Текст книги "Лукаві замашки"

Автор книги: The Devil's Feet

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 9 страниц)

ПОБАЧЕННЯ

Чим далі Маслина брів вулицями знайомого містечка, тим більше його заносило у думках з п'ятдесятирічної житейської дороги на... сімнадцятирічну. Он там, над річкою, вони, випускники десятого, зустрічали схід сонця. А ось тут, у парку... Маслина присів на лавочці під кучерявим кленом і поринув у спогади. Рівно тридцять три роки минуло відтоді. Під оцим кленом він освідчився у коханні Лідці. Тут через якусь дрібницю вони посварилися...

«А що, як потелефонувати? Незручно якось, – боровся сам із собою. – Натраплю на Олексія, спливуть давно забуті ревнощі. І чи варто тривожити тихий сімейний ставок? А чому б і ні!»– прокинулося давно приспане хлоп'яцтво.

Серце Маслини стріпнулося сполоханою пташкою, як почув з телефонної трубки її голос:

– Лідо?

– Була колись. Тепер Лідою Михайлівною величають. З ким маю честь?

Маслина зрозумів, що в такому тоні далі розмовляти не можна, бо покладуть трубку. І назвав себе.

– Невже це ти? – здивувалися на другому кінці дроту. – Добре, що згадав. Як тобі там живеться?

– Як усім. Часто згадую про тебе... Лідо, а що, якби нам зустрітися? Чекатиму в парку, біля кафе.

Година здалася Маслині вічністю. Він палив цигарку за цигаркою, готував блискучі монологи і малював в уяві, як вродлива жінка кидається йому в обійми, знеможено шепче: «Я так тебе чекала! Чому ти ні разу не приїхав?»

Від задоволення Маслина заплющує очі і враз жахається: «А раптом хтось із знайомих побачить, повідомить на роботу, дружині. Почнуть розглядати на зборах. Ще, чого доброго, позбавлять преміальних».

Його піднесений настрій одразу впав.

«Навіщо мені ця зустріч? – уже картав себе Маслина. – Пішов би на озеро, покупався. Ще в кіно захоче – запізнюся на поїзд. Тоді тиняйся до ранку на вокзалі».

Маслина йде в кафе, сідає за столик, замовляє каву і стежить за алеєю. Враз побачив її. Повна літня жінка повільно наближалася до нього, оглядаючись на всі боки.

«Пізня осінь! – зітхнув Маслина й одвернувся од вікна. Інтуїтивно відчув, що вона розглядає його, але він навіть не поворухнувся. – Ще сміятимуться – бабусі побачення призначив!»– Ураз підвівся з-за столу і швидко попрямував до виходу.

Його погляд на мить зустрівся з Лідиним – вона одвернулася.

«Тим краще, що не впізнала мене», – подумав Маслина і повернув з алеї в гущавину парку. З-за куща бузку побачив, як до Ліди підійшла якась жінка, і вони, регочучи, попрямували алеєю.

– Уявляєш, – долетіло до Маслини, – коли я його побачила – жахнулася! Обличчя у зморшках, лисий... Я побоялася стати посміховиськом в очах знайомих.

Маслина витер спітнілу лисину, тихенько вибрався з-за куща і поволі побрів до залізничного вокзалу.

ПОЛУМ'ЯНА ДУША

Ми зустрілися у центрі міста. Привіталися. Потім, як годиться при таких зустрічах, обмінялися інформацією про погоду, прогнози, поділилися міськими новинами. Затим частую його цигарками.

– Не можна мені, – почухав потилицю Печериця.

– Правильно робиш, – підтримую його. – Як уже наша обласна газета замість літературної цілу сторінку курцям присвятила, то можеш собі уявити, що то за отрута, отой нікотин. – Кажу таке, а сам тим часом сірники витягаю, аби запалити цигарку. Та він як сахнеться:

– Не смій! Я можу вибухнути!

– Ти зранку температуру міряв?

– Кинь свої недолугі жарти, – образився він. – Я тобі на повному серйозі.

– У такому разі поясни, що трапилось.

– Як тобі сказати, – зам'явся Печериця. – Те, що з печінкою у мене не все гаразд, – не секрет. Та я, правду кажучи, не звертав уваги. Ет, міркую собі, поболить та й перестане. Коли ж якось так розігралася, що якби не «швидка допомога», хто й зна, чим би й скінчилося... Після приступу йду в поліклініку. Покрутили-повертіли мною. «Здайте, – кажуть, – аналізи». Здав. Приходжу: «Доведеться, – повідомляють у лабораторії, – ще раз кров здавати». Здав ще раз. На третій – те саме Опісля цілий консиліум лікарів зібрався. Довго сперечалися. Потім закликали мене і врунили цього папірця. На прочитай.

Я розгорнув папірця.

«Консиліум у складі (йшов перелік прізвищ) після ретельних лабораторних досліджень крові громадянина Печериці Тимофія Івановича прийшов до висновку – в кровоносних судинах цього громадянина циркулює спирт з незначною часткою крові...» Підписи і печатка.

– Ну й даєш! – вирвалось у мене мимоволі.

– Зачекай, ще не все, – зітхнув Печериця. – Вони хотіли причепити мені-на грудях табличку: «Вогненебезпечний». То я ледве вирвався з їхніх рук.

– Що ж далі робитимеш? Печериця спохмурнів

– Волею-неволею доведеться перейти на сухе вино.

БЕЗ ПАНІКИ, ГРОМАДЯНИ!

Фрагмент стенограми виступу молодшого науковця на одній з конференцій по охороні природи.

«Шановні товариші!

Ми, невсипущі охоронці природи, йдемо у двадцять перше століття бадьорим кроком, наші серця сповнені глибокого оптимізму. Даруйте за певну різкість у висловлюваннях, але мене дивують виступи моїх деяких колег. З цієї високої трибуни вони розпачливо розводили руками і мало не співали заупокійну нашій рідній фауні та флорі. Як приклад, наводили зайця. Мовляв, ще в двадцятому столітті вони були, а тепер їх немає. Усю вину звалюють на нас, охоронців природи. Коли йти таким, я б сказав, небезпечним шляхом, то виходить, що й наші прапрадіди винні у зникненні мамонтів. Давайте розберемося, товариші!.. Нещодавно я переглянув десятитомник засідань колишніх товариств охорони природи, вивчив тодішні постанови, рішення. Напрошується єдиний висновок – наші попередники не сиділи склавши рук.

Не буду голослівним. Ще в середині двадцятого століття на одного зайця припадало 32 мисливці, 12 гончих псів і в середньому десять постанов – гарантій заячого життя. Розбещеному зайчиськові годили так, що в багатьох випадках невтомні ентузіасти навіть автомобільними фарами присвічували серед ночі, аби той бува замість озимини грудки не вхопив. Робили все від них залежне, а він вперся – не хочу жити, і квит!..

Такі факти, товариші, проти яких, як той казав, не попреш!

Чи маємо ми підстави для песимізму? Ніяких, товариші! З усією відповідальністю заявляю: заєць у нас буде. Зараз ми вже приступили до глибокого наукового вивчення способу життя цього гризуна в минулому. Всі ви пам'ятаєте, як рік тому в обласній пресі з'явилося сенсаційне повідомлення, що один мисливець зустрів недалеко від Загайпільського лісу живого зайця. Наша наукова експедиція відразу ж виїхала в ті місця. Обнишпорили все навкруги і, коли нічого не знайшли, взялися за розкопки. На невеликій глибині виявили силу-силенну вистріляних гільз, поржавілі консервні банки, порожні пляшки, серед них одну з рідиною. На превеликий жаль, дослідити рідину не вдалося, бо молодший науковий співробітник Гілочка разом з двома лаборантами видудлили її замість води і настільки відхилилися від психологічної норми, що один з лаборантів почав ганятися за псом, намагаючись укусити безвинну тварину за задню ногу.

Зрештою, я відхилився од основної теми... Так ось про зайця. Радий повідомити високому зібранню, що старшому науковому співробітникові Горбушенку вдалося схрестити домашнього кролика з гончим псом. Звірок, якого він назвав песозайцем, швидко акліматизувався і вже дає про себе знати: двадцять шість мисливців лікуються від укусів. А наш вельмишановний голова товариства встановив спортивний рекорд: рятуючись від песозайця, подолав сорокап'ятикілометрову дистанцію за годину і сорок п'ять хвилин!

Над виведенням нової породи звірів у нас зайнято більше трьохсот науковців. Не за горами той час, коли нашу рідну природу прикрасить не тільки заєць – ми й мамонтів розведемо.

Головне – без паніки, громадяни!»

ХТО ПІДТВЕРДИТЬ?

З роботи повертався пізненько – були профспілкові збори. Як говорити по правді, то вони в нас уже п'яті, обговорюємо ледаря Хмару. Годинами сперечаємося, чи йому винести догану, чи звільнити з роботи, і ніяк не можемо дійти згоди. Цей порядок денний настільки в'ївся мені в печінки, що я вирішив – на наступних зборах виступлю.

Отож, іду додому злий. Аж це бачу, двоє патлатих біля самісінького гастроному бійку зчинили. Вони чубляться, а з натовпу ніхто й не поворухнеться.

– Чого, – кричу, – поставали? Чому не розбороняєте? – І хапаю за руку патлатого.

Той мною як шарпне – втрачаючи рівновагу, не стямився, коли разом з ним опинився за вітриною.

Затріщало скло – за патлатим і слід прохолов.

– Будете платити! – зробили категоричний висновок працівники гастроному.

– Давайте спочатку розберемося, хто винен, – заперечив я. – Люди он бачили й посвідчать, що я тут ні при чім.

При цих словах натовп кинувся врозтіч.

– Фантазія у вас, як у письменника, – докірливо подивився на мене черговий відділення міліції після мого пояснення. – Допустимо, ми вам віримо. А хто може підтвердити?

– На жаль, ніхто.

– Зрозумійте, за вітрину хтось таки мусить заплатити.

Нарешті ледаря Хмару ми з порядку денного здихалися – шості профспілкові збори розбирали мою негідну поведінку в громадських місцях.

НАРОДНА МЕДИЦИНА

Що б ви там собі не казали, а я таки в народну медицину вірю. А чого вірю? Бо на власній шкурі все переніс... Було це в ту пору, коли надворі шуміла-буяла весна, сонечко, щедро регочучись, розсипало проміння на пробуджену землю, а до мене радикуліт причепився. Як штриконе, як кольне – очі рогом лізуть. Ідучи з чергової новокаїнової блокади, я опирався на паличку і витирав сльози.

– Схопило? – зустріла мене сусідка Ліза.

– Ой, схопило!

– А оті неуки в білих халатах що роблять?

– Колють!

– І ти їм віриш?

– А що ж мені залишається робити?

– Плюнь! Нічого вони тобі не допоможуть. Як я тебе з оцієї хвороби не витягну – не я буду!

Згодом, довідавшись про мій стан, з такими ж войовничими випадами проти мого радикуліту виступили тітки Клара, Фросина та Ганна. А через кілька днів біля мого ліжка зібрався «консиліум» тіток.

– Продуло – причина ясна, – полоскотала мене за п'яту сусідка Ліза. – Хвороба твоя запущена, але спосіб є. Нехай хтось візьме добрий жмут жалкої кропиви наполовину з будяками і шмагає тебе по попереку доти, доки руки не заболять. Що залишиться від жмута, тим болючі місця порозтирає. Добре так, щоб аж з тебе зелена водичка потекла!

– Ой, краще б помовчала, – одіпхнула од мене тітку Лізу сусідка Клара. – Знайшла ліки – кропива з будяками!

– Ото професорша знайшлася, – обпекла колючим поглядом Клару сусідка Ліза. – Я, можливо, цим методом не одного на ноги поставила. А то ж хлопи як дуби були – не рівня оцьому.

– Професорша не професорша, – спокійно повела розмову тітка Клара, – але таки мій спосіб кращий.

Ото бери, сину, мокру ковдру, добре обмотайся, і нехай тобі поперек гарячі ю праскою випрасують. Аж поки ковдра не висохне... І від твого радикуліту одна згадка залишиться.

– Бога побоялись би! – сплеснула руками тітка Фросина. – Таке видумаєте. Коли хочете знати, я свого покійного Марка не так лікувала. А в нього радикуліт пишний був – тепер таких немає. Кашлянути не міг. По яких ми з ним лікарях не ходили, що вже йому не робили – нічого не помогло. І ось одного разу завітав до нас Марків кум Кирик. Уздрівши його біду, каже: «Покажи-но, чоловіче, своє горло». Довго дивився-приглядався, та й до нього: «Продуло тебе, чоловіче добрий». – «Та мене ж горло не болить, – відповідає Марко, – поперек у мене». – «А ти думаєш, я через твоє горло не бачу, що у тебе внизу робиться? Хочеш бути здоровим, іди до лісу, знайди велику купу лісових мурашок, сідай на неї і сиди до того часу, поки не прокажеш разів із п'ять «Отченаш» і разів з вісім «Богородице-діво, радуйся»... Ти цих молитов, сину, можеш і не знати, то вибери собі щось простіше. Скажімо, проспівай отої протяжної, що «посіяла огірочки близько над водою...»

– Ой, не меліть дурниць, Фросино, – спалахнула гнівом тітка Ганна. – Який дідько на тих мурашках всидить? От якби ти, хлопче, зміг видряпатися на дерево і наловити диких бджіл. У штани понасипай, позав'язуй ногавиці і качайся по траві. Півдня покачаєшся – як рукою зніме.

– Дорогі мої сусідоньки, – схлипнув я, зворушений надією, – чий метод допоможе – озолочу.

Наступного дня першою влетіла тітка Ліза. Як почала репіжити кропивою з будяками, потім розтирати. Після неї мій поперек тричі прасувала тітка Клара, а сусідка Фросина принесла з лісу велике відро з мурашками. Процедуру з мурашками довелося перенести надвір, бо кляте створіння розповзалося з відра по всіх закутках. Потім сидів на розі хати на відрі, а перехожі йшли та дивувалися:

– Здурів чоловік – на відрі сидить, ще й «огірочки» виспівує!

До експерименту з дикими бджолами справа не дійшла. Тітка Ганна гепнулася з дерева і вивихнула руку. Підвечір я втратив свідомість, і мене доставили в клініку. Місяців три лікували від опіків... Радикуліту – мов не було. Авторитет моїх сусідок злетів у зеніт. Вони ходили по знайомих і хвалилися:

– Бачили – чоловік ходити не міг. Тепер он як вистрибує! А ви народну медицину гудите.

МИСТЕЦЬКА ВЕЧІРКА

Сюди я потрапив випадково. Напосівся товариш:

– Ти не знаєш цієї родини – унікальна! Сучасна!.. Та й публіка збереться інтелігентна. Між іншим, буде режисер з театру, художник теж обіцяв прийти. Поп'ємо чайку, поговоримо про мистецтво.

Коли я прийшов, гості вже сиділи за столом. Чоловік з інтелігентним обличчям саме розповідав:

– Уявляєте, як мені вчора пощастило. Заходжу в магазин, дивлюся і очам своїм не вірю – на полиці жигулівські хрестовини.

– Везе ж чоловікові, – з неприхованою заздрістю зітхнув хтось у кутку.

Сусід, що сидів поруч, бідкався де дістати дублянку, інші стали нарікати на погану роботу станцій технічного обслуговування, хтось скаржився, що його обійшли місцем під гараж.

З часом, коли гості виговорилися, режисер театру почав було розповідати про постановку прем'єри, та його мало хто слухав – погляди гостей були спрямовані на господиню: та якраз показувала елегантні жіночі туфельки на платформі. Жінки навперебій взялися їх приміряти й кидали при цьому докірливі погляди на своїх чоловіків.

А тим часом господиня уже хвалилася килимом.

Поступово розмова зайшла на кулінарні теми. Гість, що сидів поруч з господарем, виявився неабияким знавцем лососевих. Од нього я вперше дізнався, що назва риби «горбуша» походить від того, що в самця під час нересту виростає горб.

– Оце б чоловікам таке, – пирснула в кулак моя сусідка, – а то спробуй угадай, котрий з них одружений.

– Не забувайте, що самці-горбуші після нересту гинуть, – пояснив гість.

Сусідка енергійно замахала руками:

– Беру свої слова назад! – При цьому вона значуще підморгнула моєму товаришеві: – Щось нині наш поет мовчить.

Гості попросили його прочитати щось із нових віршів. Поет прочитав. Але в цей час господиня якраз подала каву з тістечками. Забувши про поета, всі навперебій стали вихваляти тістечка – за їх словами, витвір кулінарного чуда.

Як гості наситилися, господарі влаштували невеличку екскурсію по кімнатах своєї оселі: показували кришталь, не оминули і бібліотеки. Вона в них своєрідна – всі книги розташовані за кольором палітурок. Глянеш збоку – веселка, та й годі! Я хотів було погортати одну з книг, але виявилося, що вона навічно заклеєна в целофан – од пилюки. Далі нам показували імпортні меблі, оригінальні люстри. Затим ввімкнули кольоровий телевізор.

Зрештою, нас знову запросили до столу. Тут уже розмову прибрали до рук жінки. Чого тільки ми не наслухалися про рідкісні предмети жіночого туалету. Та чи не центральною стала розповідь чоловіка з інтелігентним обличчям про коптіння вепрових окостів. Хтось зауважив, що як так далі піде справа з масовим полюванням, то наші діти зможуть побачити звірину хіба що в музеях. Та йому у відповідь кинули:

– Природа щедра – на всіх вистачить!

Невдовзі, коли гості почали прощатися, господарі заговорили в один голос:

– Приходьте ще – поговоримо про мистецтво...

ВАКАНСІЯ

Реп'яшок раз по раз слідкує за виразом обличчя свого начальника Миколи Вікторовича і вже по ньому судить про художню досконалість того, що відбувається на сцені. Реп'яшок торжествує!.. Враз у нього всередині ніби щось обірвалось – Микола Вікторович засовався по стільці, скривився і... відвів погляд убік.

Того, що його начальник витяг з кишені флакончик з таблетками, Реп'яшок не помітив – він з жахом споглядав, як рояль ніжкою зачепився за нерівну підлогу, а двоє робітників не могли його зрушити з місця... У концерті наступила довга пауза. З-за куліс визирнуло перелякане обличчя Реп'яшкового заступника Кропивкіна.

«Придумай щось», – показав йому на мигах Реп'яшок і при цьому зробив таку гримасу, що Кропивкін зник, мов привид, аби заповнити паузу.

– Чого стовбичите, не бачите, що на сцені діється? – у свою чергу накинувся Кропивкін на режисера. – Ганьба! Провал! Такий концерт під кінець зіпсувати!..

– То ваша вина! Не могли заздалегідь усе передбачити, – аж трясся од злості режисер, докоряючи керівникові вокального тріо.

Після вимушеної паузи концерт продовжувався. Хоча Микола Вікторович не відривав погляду від сцени, Реп'яшок більше не торжествував.

«Це ж він завтра на нараді згадає моє прізвище перед усіма, – повзли в його голові чорні думки. – А все через Кропивкіна. Цього йому не прощу!»

«Бездара!»– холодно дивився на режисера Кропивкін і в думках підшукував фахівця на його місце.

«Він іще шкіриться. Тут плакати треба!.. Більше, голубе, й ноги твоєї у нас не буде», – думав режисер про керівника вокального тріо.

Одним словом, збиралося на грозу і всі очікували грому.

Та по закінченні концерту Микола Вікторович, на диво, почав дякувати учасникам художньої самодіяльності.

«Не хоче псувати настрою всьому колективу, – мучився Реп'яшок. – Мені зробить зауваження наодинці».

Зрештою, начальник простяг йому руку і сказав:

– Молодці!

Реп'яшок був на сьомому небі. Тріумфуючи, помахав рукою за куліси Кропивкіну.

– А що я вам казав! – мало не обнімав режисера Кропивкін.

– Вітаю вас, друже, – тряс руку керівникові вокального тріо режисер. – – Ви талановитий керівник. Таких би нам побільше! Шкода, що немає вакансій.

– Може, з'являться, – підказав йому хтось із робітників, котрі тягли на місце рояль.

– На кого ви натякаєте? – обмер Реп'яшок, спостерігаючи, як обличчя Миколи Вікторовича знову спохмурніло і скривилося.

СУХІ ГРИБИ

На столі парували смажені гриби, приємно лоскотали ніздрі пахощі кропу, яким Ксеня Гаврилівна так щедро присмачила молоду картоплю. Ревізор Макар Гарбуз стояв з келихом і виголошував здравицю на честь господині-іменинниці. Він бажав їй повну хату сонця, море щастя, порівнював з чарівною квіткою,, натякав і господарю: мовляв, доглядай за клумбою, бо на таку квітку кожний ласий.

Господар на те поблажливо усміхався, а господиня, зашарівшись, підіймала догори руки, ніби захищалася:

– Йой, Макаре Тодосовичу, таке скажете. Була колись...

Невдовзі господар підняв келиха за гостя, гість – за господаря, а далі вже покульгала звичайнісінька пиятика. Захмелілий ревізор усе ближче підсовувався до господині, а коли наблизився на небезпечну відстань, ласо зазирнув у вічі:

– А ви таки кві...іточка, їй-богу, квітка, Ксеню Гаврилівно. В-велика троянда. – Він хотів показати, яка та квітка завелика, та, не скоординувавши своїх рухів, змів зі стола миску з грибами.

Господар значуще підморгнув своїй «половині», та лукаво помахала пальчиком перед ревізорським носом і налила в чарку.

– Давайте заспіваємо, – запропонував господар. Ревізор охоче пристав на цю пропозицію і першим затяг:

Туман яром, туман долиноою!..

До його тенора приєднався приємний жіночий голосок, і принишклим вечірнім лісом крізь розчинені вікна попливла відома мелодія. Полинула вона аж до лісорозробок, де таку велику нестачу деревини виявив цими днями ревізор Гарбуз.

Опівночі, як господарі не просили, Гарбуз напосівся їхати.

– Куди ж ви серед ночі? Заночуйте у нас! – бідкалася господиня.

– Мушу, моя дорога, мушу. – Гарбуз чмокнув її у щоку.

– Як уже така необхідність, то хоча візьміть цей скромний даруночок, – показала господиня на великий целофановий мішок з сушеними грибами. – Між іншим, сама збирала.

Коли попрощалися, Гарбуз відкликав убік господаря. Пошепки запитав:

– Ксеня Павлівна про ре...ревізію не в курсі?

– За кого ви мене вважаєте?

– На, візьми ці акти – я на цьому тижні приїду, напишемо інші. Матері його ковінька, ліс великий. Дров багато! – І ляснув по плечу звеселілого господаря.

Гостинні господарі довго махали ревізорові вслід, а як автомобіль зник за поворотом, полегшено зітхнули:

– То що? – запитала чоловіка Ксеня Гаврилівна.

– Я ж тобі казав, що на гриби він обов'язково клюне!

– Таки повірив, що я іменинниця, – зареготала Ксеня Павлівна. – Ще й залицятися брався...