Текст книги "Таємниця індіанського острова"

Автор книги: Агата Кристи

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 12 страниц)

Міс Брент продовжувала в'язання, навіть не удостоївши суддю поглядом.

– Сама думка, що я можу зазіхнути на життя людини, не кажучи вже про життя трьох людей, – холодно вимовила вона, не підводячи погляду, – здасться чистим безглуздям кожному, хто мене знає. Але ж ми не знаємо одне одного, і я розумію, що за таких обставин жодний із нас не може бути вільний від підозри, доки не буде доведено його невинність. Повторюю: в одному із нас поселився диявол.

– На цьому й закінчимо, – мовив суддя. – Ніхто не вільний від підозри: ні моральні якості, ані становище в суспільстві не беруться до уваги.

– А як же з Роджерсом? – запитав Ломбард. – На мою думку, його можна зі спокійною совістю викреслити зі списку.

– Це на якій же підставі? – поцікавився суддя.

– По-перше, в нього на це розуму не вистачить, а по-друге, однією з жертв стала його дружина.

– За час мого суддівства, молодиче, – підвівши важкі брови, повчально сказав Уоргрейв, – мені довелося розглядати кілька справ про жінковбивство, і суд, уявіть собі, визначив чоловіків винними.

– О, безперечно! – вигукнув Ломбард. – Ну, звичайно ж! Вбивство дружини – справа цілком імовірна, коли хочете, навіть природна! Та не в даному випадку! Я можу повірити, що Роджерс убив свою дружину, побоюючись, що вона розколеться й викаже його, або тому, що зненавидів її, чи тому, що йому закортіло поєднатися з іншою жіночкою – молодшою і не з такими довгими зубами, як у неї. Але я не можу уявити собі Роджерса в ролі збожеволілого містера Оуена, котрий чинить своє ідіотське правосуддя і як першу жертву обирає свою власну дружину, покаравши її за їхній спільний злочин!

– Ви приймаєте чутку за довід, – заперечив суддя Уоргрейв. – Ми не знаємо, чи справді навмисне вбили Роджерс і його дружина свою господарку. Це може бути й брехнею, щоб поставити Роджерса в однакове становище з усіма нами. Ми не знаємо, чому вчора ввечері місіс Роджерс пойняв жах; можливо, тому, що вона усвідомила, що чоловік її схибнувся.

– Що ж, хай буде по-вашому, – погодився Ломбард. – А. Н. Оуен – один із нас; жодного винятку – підозра до всіх.

Суддя Уоргрейв повів слідство далі:

– Тож я наполягаю, що тут не може бути винятків, які грунтувалися б на суспільному становищі, характері або ймовірності. Тепер необхідно встановити, хто з нас може бути звільнений від підозріння на підставі фактів. Коротше кажучи, чи є серед нас одна чи кілька осіб, які аж ніяк не мали змоги підсипати отруту Марстонові, дати завелику дозу снотворного місіс Роджерс, вбити генерала Макартура?

Щира посмішка пом'якшила грубуваті риси Блорового обличчя.

– Отепер ви діло кажете, сер, – мовив він, – нарешті ми підійшли до самої суті! Спробуємо розібратися. Щодо Марстона, то тут вже годі щось з'ясовувати. Висловлювалися припущення, начебто хтось крізь вікно підсипав у його келих отруту ще до того, як він востаннє налив собі віскі. Втім, таке зробити в самій кімнаті було б іще легше. Не пригадую, чи був у цей час в кімнаті Роджерс, але всі інші запросто могли це зробити. – Він перевів подих. – Тепер перейдемо до місіс Роджерс. Тут на підозрінні перш за все її чоловік і доктор. Будь-кому з них зробити це було як оком змигнути…

Армстронг скочив з місця. Його аж затрусило від злості:

– Я протестую… Це нечувано! Заприсягаюся – доза була абсолютно…

– Докторе Армстронг! – верескливий голос судді бринів владно. – Ваше обурення цілком природне. І все ж ми не маємо права відвертатися від фактів. Вам або Роджерсові було найлегше дати їй снотворного. Тепер з'ясуємо, в якому становищі перебували інші. Які можливості підсипати отруту мали я, інспектор Блор, міс Брент, міс Клейторн чи містер Ломбард? Чи можна когось із нас вважати цілком поза підозрою? – І після короткої паузи мовив: – Гадаю, нікого!

– Та я й близько до неї не підходила, – спересердя сказала Віра. – Всі ви це можете підтвердити!

– Якщо пам'ять мене не зраджує, – знов узяв ініціативу до своїх рук суддя, – події розвивалися так. Прошу поправити мене, коли я де в чому помилюся. Ентоні Марстон і містер Ломбард перенесли місіс Роджерс на канапу. До неї підійшов доктор Армстронг. Він послав Роджерса за бренді. Потому знялася суперечка, звідки лунав голос. Усі ми вийшли до суміжної кімнати, за винятком міс Брент, яка залишалася в кімнаті з непритомною жінкою.

На обличчі міс Брент спалахнули червоні плями. Спиці нерухомо застигли в її руках.

– Це нахабство! – тільки й вимовила вона.

Безжальний голос судді тихо вів далі:

– Коли ми повернулися до кімнати, ви, міс Брент, стояли, схилившись над місіс Роджерс.

– Невже звичайна жалість – злочин? – обурилася міс Брент.

– Моя мета – встановити факти, й тільки факти, – непохитно продовжував суддя. – Згодом до кімнати увійшов Роджерс із келихом бренді, що його він, звичайно, міг належним чином обробити до того, як увійшов. Жінці дали бренді, й невдовзі чоловік і доктор провели її до спальні, де Армстронг дав їй снотворного.

– Абсолютно точно, – підтвердив Блор. – Отже, від підозріння звільняються; суддя, містер Ломбард, я і міс Клейторн, – в його грубому голосі яскраво бриніли переможні нотки.

Приштрикнувши Блора до місіїя холодним поглядом, суддя промимрив:

– Невже? Ми ж бо мусимо врахувати найменші можливості.

– Я не розумію вас, – Блор розгублено вп'явся поглядом у суддю.

– Місіс Роджерс лежить нагорі в своєму ліжку, – оповідав Уоргрейв, – снотворне починає діяти. Вона у напівзабутті. Раптом лунає притишений стук у двері, до кімнати заходить людина, приносить, скажімо, таблетку й каже: «Доктор наказав вам прийняти це». Невже ви гадаєте, що вона не проковтнула б цієї таблетки?

Запала тиша. Блор човгав ногами, супився. Філіп Ломбард сказав:

– Все це пусті вигадки. Жоден із нас не виходив з кімнати ще години дві-три. Саме вмер Марстон, і було не до того.

– Хтось міг відвідати її й пізніше, коли всі вже полягали спати, – сказав суддя.

– Але ж на той час там уже був, мабуть, Роджерс, – заперечив Ломбард.

– Ні, – втрутився Армстронг, – Роджерс ще спускався До їдальні, аби прибрати, помити посуд. Саме тоді будь-хто міг пройти непоміченим до спальні небіжчиці.

– Але, докторе, тоді місіс Роджерс уже, напевно, міцно спала, – адже ви їй дали снотворне! – сказала Емілі Брент.

– Цілком імовірно. Але ж це непевно. Доки не призначиш пацієнтові ті ж самі ліки кілька разів, не знаєш, як вони діють на нього. На декого снотворне діє досить повільно – це залежить від індивідуальної реакції пацієнта.

Ломбард не витримав:

– Звичайно, ви саме це мали сказати, докторе! Адже воно вам на руку, хіба ні?

Армстронг знову почервонів від люті, та не встиг і рота розкрити, як тихий владний голос судді знову перебив:

– Отакими взаємними обвинуваченнями ми нічого не досягнемо. Факти – от що нам потрібно. Вважаю, ми встановили, що ймовірності тут мало, хоча все знову ж таки залежить від того, хто саме це міг бути. Поява міс Брент чи міс Клейторн з таким дорученням, певно, не викликала б у хворої ніякого подиву. В той же час, коли 6 до неї завітав я або містер Блор чи містер Ломбард, це здалося б їй щонайменше дивним. Але й у цьому випадку, я вважаю, в хворої не виникло б серйозних підозрінь.

– І який же висновок можна з цього зробити? – спитав Блор.

6

– Розслідувавши друге вбивство, – сказав, погладжуючи верхню губу, суддя Уоргрейв своїм безпристрасним, ніби відчуженим голосом, – ми встановили: жоден із нас не може бути цілком вільним від підозри. А тепер, – вів далі, – переходимо до смерті генерала Макартура. Я прошу кожного, хто переконаний у наявності в нього або в неї алібі, по можливості повно викласти обставини справи. Сам я відразу ж заявляю, що не маю беззаперечного алібі. Я протягом усього ранку перебував на терасі, розмірковуючи над нашим винятковим становищем, і пішов звідти лише тоді, коли пролунав гонг, але були, очевидно, якісь моменти, коли мене ніхто не бачив, – і в цей час я мав повну можливість спуститися до моря, вбити генерала й повернутися на своє місце. Ніяких доказів того, що я не залишав тераси, крім мого особистого запевнення, я подати не можу. Але за таких обставин того не досить. Необхідні доводи.

Слово взяв Блор:

– Я увесь ранок перебував у товаристві містера Ломбарда й доктора Армстронга. Вони можуть ствердити це.

– Ви ходили до будинку по канат, – заперечив Армстронг.

– Ну то що, – відповів Блор. – Пішов і одразу повернувся.

– Вас довгенько-таки не було.

– На що ви, чортбатьказна, натякаєте, докторе Армстронг? – розлютився Блор.

– Я тільки сказав, що вас довгенько не було, – повторив Армстронг.

– Треба ж мені було відшукати цей гаспидів канат! Хіба міг я знати наперед, де він лежить?!

– Під час відсутності містера Блора ви весь час були разом? – звернувся суддя до Ломбарда й Армстронга.

– Звичайно, звичайно, – охоче підтвердив Армстронг. – Та ні, Ломбард відходив на кілька хвилин, а я залишався на місці.

Ломбард посміхнувся.

– Я хотів перевірити, чи можна звідси подавати сонячні сигнали на сушу. Пішов обрати місце. Мене не було хвилини дві, не більше.

– Це правда, – Армстронг хитнув головою. – Цього недостатньо для вбивства, запевняю вас.

– Хтось із вас дивився на годинник? – спитав суддя.

– Н-ні.

– А я був узагалі без годинника, – сказав Філіп Ломбард.

– Хвилини дві – це вельми неточний вислів, – єхидно зауважив суддя й повернув голову до виструнченої фігури з в'язанням на колінах.

– А ви, міс Брёнт?

– Ми з міс Клейторн вилізли на гору. Потому я сиділа на терасі, грілася на сонці.

– Чогось-то я вас там не бачив, – сказав суддя.

– Ви не могли мене бачити, бо, ховаючись од вітру, я влаштувалась у закутку за східним боком будинку.

– І ви сиділи там до самого ленчу?

– Так.

– Міс Клейторн?

Віра відповідала охоче й чітко:

– Ранок я провела в товаристві міс Брент, далі трохи никала по острову, потім спустилася до моря й побалакала з генералом Макартуром.

– О котрій годині це було? – спитав суддя.

На цей раз Віра відповіла не так упевнено:

– Н-не знаю. За годину до ленчу, а може, трохи пізніше.

– Це було до того, як ми з ним розмовляли, – спитав Блор, – чи пізніше?

– Не знаю, – відповіла Віра, – він був якийсь чудний.

– А в чому це проявлялося? – поцікавився суддя.

– Він сказав, – відповіла Віра чомусь пошепки, – що очікує тут своєї смерті, потім сказав, що ми всі маємо померти. Він так… так налякав мене…

Суддя співчутливо похитав головою.

– А що ви робили потім?

– Повернулася додому. Потім, майже перед самим ленчем, я знову вийшла й гуляла гірською стежкою позаду будинку, не знаходячи собі місця.

Суддя звичним жестом обмацав своє підборіддя й сказав:

– Залишається ще Роджерс. Проте навряд чи його свідчення додадуть що-небудь до відомостей, які маємо.

І справді, коли Роджерса викликали, він майже нічого не міг розповісти. Протягом усього ранку він був завантажений своїми господарськими справами, готував ленч, перед ленчем подав на терасу коктейлі, потім піднявся нагору, щоб перенести свої речі з горища до іншої кімнати. Він жодного разу не глянув у вікно й нічого не бачив такого, що могло б пролити світло на смерть генерала Макартура. Але він твердо переконаний, що, коли накривав на стіл до ленчу, там стояло вісім індійчат. Коли Роджерс закінчив свої показання, в кімнаті знову запанувала тиша. Суддя Уоргрейв одкашлявся. Ломбард прошепотів на вухо Вірі:

– Тепер він оголосить заключну мову.

– Ми намагалися якнайдетальніше розслідувати причини всіх трьох смертей, що сталися тут на острові, – почав суддя. – І хоч є вагомі підстави вважати, що окремі особи не могли вчинити те або інше вбивство, проте жоден із нас не може бути поза підозрою. Повторюю, я цілковито переконаний, що із семи чоловік, які зібралися в цій кімнаті, один – небезпечний, а найімовірніше, і маніакальний злочинець. Ми не знаємо, хто ця людина. Єдине, що ми можемо зробити в такому становищі, – це зголоситись: яких заходів слід нам ужити, щоби просити материк про допомогу, а якщо допомога затримається, – як зберегти нашу безпеку. Я хочу просити всіх вас найуважніше обміркувати це. Тим часом кожний повинен оберігати своє життя. Досі вбивці порівняно легко було здійснювати злочинні наміри – адже його жертви нічого не підозрювали. Відтепер ми мусимо взяти під підозру всіх і кожного. Пильність – наша зброя. Будьте обережні, не забувайте про небезпеку. Оце все, що я хотів сказати вам.

– В судовому засіданні оголошується перерва, – ледь чутно промурмотів Ломбард.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

1

– Невже ви повірили йому? – спитала Віра. Разом з Філіпом Ломбардом вони сиділи у вітальні на підвіконні. Дощ за вікном не вщухав. Вітер несамовито бився у віконне скло. Філіп нахилив трохи набік голову й перепитав:

– Ви маєте на увазі, чи вірю я старому Уоргрейву, що вбивця – один із нас?

– Так.

– Важко сказати. Якщо міркувати логічно, він, далебі, має рацію, та по всьому…

– Та по всьому, – підхопила Віра, – це неймовірно!

Ломбард скривив гримасу.

– Вся ситуація здається неймовірною! Та після смерті Макартура ні про нещасні випадки, ані про самогубства не може бути й мови. Незаперечно одне: це вбивство. Три вбивства!

– Це схоже на кошмарний сон, – тремтячим голосом сказала Віра. – Мені все ще здається, що такого не може бути!

Філіп співчутливо кивнув:

– Справді, бо весь час здається, що ось-ось покоївка постукає в двері й принесе тобі в ліжко чаю.

– О, як це було б чудово! – вигукнула Віра.

Філіп Ломбард похмурнішав.

– Ні, ця справа благополучно не скінчиться! Ми беремо участь у цьому жахливому кошмарі, на жаль, не уві сні, а наяву. І ми повинні відтепер охороняти себе, хто як може.

Віра притишила голос:

– Якщо… якщо це один із них, як ви вважаєте, хто б це міг бути?

Ломбард несподівано осміхнувся:

– З ваших слів я можу зробити висновок, що нас ви виключаєте з числа ймовірних вбивць. Цілком з вами згодний. Напевне знаю, що я не вбивця та й у вас, Віро, не вбачаю нічого ненормального. З усіх дівчат, що стрічалися мені, ви найнормальніша й найхолоднокровніша, можу присягнути.

– Дякую. – Віра криво посміхнулася.

– А-я-яй! – зауважив Філіп. – Невже ви не повернете мені комплімента?

Віра вагалася з хвилину.

– Ви самі визнали, – відповіла вона нарешті, – що не маєте людське життя за боже пошиття, та по всьому тому я аж ніяк не можу собі уявити, що це ви надиктували ту грамофонну пластинку.

– Правильно, – схвалив Ломбард. – Коли б я затіяв серію вбивств, то тільки б заради користі. Масове покарання нечестивих грішників – це не мій фах. Пішли далі. Отож, ми виключаємо одне одного й зосереджуємо увагу на п'ятьох соратниках по ув'язненню. Котрий із них А. Н. Оуен? Інтуїтивно і без жодних на те підстав я обираю Уоргрейва!

– Он як? – здивувалася Віра. – Але чому?

– Важко сказати. По-перше, він надто старий, а по-друге, він протягом довгих років чинив правосуддя. Тож він щороку по кілька місяців удавав Всемогутнього Господа. Це не минає безкарно. Коли людина вважає, що вона всемогутня, владна над життям і смертю інших, від того неважко втратити розум і піти ще далі – завважати себе Верховним суддею, а потім і катом.

– Що ж, – замислено мовила Віра, – таке може бути…

– А ви на кого ставите? – спитав Ломбард.

– На доктора Армстронга, – без будь-яких вагань випалила Віра.

Ломбард аж присвиснув.

– На доктора? А знаєте, я б його поставив на останнє місце.

Віра похитала головою:

– Ні. Дві смерті – через отруєння. І це незаперечно свідчить проти доктора. Не можна обминути й того, що місіс Роджерс прийняла снотворне, яке дав їй саме він.

– Це так, – погодився Ломбард.

– Коли доктор збожеволіє, його не так-то просто викрити, – наполягала Віра. – А ці доктори, знаєте, через постійну перевтому нерідко позбуваються розуму.

– І все ж я не йму віри, що він убив Макартура, – сказав Ломбард. – Я залишив його зовсім ненадовго – йому просто бракувало часу, якщо, звичайно, він не гнав щодуху туди й назад. Не такий він спортсмен, щоб здатний був так швидко пробігти та при цьому не виявити себе.

– Він міг убити генерала пізніше, – наполягала Віра.

– Це ж коли?

– Як пішов кликати генерала до ленчу.

Ломбард знову присвиснув.

– То ви вважаєте, що він зробив це тоді? Але ж для цього треба мати залізні нерви.

– Доктор нічим не ризикував! – вигукнула Віра. – Адже він тут єдиний медик. Коли заявить, приміром, що людина вже годину тому померла, хто заперечить?

Філіп замислився, потім глянув на неї.

– А ви знаєте, ця ваша думка – таки доречна. Хтів би я тільки знати…

2

– Пане Блор, хто це? Ось що я хочу знати. Хто це може бути? – Обличчя в Роджерса сіпалося, руки нервово посмикували шкірку, якою він щойно чистив столове срібло.

– У цьому ж бо й причина, друже, – відповів колишній інспектор.

– Пан Уоргрейв каже, що це хтось із нас. Але ж хто саме, сер? Ось про що я хочу дізнатися. Хто цей перевертень?

– Про це ми всі хочемо дізнатися, – сказав Блор.

– Але ж ви про щось здогадуєтеся, містере Блор. Хіба ні?

– Може, де про що й здогадуюся, – відповів Блор. – Та одна справа здогадуватися, а зовсім інша – знати. Скажу тільки: в цієї людини міцна витримка, справді залізна.

Роджерс витер піт з чола й хрипко вимовив:

– Це кошмар.

– А ви маєте якісь міркування з цього приводу, Роджерсе? – поцікавився Блор.

Дворецький заперечливо похитав головою.

– Я нічого не розумію, сер. Абсолютно нічого. І це мене найбільше лякає…

3

– Ми мусимо вибратися звідси! У що б це не обійшлося нам! – заволав Армстронг.

Суддя Уоргрейв задумливо побавився шнурочком пенсне.

– Я, певна річ, не претендую на роль синоптика, але все ж наважусь передректи: не схоже, щоб сюди – навіть коли б на материку й знали про наш стан – міг прийти Човен, принаймні протягом найближчої доби.

Армстронг зронив голову на руки й простогнав:

– А тим часом усіх нас поперебивають просто в ліжках!

– Сподіваюся, ні, – сказав суддя. – Я маю намір вжити всіх застережних заходів.

Армстронг зненацька подумав, що старі люди, такі, як суддя, набагато міцніше чіпляються за життя, ніж люди молоді. Це не раз дивувало його під час тривалої лікарської практики. Ось він, приміром, молодший за суддю щонайменше років на двадцять, а наскільки слабкіший у нього інстинкт самозбереження.

Суддя Уоргрейв тим часом міркував: «Поперебивають у ліжках! Усі лікарі однакові – мислять штампами. І цей простак теж».

– Зважте, – промовив доктор, – троє вже впали жертвами.

– Безперечно. Але це вони не чекали нападу. Ми – тепер насторожі.

Армстронг гірко промовив:

– Що ми можемо зробити? Раніш чи пізніше…

– Я вважаю, – сказав суддя Уоргрейв, – дещо ми все ж таки можемо зробити..

– Ми ж бо навіть не знаємо, хто це! – заперечив Армстронг.

– Я б цього не сказав, – промимрив суддя.

– Ви здогадалися? – уп'ялив очі в нього Армстронг.

Суддя Уоргрейв ухилився від прямої відповіді.

– Я визнаю, що не маю переконливих доводів, – сказав він, – таких, які потрібні були б у суді. Та коли знову й знову аналізую всі обставини цієї справи, то все більше впевнююся – всі нитки ведуть до однієї людини.

Армстронг знову допитливо глянув на суддю.

– Я вас не розумію, – сказав він.

4

Міс Брент у своїй спальні, вийнявши з шухляди маленький записник у чорній обкладинці, занотувала:

«Трапилося жахливе. Генерал Макартур загинув (його брат у перших одружений з Елсі Макферсон). Немає ніякого сумніву в тому, що його вбито. Після ленчу суддя виголосив чудову промову. Він упевнений, що вбивця – один із нас. Отож, один із нас одержимий дияволом. Я мала таку підозру. А хто саме? Усі вони тепер прагнуть дізнатися. Та тільки я знаю, що…» Якусь мить вона сиділа нерухомо, – очі в неї затьмарилися, потьмянішали. Олівець у руках заходив ходором, і вона поквапом дописала величезними літерами-карлючками: «Вбивцю звуть Беатрис Тейлор…» Очі її заплющилися. Та ненадовго. Раптом вона здригнулася, подивилася в записник і, пробігши очима кривулі останньої фрази, спересердя зойкнула:

– Невже це я написала? Певно, я божеволію.

5

Шторм дужчав. Вітер, шалено ревучи, бився у стіни будинку.

Всі зібралися у вітальні – сиділи скупчившись, мовчали й нишком стежили одне за одним. Коли Роджерс зайшов з підносом, гості аж попідскакували.

– Ви дозволите запнути фіранки? – спитав Роджерс. – Тут стане затишніше.

Роджерс запнув фіранки, засвітив. Морок розсіявся, в кімнаті справді стало затишніше.

Гості підбадьорилися: ну, звичайно ж, завтра шторм стихне… прийде човен…

Віра Клейторн звернулася до міс Брент:

– Ви розіллєте чай, міс Брент?

– Ні, ні, зробіть це самі, любонько. Чайник такий важкий. До того ж я надто засмучена – я загубила два клубки сірої шерсті. Це так неприємно!

Віра перейшла до столу. Розляглося веселе подзенькування чайних ложечок по фарфору – божевілля наче минуло.

Чай! Благословенна, звичайна, щоденна полуднева година! Філіп Ломбард пожартував. Блор засміявся. Доктор Армстронг розповів якийсь анекдот. Суддя Уоргрейв, котрий звичайно ніколи не пив чаю, з насолодою потягнув з чашки запашну рідину.

І раптом у цю умиротворену обстановку ввірвався Роджерс. Обличчя в нього вкрай розгублене.

– Пробачте, панове, ви не знаєте, де ділася завіска з ванної кімнати?

Ломбард підвів голову.

– Завіска? Що за дурниці, Роджерс?

– Вона зникла, сер, наче випарувалася. Я прибирав ванні кімнати, і в одній вбир… тобто ванній, завіска зникла.

– А сьогодні вранці вона була на місці? – спитав суддя.

– Так, сер.

– А який вигляд вона має? – поцікавився Блор.

– З прогумованого шовку, сер, ясно-червоного кольору – в тон кахлю.

– І вона зникла? – перепитав Ломбард.

– Зникла, сер.

Всі вп'ялися очима одне в одного Блор видушив із себе:

– Ну, гаразд. Про що мова? Це безглуздо… втім, як і все, що тут коїться. Для вбивства завіска не придатна, тож забудемо про це.

– Так, сер. Дякую вам, сер, – Роджерс вийшов, причинивши за собою двері.

Всіх наново обняв жах. Вони знову почали нишком стежити одне за одним.

6

Настав час обіду. Обід подано, з'їдено, посуд прибрано, їжа проста – переважно консерви. По обіді атмосфера у вітальні стала нестерпною.

О дев'ятій Емілі Брент підвелася.

– Я піду спати, – сказала.

– Я теж, – відгукнулася Віра.

Жінки піднялися сходами. Ломбард і Блор проводжали їх. Зупинившись на сходовій площадці, чоловіки чекали, аж доки вони не почули рипіння засувок і дзенькіт ключів, що ними жінки замикали свої двері.

– А їх, виявляється, і не треба вмовляти замикати двері, – посміхнувшися, сказав Блор.

– Що ж, принаймні їм цієї ночі ніщо не загрожує!

Ломбард спустився по сходах униз, Блор слідом.

7

За годину рушили спати й четверо чоловіків – усі разом. Роджерс, що готував стіл до сніданку, бачив крізь двері їдальні, як вони піднімаються сходами. Потім почув, як вони зупинилися на площадці. Пролунав голос судді:

– Навряд чи ви потребуєте моєї поради замкнутися на ніч, джентльмени.

– Не забудьте закласти в двері ніжку від стільця, – зауважив Блор. – Адже замок можна відімкнути.

– Любий мій Блоре, лихо ваше в тім, що ви надто багато знаєте, – промимрив собі під ніс Ломбард.

– На добраніч, джентльмени, – похмуро сказав суддя. – Бажаю, щоб ми зустрілися взавтра у цьому ж складі.

Роджерс вийшов з їдальні й нечутними кроками підкрався до площадки. Він побачив, як четверо чоловіків одночасно відкрили двері, почув скрегіт ключів і клацання засувок.

– Усе як слід, – прошепотів він сам до себе й повернувся до їдальні. Там усе готове було до сніданку. Він подивився на дзеркальну підставку з фігурками індійчат, і на обличчі в нього з'явилася задоволена посмішка: «Сьогодні цей номер не вийде. Про це вже я потурбуюся».

Він перетнув кімнату, замкнув двері до буфетної, вийшов крізь двері, що ведуть до холу, замкнув їх і сховав ключі до кишені. Потому загасив світло й прожогом кинувся нагору до свого нового житла.

Ховатися там не було де. Хіба що у високій шафі, і Роджерс тут-таки заходився її обстежувати. Переконавшися, що там нікого немає, замкнув двері й роздягнувся.

– Сьогодні цей номер з індійчатами не вийде, – мурмотів собі під ніс, – про це вже я потурбувався…