Текст книги "Лукаві замашки"

Автор книги: The Devil's Feet

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 9 страниц)

НОВОРІЧНИЙ ТОСТ

Усе вже переговорено.

Бородаті, з претензією на дотепність анекдоти переказано вдесяте. Пісні фізіономії скоса зиркають на годинник. Залишаються двадцять, десять, п'ять хвилин...

– З Новим роком!

– З новим щастям!

Дзень! Дзелень! Будьмо! Закусили...

– Тост! Тост! Хто виголосить?

– Гумористу слово.

Немає гіршого, як братися за тост, де знають, що ти гуморист. Тут уже ніякої скидки.

– Давай смішне, але без натяків.

– Про кого ж вам?

– Про тещ!

– То я цілих два дні готувала стіл, а ви на Новий рік на мені хочете відігратися? – Це вже теща господаря. – І так, якби не ми, тещі, то добра половина гумористичних збірок світу не бачила б.

– Тоді я вам про дружин.

– Набридло! Про чоловіків давай.

– Але ж вони номенклатурні.

– Нічого, нехай послухають.

– У такому разі слухайте. Один голова міськради...

– Ти, здається, збираєшся обмін квартири робити? – побарабанив пальцями по столу номенклатурний Денис.

– Гм!.. Голова товариства мисливців та рибалок сидів на березі річки і...

– Ага, я й забув, – перебив мене номенклатурний Федір, – після Нового року забереш свою відстрілочну карточку.

– Кхи-кхи!.. Якось голова одного колгоспу виступав на зборах...

– Добре, що я згадав, – просіяв номенклатурний Микола, – ми оце після Нового року розглядатимемо питання про пенсію твоїм батькам, так що ти принеси ту довідку.

– Одного разу директор видавництва...

– Між іншим, подаємо на затвердження перспективний план наступного року, – загадково подивився в чарку номенклатурний Борис.

– Ех, було не було: де наше не пропадало!

Сидить дід Кирило з рушницею біля колгоспної комори, та й каже до Рябка:

«Рябко? Га, Рябко? Ти не спиш?» «Нє-е! Думаю!» «Про що ж ти думаєш?»

«Де дінуться гумористи, коли вас, діду, не стане?»

«Підуть, Рябко, сторожами!..»

– Отже, з Новим роком вас, діду Кириле! Як добре, що ви ще живете!

Реготали до сліз.

ПОДАРУНОК

Сяючий тато, переступивши поріг квартири, кинув своє улюблене «Палкий привіт» і звернувся до сина:

– Ну, Сашко, вгадай, який я тобі подарунок приніс.

– Трактора.

– От і не вгадав!

– Автомашину.

– Знову не те!

– Петя, не муч дитину, – зауважила дружина з кухні.

– Гаразд, – усміхнувся тато. – Я купив тобі бульдозера, що працює на батарейках. Зараз ми цю кнопочку торкнемо – і машина поїхала. – Тато натиснув кнопочку – бульдозер не поворухнувся.

– Бачу, тобі зіпсований підсунули, – сумно всміхнулася дружина. – Викинув на вітер сім карбованців.

– Сущий пустяк, зараз ми підчистимо контактики. Правда, Сашко?

– Петя, зіпсуєш. Дай я сама.

– По-моєму, в цих справах інженер-електрик більше ерудований, аніж медсестра.

– Як сказати, – цілком серйозно відповіла мама. – Не медсестра викликала монтера, коли пробки перегоріли.

Цього вже тато стерпіти не міг і гримнув:

– Дай сюди іграшку!

– Не дам! – смикнула мама бульдозера.

– Ну, коли ти вже такий знавець в електриці, –  забігав по хаті тато, – то поясни: на якому принципі побудована ця машинерія?

– Знаєш що! – розсердилася мама. Вона щоразу так робила, коли чогось не знала. – Носишся зі своїми принципами як дурень з писаною торбою!

– Ти мені Америки не відкрила... Бо не здатна відкрити навіть власну... культуру.

– Що таке грубіян, я також второпала ще з того часу, як з'єднала свою долю з тобою!.. – просичала мама й кинула бульдозера на підлогу.

І сталося диво: в бульдозері щось зашипіло – він поповз по кімнаті.

– Ура-а-а! – зрадів Сашко.

Та його ніхто не чув: тато з мамою продовжували з'ясовувати особисті стосунки.

ВИХОВНИЙ МОМЕНТ

Недалеко від будівельного майданчика робітники всілися півколом на траві й слухають, як виконроб Шпак читає мораль штукатурові Івану Майковському:

– Не будеш гурту триматися, потрапиш ще не раз у халепу, як тепер. Може, скажеш, я тебе про це не попереджав?

– Чому ж ні, казав, – відповідає штукатур похнюпившись.

– О, бачиш! А ти вбив собі в голову, ніби колектив для тебе так собі – порожнє місце! Тепер маєш, догрався. За десять років моєї виконробської роботи у нас це перший випадок, щоб з витверезника писали. Ганьба! І як ти міг дійти до такого?

Штукатур був неговіркий – дивився у землю і м'яв у руках кашкета:

– Ну, було! Відзначали день народження товариша... Йду собі додому своїми ногами, нормально. Аж тут хлопці з міліції: «Сідай, – кажуть, – підкинемо до хати!» Ну, думаю, коли тобі ще така лафа буде? Наївся, напився, ще й додому довезуть... Прокидаюся серед ночі та: «Ганнусю, по-дай-но кефіру з холодильника!»

«Може, свіжих суниць поїси?»– запитує хтось басом.

«Де ти тут, – питаю, – взявся?»

«Звідтіля, звідкіль і ти! – відповідає. – Ніби нас не однією дорогою везли».

«Куди везли?»– ніяк не второпаю.

«До королеви на бал! – сплюнув хтось поруч. – Лежить у витверезнику і корчить із себе святого!»

Аж тоді до мене дійшло, яку «хату» мали на увазі блюстителі, – зітхнув Майковський. – І досі не можу збагнути, як воно трапилось.

– Тобі, можливо, і не збагнути, що ж стосується нас, то, думаю, усім ясно, – сухо сказав виконроб. – Хто хоче висловитися? – звертається до робітників.

– Що тут скажеш, – чується голос із гурту. – Підвів він нашу зміну здорово: тепер, дивись, і тринадцятої позбудемось, та й взагалі неприємно... Як розібратись, то Майковський кілька десяток нізащо викинув. Ліпше зараз на гурт кинув би.

– Облиште жарти, – хмуриться виконроб. – Коли вже взяв слово, то кажи по суті.

– Я ж кажу по суті: поки не пізно, хай змотається у гастроном.

– Це ж на честь чого? – якомога в'їдливіше запитує Шпак.

– Достроковий місячний план маємо? Факт! Окрім того, Майковський повинен нас перепросити...

Досі байдужий Майковський враз аж почервонів од збудження:

– Буду я у когось на побігеньках! До гастроному не близько. Ніби молодшого немає.

Така зухвалість підлеглого збісила виконроба:

– То ти ще й огризаєшся? Скільки тобі товкмачити, що таке колектив? Його поважати треба!

– Та йду вже, йду, – засопів Майковський.

– Не забудь тільки про закусь, щоб не повторилось, як того разу! – крикнув хтось навздогін.

ОЦЕ АКТОР!

А все Степан Гаврилович винен.

– Як хочете, – каже, – качечок, пливімо на той берег, під очерет. Минулого разу я там таких два крижні підстрелив – як поросята!

Цей аргумент стає вирішальним, і ми всією компанією пливемо човном на той берег. Не встигли до середини ріки доплисти, аж це в нашого заслуженого артиста Петра Зосимовича рушничка у воду – бульк.

– Така рушниця! Така рушниця! – бідкався він. – Це ж подарунок самого міністра. Там на стволах було вигравіювано...

– Не падайте духом, щось придумаємо, – розраджуємо його. – Он, до речі, на березі хтось рибу вудить, може, нам щось зарадить.

Причалюємо до берега.

– Здорові були, діду! Щось клює?

– А чого б їй не клювати. На те вона у воді...

– Мо, дідусю, трохи закропитеся? – витягає пляшку коньяку Степан Гаврилович.

Старий враз пожвавився.

– Приїхали, значить, на качки? – поспитав. – О, тут тієї качви, як латаття.

– Біда нас спіткала, – зітхнув Степан Гаврилович. – Бачите того чоловіка? Це, дідусю, заслужений артист. Але він рушницю утопив аж під тим очеретом. Як її дістати?

– Під очеретом? – перепитує дідусь. – Якби ще на середині річки – інша річ, а там, хлопці, глибина ого-го. Ніхто туди не полізе.

– Може, у вашому селі знайдеться така людина. Ми їй і грошей дамо, і будматеріалом допоможемо, – вихопився наперед Стрончак, наш заступник голови райплану.

Дід замислився, похитав головою, косо позираючи то на гроші, то на коньячок.

– Мо, самому рискнути, – почухав потилицю ДІД.

Не встигли ми й слова сказати, як він уже плив по ріці. А ріка в цьому місці – широка-широка. Доплив до очерету і зник під водою. Перегодя з'явився.

– Нічого немає, хлопці! – розвів руками.

– Спробуйте іще, дідусю!

Старий знову зник під водою. Минула хвилина, друга, а його не видно.

– Нам ще тільки цього бракувало – із-за якоїсь там рушниці чоловік, може, втопився, – забідкався Петро Зосимович, поспіхом скидаючи одяг.

Аж це дід – гульк із води: однією рукою тримає рушницю, другою– гребе до берега. З наших грудей мимоволі вдарила хвиля радості.

– Ну, хлопці, ледь кінці не віддав, – гучно одсапувався той. – Як понесла мене вода. Я впираюсь, а вона несе, я туди – вона сюди... Фу-у! Аж закоценів!

– Нате, дідусю, розігрійтесь.

Старий поспіхом перехилив чарку і витерся рукавом.

– Ну, то бувайте! Піду, бо стара наказувала не баритися...

– Дякуємо, дідусю.

– Ходіть здорові!

Ми були на сьомому небі, не кажучи про нашого артиста Петра Зосимовича. На радощах вирішили пополуднати, тоді вже йти туди, де Степан Гаврилович таких крижнів, як кабанці, стріляв.

Десь так за годину біжать хлопчаки до річки. Пороздягалися і ну купатися в отому місці, де глибина ого-го. А води там – ледь вище пупця.

– Хлопці! – підвівся Петро Зосимович. – Хіба то я заслужений артист? От дідусь, хай здоровий буде, той справді артист, у повному розумінні цього слова.

Ми бралися за животи.

НА ПОЛЮВАННІ

Андрій Варениця з рушницею за плечима чимчикував поза городи до лісу. Біля крайньої хати зупинився, в нерішучості потупцював на місці, нараз махнув рукою і повернув у другий бік – до хати Миколи Гонтаря.

– Добридень, Василинко, – привітався ще з порога. – А Микола ж де? – поставив рушницю у закуток.

– Хто його знає, – стенула плечима молодиця. – Сказав – скоро буде... Та ти проходь ближче, сідай! – припрошує Андрія до столу. – Щось забув ти стежину до нашої господи.

– Воно можна й сісти, тільки б лише на полювання не запізнитися, – для годиться мнеться Андрій. – Ну, хіба одну чарчину. – Облизується, уздрівши, як господиня ставить чвертку на стіл. – А ти, Василинко, той, – посміливішав Андрій після чарки, – як дівка іще!

– Йой, таке скажеш, – лукаво блимає чорними очима молодиця. – Та й ти ще парубок нівроку.

– Набігався я за тобою, коли дівувала. Та ти не звертала на мене уваги.

– Звертала, Андрію, ще й як звертала, лиш ти не так, як треба, бігав тоді.

– Правду кажеш – не добіг! – Андрій підсовується зовсім близенько і кладе руку на її плече.

– Йой, Андрію, не жартуй, – паленіє Василина і враз одсахується.

Задзвонив телефон. Господиня встає й виходить до сусідньої кімнати. Невдовзі повертається з іронічною посмішкою на вустах.

– Хто там? – насторожується Андрій.

– Хто ж, як не мій Микола, – сідає поруч Василина.

– Що ж він сказав?

– А що мав казати – повідомив, що прийде пізно, бо зайшов до тебе, і ви... разом з ним готуєтеся до завтрашнього полювання на лисиць.

Андрій отетеріло дивився на Василину, а вона спокійно наливала йому чарку.

НАПАСТЬ

Роман Юхимович Конопля ішов на рибалку, як на ешафот. Сам винен. Хіба його хтось тягнув за язика вихвалятися перед директором своїми рибальськими успіхами? Добре, хоч товариш попередив:

– Хай тебе Всевишній боронить при Дмитру Кузьмичу першим рибину впіймати – такого він нікому не прощає. Торік плановик упіймав коропа, а директор, як на гріх, жодного. Так він про це через півроку згадав – і пішов той за власним бажанням.

Ранок ще десь там заплутався в очереті, а вони вже сиділи на березі.

– Тьфу, паршива, будь щаслива! – попльовує на принаду Дмитро Кузьмич.

Конопля мовчить і, злодійкувато глипаючи у бік директора, закидає вудочку, на гачку якої жодної принади.

Обидва замовкають, вп'явши погляди в поплавки. У директора погляд владний, а безвольне обличчя бухгалтера Коноплі сковане якимось внутрішнім переляком.

Із-за густого очерету на протилежному березі вигулькнуло і бризнуло гамою кольорів сонце. Покупавши золоті промені в озері, величаво попливло за звичним маршрутом по небесному океану.

– Щось не клює, – невдоволено сопе Дмитро Кузьмич.

– Ранувато ще. Риба у вихідний любить довше поспати, – пробує сили в дотепі Конопля, і враз його обличчя перекошується від жаху – поплавок зник під водою. Він, ніби ненароком, бовтнув ногою у воду.

– Романе Юхимовичу, – хмуриться директор, – так усю рибу перепудите.

– Я випадково. Тут слизько – нога сковзнула... «Пронесло-таки», – радісно подумав Конопля, побачивши, що поплавок знову з'явився з води. Але його доля, видно, жартів не любила: поплавок удруге щось потягло донизу.

– Клює, клює! – процідив директор таким тоном, що бухгалтерові здалося, ніби до його п'ят приклали по шматку льоду.

Конопля недбало потяг за вудлище в надії, що капосна рибина відчепиться. Та де там – над водою теліпалася велетенська риба.

– А це що за напасть? – Роман Юхимович витер холодний піт з чола і відпустив рибу на глибину. Тоді різко, що було сили, сіпнув вудлищем. У дев'яносто дев'яти і дев'яти десятих відсотків таких випадків або обривалася жилка, або ламався гачок чи тріскала риб'яча губа. А тут, описавши в повітрі дугу, великий окунище гепнувся біля директорських ніг.

– Вітаю вас, Романе Юхимовичу, – зиркнув той на рибину. – Для початку непогано. А в мене щось не клює – піду спробую щастя на тамтім березі.

«Кінець!»– опустилися руки в Коноплі. Він присів навпочіпки над окунем, який відчайдушне молотив хвостом по траві, і заговорив: – Бодай тебе маленьким була щука схрумкала! Виріс на моє нещастя. Чи тобі баньки засліпило? Таж на моєму гачку поживи не було, а в Дмитра Кузьмича така кулеша, що й самому не гріх поїсти! Я ж цілісіньку ніч з нею возився, аби лиш тобі, йолопові, догодити. Ет, що з тобою говорити!.. – Конопля сумно дивиться на протилежний берег, зітхає, вкидає окуня у торбину й похнюплено бреде стежиною до села. На другий день в установі новина:

– Чули, Коноплю з серцевим припадком до лікарні забрали.

– А я гадав, чого він себе так дивно вчора на рибалці поводив, – похитав головою директор. – Треба виділити матеріальну допомогу.

ЛИЦАРІ НЕВДАЧІ

Засніженим лісом скрадалися троє. Гладкий попереду, що сопе, мов ковальський міх, – Федір Криничка. Поруч зігнувся, як знак запитання, Тиміш Очіпок. Трохи далі дріботить невисокий чоловічок Семен Курочка, йдуть навшпиньки, боязко озираючись по боках

– Бач, як вибрикували, – пригинається до землі Очіпок і ніби принюхується до слідів на снігу. – Не інакше, як свині нарили.

– Шукали жолудів, – зверхньо дивиться Криничка. – Звірини тут аж кишить! Так що, хлопчики, свіжина буде.

– Не згадуй, Федоре, – комічно морщить носа Очіпок, – бо мені вже смажена печінка пахне.

– Дивися, аби тобі смаленим не запахло, як на дика напорешся! – пирскає сміхом Курочка.

– Що в мене ніг немає – Федору гірше з таким животом швидкість розвинути.

– Не рівняй усіх по собі, – набурмосився Криничка. – Буду я од якогось паршивого дика втікати... Он минулого разу такого кабанюру бачив, що вам і не присниться. Йду понад яром, аж дивлюся – сліди, та не такі, як оці, – чобіт влазив там, де кабан ступив.

– Певно, кабан сорок сьомий розмір взуття носив, – насмішкувато дивиться Курочка на Федорові чоботи.

– І що ж було далі? – допитується Очіпок.

– Далі йду в сосняк, глип – аж під сухим гіллям такий кабанисько, як шафа, лежить. Ех, як шарахну з двох стволів!.. Коли це жакани од його лоба рикошетом ті-інь! Та в сосну – і стовбур надвоє розколюється! Кабан в ноги – я за ним. Припер його до самісінького провалля. Тремтить моє порося, мов цуцик... Прикинув вагу – хіба тушу центнерів зо три сам додому припреш? Махнув рукою: гуляй собі, думаю, на всі чотири боки. Обернувся і пішов...

Недалеко в кущах щось затріщало – всі троє насторожено зупинилися.

– Це б на лісників не напоротись, – аж зблід Очіпок.

– Ех ви, страхопуди нещасні, – з погордою зиркнув на них Криничка, закинув рушницю на плече й першим рушив на галявину.

– Хлопці, кабан! – прикипів до місця Очіпок.

Криничка з Курочкою рвучко повернулися і побачили, як просікою, прямо на них, мчав наїжачений дикий кабан.

– Залишайся тут і цілься в лоб, а ми з Федором зайдемо з тилу, – гарячково зашепотів Очіпок.

– Вперед! – верескнув Криничка і, ламаючи кущі животом, кинувся назад.

Снігова курява здіймалася за ними стовпом. І хоча сміливцям забивало дух, ніщо не могло спинити їх порив.

– Рятуйте-е! – з усього маху гепнувся в ожинник Криничка.

Здавалося, ніякі сили не були спроможні вирвати його з цупких обіймів колючого ожинника, та, коли почув близьке свиняче рохкання, зірвався, аж кожух затріщав. Умить підхопив обома руками, наче діжу, живота і біг засніженим полем, аж курява здіймалася.

Дикий кабан не відставав ні на крок. За кілька годин бойові побратими опинилися під Говерлою. Над горами пливли вечірні сутінки. Безстрашні лицарі знайшли порожню колибу, розвели багаття, гріли посинілі руки над вогнем і мовчали.

– Аби я ще коли з отакими боягузами на полювання пішов! – першим порушив мовчанку Криничка, люто подивився на Очіпка і заходився розтирати чималу гулю на лобі.

– Помовч! – з неприхованою зневагою глянув на нього Очіпок. – Ніби не ти першим дременув, як полохливий зайчисько?

– Я-а-а? – мало не з кулаками поліз на Очіпка Криничка. – Я ж хотів з тилу зайти, а ви гвалту наробили! Краще подякуй, що я його каменюкою по голові вгрів.

Наступила пауза. У колибі стало тихо, лише було чути, як потріскували сухі дрова та завивала хурделиця. Очіпок поклав під голову оберемок сіна, зручно вмостився біля вогню:

– До цього часу не второпаю, що за нарваний кабан попався! Це ж, вважай, з-під Богородчан аж сюди кілометрів з п'ятдесят набереться. А він мало не до Ворохти гнався. Не інакше – скажений!..

У заповіднику лісники щиро вітали інженера Клима Нарядного: перше випробування «свині-робота» з дистанційним радіоуправлінням для охорони лісів від браконьєрів пройшло успішно.

БЕЗПЕРСПЕКТИВНИЙ

На заводі нині вшановують токаря Михайла Дмитренка. Такий собі непоказний, тихий хлопчина. Два роки тому на завод прийшов і– на, маєш! – самостійно переобладнав верстат. Тепер денні норми на сто п'ятдесят відсотків виконує.

Новина про передовика виробництва скоро перемайнула заврдську браму і постукала у редакційні двері, де її першим привітав бородатий телережисер.

– Грандіозно! Колосально! – термосив Михайлову руку, аж борода тряслася. – Ну, дорогий, розповідайте, показуйте!

– А що тут показувати, – стенув плечима Михайло. – Замінив у верстаті ось ці шестерні, збільшив маховика, виготовив спеціальні різці – і, здається, все! .

– Сухувато, друже! З цього кіна не буде! З вашої розповіді телеглядач нічогісінько не второпає. Теленарис має бути соковитим, таким, щоб телеглядач повірив. Зробимо так: крупним планом розкішний сільський пейзажик – усілякі там хмарки, вдалині ліс, голубою стрічкою в'ється річка, під кучерявою вербою у візочку лежить білявенький хлопчина. Він замріявся над пляшечкою з молоком. Це, так би мовити, ваше дитинство.

– Я, між іншим, шатен.

– Яке це має значення. Ми інтригуємо глядача: ви – тобто якийсь інший малюк – смикаєте пальчиком соску. Диктор тим часом підсовує текст: «У його дитячій голівці з дитинства поселилася допитливість: чому з соски тече молоко, коли її смоктати?» Га? Колосально! Глядач, мій друже, жде чуда, і ми його даємо: в семирічному віці ви вдосконалюєте жниварку!

– Цікаво, як я міг її удосконалити, коли до закінчення середньої школи жив у місті і навіть не бачив, що це таке.

– Киньте ці дрібниці – нам потрібно показати тріумфальний хід героя по висхідній! Не могли ж ви на голому місці отак відразу переобладнати верстата!..

Через місяць по телевізору показували майже повнометражний телефільм, де було все: і хлопчина з соскою, і пейзажі тропіків у верхів'ях Амазонки, і жниварка на фоні розкішної пальми. Все, за винятком переобладнаного верстата і... Дмитренка.

Згодом Михайло позував фоторепортерам, давав інтерв'ю кореспондентам, зустрічався з піонерами, виступав на нарадах, їздив на заводи з питань обміну досвідом, його обрали членом завкому, правління товариства Червоного Хреста і Півмісяця, головою Товариства по врятуванню на воді, членом президії книголюбів.

А через рік на заводі вдарили на сполох:

– Дмитренко навіть норми не виконує! Він же безперспективний робітник, а ми з ним стільки возилися.

– Зарозумівся товариш, – зробили висновок на заводі і махнули на Дмитренка рукою.

Після цього Михайла нікуди не обирали, ніхто його не кликав на засідання, і він спокійно трудився біля верстата. Якось, переглядаючи газети, я натрапив на замітку, в якій повідомлялося, що Михайло Дмитренко сконструював новий фрезерувальний верстат.

НТР І РІПКА

Кінокомедія

Едуарда Рокитського не раз критикували за відрив од сьогоденного життя. Кілька місяців Рокитський провів у селі: вивчив життя, і нині широкі кола громадськості мають змогу ознайомитися з його кінокомедією за мотивами казки про ріпку під назвою: «Від рискаля до НТР».