Текст книги "Ещё один день (СИ)"

Автор книги: Fomcka2108

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 13 страниц)

Правду кажучи, цілком можливо, що відповідь її була не така вже й прикра. Ба більше, можливо, я тоді геть неправильно витлумачив її слова, бо достеменно пригадую, що Норіко взагалі ніяк не відреагувала на репліку сестри і втомлено взялася знову нарізати овочі. Окрім того, не думаю, що Сецуко здатна настільки безпричинно вести розмову таким тоном. Але водночас, згадуючи всі ті неприємні натяки Сецуко в парку Кавабе зранку того дня, мабуть, мені все ж доведеться визнати, що вона і справді щось таке сказала. Хай там як, а я добре пам’ятаю останні слова Сецуко:

– Крім цього, боюся, Суічі буде проти, щоб Ічіро скуштував саке так рано. Але дуже люб’язно, що батько виявляє таку уважність до почуттів Ічіро.

Позаяк я розумів, що Ічіро може випадково почути нашу розмову, і не хотів потьмарити такий рідкісний родинний вечір, то вирішив не доводити нашу суперечку до кінця і вийшов із кухні. Пригадую, що потім ми з Таро й Ічіро просиділи у вітальні, приємно бесідуючи і чекаючи на вечерю.

Приблизно через годину ми нарешті посідали до столу. Ічіро відразу ж потягнувся до пляшки саке, що стояла на столі, постукав по ній пальцем і втаємничено зиркнув на мене. Я всміхнувся у відповідь, але нічого не сказав.

Жінки приготували чудову вечерю, й уже незабаром за столом точилася невимушена розмова. В якийсь момент Таро дуже нас усіх розсмішив історією про свого колегу, який завдяки сукупності невезіння і власної комічної дурості заслужив репутацію людини, яка ніколи нічого не встигає закінчити вчасно. Розповідаючи цю історію, Таро раптом сказав:

– Справді, справи йшли так кепсько, що наші керівники почали називати його Черепахою. Під час однієї з недавніх нарад пан Хаясака на хвильку забувся й сказав уголос: «Вислухаймо звіт Черепахи, а потім зробимо перерву на обід».

– Та невже? – здивовано вигукнув я. – Оце дивина. У мене колись теж був колега з таким же прізвиськом. І він дістав його з тих самих причин.

Але Таро наче не дуже і вразив цей збіг обставин. Він увічливо кивнув і сказав:

– Пам’ятаю, у школі в нас теж був один учень, якого всі називали Черепахою. Таки справді, як кожна група має свого природженого лідера, так має і свого Черепаху.

На цьому слові Таро знову почав розповідати перервану історію. Ясна річ, тепер, пригадуючи його слова, я розумію, що мій зять таки мав рацію; майже в кожній групі людей одного віку знайдеться своя Черепаха, навіть якщо цю людину так і не називатимуть. Скажімо, серед моїх учнів цю роль виконував Шінтаро. Я не хочу цим применшити його компетентність; але якщо його порівнювати, скажімо, з Куродою, то його таланту наче бракує цілого виміру.

Мабуть, у цілому я таки не надто захоплююся такими-от «Черепахами». Хоч можна і цінувати їх за вперту завзятість і вміння виживати, але водночас їх легко запідозрити в нещирості і здатності до зради. Я вважаю, що, зрештою, їхнє небажання ризикувати в ім’я амбіцій або ж заради тих принципів, яких вони, за їхніми ж словами, дотримуються, може викликати лише зневагу. Такі, як вони, ніколи не стануть жертвами настільки грандіозної катастрофи, якої, скажімо, зазнав Акіра Суґімура через парк Кавабе; але з тих же причин, незважаючи на ту мізерну респектабельність, яку вони можуть іноді заслужити завдяки праці в школі чи деінде, вони ніколи не піднімуться на рівень, вищий за посередній.

Таки правда, за той час, що ми збули його разом на віллі Морі-сана, я й справді заприятелював із Черепахою, та водночас не можу сказати, що ставився до нього з повагою, як до рівного собі. Це було пов’язано з самою природою нашої дружби, яка зміцнилася у ті дні, коли Черепаху на фірмі майстра Такеди всіляко цькували, і під час складних для нього перших місяців на віллі; з часом наша дружба вкорінилася в його твердому переконанні, що він навіки мій боржник, буцімто через якусь «підтримку», яку я йому надав. Довго після того, як він навчився малювати, не викликаючи ворожого ставлення інших учнів на віллі, і довго після того, як до нього почали добре ставитися завдяки його приємному і послужливому характеру, він усе одно знай казав мені щось на кшталт:

– Оно-сан, я вам такий вдячний. Завдяки вам до мене тут так добре ставляться.

У певному сенсі Черепаха таки справді був переді мною в боргу; бо ж очевидно, що без моєї ініціативи він ніколи не наважився б покинути майстра Такеду і стати учнем Морі-сана. Він страшенно опирався такому авантюрному крокові, та коли таки був змушений піти на це, то ніколи не ставив під сумнів правильність цього рішення. Черепаха так глибоко шанував Морі-сана, що впродовж тривалого періоду – щонайменше перших двох років – я не пригадую, щоб він міг вести з нашим учителем нормальну розмову, а натомість заледве видавлював із себе лише ледь чутну відповідь: «Так, сенсею» або «Ні, сенсею».

Упродовж цих років Черепаха малював так само повільно, як і доти, але нікому і на думку не спадало докоряти йому за це. Ба більше, було ще декілька учнів, які малювали так само повільно, й ця групка людей навіть схильна була підсміюватися над такими, як ми, що працювали швидше. Пригадую, вони обзивали нас «машиністами», бо ми дуже інтенсивно і несамовито починали працювати, коли нам приходили в голову якісь ідеї, наче ті машиністи паротяга, які квапляться підкинути вугілля, поки пара в котлі не охолола. Ми, своєю чергою, називали їх «назадниками». Попервах «назадниками» ми називали тих художників на віллі, які в нашій тісно заставленій мольбертами кімнаті що кілька хвилин знай ступали крок назад, щоб добре окинути поглядом свою роботу, – і в результаті постійно зіштовхувалися з тими, що малювали у них за спиною. Звісно, не зовсім справедливо обвинувачувати художника, який полюбляє малювати неквапом – так би мовити, постійно ступаючи крок назад, у переносному значенні цієї фрази, – в тому, що його поведінка небезпечна для всіх присутніх, але нам подобалося таке прізвисько через його провокаційність. І тепер мені пригадується безліч жартівливих передирок між «машиністами» і «назадниками».

По правді, майже кожен із нас грішив тим, що час від часу був «назадником», і тому ми щосили намагалися не малювати дуже близько один до одного. У літні місяці безліч моїх колег розставляли свої мольберти на веранді або просто на подвір’ї, а дехто притримував для себе відразу кілька кімнат, щоб переходити з однієї до іншої в пошуках кращого світла. Ми з Черепахою майже завжди працювали в закинутій кухні – просторому, схожому на клуню приміщенні в кінці одного з крил вілли.

При вході замість підлоги була втрамбована земля, але біля задньої стінки стояло дерев’яне підвищення, достатньо широке для наших двох мольбертів. Низькі перехресні балки з гачками – з них колись звисали каструлі та інше кухонне начиння – й бамбукові полиці на стінах виявилися напрочуд доречними для наших пензликів, ганчірок, фарб і такого іншого. Пригадую, як ми з Черепахою наповнювали величезний почорнілий баняк водою, виносили його на платформу і підвішували на старих блоках між нами, щоб, поки ми малювали, він звисав на рівні плечей.

Якось одного пообіддя, коли ми як завше малювали в тій закинутій кухні, Черепаха раптом сказав мені:

– Оно-сан, я згоряю від цікавості побачити вашу найновішу картину. Напевно, вона дуже особлива.

Я всміхнувся, не відводячи погляду від своєї роботи.

– Чому ти так кажеш? Це лишень мій невеличкий експеримент, ось і все.

– Але Оно-сан, я вже давно не бачив, щоб ви працювали так завзято. І ви попросили усамітнитися. Востаннє таке було щонайменше два роки тому. Ще коли ви працювали над «Танцем лева» для своєї першої виставки.

Мені, мабуть, варто тут пояснити, що час від часу, коли комусь із художників здавалося, що його праці над певною картиною можуть заважати передчасні коментарі, він «просив усамітнення», й це означало, що ніхто не міг намагатися побачити картину доти, доки цей художник сам не скасує свого прохання. Це було мудре правило, надто враховуючи, що ми жили і працювали дуже згуртовано, і воно давало нам можливість іти на ризик, не боячись виставити себе на посміх.

– Невже справді так помітно? – спитав я. – Я думав, мені добре вдавалося приховати своє хвилювання.

– Оно-сан, ви, мабуть, забуваєтеся. Ми з вами малюємо пліч-о-пліч ось уже вісім років. Я добре бачу, що ця картина для вас особлива.

– Вісім років, – повторив я. – Мабуть, твоя правда.

– Так, Оно-сан. Для мене честь працювати поруч із такою талановитою людиною, як ви. Хоча іноді я й почуваюся приниженим, але все ж це для мене велика честь.

– Ти перебільшуєш, – відповів я, усміхаючись і продовжуючи малювати.

– Аж ніяк не перебільшую, Оно-сан. Мені і справді видається, що я нізащо не спромігся би за ці роки на такий поступ, якби щодня не надихався вашими роботами, які створювалися в мене на очах. Ви, поза всяким сумнівом, помітили, наскільки моя скромна «Осіння дівчина» завдячує вашій чудовій «Дівчині під час заходу сонця». Це була лише одна з багатьох моїх спроб наслідувати вашу геніальність, Оно-сан. Нікчемна спроба, я це добре розумію, але Морі-сан зі своєї доброти навіть похвалив її й сказав, що для мене це суттєвий крок уперед.

– От цікаво, – сказав я, переставши малювати і дивлячись на свою роботу. – Цікаво, чи ця моя картина так само тебе надихне.

Ще якусь мить я продовжував роздивлятися свою наполовину завершену картину, а тоді зиркнув над старезним баняком, підвішеним між нами, на свого товариша. Черепаха з щасливим виглядом малював собі далі, не помічаючи мого погляду. Відколи ми познайомилися в майстра Такеди, він трохи погладшав і притаманний йому тоді зацькований погляд змінився на дитинну радість і задоволення. Пригадую, як тоді ж хтось порівняв Черепаху з цуценям, яке щойно погладили, і того пообіддя, коли ми малювали в старій кухні і я спостерігав за ним, таке порівняння видалося мені достоту доречним.

– От скажи мені, Черепахо, – звернувся я до нього. – Ти ж зараз задоволений своїми роботами, правда?

– Дуже задоволений, Оно-сан, дякую, – притьмом відповів він. А потім підняв погляд на мене і, всміхаючись, поквапно додав: – Певна річ, мені ще далеко до того, щоб мої роботи могли виставлятися поруч із вашими, Оно-сан.

Він перевів погляд назад на свою картину, і ще декілька хвилин я спостерігав, як він працює. Відтак я запитав:

– І тобі не цікаво спробувати якісь... якісь нові підходи?

– Нові підходи, Оно-сан? – перепитав він, не відриваючи погляду від своєї картини.

– От скажи, Черепахо, хіба тобі не хочеться одного дня почати створювати справді величні картини? Я маю на увазі не лише працю, що заслужить похвалу і захват усіх нас, що живуть на віллі. Я кажу про справді важливі твори. Твори, здатні стати суттєвим внеском у нашу націю й наш народ. Саме тому я й завів мову про потребу нового підходу.

Говорячи все це, я увесь час пильно на нього дивився, але Черепаха ні на мить не припинив малювати.

– Правду кажучи, Оно-сан, – сказав він, – художник, який посідає таке скромне становище, як я, завжди випробовує нові підходи. Та за минулий рік у мене склалося враження, що я врешті починаю знаходити правильний шлях. Розумієте, Оно-сан, я помітив, що впродовж минулого року Морі-сан дедалі пильніше і пильніше приглядається до моїх робіт. Я знаю, що він мною задоволений. Хтозна, може, колись мені дозволять виставляти свої картини поруч із вашими і з картинами Морі-сана, – він нарешті перевів погляд на мене і ніяково засміявся. – Пробачте, Оно-сан. Це лишень фантазія, яка не дає мені опустити руки.

Я вирішив не продовжувати цю розмову. І запланував пізніше спробувати розкрити перед другом власну таємницю, але, як виявилося, певні події мене випередили.

Коли одного сонячного ранку через кілька днів після цієї розмови я зайшов до старої кухні, то побачив, що Черепаха стоїть на дерев’яному підвищенні біля задньої стіни і пильно на мене дивиться. Опинившись у напівтемній кухні після яскравого ранкового світла, мені знадобилося кілька секунд, щоб розгледіти насторожений чи навіть панічний вираз обличчя Черепахи; він так неоковирно підняв руку до грудей і відразу ж опустив її вниз, що це наштовхувало на думку, наче він готувався від мене захищатися. Навколо не було жодних ознак того, що він уже встановив свій мольберт і приготувався до праці, і коли я з ним привітався, він нічого не відповів. Я підійшов ближче і запитав:

– Щось сталося?

– Оно-сан... – пробурмотів він і замовк. Коли я ступив на підвищення, він нервово зиркнув наліво. Я, прослідкувавши за його поглядом, побачив свою незавершену картину: вона була вкрита покривкою й повернена до стіни. Черепаха нервово показав рукою на неї і сказав:

– Оно-сан, це якийсь ваш жарт?

– Ні, Черепахо, – сказав я, піднімаючись на підвищення. – Це ніякий не жарт.

Я підійшов до картини, зірвав покривку і розвернув її до нас. Черепаха тут же відвів очі.

– Друже, – звернувся до нього я, – колись тобі вистачило сміливості прислухатися до мене, і разом ми зважилися на поважний крок у нашій кар’єрі. Тепер я хочу попросити тебе ступити зі мною ще один крок уперед.

Черепаха досі не дивився на мене. Відтак він сказав:

– Оно-сан, учитель знає про цю картину?

– Ні, ще не знає. Але, мабуть, я вже міг би її йому показати. Відтепер я планую завжди так малювати. Черепахо, поглянь на мою картину. Дозволь мені пояснити, що я намагався відобразити. А потім, можливо, ми ще раз пліч-о-пліч зробимо важливий крок уперед.

Нарешті він повернувся й глянув на мене.

– Оно-сан, – майже пошепки сказав він, – ви зрадник. А тепер прошу мені вибачити.

І з цими словами він похапцем пішов геть.

Картина, яка так засмутила Черепаху, називалася «Самовдоволення», й хоча вона ненадовго залишилася в моїй власності, я вклав у неї стільки душі, що її деталі і понині закарбовані в моїй пам’яті; якби в мене виникло таке бажання, то я міг би й сьогодні відтворити цю картину досить точно. На її створення мене надихнув один епізод, свідком якого я став кількома тижнями раніше, під час своєї прогулянки з Мацудою.

Того дня, як я пригадую, ми ішли на зустріч із колегами Мацуди з товариства «Окада-Шінґен», яким він хотів мене представити. Літо вже добігало кінця; найспекотніші дні були позаду, але пригадую, як я, намагаючись іти крок у крок із Мацудою сталевим мостом у Нішідзуру, знай втирав піт з обличчя і мріяв, щоб мій товариш ішов трішки повільніше. Того дня на Мацуді був елегантний білий літній піджак, а капелюх він, як завжди, стильно насунув собі на очі. Попри те, що йшов він справді швидко, його кроки були невимушені і без натяку на поспіх. Коли ми нарешті зупинилися на середині мосту, я побачив, що Мацуда анітрохи не потерпає від спеки.

– Звідси відкривається цікавий краєвид, – зауважив він. – Оно, що на це скажеш?

Внизу обабіч нас погрозливо маячіли два заводи, один ліворуч, а інший праворуч. Між ними тіснилася сила-силенна безладно розташованих дахів, обшитих дешевим ґонтом або ж нашвидкуруч вкритих рифленим металом. Нішідзуру і донині має репутацію бідного району, але за тих часів усе було незрівнянно гірше. Дивлячись на нього з мосту, нетутешній людині могло видатися, що це якийсь закинутий район, який от-от зрівняють із землею, якби не численні крихітні постаті, які, коли придивитися, жваво снували між будівлями, неначе мурахи між камінням.

– Оно, поглянь на цю долину, – сказав Мацуда. – У нашому місті більше і більше таких районів. Якихось два чи три роки тому тут усе було далеко не настільки безнадійне. Але тепер тут самі лишень халупи. Оно, дедалі більше і більше людей убожіють і вимушені покидати свої села і поселятися в отаких районах, як цей.

– Це справді жахливо, – відповів я. – Хочеться бодай щось для них удіяти.

Мацуда всміхнувся до мене – однією зі своїх зверхніх посмішок, після яких я завжди почувався зніяковілим дурником.

– Добрі наміри, – сказав він, повертаючись спиною до халуп. – Ми всі їх поділяємо. У всіх прошарках суспільства. Водночас такі поселення, як оце, примножуються, наче пліснява. Оно, вдихни глибоко. І навіть звідси ти відчуєш сморід тамтешніх нечистот.

– Я ще раніше відчув якийсь запах. Невже він справді долітає аж з долини?

Мацуда нічого не відповів, але й далі з дивною посмішкою дивився на злиденне поселення. Відтак він сказав:

– Політики і бізнесмени рідко бачать такі місцини. А коли й бачать, то тримаються від них на безпечній відстані, як от ми зараз. Сумніваюся, що багато з них бодай раз наважилися пройтися таким районом. Зрештою, те саме можна сказати і про художників.

Відчувши в його голосі виклик, я мовив:

– Я не проти там пройтися, якщо ми через це не запізнимося на зустріч.

– Навпаки, якщо ми підемо прямо, то навіть скоротимо собі шлях на кілометр чи два.

Мацуда мав рацію, припускаючи, що цей сморід ішов від тутешніх стічних вод. Варто було нам спуститися до підніжжя мосту і почати пробиратися вузькими проходами до поселення, як сморід почав посилюватися й від нього аж занудило. Удолині не було і натяку на вітер, який міг би бодай трохи полегшити спеку, й єдиним рухом повітря навколо нас було нескінченне дзижчання мух. Я знову відчув, що мені важко іти в ногу з Мацудою, але цього разу анітрохи не хотів, щоб він уповільнив ходу.

Обабіч нас розташовувалося щось на кшталт базарних яток, що вже зачинилися, але насправді це було людське житло, яке іноді від вулиці відділяла лишень сукняна завіска. То тут, то там на порозі сиділи літні люди, і коли ми проходили повз них, окидали нас зацікавленими, але аж ніяк не ворожими поглядами; малі діти бігали туди-сюди, а коти знай розбігалися навсібіч з-під наших ніг. Ми йшли собі далі, оминаючи розвішену на грубих шнурках білизну і ковдри; повз плач дітей, валування псів, сусідів, які приязно бесідували одне з одним через вулицю, здавалося, просто з-за засунутих фіранок. Через якийсь час мені стали чимраз більше впадати в око відкриті стічні канави, викопані обабіч вузького проходу, що ми ним ішли. Над ними повсюдно роїлися зграї мух, і, йдучи за Мацудою, мені чітко видалося, що відстань між канавами дедалі зменшувалася, прохід ставав чимраз вужчий, і вже незабаром ми йшли, неначе балансуючи на стовбурі поваленого дерева.

Зрештою ми вперлися в щось на кшталт подвір’я, на якому скупчення халуп перекрило дорогу вперед. Одначе Мацуда вказав на прохід між двома хатинами, де проглядався пустир.

– Якщо ми тут скоротимо, – сказав він, – то вийдемо ззаду вулиці Коґане.

Неподалік того проходу, на який вказав Мацуда, я помітив трьох хлопчаків, які схилилися над чимось на землі і тикали у нього палками. Коли ми підійшли ближче, вони обернулися до нас обличчями і мали геть незадоволений вигляд, тому хоч я нічого і не побачив, щось у їхній поведінці схиляло мене до думки, що вони мучили якусь тварину. Мацуда, вочевидь, дійшов такого самого висновку, бо, коли ми пройшли далі, сказав:

– Що ж, їм тут більше нічим бавитися.

Тоді думка про цих хлопчаків одразу вивітрилася мені з голови. А потім, кількома днями пізніше, цей образ, як вони втрьох із сердитим виглядом повертаються до нас, розмахуючи своїми палицями, і стоять посеред усього того убозтва, постав переді мною так чітко, що я використав його як центральний у своїй картині «Самовдоволення». Але мені варто наголосити, що коли того ранку Черепаха крадькома подивився на мою незавершену картину, ті три хлопці, яких він побачив, відрізнялися від своїх справжніх прототипів у одному чи двох важливих аспектах. Бо, попри те, що вони так само стояли перед злиденною халупою й на них замість одягу було таке саме шмаття, як і на тих хлопцях, їхній сердитий вигляд анітрохи не виражав тієї винуватості і настороженості, яка зчитується на обличчях малих хуліганів, заскочених на гарячому; натомість, сердитий вираз їхніх облич радше нагадував мужній вигляд воїнів-самураїв, готових до бою. Ба більше, це аж ніяк не збіг, що хлопчаки на моїй картині тримали свої палиці у класичних позиціях бойового мистецтва кендо.

У верхній частині картини, над головами цих хлопців, Черепаха побачив, як зображення перетікає в інший сюжет: троє огрядних, добре вбраних чоловіків зручно вмостилися в барі й весело сміються. Вирази їхніх облич виражають декадентство; можливо, вони щойно обмінювалися жартами про своїх коханок абощо. Ці два контрастні зображення об’єднують в одне ціле обриси берегової лінії Японських островів. У правому нижньому кутку полотна великими червоними ієрогліфами виведене слово «Самовдоволення»; в лівому нижньому кутку, вже меншими ієрогліфами, написані такі слова: «Але молодь готова боротися за власну гідність».

Коли я описую цю ранню й, безсумнівно, простакувату роботу, певні її риси можуть видатися вам знайомими. Позаяк цілком можливо, що ви бачили мою гравюру «Погляд на обрій», яка у тридцяті роки завоювала чимало слави і впливовості по всьому нашому місту. «Погляд на обрій» – це справді переосмислення «Самовдоволення», втім, ці картини суттєво відрізнялися, й воно не дивно, з огляду на те, що між створенням цих полотен минуло чимало часу. Пізніша картина, як ви, мабуть, пригадуєте, теж містила два контрастні зображення, що перетікали одне в одне й об’єднувалися береговою лінією Японії; у верхній частині картини знову було зображено трьох добре вбраних чоловіків за розмовою, але цього разу вони мали знервований вигляд і дивилися один на одного, очікуючи, хто ж проявить ініціативу. А їхні обличчя, не потрібно вам і нагадувати, були схожі на обличчя трьох відомих на той час політиків. Що ж до нижнього, головного зображення, то на ньому були намальовані вже не ті троє вбогих хлопців, а троє суворих солдатів; двоє з них тримали гвинтівки з багнетом, прикриваючи фланг офіцера, який тримав напоготові свого меча і вказував дорогу вперед, на захід, в Азію. Позаду них зображене вже не злиденне поселення, а військовий прапор із сонцем, що сходить. Слово «Самовдоволення» в нижньому правому кутку замінила назва «Погляд на обрій!», а в нижньому лівому кутку було таке послання: «Ніколи розводити боягузливі балачки. Японія повинна йти вперед».

Звісно, якщо ви в нашому місті віднедавна, ймовірно, вам і не випадало бачити цю мою роботу. Але не думаю, що було б перебільшенням стверджувати, що чимало тих, що жили тут до війни, добре її знали, бо у той час її справді дуже хвалили за енергійну техніку, а надто за разюче використання кольорів. Утім, я чудово усвідомлюю, що картина «Погляд на обрій», хоч би яка була її художня цінність, це робота, настрої якої тепер видаються застарілими. Ба більше, я готовий перший визнати, що настрої, які вона виражає, радше заслуговують осудження. Я не з тих, що бояться визнати недоліки колишніх здобутків.

Але я не хотів обговорювати картину «Погляд на обрій». Я згадав її тут лише тому, що вона тісно пов’язана з тією моєю ранньою роботою, й, мабуть, для того, щоб наголосити, як сильно знайомство з Мацудою вплинуло на мою подальшу кар’єру. Я почав регулярно бачитися з Мацудою за кілька тижнів до того ранку, коли Черепаха вперше побачив мою роботу. Той факт, що я й далі з ним бачився, свідчить про те, наскільки сильно мене привабили його ідеї, бо сам Мацуда, як я пригадую, мені попервах не дуже сподобався. Більшість наших ранніх зустрічей закінчувалася тим, що наше ставлення один до одного ставало страшенно ворожим. Скажімо, одного вечора, невдовзі після нашої прогулянки бідним районом Нішідзуру, ми пішли разом в якийсь бар у центрі міста. Я вже не пригадую ні як той бар називався, ні де він розташований, але чітко пам’ятаю, що це була темна, брудна забігайлівка, куди вчащали представники низів міського населення. Варто було нам увійти, як я вже відчув щось зле, але Мацуда, схоже, добре знав це місце, він привітався з якимись чоловіками, які грали за столом у карти, а потім повів мене до ніші, в якій стояв маленький вільний столик.

Мої побоювання лише підтвердилися, коли невдовзі після того, як ми сіли за столик, двоє кремезних чоловіків, обидва добряче напідпитку, підійшли, хитаючись, до нас у нішу і захотіли приєднатися до розмови. Мацуда досить безцеремонно сказав їм забиратися геть, і я вже приготувався до неприємностей, але, вочевидь, було в моєму супутнику щось таке, що їх насторожило, і вони мовчки забралися.

Після цього ми ще якийсь час сиділи, випиваючи і розмовляючи, але вже незабаром наша бесіда набула образливого тону. Пам’ятаю, як в один момент я сказав йому:

– Авжеж, ми, художники, часом заслуговуємо насмішок від таких, як ви. Але, думаю, ти помиляєшся, висновуючи, що ми всі аж так наївно ставимося до світу довкола.

Мацуда засміявся і сказав:

– Але, Оно, не варто забувати, що я знайомий з багатьма художниками. Загалом, ви вкрай декадентська братія. І часто знаєтеся на подіях, які відбуваються у світі, на рівні малої дитини.

Я вже збирався заперечити, але Мацуда провадив далі:

– Оно, розгляньмо, для прикладу, оцей твій план картини. Той самий, який ти щойно так завзято мені описував. Це все, звичайно, дуже зворушливо, але, вибач за грубість, відображає всю ту наївність, яка так притаманна вам, художникам.

– Мені годі зрозуміти, чому моя ідея викликає в тебе самі лиш насмішки. Вочевидь я помилився, припустивши, що ти переймаєшся долею міської бідноти.

– Твої дитячі докори тут геть недоречні. Ти чудово знаєш, чим я переймаюсь. Але повернімося на хвильку до твого плану. Припустімо, станеться неможливе і твій учитель співчутливо поставиться до твого наміру. Тоді всі ви, що живуть на віллі, витратите цілий тиждень або і два, щоб створити – скільки? – двадцять картин? Щонайбільше тридцять. Немає сенсу малювати більше, ви і так не продасте більше, ніж десять чи одинадцять робіт. І що ти тоді робитимеш, Оно? Тинятимешся бідними районами міста з маленькою торбинкою монеток, які назбирав завдяки своїй важкій праці? І роздаватимеш по сену кожному бідняку, який тобі трапиться?

– Перепрошую, Мацудо, але я мушу повторитися – ти помиляєшся, вважаючи мене аж таким наївним. Я зовсім не мав на увазі, що на виставці повинні бути представлені лише роботи учнів Морі-сана. Я цілком усвідомлюю масштаби бідності, яку ми намагаємося зменшити, і саме тому звернувся до тебе з такою пропозицією. Ваше товариство «Окада-Шінґен» має всі ресурси для реалізації такого плану. Регулярна організація виставок по всьому місті, які б приваблювали чимраз більше і більше художників, значно покращить становище цих бідних людей.

– Вибач, Оно, – відповів Мацуда, всміхаючись і хитаючи головою, – але, боюся, я таки мав слушність у своїх припущеннях. Ви, художники, всі без винятку безнадійно наївні, – він відкинувся на спинку крісла і глибоко зітхнув. Уся поверхня столу була вкрита сигаретним попелом, і Мацуда замислено виводив на ньому візерунки краєм порожньої сірникової коробки, яку залишили попередні відвідувачі. – Нині існує певний тип художників, – провадив він далі, – що найбільший їхній талант полягає в умінні ховатися від реальності. На жаль, тепер таких художників більшість, і ти, Оно, потрапив у залежність від одного з них. І не треба на мене так сердито дивитися, це ж правда. Ти знаєш про реальний світ не більше за малу дитину. Приміром, сумніваюся, що ти можеш мені бодай розповісти, хто такий Карл Маркс.

Я кинув на нього ображений погляд, але промовчав. Мацуда засміявся і сказав:

– От бачиш? Але не засмучуйся. Більшість твоїх колег теж нічого про нього не знає.

– Не говори дурниць. Звичайно я знаю, хто такий Карл Маркс.

– Ой, вибач, Оно. Може, я тебе таки недооцінив. Прошу, розкажи мені про Маркса.

Я знизав плечима і сказав:

– Як я знаю, він очолював Російську революцію.

– А що ти тоді скажеш про Леніна, Оно? Може, він був заступником Маркса?

– Вони були колегами, – я помітив, що Мацуда знову в’їдливо посміхається, тож, перш ніж він устиг щось сказати, додав: – Хай там як, твоє запитання достоту безглузде. Це проблеми якоїсь далекої країни. А мені йдеться про бідне населення нашого рідного міста.

– Так і є, Оно, так і є. Але знову ж таки, бачиш, ти геть нетямущий. Ти мав рацію, коли припустив, що товариство «Окада-Шінґен» стурбоване і прагне розтормошити художників і показати їм реальний світ. Але я, вочевидь, збив тебе з пантелику, якщо з моїх слів ти виснував, що «Окада-Шінґен» хоче перетворитися на жебрака з простягнутою рукою. Нас не цікавить благодійність.

– А я в благодійності не бачу нічого поганого. І якщо така акція ще й допоможе розкрити очі нам, занепадницьким художникам, то тим краще, мені так здається.

– Оно, тобі й справді треба розкривати очі, якщо ти віриш, що якась добросердечна благодійна ініціатива здатна зарадити бідному населенню нашої країни. Правда ж у тім, що Японія невідворотно рухається до кризи. Ми перебуваємо в руках жадібних ділків і слабких політиків. А такі люди вже подбають про те, щоби бідність зростала з кожним роком. Їм завадити можемо лише ми, молоде покоління, якщо будемо діяти рішуче. Але, бачиш, Оно, політичний агітатор із мене нікудишній. Мене хвилює лише мистецтво. І такі художники, як ти. Молоді талановиті художники, які ще не стали безповоротно обмеженими людьми завдяки тому закритому маленькому світові, в якому ви всі живете. Товариство «Окада-Шінґен» існує для того, щоб допомогти таким, як ви, розкрити очі і почати створювати по-справжньому цінні роботи для нашого складного часу.

– Пробач, Мацудо, але мені все більше видається, що якщо серед нас і є хтось наївний, то це ти. Художника хвилює одне – намагатися відтворити красу цього світу, хоч би де вона йому траплялася. Та хоч би як уміло він це робив, усе одно не матиме і крихти впливу на такі речі, про які ти оце зараз кажеш. І якщо товариство «Окада-Шінґен» достоту таке, як ти описуєш, то воно і справді препогано продумане. Бо ж складається враження, що в його основі лежить хибне і наївне уявлення про те, що може і чого не може мистецтво.

– Оно, ти чудово знаєш, ми не вважаємо, що все так просто. Річ у тім, що «Окада-Шінґен» не існує окремішньо. В усіх сферах життя – в політиці, в армії – є молоді чоловіки, які розділяють наші погляди. Ми і є тим молодим поколінням. І, об’єднавшись, нам стане під силу досягти чогось по-справжньому вартісного. Просто сталося так, що дехто з нас дуже переймається мистецтвом і прагне, щоб воно відповідало сучасному світу. Правда ж у тому, Оно, що в такий час, як нині, коли люди навколо стають дедалі бідніші, а діти – дедалі голодніші і хворі, попросту замало, щоб художник десь собі переховувався від зовнішнього світу, удосконалюючи свої картини із зображенням куртизанок. Я бачу, що ти на мене розгнівався й навіть зараз гарячково обдумуєш, що б такого дошкульного мені відповісти. Але, Оно, мої наміри якнайкращі. Сподіваюся, ти як слід усе це обміркуєш. Бо ти, насамперед, людина великого таланту.