Текст книги "Ещё один день (СИ)"

Автор книги: Fomcka2108

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 13 страниц)

– Пан Мацуда зараз прийде, – і вийшла.

Я познайомився з Мацудою, ще коли жив на віллі Сейджі Меріями, куди ми з Черепахою переїхали, покинувши фірму Такеди. Насправді, коли Мацуда того дня вперше з’явився на віллі, я там мешкав, напевно, вже років шість. Тоді з самого ранку падав дощ, і ми коротали час, випиваючи і граючи у карти в одній з кімнат. Відразу після обіду, саме коли ми відкоркували чергову велику пляшку, знадвору долинув чийсь незнайомий голос.

Голос цей звучав голосно і впевнено, і ми всі відразу ж замовкли і налякано переглянулися. Насправді ми всі подумали про те саме – що це поліція приїхала робити нам зауваження. Звичайно ж, це було з нашого боку геть ірраціонально, бо ми ж не вчинили ніякого злочину. І якби, приміром, хтось засумнівався в правильності нашого способу життя під час котроїсь із розмов у барі, кожен із нас міг би рішуче дати йому відсіч. Але той упевнений голос, який вигукував: «Є хто вдома?» – застав нас зненацька і змусив відчути провину за наші пиятики до ночі, спання майже до обіду, за все наше неорганізоване життя на цій старій віллі.

Тому лише перегодя один із моїх товаришів, який сидів найближче до перегородки, відсунув її й перекинувся кількома словами з незнайомцем, а відтак, повернувшись до мене, сказав:

– Оно, тут якийсь пан хоче з тобою поговорити.

Я вийшов на веранду і побачив худорлявого молодика приблизно мого віку, який стояв посередині великого квадратного подвір’я. У моїй пам’яті добре закарбувався цей момент першої зустрічі з Мацудою. Тоді саме перестало дощити, і вийшло сонце. Навколо Мацуди стояли калюжі води, а земля була встелена голками кедрів, які росли зусібіч. Він був одягнений аж надто розкішно, як на поліціянта; ідеального крою пальто з високим ледь піднятим коміром, капелюх хвацько натягнутий на очі. Коли я вийшов, він саме зацікавлено розглядав усе довкола, і щось у тому, як він це робив, одразу ж викликало в мене підозру, що переді мною напрочуд самовпевнена людина. Він помітив мене і неспішно підійшов до веранди.

– Пан Оно?

Я запитав, чим можу бути йому корисний. Він обернувся, знову окинув поглядом територію, а тоді всміхнувся до мене.

– Цікава місцина. Ця будівля, напевно, була колись достоту велична. І володів нею, мабуть, якийсь лорд.

– Так.

– Пане Оно, мене звуть Чішу Мацуда. Ми з вами листувалися. Я працюю в товаристві «Окада-Шінґен».

Товариства «Окада-Шінґен» більше не існує – воно стало однією з багатьох жертв окупаційного режиму, – але цілком імовірно, ви чули про нього або принаймні про ті виставки, які воно організовувало щороку до початку війни. Виставка «Окада-Шінґен» якийсь час була єдиним місцем у нашому місті, де художники і гравери-початківці могли завоювати публічне визнання. Ба більше, їхня репутація в останні довоєнні роки так зросла, що більшість найвідоміших художників міста виставляли там свої найновіші роботи поруч із роботами художників-початківців. У зв’язку з цією виставкою мені і надіслали лист із товариства «Окада-Шінґен» ще за кілька тижнів до того пообіддя, коли нас навідав Мацуда.

– Пане Оно, мене дещо спантеличила ваша відповідь, – сказав Мацуда. – Тому я подумав, що краще зустрітися з вами особисто і розпитати, в чому річ.

Я холодно на нього подивився й відповів:

– Як на мене, я все вичерпно пояснив у своєму листі. Утім, дуже люб’язно з вашого боку відвідати мене особисто.

Навколо його очей з’явилася легка посмішка.

– Пане Оно, – сказав він, – мені здається, ви відмовляєтеся від чудової пропозиції підвищити свою репутацію. Отож, будьте ласкаві, поясніть мені ось що: коли ви так твердо заявляєте, що не хочете мати з нами нічого спільного, то це ваша особиста думка? Чи, може, це думка, нав’язана вашим учителем?

– Звісно, я звернувся до вчителя за порадою. Я цілком упевнений, що рішення, яке я пояснив вам у своєму останньому листі, цілком правильне. Дуже люб’язно, що ви мене ось так навідали, але, на жаль, я зараз страшенно зайнятий і не можу запропонувати вам зайти. Отож дозвольте побажати вам усього найкращого.

– Пане Оно, зачекайте хвилинку, прошу вас, – мовив Мацуда з посмішкою, яка ставала чимраз глузливіша. Він ступив іще декілька кроків, підійшов зовсім близько до веранди і, дивлячись мені у вічі, сказав:

– Правду кажучи, мене анітрохи не турбує та виставка. Там і без вас вистачає достойних художників. Пане Оно, я приїхав сюди, бо хотів з вами познайомитися.

– Справді? Дуже ґречно з вашого боку.

– Так. Я хотів сказати, що ті ваші роботи, які вдалося побачити, мене дуже вразили. На мою думку, ви дуже талановитий художник.

– Дуже люб’язно. Поза всяким сумнівом, я багато чому завдячую своєму чудовому вчителю і його настановам.

– Безперечно. А тепер, пане Оно, забудьмо на хвильку про цю виставку. Ви повинні зрозуміти, що я працюю у товаристві «Окада-Шінґен» не просто якимось клерком. Я справжній поціновувач мистецтва. Я маю свої переконання й пасії. І коли зрідка мені трапляється талант, який по-справжньому хвилює, то я тоді відчуваю, що мушу щось з цим робити. Пане Оно, мені б дуже хотілося обговорити з вами кілька ідей. Ідей, які, можливо, ніколи досі не спадали вам на думку, але які, насмілюсь припустити, стануть в пригоді вашому розвитку як художника. Утім, я не хочу більше вас затримувати. Дозвольте мені бодай залишити свою візитку.

Він дістав з гаманця візитку, поклав її на краю веранди і, коротко вклонившись, пішов геть. Але ще навіть не дійшовши до середини подвір’я, озирнувся й гукнув мені:

– Пане Оно, прошу вас, уважно обдумайте має прохання. Я просто хочу обговорити з вами кілька ідей, от і все.

Це було майже тридцять років тому, коли ми обидва були молоді й амбітні. Вчора Мацуда мав геть інакший вигляд. Недуги понівечили його тіло, і його колись вродливе, самовпевнене обличчя спотворила нижня щелепа, яка, здавалося, ніяк не могла вирівнятися з верхньою. Жінка, яка відчинила мені двері, завела його в кімнату і допомогла сісти. Коли ми нарешті опинилися наодинці, Мацуда подивився на мене і сказав:

– А ти добре зберігся. Що ж до мене, то ти бачиш, що моє здоров’я від часу нашої останньої зустрічі стало ще нікудишнішим.

Я висловив співчуття, але запевнив, що вигляд він має не аж такий уже й поганий.

– Не клей дурня, Оно, – сказав він, усміхнувшись. – Я добре знаю, як швидко сили покидають мене. Залишається тільки сидіти і чекати, чи зможе моє тіло відновитися, чи стане ще гірше. Але годі про сумне. Мені трохи дивно, що ти вирішив знову мене навідати. Ми з тобою розійшлися не зовсім по-дружньому.

– Справді? Я й не знав, що ми посварилися.

– Авжеж, що ні. Чого б це нам сваритися? Я радий, що ти знову прийшов до мене в гості. Від часу нашої останньої зустрічі вже, мабуть, минуло років три.

– Здається, так. Я не мав наміру тебе уникати. Давно вже збирався навідатися. Але то одне, то інше...

– Звісно, – відповів він. – У тебе вдосталь клопотів. Вибач, будь ласка, що я не зміг прийти на похорон Мічіко-сан. Я все хотів написати тобі і вибачитися. Річ у тім, що я почув про те, що сталося, аж кілька днів потому. Та й здоров’я моє...

– Так, так. Насправді, я певен, що їй було б ніяково від такої велелюдної пафосної церемонії. Хай там як, а вона знала, що думками ти був із нею...

– Я пам’ятаю, коли вас із Мічіко-сан звели докупи, – він засміявся й кивнув сам до себе. – Знаєш, Оно, того дня я дуже радів за тебе.

– Справді, – відповів я й теж засміявся. – Ти був нашим посередником. Той твій дядечко ніяк не міг упоратися з цим завданням.

– Правду кажеш, – усміхнувшись, відповів Мацуда, – твої слова знову нагадали мені про ту пору. Дядечко весь час почувався так ніяково, що варто було йому щось сказати чи зробити, як він притьмом увесь покривався багрянцем. Пам’ятаєш ту передшлюбну зустріч у готелі «Янаґімачі»?

Ми обидва засміялися, і я сказав:

– Ти багато для нас зробив. Сумніваюся, що без твоєї участі щось би з того вийшло. Мічіко завжди згадувала про тебе з вдячністю.

– Це так жорстоко, – сказав Мацуда, зітхаючи. – І війна тоді вже ж майже закінчилась. Я чув, що це був якийсь дуже несподіваний авіанапад.

– Справді, так і було. Майже ніхто більше не постраждав. Це справді жорстоко, як ти слушно зауважив.

– Вибач, я розбурхую жахливі спогади.

– Зовсім ні. Це навіть заспокоює – отак пригадувати її з тобою. Я відразу бачу її такою, якою вона була колись.

– Так.

Та сама жінка принесла нам чаю. Поки ставила тацю, Мацуда сказав до неї:

– Пані Сузукі, це мій давній приятель і колега. Колись ми були дуже близькі.

Вона повернулася до мене і вклонилася.

– Пані Сузукі водночас виконує роль і моєї домоправительки, і моєї медсестри, – сказав Мацуда. – Те, що я ще дихаю, – її заслуга.

Пані Сузукі засміялася, знову вклонилася й вийшла з кімнати.

Після того, як вона пішла, ми декілька хвилин сиділи мовчки, спрямувавши погляди на сад, який виднівся з-поза загородки, яку пані Сузукі відсунула раніше. З того місця, де я сидів, було видно пару солом’яних сандалів, які залишили на сонці на веранді. Але самого саду я майже не бачив, і на якусь мить мені закортіло підвестися й вийти на веранду. Та коли я усвідомив, що Мацуда захоче до мене приєднатися, а йому це буде вкрай важко, я так і залишився на своєму місці і задумався, чи досі сад такий самий, як і колись.

Як я пригадував, сад Мацуди хоч був і невеликий, але впорядкований з неабияким смаком: м’який мох під ногами, декілька невеликих статурних дерев і глибокий став. Поки ми з Мацудою сиділи у вітальні, до мене час від часу долинав знадвору якийсь плюскіт, і я вже було збирався його запитати, чи він досі тримає у ставку коропів, аж він озвався сам:

– Я не перебільшував, коли сказав, що завдячую пані Сузукі своїм життям. Неодноразово її присутність відігравала вирішальну роль. Розумієш, Оно, попри все, я зумів не втратити якихось своїх заощаджень і статків. Тому можу собі дозволити платити їй зарплату. Не всім так пощастило. Заможною людиною мене не назвеш, але якби я дізнався, що мій давній товариш і колега опинився у скрутному становищі, то, безперечно допоміг би. Зрештою, дітей, яким я міг би залишити гроші, у мене нема.

Я засміявся:

– Той самий старий Мацуда. Дуже прямолінійний. Дуже люб’язно з твого боку, але я прийшов з іншої причини. Мені теж вдалося зберегти деякі свої статки.

– А, радий це чути. Пам’ятаєш Накане, директора Імперського коледжу Мінамі? Ми з ним вряди-годи бачимося. Нині він мало що не просить милостиню. Звісно, він намагається вдавати, що все гаразд, але насправді живе повністю на позичені гроші.

– Який жах.

– Життя було до нас не зовсім справедливе, – сказав Мацуда. – Одначе ми з тобою змогли зберегти свої статки. У тебе, Оно, вдосталь причин бути вдячним. Схоже, що ти зумів зберегти і своє здоров’я.

– Справді, – відповів я. – Мені є за що бути вдячним.

Зі ставка знову долинув плюскіт води, і я подумав, що це, мабуть, просто пташки купаються біля берега.

– Твій сад звучить зовсім інакше, ніж мій, – підмітив я. – Зі самих лише звуків стає зрозуміло, що ми за містом.

– Справді? Я вже майже не пам’ятаю, як звучить місто. Останні кілька років мій світ обмежується цими стінами. Домом і садом.

– Правду кажучи, я прийшов попросити про допомогу. Не таку, про яку ти вже натякав.

– Бачу, ти образився, – відповів він, кивнувши головою. – А ти геть не змінився.

Ми обидва засміялися. Відтак він сказав:

– То чим я можу бути тобі корисний?

– Річ у тім, – почав я, – що Норіко, моя молодша донька, збирається вийти заміж, і зараз саме тривають шлюбні домовини.

– Справді?

– Щиро кажучи, я трохи за неї хвилююся. Їй уже двадцять шість років. Війна дуже ускладнила їй життя. Якби не війна, вона би вже досі точно вийшла заміж.

– Здається, я пам’ятаю панну Норіко. Але ж вона була ще геть маленька дівчинка – і ось уже двадцять шість. Як ти правильно підмітив, війна дуже все ускладнила, навіть для тих, що мали хороші шанси знайти собі пару.

– Торік вона вже майже вийшла заміж, – відповів я, – але домовини провалилися в останній момент. І от мені цікаво, раз уже ми говоримо на цю тему, чи ніхто раптом торік не звертався до тебе щодо Норіко? Я не хочу видатися зухвалим, але...

– Що ти, це ніяке не зухвальство, я тебе чудово розумію. Але ні, ніхто до мене не звертався. Однак треба врахувати, що торік цієї пори я був дуже хворий. Якби якийсь детектив і прийшов сюди, то пані Сузукі точно випровадила б його геть.

Я кивнув і сказав:

– Просто цілком можливо, що цього року хтось до тебе прийде.

– Справді? Що ж, я можу про тебе сказати лише найкраще. Зрештою, колись ми були чудовими колегами.

– Щиро дякую.

– Добре, що ти отак до мене навідався, – сказав він. – Але якщо йдеться про заміжжя панни Норіко, то тобі нема чого про мене хвилюватися. Може, наші дороги розійшлися й не в найбільшій приязні, але такі речі не повинні між нами стояти. Звісно ж, я скажу про тебе лише найкраще.

– Я у цьому не сумнівався, – відповів я. – Ти завжди був щедрою людиною.

– Хай там як, та якщо ці обставини стали нагодою для нашої зустрічі, то я тільки радий.

Мацуда з зусиллям простягнув руку і почав наливати нам чай.

– Оно, пробач, – за якийсь час мовив він, – але, здається, тебе досі щось тривожить?

– Справді?

– Вибач за прямоту, але вже незабаром прийде пані Сузукі і скаже, що мені пора відпочивати. На жаль, я не в силах подовгу засиджуватися з гостями, навіть якщо це мої давні колеги.

– Звісно, прошу тебе, пробач. Це дуже егоїстично з мого боку.

– Не говори дурниць, Оно. Не поспішай, час іще є. Я це сказав тільки тому, що як ти прийшов сюди обговорити якусь конкретну тему, то було б добре, аби ти це зробив якнайшвидше, – раптом він розсміявся й додав: – Чесне слово, через мої погані манери в тебе геть приголомшений вигляд.

– Та ні-ні. Це я повівся дуже нерозважливо. Правду кажучи, прийшов просто поговорити про заміжжя Норіко.

– Ясно.

– Хоча, – провадив я далі, – гадаю, я таки збирався обговорити з тобою деякі непередбачувані обставини. Розумієш, нинішні домовини за своєю суттю досить делікатні. І я був би тобі дуже вдячний, якби ти якнайобережніше відповідав на будь-які запитання, що тобі можуть ставити з цього приводу.

– Авжеж, – Мацуда дивився просто на мене, і в його очах проглядалися іскорки радості. – Я відповідатиму якомога обережніше.

– Особливо на запитання щодо минулого.

– Але я вже сказав, – відповів Мацуда, і голос його став трохи холодніший, – я можу сказати про тебе і про твоє минуле тільки найкраще.

– Звичайно.

Мацуда і далі пильно дивився на мене, аж ось зітхнув і озвався.

– За останні три роки я майже не виходив з дому, – сказав він. – Але все одно уважно стежу за тим, що відбувається в нашій країні. І чудово розумію, що тепер знайдеться безліч людей, готових засудити таких, як ми з тобою, саме за ті досягнення, якими ми колись так пишалися. Думаю, Оно, саме це тебе і тривожить. Ти, либонь, думаєш, що я хвалитиму тебе за те, що варто було б узагалі забути.

– Зовсім ні, – поспішно заперечив я. – І тобі, і мені справді є чим пишатися. Просто річ у тім, що коли йдеться про шлюбні перемовини, потрібно враховувати делікатність ситуації. Але ти мене заспокоїв. Я певен, що поведешся, як завжди, мудро.

– Я зроблю все, що в моїх силах, – сказав Мацуда. – Але, Оно, нам із тобою справді є чим пишатися. Не зважай на те, що тепер говорять люди. Уже незабаром, іще кілька років, і такі, як ми, зможуть ходити з високо піднятою головою й гордитися тим, що ми колись намагалися зробити. Я лишень сподіваюся дожити до цих часів. Моє єдине бажання – побачити підтвердження того, що зусилля всього мого життя були недаремні.

– Звісно. Я цілком це поділяю. Але щодо шлюбних домовин...

– Безперечно, – перебив мене Мацуда, – я докладу всіх зусиль, щоб повестися якомога обережніше.

Я вклонився, й на якийсь час ми обидва замовкли. Тоді він мовив:

– Але скажи мені, Оно, якщо ти справді так переймаєшся минулим, то, мабуть, уже навідався до кількох наших інших приятелів тієї пори?

– Насправді, ти перший, до кого я прийшов. Я й гадки не маю, де тепер більшість наших давніх друзів.

– А Курода? Я чув, що він тепер живе десь у місті...

– Справді? Ми з ним не спілкувалися ще... ще з часів війни.

– Якщо нас тривожить майбутнє панни Норіко, то варто було б розшукати Куроду, хоч би як болісно це було.

– Правду кажеш. Однак я не уявляю, де його шукати.

– Ясно. Сподіваюся, їхній детектив так само не знатиме, де він живе. Хоча ці детективи бувають дуже винахідливі.

– Так і є.

– Оно, на тобі лиця немає. А коли тільки прийшов, мав такий здоровий вигляд. От що буває, як довго сидіти поруч із хворою людиною.

Я засміявся й сказав:

– Ні-ні, просто через дітей може бути стільки хвилювань.

Мацуда знову зітхнув і мовив:

– Мені іноді кажуть, що я багато в житті втратив, бо так і не одружився й не мав дітей. Але варто мені роззирнутися, то видається, що діти – це саме лише хвилювання.

– Ти близький до правди.

– Усе одно, – провадив далі він, – добре було б знати, що є кому залишити свої статки.

– Справді.

Декілька хвилин потому, як і передбачав Мацуда, увійшла пані Сузукі і щось йому сказала. Мацуда всміхнувся й покірно мовив: – По мене прийшла моя медсестра. Але ти можеш залишатися тут, скільки хочеш. Пробач, Оно, та я мушу йти.

Пізніше, коли я чекав на зупинці на свій трамвай, щоб піднятися вгору крутим схилом пагорба і повернутися назад у місто, на душі в мене було спокійно від запевнень Мацуди, мовляв, що він «зможе сказати про мене і моє минуле лише найкраще». Ясна річ, я мав усі підстави не сумніватися у цьому і без візиту. Але, знову ж таки, завжди приємно відновити зв’язок із колишнім колегою. Загалом, учорашня поїздка в Аракаву була недаремна.

Квітень 1949 року

Три-чотири рази на тиждень, вечорами, я спускаюся стежиною до річки, до невеличкого дерев’яного місточка, що його тут досі називають Мостом Сумнівів. Ми його так називали, бо донедавна, перейшовши міст, можна було дістатися до нашого кварталу насолоди, і чоловіки, яких надто мучили докори сумління – так про них говорили, – частенько там зупинялися, не знаючи, що обрати: чи то податися на вечірні розваги, чи повернутися додому до дружини. Та якщо часами і мене можна побачити на Мості Сумнівів, коли, спершись на поручні, задумливо дивлюся на воду, це аж ніяк не означає, що я в чомусь сумніваюся. Просто мені дуже подобається стояти там на заході сонця, роздивлятися довколишні краєвиди і ті зміни, які розгортаються довкола мене.

Біля підніжжя пагорба, з якого я щойно спустився, виросло немало нових будинків. А далі берегом річки, де ще торік була лише трава і болото, тепер якась міська корпорація зводить багатоквартирні будинки для своїх майбутніх працівників. Але вони ще далеко не завершені, тому, коли сонце спускається низько над річкою, ці будівлі можна помилково сприйняти за руїни, які залишилися після бомбардування і на які досі можна натрапити в деяких частинах міста.

Утім, кожного тижня такі руїни трапляються рідше і рідше; насправді, щоб їх побачити, доведеться йти аж у північну частину міста, у район Вакамія, або ж у ту дуже понівечену територію між Хончо і Касуґамачі. Але лише торік руйнування від бомбардувань можна було побачити на кожному кроці по всьому місті. Наприклад, ота територія навпроти Мосту Сумнівів – там, де колись був наш квартал насолоди, – цієї ж пори минулого року скидалася на пустелю з уламків. Але нині там щодня вирує робота. Біля забігайлівки пані Кавакамі, де колись юрби шукачів розваг заледве протискалися крізь натовп, тепер будують широку бетоновану дорогу й обабіч неї закладають фундамент нових великих офісних будівель.

Мабуть, іще задовго до того, як одного вечора пані Кавакамі повідомила мене, що котрась із корпорацій пропонує викупити її приміщення за чималу суму, я вже змирився з тим, що їй рано чи пізно доведеться зачинити двері свого закладу і переїхати.

– Навіть не знаю, що робити, – сказала мені вона. – Покинути це місце після всіх цих років було б просто жахливо. Минулої ночі я й на волосину не зімкнула очей, обдумуючи це все. Але ж, сенсею, я собі ось що подумала: тепер, коли Шінтаро-сан більше сюди не приходить, сенсей – єдиний мій надійний клієнт. Я справді не знаю, як учинити.

Нині я й справді залишився в пані Кавакамі єдиним постійним клієнтом; Шінтаро не показувався в її генделику після того епізоду минулої зими – не інакше як йому бракує сміливості зустрітися зі мною лицем в лице. Одначе це погано позначилося на бізнесі пані Кавакамі, а вона ж не мала до того, що сталося, ніякого стосунку.

Одного вечора минулої зими ми з ним, як завжди, випивали в її барі, коли Шінтаро вперше озвучив мені своє бажання здобути вчительську посаду в одній із нових середніх шкіл. Далі він зізнався, що, виявляється, вже подав заявку на декілька таких посад. Ясна річ, минуло вже багато років, відколи Шінтаро був моїм учнем, і в тому, що він не порадився зі мною, перш ніж учиняти якісь кроки, немає нічого дивного; я цілком усвідомлював, що є безліч інших людей – його нинішній роботодавець, скажімо, – які можуть бути йому порадниками за таких ситуацій. Та, мушу визнати, мене трохи здивувало, що Шінтаро взагалі мені нічого не сказав, перш ніж розіслати анкети. Тож, коли Шінтаро постав у мене на порозі того зимового вечора незадовго після Нового року, нервово посміюючись і повторюючи: «Сенсею, це так зухвало з мого боку, отак сюди приходити», – я відчув щось на кшталт полегшення, так наче все потрохи ставало на свої місця.

Я розпалив жаровню у вітальні, і ми обидва сіли біля неї і гріли руки. Я помітив, що на поношеному Шінтаровому пальті тануть сніжинки, і запитав:

– Знову сніжить?

– Лише трошки, сенсею. Зовсім не така хурделиця, як уранці.

– Вибач, що тут у вітальні так холодно. Це чи не найхолодніша кімната в усьому домі.

– Тут зовсім не холодно, сенсею. У мене вдома значно холодніше, – він щасливо всміхнувся і потер руки над вугіллям. – Дуже люб’язно, що ви мене прийняли. Усі ці роки сенсей дуже добре до мене ставився. Мені не під силу навіть оцінити, скільки ви для мене зробили.

– Не вигадуй, Шінтаро. Насправді, мені іноді здається, що в минулому я обділив тебе увагою. Тому якщо є щось, що я можу вдіяти, щоб спокутувати цю вину перед тобою, то охоче про це вислухаю.

Шінтаро засміявся, продовжуючи потирати руки.

– Сенсею, справді, це ж нісенітниці. Мені не під силу навіть близько оцінити, скільки ви для мене зробили.

Якийсь час я поспостерігав за ним, а відтак сказав:

– Отож скажи, Шінтаро, чим я можу тобі допомогти?

Він здивовано підняв очі, а потім знову засміявся.

– Вибачте, сенсею. Я вже так зручно тут улаштувався, що й забув, навіщо прийшов, порушивши ваш спокій.

У нього, він розповів, є всі підстави для оптимізму щодо ймовірної праці в середній школі Хігашімачі; надійні джерела дали на здогад, що до його кандидатури ставляться вельми прихильно.

– Але розумієте, сенсею, є ще один чи два незначні критерії, щодо яких комісія не цілком задоволена.

– Справді?

– Так, сенсею. Мабуть, мені варто говорити щиро. Ті незначні критерії, що я про них кажу, стосуються минулого.

– Минулого?

– Так, сенсею, – і Шінтаро нервово засміявся. А потім не без труднощів продовжив: – Сенсею, ви повинні розуміти, що моя повага до вас не має меж. Я так багато всього навчився від сенсея й завжди пишатимуся нашим зв’язком.

Я кивнув і почекав, поки він продовжить:

– Правду кажучи, сенсею, я був би безмежно вдячний, якби ви особисто написали лист комітету, просто щоб підтвердити деякі мої твердження.

– Про які саме твердження йдеться, Шінтаро?

Шінтаро ще раз засміявся, а тоді знову почав гріти руки над жаровнею.

– Сенсею, це просто для того, щоб заспокоїти комітет. Не більше. Ви, можливо, пригадуєте, сенсею, як колись наші з вами погляди розійшлися. Щодо моєї роботи під час китайської кризи.

– Китайської кризи? Шінтаро, на жаль, я не пам’ятаю, щоб ми з тобою через це сварилися.

– Даруйте, сенсею, я, мабуть, занадто все перебільшив. Справжньої сварки справді не було. Та все ж тоді я виявив нетактовність і дозволив собі висловити незгоду. Тобто я опирався вашим пропозиціям щодо моєї роботи.

– Вибач, Шінтаро, але я не пам’ятаю того, про що ти кажеш.

– Звісно, така дрібниця не варта того, щоб залишатися в сенсеєвій пам’яті. Але так склалися обставини, що зараз це для мене дуже важливо. Можливо, вам вдасться дещо пригадати, якщо я підкажу, що це сталося на вечірці з нагоди заручин пана Оґави. Того ж вечора – здається, це було в готелі «Гамабара» – я випив трохи зайвого, і мені вистачило нахабства висловити вам свою думку.

– Я туманно пригадую той вечір, але не можу стверджувати, що пам’ятаю все. Хай там як, Шінтаро, який стосунок до теперішньої ситуації може мати аж таке незначне непорозуміння?

– Вибачте, сенсею, але так сталося, що те непорозуміння набуло ваги. Комісія зобов’язана упевнитися щодо деяких моментів. Зрештою, вони повинні задовольнити американську владу... – Шінтаро нервово замовк. А потім продовжив: – Благаю вас, сенсею, постарайтеся пригадати ту нашу незначну розбіжність у думках. Хоч я завжди був – і досі є – неймовірно вдячний за все те, чого від вас навчився, та насправді я не завжди поділяв ваші погляди. І, мабуть, без перебільшення можу стверджувати, що в мене виникали сильні сумніви щодо того напрямку, який тієї пори обрала наша школа. Можливо, ви пригадуєте, що я, хоч зрештою й дотримався ваших вказівок щодо афіш про китайську кризу, все ж вагався щодо них, і мені навіть вистачило нахабства озвучити вам свою позицію.

– Афіші про китайську кризу, – сказав я, думаючи вголос. – Так, тепер я пригадую ті афіші. Це був надзвичайно важливий період для нашої країни. Період, коли ми мали перестати сумніватися й вирішити врешті, чого хочемо. Як я пам’ятаю, ти дуже добре впорався із завданням, і ми всі пишалися твоїми роботами.

– Але пам’ятаєте, сенсею, я мав серйозні побоювання щодо завдання, яке ви доручили мені виконати. Якщо пригадуєте, я відверто озвучив вам свою незгоду того вечора в готелі «Гамабара». Пробачте, сенсею, що турбую вас такими дурницями.

Здається, на якийсь час я замовк. Мабуть, я тоді встав, бо пам’ятаю, що коли знову заговорив, то вже стояв спиною до загородки, яка вела на веранду, і звертався до Шінтаро через усю кімнату:

– Ти хочеш, – врешті сказав я, – щоб я написав твоїй комісії листа, в якому відмежовую тебе від свого впливу. Це те, до чого зводиться твоє прохання.

– Сенсею, нічого подібного. Ви мене неправильно зрозуміли. Я й далі пишаюся нашим зв’язком. Просто щодо кампанії зі створення афіш про китайську кризу, якби можна було запевнити комісію...

Він знову замовк, не закінчивши речення. Я трохи відсунув загородку на веранду, просто щоб утворити маленьку щілинку. Морозне повітря ввірвалося до кімнати, але чомусь мені було геть байдуже. Я дивився крізь щілину, попри веранду, на сад. Падав сніг, і сніжинки неспішно кружляли в повітрі.

– Шінтаро, – знову заговорив я, – чому б тобі просто не прийняти власне минуле? Свого часу ти заслужив чималу повагу тими афішами. Чималу повагу і чималу похвалу. Може, тепер світ і по-іншому дивиться на твої роботи, але брехати про себе все ж не варто.

– Звісно, сенсею, – відповів Шінтаро. – Я чудово вас розумію. Але, повертаючись до теми нашої розмови, я був би безмежно вдячний, якби ви написали листа комісії щодо тих афіш про китайську кризу. Я навіть приніс із собою прізвище й адресу голови комісії.

– Шінтаро, прошу тебе, послухай, що я тобі кажу.

– Сенсею, зі всією повагою, я завжди дуже вдячний за ваші поради і науку. Але зрозумійте, мені ще треба багато років працювати. Це чудово, роздумувати й аналізувати, перебуваючи на пенсії. Але так сталося, що я живу в світі, де всі важко працюють, і мені потрібно подбати про дещо, якщо я хочу отримати цю посаду – посаду, яка, за всіма іншими показниками, і так уже моя. Сенсею, благаю вас, увійдіть у моє становище.

Я нічого не відповів, натомість і далі дивився, як сніг падає на дерева і кущі у моєму саду. Почув, як позаду мене підвівся Шінтаро.

– Сенсею, ось прізвище й адреса. Якщо дозволите, я залишу їх тут. Був би безмежно вдячний, якби ви обміркували моє прохання, коли у вас з’явиться трохи часу.

Настала пауза, під час якої Шінтаро чекав, чи я обернуся й дозволю йому піти, зберігши хоч крихту гідності. Я й далі дивився на сад. Хоч сніг і безнастанно падав, він устиг лише трохи припорошити кущі і гілки. Просто на моїх очах кленова гілка захиталася на вітрі, і більшість снігу струсилося. Лише на кам’яному ліхтарі позаду саду виднілася пухнаста біла шапка.

Я почув, як Шінтаро попрощався й вийшов.

Може видатися, що того дня я повівся з Шінтаро занадто жорстко. Утім, якщо врахувати, що відбувалося тими тижнями, які передували його візиту, стає цілком зрозуміло, чому я без співчуття сприйняв його намагання применшити свою відповідальність. Бо ж Шінтаро навідався з візитом всього за кілька днів до міай Норіко.

Домовини щодо запропонованого шлюбу Норіко з Таро Сайто тривали доволі успішно впродовж усієї осені; в жовтні вони обмінялися фотографіями, а опісля нас повідомив пан Кьо, наш посередник, що молодий чоловік із нетерпінням чекає на знайомство з Норіко. Норіко, звісно ж, про людське око буцімто ретельно обдумала пропозицію, хоча і так було очевидно, що моя донька – яка мала вже тоді двадцять шість років – не може собі дозволити втратити такого залицяльника, як Таро Сайто.

Отож я повідомив пана Кьо, що ми згодні влаштувати міай, і вже незабаром були узгоджені дата – один із днів у листопаді – і місце зустрічі, готель «Касуґа-Парк». Цей готель, як ви, мабуть, знаєте, нині віддає якоюсь вульгарщиною, і тому мене такий вибір аж ніяк не втішив. Утім, пан Кьо запевнив, що для нас буде зарезервована окрема кімната, і навіть натякнув, що сімейству Сайто дуже до вподоби тамтешня кухня, тож я зрештою погодився, хоч і без особливого ентузіазму.

Пан Кьо також звернув мою увагу на той факт, що сім’я потенційного нареченого має зі свого боку суттєву кількісну перевагу – на міай мав прийти і його молодший брат, і його батьки. Він дав мені на здогад, що було б цілком прийнятно, якби ми взяли з собою якогось родича чи друга сім’ї, щоб додатково підтримати Норіко. Але, ясна річ, враховуючи, що Сецуко живе так далеко, не було більше нікого, кого ми могли б попросити бути присутніми під час такого заходу. Мабуть, саме через відчуття того, що ми під час міай не зможемо перебувати у виграшному становищі, та ще й невдалий, на нашу думку, вибір місця зустрічі, Норіко почувалася напруженою. Словом, ці декілька тижнів перед міай були для нас складні.