Текст книги "Ещё один день (СИ)"

Автор книги: Fomcka2108

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 13 страниц)

Аж Таро Сайто знову змінив тему і сказав:

– Знаєте, панно Норіко, я завжди мав теорію, яка пояснює, чому в мене такий поганий слух. Річ у тім, що, коли я був дитиною, мої батьки ніколи не настроювали фортепіано. Щодня, панно Норіко, щодня з самого раннього дитинства я був змушений слухати, як мати грає на розладнаному інструменті. Чи вам не видається цілком ймовірним, що саме це і стало причиною всіх моїх нещасть?

– Так, – відповіла Норіко і знову втупилася поглядом у тарілку.

– От і я так думаю. Я завжди казав, що це мамина провина. А вона ще й сварила мене всі ці роки за те, що мені буцімто ведмідь на вухо наступив. Зі мною дуже несправедливо повелися, хіба ні, панно Норіко?

Норіко всміхнулась, але нічого не відповіла.

Аж тут пан Кьо, який досі тримався в тіні, почав розповідати одну зі своїх заготовлених смішних історій. Принаймні, якщо вірити переказам Норіко про події того вечора, він і далі розповідав свою історію, коли я його перебив, повернувшись до Міцуо Сайто і сказавши:

– Пан Курода точно з вами про мене говорив?

Міцуо спантеличено глянув на мене.

– Говорив про вас, сер? – невпевнено перепитав він. – Я певен, що він часто про вас згадує, але, на жаль, я не настільки добре знайомий з паном Куродою, й тому... – він замовк і благально подивився на своїх батьків.

– Я не сумніваюся, – втрутився доктор Сайто, і його голос вразив мене своєю рішучістю, – що пан Курода добре пам’ятає пана Оно.

– Не думаю, – відказав я, знову дивлячись на Міцуо, – що пан Курода високої про мене думки.

Хлопець знову зніяковіло повернувся до батьків. Цього разу йому на допомогу прийшла пані Сайто, яка сказала:

– Навпаки. Я певна, що він про вас, пане Оно, дуже високої думки.

– Пані Сайто, – сказав я, мабуть, дещо заголосно, – деякі люди вважають, що моя кар’єра мала згубний вплив. Уплив, про який тепер краще забути, наче його і не було. Я чудово знаю про такі настрої. Пан Курода, як мені відомо, один із тих, хто ці настрої поділяє.

– Справді? – може, це помилкове враження, але тоді мені видалося, що доктор Сайто дивився на мене, як учитель на учня, який от-от продовжить переповідати вивчений напам’ять матеріал.

– Так. І щодо мене, то я готовий визнати слушність таких поглядів.

– Я певен, що ви несправедливо до себе ставитеся, пане Оно, – почав говорити Таро Сайто, але я його перебив і продовжив:

– Дехто вважає, що такі, як я, відповідальні за всі ті жахіття, які довелося пережити нашій країні. Щодо мене самого, то я визнаю, що накоїв багато помилок. Визнаю, що великою мірою те, що я робив, нашкодило нашій нації, і що своїм упливом долучився до зміцнення того, що в результаті призвело до незліченних страждань нашого народу. Я це визнаю. Бачите, докторе Сайто, я не цураюся це визнати.

Доктор Сайто нахилився вперед, і вигляд його був спантеличений.

– Перепрошую, пане Оно, – сказав він. – Ви хочете сказати, що незадоволені своєю працею? Своїми картинами?

– Своїми картинами. Своїм учителюванням. Як бачите, докторе Сайто, я готовий це визнати. Можу лише додати, що за тієї пори наміри мої були якнайкращі. Я тоді щиро вірив, що стараюся задля добра своїх співгромадян. Та, як бачите, тепер я не боюся визнати, що таки помилявся.

– Пане Оно, ви надто жорстокі до себе, – радісно проказав Таро Сайто. Потім, повернувшись до Норіко, він додав: – Панно Норіко, скажіть правду, ваш батько завжди такий суворий до себе?

Цієї миті я усвідомив, що весь цей час Норіко не відводила від мене враженого погляду. Можливо, саме тому, що запитання Таро її заскочило, вперше за весь вечір повернулася її звична легковажність.

– Та батько взагалі не суворий. Мені доводиться бути з ним строгою, інакше він навіть не встане з ліжка, щоб поснідати.

– Справді? – запитав Таро Сайто, зрадівши, що зміг нарешті витягнути з Норіко неформальну відповідь. – Мій батько теж не рання пташка. Кажуть, що старші люди сплять менше за молодих, але, судячи з нашого з вами досвіду, все якраз навпаки.

Норіко засміялася й сказала:

– Я думаю, це стосується лише татів. Не сумніваюся, що в пані Сайто немає ніяких проблем з раннім прокиданням.

– Оце вже цікаво, – зауважив доктор Сайто, повернувшись до мене. – Ми ще навіть із кімнати не вийшли, а вони вже над нами насміхаються.

Не стверджуватиму, що до цього моменту заручини висіли на волосині, але мені все ж здається, що саме після цього церемонія міай перетворилася з ніякової й потенційно катастрофічної на успішну. Закінчивши їсти, ми ще довго розмовляли і попивали саке, і до того часу, як ми викликали таксі, у всіх склалося враження, що ми чудово порозумілися. Але найважливіше те, що хоч вони і тримали дистанцію, Таро Сайто і Норіко явно сподобалися одне одному.

Я не вдаватиму, що деякі епізоди того вечора минули для мене безболісно; як і не стверджуватиму, що так само легко утнув би аналогічну заяву про помилки минулого, якби обставини не змусили мене до такої розважливості. І тепер, мушу визнати, мені вже важко зрозуміти, як може людина, що себе поважає, прагнути уникати відповідальності за свої минулі вчинки; може, це і не завжди легко, але ж визнавши помилки, що їх вчинила протягом життя, людина почуває певне задоволення й усвідомлює власну гідність. Хай там як, але нічого соромитися помилок, що були вчинені з найкращими намірами. Набагато більш соромно не могти чи не хотіти визнати цих помилок.

Візьмімо, до прикладу, Шінтаро – який, припускаю, таки зумів отримати посаду, що так її домагався. На мою думку, Шінтаро нині був би значно щасливішою людиною, якби йому вистачило сміливості і чесності визнати те, що він робив у минулому. Цілком імовірно, той холодний прийом, який він від мене отримав того пообіддя невдовзі після Нового року, все ж переконав його дещо по-іншому повестися з комісією під час розгляду питання про афіші, які він малював під час китайської кризи. Але здогадуюся, що Шінтаро, прагнучи будь-що досягнути своєї цілі, таки не відмовився від своїх лицемірних поглядів. Ба більше, тепер мені видається, що характеру Шінтаро завжди була притаманна певна хитрість і потаємність, просто в минулому я цього не помічав.

– Знаєте, Обасан, – сказав я пані Кавакамі не так давно, сидячи якось увечері в її забігайлівці, – підозрюю, що Шінтаро ніколи не був такий наївний, яким хотів видаватися. Такою поведінкою він просто прагнув вибороти собі виграшне становище і вчинити так, щоб усе вийшло по-його. Такі люди, як Шінтаро, коли не хочуть щось робити, вдають повну безпорадність, і їм тоді все прощають.

– Що ви, сенсею, – пані Кавакамі кинула на мене осудливий погляд; певно що їй не хотілося думати погане про чоловіка, який стільки років був одним із її найкращих клієнтів.

– Наприклад, Обасан, – провадив далі я, – задумайтесь, як хитро він зумів уникнути бойових дій. У той час, як інші втрачали на війні все, Шінтаро просто продовжував працювати у своїй маленькій майстерні, так наче нічого і не сталося.

– Але ж, сенсею, в Шінтаро-сана хвора нога...

– Хвора нога чи не хвора, а тоді в армію брали всіх. Звісно, врешті-решт вони його таки знайшли, але до кінця війни тоді залишалися лічені дні. Знаєте, Обасан, якось Шінтаро сказав мені, що через війну втратив два робочих тижні. Ось що коштувала війна Шінтаро. Повірте, Обасан, за дитинністю нашого давнього друга ще ой скільки всього криється.

– Хай там як, – втомлено мовила пані Кавакамі, – а скидається на те, що він сюди все одно вже більше не повернеться.

– Так, Обасан. Мабуть, цього клієнта ви втратили назавжди.

Пані Кавакамі, тримаючи в руці запалену цигарку, сперлася на край шинквасу й окинула поглядом свій крихітний бар. Як зазвичай, крім нас там не було ні душі. Підвечірнє сонце пробивалося всередину крізь москітні сітки на вікнах, і від цього приміщення здавалося запиленішим і старішим, аніж пізно ввечері, коли все поринає в темряву і бар освітлюється лише лампами пані Кавакамі. Надворі досі кипіла робота. Упродовж цілої минулої години звідкілясь лунав стукіт, а від реву вантажівок і грюкоту свердл аж стіни трусилися. Прослідкувавши за поглядом пані Кавакамі того літнього вечора, я раптом усвідомив, наскільки крихітним і недоречним буде видаватися її маленький бар посеред величезних бетонних будівель, які міська корпорація вже починала зводити навколо цього приміщення. І я сказав пані Кавакамі:

– Знаєте, Обасан, вам варто серйозно обміркувати пропозицію продати цей заклад і, можливо, переїхати деінде. Це чудова нагода.

– Але я вже тут так давно, – сказав вона і махнула рукою, відганяючи цигарковий дим.

– Але, Обасан, ви можете відкрити новий чудовий заклад. У районі Кітабаші чи навіть у Хончо. Не сумнівайтеся, я неодмінно заходитиму до вас щоразу, як буду в тих краях.

На якийсь час пані Кавакамі затихла, наче прислухаючись до звуків будівництва назовні. Відтак вона широко всміхнулася й сказала:

– Колись це був такий чудовий квартал. Пам’ятаєте, сенсею?

Я всміхнувся їй у відповідь, але нічого не відповів. Звісно, колись це був хороший квартал. Ми чудово збували час, а настрій, який витав тут, посеред наших жартів і суперечок, завжди був украй щирий. Утім, можливо, той самий настрій не завжди був нам на користь. Як і безліч всього іншого, можливо, це і на краще, що той маленький світ канув у вічність і вже не повернеться. Мені захотілося сказати про це пані Кавакамі, та я передумав, вирішивши, що це буде нетактовно. Бо ж очевидно, що старий квартал дуже дорогий її серцю – вона вклала в нього майже все своє життя й енергію, – і тому цілком можна зрозуміти її небажання змиритися з думкою, що він зник назавжди.

Листопад 1949 року

Я досі чітко пригадую своє перше знайомство з доктором Сайто і тому не маю сумнівів, що мої спогади про цей день справді правдиві. Це сталося аж шістнадцять років тому, наступного дня після того, як я переїхав у свою нову оселю. Пам’ятаю, тоді стояв погожий літній день, я був на подвір’ї – чи то поправляв паркан, чи ремонтував ворота, – і водночас знай вітався з новими сусідами, які проходили мимо. І раптом, якийсь час простоявши спиною до стежки, відчув, що хтось стоїть позаду мене, нібито спостерігаючи за моєю роботою. Озирнувшись, побачив чоловіка приблизно мого віку, який зацікавлено розглядав нову табличку з моїм іменем на воротньому стовпі.

– То ви і є містер Оно, – сказав він. – Що ж, для нас це честь. Справжня честь, що в нашому районі оселився хтось такий авторитетний, як ви. Розумієте, я й сам почасти належу до мистецького світу. Мене звуть Сайто, я викладаю в Імператорському університеті.

– Доктор Сайто? Це для мене неймовірна честь. Я так багато про вас чув, сер.

Ми ще декілька хвилин поговорили, стоячи біля воріт, і я впевнений, що чітко пам’ятаю, як доктор Сайто ще кілька разів схвально прокоментував мою роботу і кар’єру. І, перш ніж доктор пішов собі далі схилом пагорба, пам’ятаю, він неодноразово повторив щось на кшталт: «Для нас велика честь мати за сусіда такого авторитетного художника, як ви, пане Оно».

Відтоді ми з доктором Сайто завжди поштиво віталися, зустрівшись на вулиці. Щоправда, після тієї першої зустрічі – і до недавніх подій, які дозволили нам більше зблизитися, – майже ніколи не зупинялися для довшої розмови. Але мої спогади про те перше знайомство, і про те, як доктор Сайто впізнав моє прізвище на воротньому стовпі, достатньо чіткі, щоб я міг упевнено стверджувати, що моя старша донька, Сецуко, глибоко помилялася принаймні щодо деяких речей, на які вона натякала минулого місяця. Зокрема, навряд чи можливо, що доктор Сайто і гадки не мав, хто я такий, аж поки торішні шлюбні домовини змусили його дізнатися про мене більше.

Оскільки цього року Сецуко приїжджала до нас ненадовго, й оскільки вона зупинилася в Норіко й Таро в їхньому новому домі в кварталі Ізумімачі, моя прогулянка з донькою парком Кавабе того ранку була єдиною нагодою як слід з нею поговорити. Тож анітрохи не дивно, що опісля я неодноразово прокручував ту розмову в голові, і цілком закономірно, що деякі її коментарі того дня викликають у мене дедалі більше і більше роздратування.

Але тоді я не надто замислювався над словами Сецуко, бо мав хороший настрій, я радів нагоді знову побачитися з донькою й насолоджувався прогулянкою парком Кавабе, де я вже давненько не бував. Це сталося трохи більше місяця тому, коли, як ви пам’ятаєте, дні ще стояли сонячні, хоча листя вже почало опадати. Ми з Сецуко йшли широкою центральною алеєю, обсадженою обабіч деревами, й оскільки до зустрічі з Норіко й Ічіро біля статуї імператора Тайшьо було ще довго, ми йшли неквапом, часто зупиняючись, щоб помилуватися осінніми пейзажами.

Можливо, ви погодитеся, що парк Кавабе – найкращий з міських парків; після довгих блукань вузькими людними вуличками району Кавабе особливо приємно опинитися на одній з просторих довгих алей під гілляччям дерев. Але якщо ви в цьому місті віднедавна і не знаєте історії парку Кавабе, мені, мабуть, варто пояснити, чому це місце завжди викликало в мене такий інтерес.

Гуляючи алеями парку, ви неодмінно звернете увагу, що то тут, то там по всій його території можна натрапити на поодинокі, завбільшки як шкільне подвір’я, порослі травою ділянки, які видніються з-за дерев. Складається враження, що ті, що планували парк, збилися з пантелику і на півдорозі перестали дотримуватися узгодженої схеми. Насправді, все майже так і було. Багато років тому в Акіри Суґімури – художника, що його будинок мені вдалося придбати невдовзі після його смерті, – був напрочуд амбітний план щодо парку Кавабе. Я розумію, що тепер ім’я Акіри Суґімури згадується нечасто, але дозвольте наголосити, що не так давно він беззаперечно вважався одним із найвпливовіших людей нашого міста. Подейкували, що на одному з етапів життя він був власником чотирьох маєтків, і просто неможливо було пройтися містом, рано чи пізно не наткнувшись на якусь компанію, яка або належала Суґімурі, або була тісно з ним пов’язана. Потім, приблизно 1920 чи 1921 року, коли його кар’єра сягнула неймовірних висот, Суґімура вирішив ризикнути більшістю свого багатства і капіталу, щоб підтримати проект, який би дозволив йому назавжди залишитися в пам’яті цього міста і його жителів. Він запланував перетворити парк Кавабе – який тоді був геть безликий і занедбаний – на епіцентр культурного життя міста. Він хотів не лише розширити сам парк, щоб було більше простору для відпочинку містян, але й побудувати просто в парку декілька розкішних культурних центрів, зокрема, музей природничих наук, новий театр кабукі для школи Такагаші, яка незадовго до того втратила своє приміщення на вулиці Шірагама через пожежу, новий концертний зал у європейському стилі, а також, хоч це і було дещо ексцентрично, кладовище для міських котів і собак. Я вже й не пригадаю, що ще він запланував, але його план був однозначно грандіозний. Суґімура сподівався не лише змінити образ району Кавабе, а й змістити весь культурний баланс міста, вдихнувши нове життя в північний берег річки. Як я вже казав, інакше, як спробою залишити свій слід на образі міста, це не назвеш.

Схоже на те, що роботи в парку йшли повним ходом, коли Суґімура зіткнувся з серйозними фінансовими труднощами. Я не дуже добре знаю деталі цієї справи, та в результаті «культурні центри» Суґімури так ніколи і не були збудовані. А сам художник втратив багато грошей і назавжди позбувся свого колишнього авторитету в місті. Після війни парк Кавабе перейшов під безпосередній контроль міської влади, яка і проклала в ньому обсаджені деревами алеї. А від грандіозних планів Суґімури залишилися лише порослі травою незасаджені ділянки, де мали б височіти його музеї і театри.

Можливо, я вже згадував, що мої стосунки з сім’єю Суґімура після його смерті – коли я купував останній із його будинків – не зовсім налаштували мене на доброзичливе ставлення до пам’яті цього чоловіка. Попри це, варто мені нині опинитися в парку Кавабе, як я починаю думати про Суґімуру і його плани, і, мушу визнати, починаю захоплюватися цим чоловіком. Бо ж справді людина, яка прагне піднятися над посередністю й виділитися посеред пересічності заслуговує захвату, навіть якщо в результаті вона зазнає невдачі і втрачає цілі статки через свої амбіції. Ба більше, мені видається, що Суґімура не помер нещасною людиною. Бо та поразка, якої він зазнав, аж ніяк не схожа на безславні поразки звичайних людей, і така людина, як Суґімура, не могла цього не розуміти. Якщо тобі не вдалося зробити те, на що іншим забракло б і сміливості, і сили волі, щоб навіть спробувати, то усвідомлення цього може бути відрадою – навіть джерелом глибокого задоволення, – коли оглядаєшся назад на прожите життя.

Але я не планував так захопитися історією про Суґімуру. Як уже сказав, того дня я насолоджувався прогулянкою парком Кавабе і товариством Сецуко, незважаючи на деякі її коментарі – значення яких я зміг цілком збагнути лише пізніше, коли прокручував нашу розмову в голові. Хай там як, нам усе одно довелося перервати нашу розмову, бо наближався час зустрічі з Норіко й Ічіро і попереду вже завиднілася статуя імператора Тайшьо, біля якої ми домовилися зустрітися. Я саме кинув поглядом на лавки, розташовані навколо статуї, аж почув, як хтось вигукує:

– А ось і Оджі!

Ічіро біг мені назустріч, розкинувши руки, наче очікував обіймів. Але добігши, Ічіро вирішив стриматися і з урочистим виглядом простягнув мені руку для рукостискання.

– Доброго дня, – дуже діловито привітався він.

– Що ж, Ічіро, ти справді стаєш справжнім чоловіком. Скільки тобі вже років?

– Мені вісім років. Прошу, Оджі, ходи сюди. Мені треба з тобою дещо обговорити.

Його мати і я пішли слідом за ним до лавки, на якій сиділа, чекаючи, Норіко. Моя молодша донька була вбрана в яскраву сукню, якої я ніколи досі не бачив.

– Норіко, ти сьогодні така радісна, – сказав я їй. – Складається враження, що варто доньці покинути батьківський дім, як її відразу стає важко впізнати.

– Якщо жінка вийшла заміж, то це не означає, що їй тепер треба одягатися безлико, – відрізала Норіко, хоча було видно, що їй приємно чути комплімент.

Як я пригадую, ми всі трохи посиділи, розмовляючи, біля статуї імператора Тайшьо. Ми власне і зустрілися в парку, бо мої доньки хотіли піти разом по магазинах підібрати тканину, і я погодився сходити з Ічіро пообідати в універмаг, а по обіді поводити його центром міста. Ічіро кортіло якнайшвидше піти, і, поки ми сиділи, він без кінця смикав мене за руку і казав:

– Оджі, хай жінки собі розмовляють, а на нас чекають справи.

Ми з онуком прийшли в універмаг дещо по обіді, і тому поверх, на якому розташовувалися ресторани, був досить безлюдний. Ічіро неспішно обирав між стравами, виставленими на вітринах, а потім обернувся до мене і сказав:

– Оджі, вгадай, яка моя улюблена страва.

– Гм-м. Навіть не знаю, Ічіро. Оладки? Морозиво?

– Шпинат! Від шпинату я стаю сильний! – він випнув уперед груди і напружив біцепси.

– Ясно. Здається, в меню «Джуніор-ланч» є шпинат.

– «Джуніор-ланч» – це для малих дітей.

– Може, й так, але це смачно. Оджі, може, й собі його замовить.

– Добре. Я тоді теж буду «Джуніор-ланч». Щоб скласти Оджі компанію. Але скажи їм, хай покладуть мені багато шпинату.

– Добре, Ічіро.

– Оджі, ти повинен якнайчастіше їсти шпинат. Він дає силу.

Ічіро обрав для нас столик біля ряду широких вікон і, чекаючи поки приготується обід, знай притискався обличчям до скла і розглядав багатолюдну головну вулицю міста, яка простягалася чотирма поверхами нижче. Востаннє я бачив Ічіро під час минулорічного візиту Сецуко – він не зміг бути на весіллі Норіко, бо підхопив тоді якийсь вірус, – і вражено помітив, наскільки він виріс відтоді. Він не лише став значно вищим, а й поводився по-іншому: значно спокійніше, без дитячих вибриків. Особливо змінився його погляд, став вельми серйозний.

Насправді, дивлячись того дня на Ічіро, який притиснувся до скла, щоб спостерігати за вулицею внизу, я помітив, який він став схожий на свого батька. У ньому проглядалися й риси Сецуко, але здебільшого лише в манерах і міміці. І, звичайно ж, мене вкотре вразило, наскільки Ічіро був схожий на мого сина, Кенджі, коли той був у його віці. Мушу визнати, я завжди почуваю дивне задоволення, коли бачу в дітях риси, успадковані від інших членів родини, і сподіваюся, що мій онук назавжди збереже свою схожість із Кенджі.

Так, ми можемо щось перебрати від інших людей не лише в дитячому віці; якщо в юності дуже захоплюватися своїм учителем чи наставником, то це неодмінно залишить свій відбиток, і навіть багато років по тому, коли відбудеться переоцінка чи навіть заперечення того, чого навчала ця людина, деякі особливості, неначе тінь колишнього впливу, все одно залишаться на все життя. Скажімо, деякі мої манери – як я тримаю руку, коли щось пояснюю, чи інтонація, якою я виражаю іронію чи нетерплячку, або ж навіть цілі фрази, які я часто використовую і які інші сприймають як мої власні, – всі ці риси, і я це чудово усвідомлюю, я насамперед перейняв від Морі-сана, свого колишнього вчителя. І, можливо, я не надмірно леститиму собі, якщо насмілюсь припустити, що безліч моїх учнів, своєю чергою, теж дещо успадкували від мене. Ба більше, сподіваюся, що попри будь-яку переоцінку, яку вони могли з часом зробити щодо років, збутих під моїм наставництвом, більшість із них усе ж залишиться вдячною за здобуті знання. Щодо мене самого, то хай би які очевидні недоліки мав мій колишній учитель, Сейджі Моріяма, або ж «Морі-сан», як ми завжди його називали, і хоч би чим закінчилися наші стосунки, я завжди визнаватиму, що ті сім років, які я прожив у його родинній віллі в горбистій місцевості префектури Вакаба, були одними з найважливіших для моєї кар’єри.

Нині, коли намагаюся відтворити в пам’яті вигляд вілли Морі-сана, мені постійно пригадується один особливо красивий краєвид, що відкривався на неї з гірської стежки, яка вела до найближчого села. Якщо піднятися стежкою вгору, вілла виднілася в западині внизу і скидалася на темний дерев’яний прямокутник посеред високих кедрів. Три довгі секції вілли стикувалися між собою, утворюючи три сторони прямокутника й обрамляючи внутрішній дворик, а четверта сторона – з кедрової огорожі і воріт – замикала прямокутник, і таким чином дворик був повністю обгороджений, тож можна було собі уявити, що за давніх часів відвідувачам, які мали ворожі наміри, було геть непросто пробратися всередину після того, як зачинялися масивні ворота.

Щоправда, за сучасних умов непроханому гостю пробратися всередину було б завиграшки. Бо, хоч цього і не було видно з тієї стежки, вілла Морі-сана вже почала занепадати. З висоти стежки нізащо не можна було здогадатися, що кімната за кімнатою стіни були обліплені подертими шпалерами, а підлога, покрита татамі, так поруйнувалася, що в декількох місцях можна було просто провалитися, якщо втратити пильність. Насправді, коли я намагаюся відтворити в пам’яті вигляд вілли зблизька, мені пригадуються хіба поламана черепиця на даху, гнилі ґрати на вікнах і пощерблені трухляві веранди. Дахи постійно протікали, ще й щоразу в новому місці, і після дощової ночі у всіх без винятку кімнатах стояв запах сирого дерева і гнилого листя. А бували місяці, коли комахи і міль вторгалися на територію вілли в таких кількостях, прилипаючи до кожного шматочка дерева і ховаючись у кожній шпарині, аж ми боялися, що через них вілла не витримає й розвалиться раз і назавжди.

З усіх кімнат лише дві чи три добре збереглися, і по них можна було припустити, яка ж це колись розкішна була вілла. Одну з цих кімнат, яку впродовж більшої частини дня наповнювало приємне світло, Морі-сан виокремив для особливих оказій, і я пригадую, як він збирав там усіх своїх учнів – нас було десятеро – щоразу, коли завершував нову картину. Пам’ятаю, як, перш ніж зайти до кімнати, кожен із нас завмирав на порозі і, затамувавши від захвату подих, вдивлявся в картину, яка стояла по центру. Тим часом Морі-сан порався з якоюсь кімнатною рослиною або виглядав у вікно, буцімто не помічаючи нашої присутності. Ми хутко всідалися на підлозі навколо картини і стишеними голосами починали її обговорювати: «Поглянь, як сенсей заповнив отой куток. Неймовірно!» Але ніхто вголос не казав: «Сенсею, яка чудова картина», – позаяк так уже повелося в таких випадках, що ми мали поводитися так, наче нашого вчителя в кімнаті немає.

Часто картина вирізнялась якимось новим вражаючим прийомом, і тоді серед нас спалахувала гаряча дискусія. Одного разу, наприклад, я пам’ятаю, як ми зайшли в кімнату і побачили картину, на якій жінка, що стояла навколішках, була зображена так, ніби дивишся на неї з якоїсь дуже низької точки – такої низької, що ми наче розглядали її з рівня підлоги.

– Це ж очевидно, – пригадую, наполягав хтось із учнів, – що завдяки такому ракурсу жінка на картині наділена гідністю, яку за іншої перспективи годі було б розгледіти. Це просто неймовірне досягнення. Бо в усьому іншому вона скидається на пройняту жалістю до себе особу. Оця напруга і дає картині її ледь вловиму енергетику.

– Може, й так, – озвався ще хтось, – може, жінка і наділена гідністю, але це показано не завдяки низькій перспективі. Вочевидь, таким прийомом сенсей хоче нам донести щось значно важливіше. Він демонструє, що перспектива видається такою низькою тільки тому, що ми надто звикли дивитися на все зі звичного рівня. Сенсей явно хоче звільнити нас від таких необгрунтованих і обмежувальних звичок. Він наче каже нам: «Необов’язково завжди дивитися на світ зі звичних спрацьованих ракурсів». Ось чому ця картина нас так надихає.

Невдовзі опісля ми вже голосно дискутували, заперечуючи теорії один одного щодо справжніх намірів Морі-сана. І хоча, сперечаючись, постійно позиркували на вчителя, він нічим не демонстрував, що підтримує бодай якусь із наших теорій. Пригадую, він просто стояв у дальньому кінці кімнати, схрестивши руки на грудях, і з задоволеним виразом обличчя дивився на подвір’я крізь дерев’яні ґрати на вікнах. Відтак, трохи послухавши нашу суперечку, він обертався й казав:

– Прошу тепер мене покинути. Мені потрібно залагодити деякі справи.

І тоді ми всі рядочком виходили з кімнати, знову бурмочучи слова захвату його новою картиною.

Переповідаючи це, я чудово розумію, що комусь поведінка Морі-сана може видатися дещо зарозумілою. Утім, можливо, ту відчуженість, яку він демонстрував у таких випадках, легше зрозуміти тим, хто і сам опинявся в становищі людини, на яку постійно рівняються і якою захоплюються. Бо аж ніяк не варто безнастанно давати своїм учням напучування й настанови; буває безліч ситуацій, коли краще промовчати і дати їм можливість самим посперечатися й поміркувати. Як я вже казав, ті, що знають, що це таке – мати великий уплив на інших, – неодмінно визнають слушність такої поведінки.

Хай там як, а такий підхід приводив до того, що часто ми обговорювали роботу вчителя цілими тижнями. Позаяк сам Морі-сан подовгу нам нічого не пояснював, то ми зазвичай зверталися із запитаннями до нашого колеги Сасакі, якому на той час пощастило мати статус найкращого учня Морі-сана. Хоча, як я й казав, наші суперечки могли затягуватися надовго, варто було Сасакі визначитися зі своєю позицією, як усім дискусіям одразу наставав край. Якщо Сасакі давав зрозуміти, що чиясь картина «зраджувала» принципи нашого вчителя, то це майже завжди призводило до негайної капітуляції «відступника», який після цього або закидав свою роботу, або іноді навіть спалював разом зі сміттям.

Так, пригадую, впродовж кількох перших місяців нашого перебування на віллі Черепаха неодноразово знищував свої роботи. Бо якщо я досить легко звик до тамтешнього порядку, мій товариш знову і знову створював картини, на яких проявлялися елементи, що вочевидь суперечили принципам нашого вчителя, і я безліч разів від його імені благально пояснював нашим новим колегам, що він ненавмисно зраджував настанови Морі-сана. В той період Черепаха часто підходив до мене зі стривоженим виглядом і відводив убік, щоб я подивився на якусь його напівзакінчену роботу, і питав:

– Оно-сан, прошу тебе, скажи: чи так би це намалював наш учитель?

Іноді навіть я нетямився, коли бачив, що він знову мимоволі використав у своїй роботі якийсь особливо неприйнятний елемент. Бо ж пріоритети Морі-сана було аж ніяк не важко зрозуміти. За тих часів нашого вчителя часто називали «сучасним Утамаро», і хоча таку наличку охоче чіпляли на будь-якого вмілого художника, що спеціалізувався на малюванні жінок із «кварталів насолод», це досить влучно характеризувало творчість Морі-сана. Бо Морі-сан свідомо намагався «осучаснити» традиції Утамаро; на багатьох його найвизначніших картинах – «Перев’язування танцювального барабана» чи, скажімо, «Після купання» – жінка була зображена зі спини, у класичній манері Утамаро. У його роботах неодноразово повторюються й інші класичні мотиви: жінка тримає рушник біля обличчя, жінка розчісує довге волосся. Морі-сан часто використовував традиційний спосіб вираження емоцій через текстиль, який тримає жінка чи в який вона вбрана, а не через вираз її обличчя. Та водночас у його роботах дуже вчувався вплив європейської традиції, яку найнепохитніші прихильники Утамаро вважали богохульством; наприклад, він давно відмовився від традиційного окреслення контурів темною лінією й натомість віддавав перевагу західній техніці використання блоків кольорів і гри світлотіні, щоб створити враження об’ємності. І, поза всяким сумнівом, саме європейська традиція наштовхнула Морі-сана зосередитися на головній особливості своєї творчості: використанню приглушених барв. Малюючи своїх жінок, Морі-сан прагнув, щоб навколо них витала атмосфера меланхолії й нічних сутінків, і упродовж усього періоду, що я в нього навчався, він чимало експериментував із кольорами, намагаючись передати ефект світла від паперового ліхтарика. Саме тому наявність такого ліхтарика – чи принаймні натяк на нього – стала чимось на кшталт фірмового знаку робіт Морі-сана. Черепаха, мабуть, через притаманну йому повільність, навіть проживши на віллі цілісінький рік, так і не зміг осягнути основ мистецтва Морі-сана і використовував барви, що створювали геть протилежний ефект, а потім іще й дивувався, чому його знову обвинувачують у зрадництві, адже ліхтарик у своїй композиції він таки використав.

Попри всі мої прохання, у таких, як Сасакі, було обмаль терпіння до труднощів Черепахи, й іноді настрої щодо нього ставали мало не такі самі ворожі, як і на фірмі майстра Такеди. А потім – здається, під час нашого другого року перебування на віллі, – Сасакі дуже змінився, й згодом це призвело до того, що жертвою ворожого ставлення своїх колег тепер уже став він, але ставлення це було значно жорстокіше і гнітючіше, аніж будь-які його власні випади проти Черепахи.