Текст книги "Ещё один день (СИ)"

Автор книги: Fomcka2108

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 13 страниц)

Мабуть, в усіх групах учнів рано чи пізно з’являється лідер – людина, що її навики вчитель вирізняє як приклад для наслідування. І саме цей чільний учень через своє вміння найкраще розуміти вчителеві ідеї зазвичай бере на себе функцію, як це зробив Сасакі, головного інтерпретатора цих ідей перед менш талановитими або менш досвідченими учнями. І саме цей чільний учень і має найбільше шансів помітити недоліки у вчителевих роботах або ж розвинути власні погляди, що відрізнятимуться від настанов учителя. Теоретично, звісно ж, хороший учитель має прийняти цю тенденцію – ба більше, вітати її як ознаку того, що він виховав зі свого учня зрілого художника. Та на практиці така ситуація часто спричиняє бурю складних емоцій. Іноді, коли довго і старанно плекаєш когось із талановитих учнів, важко сприйняти такі ознаки зрілості таланту інакше, ніж зраду, і цілком природно, що за таких умов виникають усілякі прикрі ситуації.

Тому, що ми вчинили з Сасакі після його сварки з учителем, немає виправдання, тож, мабуть, не варто про це тут розповідати. Щоправда, я досить чітко пам’ятаю ту ніч, коли Сасакі нарешті пішов від нас.

На той момент більшість із нас уже лягла спати. Сам я лежав без сну в одній із напівзруйнованих кімнат вілли, аж почув, як Сасакі кличе когось із веранди. Той, до кого він звертався, так і не відповів, і незабаром до мене долинув звук відсунутих дверей веранди і кроки Сасакі. Він підійшов ближче, але зупинився в іншій кімнаті і щось сказав, але знову відповіддю була лише тиша. Я почув, як він підійшов іще ближче, а відтак відсунув двері кімнати, яка межувала з моєю.

– Ми зналися з тобою стільки років, – почув я його голос. – Невже ти мені і слова не скажеш?

Жодної відповіді від того, до кого він звертався, не прозвучало. Потім Сасакі сказав:

– Хоч скажи, де мої картини?

Знову жодної відповіді. Але, лежачи в темряві, я чув, як під підлогою тієї суміжної кімнати шкребуться щури, і мені здалося, що ці звуки почасти і були відповіддю на його запитання.

– Якщо вони так вас ображають, – провадив Сасакі, – то вам немає сенсу тримати їх у себе. Але на цьому етапі життя вони для мене дуже важливі. Я хочу забрати їх зі собою, хоч би куди мені тепер довелося піти. Мені більше нема чого взяти.

Знову у відповідь почулося шкряботіння щурів, а потім запала довга тиша. Насправді, тиша тривала так довго, що я вже було подумав, що Сасакі вийшов у ніч, а я цього просто не почув. Але потім я знову почув його голос:

– За ці останні кілька днів інші хлопці чинили щодо мене жахливі речі. Але найбільшого болю завдало мені те, що за весь цей час ти і слова не мовив, щоб мене розрадити.

Знову запала мовчанка. Відтак Сасакі сказав:

– Невже ти навіть не глянеш на мене і не побажаєш мені успіхів?

Незабаром я почув, як засунулися двері на веранду, і кроки Сасакі, коли він, перейшовши подвір’я, пішов геть.

Після того, як Сасакі нас покинув, про нього на віллі майже не згадували, а коли і згадували, то називали не інакше, як «зрадником». Коли я відтворюю в пам’яті те, що раз чи двічі ставалося під час словесних перепалок, які ми так полюбляли, то відразу пригадую, скільки гіркоти серед нас породили спогади про Сасакі.

У погожі дні ми зазвичай залишали двері на веранду відсунутими, і коли декілька з нас збиралося в одній із кімнат, часто доводилося бачити ще одну групу, яка так само збиралася у протилежному крилі вілли. Така ситуація зазвичай призводила до того, що хтось виходив у двір і вигукував якусь дотепну провокацію, й уже незабаром обидві групи виходили кожна на свою веранду і вигукували одна до одної всілякі образи. Мабуть, наша поведінка видається абсурдною, але архітектура вілли та акустика, завдяки якій, якщо гукати з одного крила до іншого, виникало чудове відлуння, ще дужче заохочували нас до таких дитячих передрачок. Образи не обмежувалися якоюсь однією темою: ми могли насміхатися над чиїмись чоловічими досягненнями або, скажімо, над чиєюсь щойно завершеною картиною – але здебільшого не мали наміру нікого серйозно ранити своїми словами, і я досі пам’ятаю багато дуже веселих сварок, після яких ми аж за животи бралися від сміху. І справді, мої спогади про ту пору досить добре відображають суперницький, але водночас братерський дух, який панував між нами у роки життя на віллі. Попри це, раз чи двічі, коли ім’я Сасакі згадувалося під час цих перепалок, ситуація раптом виходила з-під контролю, мої колеги забували про всілякі обмеження й заходжувалися чубитися просто на подвір’ї. Ми досить швидко збагнули, що як порівнювати когось із «тим зрадником», навіть жартома, то це навряд чи сприйматиметься з гумором.

Ви вже, мабуть, здогадалися з цих моїх оповідок, що ми були цілком і затято віддані своєму вчителю та його принципам. І, оглядаючись назад, коли всі недоліки такого впливу вже стали очевидні, стає легко критикувати вчителя, який заохочував таку атмосферу. Та знову ж таки, будь-яка людина, що мала грандіозні амбіції й поважне становище, яке давало їй змогу досягнути чогось величного, і мала потребу ділитися своїми ідеями з якнайширшим колом осіб, з розумінням поставиться до вчительської манери Морі-сана. Хоча з огляду на занепад його кар’єри це може видатися смішним, але за тієї пори Морі-сан хотів одного: фундаментально змінити тожсамість малярства, як його практикували художники нашого міста. Ось задля якої мети він працював, витрачаючи стільки часу і грошей, щоби плекати своїх учнів, і про це, мабуть, важливо пам’ятати, вдаючись до суджень щодо мого колишнього вчителя.

Його вплив на нас, ясна річ, не обмежувався лише сферою малярства. За тієї пори ми майже повністю підлаштовувалися під його цінності і спосіб життя, отже, мусили збувати чимало часу, досліджуючи «мінливий світ» нашого міста – нічний світ насолоди, розваг і випивки, що став тлом для всіх наших картин. Тепер я повсякчас почуваю ностальгію, пригадуючи центр міста, яким він був тієї пори; вулиці тоді ще не переповнені шумом автівок, а фабрики ще не витіснили з нічного повітря аромат сезонного цвіту. Нашою улюбленою місциною була чайна біля каналу на вулиці Коджіма, що називалася «Водяні ліхтарики» – бо справді, наближаючись до неї, передусім помічаєш, як тамтешні ліхтарики відбиваються у воді каналу. Власниця, давня приятелька Морі-сана, завжди забезпечувала нам найкраще обслуговування, і ми збули там безліч незабутніх ночей, співаючи і випиваючи з дівчатами, які працювали в закладі. Ми були завсідники ще в одному місці – залі для стрільби з лука на вулиці Наґата; його власниця знай розповідала, як роками раніше, коли вона ще працювала гейшею в районі Акіхара, Морі-сан використав її як натурницю для цілої серії дерев’яних гравюр, що згодом набули чималої популярності. У тому залі для стрільби нас обслуговувало шість чи сім молодих жінок, і згодом у кожного з нас з’явилася своя улюблениця, з якою можна було покурити люльку і скоротати ніч.

Утім, наші забави не обмежувалися лише цими вилазками в місто. У Морі-сана, здавалося, було незліченно багато знайомих зі світу розваг, і злиденні трупи бродячих акторів, танцівників і музикантів безнастанно прибували на віллу, і їх там зустрічали, як дорогих друзів, з якими давно не бачились. Тоді алкоголь лився рікою, а наші гості співали і танцювали цілісіньку ніч, і незабаром когось неодмінно доводилося посилати в найближче село, щоб розбудити продавця вина й поповнити наші запаси. Одним із тодішніх постійних гостей був казкар на ім’я Макі, опасистий веселун, який своїми оповідками про минулі часи міг учинити так, що ми то безпорадно реготали, то, вже за мить, гірко плакали. Роками пізніше я кілька разів натрапляв на Макі у «Міґі-Хідарі», і ми з певним зчудуванням згадували ті ночі на віллі. Макі уперто мене запевняв, що чудово пам’ятає, як багато з тих наших гульбищ затягувалися до других півнів і тривали весь наступний день до пізньої ночі. Хоча я не був у цьому аж такий упевнений, усе ж мусив визнати, що таки пам’ятаю випадки, коли вдень на віллі Морі-сана, хоч куди кинь, лежали сплячі або ж просто виснажені тіла, деякі з яких валялися просто на подвір’ї під пекучим сонцем.

Щоправда, одну з таких ночей я пам’ятаю досить добре. Пригадую, як мені на якусь мить вдалося втекти від забав, і я вийшов на подвір’я, вдячно насолоджуючись свіжим нічним повітрям. Пам’ятаю, як підійшов до входу в комірчину, і, перш ніж зайти всередину, озирнувся і глянув на кімнату, в якій розважалися мої приятелі й наші гості. Мені було видно, як за паперовими перегородками численні силуети кружляють у танці, і я чув, як крізь ніч до мене долинає голос музики.

Я подався до комірчини, одного з небагатьох місць на віллі, де можна було скільки завгодно просидіти у спокої. Припускаю, що за давніх часів, коли на віллі були охоронці і слуги, це приміщення використовували для зберігання зброї й обладунків. Та коли тієї ночі я зайшов у комірчину і запалив ліхтар, що висів над дверима, то побачив силу-силенну розкиданих на підлозі речей, аж годі було пройти, не перескакуючи з місця на місце; повсюди лежали купи зв’язаних мотузкою старих полотен, поламані мольберти, найрізноманітніші горщики та глечики, з яких стирчали пензлі або палички. Помітивши незаставлений шматочок підлоги, я дістався до нього і сів. Лампа біля дверей світила так, що від речей зусібіч мене лягали величезні тіні; ефект був моторошний, неначе сидиш посеред якогось гротескного мініатюрного кладовища.

Мабуть, я повністю поринув у власні роздуми, бо почувши, як двері в комірчину відсунулися, аж здригнувся від несподіванки. Підняв очі і побачив, що на порозі стоїть Морі-сан.

– Доброго вечора, сенсею, – поспішно привітався я.

Можливо, лампа над дверима недостатньо освітлювала ту частину кімнати, де я сидів, чи, може, моє обличчя попросту було в тіні. Хай там як, Морі-сан вдивився поперед себе і запитав:

– Хто тут? Оно?

– Так, сенсею.

Якийсь час він і далі вдивлявся поперед себе, а тоді, знявши ліхтар із балки і тримаючи його перед собою, почав пробиратися до мене, обережно переступаючи через розкидані на підлозі речі. Поки він ішов, через ліхтар у його руці тіні навколо нас заворушилися. Я поквапився розчистити для нього місце на підлозі, але, перш ніж устиг закінчити, Морі-сан уже вмостився на стару дерев’яну скриню. Він глибоко зітхнув і сказав:

– Я вийшов на вулицю, щоб трохи дихнути свіжим повітрям, і побачив, що тут горить ліхтар. Усюди тьма-тьмуща, а тут – горить світло. І я собі подумав: та комірчина – геть нікудишній сховок для якоїсь пари коханців. Хоч би хто там був, йому, либонь, самотньо.

– Сенсею, я, мабуть, просто надто занурився у свої роздуми. Я не планував так надовго тут затримуватися.

Він поставив ліхтар біля себе на підлогу, і з того місця, де я сидів, мені тепер було видно лише його силует.

– Мені здалося, що ти дуже впав у око одній із танцівниць, – сказав він. – Вона розчарується, коли побачить, що як споночіло, за тобою і слід захолов.

– Сенсею, я аж ніяк не хотів нечемно повестися з нашими гостями. Як і ви, я просто вийшов подихати свіжим повітрям.

На якийсь час запала мовчанка. Через двір до нас долинали звуки співів і плескання в такт.

– Скажи мені, Оно, – знову озвався Морі-сан, – що ти думаєш про мого давнього приятеля Ґісабуро? Непересічний персонаж, еге ж?

– Авжеж, сенсею. Він видався мені напрочуд люб’язним джентльменом.

– Хай він тепер і вдягнений у дрантя, але колись був справжньою знаменитістю. І як ми сьогодні переконалися, він іще не втратив своєї колишньої майстерності.

– Так і є.

– Тоді, Оно, що ж тебе так тривожить?

– Тривожить, сенсею? Нічого, зовсім нічого.

– Може, тебе трохи ображає поведінка старого Ґісабуро?

– Анітрохи не ображає, сенсею, – ніяково засміявся я. – Ні, анітрохи. Такий привітний джентльмен.

Ми ще трохи побесідували, обговорюючи будь-які теми, що спадали на думку. Та коли Морі-сан знову заговорив про мої «тривоги», і я зрозумів, що він готовий сидіти тут доти, доки я не скину свій тягар із плечей, я нарешті сказав:

– Ґісабуро-сан справді справляє враження украй доброзичливого чоловіка. Дуже люб’язно з його боку і з боку його танцівників так чудово нас розважати. Але одне не виходить мені з голови, сенсею: такі самі артисти, як вони, багато разів навідувалися до нас за останні кілька місяців.

Морі-сан нічого на це не відповів, отож я продовжив:

– Даруйте, сенсею, я аж ніяк не хочу виказати неповагу до Ґісабуро-сана чи його друзів. Але часами така ситуація не вкладається мені в голові. Не розумію, чому ми, художники, мусимо присвячувати стільки свого часу розвагам у товаристві таких людей, як Ґісабуро-сан.

Здається, саме цієї миті мій учитель зіп’явся на ноги і, тримаючи ліхтар у руці, пробрався до задньої стіни комірчини. Раніше цю стіну огортала темрява, та коли він підніс до неї ліхтар, в яскравому світлі стало видно три дерев’яні гравюри, що висіли одна під одною. На кожній з них була зображена гейша, яка поправляє свою куафюру, сидячи на підлозі спиною до художника. Морі-сан кілька хвилин уважно розглядав картини, підносячи ліхтар то до однієї, то до іншої. Відтак він похитав головою і пробурмотів собі під ніс:

– Безнадійно дефектні. І все через буденні клопоти, – кілька секунд по тому, не відвертаючись від картин, він додав: – Але художник завжди особливо тепло ставиться до своїх ранніх робіт. Можливо, колись ти так само ставитимешся до тих робіт, які створив тут, – він знову захитав головою і сказав: – Але ці роботи безнадійно дефектні, Оно.

– Сенсею, я не можу з вами погодитися, – відповів я. – На мою думку, ці гравюри – чудовий приклад того, як талант художника може долати обмеження певного стилю. Я вже не раз думав, як же прикро, що ранні гравюри сенсея заховані в таких ось приміщеннях. Їх потрібно виставляти напоказ поруч з іншими його картинами.

Морі-сан був повністю поглинутий розгляданням своїх робіт.

– Безнадійно дефектні, – повторив він. – Але, мабуть, я просто був дуже молодий, – він знову поводив ліхтарем, від чого одна гравюра поринула в темряву, а інша виринула. Тоді сказав: – Це все гейші з одного окія в Хончо. За моєї молодості цей будинок для проживання гейш вважався одним із найкращих. Ми з Ґісабуро частенько навідувалися в такі місця, – потім, після короткої паузи, він додав: – Ці гравюри безнадійно дефектні, Оно.

– Але, сенсею, як на мене, навіть найприскіпливіший критик не побачить на них жодних дефектів.

Ще якийсь час він продовжував розглядати картини, а потім поволі пішов до іншого кінця кімнати. Мені здалося, що йому знадобилося на диво багато часу, щоби пробратися поміж предметів, які валялися на підлозі; час від часу я чув, як він бубонить щось собі під ніс і як відпихає ногою якийсь глечик чи ящик. Ба більше, раз чи двічі я навіть подумав, що посеред тих хаотичних куп мотлоху Морі-сан і справді щось шукає – може, ще якісь свої ранні роботи, – але зрештою він знову всівся на стару дерев’яну скриню й глибоко зітхнув. Після кількох хвилин тиші сказав:

– Ґісабуро – нещасна людина. Життя у нього було невеселе. Його талант зійшов нанівець. Усі, кого він любив, або вже давно померли, або зреклися його. Навіть за нашої молодості він уже був самотній і сумний чоловік, – Морі-сан на хвильку замовк, а відтак продовжив: – Але іноді ми ходили у квартали насолоди розважатися з жінками, і тоді Ґісабуро ставав щасливою людиною. Тамтешні жінки говорили йому все, що він хотів почути, і принаймні поки тривала ніч, він вірив їхнім словам. Звісно, з настанням ранку все змінювалося, бо він був занадто розумний, щоби продовжувати вірити всіляким небилицям. Але, попри це, Ґісабуро все одно дуже цінував такі ночі. Усе найкраще в житті, любив повторювати він, зароджується вночі і зникає з першими променями світанку. Розумієш, Оно, той світ, який люди називають хитким, Ґісабуро вмів цінувати, як ніхто.

Морі-сан знову замовк. Я й досі бачив лише його силует, але мені здалося, що він прислухається до звуків веселощів, які долинали знадвору. Потім він сказав:

– Тепер він іще більше постарів і посмутнів, але у всьому іншому майже не змінився. Цієї ночі він такий самий щасливий, як колись у тих будинках розваг, посеред гейш, – він глибоко вдихнув, так наче курив люльку. А потім продовжив: – Найделікатніша, найкрихкіша краса, яку художник може надіятися відтворити, витає в тих будинках розваг після настання темряви. А в такі ночі, як сьогоднішня, Оно, дещиця цієї краси витає і в нашому скромному житлі тут. А щодо гравюр, які там висять, Оно, то вони не передають і крихти тієї скороминущості й ілюзорності. Вони фундаментально дефектні, Оно.

– Але, сенсею, на мою думку, ці гравюри просто приголомшливо передають саме те, про що ви кажете.

– Я був дуже молодий, коли створив ці роботи. Мабуть, мені не вдалося тоді належно уславити той хиткий світ, бо я не міг змусити себе повірити в його цінність. Молоді чоловіки часто потерпають через почуття вини, віддаючись насолодам, і, гадаю, я не був винятком. Мабуть, тоді я думав, що збувати час у таких закладах, переводити свій талант, уславляючи щось аж таке невловиме і швидкоплинне, це все така марнота, таке декадентство. Важко оцінити красу світу, коли сумніваєшся, чи він бодай має право на існування.

Я обміркував його слова, а тоді сказав:

– Справді, сенсею, мушу визнати, що ваші слова так само стосуються і моїх робіт. Я докладу всіх зусиль, щоб це виправити.

Здавалося, Морі-сан мене навіть не почув.

– Але відтоді, Оно, всі мої сумніви канули в забуття, – провадив далі він. – Коли я вже буду в літах, оглянуся на своє життя й побачу, що присвятив його намаганню передати унікальну красу того світу, то точно буду собою задоволений. І ніхто на світі не зможе мене переконати, що я прожив своє життя даремно.

Авжеж, цілком можливо, що Морі-сан не дослівно сказав саме це. Справді, добре все обдумавши, мені тепер видається, що такі фрази радше скидаються на те, що виголошував я своїм же учням глибокої ночі після кількох чарок у «Міґі-Хідарі». «Ви, молоде покоління японських художників, несете велику відповідальність перед культурою нашої нації. Я пишаюся мати таких митців, як ви, серед своїх учнів. І хоч сам я заслуговую лишень незначної похвали за свої картини, коли мені доведеться оглянутися на своє життя й пригадати, що я допоміг зародитися й розвинутися кар’єрі кожного з вас, ніхто на світі не зможе мене переконати, що я прожив своє життя даремно». І щоразу після таких моїх промов усі ті юнаки, що збиралися коло столу, починали один поперед одного вимагати, щоб я так не принижував власних картин – які, як вони мене палко переконували, справді визначні й неодмінно посядуть своє місце в житті прийдешніх поколінь. Але знову ж таки, як я вже казав, багато фраз і виразів, які стали мені притаманні, я насправді успадкував від Морі-сана, отож цілком можливо, що учитель тієї ночі сказав достеменно ці слова, і вони так сильно тоді мене вразили, що назавжди закарбувалися в пам’яті.

Але я знову відволікся. Намагався розповісти, як місяць тому ми з онуком обідали в одному з кафе універмагу після тієї прикрої розмови з Сецуко в парку Кавабе. Здається, я саме переповідав, як Ічіро тоді вихваляв шпинат.

Пригадую, коли принесли наш обід, Ічіро повністю поринув у розглядання шпинату, час від часу тикаючи в нього ложкою. Потім відірвав погляд від тарілки і сказав:

– Оджі, поглянь!

Він наклав якомога більше шпинату на ложку, підняв її високо вгору й узявся скидати все собі в рот. Його рухи нагадували рухи п’яниці, який намагається витрусити з пляшки останні краплі спиртного.

– Ічіро, – сказав я, – мені здається, ти поводишся не зовсім чемно.

Але мій онук і далі накладав собі до рота дедалі більше шпинату і завзято жував. Він поклав ложку, лише коли в ній уже нічого не залишилося, а його щоки мало не репалися. Потім, і далі жуючи, він з суворим виразом обличчя випнув груди і взявся вимахувати кулаками в повітрі.

– Ічіро, що це ти робиш? Поясни, що ти задумав.

– Угадай, Оджі! – сказав він, іще й досі не проковтнувши шпинату.

– Гм-м, Ічіро, я навіть не знаю. Чоловік напився саке і тепер лізе в бійку. Ні? Тоді скажи мені. Оджі не може відгадати.

– Моряк Папай!

– Хто це такий, Ічіро? Ще один із твоїх улюблених героїв?

– Моряк Папай їсть шпинат. І шпинат дає йому силу.

Він знову випнув груди і почав вимахувати кулаками в повітрі.

– Ясно, Ічіро, – сміючись, відповів я. – Шпинат і справді дуже корисний.

– А від саке з’являється сила?

Я всміхнувся й похитав головою.

– Саке може змусити тебе повірити в те, що ти сильний. Але насправді, Ічіро, коли вип’єш саке, сили не прибавляється ні на йоту.

– Оджі, чому тоді чоловіки п’ють саке?

– Не знаю, Ічіро. Може, щоби бодай ненадовго повірити, що стали сильнішими. От тільки сил від саке не прибавляється.

– А від шпинату ще й як прибавляється.

– Отже, значно краще їсти шпинат, аніж пити саке. Тож ти, Ічіро, можеш і надалі їсти шпинат. Але поглянь, у тебе на тарілці ще ж стільки всього іншого залишилося.

– Саке мені теж подобається пити. І віскі. Вдома у нас є міні-бар, і я завжди туди ходжу.

– Справді, Ічіро? Як на мене, краще тобі і надалі їсти шпинат. Як ти й казав, від шпинату в тебе з’явиться багато сили.

– Найбільше мені подобається саке. Я випиваю десять пляшок щовечора. А потім я випиваю десять пляшок віскі.

– Справді, Ічіро? Оце вже серйозне пияцтво. Ти, певно, завдав мамі чимало клопотів.

– Жінки ніколи не зрозуміють, чому ми, чоловіки, п’ємо, – відповів Ічіро і знову перевів увагу на свій обід. Але вже невдовзі він знову підняв погляд і сказав: – Оджі прийде сьогодні на вечерю.

– Так, Ічіро. Тітка Норіко, мабуть, приготує сьогодні щось особливе.

– Тітка Норіко купила саке. Вона сказала, що Оджі і дядечко Таро все вип’ють.

– Що ж, може, і справді вип’ємо. Жінки, ясна річ, теж захочуть трошки пригубити. Але вона правду каже, Ічіро. Саке здебільшого п’ють чоловіки.

– Оджі, а що станеться, якщо жінка вип’є саке?

– Гм-м. Важко сказати. Жінки не такі сильні, як ми, чоловіки. Отож вони можуть сп’яніти дуже швидко.

– Тітка Норіко точно може сп’яніти! Вона вип’є зовсім трохи саке й одразу сп’яніє!

Я засміявся.

– Так, цілком можливо.

– Оце тітка Норіко сп’яніє! Вона співатиме пісень і засне просто коло столу!

– Тоді, Ічіро, – сказав я, сміючись, – нам, чоловікам, краще притримувати саке для себе, еге ж?

– Чоловіки сильніші і тому можуть більше випити.

– Правильно, Ічіро. Краще нам самим пити саке.

Я на хвильку замислився, а тоді додав:

– Ічіро, тобі вже вісім років. Ти стаєш справжнім чоловіком. Хтозна, може, Оджі подбає про те, щоб і тобі сьогодні ввечері перепало трохи саке.

Мій онук трохи перелякано глянув на мене, але промовчав. Я усміхнувся до нього і перевів погляд на блідо-сіре небо за великим вікном коло нас.

– Ічіро, тобі так і не випала нагода познайомитися зі своїм дядечком Кенджі. Коли він був твоїм ровесником, то був такий же великий і сильний хлопець, як і ти зараз. Пам’ятаю, він уперше спробував саке приблизно в твоєму віці. Ічіро, я подбаю про те, щоб і ти сьогодні зміг пригубити саке.

Здавалося, на якийсь час Ічіро задумався над моїми словами. А відтак сказав:

– Мама, мабуть, буде не в захваті.

– Ти за це не хвилюйся, Ічіро. Оджі знає, як її втихомирити.

Ічіро втомлено похитав головою.

– Жінки ніколи не можуть зрозуміти, нащо чоловіки п’ють, – зауважив він.

– Що ж, пора й тобі, справжньому чоловіку, спробувати трохи саке. Не хвилюйся за маму, Ічіро, залиш її на Оджі. Ми ж не можемо дозволити, щоб жінки нами керували, правда?

На якийсь час мій онук повністю поринув у роздуми. Аж раптом дуже голосно сказав:

– Тітка Норіко може напитися!

Я засміявся й відповів:

– Подивимось, Ічіро.

– Тітка Норіко може дуже напитися!

Хвилин через п’ятнадцять, коли ми вже чекали на морозиво, Ічіро замислено запитав:

– Оджі, а ти знав Юджіро Наґучі?

– Ічіро, ти, певно, маєш на увазі Юкіо Наґучі. Ні, я ніколи не був з ним особисто знайомий.

Мій онук нічого не відповів, нібито вивчаючи власне відображення у шибці.

– Мені здалося, – провадив далі я, – що твоя мама теж думала про пана Наґучі сьогодні зранку, коли я розмовляв з нею в парку. Я так розумію, дорослі говорили про нього вчора за вечерею, так?

Якусь мить Ічіро продовжував розглядати своє відображення. Потім повернувся до мене і запитав:

– Пан Наґучі був такий самий, як Оджі?

– Чи був пан Наґучі схожий на мене? Твоя мати, наприклад, так не вважає. Просто якось я сказав дещо про нього твоєму дядечку Таро, нічого серйозного. А твоя мати чомусь надала цьому величезного значення. Я вже й не пригадаю, про що ми з дядечком Таро взагалі тоді говорили, але Оджі між іншим сказав, що він має дещо спільне з такими людьми, як пан Наґучі. Ічіро, скажи мені, про що дорослі говорили вчора ввечері?

– Оджі, а чому пан Наґучі наклав на себе руки?

– Ніхто не знає напевно, Ічіро. Я ніколи не був особисто знайомий із паном Наґучі.

– Але він був поганою людиною?

– Ні, він не був поганою людиною. Він просто дуже багато працював в ім’я того, що, на його думку, на той момент було найправильніше. Але розумієш, Ічіро, коли війна закінчилася, все дуже змінилося. Перед цим пісні, які написав пан Наґучі, були дуже популярні, не лише в нашому місті, а й по всій Японії. Вони звучали по радіо й у барах. І такі, як твій дядечко Кенджі, співали їх, коли марширували і коли йшли в бій. А після війни пан Наґучі вирішив, що його пісні були... були помилкою. Він почав думати про всіх тих людей, які загинули, про всіх маленьких хлопчиків, твоїх ровесників, Ічіро, які залишилися без батьків, і, думаючи про це, він вирішив, що, мабуть, його пісні були помилкою. І він подумав, що йому варто вибачитися. Перед усіма, хто ще живий. Перед маленькими хлопчиками, які залишилися без батьків. І перед батьками, які втратили таких маленьких хлопчиків, як ти. Він хотів вибачитися перед усіма цими людьми. Я думаю, тому він і наклав на себе руки. Ічіро, пан Наґучі аж ніяк не був поганою людиною. Він був відважний, бо зміг визнати свої помилки. Він був дуже хороброю й благородною людиною.

Ічіро замислено на мене дивився. Я всміхнувся і запитав:

– У чому річ, Ічіро?

Мій онук, здавалося, от-от збирався щось сказати, але потім знову відвернувся й почав розглядати своє відображення у шибці.

– Твій Оджі не хотів сказати нічого такого, підмітивши, що вони з паном Наґучі мають дещо спільне, – пояснив я. – Він просто хотів пожартувати, от і все. Так і скажи своїй мамі, коли наступного разу мова зайде про пана Наґучі. Бо, судячи з того, що вона сьогодні вранці мені наговорила, вона все зрозуміла неправильно. Що сталося, Ічіро? Ти раптом так притих.

Після обіду ми якийсь час іще походили по магазинах в центрі міста, розглядаючи іграшки і книжки. Потім, у другій половині пообіддя, я пригостив Ічіро ще одним морозивом в одному з тих вишуканих просторих кафе на вулиці Сакурабаші, і опісля ми вирушили до нової квартири Таро і Норіко в Ізумімачі.

Район Ізумімачі, як ви, мабуть, знаєте, тепер неабияк популярний серед молодих пар із найкращих сімей, і там панує атмосфера чистоти і респектабельності. Але більшість цих багатоквартирних новобудов, які так до вподоби молодим подружжям, видалися мені нудними і тісними. До прикладу, помешкання Таро і Норіко – це маленька двокімнатна квартира на третьому поверсі: стелі низькі, стіни тонкі, тож чути сусідів, а вікна виходять на такий самий будинок навпроти. Пробувши в них вдома зовсім недовго, у мене розвинулася клаустрофобія, і я певен, що це не лише тому, що я звик до свого просторого традиційного дому. Щоправда, Норіко страшенно пишається своєю квартирою й невтомно вихваляє її «сучасні» зручності. Мовляв, у такій квартирі легко підтримувати чистоту і вентиляція дуже добре працює; а ще у всьому будинку кухня й ванна спроектовані за західним зразком, який, як запевнила мене донька, значно практичніший, аніж, наприклад, планування нашого дому.

Хоч би яка була та кухня зручна, вона зовсім крихітна, і коли того вечора я зайшов туди, щоб подивитися, як мої доньки готують вечерю, мені просто ніде було стати. Через це і через те, що мої доньки видавалися дуже заклопотаними, я не затримався там надовго, та все ж підмітив:

– Знаєте, Ічіро сьогодні мені сказав, що він хотів би спробувати трішки саке.

Сецуко і Норіко, які стояли пліч-о-пліч, нарізаючи овочі, відразу ж завмерли і підняли на мене погляд.

– Я все обдумав і вирішив, що варто дозволити йому пригубити трохи саке, – провадив далі я. – Але, може, варто розвести його водою.

– Вибач, батьку, – відповіла Сецуко, – але ти хочеш сказати, що Ічіро варто сьогодні налити саке?

– Лише кілька крапель. Зрештою, він уже великий хлопець. Але я б радив розвести саке водою.

Мої доньки переглянулися. Відтак Норіко сказала:

– Батьку, йому лише вісім років.

– Від кількох крапель саке ніякої шкоди йому не буде, надто якщо розвести його водою. Ви, жінки, напевно цього не розумієте, але для хлопців віку Ічіро такі речі дуже важливі. Йдеться про його власну гордість. Він запам’ятає цю подію на все своє життя.

– Батьку, що за нісенітниця, – сказала Норіко. – Ічіро просто стане погано.

– Нісенітниця це чи ні, а я добре все обдумав. Ви, жінки, іноді просто не можете зрозуміти, що для хлопця означає його гордість, – я показав пальцем на пляшку саке, яка стояла на полиці над їхніми головами. – Вистачить і кількох крапель.

Я вже був намірився виходити, аж раптом почув, як Норіко каже сестрі:

– Сецуко, про це не може бути й мови. Не знаю, що батько собі думає.

– Та що ви так розхвилювалися? – запитав я, обернувшись в одвірку. Десь позаду, з вітальні, долинав сміх Таро й Ічіро. Я стишив голос і продовжив: – Хай там як, а я йому пообіцяв, і тепер він цього чекає. Ви, жінки, іноді просто не розумієте, що таке власна гордість.

Я вже зібрався піти, але знову почув доньчин голос, і цього разу говорила Сецуко:

– Дуже люб’язно з батькового боку проявити таку уважність до почуттів Ічіро. Та мені здається, що краще зачекати, поки Ічіро ще трохи виросте.

Я хихотнув.

– Знаєш, я пам’ятаю, як твоя мати точнісінько так само протестувала, коли я вирішив дати Кенджі спробувати саке в такому самому віці. І це йому аж ніяк не зашкодило.

Я відразу пошкодував, що згадав ім’я Кенджі у такій буденній суперечці. Справді, здається, я так роздратував себе своїми ж словами, що не дуже вслухався в наступну репліку Сецуко. А вона, як я пригадую, сказала щось на кшталт:

– Поза всяким сумнівом, батько напрочуд ретельно й уважно підійшов до виховання мого брата. Попри це, зважаючи на минулі події, можна припустити, що принаймні щодо одного чи двох питань мати таки мала слушність.