Текст книги "Таємниця індіанського острова"

Автор книги: Агата Кристи

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 12 страниц)

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

1

Заручитися допомогою Блора було неважко. Він, не вагаючись, погодився з їхніми міркуваннями:

– Ці фарфорові фігурки, сер, справді змінюють суть справи. Очевидно, це маніяк, іншої думки й припустити не можна. А у вас не виникало гадки, що містер Оуен хоче здійснити цю операцію, так би мовити, чужими руками?

– Поясніть, будь ласка, свою думку, друже.

– По-моєму, після вчорашньої колотнечі Марстон розгубився й прийняв отруту. Роджерс теж не дає собі ради й відправляє на той світ свою дружину – цілком по плану люб'язного А. Н. О.!

Армстронг заперечливо хитнув головою:

– Не забувайте про ціаністий калій.

– Так, так, справді, зовсім не врахував, – згодився Блор. – Безперечно, ніхто не носитиме з собою таку отруту. Але як отрута могла потрапити до Марстонового келиха?

– Я вже обмірковував, – відгукнувся Ломбард. – Марстон того вечора пив декілька разів. Від його передостанньої порції віскі до тієї, що стала для нього останньою, минув відчутний відрізок часу. Увесь цей час його келих стояв на якомусь із столів. Мені здалося, що келих стояв на маленькому столику біля вікна. Вікно було відчинене – отже, отруту, можливо, підкладено через вікно.

– І жоден із нас не помітив цього? – недовірливо спитав Блор.

– Ми були надто зайняті іншим, – сухо відповів Ломбард.

– Вірно, – сказав Армстронг, – обвинувачення зачепили всіх, і тому всі ми метушилися, сперечалися, поринуті у власні справи. Вважаю, така версія цілком слушна.

Блор знизав плечима:

– Певно, так воно й було. А тепер, джентльмени, за роботу. Ніхто з вас про всяк випадок не захопив із собою пістолет?

– Я, – похляпав себе по кишені Ломбард.

Блор витріщив баньки й навмисно буденним тоном поцікавився:

– Постійно носите його при собі, сер?

– Завше, – відповів Ломбард. – Мені, знаєте, не раз доводилося потрапляти в скрутні ситуації.

– О, – мовив Блор. – Проте вважаю, що ніколи вам не доводилося бути у складнішому становищі, ніж зараз отут! Якщо на цьому острові ховається якийсь маніяк, то напевно він має запас сучасної зброї, не кажучи вже про ножі або кинджали.

Армстронг кахикнув:

– У цьому ви можете й помилитися, Блор. Багато хто з божевільних, пойнятих манією вбивства, вельми тихі, лагідні люди.

– Я не вважаю, докторе Армстронг, що цей належить саме до такого типу божевільних, – відказав Блор.

2

Обшукали острів без особливих зусиль. На північному заході рівний стрімчак прямовисно спускався до моря; дерев на острові не було, квола травиця стелилася по землі. Троє чоловіків працювали ретельно й методично. Починали з вершини гори й спускалися схилом до моря, обнишпорюючи найменші щілини в скелі, що траплялися на їхньому шляху. Жодної печери. Прочісуючи вже берег моря, вони наштовхнулися на Макартура. Генерал сидів прямо, втупивши погляд у небокрай. Місце обрав він зручне, тихе: лиш рокіт хвиль, що розбивалися об скелі, долинав сюди. Старий не звернув на них найменшої уваги. І від того, що він їх навіть не помічав, стало ніяково.

«Дивна річ, – подумав Блор, – скидається на те, що старий впав у транс чи, мо’ щось гірше…»

Щоб зав'язати розмову, він люб'язно звернувся до генерала:

– Чудову місцинку обрали собі, сер, – тихо, спокійно.

Генерал насупився й стрімко озирнувся на всі боки.

– Мені надто бракує часу, – відповів, – і я рішуче наполягаю, щоб мене не турбували.

– Ми не маємо наміру турбувати вас, сер, – доброзичливо мовив Блор. – Ми просто оглядаємо острів. Хочемо, бачте, перевірити, чи не ховається хто.

– Ви не розумієте. Нічого не розумієте. Прошу, ідіть звідси.

Блор квапливо відійшов від генерала. Наздогнавши своїх супутників, сказав:

– Старий таки з'їхав з глузду… Верзе якісь дурниці…

– Що він сказав? – поцікавився Ломбард.

– Що йому надто бракує часу. Наполягав, щоб його не турбували.

Доктор Армстронг насупився й промурмотів:

– Хотів би я знати…

3

Обхід завершено. Троє чоловіків стоять на вершині острова й дивляться на море. Вітер посвіжішав.

– Рибальські човни сьогодні не вийшли, – сказав Ломбард. – Насувається шторм. Прикро, що звідси селища не видно, подати б сигнал.

– А ми зможемо ввечері запалити вогнище, – запропонував Блор.

– Проти цього, – похмуро заперечив Ломбард, – на жаль, могли вжити запобіжних заходів.

– Яких саме, сер?

– Звідки я можу знати? Могли попередити, приміром, що це жарт. Мовляв, нас навмисне висадили на цьому безлюдному острові, і тому не слід зважати на наші сигнали. А може, поширили чутку, що забилися в заклад. Одне слово, вигадати могли казна-що.

– І, гадаєте, цьому повірили? – недовірливо промимрив Блор.

– Такому, в усякому разі, легше повірити, ніж тому, що скоїлось насправді, – сухо відповів Ломбард. – Як ви вважаєте: коли б у селищі оголосили, що острів має бути ізольований, доки цей містер Невідомий-Оуен спокійно не повбиває всіх своїх гостей, – цьому повірили 6?

– Бувають хвилини, коли я й сам не можу цього збагнути. Та все ж… – процідив крізь зуби Армстронг.

– Та все ж… – вищирився Ломбард, – саме так!

– Ніхто не міг причаїтися там? – спитав Блор, поглядаючи вниз, у воду.

– Навряд, – хитнув головою Армстронг, – стрімчак зовсім прямовисний, де тут сховаєшся?

– Цілком імовірно, що в стрімчаку є розколина, – заперечив Блор. – Мали б ми човна, неважко було б перевірити, об'їхавши навколо острова…

Ломбард глузливо обірвав його:

– Мали б ми човна, то зараз уже були б на півдорозі до материка!

– Свята правда, сер.

– А можна й без човна обстежити стрімчак, – раптово запропонував Ломбард. – Є тільки одне місце, де може бути розколина, – он там, під нами, трохи праворуч. Якщо ви знайдете тут канат, я зможу спуститися туди й особисто в усьому переконатися.

– Як на мене, переконуватися нема в чому, – сказав Блор, – все і так ясно. А втім, можете спуститися. Піду-но пошукаю щось годяще. – І він прудко затюпав у напрямку вілли.

Ломбард пильно оглядав небосхил. Хмари над островом згущалися, вітер посилився. Подивившись скоса на Армстронга, він зауважив:

– Чому це ви такий мовчазний, докторе? Про що мислите?

– Мене не залишає думка про старого Макартура – як він тут змінився. Мабуть, він таки несповна розуму.

4

Віра за весь ранок навіть не присіла. Якесь приховане почуття антипатії, навіть огиди, примушувало її уникати зустрічі з Емілі Брент. Сама ж міс Брент зручно вмостилася в кріслі за рогом будинку, щоб сховатися од вітру, й заходилася в'язати. Варто було Вірі згадати про міс Брент, як їй ввижалася утоплениця – її бліде обличчя, розпущене волосся з водоростями в ньому. Це обличчя колись було гарним, може, навіть занадто гарним, тепер же воно не підвладне ні лиху, ані жахам. А Емілі Брент – спасенна душа – сидить собі безтурботно й ревно в'яже.

На терасі суддя Уоргрейв спочивав у кріслі, схиливши голову на груди. Віра подивилася на нього. В її уяві ясно постала лава підсудних, а на ній білявий, блакитноокий молодик із збентеженим, наляканим обличчям. Едвард Сетон. Вона виразно уявила собі, як суддя своїми старезними руками накладає чорний капелюх на голову, починає вимовляти слова вироку…

Віра не кваплячись попрямувала вниз, до моря. Дійшла до краю острова, де сидів, не зводячи погляду з небокраю, старий генерал. Макартур ледь здригнувся при її появі й уважно подивився на Віру. Вираз генералового обличчя, в якому поєдналися почуття подиву й тривоги, налякав її. Хвилини зо дві старий дивився їй просто у вічі.

«Як дивно, – подумала Віра, – він дивиться так проникливо, наче все знає…»

– О, це ви! – зрештою вимовив генерал. – Ви прийшли…

Віра підсіла поруч нього:

– Вам, певно, до вподоби сидіти тут, споглядаючи море?

Він лагідно хитнув головою:

– До вподоби. Тут приємно чекати.

– Чекати? – різко спитала Віра. – Чого ж ви очікуєте?

– Кінця, – так само лагідно промовив генерал. – І ви це знаєте не гірше за мене, хіба не так? Ми всі тут очікуємо, кінця.

– Що ви хочете цим сказати? – тремтячим голосом запитала Віра.

– Жоден із нас не вибереться з острова! – похмуро оголосив Макартур. – Такий план А. Н. Оуена. Це вам відомо. Одного ви не в стані зрозуміти: яке це велике полегшення!

– Полегшення? – здивувалася Віра.

– Саме так, – сказав генерал. – Ви надто молода… Вам цього ще не втямити. Та невдовзі ви зрозумієте, яке це полегшення, коли все вже позаду, коли відпадає потреба далі нести свій тягар. Настане час, і ви це відчуєте.

– Я не розумію, – Віра судорожно сплела пальці.

Цей тихий дідуган страхав її.

– Розумієте, я кохав Леслі, – замрійливо сказав генерал. – Дуже кохав…

– Леслі – це ваша дружина? – спитала Віра.

– Так… Я кохав її й дуже пишався нею. Вона була така гарна й така весела! – Хвилину-дві він помовчав, потім продовжив: – Так, кохав Леслі. Ось чому я зробив це.

– Ви маєте на увазі… – почала було Віра й осіклася.

Генерал ствердно хитнув головою.

– Яка рація відкараскуватися тепер, коли всі ми невдовзі підемо в небуття. Так, я послав Річмонда на смерть. Якоюсь мірою це можна вважати вбивством. Дивно: вбивство – а я завжди був такий законослухняний! Та тоді я ні про що не шкодував. «Катюзі по заслузі», – так я думав, Зате пізніше…

– Що пізніше? – злісно спитала Віра.

Генерал задумливо й дещо збентежено похитав головою.

– Не знаю чому, але пізніше все змінилося. Я не знаю, чи здогадалася Леслі, чи ні… Гадаю, що ні. Але, розумієте, з того часу вона стала зовсім сторонньою людиною. А згодом померла – і я залишився сам-один…

– Сам-один, – повторила Віра, й луна підхопила її голос.

– Ви теж зрадієте, коли настане кінець, – закінчив Макартур.

Віра рвучко підвелася.

– Я не розумію, до чого ви це? – розсердилася вона.

– А я розумію, дитятко моє, розумію…

– І ви не розумієте. Ви самі нічогісінько не розумієте!

Генерал знову вп'явся очима в небокрай. Він наче не помічав її більше.

– Леслі… – вимовив він тихо й пестливо.

5

Коли засапаний Блор повернувся з мотком канату, Армстронг стояв на тому ж місці й дивився в море.

– Де містер Ломбард? – спитав Блор.

– Пішов перевіряти якусь свою гіпотезу, – відповів Армстронг. – Незабаром повернеться. Послухайте-но, Блоре, я стурбований…

– Всі ми стурбовані.

Доктор нетерпляче махнув рукою.

– Знаю, знаю. Йдеться не про це. Я маю на увазі старого Макартура.

– Ну то що, сер?

– Ми шукаємо божевільного, – сказав доктор Армстронг. – Ну, то що ви можете сказати про Макартура?

– Вважаєте, він маніяк-убивця? – витріщив очі Блор.

– Я цього не сказав би. Зовсім ні, – якось невпевнено відповів Армстронг. – Втім, я ж не психіатр. До того ж, з ним не розмовляв, не міг вивчити його.

Блор замислився.

– Він певно, таки не при своєму розумі – з цим я згодний! Але, хоч би там як, не згоджуся, що він…

– Мабуть, ви маєте рацію, – перервав його доктор Армстронг, – найімовірніше, що вбивця ховається десь на острові! Та ось і Ломбард.

Вони старанно прив'язали канат.

– Гадаю, що допомога не потрібна буде, – сказав Ломбард. – Та про всяк випадок будьте напоготові. Якщо я різко смикну канат, тягніть.

Хвилину-другу вони стежили за Ломбардом.

– Видирається, мов кицька, – сказав Блор, і в голосі його пробриніли якісь нові нотки.

– Либонь, свого часу чимало пополазив по скелях, – відгукнувся Армстронг.

– Напевне.

На якийсь час запала тиша, потім колишній інспектор промовив:

– Дивний хлопець. Хочете знати, що я думаю?

– Що?

– Небезпечний він тип!

– Чого це ви так? – здивувався Армстронг.

Блор фиркнув:

– Точно сказати не можу, але знаю напевно: з ним треба бути насторожі.

– Життя в нього, певно, було бурхливе, – сказав Армстронг.

– Не так бурхливе, як темне, – відгукнувся Блор, з хвилину подумав, потім продовжив: – От ви, докторе, наприклад, ви часом не маєте при собі пістолета?

Армстронг витріщився:

– Я? Святий боже, звичайно ж, ні. Навіщо?

– А навіщо він містерові Ломбарду?

– Сила звички, мабуть, – невпевнено висловив припущення Армстронг.

Блор у відповідь тільки зневажливо гмикнув. Тут каната смикнули, й кілька хвилин їм довелося щосили витягати нагору Ломбарда.

Коли тягнути стало легше, Блор промовив:

– Однією звичкою цього не поясниш! Подорожуючи по диких країнах, містер Ломбард, звичайно, прихоплює із собою й пістолет, і примус, і спальний мішок, і запас дусту! Та самої сили звички не досить, щоб привезти все це спорядження сюди! Люди, котрі не розлучаються з пістолетом, існують тільки в пригодницьких романах.

Армстронг збентежено похитав головою. Перехилившись через гребінь скелі, вони слідкували за Ломбардом. Шукав він ретельно, та, очевидно, ці пошуки закінчилися безрезультатно. Згодом Ломбард перевалився через гребінь і, втираючи піт з чола, сказав:

– Ну що ж, тепер усе ясно: шукати треба в самому будинку – більше ніде.

6

Обшукати віллу було нескладно: спочатку прочесали прибудови, потому перейшли до самого будинку. Вони знайшли у шафі для білизни сантиметр місіс Роджерс і попереміряли всі простінки – жодного тайника виявити не пощастило: прямі чіткі обриси сучасної будівлі не залишали місця для схованок. Насамперед вони оглянули перший поверх. Підіймаючись на другий, де розташовані спальні, крізь вікно побачили Роджерса. Він виносив на терасу тацю з коктейлями.

– Чудове явище – добрий служник, Ось хто своїм виглядом нічого не виказує – справді уособлення олімпійського спокою, – зауважив Ломбард.

– Роджерс – першорядний дворецький, – поважливо Додав Армстронг, – в цьому йому не відмовиш.

– Та й дружина його, – втрутився Блор, – була чудовою куховаркою. Такий обід… учора ввечері…

Вони зайшли до першої спальні. Вже за п'ять хвилин усі троє стояли на площадці й дивилися одне на одного. У спальнях нікого не було – там не було де сховатися.

– А куди ведуть ці сходинки? – запитав Блор.

– До кімнати служників, – одповів Армстронг.

– Але ж має бути якийсь вільний простір під дахом, – зауважив Блор. – Ну хоч би для баків з водою, цистерн, для іншого обладнання. Це остання наша надія.

Раптом згори почувся притишений звук кроків. Армстронг ухопив Блора за руку. Ломбард застережливо підніс палець.

– Т-с-с… Слухайте.

Вони виразно почули, як нагорі хтось крадькома ходить, намагаючись приглушити кроки.

– Він у спальні, – прошепотів Армстронг, – там де лежить тіло місіс Роджерс.

– І як це ми не скумекали! – також пошепки відповів йому Блор. – Адже кращого місця, щоб сховатися, й не вигадаєш! А тепер, панове, якомога тихше.

Вони прокралися східцями нагору, на маленькій площадочці перед дверима зупинилися й прислухалися. У кімнаті, безперечно, хтось був: звідти долинало ледь чутне рипіння мостин.

– Уперед! – пошепки скомандував Блор, розчахнув двері й удерся до кімнати. Ломбард і Армстронг, що сунули слідом за ним, зупинилися, мов прикипілі до місця: перед ними стояв Роджерс з оберемком одягу в руках.

7

Першим отямився Блор.

– Пробачте…. е… Роджерсе, але ми зачули кроки й подумали… ну, ви, либонь, здогадуєтеся. – Він запнувся.

– Прошу вибачити, джентльмени, – сказав Роджерс. – Я хочу перенести свої речі. Сподіваюсь, не заперечуватимете, коли я оселюся в одній із кімнат, призначених для гостей, на нижньому поверсі – у найменшій кімнаті. – Останні слова звернуто до Армстронга.

– Звичайно, звичайно, – відповів той, настійно відводячи погляд від накритого простирадлом тіла.

– Дякую, сер, – сказав Роджерс і вийшов із кімнати, притискуючи до грудей свій оберемок одягу.

Армстронг наблизився до ліжка, підняв трохи простирадло й подивився на заспокоєне обличчя небіжчиці. Тепер його не спотворював страх. Ні, – від нього віяло вічним спокоєм.

– Шкода, що я не маю при собі аптечки, – промовив Армстронг. – Хтілося б дізнатися, чим вона отруїлася. Вважаю, слід припинити розшуки, – звернувся до компаньйонів. – Інстинкт підказує мені, що ми нічого не знайдемо.

Блор у цей час намагався зламати засув у дверях, котрі вели на горище.

– У цього типа зовсім безшумна хода, – сказав він. – Хвилину чи дві тому ми бачили його на терасі. Ніхто ж бо не чув, як він зійшов сюди. Тому-то ми й певні були, що тут ходить хтось сторонній.

Блор зник у зяючій дірі горища. Ломбард, вийнявши з кишені ліхтарик, рушив услід… Не минуло й п'яти хвилин, як усі троє стояли на площадці й похмуро дивилися один на одного. Вони забруднилися з голови до п'ят – павутиння шматтям звисало з них.

На острові, опріч них вісьмох, не було нікого.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

1

– Отже, ми помилялися, й помилялися в усьому, – після паузи мовив Ломбард. – Вигадали якесь фантасмагоричне страхіття лише тому, що через випадковий збіг обставин померло двоє людей.

– І все ж, – похмуро відповів Армстронг, – питання залишається відкритим. Адже я, чорти його забери, лікар і дещо розуміюся на самогубствах. Ентоні Марстон аж ніяк не був схожий на самогубця.

– А може, це просто нещасний випадок? – невпевнено спитав Ломбард.

– Нічого собі нещасний випадок, до бісової неньки, – хмикнув Блор.

Якусь хвилину всі збентежено мовчали. Блор перший порушив тишу.

– А ось із жінкою… – почав він і змовк.

– З місіс Роджерс?

– Так. Адже з нею міг трапитися й нещасний випадок? Могло так статися?

– Нещасний випадок? – перепитав Філіп Ломбард. – Як ви це собі уявляєте?

Блорове обличчя набирало все більш стурбованого вигляду. Цегляста шкіра потемнішала. Він промимрив:

– Слухайте-но, докторе, ви ж давали їй якогось наркотика?

Армстронг уп'явся в нього поглядом:

– Наркотика? Куди ви хилите?

– Ви самі сказали, що вчора ввечері дали їй якесь снотворне.

– Он що? Звичайнісінькі заспокійливі пілюлі. Абсолютно нешкідливі.

– А що ж це все-таки було?

– Я дав їй малу дозу тріоналу. Абсолютно нешкідлива доза.

Блор аж побагровів.

– Слухайте, будемо відверті. Хіба ви не могли дати їй завелику дозу?

– Уявлення не маю, про що ви торочите, – розсердився Армстронг.

– Хіба ви не могли помилитися? – вів своєї Блор. – Адже таке часом трапляється.

– Цілковита дурниця, – відрубав Армстронг. – А може, – уїдливо запитав, – ви такої думки, що я вчинив це навмисне?

– Годі вам, – втрутився Ломбард, – зберігайте спокій. Коли ми станемо один одного запідозрювати, ладу не буде.

– Я тільки висловив припущення, що лікар міг помилитися, – похмуро виправдовувався Блор.

– Лікарі не можуть дозволяти собі подібні помилки, друже мій, – сказав Армстронг посміхаючись, та посмішка вийшла вимучена.

– Це була б не перша ваша помилка, – ущипливо докинув Блор, – якщо вірити пластинці.

Армстронг пополотнів.

– Яка користь ображати один одного, – знову втрутився Ломбард. – Усі ми в одному човні. То й триматися треба разом. До речі, що ви можете нам розповісти з приводу вашої власної справи зі лжесвідченням?

Блор, стиснувши кулаки, зробив крок уперед.

– Не зачіпайте мене, – сказав він нараз охриплим голосом. – Це брудний наклеп. Ви, либонь, не від того, щоб заткнути мені рот, містере Ломбард, але є речі, про які я хтів би дізнатися, й одна з них стосується вас.

У Ломбарда брови поповзли угору.

– Мене?

– Так, саме вас. Я був би щасливий дізнатися, чом це ви, виряджаючись у гості, захопили з собою пістолет?

– Це ви хтіли б знати, ви? – спитав Ломбард.

– Так, саме я!

– А знаєте, Блоре, – несподівано сказав Ломбард, – ви не такий дурень, яким здаєтеся.

– Може, воно й так. І все ж як ви поясните наявність у вас пістолета?

Ломбард посміхнувся:

– Я взяв його, бо знав, що можу вскочити в якусь халепу.

– Учора ввечері ви це приховали від нас, – підозріло сказав Блор. – Отже, ви нас обманули?

– До певної міри так, – згодився Ломбард.

– Ну, то хуткіше викладайте, у чому річ.

– Я вважав недоречним переконувати вас, що я запрошений сюди, як і інші гості, – почав Ломбард. – Та насправді це не зовсім так. До мене звернувся дехто на прізвище Морріс. Він запропонував мені сто гіней, за цю винагороду я мав приїхати сюди й бути насторожі. Послався на те, що знає мою репутацію як людини, корисної в небезпечних ситуаціях.

– Ну? – нетерпляче спитав Блор.

– Я все сказав, – осміхнувся Ломбард.

– Та він, певно, не обмежився цим і розповів вам іще дещо, – насторожився Армстронг.

– Ні. Нічого більше витягти мені з нього не пощастило. «Якщо бажаєте – згоджуйтеся, а ні, то ні», – так сказав він. Грошей у мене не було – і я погодився.

Та Блора ця оповідь зовсім не переконала.

– А чому ви цього не розповіли нам учора ввечері? – прискіпувався він.

– Бачте, друже, – виразисто стенув плечима Ломбард, – як мені було знати, чи вчора ввечері не сталося саме те, заради чого мене сюди запросили. Отож я і причаївся, розповів вам вигадану історію, яка мене ні до чого не зобов'язувала.

– А тепер ви не так думаєте? – кинув на нього гострий погляд Армстронг.

– Так, тепер вважаю, що я з вами в одному човні, – відповів Ломбард. Обличчя його потемнішало. – А сто гіней – це той шматочок сиру, з допомогою якого містер Оуен заманив мене у пастку так само, як і вас. Бо всі ми, – висновив Ломбард, – у пастці, у цьому я не маю щонайменшого сумніву! Можу заприсягнутися! Смерть місіс Роджерс! Смерть Тоні Марстона! Зникнення індійчат з обіднього столу! Аякже, в усьому ясно видко руку містера Оуена – але ж де, чорт забери, цей містер Оуен власною персоною?

Знизу долинув урочистий звук гонга, що кликав на ленч.

2

Роджерс стояв у дверях їдальні. Коли чоловіки спустилися східцями, він зробив два кроки вперед і запобігливо промовив:

– Сподіваюсь, ви будете задоволені ленчем. Я подав шинку, холодні язики й наварив картоплі. Є ще сир, бісквіти й консервовані фрукти.

– Чудове меню, – сказав Ломбард, – отже, харчі ще не вичерпані?

– Їжі дуже багато, сер, але все в консервах. Комору вщерть набито продуктами. Дозволю собі зауважити, сер, що на острові це дуже важливо – адже тут завжди існує небезпека бути відрізаними від суші на тривалий час.

Ломбард схвально кивнув. Супроводжуючи чоловіків до їдальні, Роджерс мурмотів:

– Мене надзвичайно турбує, що Фред Нарракотт сьогодні не приїхав. Страх як не поталанило.

– Саме так – не поталанило, – озвався Ломбард. – Це ви добре підмітили.

До кімнати зайшла міс Брент. В руках вона тримала клубок шерсті, який старанно змотувала. Зайнявши своє місце за столом, вона зауважила, ні до кого персонально не звертаючись:

– Погода змінюється. Знявся сильний вітер, на морі баранці.

Повільними, мірними кроками увійшов до їдальні суддя Уоргрейв. Його очі, ледь видні з-під кошлатих брів, метко оглянули всіх.

– А ви непогано попрацювали сьогодні вранці, – сказав він, звертаючись до чоловіків, і в голосі його бриніла злорадна втіха.

Віра Клейторн, засапана, вбігла до їдальні.

– Сподіваюсь, я не примусила вас чекати на мене? – запитала вона. – Я не спізнилася?

– Ви не остання, – відповіла Емілі Брент, – ще не прийшов генерал.

Коли всі посідали круг столу, Роджерс звернувся до міс Брент:

– Накажете починати, мадам, чи зачекати ще трохи?

– Генерал Макартур сидить унизу біля самого моря, – сказала Віра. – Певно, він не почув гонга, до того ж генерал сьогодні ні в сих ні в тих.

Роджерс поспіхом запропонував:

– Я спущуся й скажу йому, що ленч подано.

– Я піду, – сказав Армстронг, – а ви починайте їсти.

Виходячи з кімнати, він чув, як Роджерс казав Емілі Брент:

– Що вам покласти, мадам, язик чи шинку?

3

П'ятеро гостей за круглим столом будь-що намагалися зав'язати розмову. Різкий вітер стукотів у вікно.

– Насувається шторм, – здригнувшись, промовила Віра.

– Учора з Плімута зі мною в купе їхав якийсь старий, – підтримав розмову Блор. – Він увесь час твердив, що насувається шторм. Разюче, як вони, ці моряки, завбачають погоду.

Роджерс обійшов гостей, зібрав брудні тарілки. Раптом він зупинився посеред кімнати з купою посуду в руках.

– Хтось біжить сюди, – перелякано вимовив він.

Тієї ж миті всі почули тупіт ніг. І зразу ж зрозуміли – зрозуміли, хоч їм ніхто нічого не казав… Мов домовившись, усі підвелися зі своїх місць, поглядами вп'ялися в двері.

До кімнати вбіг захеканий доктор Армстронг.

– Генерал Макартур… – почав він.

– Мертвий! – вихопилося у Віри.

– Так, він мертвий…

Запала тиша.

Сім чоловік мовчки дивилися один на одного, не в змозі вимовити бодай слово.

4

Гості збилися у вестибюлі, спостерігаючи, як уносять до будинку тіло старого генерала. В цю мить розляглося виття й свист вітру – почався шторм, на дах будинку обрушилася страшенна злива.

Блор і Армстронг прямували з ношею до сходів, коли Віра Клейторн нараз рвучко повернулася й кинулася до їдальні.

Там усе залишилося на своїх місцях. Віра наблизилася до столу. Мовчки стояла вона там хвилину-дві, коли до кімнати нечутними кроками ввійшов Роджерс. Побачивши Віру, Роджерс від несподіванки остовпів. Швидко отямившись, він запитливо подивився на неї й сказав:

– Я… я… зайшов тільки подивитися, міс.

Віра відповіла несподівано для самої себе хрипким голосом:

– Ви не помилилися, Роджерс. Дивіться: їх тільки сім…

5

Тіло Макартура поклали на ліжко. Востаннє обслідувавши мерця, Армстронг вийшов з генералової спальні й спустився вниз. Решта гостей чекали на нього у вітальні. Міс Брент в'язала. Віра Клейторн стояла біля вікна й спостерігала зливу, що скаженіла на острові. Блор сидів у кріслі, важко опустивши руки на коліна. Ломбард нервово ходив туди-сюди по кімнаті. У віддаленому кутку кімнати суддя Уоргрейв потонув у старовинному кріслі. Очі в нього були напівзаплющені. Коли доктор зайшов до кімнати, суддя трохи підняв повіки й запитав:

– Як справи, докторе?

Армстронг був блідий.

– Макартура вдарили по потилиці кийком або якимось іншим важким предметом.

Всі загомоніли, а суддя вдруге подав голос:

– Ви знайшли знаряддя вбивства?

– Ні.

– І незалежно від цього ви цілком певні, що смерть генерала настала саме від удару по потилиці?

– Так!

– Тепер нам зрозуміло, – спокійно мовив суддя.

Увесь ранок Уоргрейв просидів у кріслі млявий, байдужий. Тепер він без особливих зусиль захопив керівництво – позначалася вироблена роками звичка керувати. Він поводився так, наче головував у суді.

– Сьогодні вранці, джентльмени, – тут він одкашлявся, – я сидів на терасі й мав можливість спостерігати вашу діяльність. Мета ваша була мені зрозумілою. Ви обшукали острів, намагаючися знайти нашого невідомого вбивцю – містера А. Н. Оуена.

– Так точно, сер, – сказав Філіп Ломбард.

– І ви, безперечно, дійшли такого ж висновку, як і я, – вів далі суддя, – що Марстон і місіс Роджерс не позбавили себе життя і не вмерли випадково. Ви, безперечно, зрозуміли й те, для чого містер Оуен заманив нас на цей острів?

– Він божевільний! Псих! – прохрипів Блор.

– Певно, ви маєте рацію, – сказав суддя, відкашлявшись. – Та це навряд чи має якесь значення зараз. Наше головне завдання тепер – урятувати своє життя.

Армстронг сказав тремтячим голосом:

– Але ж на острові нікого, крім нас, немає! Запевняю вас, абсолютно нікого!

– У певному розумінні ви маєте рацію, – лагідно сказав суддя. – Я дійшов такого ж висновку сьогодні вранці. Я міг би заздалегідь сказати вам, що ваші пошуки будуть марними. І попри все це я дотримуюся такої думки, що містер Оуен (називатимемо його тим ім'ям, яке він сам собі обрав) перебуває на острові. Годі сумніватися в цьому. Він поставив собі за мету покарати осіб, що скоїли злочини, за які їх не можна притягнути до відповідальності за законом. Є лише один спосіб здійснити цей план: містер Оуен має бути серед запрошених. Звідси випливає, що містер Оуен – це один із нас…

– Ні… ні… ні, – зі стогоном вихопилося у Віри.

Суддя підозріливо оглянув її і промовив:

– Моя юна леді, ми повинні дивитися фактам у вічі, бо всі ми перебуваємо в надто небезпечному становищі. Один із нас – А. Н. Оуен. Хто саме нам невідомо. Із десяти осіб, що приїхали на острів, троє поза підозрою: Ентоні Марстон, місіс Роджерс та генерал Макартур. Залишається сім чоловік. Із цих семи один, так би мовити, – «липове» індійча, – він обвів поглядом аудиторію. – Ви згодні зі мною?

– Це неймовірно, але, я гадаю, ви маєте рацію, – сказав Армстронг.

– Не маю в цьому жодного сумніву, – підтвердив Блор. – І коли хочете знати мою думку…

Суддя Уоргрейв різким жестом спинив його і спокійно вів далі:

– Свого часу ми повернемося до цього. А тепер мені важливо знати: чи всі згодні зі мною?

– Ваші міркування здаються мені цілком логічними, – не припиняючи в'язання, промовила Емілі Брент. – Я теж вважаю, що в одному із нас поселився диявол.

– Я не можу повірити цьому… не можу, – прошепотіла Віра.

– Ломбард?

– Цілком згодний з вами, сер.

Суддя задоволено кивнув.

– А тепер, – мовив він, – нумо вивчати доводи. Для початку з'ясуємо, чи є підстави підозрювати якусь певну особу. Містер Блор, ви начебто хотіли щось повідомити?

– У Ломбарда є пістолет, – важко дихаючи, сказав Блор. – Опріч того, він учора збрехав усім нам. Сам же зізнався в цьому.

Філіп Ломбард зневажливо посміхнувся.

– Ну що ж, доведеться, либонь, удруге пояснити.

І він стисло повторив свою розповідь.

– А як ви це доведете? – грубо спитав Блор. – Чи ви можете підтвердити правдивість вашої нинішньої версії?

Суддя кахикнув.

– На жаль, ми всі в такому ж становищі. Усім нам доводиться вірити на слово. На мою думку, можливий лише один шлях: з'ясувати, чи є серед нас хоч одна людина, яку ми можемо звільнити від підозри на підставі свідчень.

– Я – відомий спеціаліст, – сказав Армстронг, – і сама лише думка про те, що я…

І знову суддя різко урвав доктора, не давши йому навіть скінчити фразу.

– Я й сам не безвісна людина, – сказав він. – Та це, друже мій, ще не доказ. Лікарі, судді, бувало, божеволіли… Та й полісмени теж, – додав він, дивлячись на Блора.

Втрутився Ломбард:

– Сподіваюся, на жінок ваші підозріння не поширюються?

Суддя підвів свої рухливі брови й відповів тим єхидним тоном, якого так не полюбляли адвокати:

– Якщо я вас правильно зрозумів, ви вважаєте, що жінки не здатні на вбивства?

– Зовсім ні, – роздратовано відповів Ломбард, – але я вважаю за неможливе… – і затявся.

Суддя тим-таки єхидним тоном звернувся до Армстронга:

– Як ви вважаєте, докторе Армстронг, чи могла б жінка вбити бідолаху Макартура?

– Цілком, мала 6 тільки відповідне знаряддя – гумового кийка, наприклад, чи палицю.

– І це не вимагало б од неї надмірного напруження сил?

– Зовсім ні.

– Дві інші смерті сталися внаслідок отруєння, – сказав суддя, його карк увесь час рухався. – Я вважаю, ніхто не заперечуватиме, що отруювачем може бути людина, навіть фізично квола.

– Та ви з глузду з'їхали! – закричала Віра.

Суддя, не кваплячись, перевів на неї свій погляд. Це був байдужий погляд людини, котра звикла вершити долю інших.

«Він дивиться на мене, як на цікавий експонат, – подумала Віра. І раптом у неї сяйнула думка: – Не дуже-то я йому подобаюся».

– Моя люба юна леді, – спокійним тоном почав суддя, – постарайтеся стримати свої почуття. Я не обвинувачую вас. Сподіваюся, що ви, міс Брент, – він уклонився старій діві, – не ображаєтеся на мене, коли я наполягаю, що всі ми однаково перебуваємо під підозрінням?