Текст книги "Лукаві замашки"

Автор книги: The Devil's Feet

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 9 страниц)

Павло Добрянський
Лукаві замашки
(гумор і сатира)

ТОЧКА ОПОРИ

Таких гучних іменин, як у нашого директора, мені ще не доводилося бачити.

Найімовірніші претенденти на заступника директора (а така посада в нашій установі була вакантною)– Ковальський, Макогін та Швайка – нині явно були в ударі. Не встиг один скінчити тост, як починав другий. Чого тільки в цих тостах не було: поруч з директоровою геніальністю ішла скромність, людяність... А товариш Швайка навіть переконував присутніх, що якби Архімед мав таку голову, як наш директор, то він би таки знайшов оту точку опори, щоб земну кулю зрушити з місця.

Ковальський, пустивши сльозу, сказав, що він був би найщасливішою людиною у світі, якби мав такого чуйного батька. Між іншим, місяць тому, коли Ковальського було попереджено за якусь провину, у вузькому колі він заявив, що черствішої, тупоголовішої людини, як директор, йому не доводилося бачити.

Таке лицемірство викликало в мені бунт, і я тут же, аби чимось насолити Ковальському, попросив слово й виголосив тост:

– Отут багато говорили про нашого шановного Веніаміна Петровича, навіть Архімедом його називали...

– Попрошу не перекручувати моїх слів, – спалахнув Зіновій Швайка.

– Річ не в тім, – не звернув я уваги на його репліку. – Мені здається, що товариші не сказали головного. А найголовніша точка опори, товариші, це дружина іменинника, чарівна Людмила Георгіївна. Згодіться, чи міг би Веніамін Петрович бути таким, яким він тепер є, коли б не її щоденні турботи, ласка і сімейний затишок, створений її золотими руками? За вас, шановна Людмило Георгіївно!

Директорова дружина розквітла на очах, а присутні на вечорі жінки нагородили мене вдячними поглядами. З цієї хвилини і до кінця вечора я був у центрі уваги господині.

– Це ганебно! – докоряв мені дорогою Ковальський. – Не маєте що сказати про головного винуватця, то ви про його «половину».

Одним словом, на мене накинулися усі. І я зрозумів: як тільки хтось із них займе посаду заступника директора, мені доведеться писати заяву за власним бажанням.

Та десь за кілька днів після цієї оказії мене викликав директор.

– Ось що, Дмитре Павловичу, – окинув мене доброзичливим поглядом, – ми тут порадилися і вважаємо, що кращої кандидатури, як ваша, на посаду заступника годі й шукати...

НЕВЕЗУЧИЙ

У житті мені страшенно не щастить, і я вічно потрапляю у різні халепи. Якось дружина попросила замовити поличку для книг. У столярному цеху я розговорився з робітниками і не стямився, як сів на дошку, вимазану столярним клеєм. Клей, певно, мав знак якості, бо бригада столярів мало не цілу зміну зішкрябувала мене з дошки. Не минуло й тижня, і я, їдучи у термінове відрядження, замість брестського поїзда сів на бухарестський...

А оце поспішаю на роботу, бо саме була моя черга на партію шахів з чемпіоном нашого відділу Терещенком; крім того, мені пощастило знайти три слова для кросворда, котрі ми з Сухаревським шукали кілька робочих днів. Одним словом, я вигравав у нього «американку».

Так ото поспішаю і, як на гріх, задивившись на миловидну жінку, вдарився об камінь черевиком – підошви як не було.

«Сиди тут, – нервував я у майстерні, поки швець возився з черевиком. – А там, у відділі, зараз свіжі анекдоти розповідають. Нюра імітує свого жениха. Певно, за пропуск шахової партії отримаю в турнірній таблиці «бублика»...»

З майстерні летів мов на крилах.

– Де ти ходиш? – накинувся на мене Терещенко. – Тобою цікавився директор.

«Оце кінець, – подумав я. – Півторагодинне запізнення він не простить... Тим більше, знайти правдоподібну причину не так просто: дядька з бабусею я «поховав» ще влітку під час футбольних матчів, дружина з дітьми «перехворіли» в хокейний сезон, автобусних «аварій» у цьому році з десяток набралося. Будь що буде! І несміло переступаю поріг директорського кабінету.

– Ви мене кликали?

– Здається, ні, – підвів той голову від паперів. – Та коли вже завітали – поговоримо. Якщо мені пам'ять не зраджує, десь півроку тому ви засіли за проект павільйону для трестів ресторанів. Минули всі строки, а проекту поки що не бачу.

– Я ж стараюсь. Цілими вечорами просиджую...

Директор не встиг відповісти на те – якраз задзвонив телефон. Певно, на проводі був хтось із верхів, бо він енергійно замахав рукою: «Іди, мовляв, працюй...»

Я кулею вилетів з кабінету. Радість розпирала мої груди. Правду кажучи, в останні місяці я геть забув про той проект. Тож тепер взялися за пошуки розпочатої роботи.

Перерив усі папери – проект ніби крізь землю провалився.

Задзеленчав телефон.

– Тебе директор викликає, – сказав Терещенко.

– Шукай собі інших дурнів! – обірвав я його. За кілька хвилин з'явилася секретарка і запросила мене до директора.

– Негайно несіть проект, замовник хоче внести деякі корективи, – наказав він, коли я з'явився у кабінеті.

Жалюгідні залишки проекту виявилися на дні шафи, де наші жінки складали взуття. До обіду мені вручили наказ, у якому красувалася сувора догана з попередженням.

«Ну, постривай, Терещенко, я тобі піднесу сюрпризика!» – аж кипіло в мені зло.

І коли я ішов на обід, прихопив у гардеробі ондатрову шапку, що висіла поруч із Терещенковим пальтом.

– Аж влітку поверну! – зловтішався я.

Та недовго. Надпильний швейцар наздогнав мене за порогом і повів до директора. Невезучість і цього разу переслідувала мене – шапка виявилася директоровою.

ВСЕМОГУТНЯ ТІТКА КИЛИНА

Керівник з наукової роботи якось погортав дисертацію Олексія Курая і сказав:

– Треба, Олексію Івановичу, обов'язково почитати праці античного філософа К. Без них годі й думати про захист.

Курай обходив усі бібліотеки, звертався до науковців, але творів згаданого філософа не було ніде. Старенький професор пораяв Олексію Івановичу звернутися до всесвітньої Палати Премудростей.

– Уже як там не знайдете– шкода вашого часу.

Через місяць Курай представ перед головним хранителем антики в Палаті Премудростей.

– О мудрий із премудрих! Молю допомогти ознайомитися з працями філософа К.

– Чоловіче, – одсахнувся той. – Опам'ятайся, що ти просиш! Шістдесят два роки стою я на чатах премудростей античних, і за цей час мені ані разу не довелося читати це геніальне творіння. Під сорока п'ятьма замками зберігається цей скарб, а ключі од кожного замка мають лише вчені мужі Ради Премудростей.

Старець насилу підвівся у знак того, що аудієнцію закінчено. Та, вздрівши відчай в Олексієвих очах, нараз полагіднішав:

– Жаль мені вас, але не падайте у розпач: радив би вам звернутися до вчених мужів Ради Премудростей.

– І не просіть! – замахали ті руками, коли вчули прохання Курая. – Тільки – президент Палати

Премудростей зміг би дозволити, та До нього ви зможете потрапити років через двадцять...

Повернувся додому Курай з порожніми руками. І коли б не один випадок, певно, залишив би дисертацію. Якось ішов він міським ринком, аж це чує:

– Олексію Івановичу!

Оглянувся – тіточка Килина йому з-за прилавка махає рукою. Щиро зрадів зустрічі з людиною, у якої квартирував усі студентські роки.

– Давненько не бачила, – оглядала вона Олексія Івановича. – Та ти щось наче змарнів... Казали твої батьки, що над дисертацією працюєш.

– Ще невідомо, що з того вийде, – зітхнув Курай і розповів тіточці Килині про свої клопоти.

– Постривай, постривай, – замислилася та, – є у мене один чолов'яга на прикметі... Напиши-но на папері прізвище того філософа.

– Де вже вам, – сміється Олексій Іванович. – Тут ціла рада вчених не помогла, а ви про якогось чолов'ягу.

– Пиши, пиши, а там видно буде, – наполягала на своєму тіточка Килина. – Завітай до мене днів через десять.

З часом Курай ішов до тіточки Килини без усякої надії. Яким же було його здивування, коли та по-змовницьки приклала пальця до рота, а тоді витягла з шухляди згорток.

– На, бери свого філософа, – зашепотіла. – Тільки вважай, щоб хтось не поцупив, бо той чолов'яга наказував за тиждень повернути.

Додому Курай летів наче на крилах, і коли в кімнаті розгорнув папери – серце од радості стріпнулося сполоханим птахом. Так, то були твори філософа К., на яких красувався штамп Палати Премудростей.

ПО СЛУЖБІ

Цього вечора, як завжди, все почалося ніби за розкладом.

– Ану дихни! – зустріла мене на порозі дружина, а вже після пролунав стереотипний вигук: – Знову нализався? – І полилася мораль, яку можна було записати на магнітофонну стрічку й транслювати як вечірню програму для чоловіків. Починалася мораль бадьорим вступом, потім ішли розрахунки: – Ти в середньому дудлиш щоднини триста грамів горілки. За рік – більше ста кілограмів. Прикинь, гаспиде, на свій п'ятнадцятирічний алкогольний стаж, скільки буде?

Я промовчав.

– Мовчиш? То я тобі скажу – півтори тонни! – трясла кулаком у повітрі моя Марина. Відтак переводила цю кількість горілки на гроші, потім найдоступнішими прикладами намагалася довести згубну дію алкоголю на організм і вже в фіналі бідкалася: навіщо свої молоді роки з отаким пияцюрою занапастила.

Я стояв і не наважувався слово писнути, бо на гіркому досвіді переконався, що всякі дискусії у такі прикрі для мене хвилини ні до чого доброго не доведуть.

Єдиним порятунком було вловити слушну хвилину, прошмигнути до кімнати й зайняти надійну оборону за диваном.

Марина міряла мене нищівним поглядом і йшла на кухню. А мою душу огортав невимовний біль – усі ж знали, що я непитущий. Змушували певні обставини. Візьміть хоча б оцей тиждень. У понеділок сиджу в кабінеті, ділові папери переглядаю, аж це – тінь-дзілінь! Знімаю трубочку – сам Пилип Кирилович:

– До нас, товаришу Кнопочка, група по обміну досвідом приїхала. Зустрінь, покажи, розкажи, та дивись – люди з дороги.

Зайшли. Розказав, показав, дивлюся – діло під обід. Веду гостей у ресторан. Характер в мене м'який: не вип'єш, думаю собі, подумають бозна-що, образяться.

У вівторок, під кінець робочого дня, потелефонували з відділу постачання: .

– Ну, товаришу Кнопочка, з тебе коньячок. Ми тобі такий апаратик у комбінат даємо – пальчики оближеш. Приїжджай – подивишся.

У середу в шефа іменини. Міркую, не вшануєш – хтозна-чим закінчиться: спочатку промовчить, а при нагоді згадає.

У четвер, як ішов на роботу, поклявся про цей клятий пережиток і не згадувати. Аж тут, як на гріх, завітав начальник паливного об'єднання. Для нашого комбінату паливо– як для риби вода. Спробуй круто повернути.

У п'ятницю пролунав телефонний дзвінок з бухгалтерії.

– Сидоре Григоровичу, – сповіщав схвильований голосочок, – ми вам за цей квартал солідненьку премію нарахували, їдьте – отримайте.

Так мене фінансисти гарно зустріли, що з моїх очей на платіжну відомість капнула скупа сльоза розчулення.

І я послав свого шофера за коньяком.

Субота була, бодай не згадувати, – «швидка допомога» з приступом печінки доставила в лікарню.

Тиждень пролежав – у рот і краплі не брав. А оце сьогодні прийшов з роботи, а дружина знову за мораль. Ну хіба ж я винен, що в нас сьогодні перевибори місцевкому були? Таких гарних людей обрали – як не відзначиш цю подію!

А щоб я сам колись хильнув – борони боже. Усе по службі!

ЗАПРОГРАМОВАНА УВАГА

Тягнути далі було нікуди, бо з кожним днем дружина ставала все агресивнішою і напруженість у наших стосунках не давала жодної гарантії на спокій. Моїй радості не було меж, як два молодики внесли у коридор великий ящик.

– Хай йому грець! – розминав здоровенні ручиська один з вантажників. – Така вага – мало рук не пообривало!

Я негайно вручив йому на «розтирання» рук. А коли молодики пішли, одразу ж засів за інструкцію управління роботом-домогосподаркою: «Працює на батареях. Вимикається автоматично, як повністю вийде заряд, запрограмований натри місяці...»

Перед тим, як вручити подарунок дружині, я виголосив довгу й зворушливу промову.

– Хіба ще є де такий чоловік? – стягнув я з робота покривало і показав дружині: – Він буде твоїм надійним помічником по господарству.

– А що він уміє робити?

– Що запрограмуєш, те й робитиме.

Цієї ночі мені снилося, ніби сиджу я на високому троні, а дружина з роботом усе кланяються: «Ваша величність, сніданок у ліжко подати?..»

Та сну додивитися не довелося, бо хтось затермосив мене за плече. Розплющую очі – робот.

– Уставайте, сніданок пора готувати! – блимає наді мною лампочками.

– У тебе що, з шурупами не все в порядку? – кручу пальцем біля скроні і натягую ковдру на голову.

– Уставайте, сніданок пора готувати! – гримить над головою.

– Жінко! Встав цьому бовдурові клепку, бо я за себе не ручуся! – Я і справді врізав би наковальнею по його голові, та витрачених грошей шкода.

Встаю, іду на кухню.

– Сьогодні в меню смажені яйця і кава з молоком! – тим часом підказує мені робот. А згодом:

– Тепер будіть дружину й дитину – нехай снідають!

– Доброго ранку, Юрчику! – ласкаво звертається дружина до цього одоробла.

– Знаєш, мила, така програма мені не до смаку, – мало не сичу з люті. – Перероби її!

– Що придбав – те й маєш, – знизала плечима дружина й пішла геть.

– Тепер помий посуд і проведи дитину в дитячий садок, – знову скомандував робот. – Як повертатимешся, зайди до магазину й купи молоко.

Ввечері я тільки на поріг, а цей металобрухт:

– Ану дихни!

– Як дихну, то аж транзистори з тебе посиплються! – кричу я щосили.

З того часу, як у хаті з'явився робот, не життя пішло – одні муки. Ніколи й угору глянути: на роботу йди, їсти готуй, по магазинах бігай, білизну пери. І все через оцього залізного недотепу.

Хіба тим конструкторам руки повідпадали б, якби сконструювали бодай аварійний стоп-сигнал... Швидше б уже цих три місяці перемучитися– більше робота й бачити не хочу.

Сам спроможний прожити, без його надокучливих нагадувань.

ПОПЛІТКУВАЛИ

Петро Васильович був нині не в дусі: вчора з секретарем райкому мав неприємну розмову. Тож нині їхав і обмірковував учорашні події. Враз пригальмував машину – на узбіччі якийсь дідусь «голосує»,

– Ти не до міста бува? – запитує.

– Туди.

– Тоді підвези!

– Сідайте, – Петро Васильович розчиняє дверцята. – Далеко їдете?

– У Братськ. У мене там син інженерує, – з гордістю пояснює дідусь. – Про нього не раз і в газетах писали.

– Раз пишуть, значить, заслужив! – згоджується Петро Васильович і уважно стежить за дідусем у дзеркало. – Ви з цього села?

– Ні. З діда-прадіда сокирнянський я. А ти ж звідкіля будеш?

– З міста...

– А-а, – споважнів старий. – Видать, високе начальство возиш?

– По чім впізнали?

– Видко по тобі. Воно, скажу, біля начальства легше, та й шану маєш.

– Начальники, дідусю, різні бувають.

– Воно-то так, – підтакує дідусь. – Тут усе од людини залежить. Буває, не встиг чоловік у кріслі всістися, аж бачиш – кінчик його носа десь попід хмари сягає... Як ото в черемошанського голови колгоспу. Чув про такого?

– Не доводилося.

– Жаль! Мені про нього мій кум розповідав: «Як господар, – каже, – золотий чоловік: всюди лад уміє дати. Непогано й люди там заробляють, а от як людина – не доведи господи: ні «добридень», ні «бувайте здорові!» Зарозумівся, одним словом, чоловік і думає, що не він для людей, а навпаки... Хто, питаю, цим зазнайкам дав право так себе з людьми поводити?

Петро Васильович мовчав. А дід вів своє:

– Я вам скажу хто – ми самі! Що б такий чоловік не зробив, ми не тільки прощаємо, а й часто аплодуємо! Отак раз, п'ять, десять, а він думає, що так воно і повинно бути...

В'їхали у місто.

– Дуже було приємно запізнатися з таким чоловіком, – Петро Васильович потиснув руку дідусеві.

Той поліз до кишені. Але Петро Васильович його зупинив:

– Та що ви, дідусю. "Як на те пішло, то ще я перед вами в боргу.

На вокзалі дідуся перестрів його давній знайомий.

– Видать, у начальстві ходиш? – поцікавився.

– То чого? – здивувався дід.

– Як то чого? Коли тебе сам черемошанський голова возить, певно, є за що!

– А-а-а, – лукаво блимнув очима дід. – То ж мій.. добрий приятель. Трохи собі попліткували дорогою. Іноді це корисно.

БЛАГОРОДНИЙ ГНІВ

Ми сиділи з ним у готелі й вели неквапливу розмову. По правді, більше говорив Василь Ілліч. Якраз був у доброму настрої – пив молоко і картав прояви міщанства:

– Ви ото минулого разу розповідали, як в одних людей на ліжку під периною завелися вужі, бо ніхто в покоях не мешкав – тримали особняк для показухи. Так оце я пригадав другу історійку, котра трапилася в одному селі, недалеко від нашого міста. Чоловік відгрохав розкішний особняк: понапихали вони з дружиною килими, меблі, навіть бібліотеку придбали, бо тепер це страх як модно... Словом, жий і радуйся. Та де там – жили, як і колись, у перехнябленій халупі, бо шкода добро псувати. Жили, аж поки халупа не розвалилася. Тоді дружина й каже:

«Давай, чоловіче, приліпимо до хліва прибудівку та якось зиму перебудемо...»

Той у відповідь ані слова, лиш побіг до хліва – корову на мотузок і тягне в квартиру!

«Чи ти з глузду з'їхав?»– репетує жінка.

«Зовсім ні, – одказує чоловік, наче нічого не трапилось. – Просто я вирішив: нехай корова побуде тут, а ми переберемося до хліва, і відпаде потреба прибудовувати».

– То добре, що до чоловіка дійшло, – сміюся я, – а є ж такі, котрих хіба що гробова дошка виправить.

– Правду кажете, – погоджується Василь Ілліч, – дуже вже небезпечне оце зло, бо породжує в людині черствість та байдужість до всього, що не входить у її власність... Он маєте таке. Читав я недавно в газеті, що в якомусь там містечку на дівчат напали хулігани. Два хлопці прийшли їм на виручку. Один з хуліганів штрикнув хлопця ножем... Треба рятувати і негайно. Зупинили одного приватника. А той у відповідь:

«Не можу, він мені чохли вимаже...»

Василь Ілліч враз багровіє:

– Послухайте! Вона мені биту пляшку підсунула! Ну, звичайно, надтріснута...

– Так що з отим хлопцем? – допитуюсь, але він уже не чує мене.

– От молодь пішла, – -бідкається. – Ну ви тільки погляньте – старого чоловіка обдурюють. Як ви думаєте, прийме назад цю посудину?

– Краще докажіть оту історію з хлопцем, – благаю.

– Дайте мені спокій, – махає рукою Василь Ілліч. – Побіжу в магазин, здам пляшку, а тоді вже...

Він квапливо вдягається і виходить з кімнати.

ПРИТЧА ПРО ЗАЙЧИКА

Молодий Зайчик безтурботно стрибав квітучим ланом конюшини, пощипував найсоковитіші листочки й мугикав:

І женитись хочеться, 1 гуляти хочеться...

– Послухай, ти! – висунулися з кущів Вовчі голови. – Забув, що в заповідниках галасувати заборонено?

– Ой! – зіщулився од несподіванки Зайчик. -

Я ж тихенько.

– Воно ще й пащекує! – підступився ближче старий Вовк. – Порозпускалися – далі нікуди. Та не тремти, хоч перед смертю будь героєм! – гримнув він і вдарив Зайчика лапою.

– Поміркуйте, що з мене за наїдок, – краще йдіть за гору, там ціла отара овець і нема пастуха.

– Ану замовкни! – махнув лапою старий Вовк,

І Зайчик умовк навіки.

Пообгризали вовки заячі кісточки, тоді й радяться:

– Підемо за гору, а раптом Зайчик правду казав.

Сніданок вийшов на славу. Вовки понаїдалися, аж сопіли. Прийшли до лісу, полягали під кущем. Коли це старий Вовк каже:

– Що не кажіть, а мені Зайчиська шкода.

– І мені, – додає другий Вовк. – Він, коли розібратися, нам не збрехав.

– Як подумаю: кому він що погане зробив? – витер лапою скупу сльозу старий Вовк.

– Та годі вам побиватися, – мовив наймолодший. – Єдине, що можна;– вшануємо його останки...

І Вовки, схлипуючи, поплелися до місця заячої страти. Поскладали кісточки, обклали їх річковими валунами, а на найбільшому з них написали:

«ДОРОГОМУ ЗАЙЧИКОВІ ОД ВІРНИХ ДРУЗІВ!»

ОЦІ МЕНІ ЧОЛОВІКИ

– Геннадію, поки я накручу бігуді, зроби невеличку послугу.

– З приємністю, кішечко.

– Тоді швиденько, – одна нога там, друга – тут, – збігай в ательє. Це навпроти універмагу. Третій поверх, другі двері зліва. Поспитаєш Наталю Павлівну. Не забув її ім'я?.. Я так і знала. Це все від твоєї природженої неуважності. Тобі випадало колись спостерігати, як інші чоловіки дбають за своїх дружин?

– Чоловіки як чоловіки.

– Звичайно, вони першими вистрибують з автобусів і забувають про дружин, як ти вчора.

– Ну, замріявся... Не забувай усе ж таки про концерт.

– Гаразд, скажеш Наталі Павлівні... Спершу попроси пробачення за суботу. Бо через тебе я в суботу запізнилася на примірку.

– Але ж ти з годину проговорила з сусідкою у коридорі.

– Не май звички заперечувати – слухай, що тобі кажуть. Передай Наталі Павлівні, що я завітаю у... Ах, як я шкодую, що вийшла заміж за такого телепня. Яких я хлопців мала – не тобі рівня! Один з них уже професор...

– Так що ж усе-таки переказати Наталі Павлівні?

– Домовся з нею на ранок... Куди ти біжиш? Я зранку, здається, не зможу. Як ти думаєш, коли мені краще піти?

– Мені однаково.

– Так, але я повинна приготувати тобі сніданок.

– Тоді йди ввечері.

– Тобі аби мене збутися!

– У такому разі йди в обід. А зараз не забувай, що ми поспішаємо на концерт.

– Гос-по-ди! Він і порадити не вміє! Повтори, що я тобі наказувала.

– Вибачитися пе... перед кравчинею... – заїкався Геннадій.

– І що у тебе за звичка так багато говорити! Ну й чоловіки пішли – нікуди через них вчасно не встигнеш!