Текст книги "Ещё один день (СИ)"

Автор книги: Fomcka2108

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 13 страниц)

– Вище носа, Ічіро, – сказав я. – Це ж просто дурниці. Ми підемо в кіно післязавтра, обіцяю.

Коли я знову обернувся до Ічіро, його голова так само лежала на піаніно, але тепер його пальці бігали по кришці, наче він ударяв по клавішах. Я стримано засміявся.

– Що ж, Ічіро, отже, домовилися, підемо післязавтра. Ми не можемо дозволити жінкам собою керувати, еге ж? – знову засміявся я. – Припускаю, вони просто злякалися, що фільм буде надто страшний. Так же, Ічіро?

Мій онук так і не сказав ні слова, хоч і далі рухав пальцями по кришці піаніно. Я вирішив, що варто залишити його на кілька хвилин на самоті, і, знову засміявшись, пішов у їдальню.

Мої доньки мовчки сиділи, кожна втупившись у свій журнал. Я теж сів і глибоко зітхнув, але жодна з них на це не відреагувала. Я вже надів свої окуляри для читання й був готовий знову взятися за газету, аж раптом Норіко тихо сказала:

– Батьку, заварити чаю?

– Дякую, Норіко, але мені поки не хочеться.

– Сецуко, а ти хочеш чаю?

– Дякую, Норіко, але я поки теж не буду.

Ще декілька хвилин ми продовжували мовчки читати. Потім Сецуко сказала:

– Батько піде з нами завтра? Тоді це теж можна буде назвати сімейною вилазкою.

– Я б залюбки, та, на жаль, маю кілька справ, які мушу завтра залагодити.

– Що ти хочеш цим сказати? – втрутилася Норіко. – Які такі справи? – і, повернувшись до Сецуко, додала: – Не слухай батька. Нема в нього тепер більше ніяких справ. Цілий день буде снувати домом і хандрити, як і завжди останнім часом.

– Було б дуже добре, якби батько зміг до нас приєднатися, – сказала мені Сецуко.

– Мені шкода, – відповів я, знову перевівши погляд на газету. – Але в мене є кілька справ, які я маю залагодити.

– То ти збираєшся залишитися вдома сам? – запитала Норіко.

– Якщо ви всі йдете в парк, то мені більше нічого не залишається.

Сецуко ввічливо кашлянула і сказала:

– Тоді я теж залишуся вдома. У нас із батьком досі не було нагоди як слід поговорити.

Норіко зиркнула на сестру.

– Нащо тобі пропускати щось цікаве? Ти так здалеку їхала не для того, щоб постійно сидіти в цих чотирьох стінах.

– Але я охоче залишуся й складу батькові компанію. Гадаю, ще залишилося чимало такого, про що ми хотіли б поговорити.

– Батьку, от бачиш, що ти накоїв, – звернулася до мене Норіко. І, повернувшись до сестри, сказала: – Отже, ми з Ічіро підемо лише вдвох.

– Норіко, Ічіро залюбки збуде з тобою увесь день, – усміхнувшись, сказала Сецуко. – Зараз ти, вочевидь, його улюблениця.

Я зрадів, що Сецуко вирішила залишитися вдома, бо таки справді ми й досі майже не мали нагоди спокійно поговорити; було чимало такого, про що я, як і будь-який інший батько, хотів би розпитати свою заміжню доньку, але не наважувався на це відразу. Втім, того вечора мені й на думку не спало, що Сецуко може мати власні причини хотіти залишитися зі мною.

Це, мабуть, ознака мого поважного віку, що останнім часом я так часто сновигаю по дому. І коли того пообіддя – на другий день гостювання – Сецуко розсунула двері вітальні, то застала мене посеред кімнати, де я стояв як укопаний, занурившись у роздуми.

– Перепрошую, – сказала вона. – Я зайду пізніше.

Я трохи налякано озирнувся й побачив, що моя донька стоїть навколішках на порозі, тримаючи вазу з квітами і гілками.

– Ні-ні, прошу, заходь, – сказав я. – Я нічим особливим не зайнятий.

Після виходу на пенсію з’являється направду більше вільного часу. І справді, одна з насолод цього періоду в тому, що можна неспішно проживати день у власному темпі, радісно усвідомлюючи, що за плечима в тебе і важка праця, й досягнення. Хай там як, а я, мабуть, таки роблюсь неуважний, бо мимоволі забрід у вітальню. Це мене здивувало, адже я на все життя зберіг нав’язане ще батьком ставлення до вітальні як до особливо шанованого місця, яке потрібно оберігати від брудної щоденної рутини і використовувати лише для прийому важливих гостей або для поклоніння перед буддійським вівтарем. Так, у моїй вітальні панувала урочистіша атмосфера, ніж у більшості домів; і хоч я, на відміну від свого батька, ніколи так і не перетворив це на правило, але все ж казав дітям, щоб не заходили до вітальні без дозволу.

Моя повага до віталень може цілком видатися надмірною, одначе ви повинні розуміти, що в домі, де я зростав, – у селі Цуруока, пів дня їзди поїздом звідси, – мені до дванадцяти років заборонялося навіть заходити до вітальні. Оскільки в багатьох сенсах ця кімната була центром будинку, цікавість змусила мене створити образ її інтер’єру на основі того, що я зумів там мигцем побачити. Пізніше в житті я часто дивував колег своїм умінням зобразити сцену на полотні після того, як я її лише дуже побіжно побачив; цілком імовірно, що за цей навик мені варто дякувати своєму батькові, який мимоволі відточив моє око художника в ті важливі для формування особистості роки. Хай там як, а коли мені виповнилося дванадцять, почалися «ділові зустрічі» і я був змушений приходити в ту кімнату щотижня.

– Сьогодні ввечері у нас із Масудзі буде ділова розмова, – щоразу заявляв мій батько за вечерею. Його слова були водночас і наказом мені відразу після трапези явитися у вітальню, й попередженням решті членів сім’ї у цей час не видавати жодного зайвого звуку поблизу цієї кімнати.

Зазвичай батько йшов у вітальню одразу після вечері і кликав мене хвилин за п’ятнадцять по тому. Кімната, коли я до неї заходив, освітлювалася однією-єдиною високою свічкою, що стояла у центрі підлоги. На татамі, у колі світла, яке кидала свічка, сидів, схрестивши ноги, мій батько, а перед ним стояла його дерев’яна «ділова коробка». Він жестом указував мені сісти навпроти нього, у колі світла, і, коли я сідав, свічка горіла так близько і яскраво, що решта кімнати відразу ж занурювалась у темряву. Мені ледве вдавалося розгледіти за батьковим плечем обриси буддійського вівтаря біля задньої стіни чи тих декілька декорацій, що прикрашали ніші.

І тоді мій батько починав говорити. Зі своєї «ділової коробки» він діставав маленькі товсті записники і розгортав деякі з них, щоб указати мені на стовпці щільно написаних цифр. Тим часом, він продовжував говорити виваженим серйозним тоном і лише зрідка робив паузи й дивився на мене, неначе очікуючи моєї реакції. У такі миті я поспіхом видавав: «Так, авжеж».

Звісно, тоді я аж ніяк не міг розуміти, про що говорить мій батько. Він уплітав у свою промову професійний жаргон і складні обчислення, цілком нехтуючи тим, що звертався до дванадцятирічного хлопчика. Та я не міг також попросити його зупинитися й пояснити свої слова. Адже, як я розумів, мені дозволили приходити у вітальню лише тому, що вважали мене достатньо дорослим, щоб уторопати таку розмову. Дужчим за мій пекучий сором був лише неймовірний страх, що будь-якої миті батько почне вимагати від мене розлогішої відповіді, аніж просто «так, авжеж», і тоді моїй грі настане край. І хоч минав місяць за місяцем, а батько так жодного разу і не почав вимагати від мене сказати щось більше, я все одно з жахом чекав наступної «ділової зустрічі».

Звичайно, тепер-то мені очевидно, що батько аж ніяк не очікував, що я зможу осягнути суть цих розмов, але мені досі годі збагнути, навіщо йому потрібно було піддавати мене таким тортурам. Можливо, він хотів, щоб я з ранніх літ затямкував, що з часом сімейний бізнес перейде мені. Чи, може, вважав, що конче повинен консультуватися зі мною як із майбутнім главою сім’ї щодо всіх теперішніх рішень, наслідки яких, імовірно, я відчуватиму вже в дорослому віці; отже, думав батько, я матиму менше підстав скаржитись, якщо успадкую не надто успішний бізнес.

Пригадую, одного разу, коли мені було п’ятнадцять, батько покликав мене у вітальню з геть іншої причини. Як і завше, кімната освітлювалася високою свічкою, й батько сидів у центрі її світла. Однак того вечора, замість «ділової коробки», перед ним лежала важка керамічна попільниця. Це мене спантеличило, тому що її – найбільшу в усьому домі – зазвичай діставали для гостей.

– Ти всі приніс? – запитав він.

– Я вчинив так, як ви мені наказали.

Я поклав біля батька цілий стос малюнків і ескізів, які досі тримав у руках. Ця купа паперів мала вкрай неохайний вигляд, оскільки аркуші були різного розміру і якості, та ще й більшість із них погнулися чи поморщилися від фарби.

Я мовчки сидів, поки батько розглядав мої роботи. Він вивчав кожен малюнок, а відтак відкладав його по один бік від себе. Переглянувши майже половину моєї колекції і не піднімаючи до мене очей, батько запитав:

– Масудзі, ти впевнений, що приніс усі свої роботи? Чи, може, тут усе-таки бракує кількох малюнків?

Я відповів не відразу. Він підняв на мене очі і мовив:

– Ну?

– Можливо, один-два ще залишилися.

– Я так і знав. І я не сумніваюся, Масудзі, що найдужче тобі подобаються саме ті малюнки, яких ти не приніс. Моя правда?

Він знову опустив погляд на мої роботи, отож я так і не відповів. Упродовж ще кількох хвилин я спостерігав, як він оглядає мої малюнки.

Далі батько підняв один із них так, щоб на нього падало світло від свічки, і запитав:

– Це та стежка, що веде вниз від пагорбу Нішіями, так? У тебе дуже добре вийшло її відтворити. Вона точнісінько так збігає донизу з горбка. Дуже майстерно намальовано.

– Дякую.

– Знаєш, Масудзі, – сказав батько, не відриваючи погляду від малюнка, – твоя мати сказала мені щось вельми цікаве. Їй видалося, буцім ти хочеш, щоб малювання стало твоєю професією.

Це прозвучало не як запитання, тому спочатку я не відповів. Але потім він підняв очі і повторив свої слова:

– Масудзі, твоїй матері видалося, буцім ти хочеш, щоб малювання стало твоєю професією. Але вона, звісно ж, помиляється.

– Авжеж, – тихо відповів я.

– Ти хочеш сказати, що вона щось неправильно зрозуміла.

– Саме так.

– Ясно.

Упродовж ще декількох хвилин мій батько продовжував вивчати малюнки, а я сидів і мовчки спостерігав за ним. А потім він сказав, не піднімаючи погляду:

– Мені здається, що це твоя мати, там, за дверима, саме проходить мимо. Чуєш?

– На жаль, я нічого не почув.

– Я думаю, що це вона. Попроси її зайти сюди, раз вона вже неподалік.

Я встав і пішов до дверей. У коридорі було темно і порожньо, як я й очікував. Позаду почувся батьків голос:

– Масудзі, поки ти її кличеш, збери заодно решту своїх малюнків і принеси сюди.

Можливо, це лишень витвір моєї уяви, але коли кількома хвилинами опісля я повернувся у вітальню разом із матір’ю, мені здалося, що порцелянова попільниця стояла вже значно ближче до свічки. А ще в мене склалося враження, нібито в повітрі пахло горілим, одначе коли я заглянув у попільницю, то не помітив слідів того, що нею користувалися.

Батько байдуже кивнув мені, коли я поклав останні приклади своїх робіт біля купи малюнків, яку він наскладав коло себе. Здавалося, він досі не міг відірвати погляду від моїх робіт, перебираючи й оглядаючи їх, і якийсь час геть ігнорував нас із матір’ю, поки ми мовчки сиділи біля нього. Потім нарешті зітхнув, поглянув на мене і сказав:

– Масудзі, припускаю, ти не маєш часу перейматися мандрівними священниками, еге ж?

– Мандрівними священниками? Мабуть, ні.

– А їм є що сказати про цей світ. Здебільшого я не надто звертаю на них увагу. Але порядність вимагає ставитися до святих людей шанобливо, навіть якщо вони видаються звичайнісінькими жебраками.

Він зробив паузу, тож я сказав:

– Так, авжеж.

Потім батько повернувся до матері і сказав:

– Сачіко, пам’ятаєш тих мандрівних священників, що колись проходили через це село? Один із них зайшов сюди незадовго після народження нашого сина. Такий змарнілий старигань з однією рукою. Попри це, напрочуд міцний чоловік. Пам’ятаєш його?

– Звісно ж, пам’ятаю, – відповіла мати. – Але, можливо, не варто брати близько до серця те, що говорять такі, як вони?

– Але ж ти пам’ятаєш, – вів далі батько, – що цей священник зумів заглянути глибоко в душу Масудзі. Пам’ятаєш, Сачіко, про що він нас попередив на прощання?

– Але ж наш син тоді був немовлям, – відповіла мати. Вона стишила голос, неначе сподіваючись, що я якимось чином не почую її слів. Батько ж, навпаки, говорив навмисно голосно, так ніби звертався до великої аудиторії.

– Він нас попередив на прощання. Ручки і ніжки Масудзі здорові, сказав він тоді, але він прийшов на цей світ з уродженою вадою. Зі слабкістю духу, що вчинить його схильним до ледарювання й обману. Пригадуєш, Сачіко?

– Наскільки я пам’ятаю, той священник сказав про нашого сина і багато хорошого.

– Авжеж. У нашого сина багато хороших якостей, священник і справді на цьому наголосив. Але ти пам’ятаєш, про що він нас іще попередив, Сачіко? Якщо ми хочемо, сказав він, щоб у ньому переважали хороші якості, то повинні бути пильні і весь час стежити, щоб його слабкодухість не почала проявлятися. Бо інакше, сказав тоді священник, Масудзі виросте геть нікудишній.

– Але, може, – обережно сказала мати, – не дуже мудро брати близько до серця слова якогось священника.

Батька, схоже було, її слова дещо здивували. І врешті, через якусь хвилю, він замислено кивнув, так наче мати висловила якусь дуже складну думку.

– Тоді мені самому не хотілося сприймати його слова поважно, – провадив він далі. – Але на кожному етапі дорослішання Масудзі щось нагадувало мені про слова того чоловіка. Ніде правди діти, в характері нашого сина справді є якась слабинка. Він не лихий, ні, злості у ньому нема. Але от з його лінощами, нелюбов’ю до корисної праці і слабкодухістю нам доводиться безнастанно боротися.

Далі батько неквапом узяв три чи чотири мої малюнки і поклав собі на долоні, неначе перевіряючи їх на вагу. Відтак перевів погляд на мене і сказав:

– Масудзі, твоїй матері видалося, буцім ти хочеш, щоб малювання стало твоєю професією. Скажи, може, вона щось неправильно зрозуміла?

Я опустив очі і продовжував мовчати. Аж раптом почув стишений материн голос, майже шепіт:

– Він іще зовсім юний. Я впевнена, що це просто дитяча примха.

Запала пауза, після якої батько знову звернувся до мене:

– Масудзі, ти хоч трохи уявляєш, у якому світі живуть художники?

Я, ніби води в рот набравши, продовжував дивитися поперед себе на підлогу.

– Художники, – провадив далі батько, – живуть у злиднях і бідності. Вони живуть у світі, в якому сила-силенна спокус стати слабкодухим і порочним. Сачіко, хіба я не маю рації?

– Маєш, звичайно. Але, можливо, комусь із них усе ж вдається побудувати успішну кар’єру художника, уникнувши цих пасток.

– Звісно, винятки є, – погодився батько. Я й далі дивився в підлогу, але по його голосу здогадався, що він знову замислено киває головою. – Ті декілька художників, які вирізняються непохитною рішучістю і твердим характером. Одначе, боюсь, наш син далеко не така людина. Радше навпаки. Тому наш обов’язок – захистити його від таких небезпек. Урешті-решт ми ж хочемо, щоб він став людиною, якою б ми пишалися, еге ж?

– Звичайно, – відповіла мати.

Я миттю підвів очі. Свічка вже наполовину згоріла, і полум’я яскраво освітлювало один бік батькового обличчя. Він уже переклав малюнки собі на коліна і я помітив, як він нервово водить пальцями по краях аркушів.

– А тепер, Масудзі, – сказав він, – покинь нас. Я хочу поговорити з твоєю матір’ю.

Пам’ятаю, що пізніше того самого вечора, випадково наткнувся в темряві на матір. Найімовірніше, це сталося в одному з коридорів, але я вже достеменно не пам’ятаю. Як і не пам’ятаю, чому тинявся будинком у темряві, хоч і точно не для того, щоби підслухати батьківську розмову – бо я чітко пригадую своє непохитне рішення анітрохи не зважати на те, що відбулося у вітальні після того, як я пішов. За тих часів, звісно ж, будинки погано освітлювалися, тож нічого незвичного в тому, що ми з мамою так і стояли поночі і розмовляли, не було. Я міг розгледіти в темряві обриси її силуету, але обличчя видно не було.

– По всьому домі пахне горілим, – зауважив я.

– Горілим? – мати на хвилю замовкла, а відтак сказала: – Ні, нічого не чую. Тобі, мабуть, здалося.

– Але я відчуваю запах згару, – відповів я. – Ось, щойно знову відчув. Батько досі у вітальні?

– Так. У нього там є одна справа.

– Хай що він там робить, – сказав я, – мене це анітрохи не турбує.

Мати промовчала, тож я додав:

– Єдине, що батькові справді вдалося розпалити, то це мої амбіції.

– Я рада це чути, Масудзі.

– Мамо, тільки не зрозумійте мене хибно. Я не маю ні найменшого бажання, ставши дорослим, опинитися на тому самому місці у вітальні, де зараз сидить батько, і розповідати своєму синові про рахунки і гроші. Невже б ви мною пишались, якби я таким став?

– Так, Масудзі, пишалася б. Життя таких людей, як батько, приховує значно більше, ніж ти можеш осягнути в такому юному віці.

– Я би собою таким ніколи не пишався. Називаючи себе амбітним, я хотів сказати, що прагну піднятися над таким життям.

На якийсь час мати замовкла. А потім сказала:

– В юному віці багато що видається нудним і прісним. Але з роками стає зрозуміло, що саме ці речі і є найважливіші.

Я ніяк на це не відповів. Натомість, пригадую, сказав:

– Раніше щоразу, коли батько запрошував мене на чергову ділову зустріч, мені робилося дуже страшно. Але віднедавна на цих зустрічах я не почуваю нічого, крім нудьги. Навіть більше, вони викликають у мене огиду. Бо що ж насправді таке ці зустрічі, на яких я маю честь бути присутній? Підрахунок дрібних грошей? Вилічування монеток, година за годиною? Я б собі ніколи не пробачив, якби моє життя звелося до такого існування, – я зробив паузу і почекав, чи мати щось на це відповість. На якусь мить здалося, що, поки я говорив, вона тихенько пішла собі геть, і я залишився в коридорі сам. Але потім я почув, як вона рухається просто переді мною, і вирішив повторити свої слова: – Мене анітрохи не бентежить, що батько робить у вітальні. Єдине, що він розпалив, – це мої амбіції.

Але я бачу, що знову відхилився від теми. Я ж бо хотів переказати ту розмову, що сталася між мною і Сецуко минулого місяця, коли вона прийшла у вітальню поміняти квіти.

Як я пригадую, Сецуко присіла перед буддійським вівтарем і почала вибирати зів’ялі квіти з композицій, які його прикрашали. Я сів трохи позаду, спостерігаючи, як ретельно вона струшує кожне стебло, перш ніж покласти його собі на коліна. Якщо не помиляюся, тим часом ми з нею розмовляли про якісь абищиці, аж раптом вона, не озираючись, сказала:

– Батьку, вибач, що заводжу цю тему. Поза всяким сумнівом, ти і сам уже неодноразово це обдумував.

– Що обдумував, Сецуко?

– Я заводжу цю тему лише тому, що, як розумію, цілком імовірно, що домовини про шлюб Норіко лише набиратимуть обертів.

Сецуко взялася перекладати принесені квіти й гілки у вази, що стояли навколо вівтаря. Усе це вона робила напрочуд ретельно, і, вставивши кожне стебло, зупинялася, щоб оцінити результат своєї праці.

– Я просто хотіла сказати, – продовжила вона, – що коли вже почнуться серйозні домовини, то було б добре, щоб батько вжив певних запобіжних заходів.

– Запобіжних заходів? Ми все робитимемо обачно, ясна річ. Але про що саме тобі йдеться?

– Вибач, мені йдеться про розслідування.

– Авжеж, ми робитимемо все якнайретельніше. Наймемо того самого детектива, що і торік. Він – дуже надійна людина, як ти, можливо, пригадуєш.

Сецуко обережно перемістила одне зі стебел.

– Даруй, я, напевно, недостатньо точно висловилася. Я мала на увазі, їхнє розслідування.

– Вибач, але я не до кінця розумію, про що ти. Я не знав, що нам є що приховувати.

Сецуко нервово засміялася.

– Батько мусить мені пробачити. Ти ж знаєш, що я ніколи не мала таланту провадити розмови. Суічі постійно сварить мене за те, що я не вмію висловлюватися. А в нього так добре виходить добирати слова. Мені, звісно ж, варто спробувати повчитися у нього.

– Ти цілком добре висловлюєшся, просто я не до кінця розумію, що ти хочеш сказати.

Раптом Сецуко розпачливо підняла руки.

– Цей вітер, – сказала вона, зітхнувши, і знову потяглася до квітів. – Мені подобається, коли вони ось так стоять, але вітер ніяк зі мною не погодиться, – на якусь хвилю вона знову поринула у формування букетів. А відтак сказала: – Батьку, вибач мені. Якби на моєму місці був Суічі, він би значно краще висловився. Але, звісно ж, його тут нема. Я лишень хотіла сказати, що, мабуть, з батькового боку було б мудро вжити деяких запобіжних заходів. Аби досвідчитися, що згодом не виникне непорозумінь. Зрештою, Норіко вже майже двадцять шість років. Ми не можемо собі дозволити ще одне таке розчарування, як торік.

– Непорозумінь щодо чого?

– Щодо минулого. Але, будь ласка, я певна, що мені не варто було і починати цієї розмови. Батько безперечно вже і так про це все подумав і вдасться до всіх необхідних заходів.

Вона відсунулася назад, щоб краще роздивитися результат своєї роботи, а тоді озирнулася до мене й усміхнулася.

– Я не маю до цього ніякого хисту, – сказала вона, вказуючи на квіти.

– Чудова композиція.

Сецуко невпевнено подивилась на вівтар і ніяково засміялася.

Учора, неквапом їдучи трамвайчиком у тихеньке передмістя з назвою Аракава, я пригадав цю розмову у вітальні, і мене одразу ж накрило хвилею роздратування. Поки насолоджувався краєвидами за вікном, які що далі ми рухалися на південь, ставали все пустинніші, мені пригадався образ доньки, коли вона сиділа перед вівтарем і радила мені вжити «запобіжних заходів». Знову пригадав, як вона ледь повернула до мене обличчя й сказала: «Ми не можемо собі дозволити ще одне таке розчарування, як торік». І я знову пригадав, як упевнено вона поводилася того першого ранку по приїзді, коли ми сиділи на веранді й вона натякнула, що я тримаю у таємниці справжню причину минулорічної відмови сім’ї Міяке. За останній місяць ці спогади вже не раз псували мені настрій, але саме вчора, коли випала нагода спокійно помандрувати на самоті в тихий район міста, я зміг чіткіше розібратися у своїх почуттях, і усвідомив, що дратує мене радше не Сецуко, а її чоловік.

Гадаю, цілком закономірно, що дружина підпадає під уплив ідей свого чоловіка, навіть коли, як у випадку зі Суічі, ці ідеї досить ірраціональні. Та коли чоловік спонукає свою дружину недовірливо ставитися до її батька, то це не може не викликати відчуття обурення й образи. Враховуючи те, скільки всього йому довелося пережити в Маньчжурії, досі я завжди намагався толерантно ставитися до певних аспектів його поведінки; зокрема, ніколи не брав на свій рахунок ті непоодинокі вияви злоби щодо мого покоління. Я завжди думав, що з часом такі емоції стихнуть. Однак у Суічі вони ставали чимраз разючіші й необґрунтованіші.

Це все не мало би надто мене тривожити – зрештою, Сецуко і Суічі живуть далеко, і ми бачимося щонайчастіше раз на рік, – якби я не помітив, що віднедавна, від часу візиту Сецуко минулого місяця, ті самі ірраціональні ідеї, мов хвороба, поширилися й на Норіко. Саме це мене так роздратувало, і за останні кілька днів я неодноразово долав спокусу написати Сецуко гнівного листа. Чоловік із дружиною нехай забивають одне одному голову якимись безглуздими здогадками, але вони повинні тримати свої припущення при собі. Строгіший батько, безсумнівно, вже давно б у це втрутився.

Минулого місяця я не раз заставав доньок за розмовою, й, щойно вони мене бачили, відразу винувато замовкали і починали говорити на якусь іншу, не надто переконливу тему. Ба більше, я точно можу пригадати щонайменше три таких випадки за тих п’ять днів, що Сецуко збула в нас у гостях. А якихось кілька днів тому, коли ми з Норіко саме закінчували снідати, вона раптом мені сказала:

– Я вчора проходила повз універмаг Шімідзу, і вгадай, кого я побачила на трамвайній зупинці? Джиро Міяке!

– Міяке? – я відірвав погляд від тарілки і глянув на доньку, здивований тим, що вона й без крихти сорому згадує його ім’я. – Що ж, шкода, що так вийшло.

– Шкода? Щиро кажучи, батьку, я навіть була рада його бачити. Йому, щоправда, здається, було ніяково від зустрічі, тому я недовго з ним розмовляла. Та й мені пора було повертатися в офіс. Я просто вибігла у справах, розумієш. А ти знав, що він заручений?

– Це він тобі сказав? Оце нахаба.

– Звісно ж, не він почав цю розмову. Це я його запитала. Сказала, що зараз у мене нові шлюбні домовини, і поцікавилася його перспективами одружитися. Прямо так і запитала. Він увесь зашарівся! Але потім таки зізнався, що вже от-от заручиться. Уже майже все домовлено.

– Норіко, тобі не варто бути такою прямолінійною. Чому тобі взагалі забаглося говорити про одруження?

– Мені просто було цікаво. Мої сум і образа вже минулися. Та й враховуючи, як успішно тривають наші теперішні домовини, я собі якось подумала, що було би жаль, якби Джиро Міяке досі побивався через торішні події. Отож ти можеш собі уявити, як я втішилася, коли дізналась, що він уже майже заручений.

– Зрозуміло.

– Сподіваюся, незабаром мені вдасться познайомитися з його нареченою. Я певна, що вона дуже хороша. А ти як думаєш, батьку?

– Атож, певен, що так і є.

Якийсь час ми їли, а потім Норіко сказала:

– Знаєш, я мало не запитала його ще про дещо. Але стрималася, – вона нахилилася вперед і прошепотіла: – Я ледь не запитала його про те, що сталося минулого року. Про причину їхньої відмови.

– От і добре, що не запитала. Крім того, вони ще тоді досить чітко все пояснили. Сказали, що, на їхню думку, соціальний статус їхнього сина не відповідає такій нареченій, як ти.

– Батьку, але ж ти знаєш, що це була лише формальність. Ми так ніколи і не з’ясували справжньої причини. Принаймні мені її не озвучили, – саме цієї миті щось у доньчиному голосі змусило мене відірвати очі від тарілки і глянути на неї. Норіко тримала свої палички в повітрі, наче чекаючи, що я от-от щось поясню. Та коли я, не відповівши нічого, продовжив їсти, вона додала: – Чому, на твою думку, вони відмовилися? Ти з’ясував справжню причину?

– Нічого я не з’ясовував. Я вже ж сказав, що, на їхню думку, соціальний статус їхнього сина не відповідав твоєму. Це цілком задовільна відповідь.

– Батьку, мені іноді здається, що, може, це я не відповідала їхнім вимогам. Може, я недостатньо вродлива. Ти не думаєш, що причина була в цьому?

– Їхнє рішення анітрохи не пов’язане з тобою, і ти це чудово знаєш. Існує безліч причин, чому сім’я може вирішити урвати дошлюбні домовини.

– Батьку, якщо це не пов’язано зі мною, то що ж тоді їх змусило так раптово все припинити?

Мені здалося, що ці слова прозвучали з доньчиних вуст якось неприродно, наче вона їх продумала наперед. Можливо, це просто витвір моєї уяви, хоча батько завжди помічає навіть найменші зміни в інтонації рідної доньки.

Хай там як, а ця розмова з Норіко змусила мене знову пригадати той випадок, коли я й сам випадково зустрівся з Джиро Міяке на трамвайній зупинці і завів з ним балачку. Це сталося понад рік тому – на той момент домовини зі сім’єю Міяке ще тривали – надворі вже стояло надвечір’я, й навколо роїлися містяни, які поверталися додому з роботи. Чомусь я опинився в районі Йокоте і прямував до трамвайної зупинки біля будівлі компанії «Кімура». Якщо вам знайомий цей район, то ви уявляєте собі всі ті численні крихітні і доволі злиденні офіси з сумнівною репутацією, які розташовуються на других поверхах тамтешніх крамниць. Коли того дня я натрапив на Джиро Міяке, він саме виходив з одного такого офісу і щойно спустився вузькими сходами між фасадами двох крамниць.

Доти я з ним бачився лише двічі, та й лише під час офіційних сімейних зустрічей, на які він приходив у своєму найкращому вбранні. Того ж надвечір’я він мав геть інакший вигляд: у потріпаному плащі, який був на нього трохи завеликий, і з портфелем попід рукою. Він скидався на парубійка, який звик, що ним весь час командують; справді, сама його постава неначе застигла в такому положенні, ніби він от-от заходиться кланятися. А коли я запитав, чи він працює в тому офісі, з якого щойно вийшов, то він почав якось нервово сміятися, так наче я заскочив його на виході з якогось ганебного закладу.

Мені тоді спало на думку, що його зніяковіння було, мабуть, аж надто велике, щоб його можна було пояснити лише несподіваною зустріччю зі мною; але тоді я вирішив, що він просто засоромився через занедбаний вигляд будівлі, в якій розташований його офіс, і її околиць. І лишень приблизно тиждень опісля, коли здивовано дізнався, що сім’я Міяке припиняє з нами шлюбні домовини, я знову почав прокручувати в голові цю зустріч, шукаючи у ній якогось глибшого змісту.

– Хотілось би знати, – сказав я Сецуко, яка саме в нас гостювала, – чи тоді, коли я розмовляв із Джиро, вони вже вирішили припинити домовини.

– Цим точно можна було б пояснити ту нервовість, яку батько помітив у його поведінці, – відповіла Сецуко. – А він ніяк не натякнув на їхні наміри?

Але навіть тоді, лише через тиждень після зустрічі з Джиро Міяке, я заледве міг пригадати, про що ми розмовляли. Того надвечір’я я, звісно ж, досі думав, що його заручини з Норіко будуть оголошені з дня на день і що я спілкуюся з майбутнім членом нашої сім’ї. Тож зосередив усю свою увагу на тому, щоб цей молодик хоч трохи розслабився у моїй присутності, тому не надав аж такого значення змісту нашої короткої розмови дорогою до трамвайної зупинки і ще декілька хвилин опісля, поки ми там стояли.

Попри це, прокручуючи всю цю історію упродовж наступних кількох днів, я раптом подумав, що, можливо, саме та зустріч і посприяла їхньому рішенню припинити домовини.

– Цілком можливо, – сказав я Сецуко, – що Міяке почувався зганьбленим після того, як я побачив його місце роботи. Може, йому заново відкрилися очі на те, яка прірва пролягає між нашими сім’ями. Зрештою, вони так часто згадували цей факт під час розмови, що не випадає вважати його звичайною формальністю.

Одначе скидалося на те, що Сецуко вважала таку теорією непереконливою. А ще вона, повернувшись додому, напевно обмінювалася з чоловіком здогадками щодо невдалих заручин Норіко. Адже цього року повернулася вже з власними теоріями – чи принаймні з теоріями Суічі. Отож мені довелося знову пригадувати ту розмову з Міяке і сприймати її вже з інакшого погляду. Але, як уже сказав, я заледве міг пригадати зміст балачки лише за тиждень після неї, а тепер минуло вже більше року.

Утім, мені пригадався один діалог, якому я досі не надавав великого значення. Ми з Міяке саме дійшли до головної вулиці і стояли навпроти будівлі компанії «Кімура», чекаючи кожен на свій трамвай. Пригадую, як Міяке сказав:

– Ми отримали сьогодні на роботі погану новину. Президент нашої материнської компанії помер.

– Мені дуже прикро це чути. Він уже був у літах?

– Мав ледве за шістдесят. Я ніколи не мав нагоди особисто з ним познайомитися, але, звичайно ж, бачив його фотографії в нашій періодиці. Він був видатний чоловік, і тепер ми всі почуваємось осиротілими.