

Автор книги: Агата Кристи

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 12 страниц)

Та ось нарешті почулися цілком реальні розмови. Люди підіймалися сходами і про щось гомоніли. Чиїсь рішучі чоловічі кроки попрямували на горище, коридором наблизилися до її кімнати.

Ломбардів голос окликнув її:

– Віро? З вами все гаразд?

– Так. Що там скоїлося?

Блорів голос відповів:

– Можна нам завітати до вас?

Віра підійшла до дверей. Вона витягнула стільця, відсунула клямку, відімкнула замок і розчинила двері. Двоє чоловіків важко дихали, їхні черевики, штани були мокрими.

– Що скоїлося?

Ломбард одповів:

– Армстронг зник…

7

– Що? – вигукнула Віра.

– Зник з острова, – повторив Ломбард.

– Зник – наче корова язиком злизала! – ствердив Блор.

Віра нетерпляче перебила:

– Дурниці! Він десь ховається!

– О, ні, – заперечив Блор, – адже на острові заховатися ніде. Він голий, як ваша долоня. До того ж світить місяць. Ясно як удень.

– Але ж він міг повернутися до будинку, – зауважила Віра,

– Ми врахували цю можливість, – пояснив Блор. – Ми обшукали весь будинок. Ви, певно, чули нас. Повторюю – його немає! Він зник – остаточно зник, ушився…

Віра недовірливо похитала гол осою:

– І все ж я не йму віри.

– Нічого не поробиш, дитино, – втрутився Ломбард і по паузі додав: – Можу зробити ще одне цікаве повідомлення – вікно в їдальні виявилося розтрощеним, і на столі там тепер тільки троє індійчат!

РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ

1

На кухні снідали троє. Над островом сяяло сонце – був чудовий день. Шторму наче й не було. Зі зміною погоди настала зміна й у настрої бранців острова. Вони почували себе людьми котрі щойно попросиналися від нічних примар. Звичайно, небезпека ще була, та при денному світлі —то зовсім інша справа. Минувся паралізуючий подих остраху, який ще вчора, під зловісне завивання вітру, огортав їх суцільною пеленою.

Ломбард сказав:

– Спробуємо сьогодні з вершини острова подати з допомогою дзеркала сигнали на материк. Сподіваюся, хтось помітить наш «SOS». А ввечері спробуємо запалити багаття, хоч тут і небагато дерев, і там, можливо, вважатимуть, що ми співаємо, танцюємо, розважаємося.

– Напевне, хтось із них знає азбуку Морзе, – втрутилася Віра, – і тоді вони приїдуть до нас.

– Погода справді покращала, це безперечно, – мовив Ломбард, – та море ще не вгамувалося. Он які буруни здіймаються! Гадаю, човном до острова не пощастить дістатися, принаймні до завтра.

– Невже доведеться ще одну ніч перебути тут?! – несамовито закричала Віра.

Ломбард знизав плечима.

– Я вважаю – останню добу. Якщо ми протримаємося цю останню добу, все буде гаразд.

Блор одкашлявся:

– Давайте-но краще спробуємо розібратись ось у чому: де дівся Армстронг?

– Що ж, – сказав Ломбард. – Ми маємо одне, так би мовити, свідчення: на обідньому столі зосталося лише троє індійчат. Либонь, Армстронг врізав дуба.

– Але чому ж ви в такому разі не виявили його труп? – спитала Віра.

– Справді, – погодився Блор.

Ломбард розважливо похитав головою.

– Це справді дивно – не второпаєш, де собаку зарито.

– А може, його скинуто в море? – висловив припущення Блор.

Ломбард різко відповів:

– Хто його скинув? Ви? Я? Ви бачили, як хтось виходив із будинку. Потім знайшли мене в моїй кімнаті. Ми вийшли разом і заходилися шукати його. Коли ж то я мав убивати його й тягти труп через весь острів?

– Цього я не знаю, – відповів Блор. – Та одне знаю напевно…

– Що саме?

– Пістолет. Ваш пістолет. Він зараз у вас, і немає жодного доказу, що й увесь цей час він не був у вас.

– Слухайте, Блор, адже всіх нас обшукували.

– Так, але ж ви могли десь завчасно сховати його, а потім знову витягти.

– Вельмишановний кретине, заприсягаюся, що пістолета хтось підклав у мою шухляду, і більшого здивування мені за все життя не доводилося відчувати.

– І ви хочете, – сказав Блор, – щоб ми повірили в таку нісенітницю? Якого дідька став би Армстронг, чи хто б то не був інший, класти пістолет назад у вашу шухляду?

Ломбард тільки безнадійно розвів руками.

– Не маю найменшого уявлення. Це схоже на марення. Що завгодно можна припустити, тільки не це. В цьому немає ніякого сенсу.

– Справді немає, – погодився Блор. – Вам слід було вигадати імовірнішу історію.

– Але її неймовірність якраз і підтверджує, що я кажу правду, хіба не так?

– Я дотримуюся іншої думки з цього приводу.

– І марно, – сказав Ломбард.

– Бачите, містере Ломбард, – мовив Блор, – якщо ви справді чесна людина, яку вдаєте із себе…

– Коли це я оголошував себе чесною людиною? Я ніколи цього не казав, – перебив Філіп.

Блор байдуже вів далі:

– Якщо ви кажете правду, є один вихід: доки пістолет у вас, міс Клейторн і мені залишається тільки покладатися на ваше милосердя. Єдина справедливість – покласти пістолет у те ж саме сховище, де замкнуто інші речі, з тим, щоб ви та я були, як і раніше, власниками двох ключів од нього.

Філіп Ломбард запалив сигарету. Затягнувшись, він промовив:

– Не будьте віслюком.

– Ви не погодитеся на це?

– Звичайно, ні. Пістолет – мій. Він необхідний мені для захисту, і я не маю наміру розлучатися з ним.

– У такому разі, – сказав Блор, – нам не залишається нічого іншого, як прийти до одного певного висновку.

– Що я й є отой А. Н. Оуен? Будь ласка, можете вигадувати все, що вам спливе на думку. Та, коли так, я дозволю собі запитати вас: чому я не порішив вас оцим самим пістолетом минулої ночі? Адже такі можливості у мене були.

Блор похитав головою.

– Цього я не знаю. Певно, у вас були якісь підстави. Віра, котра досі не брала участі в суперечці, не витримала:

– Як на мене, ви обоє поводитесь, наче кретини.

– Чого це ви? – Ломбард здивовано поглянув на неї.

Віра пояснила:

– Ви забули дитячу лічилку. Чи не здається вам, що в ній криється відгадка.

І вона виразно продекламувала:

 
Вдень четвірко індійчат в морі пустувало,
На гачок одне спіймалось – то вже троє стало.
 

– «На гачок», – вела далі, – ось ключ до відгадки. Армстронг не мертвий… Він попросту прибрав фарфорове індійчатко, щоб ви вважали, ніби його вбито. Можете говорити, що вам заманеться, але я певна – Армстронг і досі на острові. Його зникнення – це той самий гачок, на який він хотів нас спіймати…

– Можливо, Віра й справді має рацію, – зауважив Ломбард.

– Гаразд, – висновив Блор, – але коли так, то де ж він? Ми обшукали тут усе. І всередині, і зовні.

Віра зауважила, не приховуючи глуму:

– Ми всі розшукували пістолет, хіба ні, а знайшли? Але ж він десь лежав.

– Моя люба, є невеличка різниця, хоча б у габаритах, між людиною і пістолетом, – промовив Ломбард.

– Особисто я, – заперечила Віра, – не бачу в цьому перешкоди. Я певна, що справа стоїть саме так.

Блор наполягав:

– Ні, найімовірніше, що він просто втік, вийшов з гри. Щодо пресловутого гачка, який згадується у віршику… він міг написати в ньому все, що спало на думку.

Віра не витримала й заволала:

– Хіба не розумієте – він божевільний? Хіба той факт, що все відбувається відповідно з цими віршиками, – не цілковите божевілля!? А маскарадне переодягання судді, вбивство Роджерса, коли він рубав дрова, витівка з джмелем, коли померла міс Брент, отруєння місіс Роджерс, яка «не прокинулася»! Це ж виглядає, нібито жахлива дитина влаштувала з нами страховинну гру. І все так зроблено, щоб правила гри відповідали лічилці.

– Мабуть, так. Ваша правда, – по невеличкій паузі сказав Блор. – У всякому разі, ніякого звіринця на острові немає, і йому доведеться дещо помізкувати, щоб вийти з цього становища.

– Та невже ви не розумієте? – скрикнула Віра. – Адже ми й являємо собою той звіринець. Принаймні минулої ночі в нас уже не зосталося нічого людського. Звіринець – це ми…

2

Цілісінький ранок провели вони на скелях, по черзі намагаючись з допомогою дзеркала спрямувати сонячного зайчика на материк. Проте не було жодної ознаки того, що їх хтось помітив. Ніяких сигналів у відповідь не надійшло. День був чудовий, у повітрі висів легкий серпанок, море здіймалося гігантськими хвилями. Скільки бачило око, не видно було жодного човника. Вони здійснили ще одну марну операцію по прочісуванню острова. Не було ніяких слідів зниклого доктора.

Зі скелі, на якій вони стояли, Віра поглянула на будинок. Вона затамувала подих і ледь вимовила пересохлими вустами:

– Тут, на відкритому місці, почуваєшся безпечніше. Не повертаймося більше до будинку…

– Непогана ідея, – підтримав Ломбард. – Тут ми в цілковитій безпеці, ніхто не підбереться, щоб ми його не виявили.

– Отже, ми лишаємося тут, – сказала Віра.

Блор заперечив:

– Але ж нам треба десь перебути ніч. Тож доведеться повернутися в будинок.

– Я цього не знесу, – вигукнула Віра. – Мені несила пережити ще одну таку ніч!

Філіп спробував її заспокоїти:

– Але ж ви будете в цілковитій безпеці – під замком у своїй кімнаті.

– Може, й так, – прошепотіла Віра, блаженно витягнувши руки. – Це так чудово – знову тішитися сонячним промінням. – Про себе вона подумала: «Як дивно… Я майже щаслива. І все ж, гадаю, на мене чатує серйозна небезпека… Однак… зараз… не може трапитися нічого… В усякому разі, за дня. Я почуваюся сповненою сил… Ні, я не можу вмерти».

Блор позирнув на годинник.

– Зараз друга година. Як відносно ленчу?

– Я не збираюся повертатися до будинку, – рішуче сказала Віра. – Зостаюся тут, надворі.

– О, це ваша справа, міс Клейторн. Але ж необхідно підтримувати свої сили,

– Лише від погляду на консервований язик мені стає зле! – відповіла Віра. – Я не хочу їсти. Люди здатні голодувати поспіль багато днів, наприклад, перебуваючи на дієті.

– Воля ваша, – сказав Блор, – а мій організм вимагає регулярного харчування. Ну а ви, містере Ломбард?

– Знаєте, – мовив Філіп, – я теж не в захопленні від цих консервованих язиків. Я зостануся з міс Клейторн.

Блор завагався.

– Зі мною нічого не скоїться, – звернулася до нього Віра. – Гадаю, він не застрелить мене, тільки-но ви підете звідси.

– Ну що ж, – з полегшенням сказав Блор. – Якщо так, то все гаразд, але ж ми домовились не розлучатися.

– Таж саме ви хочете піти від нас – і просто у лігвище звіра. Коли ваша ласка, можу супроводжувати вас, – сказав Філіп.

– Ні, нікуди ви не підете, – різко одказав Блор. – Ви зостанетеся тут.

Філіп всміхнувся:

– То ви, певно, ще й боїтеся мене? Дивно, адже я міг би ухекати вас обох тієї ж хвилини, коли б тільки забажав.

– Безперечно, – погодився Блор, – але це суперечило б тому, що ми маємо загинути поодинці.

– Ви нібито знаєте все це достеменно, – мовив Філіп.

– Аякже, – відповів Блор, – досить ризиковано самому йти зараз до будинку…

– А тому, – спокійно продовжив Філіп, – чи не позичу я вам свій пістолет? Ні, нізащо! Я не такий простак, закарбуйте це собі на носі,

Блор знизав плечима й пішов крутою стежкою до будинку.

– Годування звірів починається, – злорадно проголосив Ломбард… – У зоопарку вони звикли їсти у точно визначені години.

– Як гадаєте, Блор дуже ризикує? – стурбовано запитала Віра. – Адже він буде сам у будинку.

– Ні, це зовсім не так небезпечно, як ви вважаєте: в Армстронга немає зброї, Блор же, мабуть, чи не вдвічі дужчий за нього, та й буде насторожі. До того ж, я певен – Армстронга в будинку немає.

– Але ж коли так, тоді…

– Тоді – це Блор, – спокійно промовив Філіп.

– О! І ви… справді так вважаєте?

– Поміркуйте самі, моя люба. Блорову версію ви чули. Якщо Блор не брехав, то я зовсім непричетний до зникнення Армстронга. Його слова звільняють від підозри мене, але не його! Він казав, що чув уночі чиїсь кроки і бачив, як людина вийшла через вхідні двері. А втім, міг і збрехати.

Припустімо, що він ухекав Армстронга за дві години до того.

– Як це?

Ломбард знизав плечима.

– Цього ми не знаємо. Та коли вас цікавить моя думка, – то це Блорових рук справа, саме він загрожує нам! Що ми знаємо про нього? Та нічого. Може, він ніколи й не служив у поліції. Він може виявитись ким завгодно: схибнутим із розуму мільйонером, божевільним бізнесменом… Достеменно ми знаємо про нього тільки одне: він цілком здатний був учинити всі ці злочини.

Віра зблідла.

– А що, як він нападе на нас? – прошепотіла ледь чутно.

Ломбард намацав у кишені пістолет.

– Не турбуйтеся, – впевнено сказав. – Покладіться на мене. – Потому з цікавістю подивився на дівчину: – Ви з таким довір'ям ставитеся до мене… Я, справді, зворушений… Але чому ви так упевнені, що я не вб'ю вас?

– Треба ж комусь вірити, – відповіла Віра. – Мені здається, що ви помиляєтеся, обвинувачуючи Блора. Як і раніше, я вважаю, що це Армстронг. А у вас немає такого відчуття, – і вона повернулася до Філіпа, – ніби за вами хтось стежить? Стежить і вичікує?

– Це від нервів, – роздумливо сказав Ломбард.

– Тож і ви це відчуваєте, – наполягала Віра. – Скажіть, а вам не спадало на думку… – вона мовби затялася, але одразу ж почала знову: – Я якось читала книжку, в ній оповідалося про двох суддів. Верховний суд послав їх до одного сільця вершити справедливість… Абсолютну справедливість. Так от, судді прибули мовби з іншого світу.

Ломбард мигнув бровою.

– Посланці неба, не інакше, – осміхнувся. – Ні, я у надприродне не вірю. Тут, у нас, справа рук людських.

– Іноді мене бере сумнів, – призналася Віра.

– Це – докори совісті, – відповів Ломбард, окинувши її довгим уважним поглядом. І, трохи помовчавши, додав: – Тож хлопчиська ви таки втопили?

– Ні! Ні! – запротестувала Віра. – Я забороняю вам казати таке!

– Он як! Бідолаха! – насмішкувато мовив Ломбард. – Не знаю, в чім справа, але здогадуюся, що тут не обійшлося без мужчини. Так?

Нараз Віра відчула надзвичайну втому, все стало їй байдуже.

– Так, – безпристрасно промурмотіла, – звичайно, не обійшлося без мужчини…

– Дякую, – сказав Ломбард, – це все, що я хотів знати.

Раптом Віра скочила.

– Ви чули гуркіт? – стривожено спитала вона. – Може, це землетрус?

– Ні, ні, – одповів Ломбард, – проте досить дивно: глухий удар… А потім… потім, здається, я чув ніби якийсь крик. А ви?

Обоє водночас подивилися в бік будинку.

– Звуки лунали звідтіля. Підемо подивимося, що там коїться, – запропонував він.

– Нізащо не піду, – заявила Віра.

– Як вам завгодно. Я пішов.

– Ну то вже й я з вами, – погодилась Віра.

Вони піднялися схилом до будинку. На терасі перед ґанком було спокійно. З хвильку постояли на порозі й вирішили не йти одразу всередину, а спочатку – про всяк випадок – обійти будинок. Блора вони знайшли на східній терасі – він лежав на землі горілиць, руки складено хрестом на грудях, голова роз'юшена. Поруч валялася шматуряка білого мармуру.

Філіп подивився нагору.

– Чия це кімната над нами? – спитав він.

– Моя, – тихо відповіла Віра. Голос її тремтів. – А це, – вона показала на мармурову шматуряку, – годинник у вигляді ведмедя, він стояв на камінній полиці. – Вона повторила тремтячим голосом: – У вигляді ведмедя.

3

Філіп ухопив її за плече.

– Тепер усе ясно, – похмуро вимовив він, – Армстронг ховається десь у будинку. Але цього разу я вже не схибну.

– Стережіться, – спинила його Віра. – Не будьте дурнем. Адже тепер черга за нами. Він якраз і розраховує що ми підемо його шукати.

– Певно, так, – поміркувавши, погодився Філіп. – Ваші підозріння справдилися. Це – Армстронг. Але ж де він сховався? Адже ми з Блором усе поперевертали догори ногами – обшукали і будинок, і острів.

– Якщо ви не виявили вночі, то зараз його не знайти, – сказала Віра.

– Taк, але… – якось мляво заперечив було Ломбард.

– Він, певно, спорудив собі схованку ще до того, як ми прибули сюди. Тепер ясно, що він зробив саме так.

– Ви забуваєте, що в сучасному будинку зробити це нелегко, – заперечив Філіп.

– Він міг завчасно влаштувати собі тут схованку, – наполягала Віра.

– Ні, це неможливо. Наступного дня по приїзді, Пам'ятаєте, ми обнишпорили весь будинок і не виявили порожнин.

– Виходить, ви помилилися, – сказала Віра.

– Варто було б перевірити це…

– Перевірити? Він тільки цього й чекає. Він очікує.

– Я ж озброєний, – запротестував Ломбард, наполовину витягнувши з кишені пістолет.

– Ви вже твердили, що Блорові нічого боятися – мовляв, Армстронг його не подужає. Але ви забуваєте, що Армстронг божевільний, а божевільні набагато хитріші, ніж нормальні люди.

Ломбард засунув пістолет у кишеню.

4

– Ну що ж, ви мене переконали, – сказав він нарешті. – Зостаємося тут. Але що ми робитимемо вночі?

Віра не відповіла. І він роздратовано вів далі:

– Про це ви не подумали.

– Що ми робитимемо? – збентежено повторила Віра. – Боже ж мій, як я боюся…

– Ну гаразд, погода сьогодні стерпна, – сказав Ломбард. – Буде місячно. Виліземо на скелі, влаштуємося якомога зручніше й діждемося ранку. Головне – не заснути. Посторожуємо ніч, а коли хтось спробує підкрастися до нас, я його підстрелю. А може, ви боїтесь холоду? На вас така легка сукня.

– Холоду? Навряд чи мені було б тепліше, коли б я була мертвою, – з істеричним сміхом відповіла Віра.

– Ваша правда, – погодився Філіп Ломбард.

Віра підвелася.

– Я збожеволію! Ця нерухомість мене пригнічує. Походимо трохи.

– Походимо, – погодився Ломбард.

І вони, не кваплячись, попленталися вздовж скелі, що нависла над морем. Сонце заходило, його промені золотили море. Вони пестливо огортали Віру й Ломбарда, ніби утворюючи сяйво над їх головами.

– Шкода, що не можемо скупатися, – мовила Віра, нервово посміхнувшись.

Ломбард дивився на море. Раптом він вигукнув:

– Що там унизу? Щось лежить! Погляньте, неподалік од великої скелі, ні, далі, праворуч!

Віра придивилася.

– Немовби чийсь одяг, – непевно сказала.

– Либонь, купальник, – пирснув Ломбард. – Таж ні, коли серйозно, то це, певно, лише водорості.

– Спустимося й подивимось, – запропонувала Віра.

Чіпляючись за скелі, вони спустилися на кілька метрів.

– Ні, це таки одяг, – оголосив Ломбард. – Дивіться, ось черевик.

Раптом Віра зупинилася.

– Це не одяг. Це людина, – з жахом сказала вона.

Труп затиснуло між двох скель, мабуть, припливом – кілька годин тому.

Переборюючи жах, Віра й Ломбард насилу добралися до втопленика, схилилися над його темно-червоним набряклим обличчям.

– Боже мій, – вигукнув Ломбард, – це ж Армстронг!..

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

1

Здавалося, минула вічність. Руйнувалися світи, час був нездвижний… Він промайнув крізь тисячоліття й завмер… Минуло щось із хвилину, не більше… Дві людські істоти схилились над трупом. Очей не зводили. Нарешті повільно, дуже повільно підвели голови, й погляди їхні стрілися…

2

Ломбард розсміявся.

– Ну, що скажете, Віро?

– Опріч нас двох, на острові нікого не зосталось… Зовсім нікого… – промовила тихо, майже пошепки.

– Тепер ми знаємо, що робити. Хіба ні?

– Як це зроблено? – спитала Віра. – Я маю на увазі штуку з мармуровим ведмедем.

Він знизав плечима.

– Мудрована штука, нічого не скажеш. Просто якесь чаклунство…

Їхні погляди знову стрілися, і Віра подумала: «Як ото я раніше не помічала, що в нього вовче обличчя, хижа пащека, довгі гострі ікла…»

Ломбард заговорив, і голос його гурчав загрозливо, наганяючи жах, – мов звіриний рик:

– Це кінець, тепер ви розумієте? Ми знаємо правду – і це наш кінець…

– Я розумію, – тихо відповіла Віра. Вона знову позирнула на море. Генерал Макартур теж дивився на море. Коли це було? Невже тільки вчора? Чи позавчора? І він теж вимовив це слово: кінець! Він вимовив його з покорою, майже з радістю… Але Віра обурилась, згадавши старого вояку. Ні, для неї це не буде кінцем!

Опустивши очі, вона знову схилилася над трупом і зітхнула:

– Бідолаха доктор Армстронг…

– Он як? – зареготав Ломбард. – Що це, жіноча жалість?

– А чом би й ні? Хіба ви ніколи не відчували жалості?

– В усякому разі, не до вас, – осміхнувся Ломбард. – Можете на це не розраховувати!

Віра ще раз схилилася над трупом.

– Треба його прибрати звідси. Найкраще – перенести до будинку, – запропонувала.

– Щоб він склав компанію іншим жертвам? Усі в ряд – у всьому система й порядок? – іронізував Ломбард. – Йому й тут непогано.

– То хоч віднесімо його трохи вище, щоб не змило припливом.

– Гайда, – весело погодився Ломбард.

Він нахилився й трохи підняв утопленика. Віра притулилася поруч, допомагаючи підняти труп: Армстронг був важкуватий.

– Ну й робота. – Ломбард важко дихав.

Зрештою вони зрушили труп з місця і волоком потягли нагору.

– Ну досить, – сказав Ломбард, розпрямляючись. – Сюди ніякий приплив не дістане. Сподіваюсь, ви задоволені?

– Так, цілком.

В її голосі почувся виклик, і це прозвучало для Ломбарда як сигнал небезпеки.

Він смикнувся і навіть не встиг схопитися рукою за кишенею, як зрозумів – у ній пусто. Віра стояла навпроти Ломбарда, відступивши десь на два кроки, і в руці у неї поблискував його пістолет.

– Так ось чим викликана була така зворушлива турбота про свого ближнього, – глузливо мовив Ломбард, – прагнули зброю вкрасти!

Вона спокійно кивнула головою, її рука, озброєна пістолетом, навіть не ворухнулася.

Ніколи ще смерть не приступала так упритул до Ломбарда. Але він іще не вважав себе переможеним.

– Віддайте пістолет, – владно зажадав Ломбард.

Віра тільки засміялася.

– Послухайте, віддайте пістолет, – знову сказав він.

Його розум працював винятково чітко. Що робити?

Як підступитися до неї? Ласкавістю приспати її острах? Чи, може, блискавично кинутися на неї?

За свого життя Ломбардові не раз доводилося ризикувати. Запізно було змінювати улюблений метод. Він почав, намагаючись говорити найпереконливіше:

– Послухайте-но, люба… Вислухайте мене уважно… – І, мов пантера, блискавкою кинувся на неї…

Віра інстинктивно натиснула на курок… Ломбардове тіло, застигле в стрибку, важко хряснуло об скелю.

Жінка спрокволу підступала до Ломбарда, тримаючи пістолет напоготові. Та осторога виявилась зайвою: Філіп Ломбард був мертвий – куля влучила в серце…

3

Віра Клейторн відчула невимовне полегшення. Аж нарешті кошмар розвіявся. Їй нікого більше побоюватися. Нерви можуть заспокоїтися… Вона сама-одна на цьому острові. Сама з дев'ятьма трупами! Та яке це має значення? Хіба вона не зосталася в живих? Сидячи на скелі, вона відчувала ні з чим не порівнянне щастя… Безтурботність… Спокій… Більше нема кого побоюватися…

4

Сонце вже сідало, коли Віра нарешті ворухнулась. Реакція на останні події надовго паралізувала її. Але тепер усю переповняло щасливе почуття безпеки.

Тепер вона воліла їсти, спати. Головне – спати. Кинутися в ліжко й поринути в тривалий, глибокий сон. Спати, спати й спати… Завтра, мабуть, уже надійде допомога. Та це її поки що мало турбувало. Тепер, коли лишилася сама, їй навіть подобалося на острові. О, як вона натішиться спокоєм! Благословенним спокоєм!

Вона підвелася й подивилась на будинок. Він більше не навіював жаху на неї. Більше ніякі страхіття тут не чекають її! Це всього тільки звичайний будинок, добротно збудований, у сучасному стиді. Подумати тільки: ще сьогодні – десь із годину тому вона й глянути на нього не могла без жаху…

Яка це дивна штуковина – страх… Тепер ось вона вже позбулася його, подолала справді-таки смертельну небезпеку. Завдяки особистій кмітливості, спритності їй пощастило доконати свого ймовірного вбивцю його ж зброєю.

О, як вона втомилася – до краю втомилася. Нили суглоби, стулялися повіки… Нема чого більше боятися. Тільки спати. Спати… спати… спати… Спати у цілковитій безпеці – адже вона сама на острові. «Тут самотнє індійчатко гірко заридало». Віра посміхнулася, згадавши заключний куплет лічилки.

Вона зайшла до будинку. Тут теж було спокійно, вмиротворено. «Адже не кожний зважився б спати в будинку, де майже в усіх кімнатах по мерцю, – міркувала Віра. – Може, піти на кухню й трохи попоїсти?» З хвильку вона вагалася. Ні, хай їй грець, отій їжі. Вона ж бо з ніг валиться від утоми.

Проходячи повз розчинені навстіж двері їдальні, вона побачила на столі три фарфорові фігурки.

– Ви явно відстаєте, мої маленькі друзі, – сміючись мовила й жбурнула двох індійчат крізь вікно; вони потрощилися на терасі.

Стискаючи третю фігурку, Віра сказала:

– Ходімо зі мною, малятко. Ми виграли партію… Ми справді виграли!

Присмеркове світло ледь освітлювало хол. Не кваплячись, важкими від утоми кроками ішла Віра сходами нагору, до своєї кімнати, затиснувши в руці індійча.

– «Тут самотнє індійчатко гірко заридало». До речі… Як же закінчується лічилка? Так, так, згадую. «Одружитися побігло, й нікого не стало».

Одружитися? Як дивно! І знову їй здалося, ніби Х'юго тут, у будинку. Він очікує її нагорі.

«Не дурій, – мовила до себе Віра. – Ти просто страшенно втомлена. Засмикана. Звідси всі ці маячні думки».

Вона піднялася сходами, навіть не помітивши, як загубила пістолет. Звук його падіння стишив килим. Віра забула про зброю. Її думки безладно снували навколо маленького фарфорового індійчати, якого тримала в руці. Як тихо в будинку. Але чому він не здається порожнім? Це Х'юго чекає на неї в кімнаті…

«Тут самотнє індійчатко гірко заридало». Тож про що йшлося в останньому рядку? Там ішлося про одруження. Ні, не про одруження… Тепер вона стояла коло своїх дверей. У кімнаті на неї чекає Х'юго. Ані на мить не має вона сумнівів в цьому.

Вона прочинила двері й зойкнула від несподіванки. Що це звисає там зі стелі? На крючку – мотузка з готовим зашморгом. А під нею стілець, на який вона має вилізти. Стілець, який потім треба відштовхнути ногою… Так ось чого хоче від неї Х'юго… Це так, як і в останньому рядку лічилки: «Шию зашморгом стягнуло – й нікого не стало!..»

Фарфорове індійча впало з її рук, покотилося підлогою і вщент розбилося, вдарившись об камінну решітку. Віра рухалася, як автомат… Це вже кінець – зараз, коли холодна мокра рука (Сірілова рука, звичайно) торкнулася її горла…

«Ти можеш плисти до тієї скелі, Сіріле…»

Ось він, злочин, – спочатку все просто… А пізніше починаються муки сумління…

Віра злізла на стілець. Очі в неї були широко розплющені, мов у сомнамбули. Вона накинула зашморг на шию. Х'юго тут. Він стежить, щоб вона виконала свій обов'язок. Він чекає…

Віра ногою відштовхнула стілець…