Текст книги "Ещё один день (СИ)"

Автор книги: Fomcka2108

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 13 страниц)

– Це, мабуть, великий удар для вас усіх.

– Так і є, – відповів Міяке, на хвилю замовк, а тоді продовжив: – Щоправда, я й мої колеги в офісі почуваємося дещо спантеличеними, бо не знаємо, як правильно висловити нашу повагу до небіжчика. Розумієте, річ у тім, що президент компанії наклав на себе руки.

– Справді?

– Так. Задушився газом. І схоже на те, що спочатку він намагався вчинити собі харакірі, бо на животі у нього знайшли незначні подряпини, – Міяке зажурено потупився. – У такий спосіб він хотів вибачитися перед компаніями, якими орудував.

– Вибачитися?

– Безсумнівно, наш президент почувався відповідальним за певні справи, в яких ми були задіяні в часі війни. Двох працівників, які обіймали керівні посади, американці вже звільнили, але, вочевидь, президенту видалося, що цього недостатньо. Своїм учинком він хотів попросити вибачення від імені нас усіх у тих сімей, які втратили на війні своїх рідних.

– Але навіщо, – сказав я, – мені здається, це вже занадто. Таке враження, що світ уже геть збожеволів. Майже щодня з’являються повідомлення про те, що ще хтось учинив самогубство, щоб таким чином попросити пробачення. Пане Міяке, як ви вважаєте, хіба це не нівечення життя? Бо ж, зрештою, якщо ваша країна веде війну, і ви щосили намагаєтеся їй допомогти, то у цьому немає нічого ганебного. Навіщо ж тоді вибачатися, вкорочуючи собі віку?

– Пане, поза всяким сумнівом, ви маєте рацію. Але, правду кажучи, працівники компанії полегшено зітхнули. Нарешті ми відчуваємо, що можна забути про минулі гріхи і почати дивитися у майбутнє. Наш президент спромігся на справді великий учинок.

– Але й занапастив своє життя. Через такі думки безліч наших найкращих чоловіків збавляють собі віку.

– Так, пане, прикро, що так відбувається. Іноді мені здається, що ще дуже багатьом варто було б віддати власне життя, але ці люди надто боягузливі, щоб відповісти за свої вчинки. І тому виконання цього благородного жесту лягає на плечі лише таких людей, як наш президент. Безліч чоловіків знову повернулися на ті самі посади, які вони обіймали в роки війни. Багато з них аж ніяк не кращі за воєнних злочинців. Це вони мали б просити вибачення.

– Я розумію, про що ви, – відказав я. – Але тих, що вірно працювали задля нашої країни і боролися за неї, не можна називати воєнними злочинцями. Боюся, нині цією фразою надто зловживають.

– Але, пане, саме ці чоловіки збили нашу країну на манівці. Ясна річ, заради справедливості вони мали б визнати свою відповідальність. Це ж справжнісіньке боягузтво – відмовлятися визнати свої помилки. А коли ці помилки вони чинили від імені всієї країни, то це найжалюгідніше боягузтво.

Невже того надвечір’я Міяке справді мені все це сказав? Можливо, я плутаю його слова з тим, що цілком міг би сказати Суічі. Таке дуже навіть ймовірно; зрештою, я ж ставився до Міяке як до майбутнього зятя, й тому він у моїй голові міг почати асоціюватися з моїм справжнім зятем. Ясна річ, фразочки на кшталт «найжалюгідніше боягузтво» радше прозвучали б із уст Суічі, аніж від добродушного Міяке. Утім, я досить впевнений у тому, що подібна розмова таки відбулася на трамвайній зупинці того дня, й мені дивно, що мій співрозмовник вирішив звернутися до такої теми. Що ж до фрази «найжалюгідніше боягузтво», то вона точно належить Суічі. І справді, тепер я певен, що почув її від Суічі того вечора після церемонії поховання праху Кенджі.

Ми чекали понад рік, коли з Маньчжурії прибуде прах мого сина. Комуністи, як нам повсякчас повторювали, дуже все ускладнили. А коли його прах – разом із прахом іще двадцяти трьох юнаків, які загинули під час тієї безнадійної спроби прорватися через мінне поле, – таки прибув, ми не мали жодних гарантій, що це останки саме Кенджі. «Але якщо прах мого брата таки перемішаний, – писала мені тоді Сецуко, – то він перемішаний лише з прахом його бойових товаришів. Нам нема на що нарікати». Отож ми прийняли цей прах за прах Кенджі і два роки та місяць тому відбули запізнілу церемонію поховання.

А посеред церемонії на кладовищі я помітив, як Суічі сердито іде геть звідтіля. Коли запитав Сецуко, що найшло на її чоловіка, вона миттю прошепотіла: «Прошу, пробач йому, він погано почувається. Це лише через недоїдання, але він уже кілька місяців не може оговтатися».

Однак пізніше, коли гості церемонії зібралися у мене вдома, Сецуко сказала:

– Батьку, будь ласка, постався до цього з розумінням. Такі церемонії дуже засмучують Суічі.

– Як зворушливо! Я й не знав, що вони з твоїм братом були такі близькі.

– Вони з Кенджі чудово знаходили спільну мову, коли зустрічалися, – відповіла Сецуко. – Крім того, Суічі ототожнює себе з такими людьми, як Кенджі. Він каже, що на їхньому місці міг легко опинитися й він.

– Але хіба це не додає підстав відбути церемонію поховання?

– Пробач, батьку, Суічі аж ніяк не хотів, щоб це сприйнялось як неповага. Але за минулий рік ми відвідали безліч таких церемоній, коли ховали друзів і бойових товаришів Суічі, і щоразу він дуже злився.

– Злився? На що він злився?

Але у дім почало сходитися ще більше людей, і мені довелося урвати нашу розмову. Лише пізно ввечері того ж дня я зміг поговорити з самим Суічі. Багато гостей досі не розійшлося і сиділо у вітальні. Я помітив самотній високий силует свого зятя в іншому кінці кімнати; він розсунув заслони, за якими відкривався сад, і, повернувшись спиною до гомону розмов, дивився в темряву. Я підійшов до нього і сказав:

– Суічі, Сецуко сказала мені, що такі церемонії тебе злять.

Він обернувся й посміхнувся.

– Гадаю, що так. Я починаю злитися, коли мені в голову лізуть різні думки. Про змарновані життя.

– Так, думати про це важко. Але Кенджі, як і багато інших хлопців, загинув смертю хоробрих.

На якусь мить мій зять вп’явся в мене непорушним, порожнім поглядом; він досить часто так робить, однак я й досі не можу до цього звикнути. Цей погляд, поза всяким сумнівом, цілком безневинний, та оскільки Суічі – чоловік кремезний, та ще й із грізними рисами обличчя, то в його очах легко можна прочитати якусь загрозу чи обвинувачення.

– Схоже на те, що цим геройським смертям немає кінця-краю, – врешті сказав він. – Половина хлопців, які закінчили школу того самого року, що і я, загинули геройською смертю. І всі – за якісь безглузді ідеї, тільки от вони про це так ніколи і не дізналися. Батьку, знаєте, що мене по-справжньому злить?

– Що, Суічі?

– Де тепер ті, які посилали Кенджі і таких, як він, гинути смертю хоробрих? Усі ці люди живуть собі далі, так само, як і раніше. Багато з них – саме ті, що привели нас до катастрофи, – стали ще успішніші, бо ж так гарно стеляться перед американцями. А таких, як Кенджі, ми тепер змушені оплакувати. І це мене злить. Відважні молоді хлопці помирають за безглузді ідеї, а справжні злочинці продовжують жити серед нас. І бояться показати своє справжнє лице і визнати свою відповідальність, – цієї миті, я достеменно пам’ятаю, він знову втупився поглядом у темряву саду і сказав: – Як на мене, то це найжалюгідніше боягузтво.

Церемонія мене геть виснажила, і якби я мав більше сил, то, можливо, спростував би деякі його припущення. Та я вирішив, що для такої дискусії ще випаде нагода, і перевів розмову на іншу тему. Пригадую, як стояв тоді поруч із ним, дивлячись у ніч, і розпитував про роботу й Ічіро. Доти я майже не бачився зі Суічі, відколи він повернувся з війни, і мені вперше випало спілкуватися з тим зміненим і сповненим гіркоти зятем, до якого зараз я вже звик. Того вечора мене неабияк здивувала його манера говорити, в якій не залишилося й сліду від суворості, притаманної йому до того, як він пішов на фронт; я пояснив собі це тим, що на нього емоційно вплинула церемонія поховання, та загалом увесь його воєнний досвід – справді жахливий, як колись натякнула Сецуко.

Однак, як з’ясувалося з часом, настрій Суічі того вечора тепер став для нього характерним; його перевтілення з того ввічливого і скромного молодика, який одружився з Сецуко за два роки до початку війни, було справді неймовірне. Це жахливо, звісно ж, що так багато його однолітків трагічно загинули, але ж навіщо виношувати таку образу на старше покоління? У теперішніх поглядах Суічі відчувається якась жорсткість, що межує зі злостивістю, і це мене турбує – особливо віднедавна, відколи я помітив, який сильний вплив вони чинять на Сецуко.

Однак мій зять аж ніяк не єдиний, хто зазнав такого перевтілення. Нині я повсюди це помічаю; в характері усього молодого покоління відбулися зміни, і я не достоту їх розумію, одначе деякі аспекти цих змін не можуть не турбувати. От хоча б недавно ввечері у барі пані Кавакамі я випадково почув, як якийсь чоловік, що сидів неподалік від мене за шинквасом, сказав:

– Я чув, що вони повезли того бовдура в лікарню. Кілька зламаних ребер і струс мозку.

– Це ти про малого Гіраяму? – стривожено перепитала пані Кавакамі.

– Його так звати? Того, що вічно тут вештається й щось викрикує. Хтось таки повинен змусити його замовкнути. Схоже на те, що його вчора вночі знову відлупцювали. Соромно кидатися з кулаками на такого бовдура, хоч би що він там кричав.

У цей момент я обернувся до того чоловіка і запитав:

– Перепрошую, ви сказали, що на малого Гіраяму напали? Але через що?

– Здається, через те, що він без угаву співав якусь стару військову пісню й викрикував регресивні гасла.

– Але ж малий Гіраяма завжди так робив, – наголосив я. – Він знає лише дві чи три пісні. Це все, чого його навчили.

Чоловік знизав плечима.

– Я погоджуюсь, який сенс гамселити таку недоумкувату людину? Це просто безсердечно. Але він тинявся біля мосту Каябаші, а ви знаєте, на який гадючник перетворюється цей район після настання темряви. Він сидів собі на одному з мостових стовпців і десь годину виспівував і викрикував свої гасла. Його чудово було чути у барі навпроти, і, схоже, комусь там увірвався терпець.

– Але ж навіщо таке робити? – обурилася пані Кавакамі. – Малий Гіраяма і мухи не скривдить.

– Що ж, комусь варто навчити його нових пісень, – відповів чоловік, попиваючи зі своєї склянки. – Якщо він надумає знову горланити давні пісні, то йому ще раз дістанеться на горіхи.

Ми досі називаємо його «малий Гіраяма», хоч тепер йому вже щонайменше років п’ятдесят. Утім, таке звертання цілком доречне, бо він насправді досі як дитина. Скільки я його пам’ятаю, його виховували католицькі черниці при місії, хоча нібито він народився у сім’ї Гіраями. За давніх часів, коли наш квартал утіхи процвітав, малий Гіраяма повсякчас сидів долі біля входу в «Міґі-Хідарі» або в один із сусідніх закладів. Як точно зауважила пані Кавакамі, він і справді був геть нездатний когось образити, і в передвоєнні та воєнні роки став популярний у кварталі насолоди завдяки своїм військовим пісням та імітуванню патріотичних промов.

Хто навчив його цих пісень, я не знаю. У його репертуарі було тільки дві чи три пісні, і з кожної він пам’ятав лише куплет. Але він співав їх таким сильним голосом, а поміж піснями забавляв глядачів тим, що брав руки в боки і, шкірячись у небо, вигукував: «Це село повинне принести свою лепту в ім’я імператора! Дехто з вас покладе заради цього своє життя. А дехто – тріумфально повернеться й зустріне світанок нового життя!» – чи щось таке. І тоді люди казали: «Може, в малого Гіраями і не всі вдома, але у нього правильний підхід. Він справжній японець». Мені часто доводилося бачити, як люди зупинялися і давали йому гроші або ж купували щось попоїсти, і тоді на обличчі просторіки розквітала осяйна усмішка. Поза всяким сумнівом, малий Гіраяма так зациклився на тих патріотичних піснях, бо вони давали йому увагу і популярність.

За давніх часів таких, як він, ніхто не діймав. Що сталося з людьми, якщо їм тепер хочеться його відлупцювати? Комусь, може, не подобаються його пісні і промови, та цілком імовірно, що це ті самі люди, які колись гладили його по голові і заохочували таку поведінку, аж поки ті кілька фрагментів не закарбувалися в його пам’яті.

Та, як я вже казав, тепер у країні панують інші настрої, й позиція Суічі, мабуть, аж ніяк не виняткова. Можливо, несправедливо приписувати Джиро Міяке таку саму гіркоту, втім, за нинішніх обставин, якщо уважно проаналізувати все, що кажуть інші, то в їхніх словах неодмінно знайдеться відтінок тієї ж самої гіркоти. Як я можу судити, того надвечір’я Міяке таки справді мені сказав усе те, що я пригадую; можливо, всі чоловіки покоління Міяке і Суічі тепер так думають і так говорять.

Здається, я вже згадував, що вчора з’їздив у південну частину міста, в район Аракава. Там якраз кінцева зупинка міського трамвая, і багато хто дивується, навіщо було пускати трамвайну лінію так далеко в передмістя. Район Аракава справді важко сприймати як частину великого міста – чисто заметені вулиці з житловими будинками, ряди кленів уздовж тротуарів, ошатні маєтки, які не туляться один біля одного, а мають вдосталь простору, і відчуття того, що зусібіч тебе оточує сільська місцевість. Утім, як на мене, місцева влада вчинила слушно, коли вирішила прокласти трамвайну лінію аж до Аракави; містянам лише на користь, що вони можуть легко дістатися до спокійніших, менш велелюдних околиць. Ми не завжди мали таку розкіш, і я пригадую, що оце відчуття затисненості у великому місті, особливо під час спекотних літніх тижнів, було значно сильнішим за часів, коли ще не були прокладені трамвайні колії.

Як я пригадую, сучасні трамвайні маршрути почали працювати 1931 року, замінивши недолугі трамвайні лінії, які всіх дратували впродовж попередніх тридцяти років. Якщо ви до цього часу тут не жили, то вам, мабуть, важко уявити, як сильно ці нові трамвайні лінії вплинули на безліч аспектів життя в нашому місті. Здавалося, що за одну ніч перемінилися цілі райони: зазвичай велелюдні парки опустіли; а деякі давно налагоджені бізнеси зазнали великих збитків.

Звичайно ж, були і такі райони, які несподівано для себе опинилися у виграшному становищі, і серед них ділянка, що розташовувалася по той бік Мосту Сумнівів і на якій незабаром з’явився наш квартал утіхи. До встановлення нових трамвайних ліній там було лише декілька сірих глухих вуличок із шерегами вкритих дранкою будинків. Тоді ніхто не вважав це місце повноцінним кварталом, і його розташування зазвичай описували словами «на схід від Фурукави». Одначе разом із новим трамвайним маршрутом з’явилася можливість дістатися центру міста швидше, якщо вийти на зупинці у Фурукаві, а звідти йти пішки, замість того, щоб знову петляти трамваєм, тож безліч людей стало ходити тим кварталом. Бізнес нечисленних барів, які там уже були, після років застою став стрімко розвиватися, а нові заклади почали відкриватися один за одним.

Заклад, який урешті став «Міґі-Хідарі», тоді називали просто «У Ямаґати» – на честь його власника, літнього ветерана війни, – і був він найстарішим баром кварталу. Тоді це була досить непоказна місцина, але я регулярно туди навідувався, ще відколи переїхав до цього міста. Пригадую, лише за кілька місяців після встановлення нових трамвайних ліній Ямаґата помітив, що відбувається навколо нього, і почав будувати плани. Позаяк цей райончик мав усі шанси стати повноцінним барним кварталом, його власний заклад – не просто найстаріший, а й розташований на розі трьох вулиць – цілком логічно мав усі шанси стати таким собі патріархом серед тутешніх генделиків. І, враховуючи це, Ямаґата вважав своїм обов’язком розширити його й улаштувати нове грандіозне відкриття. Торговець, що його крамниця розташовувалася над ним, був готовий продати своє приміщення, а необхідні інвестиції знайти було нескладно. Найбільшою перешкодою як для Ямаґатиних планів, так і для планів перебудови всього кварталу, було ставлення місцевої влади.

Щодо цього Ямаґата мав цілковиту рацію. Бо це був 1933 чи 1934 рік – не найкращий час, як ви, можливо, пригадуєте, щоб починати створювати новий квартал утіх. Влада провадила сувору політику, щоб контролювати фривольну сторону життя міста, і справді, у центрі чимало найбільш декадентських закладів почали закриватися. Попервах я і сам не надто охоче прислухався до ідей Ямаґати. Лише коли він докладно описав, який саме заклад надумав створити, його слова мене направду вразили, і я пообіцяв йому допомогти.

Здається, я вже згадував, що доклав свою невелику лепту у створення «Міґі-Хідарі». Звісно ж, як людина незаможна, я не міг запропонувати фінансової підтримки. Одначе тоді я вже мав чималий авторитет у місті; пригадую, я ще не був членом комітету мистецтв Державного департаменту, але мав там багато особистих зв’язків, і представники влади часто зі мною консультувалися щодо політики в царині мистецтва. Отже, моє звернення до влади щодо планів Ямаґати мало вагу.

«Наміри власника полягають у тому, – пояснив я, – щоб запропонований заклад став уособленням нового патріотичного духу, який нині зароджується в Японії. Цей новий дух відображатиметься в інтер’єрі закладу, і кожного відвідувача, для якого цей дух буде неприйнятний, переконливо проситимуть забратися звідти. Ба більше, власник також має бажання перетворити цей заклад на місце зустрічі тих художників і письменників нашого міста, що їхні твори найкраще відображають цей новітній патріотичний дух. Щодо цього аспекту, то я особисто заручився підтримкою своїх колег, зокрема художника Масаюкі Харада, драматурга Місумі та журналістів Шіґео Оцуджі та Ейджі Настукі – всі вони, як ви добре знаєте, створюють праці, що неухильно відображають вірність Його Величності Імператорові».

Далі я наголосив, що такий заклад, з огляду на його домінування у цьому районі, міг би стати найкращим засобом для створення бажаної атмосфери в усьому кварталі.

«Інакше, – попередив я, – нам неминуче загрожує розростання ще одного кварталу, в якому процвітатиме те саме занепадництво, з яким ми останнім часом щосили боремося і яке, як ми всі добре знаємо, так ослаблює саму суть нашої культури».

Влада відповіла не лише згодою, а й виявила несподіваний ентузіазм. Гадаю, це був іще один із тих випадків, коли настає несподіване усвідомлення того, наскільки ж насправді більший, аніж тобі самому видавалося, ти маєш авторитет. Але мене ніколи не цікавив мій авторитет у суспільстві, і це не пояснює того, чому відкриття «Міґі-Хідарі» подарувало мені стільки задоволення; натомість, я пишався тим, що нарешті підтверджувалася моя ідея, яку вже давно повторював, – новий дух Японії аж ніяк не виключає насолод; тобто не існувало жодних причин, чому прагнення здобути втіху неодмінно повинно йти пліч-о-пліч із занепадництвом.

Отож потім, за два з половиною роки після прокладання нових трамвайних ліній, «Міґі-Хідарі» відкрив свої двері. Заклад істотно і штуцерно оновився, й тепер після настання темряви кожному перехожому впадав в око яскраво освітлений фасад і численні великі й маленькі ліхтарі, що звисали вздовж гребеня даху, попід піддашшям, рівними низками вздовж підвіконь і над головним входом; і годі було не помітити величезного освітленого транспаранта, підвішеного до гребеневого бруса, на якому красувалася нова назва закладу, виведена на фоні армійських чобіт, що марширують строєм.

Одного вечора, невдовзі після відкриття, Ямаґата повів мене всередину і запропонував обрати улюблений столик, заявивши, що його буде зарезервовано винятково для мого користування. Гадаю, що спершу він хотів таким чином подякувати мені за ту маленьку послугу, яку я йому надав. Але й без того я завжди вважався одним із найкращих його клієнтів.

І справді, на той момент, як заклад Ямаґати перетворився на «Міґі-Хідарі», я ходив до нього вже двадцять років. Не те щоб мені припав до душі саме його заклад – як я вже казав, він був досить непримітний, – просто, коли я в юності вперше приїхав у це місто, то оселився в районі Фурукава, і найближчим до мене виявився саме бар Ямаґати.

Вам, либонь, важко уявити, яким потворним за тих часів був район Фурукава. Справді, якщо ви в нашому місті лише віднедавна, то від моїх балачок про Фурукаву у вас в уяві, напевно, спливе образ парку, який там тепер, і персикових дерев, якими він славиться. Одначе коли я приїхав сюди вперше – 1913 року, – у цьому районі була сила-силенна фабрик і складських приміщень, що належали маленьким компаніям, багато з яких були закинуті або в аварійному стані. Будівлі були старі і пошарпані, а оселялися тут лише ті, що могли дозволити собі лише найдешевше житло.

Я винаймав крихітну мансардну кімнату, а піді мною мешкала власниця – літня жінка, яка жила разом зі своїм неодруженим сином. Позаяк дім не був електрифікований, я мусив малювати при світлі гасової лампи; там заледве вистачало місця, щоб розкласти мольберт, тож я несамохіть обляпував стіни і татамі фарбою; а що працював ночами, то часто не з власної волі будив господиню або її сина; та найприкріше те, що дах мансарди був аж такий низький, що я не міг випростатися, й часто змушений був годинами працювати в напівзігнутому положенні, знай вдаряючись головою об крокви. Однак тоді я так радів, що мене взяли на фірму майстра Такеди, і тепер заробляв собі на життя малюванням, що не надто переймався убогими житловими умовами.

Протягом дня я, звісно, працював не в кімнаті, а у «студії» майстра Такеди. Вона теж розташовувалася в районі Фурукава; це була довга кімната над рестораном – така довга, що всім нам, п’ятнадцятьом художникам, вистачало місця, щоб виставити свої мольберти в один ряд. Хоч стеля була і вища, ніж у моїй мансарді, та все ж суттєво провисала по центру, і щоразу, заходячи до студії, ми жартували, що з учорашнього дня стеля опустилася ще на кілька сантиметрів. Уздовж усієї кімнати розташовувався ряд вікон, і він мав би забезпечувати нам хороше світло для праці; та чомусь світло там завжди падало занадто різко, і через це майстерня нагадувала корабельну каюту. Другу суттєву проблему становило те, що власник ресторану поверхом нижче не дозволяв нам затримуватися в майстерні після шостої вечора, коли починали сходитися його відвідувачі. «Ви там товчетесь, як стадо худоби», – казав нам він. Отож ми не мали іншої ради, як продовжувати працювати вдома.

Мені, мабуть, варто пояснити, що виконати норму, не працюючи вечорами, було геть неможливо. Фірма майстра Такеди пишалася своєю здатністю створювати велику кількість картин за дуже малі терміни; майстер Такеда відразу дав нам на здогад, що як ми не зможемо виконати замовлення вчасно – до того, як відпливе корабель, – то дуже швидко поступимося конкурентам і втратимо майбутні замовлення. Тому ми були змушені допізна кайлувати, але наступного ранку все одно почувати докори сумління, бо все ж відставали від графіку. Неодноразово, коли наближався крайній термін здачі роботи, ми спали не більше як дві-три години на добу і весь час малювали. Іноді, якщо замовлення надходили одне за одним, у нас від виснаження паморочилося в голові. Та, попри це все, я не пригадую, щоб ми бодай раз не встигли закінчити замовлення вчасно, і, гадаю, це вже свідчить про те, який сильний уплив справляв на нас майстер Такеда.

Коли я пропрацював на фірмі уже близько року, до нас приєднався новий художник. Його звали Ясунарі Накахара, втім, це ім’я навряд чи вам про щось говорить. Насправді, немає жодної причини, чому ви мали б його знати, бо він так ніколи і не зумів завоювати собі хорошу репутацію. Піком його кар’єри була праця вчителем мистецтвознавства у старшій школі в районі Юяма за кілька років до початку війни – посада, яку, наскільки мені відомо, він обіймає й досі, оскільки влада не бачить підстав звільняти його, як звільнили багатьох інших учителів. Щодо мене, то я завжди пам’ятав його за прізвиськом «Черепаха», яке він дістав, працюючи на майстра Такеду, і в роки нашої дружби я завжди приязно його називав саме так.

У мене досі збереглася картина авторства Черепахи – автопортрет, який він намалював невдовзі після того, як ми пішли від майстра Такеди. На ній зображений змарнілий молодий чоловік в окулярах і простій сорочці на довгий рукав, який сидить у тісній напівтемній кімнаті посеред мольбертів і розхитаних меблів, і на його лице з одного боку падає світло з вікна. Серйозність і сором’язливість, написані на його обличчі, і справді цілком відповідають його характеру, отож щодо цього Черепаха дуже правдиво все зобразив; дивлячись на портрет, легко можна собі уявити, що він з тих людей, яких можна впевнено відштовхнути ліктем убік, пробираючись до вільного місця в трамваї. Та, мабуть, кожен із нас пихатий по-своєму. Якщо скромність Черепахи і не дозволила йому спробувати приховати свою сором’язливу натуру, то вона все ж не завадила йому надати собі велично-інтелектуального вигляду, – риси, якої, принаймні я, взагалі в ньому не пам’ятаю. Але водночас, правду кажучи, я не можу пригадати жодного колеги, який би міг намалювати свій автопортрет абсолютно чесно; хай як точно художник намагається відтворити деталі свого відображення у дзеркалі, особистість, яка проглядається на полотні, рідко відповідає тій правді, яку бачать інші.

Черепаха дістав своє прізвисько за те, що, прийшовши на фірму, коли ми були в процесі виконання одного з особливо великих замовлень, він зумів створити лише дві чи три картини за той час, коли решта встигала малювати шість чи сім. Попервах його повільність списувалася на брак досвіду, і ми називали його на прізвисько лише позаочі. Та коли спливав тиждень за тижнем, а його темп не пришвидшувався, злоба до нього міцнішала. Вже незабаром стало нормою називати його Черепахою в очі, і хоча він цілком усвідомлював, що прізвисько це аж ніяк не доброзичливе, пригадую, як він щосили намагався вдавати, нібито це все невинний жарт. Наприклад, коли хтось вигукував з одного кінця майстерні: «Агов, Черепахо, ти досі малюєш ту пелюстку, яку почав іще минулого тижня?» – він намагався засміятися, так ніби це все жарт. Пам’ятаю, мої колеги часто пояснювали його невміння захистити власну гідність тим, що Черепаха був із району Неґіші; тоді, як і нині, побутував досить несправедливий міф, буцімто люди, які народилися в тій частині міста, неодмінно виростали слабкі і безхребетні.

Пригадую, як одного ранку, коли майстер Такеда ненадовго вийшов із майстерні, двоє моїх колег підійшли до мольберта Черепахи і почали діймати кпинами про його неквапливість. Мій мольберт був неподалік, отож мені було добре видно, як Черепаха занервувався, коли відповів:

– Благаю вас, будьте до мене терплячі. Понад усе на світі я хочу навчитися у вас, моїх старших колег, малювати швидко і якісно. Упродовж минулих тижнів я щосили намагався працювати швидше, проте, на жаль, мені довелося викинути кілька картин, бо поспіх позначився на їхній якості, що аж ніяк не відповідала високим стандартам нашої фірми. Але я зроблю все, щоб покращити свій поганий авторитет у ваших очах. Прошу, пробачте мені і проявіть ще трохи терпіння.

Черепаха повторив свої благальні слова двічі чи тричі, але його мучителі продовжували його цькувати, обвинувачуючи хлопця в ледарстві і бажанні перекласти свою роботу на плечі інших. На той момент більшість із нас уже перестала малювати і зібралася довкола них. Здається, саме коли нападники почали особливо грубо ображати Черепаху і коли я побачив, що решта моїх колег аж ніяк не намагається втрутитися, а просто сприймає це як розвагу, я ступив уперед і сказав:

– Годі, хіба ви не бачите, що перед вами справді порядний митець? Якщо художник не хоче жертвувати якістю заради швидкості, то нам усім варто це поважати. Невже ви аж так отупіли, що не розумієте цього?

Звісно ж, відтоді минуло багато років, і я не можу присягнутися, що того ранку дослівно сказав саме це. Та я впевнений, що, заступаючись за Черепаху, сказав щось такого штибу, бо чітко пригадую вдячність і полегшення, які прочитувалися на обличчі Черепахи, коли він повернувся до мене, і вражені погляди інших художників. Колеги мене поважали – адже я не мав рівних ні в якості, ні у швидкості роботи, – і, на мою думку, це втручання поклало край стражданням Черепахи щонайменше до кінця ранку.

Можливо, вам здається, що я занадто багато собі приписую, змальовуючи цей незначущий епізод; зрештою, аргумент, який я висловив на захист Черепахи, видається цілком очевидним – здавалося б, кожен, хто має хоч якийсь стосунок до серйозного мистецтва, відразу ж подумав би так само. Одначе важливо пам’ятати про атмосферу, яка тоді панувала у студії майстра Такеди – відчуття того, що всі ми разом боремося з часом, щоб зберегти здобуту важкою працею репутацію фірми. Водночас ми були цілком свідомі того, що основне в роботах, які нам замовляли – всіх цих зображеннях гейш, вишневих дерев, коропів у воді і храмів, – було те, щоб вони видавалися достоту «японськими» тим іноземцям, яким їх надсилали, і що тонкощі стилю, найімовірніше, узагалі залишалися непомічені. Тож не вважаю, що приписую собі молодому занадто багато заслуг, якщо насмілюсь припустити, що мої дії того дня показали ту рису, за яку мене почали дуже поважати у старшому віці, – уміння самостійно міркувати і робити висновки, навіть якщо це означало гладити проти шерсті все своє оточення. Факт залишається фактом: того ранку я був єдиний, хто заступився за Черепаху.

Хоч Черепаха і примудрився подякувати мені за це незначне втручання й за подальші вияви моєї підтримки, ми тоді жили у такому шаленому темпі, що лише значно пізніше нам випала нагода побесідувати наодинці і без поспіху. Здається, від того дня, який я щойно описав, минуло майже два місяці, аж поки в нашому гарячковому графіку нарешті настало якесь затишшя. Якось прогулюючись по території навколо храму Тамаґави, як я часто робив, коли мені випадала вільна хвилинка, побачив Черепаху: він сидів на лавці на сонці і дрімав.

Мені досі дуже до душі територія навколо храму Тамаґави, і я готовий визнати, що насаджені там ряди дерев і живопліт справді допомагають створити атмосферу, яка більше пасує місцю молитви. Та щоразу, коли я туди навідуюся тепер, мене охоплює ностальгія за тими часами, коли ця територія мала зовсім інший вигляд. Тоді ні живоплоту, ні дерев іще не було, і територія видавалася значно обширніша і сповненіша життя; то тут, то там по всьому широкому зеленому простору виднілися ятки, в яких продавали солодощі і повітряні кульки, маячіли атракціони з жонглерами і фокусниками; а ще я пригадую, що там завжди можна було сфотографуватися, бо не треба було далеко йти, щоб натрапити на фотографа, який сидів у своїй ятці, закутавшись у чорну накидку і тримаючи напоготові штатив. Те недільне пообіддя, коли я натрапив там на Черепаху, припало на провесінь, і навколо було сила-силенна батьків із дітьми. Коли я підійшов до лавки і сів поруч із Черепахою, він здригнувся й прокинувся.