Текст книги "Лукаві замашки"

Автор книги: The Devil's Feet

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 9 страниц)

«А той другий, по праву руку?»

«О-о, то делікатний пан: уже коли хлопа б'є, то не інакше, як у рукавичках. Минулого року «хрестив» мене тут на базарі за те, що я зв'язаного когута продавав. «Забув, – каже, – що згідно нашої конституції такого робити не вільно?» Тим часом поліцай шнурка розрізав: когут пурхнув поміж люди – і тільки його бачили...»

Панів, певно, наша розмова зацікавила, бо спочатку слухали, а відтак покликали кельнера. Довго один з них щось тому на вухо шептав. Кельнер вигнувся у каблук, а на вустах у нього посміх масний. Від них уже повернувся гоноровий.

«Найдіть собі, – каже, – деінде кав'ярню, бо пани мають свою балачку і не хочуть, аби їх чули». «Таке-то, Климе, – відказую, – як бідному женитися, то й ніч замала. Нічого, колись і ми не схочемо, щоб пани з нами сиділи!»

По тому скоро нашій скарзі у Львові дали хід, і заварилася така каша, що пан Яблонський змушений був од свого відступитися. Та й до людей трохи полагіднішав. Він мене й самого, знаєте, збив якось з пантелику. Про те, що я до Львова їздив, таки довідався, та не подавав виду. Навпаки, при зустрічах вітався, розпитував про життя. Та не дурний вигадав, що пан добрий, як печений. Вкусив мене, добродію, там, де я і не сподівався. За Польщі на тютюн монополія була. Не дай боже, аби десь там хтось одне стебельце мав. Знайдуть – такий штраф накладуть, що хоч на ярмарок коня веди.

Це, знаєте, діялося перед жнивами, у середу. Було якесь церковне свято, бо в поле, пам'ятаю, ніїсто не пішов. Устав я трохи пізніше, вийшов на подвір'я – аж це, бачу, панський економ з постерунковим їдуть.

«Куди так зрання нечистий цих упирів несе?»– думаю собі.

Аж вони повертають до мене.

«Прийшли до вас, нанашку, подивитися, чи вже ваш тютюнець підріс», – каже економ.

«Який там тютюнець?»– перепитую, його преспокійно, бо, як то кажуть, не їв хлоп часнику, то й душа його не буде смердіти.

Бачу, економ постерунковому багатозначно підморгнув та із стежки повертає попід кукурудзу.

«А це що?»

Бий тебе нечиста сило – тримає у руках кілька вирваних кущиків тютюну.

«Най мені економ покаже ті ямки, звідки тютюн вирвав!»– наполягаю я.

«Ходімо складемо протоколе!»– наказує поліцай.

Десь за тиждень по цій оказії кличуть мене на постерунок. Тільки-но зайшов до кабінету, як з-за столу підвівся добродушний пан в окулярах і пішов мені назустріч:

«О-о, пан Проць! Дуже радий вас бачити. Прошу сідати! Що ж це ви державній монополії впоперек дороги стаєте? Ніколи б не подумав, що такий поважний газда здатний на такі речі».

«Але ж, пане, – боронився я, – то неправда».

Переповідаю йому все по порядку, та, по всьому видко, він того і не слухав.

Нараз спинився навпроти мене:

«Знаєте, пане Проць, я зможу зарадити вашій біді. Лишень послуга за послугу. Чи відоме вам прізвище Сосновий на ймення Петро?»

«То наш колишній учитель».

«Певно, відомо й те, що нині він мешкає у Львові і дуже прихильно ставиться до пана. Отже, просив би поїхати до Львова принаймні на тиждень...»

«Але ж...»

«Ви про гроші? – не дав мені докінчити пан. – Можете не хвилюватися – їх вам дадуть. За цей час будете зустрічатися з Сосновим, розізнаєте, де він із своїми колегами зустрічається, про що вони говорять, і розкажете все це мені. Зробите так, то не тільки кари за тютюн не матимете, а й винагороду отримаєте...»

«Най пан собі затямить, – відповідаю твердо, – ліпше з торбою у світ піду, ніж своє добре ім'я зганьблю!»

«Марш звідси, бидло!»– несамовито закричав панок біліючи.

– Гарно ж тоді пани забавлялися, – перегодом кажу я.

– А ви гадаєте, – запалює люльку Василь Іванович. – Тепер настільки люди до добра звикли,

що й нікому в гадку не прийде, яка то злидота на цих землях товклася. Чого далеко ходити – в нашому селі що ми колись мали? Церкву, де піп втовкмачував у в хлопські голови, що все від бога і, мовляв, зло на грішній землі окупиться раєм на небі. Була й корчма! Там ти вже міг своє горе втопити в чарці, а решта – на те ти й хлоп, аби по-чорно-му робив і не мав з того ніякого зиску. Тепер, ви самі бачили, нова школа, Будинок культури, сільмаг. А лікарня? Чоловіче, такої лікарні, як тепер у нас, у самому Станіславові не було!..

Дощ ущух. Вечірні сутінки вже зазирали у вікна. Нанашко засвітив лампу, потім ліхтарика й пішов оглядати своє газдівство.

– А ви стеліться на розкладайці, – обернувся до мене на порозі.

– Ще рано, піду подивитися на вечірні гори.

– Як собі гадаєте, – відповів на те й причинив за собою двері.

Вранці я прощався з господарем.

– Приїжджайте ще, – казав він мені.

– Обов'язково, Василю Івановичу. Лишайтеся дужим і здоровим!..