Текст книги "Лукаві замашки"

Автор книги: The Devil's Feet

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 9 страниц)

ТЕХНІКА ВИРУЧАЄ

До Карпа Косарика в гараж завітали сусіди-автомобілісти. Сиплються дотепи, йде жвавий обмін останніми технічними новинками.

– Е-е, що там, хлопці, не кажіть, а нас нині техніка здорово виручає. Візьміть таке. Захотів котрийсь із нас з товаришем чарчину перехилити – напускаєш на себе заклопотаність і кажеш: «Пішов у гараж». А раніше? Десь забарився, відразу тебе мало не до стіни приставляють: «Погляньте на нього, з'явився! Люди як люди, а цей шелестивітер чатує, як із дому вирватися!»

Тепер ідеш зранку, а приходиш ввечері. Раптом: «Чого так пізно?»– «Рихтував крило...»– «Ти ж уже мало не півмісяця з ним возишся?»– «А ти гадаєш, так легко його до пуття довести!» А як задуже випитує, стаю в позу: мовляв, набридла мені ця техніка! Хай тільки одремонтую – більше в той бік і не гляну. Тоді дружина лагіднішає і сама переводить розмову на інше.

– Твоя правда, Карпе, – підтакує Семен Бабочка. – От якби нам ще добитися, аби жінки у гараж не приходили. Прийняти, скажімо, таку ухвалу, як ото колись у запорожців на Січі було...

Коли вже виговорилися, хтось із присутніх вносить пропозицію:

– Ну то що, скинемося?

Балачки знову жвавішають, стають одвертішими. Підпивши, Бабочка починає скаржитися на дружину, яка вона, мовляв, у нього прискіплива.

– Що б не робив – ніколи не вгодиш. Я, знаєте, не стерпів якось – «От ти дорікаєш: не так. Тоді скажи як?»– «Сама, – відповідає, – не знаю як, але не так!»

– Було дивитися, кого сватаєш, – мовив на те Косарик.

– Можна подумати – твоя ліпша.

– Я своїй зроду не дозволив би над собою отак верховодити...

Косарикова рука з чаркою нараз зупиняється на півдорозі, обличчя мертвіє – у гараж віхолою вривається його дружина.

– То це ти так крило рихтуєш?!

Автомобільні братчики миттю випурхують із гаража. Попереду всіх мчить на велосипеді Карпо Косарик.

Що не кажіть, а нашого брата тепер здорово техніка виручає.

ДАЛЕКОБІЙНИЙ ПРИЦІЛ

Товариш Хвильований сидів хмурніший од грозової хмари. Затим поспішно почав збирати папери у папку. Впоравшись із цим, викликав секретарку:

– Віро Павлівно, хтось буде питати, скажете – поїхав у трест.

– Що сталося, Веніаміне Прохоровичу? Та на вас лиця немає! – аж сахнувся керуючий трестом, уздрівши Хвильованого.

– Ваша правда, Романе Миколайовичу. Хіба може бути справжнє лице в керівника, котрий завалив два квартальних плани.

– М-м, але ж ви пообіцяли вжити заходів – і, гадаю, усе буде гаразд, – почав розраджувати Хвильованого керуючий трестом.

Але той стояв на своєму:

– Марні ваші сподівання, Романе Миколайовичу: я все зважив, обмізкував і прийшов до висновку, що мені не під силу таке підприємство. Прошу увільнити з посади директора.

– Ви при своєму умі?

– Здається, так.

Роман Миколайович натискає кнопку дзвінка – з'являється його заступник.

– Ти бачив такого, – киває на Хвильованого. – Прийшов просити, аби звільнили його з посади, бо підприємство план завалило.

– Та що ви, Веніаміне Прохоровичу, – дивується заступник керуючого. – Якби всі так поступали, у нашому тресті знаєте як поріділи б ряди.

– Товариші, дуже прошу! – наполягав на своєму Хвильований. – Не допоможете – поїду в міністерство.

– І що ви за людина, Веніаміне Прохоровичу, – розвів руками заступник.

Але Хвильований був невблаганний.

– Ну гаразд, – зрештою махнув рукою керуючий трестом. – У заяві обгрунтуйте причини вашого рішення і залишіть у секретарки. Розберемося – покличемо.

За тиждень Хвильованого викликали в трест:

– От що, Веніаміне Прохоровичу, – сказав керуючий. – Ми тут усе як слід зважили і прийшли до висновку: обмежитися попередженням. Так що зробіть відповідні висновки і працюйте. Бажаю успіхів!

«Пронесло», – радів у душі Хвильований.

ДАЙТЕ ЛИШЕ СТРОК...

На пункті засолювання овочів день у день нарікання:

– Люди в космосі літають, а тут як відрами воду носили, так і досі носимо. Наші сусіди три роки тому водогін спорудили.

– Бо там майстер як майстер, а наш коли не на рибалці, то цілими днями в буфеті пропадає.

Майстер Крижень заспокоював своїх підлеглих:

– Не такі вже у сусідів гаразди, як ви думаєте. Є водогін, зате таких ванн для миття овочів, як у нас, немає.

– Що нам з отих ванн, коли вони на складі.

– Головне – вони є! Тепер ось наряд на труби виписали. Виготовимо документацію, і як буде водогін, то й ванни підключимо.

Десь через місяць по цій розмові на подвір'я засолювального пункту в'їхав грузовик, ущерть навантажений трубами.

– А ви не вірили, – святкував перемогу Крижень. – Скоро й траншеї почнуть копати.

Коли зозуля закувала третю весну, на подвір'ї з'явилися сантехніки й розвели руками.

– На водогін труби не годяться – поржавіли. – Обернулися, та й пішли.

Невдовзі Крижня викликали в центральну бухгалтерію.

– Або з тими трубами щось робіть, або платіть.

– О-о! Нарешті-таки взялися! – раділи робітники, як уздріли газозварників на подвір'ї засолювального пункту.

Цілими днями вони щось вимірювали, різали, зварювали. А за тиждень робітники прийшли вранці на роботу і ахнули: їх зустріла велетенська, зварена з водогінних труб, арка.

– Ото й усе?! – допитувалися у Крижня. Майстер докірливо похитав головою:

– Не вболіваєте ви за рідний засолювальний пункт. Невже вас не радує, що наш центральний в'їзд прикрашає отака солідна арка? Ну скажіть, де ви ще таку красуню бачили? – А по хвилі додав: – Не все зразу, дорогі мої: втнули арку, тепер і за водогін візьмемося. Як той казав: «Дайте лише строк...»

ЩЕ Й НЕЗАДОВОЛЕНИЙ

Мінікомедія

Скверик.

Обабіч лавочки. На одній з них сидить тонкий, як лозина, громадянин. З'являється огрядний громадянин, витирає спітніле чоло й час від часу поправляє рюкзак.

Огрядний громадянин. Чи не скажете, як пройти до Туристичної бази?

Тонкий громадянин (підводиться з лавочки й розпливається у люб'язній посмішці). – О-о, простіше простого. Можете зав'язати мені очі, і я проведу вас, куди забажаєте... Між іншим, від природи в мене надзвичайна орієнтація в просторі. Колись, пам'ятаю, ми заблудилися з товаришем у тайзі. До речі, то був географ. Він мене тягне в один бік, я його – в другий...

Огрядний громадянин (поправляє рюкзак). Вибачайте, в мене обмаль часу – моя група за годину вирушає в похід.

Тонкий громадянин. Звичайно, тут приємності мало. Точно так, як мені тоді з географом було: вперся чоловік – і, хоч ти йому на голові кілок теши, своє торочить.

Огрядний громадянин (зиркає на годинник). То в якому ж напрямку турбаза?

Тонкий громадянин. Ідіть прямо он тією вулицею. Йдіть собі, йдіть, аж поки вам не трапиться восьмиповерховий будинок. До речі, це первенець у нашому місті. В ньому всю сферу побутового обслуговування розмістили. Між іншим, тиждень, як тут Будинок побуту відкрили. Я навіть виступав як колишній працівник сфери побутового обслуговування...

Огрядний громадянин. То, кажете, йти прямо?

Тонкий громадянин. Біля Будинку побуту звернете наліво й побачите стару церкву... Між іншим, це архітектурний пам'ятник XV сторіччя. Старі люди переказують, що там за мурами люди колись ховалися од татарського нашестя.

Огрядний громадянин. Кажете, дійти до церви. А потім куди?

Тонкий громадянин. Далі йдіть до парку... Між іншим, розповідають, що на тому місці шуміли прапраліси.

Огрядний громадянин. Вибачайте, а як же ж з парку до турбази?

Тонкий громадянин. До якої турбази?

Огрядний громадянин. Ну, до тієї, про яку ви мені казали.

Тонкий громадянин. Я– вам? Це ви мені казали!

Огрядний громадянин. Навіщо ж ви мені мало не півгодини морочили голову?

Тонкий громадянин. Ви питали – я відповідав. А вже як вам так потрібна турбаза, поспитайте у міліціонера – він мусить знати... До речі, там, де він стоїть, колись була міська ратуша...

Огрядний громадянин поспішає до міліціонера.

Тонкий громадянин (зітхає). Отак завжди: ти до людини з чистим серцем, а вона ще й незадоволена...

ПЕРЕДБАЧЕНА НЕСПОДІВАНКА

Деньочок нині видався такий, що в мене від утоми аж злипалися очі. Як колись якийсь там король у скрутну годину пропонував півцарства за коня, так я тепер міг віддати навіть передплатну квитанцію на «Королеву Марго» за сон... Сон уже мацав мене з усіх боків, та що з того, коли на столі лежала недописана, обіцяна завтра на ранок, стаття до газети.

«Хіба що пару годинок спочину, а тоді з новими силами за статтю візьмуся, – рятувався я подумки. – Але хто мене розбудить?.. Звичайно ж, будильник».

– Не знаєш, де наш будильник? – питаюся у дружини.

– Шукай між Михайликовими іграшками...

– Нічого собі виховання – таку необхідну в хаті річ оддала дитині гратися.

– А скільки маю просити, щоб у ремонт заніс?

– Нічого страшного. Зараз я його сам відремонтую. – Стараюся не заглиблюватися з дружиною в полеміку, бо знаю, що зараз нагадає мені і зіпсований пилосос, не обмине й пральну машину, та й про зіпсований кран у ванні не забуде...

Всідаюся за стіл. Тільки-но в будильнику колупнувся, як це пружина – ш-ша-ар-р-ра-ах-х! Коліщатка по підлозі – дзінь-дзілінь! Один футляр у руках залишився. Рачкую по хаті: де ти їх знайдеш, коли очі злипаються.

«Піду в душ освіжуся, а вже тоді за пошуки візьмуся», – міркую собі.

Заходжу у ванну, роздягнувся і тільки взявся за кран, як він, гемонський, хруп! Як ударить фонтан води!.. Наліг грудьми на водну стихію: де там – ще дужче б'є.

– Жінко-о-о! Ряту-у-уй!

– Іроде ти окаянний! Чи я ж тебе не просила кран одремонтувати, – накинулася вона на мене.

Поки дружина шукала, чим заткнути кран, я вичерпував воду. Аж тут, як на гріх, світло – блим і погасло.

Це для мене не було несподіванкою. Кілька тижнів я збирався викликати електромонтера, щоб проводку замінив, та все було ніколи.

Вранці один за одним на мою голову посипалися сюрпризи: сусід у найкатегоричнішій формі запропонував, щоб відремонтували залиту водою квартиру, редактор за недописану статтю оголосив догану. А дружина, та взагалі перестала мене помічати...

І все через таку дрібницю. Навіщо я зачепив того клятого будильника?

Якби ж то знав, де впадеш...

БУЛИ Б ДРУЗІ

Якось на одній з нарад мова зайшла про те, що, мовляв, наш брат гуморист мало буває на підприємствах, не виступає з критичними зауваженнями на сторінках газет. Цей виступ викликав серед присутніх широке обговорення. Мусій Мусійович (начальник «Водоканалтресту»):

– Правильне і своєчасне зауваження, бо не секрет, що в наших газетах майже немає критичних статей. Журналісти чомусь десятою дорогою оминають наші підприємства, пишуть про що завгодно, тільки не про нас... З цієї високої трибуни я заявляю: приходьте, товариші, зустрінемо, як дорогих гостей!

Макар Макарович (начальник контори «Котлонагляд»):

– Абсолютно згодний з попереднім промовцем. Я вам наведу такий факт. Минулого року після критичного виступу газети ми пустили по трубах центрального опалення на п'ятсот кубів гарячої води більше, ніж позаторік! Про що це свідчить? Висновок простий – критикніть нас глибше, і ми вам тисячу – та яку там тисячу! – дві тисячі гарячої води дамо!

Сергій Сергійович (начальник «Газконтори»):

– Я скажу, товариші, просту істину: до власних недоліків з часом просто звикаєш, перестаєш їх помічати. І ось приходить до тебе журналіст: порозмовляє, підкаже, що і куди, напише і про хороше, і про хиби в роботі... Що такій людині скажеш?

Крім великої подяки, – нічого! Ми з нетерпінням чекаємо вас, товариші журналісти, не кажучи вже про гумористів. Дмитро Дмитрович (начальник «Міськсвітла»):

– Хіба є щось приємніше, як зустріч з творчою людиною? Порозмовляєш, посперечаєшся, з чимось погодишся, з чимось ні, але для загальної справи яка користь! Не буду багато говорити, скажу лише одне: ласкаво просимо, дорогі товариші!

Через кілька днів після наради я завітав у «Водоканалтрест». Мусій Мусійович зустрів мене привітно, довго розпитував про творчі плани, здоров'я, почастував цигаркою; особисто розповів про роботу контори, довго тиснув руку прощаючись. Того ж вечора я написав статтю про «Водоканалтрест», у якій не оминув і ряд серйозних недоліків, що цілком залежали як від самого керівника, так і від його підлеглих.

У «Котлонагляді» Макар Макарович протягом години показував мені таблиці, діаграми, хвалився високими показниками. Коли ж я запитав про недоліки, він заклопотано глянув на годинник і вигукнув:

– Вибачайте, але мені у міськвиконкомі необхідно бути. Заходьте іншим разом– посидимо, поговоримо...

Він на ходу пірнув у пальто і зник за дверима кабінету. Сергій Сергійович вітав мене на порозі кабінету:

– Давно б отак! Сідайте... Значить, прийшли-таки? І правильно зробили. Ми якраз нову магістраль в експлуатацію здаємо. Це ж, знаєте, скільки трудящі додатково голубого палива отримають?

– Уявляю! Тільки ось люди пишуть нам...

Зустріч із Дмитром Дмитровичем розпочалася екскурсом в історію електрики.

– Пробачте, – прослизнув я в коротку паузу довгої розповіді. – Тут мешканці скаржаться...

Дмитро Дмитрович не дав мені договорити і переключився на характеристику категорій характерів людей. Він яскраво довів, що їхні абоненти вередуни, які самі не знають чого хочуть.

– Вони, зокрема, пишуть про освітлення вулиці Ясної, – спрямував я розмову у потрібне русло.

Дмитро Дмитрович на цю приманку не пішов і тут же розчинив мені двері у перспективний план розвитку електромережі наступних років...

Статті і фейлетони з'явилися в газеті. З хвилюванням я чекав на радісні дзвінки керівників тих установ, яким допоміг виявити недоліки. Поки в моїх грудях цвіли надії, сталося незрозуміле: під приводом якогось там порушення правил техніки безпеки при монтажі водопровідних труб у моїй квартирі припинили подачу води, перестали гріти батареї центрального опалення. Представники газової контори, проекзаменувавши мене з правил користування голубим паливом, прийшли до висновку, що я виріс у лісі, і перекрили газ. Учора електрик виявив, що пломба на електролічильнику повернута не в той бік – на цій підставі вимкнули світло.

Тепер я позичаю воду у сусідів, їжу готую на вогнищі біля будинку, вечеряю при свічці і сплю у верхньому одязі.

Незручності значні, але вони мене зовсім не лякають, бо Макар Макарович, Мусій Мусійович та Сергій Сергійович з Дмитром Дмитровичем тепер мої щирі друзі і, гадаю, у біді не залишать.

ПЕРШЕ ВИПРОБУВАННЯ

У нашому відділі зібралися одні інтелектуали. Не пам'ятаю такого випадку, аби хтось не розгадав найзаплутанішого кросворда чи чайнворда. Навпаки, самі в робочий час складали такі кросворди, що вся установа розгадувала їх тижнями.

Крім цього, наш відділ славиться ще й тим, що половина працівників – технічні ерудити. Чого вони в цім році у робочий час не повигадували: тут тобі і міні-робот, який, підблимуючи лампочками-очима, горлопанив на весь відділ:

 
Маруся ти, Маруся,
Открой свои глаза!
Маруся отвечает: -
Я умерла – нельзя!
 

Була сконструйована і Червона Шапочка, яка наспівувала вовкові:

 
Ромашки сорвани, увяли лютики..
 

Однак сенсацією сезону був апарат ДУР-1. Цю назву він дістав од своїх авторів – Далько, Ушко і Рагульський. За задумом авторів, апарат мав читати людські думки на відстані. Експеримент апарата Рагульський пообіцяв провести на тещі. Певно, вийшла якась технічна неув'язочка, бо на другий день приніс у відділ жалюгідні залишки апарата і в придачу соковиту гулю на чолі... Тепер апарат реставрували і вирішили провести випробування на прогульникові Трісочці, справу якого сьогодні розглядали на профспілкових зборах.

Коли ми зайшли до залу, збори вже були в розпалі: Трісочці дорікали, його ганьбили, навіть були натяки про звільнення з роботи.

Звинувачений сидів у кутку і, втупивши погляд у вікно, переживав.

Ми ввімкнули ДУР-1 і спрямували хвилі на Трісочку.

«Цікаво, чи й сьогодні Мар'ян принесе тараньку до пива? І де він її стільки бере? Не інакше, як біля старого млина. Там, кажуть, ляш водиться...»

– Ці збори, – тим часом говорив голова місцевкому, – стануть для Трісочки великим уроком. Звільнення з роботи, гадаю, було б для нього трагедією, воно травмувало б його чутливу душу...

«Не думайте, що я такий лякливий, як вам здається, – неслося з динаміка. – Звільните – вас же й запитають: а яку виховну роботу проводили з товаришем Трісочкою? Чи викликали його, скажімо, на засідання місцевкому?..»

– Є пропозиція, – вів далі голова профспілки, – оголосити... суворе попередження!

«Скоріше б уже закінчували, – жебоніло з динаміка. – Там хлопці ждуть не діждуться. Ще, чого доброго, карбованець пропаде, який я дав у складчину. На завтра треба щось придумати, аби замість роботи на рибалку поїхати».

– Чули, товаришу Трісочка? – виступив із заключним словом голова зборів. – Товариші по роботі і цього разу виявили великий гуманізм. Але це вже востаннє.

«Ну, нарешті», – шепоче динамік.

– Що ж ви нам, товаришу Трісочка, скажете? – допитується голова місцевкому.

«От причепився!»– сопе динамік і вмовкає, бо Трісочка підводиться:

– Більше не буду, товариші! – б'є себе кулацюрою у груди для більшого переконання.

– Ну дивись нам!

«Хоча б хлопці зачекали», – доноситься з динаміка.

І як тільки оголошується про закриття зборів, Трісочка першим вилітає з залу.

– Оце всипали! – кинув навздогін голова зборів. – До нових віників пам'ятатиме. Бачили, як засоромився, – кулею вилетів з залу.

Ми потисли один одному руки: перше випробування ДУР-1 дало позитивні наслідки.

АВТОБУМЕРАНГ

З чого починається рабство?

Цілком нормальна, ні від кого не залежна людина сміється там, де смішно, плаче, коли на те є причини, ходить до знайомих у гості, виховує дітей, сумує, коли воротар улюбленої футбольної команди витягує з сітки воріт м'яча, читає книжки, дивиться телепередачі, любить, ненавидить... Одним словом, робить усе те, що повинна робити нормальна людина.

І от одного дня ця нормальна людина зупиняється від здивування – її сусід засигналив біля під'їзду із власного «Москвича». Від любові до ближнього в нормальної людини сіпається лицевий нерв, вона біжить додому, на цілу ніч засідає за письмовий стіл і пише гарячі рядки подяки Всевишньому за послану щедроту сусідові. Не знаючи точної адреси Всевишнього, нормальна людина адресує її у найближчий народний контроль. Вранці з підпухлими від безсоння очима сумнівно нормальна людина з'являється перед домочадцями і ставить ультиматум:

– Віднині запроваджую найсуворіший режим економії – будемо збирати гроші на «Москвича»!

Дружина прикладає руку до чола свого повелителя і стурбовано запитує:

– Може, викликати лікаря?

Повелитель мало не гарчить у відповідь і мчить в автомобільний магазин. Запевнений, що, як тільки половині конкурентів на автомобіль таки надокучить сподіватись, він сяде за кермо власного «Москвича», повелитель стає у чергу.

З цього дня сумнівно нормальна людина робить перший крок по шляху безпросвітного рабства і проходить цей шлях такими етапами:

Етап № 1. Тривожне чекання. Раб плаче там, де смішно, і регоче у таких ситуаціях, де нормальна людина прийнаймні повинна співчувати (наприклад, сусід поколошкав автомобіль). Після роботи раб мчить у клуб ДТСААФ і жадібно ковтає премудрості механізмів передач, ходових частин... Набутими премудростями ділиться вдома. Як правило, починає зі свого шестирічного Сашка. Обливаючись сьомим потом, тлумачить йому принцип дії карбюратора. Сашко довго слухає, а потім запитує:

– А в баби-яги калбюлатол є?

Патріарх сім'ї вергає громи-блискавиці і починає все спочатку. Сашко слухає, слухає, та й каже:

– А я сьогодні метелика впіймав.

– От тупоголове! – гримить батько. – Не можеш зрозуміти простої речі. Пояснюю ще раз.

– Татку, – просить Сашко, – намалюй мені колесо.

– Яке ще там колесо?

– Таке, як у дяді Глиші біля мотоцикла.

– Що має спільного колесо з карбюратором? З кухні виходить дружина:

– Чого ти причепився до дитини?

– Скільки разів тобі казав, – обурюється раб, – не вмішуйся тоді, коли я займаюся вихованням!

І він грюкає дверима. У скверику знайомі й сусіди сидять на лавочках, милуються природою.

– Весна, – підсідає до них раб. – А я оце тільки з шоферських курсів. Сьогодні ми карбюратор вивчали. Прецікава річ, скажу вам. Візьміть дросельну заслінку...

– А ми оце тільки з кіно, – не слухає раба знайомий. – До чого цікавий фільм.

Ображений, він іде в автомагазин, дізнається, на скільки з учорашнього дня просунулась черга, потім милується виставленим на вітрині карбюратором. І ніби ненароком каже до сусіда, що сопе поруч:

– Новісінький карбюратор! Ми сьогодні його вивчали. Складна, скажу вам, будова.

– М-м-ми ц-ц-це т-тиждень тому вивчали, – натягує шию, як когут, худорлявий сусід і, заїкаючись, продовжує: – Тепер коробку передач почали. Куди там вашому карбюратору! Візьміть лише фрикційний вал...

– Та й карбюратор – це вам не фунт ізюму, – перебиває він заїку. – Не на такого натрапив.

Заїка враз спалахнув:

– Ш-ш-ш-ш-що там карбюратор проти пересувної шестерні четвертої та третьої передач?

. І раби починають дискутувати, аж поки продавець не торкає одного з них за плече:

– Пробачте, ми зачиняємо магазин.

Вони виходять на вулицю і до третіх півнів навперебій доводять один одному переваги карбюратора над коробкою передач і навпаки.

Раб настільки тепер прив'язаний незримими ланцюгами до техніки, що ніяка сила не здатна зупинити його в тих випадках, коли, згадуючи всі пекельні штати, хто-небудь із шоферів колупається під капотом. Тут він обов'язково підійде і запропонує свої послуги. Вимащений з ніг до голови мазутом, стомлений, але не без гордості, кине вслід автомобілеві, який тільки що «допомагав» ремонтувати:

– Сущий пусток – свічка не контачила.

Про те, що за його пропозицією вони з таким же ерудитом-шофером дійшли в розборі аж до колінчатого валу, промовчить.

Роки, роки... Як вони летять, оті роки. Це ж уже Сашко у восьмий клас перейшов.

Етап № 2. Коли раб викидає десяту по черзі пару стоптаних на дорозі в автомагазин черевиків, його нарешті повідомляють: «Негайно внесіть гроші і отримуйте «Москвича»!»

Де справедливість? Він стільки чекав, а вони три дні не можуть зачекати. На крилах дикої радості раб летить до знайомих кредиторів, грабує батьків, родичів, товаришів по службі, продає за безцінь електробритву «Харків» і, поринаючи в шумовиння тріумфу, приїжджає додому власним «Москвичем».

Хвилююча сцена зустрічі з рідними... Раб і не помічає, що вечір оповив землю густими сутінками. Трохи протверезівши, він аж тепер згадує про існування отих рабів-мисливців, що полюють за запчастинами по дворах, і з жалем констатує відсутність гаража.

Озброївшись монтуванням, раб марширує навколо «Москвича».

– Раз-два – я щасливий... Три-чотири – спати хочу...

Чап, чап – хтось іде! Причаївся за кущем, тримаючи напоготові монтування.

– Стій! Стріляти буду!

Сусідський пес поспішно опустив ногу і побіг, мовби нічого не сталося.

Відпустка. Ура-а-а! Ідемо на південь «Москвичем». А море хвилями регочеться, а сонечко пражить південним жаром, а раб денно і нощно з монтуванням добро стереже.

Відпочили – пора й честь знати, їдемо додому...

Етап № 3. Вчора вночі хтось два диски поцупив. Потрібний гараж.

– Будь ласка! – з розпростертими обіймами зустрічають раба комунгоспівці. – Будуйте собі на здоров'ячко– площа відведена он за містом. Рукою від вашого будинку подати!

– Добра рука – там же кілометрів із шість буде.

– Хіба вам пішки ходити? Ви ж на автомобілі, – дивуються комунгоспівці. – Зате який рай: річка, зелень. А ще як каменюки розчистите, можна буде й автомобілем проїхати.

Ці аргументи, видно, переконують раба, бо він сопе і приступає до розчистки каміння. Рік, три...

– Ви вже свою ремонтуєте? – цікавиться раб, дивлячись, як сусід вовтузиться під «Москвичем». – . А моя ще бігає.

– Кожному овочу свій час, – зітхає сусід і гамселить по якійсь деталі молотком.

– Дідько зна, що таке, – розгублено вилазить раб із «Москвича», що зупинився якраз на перехресті.

Міський транспорт охоплює параліч.

– Ваші права, – козиряє автоінспектор.

Дужі хлопці-шофери виштовхують «Москвича» на узбіччя дороги, і його в ту ж мить оточують вуличні зіваки.

– Корінний підшипник полетів, – авторитетно заявляє якийсь громадянин у пом'ятому капелюсі і, не питаючись згоди, бере ключі.

– Який там у дідька підшипник, – дихає перегаром інший підозрілий суб'єкт. – Знімай карданний вал!

– Ви що? – підскакує високий, худорлявий чоловічок. – Коли хочете знати – вся сіль у карбюраторі. Де тут карбюратор?

Тип у пом'ятому капелюсі глузливо тиче пальцем на масляний фільтр:

– Оце!

Число вуличних зівак зростає, усі навперебій пропонують свої послуги. Скоро з «Москвича» залишається лише кузов – решта валяється на тротуарі.

Поступово запал роззяв остигає, і раб залишається сам на сам зі своїм розібраним «Москвичем».

Етап № 4. Суботніх і недільних днів у раба майже не буває. В настояній на всяких там мазутах із бензином робі він од світання до смеркання колупається в «Москвичі». Буває, правда, що перевдягається у чистий костюм (тепер це з ним трапляється частіше) і гасає по знайомих:

– У вас запасної ресори не знайдеться? Або:

– Порадьте, де знайти задній міст. Чи:

– Ви не багаті, бува, на коробку передач?

Усі розводять руками і рекомендують одне і те ж:

– На станцію технічного обслуговування їдьте! У своїй наївності раб переконується лише тоді, коли, сяк-так діставшись до техобслуги своїм ходом і заплативши енну сумму за ремонт, він просить, щоб його дотягли додому на буксирі. Бо ж на станції технічного обслуговування після ремонту виявили, що раб якимсь дивом увесь час їздив без акумулятора.

Раб не панікує, він ще живе надією, що варто замінити якусь деталь – і знову зійде сонце безхмарного щастя, яке було на етапі № 2.

Та життя безпристрасно нищить усі надії. Деталі виходять із ладу одна за одною, і головне – такі, яких зі свічкою вдень не знайти. Сімейний бюджет тріщить по всіх швах. Працює він, працює дружина, змушена була піти на роботу й теща – всі працюють на запчастини. Дружина, яка колись називала «Москвича» красенем, тепер гукає:

– Ти загнав отого чорта в гараж?

Раб, опустивши руки, наближається до фіналу.

– Або я– або вона!

Етап № 5. «Або я– або вона!»– це ультиматум доведеної до відчаю дружини.

Раб вибирає перший варіант і, підшукавши такого, як і сам, продає «Москвича». За виручені з зиском гроші купує мотопед, пачку «ТУ-104», коробку сірників, випиває пляшку пива і... стає в чергу на автомобіль «Жигулі».