Текст книги "Лукаві замашки"

Автор книги: The Devil's Feet

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 9 страниц)

Перша серія

Ще де-не-де по ярах бовваніють клаптики сірого снігу. Великим планом: купаються горобці, розбризкуючи крильцями срібло весняних струмочків. На білім світі – чудеса. Тягнеться полями густозелена озимина, вгорі – синє небо. Жодної хмаринки над головою. Ліс набряк, він якийсь урочистий. А під сіро-гіллястим деревом боязко визирнув обцілований сонцем пролісок...

Сільська хата в стилі Ренесансу з елементами раннього барокко. У вестибюлі лежить фокстер'єр Мінька з голубим бантиком на шиї. Під хатою на мармуровій призьбі вигрівається на сонці кіт Хінька.

Світлиця. Уздовж стіни тягнуться нескінченні ряди книг, біля вікна – апарат для конденсування повітря, трохи далі – макогін на шворці, електронно-обчислювальна машина, рогачі та качалка...

Линуть звуки футбольного маршу.

Великим планом: Дід у панбархатному халаті з'їжджає на ескалаторі з печі. Протирає пенсне і довго дивиться крізь вікно кудись у далечінь. Потім запалює гаванську сигару і, пустивши хмару диму, звертається до баби:

– Що вам скажу, Гапко Альбертівно, оце тепер п'ятдесят сторінок «Одіссеї» прочитав – не сприймаю я цього твору.

– Воно й зрозуміло. – Баба одривається від пульта управління атомною піччю. – Засіли б ви, Річарде Трохимовичу, краще за архаїзми, неологізми, та й діалектична лексика не зашкодить, бо без цього вам Гомера не зрозуміти.

– Чи я знаю.

– Повірте, вам це принесе більше користі, ніж захоплення Софі Лорен. Посоромтеся – у ваші літа цілими днями просиджувати над її фотографіями.

Дід (сердито сопе і дивиться у вікно). Весна, Гапко Альбертівно, весна!..

Баба. Ваша правда, підкрадається вона, чародійка, до серця.

Д і д. Мене дивує ваша емоційність. Таку гарячу пору варто було б використати раціональніше... Чому б вам, скажімо, ще раз не переглянути передові методи вирощування ріпки?

Баба. Ой Річарде Трохимовичу! (Вона стискає в обіймах діда). Невже ви забули про наші росянисті ранки та солов'їні вечори?

Довго дивляться одне одному у вічі. Дід зітхає і, ніжно вивільнивши свою шию від Бабиних обіймів, бере з полиці книжку. Читає.

– Ніяк не второпаю, – згодом підводить голову, – чому тут віддають перевагу калійним добривам?

– Усе правильно.

– Ладен з вами сперечатися до вечора, бо переконаний, що лише вільні електрони на орбіті фосфору здатні вплинути на інтенсивність росту ріпки.

– Не забувайте, шановний, у якій групі таблиці Менделєєва знаходиться калій.

– На городі бузина, а в Києві дядько... Що ви цим хочете сказати?

– Зараз побачите. – Баба бере папір, густо списує його складними окисно-відновними реакціями, електронними рівняннями..

Зав'язується дискусія. На екрані великим планом – формули калійних та фосфорних міндобрив. Далі – окисно-відновні рівняння.

Диктор довго пояснює кіноглядачам суть хімічних рівнянь...

Дід спочатку не згоджується з Бабиними доводами. Та роззбррює його впертість знову ж таки хімічним рівнянням-синтезом речовин, що входять до складу ріпки.

Кіноглядачам додається під час сеансу брошура з цим складним хімічним рівнянням.

Линуть бадьорі звуки музики.

Великим планом: Дід із гітарою, Баба в максі-спідниці прогулюються подвір'ям. Баба грудним контральто заспівує:

 
Ой сяду я край вікония,
Та й буду дивиться!
 

Дід підхоплює мелодію, хвацько акомпануючи на гітарі.

Пісня лине над городом, який уже, до речі, підготовлений для посіву ріпки, і тане у вечірніх сутінках.

Друга серія

Дід у білому халаті закладає проби реакцій у фотоелектрокалориметр, Баба уважно проглядає перфокарту.

Баба. Річарде Трохимовичу, підготуйте, будь ласка, для роботи апарат блоку формування пропорціонально-штегрального закону регулювання з аналоговим виходом.

Д і д. Він готовий.

Баба. Доки ви плутатимете блок формування з циклосинхрофазотроном?

Дід мовчки вмикає апарат.

Баба. Поздоровляю вас: схожість насіння нашої ріпки сто дві цілих і п'ять десятих відсотків!

На радощах Дід цілує Бабу, потім довго блукає поглядом по стелі: ,

– Як на вашу думку, Гапко Альбертівно, на Сатурні ріпка росте?

Баба. Сумнівно – забагато там метеоритних дощів. Листя не витримає.

Дід. Страх не люблю сумнівів. Як собі хочете, а я вважаю, що цю культуру до нас завезли пришельці з інших планет.

Баба. У ваші сімдесят п'ять це, даруйте, звучить примітивно і по-дитячому наївно!

Д і д. Можна подумати, що вам двадцять п'ять.

Баба. Ну, знаєте! Краще б табличку множення вивчили, аніж комусь роки рахувати.

Д і д. Ваша грубість – це ще не аргумент.

Баба (зовсім розсердившись). Ах, вам аргументів закортіло?! (Хапає рогачі).

Великим планом: Дід сторчголов вилітає із світлиці на подвір'я. З-за горизонту повзе чорна хмара. Важко зітхнувши, Дід іде в гараж і довго розглядає ЛОПС-78 (лопата, що працює на сонячній батареї), міняє поламані зубці в ГР-6 (граблі, які чудово розпушують грунт), пришиває латку до ПТ-39 (пневмоторба). Іде дощ. Крізь заплакані шиби визирає Баба і сумно співає:

 
Той горя не знає!..
 

Третя серія

Ранок. Дід мляво жує фініки, запиваючи їх кокосовим молоком.

Баба (запобігливо). Хочете, я вам яйця черепахи підсмажу?

Дід (не дивлячись у її бік). Дякую, я ситий вашими... рогачами!

Баба. Годі сердитися! Ну, потягла пару раз – так це ж із любові...

Д і д. А коли б ця «любов» потрапила в око?

Баба. Чудні ви! З моїм довгорічним стажем і– в око? Ну, не сердьтеся! (Цілує Діда в щоку. Дідове обличчя квітує посмішкою). Чи не пора вам сіяти ріпку?

Дід. Чого ж, грунт вологий після дощу – саме раз.

Десь угорі жайворонок перебирає срібні струни цимбал. Сонце пронизує його пісню своїм сяйвом. Апаратом ПТ-39 Дід розкидає по ріллі насіння ріпки. Баба сидить на межі і накручує перед дзеркалом бігуді.

Епілог

Едуард Рокитський знову поселився у селі. Безсумнівно, він знову порадує громадськість талановитим твором про нашого сучасника.

ЛУКАВІ ЗАМАШКИ...

Замість прологу

Отак аптека, а через паркан – хата Василя Хорольця.

Між парканом хвірточка: ми її «вікном у Європу» прозвали. Пригадую, як нині...

– Павле-е, свіжої рибки хочеш? – лине голос з гущавини садка.

Я мовчки брав вудочку, а тоді вже через «Європу» та поза городи– у світ широкий, аж до річки, попід кручею. А берег там високий, метрів зо три буде.

– Там тої риби аж кишить, – дорогою коментує Хоролець. А коли вже закинемо вудочки, враз споважніє і починає неквапливу розповідь, як йому колись рибацьке щастя всміхнулося.

– Василю Семеновичу, – зауважую з м'яким докором, – це ж вона, рибина, як вам повірити, завбільшки з літак ЯК-40 була?

– Не знаю, не міряв, – насуплює брови сусід. – Тільки скажу тобі, що очиська такі мала, як мої кулаки! – І враз пожвавлюється. – Підсікай! Підсікай! – шепче мені, показуючи на поплавок.

Застуканий зненацька, незграбно хапаюся за вудлище і, посковзнувшись, – шубовсть із берега. Молочу по воді ногами, а Хоролець мало не качається по землі од сміху:

– Ну й циркач! Шкода, фотоапарата не було. Така комедія пропала!

– Та вже не гірша од тієї, як ви з Вербичкою цілий день гору розкопували, – огризнувся я.

Хорольців сміх нараз вщухає.

– Уже й не можна нічого сказати, – мовить примирливо.

«Он воно що. Виходить, ця оказія «з горою» тобі не по нутру?»– думаю собі.

І пригадалося, як кілька років тому до Хорольця завітав невеличкий на зріст чоловік з чорною, смолянистою бородою. Мав таку плавну ходу, що, здавалося, не йшов – плив на човні. Лагідний погляд карих очей та розпогоджене посмішкою обличчя справляли приємне враження і викликали симпатію до цієї людини.,

– Вербичка Іван Гнатович, – відрекомендувався мені. – То як воно, братику, на світі білому живеться? – подав руку й сусідові.

– Дякую, аби не гірше було, – відказав той. – От не знаю, як ти тепер себе почуваєш. Чув, полювання на хутрового звіра забороняють на кілька років?

– Правильно роблять!

– І це каже той, хто грозився своїй «половині» наступного року лисячу шубу подарувати? – аж підвівся з місця Хоролець.

– Щоб знав, я тепер більше лиса візьму, ніж тоді з рушницею. Ти про норне полювання щось чув?

– Ні. А що воно таке?

– От бачиш, а я вже тобі й собі за песиків, які з нори лиса тягнуть, домовився. Той чоловік, що продає, казав – за сезон фокстер'єр до тридцяти лисів витягує! Уявляєш? – перейшов мало не на шепіт.

– І що ж коштує отаке цуценя? – питає заінтригований сусід.

Вербичка називає ціну.

– Спам'ятайся, чоловіче, – Хоролець підстрибує з місця, наче вжалений. – Та за такі гроші корову можна купити!

– Вольному – воля, – підвівся Вербичка. – Пошкодуєш потім.

Не знаю, про що вони там далі говорили, бо мене якраз покликали. Але ввечері Василь Іванович сказав:

– Ти той... позич до зими грошей, аби моя не знала, а я вже тобі чи хутром... Словом, як захочеш.

На другий день по сусідському подвір'ї бігало рябе, клаповухе, з такою мордою, як молоток, цуценя.

– Фокстер'єр Аристократ, – гордо поглядав на свою мисливську надію Хоролець і додавав: – До речі, його мама медалістка – до сотні лисів із нір вицупила. А воно – викапана мамуня!

Настала пізня осінь, а з нею і пора сповнення найзаповітніших сподівань Хорольця та Вербички – перше норне полювання на лисиць. Цю операцію під назвою «Лис» у всіх деталях розробив Вербичка. Місцем полювання обрали Павлівські яри.

– Там тих лисів – нірка на нірці! – коментував дорогою Іван Гнатович, ведучи на ремінці свого фокстер'єра Пірата

– Де ж оті нори в бісового батька? – нипали ми вже добру годину по ярах. Мене також взяли – як спостерігача.

– Усе це дрібниці, – розраджував нас Вербичка. – Головне, що ми сюди вчасно прибули... Он лишень сонечко сходить, а в такий час лис спить, забувши про всяку обережність.

Десь аж під обід нам таки пощастило натрапити на лисячу нору. Бачили б ви у той час Вербичку.

Він тішився, як мала дитина: вклякнув на коліна перед ніркою, встромив туди голову настільки, скільки дозволяв діаметр, і довго принюхувався.

– Як собі хочеш, а лис тут таки є, і не один, – констатував Вербичка, витягши з нори вимащену глиною голову. – Значить так, братику, – коротко скомандував, – запускай Аристократа першим, а я за тобою...

Операція «Лис» почалася. Псиська впиралися, скавучіли, та їхні гоподарі, ввійшовши в азарт, не звертали на це уваги – запихали. Невдовзі вперта боротьба закінчилася їхньою перемогою. Тільки-но собаки опинились у норі, Хоролець з Вербичкою застигли з дрюком поблизу.

– На всяк випадок, – підморгнув мені Вербичка. – Раптом лис рятуватиметься втечею.

Минає година, друга. Набурмосене небо сіє на землю мжичкою, сирість проймає холодом тіло аж до кісток, а фокстер'єри як у воду канули.

– Казна-що! – цокотить зубами Хоролець. – Пора б їм уже вилізти.

– А пора, братику, – хухає у руки Вербичка. Їх терпець нарешті увірвався:

– Піра-а-ат! Піра-а-ат!..

– Аристокра-а-ат! Аристокра-а-ат!..

Почали гукати один перед одним у нірку, та звідтіля – ані звуку.

– От тобі й маєш, – розпачливо забігав Хоролець. – Краще б мотоцикла купив. Так ні, послухав Вербичку: «Все місто лисячим хутром закидаємо!» Закидали! Хоча б пса врятувати.

– Головне – без паніки, братику! Ти лишайся на чатах, а я в село по рискалі збігаю, – як міг, заспокоював Хорольця Вербичка.

– Для чого?

– Будемо розкопувати нору.

– Очманів чоловік! – апелював Хоролець уже до мене. – Та з нею і два екскаватори не впораються за день.

Удома моєму здивуванню не було меж, коли я побачив під порогом Хорольцевої хати Аристократа, що, скрутившись калачиком, мирно спав на старій вереті.

Ввечері, коли я прибув на місце «операції», застав її учасників за роботою: їм уже пощастило од-колупати добрячий шмат горба.

– Ти того... – дивиться на воду Хоролець. – Про норне полювання нікому, хай воно сказиться!

Після цього мене перевели на роботу в інше місто. А коли через кілька років я знову повернувся сюди, то першим, кого зустрів на вокзалі, був Василь Семенович Хоролець.

– Повернувся? – кинувся мені назустріч.

– Як бачите.

– Ну, то як там тобі було?

– Ет, там добре, де нас немає... А ви звідкіля так пізненько?

– Я тепер у культуру записався – хоровий гурток відвідую.

– Уже й з концертами виступаєте?

– Поки ні, але час проводимо культурно: спершу граємо в доміно. Хто програє – той біжить у гастроном.

– То, виходить, ви не співаєте?

– Як ні – співаємо по дорозі додому, – сміється Хоролець. – Ти б завітав колись, я тобі про одного чоловіка розкажу – Стратіона Комашку. Правда, він чоловік небезпечний. Якось моя сусідка Марина злегковажила, та: «Ви вже, Стратіоне Лукичу, такий пережиток минулого, що од вас за верству нафталіном тхне!» Нічого він їй на те не відповів. Марина вже й забула про той випадок. Попрала якось білизну, порозвішувала в дворі, сама ж картоплю сапає. Коли це бачить: з комина Стратіонової хати як бабахне стовп сажі.

«Люди-и! Він мені всю білизну перепаскудив!»– кинулася у розпачі з городу, та до Стратіона в хату. Вбігає – аж там курява сажі, а на тому місті, де була пічка, валяється череп'я з кахлів.

Як виявилося потім, Комашка, аби відплатити Марині, налив у комин бензину, та переборщив. От воно й рвонуло... Так що приходь, не пожалкуєш. А тепер бувай здоровий – спішу, бо моя «половина» задуже «втішиться», як пізно прийду...

Якось мені пощастило побувати в краях поблизу Хорольця, і я завітав до нього. Він розповів мені усе те, що я подаю в цих оповідках. Василь Семенович клявся, що все це чистісінька правда – від початку до кінця. Підстав не вірити йому в мене немає.

ДАРУНОК НА ІМЕНИНИ

Це запрошення на іменини поставило Комашку на роздоріжжя: з одного боку, не хотілося йти...

– Щоб того дідько за ребро на тому світі гаком підчепив, хто цю традицію впровадив, аби на всякі оказії нести дарунки! – мовив він.

З другого – не йти до Мирона Панасовича не міг, бо той у міськкомунгоспі людина не з рядових.

– Крути не верти, а цей чоловік таки колись знадобиться! – чухав потилицю Стратіон, бо тепер уже мусив думати про дарунок іменинникові. Одразу ж згадав про транзистор, якого давненько хотів спекатися, оскільки цей апарат мовчав роками і найавторитетніші радіомайстри, до яких Комашка звертався за порадою, тільки розводили руками.

– Захоче послухати – клац-клац, а він мовчить. Ото лютуватиме! – зловтішався Стратіон. – А так зверху штучка непогана. Як думаєш? – допитувався у дружини.

– На краще він і не заслуговує, – підтакнула Комашкова «половина». – Пригадуєш, як він на мій день народження припер якусь кривобоку вазу і носився з нею, як дурень із ступою: «Єдиний зразок народного майстра!» Так що катюзі по заслузі! Гірше, коли йому прибандюриться випробувати транзистор при гостях.

– Можеш не переживати: і коза буде ціла, і вовк ситий, – відповів Комашка.

Їх зустрів сам іменинник:

– Ласкаво просимо, дорогі наші гості! А ми тут уже очі за вами прогледіли.

– Ну, дорогий Мироне Панасовичу! – враз споважнів Комашка і виголосив промову, засипаючи іменинника спочатку трудовими здобутками рідного . комунального господарства, тоді прейшов на особистість. – А тепер прийми від нас подарунок! – кинувся до господаря з обіймами і, ніби ненароком, впустив додолу транзистор.

Усі ахнули, а з транзистора враз полинула задерикувата пісенька:

Ти ж мене підманула, Ти ж мене підвела...

Комашка як стояв, так і остовпів з роззявленим ротом. Звеселілий господар підняв з підлоги дарунок, ще раз подякував за увагу й заходився припрошувати гостей до столу.

– Бодай тим майстрам руки повикручувало! – лаявся Комашка, як ішли додому. – Це ж, вважай, такі гроші на вітер викинули!

– А все ти винен, не міг знайти путящого радіомайстра, – дорікала дружина. – Як удома, то кожну копійку лічиш, а тут жест мільйонера.

– Жінко! – мало не заревів Комашка. – Не доводь до гріха! Дай уже мені спокій з отим транзистором. Най він ним удавиться!

До самого ранку тинявся сон попід вікнами Стратіонової оселі, а як почало благословлятися на світ, пішов геть.

ЗАБАВА НА ВЕСІЛЛІ

Після отого клопоту з транзистором Комашка довго не ходив на забави.

– Одні тобі збитки від тої гостини, – хмурнів він лише при згадці.

Так зустрів, і запрошення на весілля своєї родички.

Та дізнавшись, що воно відбудеться у ресторані «Усмішка», одразу змінив думку – з адміністрацією цього харчоблоку мав особисті рахунки.

Одного разу, коли був напідпитку...

– Отакої! Комашка напідпитку? – скажуть мені ті, хто його знає.

Мушу їх розчарувати: Комашка не вживає хмільне лиш тоді, як за нього треба самому платити. Коли ж його частують і хтось скаже збоку: «Та ви ж непитущий, Стратіоне Лукичу!» Комашка стає у позу й одвічає незмінним дотепом: «Тепер, голубе сизий, одна сова не п'є, бо вдень не бачить, а вночі гастрономи зачинені!»

Так отого злощасного вечора (саме тоді він пив «на дурняка») засперечався Комашка з компанією, доводячи, що він колись, у юні роки, грав по весіллях на бубні.

– Не вірите? – скипів Стратіон. – Зараз переконаєтесь!

І тут же подався до оркестрантів, аби вони дали йому можливість довести своє музикальне обдарування. Та, як на гріх, музиканти вперлись і не дозволили Комашці продемонструвати свій хист.

Такої зневаги Стратіон не зміг стерпіти і з люті так вгилив ногою у бубон, що черевик заліз всередину ударного інструмента. Разом із бубном музиканти потягли Комашку через увесь зал до адміністратора. Викликали міліцію, і цей інцидент «влетів» Стратіонові в добрячу копійку.

З того часу зачаїв він на той ресторан образу і чекав слушної нагоди, аби поквитатися. Тепер така нагода сама пливла йому до рук.

...Весільний банкет відбувся, де й було задумано. Молодят і гостей вітав бородатий метрдотель. Страви були вишукані, гості поводилися делікатно: їли піднесено й серйозно, за винятком Стратіона Лукича. Той одразу накинувся на печінку та інші страви і вплітав за обидві щоки, аж йому жир стікав по підборіддю.

– Схаменися, чоловіче! – штурхнула його ліктем під бік дружина. – Вечір лише почався, а ти пакуєш, як з голодного краю вирвався.

– Вмій бути стриманою хоча б на людях, – буркнув Стратіон, давлячись смаженим коропом. А як проковтнув, злісно додав: – Вечір короткий – у мене справ по горло! – Штрикнув виделкою заливного язика і, поки ніс до рота, встиг пояснити: – Б'юсь об заклад, що ця публіка, – кивнув головою на офіціантів, – общипує весільного гостя, як гусака.

– Роби, як знаєш, – одвернулася дружина і почала вирішувати з сусідкою глобальну проблему – скільки може коштувати сукня нареченої?

Чоловік, котрий сидів поруч Комашки, трохи захмелів і став розповідати, як у нього якось злодій з автомобіля дзеркало поцупив:

– У житті стільки горя не зазнав, як тоді, – закінчив він розповідь. Налив у чарки й запропонував випити.

Комашка спорожнив свою і підвівся з-за столу. В його голові вже визрів план дій – схопити оцих пройдисвітів на гарячому. Він навіть уявляв собі, як персонал ресторану на колінах вимолює у нього пощади.

– І ви в мене також затанцюєте, голубчики, – показав кулака музикантам.

План Комашки був простий: як лиш подадуть другу страву...

Ніби на замовлення, офіціанти почали розносити відбивні. Та тільки-но впоралися з цим, як Комашка вибіг посеред залу і заляпав у долоні:

– Хвилиночку уваги, товариші! Прохання до всіх – не їсти відбивних, поки я їх не перерахую. Отже, шановні гості, розсідайтеся по місцях! Наведемо порядок, тоді веселіться хоч до ранку!

У залі почулися обурені голоси. І враз сталося таке, на що Стратіон не розраховував, – до нього підлетів батько нареченої і показав жестом на двері:

– Залишіть нас негайно!

Надворі Комашка люто подивився на освітлені вікна «Усмішки»:

– Міщани нещасні! – погрозив кулаком, спересердя сплюнув та й пішов додому.

БУДЯК

А все вона, весна, наробила. Ну, хіба не пустунка! Посудіть самі: всю землю квітом-рястом заквітчала, а Стратіонові Комашці будяка приткнула.

– Непорядок, Ніно Юхимівно, – дорікнув Стратіон двірничці. – Під моїм вікном будяк росте.

– А ви його, Стратіоне Лукичу, сапкою– та за пліт!

– Чого я, а не ви? Хіба я в жеку гроші отримую? Того дня Комашка завітав до начальника жеку: – Під моїм вікном виріс будяк.

– Так зрубайте його, – почув у відповідь.

– Дозвольте, шановний, – до глибини душі образився Стратіон. – А для чого ж тоді двірничка? До речі, вам, як начальникові, слід звернути увагу на її негідну поведінку: вона також примушує мене будяка нищити!

– Чоловіче добрий, – скривився начальник. – Вам що, робити нічого? Он люди з серйозними справами чекають.

– Зрозуміло! – наїжачився Комашка. – Кругова порука, значить!

А наступного дня пішов шукати справедливості у вищу інстанцію– міськкомунгосп. Але й там його висміяли. Гадали, спекалися Комашки. Та помилилися – Стратіон воїн витривалий. У нього тактика така: навіщо свої нерви колошматити (нервові ж клітини не відновлюються), як на те е чужі. Аркуш паперу, кулькову ручку, конверт – і ламайте собі голови.

А скарга є скарга: на неї треба реагувати.

– Товариші, – лине голос у жек з телефонної трубки, – розберіться з Комашкою.

Начальник жеку на те:

– Ніно Юхимівно, робіть щось із тим нещасним будяком!

Двірничка перекласти розпорядження на чужі плечі не може, бо ж вона крайня, – іде до Стратіона Лукича. Та тепер у Комашки спрацьовує гонор – він вимагає, аби проблема будяка була вирішена на вищому рівні:

– Без авторитетної комісії і не з'являйтесь!

І знову у вищі інстанції летять скарги. А будяка, як речовий доказ, Комашка старанно підживлює мінеральними добривами, щовечора поливає. Оскільки ворог не дрімає, біля будяка на ланцюгу бігає здоровенна вівчарка.

А дні летять, а з вищих інстанцій невдоволений голос:

– Врешті-решт, розберіться з Комашкою! І дайте письмову відповідь!

Лиш аптекарі потирають руки:

– Ще такого попиту на валеріанку та валідол, як цього року, не було!

Із жеку вирушає авторитетна комісія. Ще півгодини – й Комашка святкував би перемогу.

– А бодай би ти здох! – трагічно заволав Стратіон. – Жінко, поглянь, що цей псисько наробив: зачепив ланцюгом будяка і з корінням вирвав! Стільки на мінеральні добрива та на папір грошей угатив!

...Біля сатиричного вікна «Вони ганьблять честь нашого міста» діалог:

– То що за тип із будяком?

– Хіба не знаєте? Це ж знаменитий Стратіон Комашка!

– А-а, цей може..