Текст книги "Ещё один день (СИ)"

Автор книги: Fomcka2108

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 13 страниц)

Кадзуо Ішіґуро
Художник хиткого світу

Моїм батькам

Жовтень 1948 року

Якщо сонячної днини піднятися стрімкою стежкою від дерев’яного місточка, що його тут досі називають Мостом Сумнівів, то вже невдовзі між верхівками двох ґінкґо завидніється дах мого будинку. Навіть якби він не посідав командної висоти на пагорбі, то все одно виділявся би з-поміж сусідніх будівель аж так, що, підходячи до нього, мимоволі замислюєшся, який же це багатій там мешкає.

Та я аж ніяк не багатій і ніколи не мав великих статків. Можливо, ви зрозумієте, чому цей дім такий імпозантний, коли скажу, що його побудував мій попередник, і це був не абихто, а сам Акіра Суґімура. Звісно, якщо ви щойно прибули в наше місто, то ім’я Акіри Суґімури вам нічого не скаже. Утім, згадайте це прізвище в присутності будь-кого, хто тут жив до війни, і ви дізнаєтеся, що впродовж майже тридцяти років Суґімуру беззаперечно вважали одним із найшанованіших і найвпливовіших чоловіків цього міста.

Якщо я вам це розповім, і ви, піднявшись на верхівку пагорба, спинитеся й подивитеся на вишукані кедрові ворота, широкий простір, обгороджений садовим парканом, елегантний черепицевий дах зі стильним різьбленим гребеневим брусом, що здіймається над навколишнім краєвидом, то вам, мабуть, стане цікаво, як мені, людині, за власними ж словами, незаможній, вдалося стати власником такого будинку. Правда в тім, що я купив дім за номінальну ціну – сума, яку заплатив, не становила і половини його реальної вартості натоді. Це сталося завдяки вкрай цікавій – чи, як може комусь видатися, безглуздій – процедурі, що її ініціювала сім’я Суґімури під час продажу.

Відтоді минуло вже п’ятнадцять років. Мої справи тоді складалися чимраз краще, і дружина почала вимагати, щоб я знайшов нам новий дім. З властивою їй передбачливістю вона переконала мене, чому так важливо мати будинок, який би відповідав нашому нинішньому статусу – не через пиху, а заради дітей і їхніх шансів знайти собі гідну пару. Я визнав слушність її міркувань, але поза-як Сецуко, нашій старшій доньці, тоді було лише чотирнадцять чи п’ятнадцять, я не бачив потреби з усім тим квапитися. Попри це, впродовж приблизно року цікавився всіма підхожими будинками, які виставляли на продаж. Про дім Акіри Суґімури я довідався від одного з моїх учнів, який сказав, що рік опісля смерті власника дім виставили на продаж. Думка про купівлю такого маєтку не вкладалася в голові, тож я знехтував порадою, пояснивши її надмірною повагою, яку завжди почували до мене мої учні. Та все ж поцікавився будинком і отримав несподівану відповідь.

Одного пообіддя до мене завітали дві погордливі сивокосі пані, що, як з’ясувалося, були доньками Акіри Суґімури. Коли я висловив своє здивування щодо уваги до мене від аж такого визначного сімейства, старша з двох сестер холодно відповіла, що вони прийшли не просто з увічливості. За останні місяці вони отримали чимало запитів від потенційних покупців будинку їхнього покійного батька, проте сім’я зрештою вирішила відмовити всім, окрім чотирьох претендентів. Члени родини ретельно відібрали ці чотири кандидатури на основі їхньої добропорядності і здобутків.

– Для нас надзвичайно важливо, – продовжувала вона, – щоб батьків маєток перейшов людині, яку він сам би схвалив і яку вважав би достойною такого дому. Звісно ж, обставини змушують нас зважати і на фінансовий аспект, однак це зовсім не головне. І тому ми визначилися з ціною.

Цієї миті молодша сестра, яка досі не зронила і слова, простягнула мені конверт, і, поки я його відкривав, обидві втупилися в мене суворими поглядами. Усередині містився один-єдиний чистий аркуш паперу, на якому елегантним розчерком чорнильного пензлика була виведена ціна. Я вже намірився висловити здивування через таку мізерну суму, та прочитав на обличчях своїх співрозмовниць, що подальше обговорення фінансових питань вважатиметься нетактовним. Старша сестра просто сказала:

– Намагатися перебити ціну одне одного – зовсім не у ваших інтересах. Ми анітрохи не зацікавлені в тому, щоб дістати більше зазначеної суми. Від цього моменту наш єдиний намір – провести аукціон престижу.

Вони прийшли особисто, пояснила старша сестра, щоб офіційно, від імені всього сімейства Суґімури, запитати, чи погоджуюсь я – як, звісно ж, і троє інших претендентів на будинок, – щоб вони ретельно дослідили наше походження, освіту, особисті і професійні якості та здобутки. І лише після цього сестри оберуть достойного покупця.

Процедура видалася мені ексцентричною, але я не мав нічого проти; зрештою, вона не надто відрізнялася від перемовин двох сімей перед укладанням шлюбу. Насправді мені навіть трохи лестило, що така старовинна і консервативна родина вважає мене гідним кандидатом. Коли я згодився на таке розслідування й висловив сестрам свою вдячність, молодша з них уперше звернулася до мене.

– Містере Оно, наш батько був культурною людиною. І вельми шанобливо ставився до художників. Звісно ж, він знав і про ваші роботи.

Упродовж наступних днів я й сам вирішив дещо дослідити і з’ясував, що молодша сестра таки казала правду: Акіра Суґімура справді був великим поціновувачем мистецтва і неодноразово підтримував художні виставки власними грошима. А ще я натрапив на декілька цікавих чуток: скидалося на те, що більшість членів сім’ї Сугімури взагалі не хотіли продавати дім, і через це точилися запеклі суперечки. Врешті, через фінансову скруту продаж будинку став неминучим, і дивна процедура передачі маєтку новому власнику постала як компроміс, що його вдалося досягти з тими, що не хотіли передавати дім у чужі руки. Безперечно, така процедура була дещо свавільна; але я готовий був з розумінням поставитися до почуттів сім’ї з таким видатним минулим. Щоправда, моя дружина сприйняла ідею розслідування аж ніяк не прихильно.

– Та за кого вони себе мають? – обурилася вона. – Треба їм сказати, що відтепер ми не хочемо мати з ними діла.

– Але що у цьому такого? – запитав я. – Нам нема чого приховувати. Так, я незаможного роду, але Суґімури точно вже це знають і, попри це, вважають нас гідними кандидатами. Нехай ведуть своє розслідування, хоч би що вони знайшли, це піде нам лише на користь. Хай там як, – наголосив я, – а їхні дії не виходять за рамки того, як би вони поводилися, якби ми вели з ними перемовини перед укладанням шлюбу. Ще трохи, і нам доведеться до такого звикати.

Окрім того, ідея провести «аукціон престижу», як назвала це старша сестра, була варта захоплення. Цікаво, чому люди частіше не вдаються до таких методів. Це ж так благородно: влаштувати конкурс, у якому на користь кандидата свідчитиме не розмір гаманця, а моральні якості і здобутки. Досі пам’ятаю, якого глибокого зазнав задоволення, дізнавшись, що сім’я Суґімура – після украй ретельного розслідування – вирішила, що я найдостойніший будинку, яким вони так дорожили. І, безумовно, цей дім цілком вартий того, щоби потерпіти через нього кілька незручностей; попри приголомшливий та імпозантний екстер’єр, усередині будинок був оздоблений м’яким натуральним деревом з красивою текстурою, і з часом усі ми погодилися, що кращого місця для відпочинку й умиротворення годі шукати.

Одначе пихатість сім’ї Суґімури проступала на кожному етапі укладання угоди, а деякі члени родини навіть і не намагалися приховати свого ворожого ставлення до нас, тому, можливо, менш проникливий покупець уже давно образився би і відмовився б від цієї затії. Навіть багато років потому, коли я випадково зустрічався з кимось із членів цієї сім’ї, вони, замість того, щоб перекинутися зі мною кількома ввічливими словами, просто посеред вулиці починали випитувати, в якому стані дім і чи я щось у ньому переробляв.

Нині про сімейство Сугімурів чути лише зрідка. Щоправда, незадовго після капітуляції до мене навідалася молодша з двох сестер, які опікувалися продажем будинку. Роки війни перетворили її на змарнілу хворобливу стару жінку. Як і решта її сім’ї, жінка і не намагалася приховати, що її цікавило, як будинок – а не його мешканці – пережив війну; почувши про мою дружину і Кенджі, вона лише висловила скупе співчуття й відразу ж узялася розпитувати, якої шкоди будинку завдали бомбардування. Спочатку я за це на неї розгнівався, але потім помітив, як її погляд мимохіть блукає кімнатою і як вона час від часу різко замовкає просто посеред котроїсь зі своїх виважених, офіційних фраз, і зрозумів, що на неї накочуються цілі хвилі емоцій через повернення до свого колишнього дому. І коли збагнув, що, відколи продали дім, більшість її родичів вже померли, мені стало її шкода і я запропонував оглянути приміщення.

Будинку теж не вдалося пережити війну неушкодженим. Акіра Сугімура добудував колись до нього ліве крило – три просторі кімнати, приєднані до основної частини будівлі довгим коридором, що пролягав по один бік саду. Цей коридор був такий довжелезний, аж подейкували, буцімто Суґімура побудував його – як і все ліве крило – для своїх батьків, від яких хотів перебувати щонайдалі. Хай там як, а коридор цей становив найбільшу принаду будинку; в післяобідній час він по всій довжині ставав поцяткований грою світла і тіні від листя, і від цього складалося враження, що йдеш садовим тунелем. Найбільше від бомбардування постраждала саме ця частина, і коли ми оглядали її зі саду, пані Суґімура ледве стримувала сльози. До того часу весь мій гнів на цю літню жінку вже вщух, і я запевнив її, що за першої ж нагоди все полагоджу і будинок знову матиме точнісінько такий вигляд, як за часів її батька.

Коли я їй це обіцяв, то й гадки не мав, що матеріалів і надалі бракуватиме. Ще довго після капітуляції доводилося тижнями чекати, поки привезуть якусь дошку чи цвяхи. І коли мені за таких обставин все-таки вдавалося щось зробити, то я працював над основною частиною будинку, якій, звісно ж, не вдалося залишитися неушкодженою – і тому відновлення садового коридору східного крила тривало повільно. Я постарався зробити все, щоб стримати процес руйнування, але відкрити цю частину дому ми зможемо ще нескоро. Та й тепер, коли тут мешкаємо лише ми з Норіко, немає сенсу квапитися розширювати житловий простір.

Нині, якби я повів вас у задню частину будинку і відсунув убік важку завісу, за якою ховаються залишки садового коридору Суґімури, ви б і зараз могли розгледіти його колишню мальовничість. Але, безсумнівно, ви також помітили б і павутиння, і плісняву, яким я не можу дати ради; і величезні діри у стелі, закриті від неба лише шматками брезентини. Іноді, рано-вранці, я відсовую завісу, щоб подивитись, як у тоненьких забарвлених сонячних променях, що пробиваються крізь брезент, витанцьовують хмари пилу, мовби стеля щойно обвалилася.

Окрім коридору і східного крила, найпоруйнованіша була веранда. Члени моєї сім’ї, а надто дві мої доньки, завжди любили збувати там час за розмовами, дивлячись на сад; тому, коли Сецуко – моя заміжня донька – вперше приїхала до нас після капітуляції, я не здивувався, побачивши, як засмутив її стан веранди. До того часу я вже полагодив найгірші пошкодження, але з одного краю веранда досі була викривлена і потріскана в тих місцях, де вибухова хвиля вигнула дошки догори. Дах веранди теж постраждав, і в дощові дні нам доводилося щось підставляти, щоб вода, яка протікала крізь покрівлю, не розливалася по підлозі.

Щоправда, за останній рік мені таки вдалося виконати частину робіт, і коли минулого місяця Сецуко знову приїхала, веранда вже була майже відновлена. Норіко взяла відпустку на час гостювання сестри й, оскільки дні і далі стояли погожі, мої дві доньки збували на веранді чимало часу, як за давніх добрих часів. Почасти я приєднувався до їхнього товариства, й іноді здавалося, що все як і роками раніше, коли ми всією сім’єю сідали на веранді в сонячні дні і неспішно бесідували про все на світі. Якось минулого місяця – здається, першого ж ранку після приїзду Сецуко – ми сиділи всі разом на веранді після сніданку, і Норіко сказала:

– Сецуко, як добре, що ти нарешті приїхала. Я зможу хоч трохи перекласти догляд за батьком на твої плечі.

– Норіко, перестань... – Її старша сестра ніяково засовалася на подушці.

– Тепер, коли батько вийшов на пенсію, він іще й як потребує догляду, – провадила далі Норіко з підступною посмішкою. – Треба постійно його чимось розважати, бо він починає хандрити.

– Перестань... – Сецуко нервово посміхнулася й, зітхнувши, повернулася обличчям до саду. – Схоже, клен уже повністю відновився. Який же він красивий!

– Батьку, Сецуко, мабуть, і гадки не має, який ти став. Вона пам’ятає тебе лише за тих часів, коли ти, як справжній тиран, тільки те й робив, що віддавав нам усім накази. Тепер ти став значно лагідніший, правда?

Я засміявся, щоби показати Сецуко, що це все жарт, але моя старша донька і надалі мала зніяковілий вигляд. Норіко повернулася до сестри і додала:

– Але йому і справді потрібен догляд, інакше він цілісінький день понуро тинятиметься домом.

– Вона верзе казна-що, як і завжди, – втрутився я. – Якби я й справді цілими днями хандрив, то як би примудрився це все полагодити?

– А й справді, – погодилася Сецуко, обертаючи до мене усміхнене лице. – Будинок тепер просто чудовий. Батько, мабуть, працював не покладаючи рук.

– Для усіх найважчих робіт батько найняв людей, – відповіла Норіко. – Сецуко, таке враження, наче ти мені не віриш. Батько дуже змінився. Уже не треба його боятися. Він тепер значно лагідніший, майже ручний...

– Норіко, перестань...

– Він навіть час од часу готує їсти. Ти б у таке нізащо не повірила, правда? Але тепер батько готує дедалі краще і краще.

– Норіко, по-моєму, ми вже достатньо це обговорили, – впівголоса мовила Сецуко.

– Хіба не так, батьку? Ти ж і справді досягнув неабияких успіхів.

Я знову всміхнувся і втомлено похитав головою. І саме цієї миті, як я собі пригадую, Норіко повернулася обличчям до саду і, затуливши очі від сонця, сказала:

– Що ж, коли я вийду заміж, то вже не зможу приїжджати сюди і готувати для нього їсти. Мені тоді і без батька клопотів вистачатиме.

Після цих слів Норіко її старша сестра, яка досі сором’язливо дивилася вбік, рвучко кинула на мене запитальний погляд. І відразу ж знову відвела очі, щоб з почуття обов’язку всміхнутися Норіко у відповідь. Одначе в поведінці Сецуко з’явилося нове, глибинніше сум’яття, й вона, як на мене, навіть зраділа, коли її син стрімголов промчав повз нас верандою, давши їй підставу змінити тему розмови.

– Ічіро, вгамуйся, будь ласка, – гукнула вона йому вслід.

Безсумнівно, після життя в сучасній батьківській квартирі, Ічіро був у захваті від просторого дому. Та він не поділяв нашої любові сидіти на веранді, і йому значно більше подобалося вихором бігати туди-сюди по всій її довжині, іноді ковзаючись по начищеній підлозі. Неодноразово він замалим не перевертав нашу тацю з чаєм, але материні прохання заспокоїтися поки що не мали результату. Так і цього разу – коли Сецуко запропонувала йому трохи посидіти з нами, він нахмурився й залишився стояти у протилежному кінці веранди.

– Ічіро, ходи до нас, – гукнув я. – Мені вже набридло весь час розмовляти лише з жінками. Ходи, сядеш біля мене, поговоримо про чоловічі справи.

Почувши це, Ічіро відразу ж підійшов. Він поклав свою подушку поруч зі мною і сів, набравши вкрай благородної постави: руки на стегнах, плечі розпрямлені.

– Оджі[1]1
  3 японської «дід» (тут і далі – прим, перекладачки).


[Закрыть], – серйозно сказав він. – Я маю тебе щось спитати.

– Авжеж, Ічіро, що саме?

– Я хочу розпитати тебе про те чудовисько.

– Яке чудовисько?

– Воно ще доісторичне?

– Доісторичне? Ти вже знаєш такі слова? Оце кмітливий хлопчина!

Цієї миті гідність Ічіро відійшла на задній план. Він не захотів більше тримати поставу, перекотився на спину і заходився хвицати ногами в повітрі.

– Ічіро! – збентежено шепнула йому Сецуко. – Що за поведінка у присутності дідуся? Сядь рівно!

Ічіро ніяк не відреагував і лише опустив ноги, гупнувши ними по підлозі. А відтак схрестив руки на грудях і заплющив очі.

– Оджі, – сонливо мовив він, – це чудовисько – доісторичне?

– Ічіро, про яке чудовисько ти питаєш?

– Прошу, вибач йому, – втрутилася Сецуко, нервово посміхаючись. – Коли ми вчора приїхали, він побачив біля вокзалу рекламу якогось фільму й опісля докучав водієві таксі своїми численними запитаннями. А сама я, на жаль, цієї афіші не побачила.

– Оджі! Це чудовисько доісторичне чи ні? Дай відповідь на моє запитання!

– Ічіро! – мати кинула на нього переляканий погляд.

– Ічіро, я не знаю напевно. Гадаю, щоб це з’ясувати, нам доведеться подивитися сам фільм.

– То коли підемо на фільм?

– Гм-м. Краще запитай у мами. Хтозна, може, він занадто страшний для малих дітей.

Я й не думав, що цей коментар може спричинити таку бурю емоцій, але він мого внука просто приголомшив. Ічіро перекотився назад у сидячу позу і, втупившись у мене поглядом, закричав:

– Та як ти смієш? Що ти хочеш цим сказати?

– Ічіро! – розгублено вигукнула Сецуко. Але Ічіро і далі дивився на мене спопеляючим поглядом, тож його матері довелося встати з подушки і підійти до нас. – Ічіро! – прошепотіла вона і затермосила його за руку. – Не дивися так на дідуся.

Замість відповіді Ічіро знову впав на спину й узявся метеляти ногами в повітрі. Його мати знову нервово до мене всміхнулася.

– Що за манери, – сказала вона і, не знаючи що ще додати, знову всміхнулася.

– Ічіро-сан, – підводячись, звернулася до хлопця Норіко, – чому б тобі не допомогти мені поприбирати зі столу після сніданку?

– Це жіноча робота, – відповів Ічіро, не перестаючи хвицати ногами.

– То Ічіро мені не допоможе? Оце вже проблемка. Цей стіл такий важезний, мені забракне сили відсунути його самотужки. Кого ж би мені попросити про допомогу?

Почувши це, Ічіро притьмом скочив на ноги і, не дивлячись на нас, хутко покрокував углиб будинку. Норіко засміялася й пішла слідом за ним.

Сецуко провела їх поглядом, відтак підняла чайничок і взялася наливати мені чай.

– Я й не уявляла, що все зайшло так далеко, – стишено мовила вона. – Я маю на увазі домовини про шлюб Норіко.

– Нічого нікуди не зайшло, – сказав я, похитуючи головою. – Ба більше, ще ні про що не домовлено. Ми лише почали перемовини.

– Вибач, батьку, просто з того, що Норіко допіру сказала, я зрозуміла, що все більш-менш... – вона замовкла, а потім знову заговорила. – Вибач, – але вона вимовила це так, що в повітрі зависло запитання.

– Боюся, Норіко вже не вперше так про це говорить, – сказав я. – Правду кажучи, вона почала дивно поводитися, ще коли ці домовини щойно почалися. Минулого тижня до нас завітав пан Морі – пам’ятаєш його?

– Авжеж. Як у нього справи?

– Усе добре. Він просто проходив повз нас і вирішив перевідати. Річ у тім, що Норіко почала говорити про шлюбні перемовини у його присутності. Вона говорила про них так, як оце щойно, наче все вже домовлено. Мені хотілося крізь землю провалитися. Коли пан Морі уже йшов, він навіть привітав мене і поцікавився, ким працює наречений.

– Справді, – замислено мовила Сецуко, – тобі, мабуть, було дуже ніяково.

– Так, але винен у цьому аж ніяк не пан Морі. Ти сама щойно її чула. А що тоді має думати стороння людина?

Моя донька нічого на це не відповіла, і ми кілька хвилин просиділи мовчки. Один раз я глянув на неї – Сецуко сиділа, втупившись поглядом у сад, і тримала горнятко чаю обома руками так, наче геть про нього забула. І я знову спіймав себе на тому, що – може, через те, що на неї якось по-особливому падало світло абощо – вже вкотре за час доньчиного візиту роздумую про її зовнішність. Адже, поза всякими сумнівами, Сецуко з роками ставала дедалі вродливіша. За її юності ми з матір’ю хвилювалися, що з таким простакуватим обличчям Сецуко не вдасться вдало видати заміж. Навіть дитиною вона мала доволі чоловічі риси обличчя, і з настанням юності вони ставали чимраз вираженіші; аж так, що, коли мої доньки сварилися, Норіко завжди могла взяти гору над старшою сестрою, варто їй було крикнути: «Ти хлопець! Хлопець!» Хтозна, як таке впливає на формування характеру. Звісно, це аж ніяк не збіг, що Норіко виросла така наполеглива, а Сецуко – така сором’язлива і схильна до самітництва. Втім, тепер, на порозі тридцятиліття, в зовнішності Сецуко з’явилася нова, не малопомітна приваба. Пригадую, як її мати це передбачала, часто повторюючи: «Наша Сецуко розквітне влітку». Тоді мені видавалося, що дружина цими словами просто себе заспокоює, одначе кілька разів під час візиту Сецуко минулого місяця я вражено ловив себе на тому, що вона мала рацію.

Сецуко вийшла зі своєї задумливості і, знову зиркнувши вглиб будинку, сказала:

– Мені здається, що торішні події дуже засмутили Норіко. Мабуть, значно більше, ніж ми собі могли уявити.

Я зітхнув і кивнув.

– Можливо, тоді я не приділив їй достатньо уваги.

– Я впевнена, що батько зробив усе, що було в його силах. Утім, звісно, такі події – це жахливий удар для жінки.

– Мушу визнати, я вважав, що твоя сестра трохи грала комедію, як вона часом уміє. Вона наполягала, що це шлюб по любові, отож коли домовини закінчилися нічим, їй довелося поводитися відповідно. Хоча, можливо, не завжди її тодішня поведінка була вдаваною.

– Тоді ми над нею посміювалися, – додала Сецуко, – але, можливо, це і справді була любов.

Ми знову замовкли. Зсередини будинку долинав голос Ічіро, який постійно щось надривно повторював.

– Перепрошую за свою цікавість, – якось дивно мовила Сецуко, – але чи ми дістали якесь пояснення, чому ті минулорічні домовини закінчилися нічим? Усе сталося так несподівано.

– Гадки не маю. Тепер це вже не має значення, правда?

– Авжеж, не має, вибач, – Сецуко на мить знову про щось замислилась, а відтак сказала: – Річ у тому, що Суічі час від часу наполегливо розпитує мене про те, що ж усе-таки сталося торік і чому сім’я Міяке так несподівано вирішила припинити перемовини, – вона хихотнула, майже сама до себе. – Таке враження, що він твердо переконаний, наче я знаю якийсь секрет, і що ми його від нього приховуємо. Мені доводиться постійно його запевняти, що я не маю найменшої гадки, що ж тоді сталося.

– Можеш не сумніватися, – прохолодно мовив я, – для мене це теж таємниця. Якби я знав, то не приховував би цієї інформації від тебе і Суічі.

– Звісно. Вибач, батьку, я не хотіла ні на що натякати... – вона знову ніяково замовкла.

Можливо, того ранку я був дещо різкий з донькою, але ж Сецуко вже далеко не вперше влаштовувала мені такий допит щодо торішніх подій і відмови сім’ї Міяке. Не розумію, чому вона вважає, наче я щось від неї приховую? Якщо в сім’ї Міяке і була якась особлива причина, щоб отак нам відмовити, то цілком логічно, що вони не планували мені звірятися.

Щодо мого власного припущення, то гадаю, що в цій ситуації не було нічого аж надто надзвичайного. Звісно, їхня відмова останньої миті була дуже неочікувана, але це ж не означає, що її спричинило дещо особливе. Щось мені підказує, причина полягала всього лиш у статусі. Як мені вдалося розгледіти, сім’я Міяке належить до тих гордих і чесних людей, яким було б ніяково від самої думки, що їхній син хоче одружитися з дівчиною з вищим соціальним статусом. Ба більше, ще кілька років тому, вони, либонь, відмовилися б іще швидше, але позаяк пара постійно повторювала, що це «шлюб по любові», і вони ще й наслухалися про всі ці сучасні віяння, то й не дивно, що сім’я Міяке збилася з пантелику і не знала, як їм правильно повестися. Поза всяким сумнівом, цим і пояснюється ситуація, і в ній немає нічого складного.

Цілком імовірно, що їх збентежило моє очевидне схвалення цього шлюбу. Річ у тім, що я не задумувався над статусом, бо мені невластиво перейматися такими речами. Правду кажучи, я ніколи, на жодному етапі свого життя, не усвідомлював власного соціального статусу і навіть тепер щоразу заново дивуюся, коли якась подія або чиїсь слова нагадують мені про те, що до мене ставляться з неабиякою повагою. Приміром, зовсім недавно я збув вечір у нашому старому кварталі насолод, випиваючи в забігайлівці пані Кавакамі, де – як це тепер стається чимраз частіше – ми з Шінтаро були єдині відвідувачі. Як і завше, вмостилися з ним на високих барних стільцях біля шинквасу, перемовляючись із пані Кавакамі, і, позаяк за ті кілька годин інші відвідувачі так і не з’явилися, наша бесіда переросла в довірливу розмову. Якоїсь миті, коли пані Кавакамі, розповідаючи про котрогось зі своїх родичів, поскаржилася, що цей молодик уже довго не може знайти собі пристойну роботу, Шінтаро раптом вигукнув:

– Обасан[2]2
  3 японської «тітка», також вживається як звертання до жінки середнього віку.


[Закрыть], вам треба було відправити його до нашого сенсея! Варто йому замовити за цього хлопчину добре слово в потрібному місці, і ви не встигнете й оком кліпнути, як ваш родич знайде собі хорошу роботу.

– Шінтаро, та що ти таке верзеш? – обурився я. – Я вже на пенсії. У мене тепер немає зв’язків.

– Усі шанобливо ставитимуться до будь-якої рекомендації від людини такого статусу, як сенсей, – не вгавав Шінтаро. – Обасан, відправте того молодика до сенсея.

Спершу мене дещо здивувала така тверда впевненість Шінтаро у моїх можливостях. Та потім я усвідомив, що він укотре згадував ту незначну послугу, яку я надав його молодшому братові багато років тому.

Це, мабуть, було 1935 чи 1936 року, і, як я пригадую, йшлося про геть звичайну річ – якийсь рекомендаційний лист знайомому в Державному департаменті абощо. Геть забув би про цей випадок, але одного пообіддя, коли я відпочивав удома, моя дружина раптом повідомила, що до мене прийшли відвідувачі і чекають на порозі.

– Будь ласка, запроси їх у дім, – сказав тоді я.

– Але вони наполягають, що не хочуть турбувати тебе своєю присутністю в домі.

Я вийшов до порогу і побачив там Шінтаро та його молодшого брата, який тоді ще був геть юний. Помітивши мене, вони почали кланятися й нервово усміхатися.

– Прошу вас, заходьте в дім, – звернувся я до них, але вони і далі собі кланялися й усміхалися. – Шінтаро, прошу тебе, заходь на татамі.

– Ні, сенсею, – відповів Шінтаро, безнастанно усміхаючись і кланяючись. – Це і так нечуване нахабство, прийти отак до вашого дому. Нечуване нахабство. Але ми не могли більше сидіти вдома, не подякувавши вам.

– Заходьте досередини. Здається, Сецуко саме запарювала чай.

– Ні, сенсею, це було б нечуване нахабство, справді, – повернувшись до брата, Шінтаро швидко прошепотів: – Йошіо! Йошіо!

Юнак нарешті перестав кланятися й нервово підняв на мене очі, а відтак сказав:

– Я до кінця життя буду вам вдячний. Кожною клітинкою свого єства я постараюся виправдати вашу рекомендацію. Запевняю вас, я не підведу. Я працюватиму в поті чола і прагнутиму вдовольнити своїх начальників. І хоч як високо піднімуся в майбутньому, я ніколи не забуду людину, що допомогла мені ступити перший крок назустріч кар’єрі.

– Та мені це нічого не коштувало, справді. Ти цілком на це заслуговуєш.

Мої слова викликали в обох запеклі заперечення, і Шінтаро сказав братові:

– Йошіо, ми вже і так достатньо набридли сенсеєві. Перш ніж ми підемо, ще раз добре подивися на чоловіка, який так тобі допоміг. Неабияка честь для нас мати такого впливового і щедрого покровителя.

– Так, це правда, – пробурмотів юнак і глянув на мене.

– Шінтаро, будь ласка, перестань, мені ніяково від твоїх слів. Прошу вас, заходьте в дім, і ми відсвяткуємо цю подію чашечкою саке.

– Ні, сенсею, ми мусимо іти. Це і так нечуване нахабство – прийти сюди і порушити ваш пообідній відпочинок. Але нам так кортіло вам подякувати, що не могли більше чекати ні хвилини.

Після їхнього візиту – мушу визнати – в мене виникло відчуття, ніби мені таки вдалося чогось у житті досягнути. Так буває, коли через стрімку кар’єру геть не залишається часу зупинитися й підбити підсумки, аж раптом стається щось таке, що змушує озирнутися назад й усвідомити, який довгий шлях уже вдалося здолати. Бо ж справді, я, майже не задумуючись, допоміг юнакові почати хорошу кар’єру. Ще кілька років тому й уявити собі цього не міг, і все ж я зумів досягнути такого становища, сам цього не усвідомлюючи.

– Шінтаро, багато що відтоді змінилося, – сказав я того вечора в забігайлівці пані Кавакамі. – Тепер я на пенсії й уже не маю стількох зв’язків.

Утім, хтозна, можливо, Шінтаро не так уже й помиляється щодо мене. Цілком імовірно, що якби я вирішив це перевірити, то знову був би здивований своєю впливовістю. Як уже казав, я ніколи не усвідомлював, яке становище посідаю в суспільстві.

Навіть якщо Шінтаро подеколи і виявляє наївність щодо деяких питань, цим не варто нехтувати, адже нині так важко зустріти людину, незіпсовану сучасним цинізмом й образою. Є щось обнадійливе в тому, що можна повсякчас заглянути до пані Кавакамі і натрапити там на Шінтаро, який сидить собі за шинквасом і, як завжди, байдужо крутить капелюхом по стійці, точнісінько так само, як він це робить будь-якого вечора останні сімнадцять років. І здається, ніби для Шінтаро справді нічого не змінилося. Він так само ґречно зі мною вітається, неначе і досі мій учень, і весь вечір, хоч би як він напився, називає мене лише «сенсей» і ставиться вкрай шанобливо. Часами він навіть запитує мене щось про техніку чи стиль малювання зі запалом молодого підмайстра, хоча, правду кажучи, Шінтаро, звісно ж, уже давно перестав створювати справжнє мистецтво. Ось уже кілька років як він ілюструє книжки, а нині ще й, як я знаю, спеціалізується на пожежних машинах. День за днем він просиджує у своїй кімнаті на горищі, малюючи одну пожежну машину за іншою. Але, мабуть, вечорами, після кількох чарок, Шінтаро хочеться вірити, що він і досі той самий молодий художник-ідеаліст, якого я взяв під своє крило.

Ця дитинність Шінтаро неодноразово давала підставу пані Кавакамі – яка мала в собі щось недобре – з нього кепкувати. Недавно, наприклад, якось увечері під час зливи Шінтаро забіг до неї в бар і взявся викручувати свій промоклий наскрізь капелюх просто над килимком біля дверей.

– Шінтаро-сан! – крикнула до нього пані Кавакамі. – Що це за манери?

Почувши це, Шінтаро підняв голову і глянув на неї так стривожено, наче і справді вчинив щось жахливе. Й відразу ж почав палко вибачатися, ще дужче підігріваючи бажання пані Кавакамі потішатися з нього.

– Шінтаро-сан, я ще ніколи не бачила такої невихованості. Таке враження, що ти мене ні на йоту не поважаєш.

– Обасан, перестаньте знущатися з хлопця, – урешті втрутився я. – Годі. Скажіть йому, що ви просто пожартували.

– Пожартувала? Це ніякі не жарти! Це несосвітенна невихованість.

Отож пані Кавакамі не вгавала, аж поки на Шінтаро не стало жаль дивитися. Утім, бували і такі випадки, коли Шінтаро був свято переконаний, що з нього просто кепкують, хоча насправді з ним говорили цілком серйозно. Якось він поставив пані Кавакамі у скрутне становище, взявшись радісно і на весь голос розповідати про одного генерала, якого щойно стратили за воєнні злочини: