Текст книги "Ещё один день (СИ)"

Автор книги: Fomcka2108

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 13 страниц)

– Ач, Оно-сан! – вигукнув він, і його обличчя засяяло. – Як добре, що ми сьогодні зустрілися. Ач, достоту якусь хвилю тому я подумав, що якби мав зайву копійчину, то неодмінно купив би щось Оно-сану на знак вдячності за його доброту до мене. Але наразі мені по кишені хіба якась абищиця, а дарувати щось дешеве було б образою. Тому поки що, Оно-сан, дозвольте мені від щирого серця подякувати вам за все, що ви для мене зробили.

– Та я не так багато для вас зробив, – відповів я. – Просто кілька разів висловив уголос те, що думав, от і все.

– Оно-сан, такі люди, як ви, справжня рідкість. І для мене велика честь працювати з такою людиною. Хай як розведе нас доля у прийдешні роки, я завжди пам’ятатиму вашу доброту.

Пам’ятаю, ще декілька хвилин мені довелося слухати його вихваляння моєї відважності і порядності, а відтак я сказав:

– Я вже давно хотів із вами поговорити. Розумієте, я довго над цим міркував і, мабуть, у найближчому майбутньому піду від майстра Такеди.

Черепаха вражено на мене витріщився. А потім кумедно роззирнувся навсібіч, немов йому стало лячно, що хтось міг почути мої слова.

– Доля усміхнулася до мене, – провадив далі я. – Мої роботи привернули увагу художника і гравера Сейджі Моріями. Ви про нього, напевно, чули?

Черепаха, не зводячи з мене враженого погляду, закивав.

– Пан Моріяма, – продовжував я, – справжній художник. Дуже можливо, що навіть видатний художник. Мені страшенно пощастило, що він звернув на мене увагу і допоміг порадами. Насправді, це він вважає, що якщо я залишуся з майстром Такедою, це заподіє моєму талантові непоправної шкоди, і запропонував мені стати його учнем.

– Справді? – обережно озвався мій співрозмовник.

– І знаєте, от щойно, прогулюючись парком, я собі подумав: «Звісно ж, пан Моріяма має цілковиту рацію. Добре тим простим робочим конячкам гарувати на майстра Такеду, щоб звести кінці з кінцями, але ті з нас, що наділені серйозними амбіціями, повинні розвивати свій талант деінде».

Цієї миті я багатозначно подивився на Черепаху. Він і далі витріщався на мене, але на його обличчі тепер з’явився спантеличений вираз.

– Боюсь, я повівся дещо свавільно і розповів панові Моріямі про вас, – сказав я йому. – Ба більше, наголосив, що ви – виняток посеред моїх теперішніх колег. У вас єдиного є справжній талант і серйозні наміри.

– Справді, Оно-сан? – розсміявся він. – Як вам язик повертається таке казати? Я знаю, що ви бажаєте мені добра, але тут ви вже перегнули палицю.

– Я вирішив прийняти люб’язну пропозицію пана Моріями, – провадив я далі. – І наполегливо прошу дозволити мені показати йому ваші роботи. Якщо пощастить, він теж запропонує вам стати його учнем.

Черепаха стривожено подивився на мене.

– Але Оно-сан, що ви хочете цим сказати? – стишено мовив він. – Майстер Такеда взяв мене до себе завдяки рекомендації одного з найбільш високоповажних знайомих мого батька. І справді дуже терпляче до мене ставиться, попри всі мої проблеми. Як я можу тепер так зрадити його довіру – піти, пропрацювавши лише кілька місяців? – аж тут раптом Черепаха наче зрозумів значення своїх слів і поквапно додав: – Ясна річ, Оно-сан, я аж ніяк не хотів сказати, що і ви чините по-зрадницькому. У вашому випадку обставини геть інші. Мені й на думку не спало б... – він почав ніяково сміятися, так і не закінчивши речення. – Оно-сан, ви серйозно вирішили піти від майстра Такеди?

– Як на мене, – відповів я, – майстер Такеда не заслуговує вірності таких людей, як ми з вами. Вірність потрібно заслужити. Надто багато всього в житті чиниться з відчуття вірності. І надто часто люди говорять про вірність і сліпо її притримуються. Щодо мене, то я не маю жодного бажання так збути своє життя.

Ясна річ, я не можу бути певен, що того пообіддя біля храму Тамаґави сказав дослівно саме це; річ у тім, що мені з часом доводилося переповідати цей епізод безліч разів, а при багаторазовому повторенні будь-яка розповідь неминуче починає жити власним життям. Та навіть якщо того дня я не висловився перед Черепахою аж так стисло і по суті, то все ж цілком можна припустити, що ті слова, які я щойно собі приписав, достоту відображають мою тодішню позицію і рішучість.

До речі, одним із місць, де я був змушений раз за разом розповідати історії про дні, проведені на фірмі майстра Такеди, був наш столик у «Міґі-Хідарі»; здавалося, моїм учням безнастанно кортіло слухати розповіді про цей ранній етап моєї кар’єри – можливо, цілком природно, що вони хотіли дізнатися, чим у їхньому віці переймався їхній учитель. Хай там як, а тими вечорами тема моєї роботи на фірмі майстра Такеди поставала не раз.

– Це не був аж такий кепський досвід, – пам’ятаю, якось сказав я їм. – Він навчив мене дечого важливого.

– Пробачте, сенсею, – здається, це Курода перегнувся через стіл і звернувся до мене, – але мені важко повірити, що в такому місці, як та фірма, художник узагалі може чогось навчитися.

– Так, сенсею, – почувся ще чийсь голос, – розкажіть нам, чого таке місце могло вас навчити. Судячи з ваших розповідей, це була фірма не зі створення картин, а з виробництва картонних коробок.

Так воно завжди ставалося в «Міґі-Хідарі». Я собі провадив бесіду з кимось одним, а інші розмовляли між собою, але варто було їм почути, що мені поставили якесь цікаве запитання, як вони припиняли всі свої балачки і спрямовували погляди на мене, чекаючи на відповідь. Складалося враження, що навіть коли вони розмовляли між собою, у них завжди були нашорошені вуха, щоб не проґавити якесь моє напучення. Я не хочу сказати, що вони сприймали мої слова некритично; навпаки, це були дуже розумні молоді люди, і про це завжди треба було пам’ятати, перш ніж наважитися щось говорити в їхній присутності.

– Працюючи на майстра Такеду, – сказав я тоді, – я ще на ранньому етапі життя засвоїв один важливий урок: хоч на вчителів і варто рівнятися, слід також і ставити їхній авторитет під сумнів. Досвід, що я здобув у майстерні Такеди, навчив мене не слідувати сліпо за масами, а ретельно обдумувати, чи правильний є той напрямок, у якому мене штовхають. І якщо я щось і намагався привчити вас усіх робити, то це підніматися вище чиєїсь влади над вами. Підніматися над усіма небажаними і занепадницькими впливами, які засмоктали нас, немов болото, і які упродовж останніх десяти чи п’ятнадцяти років так постаралися, щоб послабити нашу націю, – я, звичайно ж, на той момент уже був захмелілий і говорив пафосно, але наші традиційні вечірні посиденьки часто проходили саме так.

– Правду кажете, сенсею, – сказав хтось, – нам усім варто про це пам’ятати. Ми всі повинні прагнути піднятися вище чиєїсь влади над нами.

– І, на мою думку, всі, що сидять зараз за цим столиком, – провадив далі я, – мають цілковите право собою пишатися. Навколо царюють абсурдність і фривольність. Але нині – нарешті – в Японії починає зароджуватися більш витончений і мужній дух, і ви його частина. Насправді я мрію, щоб вас стали сприймати щонайменше як вістря цього нового духу. Справді, – я вже звертався не лише до тих, хто сидів за нашим столиком, а й до всіх, хто прислухався до нашої розмови, – цей заклад, у якому ми всі сьогодні зібралися, – це свідчення зародження нового духу в Японії, й усі ми маємо право собою пишатися.

Часто, коли випивачка робилася дедалі галасливіша, відвідувачі бару починали юрмитися навколо нашого столика, щоб приєднатися до суперечок чи промов або ж просто послухати і насолодитися цією атмосферою. Зазвичай мої учні були готові вислухати незнайомців, хоча, звісно ж, коли нам випадало мати справу з якимось занудою чи з кимось, хто притримувався неприйнятних нам поглядів, то вони хутко його витісняли. Та попри всі запеклі суперечки і гучні промови, які не вгавали до пізньої ночі, справжні сварки в «Мігі-Хідарі» траплялися рідко, адже всіх завсідників цього бару об’єднував той самий засадничий дух; тобто заклад став уособленням того, про що мріяв Ямаґата; це було вишукане місце, і там можна було напитися, не втрачаючи почуття гордості і честі.

У мене вдома десь збереглася картина авторства Куроди – найталановитішого з моїх учнів, на якій зображений один із таких вечорів у «Міґі-Хідарі». Вона називається «Дух патріотизму», і така назва може наштовхнути на думку, що на картині намальовані солдати під час маршу абощо. Ясна річ, Курода цією картиною і хотів сказати, що дух патріотизму зародився ще раніше, в щоденних справах нашого буденного життя, у тому, де ми випивали і з ким спілкувалися. Цією роботою він хотів пошанувати – тоді він іще вірив у такі речі, як пошана, – дух «Міґі-Хідарі». На картині, намальованій олійними фарбами, зображено кілька столиків і добре відтворено барви й інтер’єр закладу, зокрема, найбільше впадають в око патріотичні банери і лозунги, які звисають з поручнів верхнього балкона. Попід лозунгами зображені захоплені розмовою відвідувачі, які скупчилися навколо столиків, а на передньому плані – кельнерка в кімоно, яка кудись поспішає, несучи тацю з напоями. Картина ця справді хороша, вона достоту передає ту галасливу, але водночас гордовиту і поважну атмосферу, що панувала в «Міґі-Хідарі». І тепер щоразу, дивлячись на неї, мені приємно згадувати, що я теж – завдяки тому невеликому впливу, який тоді мав через свою репутацію в нашому місті, – доклався до існування цієї місцини.

Тепер доволі часто, збуваючи вечори в пані Кавакамі, помічаю, що знову повертаюся думками в давні часи до «Міґі-Хідарі». Бо є щось особливе у генделику пані Кавакамі, надто коли ми з Шінтаро там єдині відвідувачі і пліч-о-пліч сидимо за шинквасом під низькими лампами, й це навіює на нас ностальгію. У такі миті ми часто починаємо говорити про когось із нашого минулого – скільки він міг випити чи як смішно поводився. А потім завжди намагаємося змусити пані Кавакамі пригадати цього чоловіка, і, стараючись освіжити її пам’ять, самі згадуємо чимраз більше і більше якихось його чудернацьких рис. От зовсім недавно ввечері, вже вдосталь насміявшись над спогадами про когось, пані Кавакамі, як завжди в таких випадках, сказала:

– Добре-добре, хай я й не пригадую його імені, та зустрівши, точно його впізнала б.

– Правду кажучи, Обасан, – сказав я, пригадуючи, – він ніколи не був серед тутешніх завсідників, а зазвичай випивав у забігайлівці навпроти.

– А, точно, у тому великому барі. Усе одно, якби його побачила, то, мабуть, упізнала б. Хоча, хтозна? Люди так змінюються. Час від часу я зустрічаю когось на вулиці і мені здається, що я його знаю й маю привітатися. Але, придивившись уважніше, починаю сумніватися.

– Ач, Обасан, – втрутився Шінтаро, – буквально недавно я привітався з кимось на вулиці, бо подумав, що ми знайомі. Та вочевидь той чоловік подумав, що в мене клепки розсохлися. Він похапцем пішов геть, так і не озвавшись і словом!

Шінтаро подумав, що це дуже кумедна історія, й голосно розсміявся. Пані Кавакамі всміхнулася, але так і не засміялася. Тоді повернулася до мене і сказала:

– Сенсею, ви повинні спробувати переконати своїх друзів знову почати приходити в цю частину міста. Може, щоразу, коли нам трапляється старий знайомець із тих часів, ми повинні зупинити його і запросити прийти сюди. Так ми зможемо почати відбудовувати давні часи.

– Обасан, це чудова ідея, – відповів я. – Постараюся собі це запам’ятати. Просто спинятиму людей на вулиці і казатиму: «Я пам’ятаю вас іще з давніх часів. Ви були завсідником у нашому кварталі. Вам може видатися, що його вже давно нема, але це не так. Генделик пані Кавакамі досі на тому самому місці, цілий і неушкоджений, а квартал потроху відбудовується».

– Правильно, сенсею, – сказала пані Кавакамі. – Скажіть їм, що вони багато втрачають. Тоді і справи підуть краще. Зрештою, знову зібрати старе товариство – це обов’язок сенсея. Тут завжди всі на нього рівнялися, бо ж сенсей був беззаперечний лідер компанії.

– Обасан, це ви правильно підмітили, – сказав Шінтаро. – За давніх часів, якщо полководець бачив, що його війська після битви розкидані урізнобіч, то він незабаром поспішав знову зібрати своїх воїнів докупи. Сенсей тепер опинився в такій самій ситуації.

– Що за нісенітниці, – засміявся я.

– Ні, сенсею, все правильно – провадила далі пані Кавакамі, – вам просто треба знову знайти всіх своїх давніх приятелів і сказати, щоб вони поверталися. І вже незабаром я зможу купити сусіднє приміщення й ми відкриємо грандіозний заклад, як колись. Такий самий, як отой великий бар, що колись був навпроти.

– Справді, сенсею, – не вгавав Шінтаро. – Полководець повинен знову зібрати своїх воїнів.

– Цікава ідея, Обасан, – сказав я, киваючи головою. – Ви ж знаєте, і «Міґі-Хідарі» колись була крихітною забігайлівкою. Не більшою за цю. Але з часом нам вдалося перетворити її на той заклад, який ви пам’ятаєте. Що ж, можливо, нам доведеться зробити те саме і з вашим генделиком. Тепер, коли все вже трохи вгамувалося, потрібно відновити і давні традиції.

– Сенсею, ви можете почати приводити сюди всіх своїх друзів-художників, – сказала пані Кавакамі. – А за ними з часом прийдуть і газетярі.

– Цікава ідея. Думаю, нам таке цілком під силу. Але, Обасан, мене дещо стримує: а що як ви не впораєтеся з таким великим баром? Ми не хочемо, щоб ви погоджувалися на щось таке, з чим потім не дасте ради.

– Що за маячня, – ображено відповіла пані Кавакамі. – Якщо сенсей поквапиться виконати свою частину домовленості, то ви не встигнете й оком кліпнути, як я чудово все тут організую.

Віднедавна такі розмови виникають між нами чимраз частіше. Та й хто сказав, що наш старий квартал уже не зможе відродитися? Хоч ми з пані Кавакамі, як і багато наших однодумців, говоримо про це здебільшого жартома, за нашими присмішками ховається крихта поважного оптимізму. «Полководець повинен знову зібрати своє військо». Мабуть, таки повинен. Можливо, коли питання про майбутнє Норіко залагодиться раз і назавжди, я зможу серйозніше обміркувати план пані Кавакамі.

Гадаю, варто згадати, що після війни я бачився зі своїм колишнім протеже, Куродою, лише раз. Випадково зустрів його одного дощового ранку в перший рік окупації – ще до того, як «Мігі-Хідарі» й інші будівлі у кварталі знесли. Того дня я кудись собі йшов, пробираючись крізь румовище, що лишилося від нашого кварталу насолоди, і розглядаючи з-під парасольки скелетні останки цього району. Пригадую, того дня там тинялося безліч робітників, отож попервах я навіть не звернув уваги на людину, яка стояла і дивилася на одну з випалених будівель. І лиш проходячи мимо, помітив, що ця людина обернулася й дивиться на мене. Я зупинився й роззирнувся, а відтак вдивився крізь краплі дощу, які стікали з моєї парасолі, і з неабияким здивуванням розгледів, що це Курода дивиться в мій бік порожнім поглядом.

Він стояв під парасолькою, без капелюха і в темному плащі. Обвуглені будівлі позаду нього стікали водою, а з уламка якоїсь ринви неподалік від нього шумно струмував цілий потік дощової води. Пригадую, як між нами проїхала вантажівка, в якій була сила-силенна будівельників. І я помітив, що одна зі спиць на Куродовій парасолі зламалася, й вода з неї збігала вниз і розхлюпувалася просто біля його ноги.

Куродове лице, досить круглясте до війни, тепер запало, вилиці випнулися, а біля підборіддя і горла з’явилося щось схоже на грубі лінії. І я подумав, прикипівши до місця: «Курода вже немолодий».

Він злегка ворухнув головою. Не певен, чи це був початок поклону, чи він просто намагався сховатися від цівки води, що стікала з його зламаної парасолі. Відтак він повернувся й пішов геть.

Зрештою, я не мав наміру розповідати тут про Куроду. Насправді я б узагалі про нього не думав, якби його ім’я несподівано не спливло минулого місяця під час випадкової зустрічі у трамваї з доктором Сайто.

Це сталося того пообіддя, коли я нарешті повів Ічіро подивитися той фільм про чудовисько – той самий, на який ми не пішли напередодні через упертість Норіко. Ми з онуком вирушили на фільм лише вдвох, позаяк Норіко відмовилася до нас приєднатися, а Сецуко знову захотіла залишитися вдома. Норіко, звісно ж, повелася геть по-дитячому, але Ічіро витлумачив поведінку жінок по-своєму. Коли того дня ми сіли обідати, він знай повторював:

– Тітка Норіко і мама на кіно не підуть. Воно занадто страшне для жінок. Вони перелякаються до смерті, правда, Оджі?

– Гадаю, що так, Ічіро.

– Вони надто злякаються. Тітко Норіко, цей фільм для тебе застрашний, правда?

– О, так, – з наляканою гримасою відповіла Норіко.

– Навіть Оджі страшно. Поглянь, бачиш, навіть Оджі боїться. І він чоловік.

Того пообіддя, коли я стояв у кінці передпокою, чекаючи, поки ми нарешті підемо, то побачив дивну сцену, що розгорталася між Ічіро та його матір’ю. Поки Сецуко зав’язувала моєму онукові сандалі, він безнастанно намагався щось їй сказати. Але щоразу, коли Сецуко казала: «Що-що, Ічіро, я не почула?» – він кидав на неї гнівний погляд, а відтак зиркав на мене, щоби подивитися, чи я почув. Зрештою, зашнурувавши сандалі, Сецуко нагнулася, й Ічіро зміг прошепотіти щось їй на вухо. Вона кивнула головою й зникла в глибині дому, а за хвилю повернулася, тримаючи в руках складений плащ, який і подала Ічіро.

– Навряд чи йтиме дощ, – зауважив я, визирнувши за вхідні двері. І справді, днина була погожа.

– Байдуже, – відповіла Сецуко. – Ічіро все ж хоче взяти з собою плаща.

Мене спантеличила онукова настійливість. А коли ми вже вийшли на сонце і почали спускатися з пагорба до трамвайної зупинки, я помітив, що в його поведінці з’явилася неабияка чванливість – неначе плащ, який він ніс, звісивши через руку, миттєво перетворив його на когось штабу Гамфрі Боґарта, – і вирішив, що це він наслідує котрогось із героїв своїх коміксів.

Здається, ми вже майже спустилися з пагорба, аж Ічіро голосно заявив:

– Оджі, ти колись був відомим художником.

– Гадаю, що так, Ічіро.

– Я сказав тітці Норіко показати мені картини Оджі. Але вона відмовилася.

– Гм-м. Зараз вони всі заховані.

– Тітка Норіко неслухняна, правда, Оджі? Я сказав їй показати мені картини Оджі. Чому вона не хоче мені їх показувати?

Я засміявся й відповів:

– Не знаю, Ічіро. Може, вона просто була заклопотана чимсь іншим.

– Вона неслухняна.

Я знову засміявся й сказав:

– Може, й так, Ічіро.

Від нашого дому до трамвайної зупинки десять хвилин пішки; вниз із пагорба до річки, трохи вздовж нової бетонної набережної, і там північна трамвайна лінія пересікає дорогу якраз за місцем, де саме будується новий житловий квартал. Того сонячного пообіддя минулого місяця ми з онуком сіли там на трамвай, щоб доїхати до центру міста, і по дорозі випадково зустрілися з доктором Сайто.

Я щойно зрозумів, що досі майже нічого не розповів про сім’ю Сайто, з якою в нас тривають домовини щодо шлюбу їхнього старшого сина і Норіко. Сім’я Сайто дуже відрізняється від сім’ї Міяке, з якою в нас були домовини минулого року. Сім’я Міяке, звісно, були цілком порядні люди, та, правду кажучи, їх не назвеш авторитетними, а от сім’я Сайто, без перебільшення, саме такі. Насправді, хоч ми з доктором Сайто перед цим і не були добре знайомі, я завжди знав про його діяльність у світі мистецтва, і роками за кожної випадкової зустрічі ми обмінювалися ввічливими привітаннями, наче підтверджуючи, що добре знаємо про високу репутацію один одного. Але минулого місяця, коли ми випадково зустрілися, обставини вже були геть інші.

У трамваї зазвичай стає велелюдно, лише коли він переїжджає через річку сталевим мостом навпроти станції Танібаші, отож доктор Сайто, зайшовши на наступній зупинці після нас, зміг спокійно сісти на вільне місце біля мене.

Природно, що наша розмова починалася трохи ніяково; адже домовини були на ранньому, делікатному етапі, поки що не пасувало відкрито говорити на цю тему; та водночас було б абсурдно поводитися так, ніби ніяких домовин немає. Зрештою, ми обидва похвалили чесноти «нашого спільного друга, пана Кьо» – посередника в перемовинах – і доктор Сайто з усмішкою сказав: «Сподіватимемося, що завдяки його зусиллям вже незабаром ми зустрінемося знову». Більше ми і словом не обмовилися на цю тему. Я не міг не помітити, як сильно відрізнялася впевнена поведінка доктора Сайто за цієї дещо ніякової ситуації від нервової, незграбної манери, властивої сім’ї Міяке від початку і до самого кінця торішніх домовин. Хай би чим це закінчилося, маючи справу з такими людьми, як сім’я Сайто, почуваєшся значно спокійнішим.

Отож ми бесідували здебільшого про всілякі дрібниці. Доктор Сайто має привітний і добродушний характер, і коли він нагнувся до Ічіро, щоб запитати, чи йому подобається в нас гостювати і який фільм ми збираємося подивитися, мій онук відповідав йому дуже охоче.

– Хороший хлопчина, – схвально мовив мені доктор Сайто.

І майже перед його зупинкою – він уже навіть надів капелюха – доктор Сайто сказав:

– У нас із вами є ще один спільний знайомий. Такий собі пан Курода.

Я дещо спантеличено глянув на нього.

– Пан Курода, – повторив я. – А, ясна річ, цей той самий джентльмен, який колись у мене навчався.

– Саме так. Недавно я випадково з ним зустрівся, й під час розмови він згадав ваше ім’я.

– Справді? Я вже давно його не бачив. Востаннє ми зустрічалися ще до війни. І як тепер поживає пан Курода? Що робить?

– Як я знаю, він от-от має почати працювати в новому коледжі Уемачі, викладатиме там живопис. Я власне так з ним і зустрівся. Керівництво коледжу люб’язно попросило мене долучитися до комісії з призначення на посади.

– О, то ви з паном Куродою не дуже добре знайомі.

– Ні, не дуже. Але, сподіваюся, в майбутньому ми з ним бачитимемося частіше.

– Справді? – відповів я. – Отже, пан Курода досі мене пам’ятає. Дуже люб’язно з його боку.

– Авжеж. Він згадав ваше ім’я, коли ми з ним дещо обговорювали. Я тоді не мав можливості як слід з ним поспілкуватися. Але якщо знову з ним перетнуся, то скажу, що бачив вас.

– Так, неодмінно скажіть.

Трамвай саме їхав сталевим мостом, і колеса голосно забрязкотіли. Ічіро, стоячи на колінах на сидінні, щоб дивитися у вікно, раптом показав на щось у воді. Доктор Сайто повернувся до нього, щоб подивитися, обмінявся ще кількома словами з Ічіро і підвівся, бо вже наближалася його зупинка. На прощання він іще раз натякнув на «старання пана Кьо», вклонився й пішов до виходу.

Як і завжди, на зупинці за мостом зайшло багато людей, і далі ми їхали вже не з таким комфортом. Коли вийшли з трамвая відразу навпроти кінотеатру, я відразу ж побачив афішу з чудовиськом, що висіла просто біля входу. Мушу визнати, два дні тому моєму онукові вдалося намалювати дуже схоже чудовисько, хоча на оригінальному зображенні не було полум’я; в пам’яті Ічіро закарбувалися просто ударні лінії – схожі на блискавки, – які художник намалював, щоб наголосити на лютості величезної ящірки.

Ічіро підійшов до афіші й голосно розреготався.

– Одразу видно, що це чудовисько несправжнє, – сказав він, показуючи на нього пальцем. – Та це ж кожен зрозуміє. Воно несправжнє, – і він знову засміявся.

– Ічіро, прошу тебе, не смійся так голосно. Всі на тебе дивляться.

– Але як тут не сміятися? Чудовисько таке несправжнє. Кого можна таким налякати?

Вже аж коли ми посідали на свої місця й фільм розпочався, я нарешті зрозумів, навіщо Ічіро насправді взяв із собою плащ. Через десять хвилин після початку фільму ми почули зловісну музику і на екрані з’явилася темна печера, оповита імлою. Ічіро прошепотів мені на вухо:

– Оце занудство. Скажеш мені, коли почне відбуватися щось цікаве?

Мовивши це, він накинув плащ собі на голову. За якусь хвилю залунало ревище, і з печери показалася гігантська ящірка. Рука Ічіро міцно вчепилася в мою руку, і я, глянувши на нього, помітив, що іншою рукою він щосили притримує плащ, щоб той не зліз йому з очей.

Упродовж майже всього фільму Ічіро так і просидів під плащем. Час від часу він трусив мене за руку і запитував із-під плаща:

– Ще не стало цікавіше? – і мені доводилося пошепки описувати йому, що відбувалося на екрані, і тоді в складках плаща з’являлася маленька щілинка. Та не минало й декількох хвилин – за найменшого натяку, що чудовисько от-от покажеться знову, – як щілина закривалася, й Ічіро заявляв: – Оце занудство. Не забудь сказати мені, коли стане цікавіше.

Утім, коли ми прийшли додому, Ічіро розповідав про фільм з неабияким ентузіазмом:

– Найкращий фільм, який мені доводилося бачити, – знай повторював він, а коли ми сіли вечеряти, переповідав нам свою версію сюжету. – Тітко Норіко, розказати тобі, що сталося далі? Буде дуже-дуже страшно. Розказати тобі?

– Ічіро, я вже така перелякана, що мені шматок у горло не лізе, – відповіла Норіко.

– Попереджаю, далі буде ще страшніше. Розказати тобі?

– Ой, Ічіро, я навіть не знаю. Ти вже і так налякав мене до смерті.

Я не збирався заводити за вечерею серйозної розмови й розповідати про нашу зустріч із доктором Сайто, хоча не згадати про неї, переповідаючи події того дня, теж не міг. Отож, коли Ічіро на хвильку замовкнув, я сказав:

– До речі, в трамваї ми зустрілися з доктором Сайто. Він їхав у місто на якусь зустріч.

Обидві мої доньки відразу ж перестали жувати і здивовано подивилися на мене.

– Жодних важливих справ ми не обговорювали, – всміхнувшись, додав я. – Справді. Ми лишень обмінялися люб’язностями, от і все.

Скидалося на те, що моїх доньок ці слова не переконали, проте вони знову взялися до їжі. Норіко зиркнула на свою старшу сестру, і Сецуко запитала:

– У доктора Сайто все гаразд?

– Схоже на те.

Якийсь час ми вечеряли мовчки. Здається, Ічіро знову почав розповідати про фільм. Хай там як, а вже під кінець вечері я сказав:

– Дивна річ: виявляється, доктор Сайто днями зустрівся з моїм колишнім учнем, з Куродою, якщо точніше. Схоже на те, що Курода має обійняти одну з посад у новому коледжі.

Я підняв очі й побачив, що мої доньки знову перестали їсти. Було ясно, що вони щойно знову обмінялися поглядами, і я знову – вкотре за останній місяць – чітко відчув, що перед цим вони мене обговорювали.

Пізніше того самого вечора ми з доньками знову сиділи коло столу, читаючи газети і журнали, аж раптом почули глухий ритмічний звук, що долинав із глибини дому. Норіко стривожено підняла очі, але Сецуко сказала:

– Це просто Ічіро. Він так робить, коли не може заснути.

– Бідний Ічіро, – відповіла Норіко. – Мабуть, йому сняться кошмари про те чудовисько. Батько утнув злу витівку, повівши його на такий фільм.

– Дурниці, – відповів я. – Фільм йому сподобався.

– Мені здається, що батько сам хотів подивитися цей фільм, – усміхнулася Норіко, дивлячись на сестру. – Бідолашний Ічіро. Мусив терпіти, що його потягнули на такий огидний фільм.

Сецуко ніяково подивилися на мене.

– Дуже люб’язно було з батькового боку повести Ічіро в кіно, – прошепотіла вона.

– Але тепер він не може заснути, – відповіла Норіко. – Вести дитину на такий фільм – цілковите безглуздя. Ні, Сецуко, ти лишайся тут, а я піду.

Сецуко провела поглядом сестру, коли та виходила з кімнати, а тоді сказала:

– Норіко вміє чудово поводитися з дітьми. Ічіро сумуватиме за нею, коли ми поїдемо додому.

– Так, справді.

– У неї завжди був підхід до дітей. Пам’ятаєш, батьку, як вона бавилася з дітьми Кіношіта?

– Так, пам’ятаю, – відповів я й засміявся. А потім додав: – Хлопці Кіношіта вже занадто дорослі, щоб мати бажання сюди приходити.

– У неї завжди був підхід до дітей, – повторила Сецуко. – Так прикро, що вона вже в такому віці, а й досі незаміжня.

– Авжеж. На жаль, війна внесла корективи в її життя.

Ще якийсь час ми продовжували читати, а відтак Сецуко сказала:

– Це ж треба, щоб ти сьогодні в трамваї зустрівся з доктором Сайто. Судячи з твоїх слів, він поважна людина.

– Так і є. І, як усі вважають, його син цілком достойний батька.

– Справді? – замислено перепитала Сецуко.

Упродовж іще декількох хвилин ми продовжували читати. Потім моя донька знов урвала мовчанку.

– А доктор Сайто знає пана Куроду?

– Лише побіжно, – відповів я, не відриваючи очей від газети. – Здається, їм і раніше випадало зустрічатися.

– Цікаво, як тепер поживає пан Курода. Пам’ятаю, як він колись часто сюди приходив, і ви обидва годинами розмовляли у вітальні.

– Поняття не маю, як тепер живеться Куроді.

– Пробач, але, може, було б мудро, якби батько найближчим часом вирішив навідати пана Куроду.

– Навідати його?

– Так, пана Куроду. І, можливо, інших таких знайомих із минулого.

– Сецуко, я щось не до кінця розумію, що ти хочеш сказати.

– Вибач, я просто хотіла сказати, що, може, в батька виникне бажання поспілкуватися з деякими колишніми знайомими. Тобто ще до того, як із ними поспілкується детектив сім’ї Сайто. Зрештою, ми ж не хочемо, щоб виникли якісь зайві непорозуміння.

– Ні, не хочемо, – відповів я й знову взявся читати газету.

Наскільки я пам’ятаю, того вечора ми більше не поверталися до обговорення цього питання. І до самого свого від’їзду Сецуко так ні разу і не підняла цієї теми.

Учора, коли я їхав трамваєм у район Аракава, вагон пронизувало яскраве осіннє сонячне проміння. Я вже давно не бував у Аракаві – либонь, іще з кінця війни – і, виглядаючи з вікна, помітив, як змінилися колись такі добре знайомі краєвиди. Проїжджаючи по Тозакачо і Сакемачі, помітив, як цегляні багатоквартирні будинки нависають над дерев’яними будиночками, що пам’ятаю їх іще з давніх часів. Потім, коли ми їхали повз заводи Мінамімачі, деякі з них видалися мені дуже закинутими; ми минали одне заводське подвір’я за іншим, і на всіх я бачив купи поламаної деревини, старі листи рифленого заліза, а часто і попросту звалища уламків.

Але потім, варто було трамваю переїхати на той берег річки по мосту корпорації ТНК, як атмосфера відразу ж дуже змінилася. Тепер обабіч трамвайної лінії простягалися поля й ряди дерев, і вже незабаром, біля підніжжя великого похилого пагорба, на кінцевій зупинці, завиднілося передмістя Аракави. Зазвичай трамвай дуже повільно спускався з цього пагорба, а потім зупинявся, і коли ти виходив на чисто заметений тротуар, виникало чітке відчуття того, що місто залишилося позаду.

Аракаві, як я чув, вдалося повністю уникнути бомбардувань; і справді, вчора район мав точнісінько такий самий вигляд, як і до війни. Коротка прогулянка вгору по схилу пагорба в затінку сакур – і я вже біля Чіші Мацудової оселі, що, як на мене, теж анітрохи не змінилася.

Дім Мацуди, хоч і не такий великий і ексцентричний, як мій, все ж був типовим взірцем міцного, респектабельного будинку, яких у Аракаві безліч. Побудований на окремій ділянці, обгороджений дощаним парканом і розташований на пристойній відстані від сусідських будинків: біля воріт росте кущ азалії і стоїть, укопаний в землю, товстий кам’яний стовпчик, на якому написані імена членів сімейства Мацуда, які тут проживають. Я натиснув на дзвінок, і до мене вийшла незнайома жінка, якій на вигляд було років сорок. Вона провела мене у вітальню, відсунула перегородку, яка відділяла її від веранди, впустивши в кімнату сонячне проміння й давши мені можливість помилуватися садом. Відтак вона сказала: