Текст книги "Ещё один день (СИ)"

Автор книги: Fomcka2108

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 13 страниц)

– Що ж, Мацудо, тоді скажи мені ось що. Як ми, декадентські обмежені художники, можемо допомогти роздмухати цю твою політичну революцію?

Мацуда знову зневажливо посміхнувся, й це мене неабияк роздратувало.

– Революцію? Оно, слово честі... Це комуністи хочуть революцію. А ми такого і близько не прагнемо. Ба більше, наші бажання достоту протилежні. Ми прагнемо відновлення. Ми всього лише вимагаємо, щоб його Величність Імператора відновили на його законній посаді глави нашої держави.

– Але наш Імператор і так уже глава держави.

– Оно, і що з тобою робити? Ти такий наївний, і в голові у тебе казна-що, – хоч Мацуда і говорив, як і завжди, непорушно спокійним тоном, цієї миті голос його, здавалося, став якийсь різкіший. – Імператор – наш законний керманич, і, попри це, поглянь, на що все зійшло? Ці ділки та їхні політики забрали в нього всю владу. Послухай, Оно, Японія – вже не відстала країна, де живуть самі лише селяни. Ми тепер могутня нація, незгірше будь-якої країни Заходу. А в азійській півкулі Японія узагалі височіє, наче велетень поміж калік і карликів. І попри це ми дозволяємо нашому народу чимдалі глибше впадати у відчай, а нашим дітям – помирати з голоду. Тим часом, ці ділки знай збагачуються, а політики безкінечно годують нас оправданнями і порожніми балачками. Ти можеш собі уявити, щоб якась із західних держав допустила таку ситуацію у себе в країні? Вони точно вже давно почали би діяти.

– Діяти? Про які такі дії ти кажеш?

– Настав наш час побудувати імперію, таку саму могутню й заможну, як британська і французька. Ми повинні скористатися своєю міццю й розширити власні кордони. Настав час Японії посісти своє законне місце серед наймогутніших світових держав. Повір мені, Оно, ми для цього маємо всі засоби, бракує лише волі. І нам слід позбутися всіх цих ділків і політиків. Тоді армія коритиметься лише його Імператорській Величності, – Мацуда хихотнув і перевів погляд назад на візерунки, які він виводив на сигаретному попелі. – Але цим нехай переймаються інші, – сказав він. – Такі, як ми з тобою, Оно, повинні перейматися лише мистецтвом.

Утім, я певен: причина того, що Черепаха так засмутився, коли два чи три дні потому побачив у старій кухні мою незавершену картину, аж ніяк не пов’язана з тими темами, які ми з Мацудою обговорювали того вечора; Черепасі неодмінно забракло б проникливості аж так глибоко зрозуміти мою незавершену роботу. Усе, що він у ній розгледів, це грубе нехтування головними принципами Морі-сана; відмову від колективних намагань усіх учнів школи відтворити мінливе світло ліхтарів у кварталах насолоди; виразну каліграфію, яка мала доповнити візуальний ефект від роботи; і, насамперед, Черепаха вже напевно вражено помітив, що у своїй техніці я вдався до окреслення контурів темним кольором – цілком традиційного методу, як ви це добре знаєте, одначе відмова від нього була наріжним каменем методики Морі-сана.

Хай би що стало причиною його гніву, того ранку я зрозумів, що більше не зможу приховувати свої нові ідеї від інших учнів школи, і лише питання часу, коли про них дізнається сам Морі-сан. Отож до нашої розмови з учителем у тому павільйоні в садах Такамі я вже безліч разів прокрутив у голові все, що йому скажу, і був рішуче налаштований не здавати своїх позицій.

Від того ранкового інциденту в кухні минуло близько тижня. Того пообіддя ми з Морі-саном пішли у справах до міста – здається, щоб обрати і замовити необхідні нам матеріали, я вже не пригадую. Та я добре пам’ятаю, що поки ми залагоджували свої справи, Морі-сан поводився зі мною цілком звично. Пізніше, з настанням сутінків, зрозумівши, що ще маємо трохи часу до поїзда, ми вирішили піднятися стрімкими східцями позаду станції Йоцуґава до садів Такамі.

За тієї пори в садах Такамі височів чудовий павільйончик, одразу на краю пагорба, і звідти відкривався краєвид на все місто – власне, він розташовувався неподалік того місця, де нині стоїть меморіал миру. Найпомітнішою принадою цього павільйону був його елегантний піддашок, зусібіч обвішаний ліхтариками, – хоча саме того вечора, як я пригадую, коли ми піднімалися, жоден ліхтарик іще не світився. Зсередини павільйон видавався доволі просторим, завбільшки з величеньку кімнату, і позаяк у ньому геть не було стін, то лише аркові стовпи, на яких тримався дах, заступали краєвид на місто, що лежало внизу.

Цілком можливо, що я уперше відкрив для себе цей павільйончик саме того вечора з Морі-саном. Упродовж довгих років він залишався моїм улюбленим місцем, аж поки зазнав руйнувань під час війни, і я водив туди своїх учнів щоразу, коли ми проходили неподалік. Атож, тепер я певен, що саме в тому павільйоні, перед самим початком війни, і відбулася моя остання розмова з Куродою, моїм найталановитішим учнем.

Хай там як, а того вечора, коли я вперше зайшов у павільйон слідом за Морі-саном, небо вже зафарбувалося в багрянець, і внизу, посеред безладно розкиданих дахів, що досі виднілися в сутінках, один за одним загорялися вогні. Морі-сан підійшов іще трохи ближче до краю, милуючись краєвидом, і, схилившись плечем на один зі стовпців, задоволено глянув на небо і сказав, не озираючись на мене:

– Оно, там у хустині є сірники і ґніт. Якщо твоя ласка, прошу, запали ці ліхтарики. Результат, можу собі уявити, буде вкрай цікавий.

Поки я зусібіч обходив павільйон, запалюючи один ліхтарик за одним, сади навколо нас, які стали непорушні і мовчазні, поступово розчинялися в пітьмі. Увесь час я знай поглядав на силует Морі-сана, який добре виднівся на тлі неба. Він замислено розглядав краєвид перед собою, і я вже запалив десь половину ліхтариків, аж раптом почув його слова:

– То як, Оно, розкажеш, що тебе так тривожить?

– Прошу, сенсею?

– Ти сьогодні сказав був, що тебе щось тривожить.

Я ніяково засміявся, запалюючи ще один ліхтарик.

– Та це пусте, сенсею. Я б не став сенсея навіть турбувати такими дрібницями, але не певен, як мені самому їх розуміти. Річ у тім, що два дні тому я виявив, що деякі мої картини хтось кудись забрав, бо в старій кухні, де я зазвичай тримаю свої роботи, їх нема.

Морі-сан витримав паузу, а тоді запитав:

– А що на це сказали інші учні?

– Я їх запитував, але ніхто нічого не знає. Чи принаймні не хоче мені казати.

– То що ж, на твою думку, сталося, Оно? Думаєш, проти тебе змовилися?

– Правду кажучи, сенсею, інші учні останнім часом щосили уникають мого товариства. За останні кілька днів мені не вдавалося нормально поговорити з жодним із них. Коли я заходжу в кімнату, всі замовкають або взагалі виходять геть.

Морі-сан на це нічого не відповів, і коли я перевів погляд на нього, то скидалося на те, що він досі був цілком поглинутий розгляданням призахідного неба. Я саме запалював черговий ліхтарик, коли він сказав:

– Зараз твої картини в мене. Прийми мої вибачення, якщо змусив тебе хвилюватися, забравши їх. Просто днями в мене з’явилося трохи вільного часу, і я вирішив, що це слушна нагода подивитися твої останні роботи. Тоді тебе десь не було. Я мав тобі про це сказати, коли ти повернувся. Оно, прошу, вибач мені.

– Та звісно, сенсею. Я безмірно вдячний, що ви виявили такий інтерес до моїх робіт.

– Цілком природно, що я цікавлюся роботами своїх учнів. А ти – мій найкращий учень. Я витратив не один рік, плекаючи твій талант.

– Авжеж, сенсею. Мені годі й оцінити, скільки всього я вам завдячую.

Ми обоє замовкли, і я продовжив запалювати ліхтарики. Відтак я зупинився й сказав:

– Тепер мені легше на душі, бо знаю, що мої картини в безпеці. Я мусив би здогадатися, що цьому всьому є якесь просте пояснення. Зараз я можу заспокоїтися.

Морі-сан на це нічого не відповів, але, як я міг судити з обрису його силуету, він так і не відірвав погляду від небокраю. Я подумав, що він мене попросту не почув, і вирішив повторити свої слова трохи голосніше:

– Я радий, що можу більше не хвилюватися за свої картини, бо вони в цілковитій безпеці.

– Так, Оно, – відповів Морі-сан так, наче раптом пробудився від якихось далеких думок. – Я мав трохи вільного часу. От я й попросив одного з учнів піти і принести мені твої останні роботи.

– Безглуздо було з мого боку хвилюватися. Я радий, що картини в безпеці.

Морі-сан нічого не сказав, і я знову подумав, що він мене не почув. Але потім він додав:

– Мене дещо здивувало те, що я побачив. Ти досліджуєш цікаві підходи.

Може, він не сказав дослівно саме цю фразу, «досліджуєш цікаві підходи». Бо тепер я розумію, що сам деколи саме так говорив у подальші роки, і цілком може бути, це мені пригадуються мої власні слова, які я сказав Куроді трохи пізніше в тому ж самому павільйоні. Утім, знову ж таки, я певен, що і сам Морі-сан іноді використовував фразу «досліджувати підходи»; ба більше, це, мабуть, іще один доказ того, що я чимало перейняв від свого колишнього вчителя. Хай там як, а я пам’ятаю, що тоді відреагував на його слова лише ніяковим смішком і взявся запалювати наступний ліхтарик. А потім знову почув його голос:

– У тому, що молодий художник хоче трохи поекспериментувати, немає нічого поганого. Це лише на користь, зокрема, допомагає позбавитися багатьох поверхових інтересів. А опісля художник може повернутися до серйозної роботи ще з більшим завзяттям, аніж досі, – він зробив паузу, а потім пробурмотів, неначе сам до себе: – Так, в експериментах немає нічого поганого. Така вже молодеча вдача. У цьому взагалі немає нічого поганого.

– Сенсею, – мовив я, – я не маю сумнівів, що мої останні картини – це найкраще з усього, що я досі малював.

– Вони непогані, геть непогані. Але знову ж таки, не варто витрачати аж надто багато часу на такі експерименти. Бо тоді є ризик перетворитися на мандрівника, який подорожує безкінечно. Замість того, щоб без зволікань повернутися до серйозної роботи.

Я промовчав, сподіваючись, що він іще щось додасть. Після короткої паузи я проказав:

– Ясна річ, безглуздо було так перейматися безпекою цих картин. Але розумієте, сенсею, я пишаюся ними більше, ніж будь-якими іншими роботами, які досі створив. Хай там як, а я мав би здогадатися, що цьому всьому є якесь просте пояснення.

Морі-сан продовжував мовчати. Коли я зиркнув на нього попри ліхтарик, який саме запалював, важко було зрозуміти, чи він обдумує мої слова, чи його думки взагалі витають деінде. Павільйон заливало незвичне змішане світло призахідного неба і все більшої кількості запалених ліхтарів. Однак обриси Морі-сана залишалися темним силуетом. Він так і стояв спиною до мене, спершись на стовп.

– До речі, Оно, – врешті озвався він. – Мені сказали, що ти нещодавно завершив ще одну чи дві картини, але їх не було серед тих, які тепер у мене.

– Може бути, що одну чи дві роботи я й справді тримав у іншому місці.

– Он як. І, ясна річ, це саме ті картини, які тобі найбільше до душі.

Я нічого на це не відповів. Морі-сан провадив далі:

– Оно, коли ми повернемося, принеси мені ті дві картини. Мені дуже цікаво їх побачити.

Я на мить задумався, а потім сказав:

– Я, звісно ж, з невимовною вдячністю вислухаю думку сенсея про ці роботи. Однак, я не можу пригадати, де саме їх залишив.

– Але ти намагатимешся їх знайти, хіба ні?

– Звісно, сенсею. А тим часом, мабуть, позбавлю сенсея зайвих клопотів і заберу в нього решту картин, яким він із доброти свого серця приділив стільки уваги. Вони, ясна річ, лише загромаджують його кімнату, тож я заберу їх щойно ми повернемося.

– Не переймайся так цими картинами, Оно. Буде достатньо, якщо ти знайдеш решту картин і принесеш їх мені.

– Сенсею, боюся, мені не вдасться знайти решту картин.

– Зрозуміло, Оно, – він утомлено зітхнув, і я знову побачив, як він втупився поглядом у небо. – То ти думаєш, що тобі не вдасться принести мені решту картин?

– Так, сенсею, боюся, що не вдасться.

– Зрозуміло. І ти, звичайно ж, обдумав свої майбутні кроки у разі, якщо тобі доведеться позбутися мого наставництва.

– Я сподівався, що сенсей зрозуміє мою позицію і надалі продовжуватиме підтримувати мене задля розвитку моєї кар’єри.

Він так нічого і не відповів, тому я продовжив:

– Сенсею, для мене було б страшенно болісно покинути віллу. Ці останні кілька років були найщасливіші і найцінніші в моєму житті. Мої колеги на віллі стали мені братами, і я на них рівняюся. А щодо самого сенсея, то мені годі й уявити, наскільки я перед ним у боргу. Благаю вас іще раз подивитися на мої нові роботи і обдумати їх. Можливо, по поверненню сенсей дозволить мені пояснити, що саме я хотів сказати кожною з картин.

Він не подавав жодної ознаки того, що чує мої слова. Отож я провадив далі:

– Я багато чого навчився за ці останні кілька років. Я навчився розмірковувати про світ задоволення й помічати його крихку красу. Але тепер я відчуваю, що настав час рухатися далі. Сенсею, я щиро вірю, що в такі часи, як тепер, художники повинні навчитися цінувати щось більш відчутне і реальне, ніж ті квартали насолоди, які зникають з першими проблисками світанку. Бо ж геть не обов’язково, щоб художники існували лише в своєму закритому декадентському світі. Сенсею, моя совість підказує мені, що я не можу назавжди залишитися художником хиткого світу.

На цих словах я знову повернувся до ліхтарів. Після короткої мовчанки Морі-сан сказав:

– Ти вже давно вважаєшся моїм найталановитішим учнем. Тому мені буде боляче з тобою прощатися. Отож домовмося, що ти маєш три дні, щоб принести мені решту картин. Ти принесеш їх мені і повернешся до серйозніших тем.

– Сенсею, як я вже казав, на превеликий жаль, я не зможу принести вам ці роботи.

Морі-сан дивно засміявся, наче сам до себе. А відтак сказав:

– Як ти сам правильно підмітив, Оно, настали тривожні часи. Надто для молодих художників, майже нікому не відомих і без засобів до існування. Якби ти був менш талановитий, то я би хвилювався за твоє майбутнє після того, як ти мене покинеш. Одначе ти кмітливий юнак. Поза всяким сумнівом, ти вже про все домовився.

– Правду кажучи, я взагалі ні про що не домовлявся. Ось уже впродовж стількох років вілла була моїм домом, тож я ніколи всерйоз не задумувався, що буде, якщо мені доведеться її покинути.

– Та невже? Що ж, як я вже сказав, Оно, якби ти був не такий талановитий, то я мав би підстави хвилюватися. Але ти розумний молодий чоловік, – я побачив, як силует Морі-сана повертається, й він стає обличчям до мене. – Ти, ясна річ, зможеш легко знайти роботу, ілюструючи журнали чи книжки коміксів. Можливо, тобі навіть вдасться потрапити на якусь фірму на кшталт тієї, де ти працював, перш ніж прийшов до мене. Звичайно ж, це покладе край твоїй кар’єрі серйозного художника, але ти, певна річ, усе це врахував.

Ці слова можуть видатися надмірно мстивими, надто з уст учителя, який чудово знає, як сильно ним досі захоплюється його учень. Але знову ж таки, якщо майстер витратив стільки свого часу і ресурсів на якогось учня і тим паче дозволив, щоб в очах суспільства ім’я цього учня почало асоціюватися з його власним іменем, то, напевно, можна зрозуміти, якщо не пробачити цілком цього вчителя, коли він на якусь коротку мить втратив відчуття міри і вдався до реакції, про яку, можливо, потім пошкодує. І хоча всі ці маневрування щодо того, кому справді належать картини, можуть видатися дріб’язковими, все ж можна зрозуміти, коли вчитель, який забезпечував свого учня й фарбами, й іншими необхідними матеріалами, в той момент раптом забуде про те, що його учень теж має право на власні роботи.

Незважаючи на це, очевидно, що така зарозумілість і власництво з боку вчителя – хоч би який видатний він був – цілком несхвальна. Часу від часу я досі прокручую в пам’яті той холодний зимовий ранок і запах горілого, що дедалі посилюється. Це була зима перед початком війни, і я стривожено стояв на порозі Куродиного дому – маленької убогої хатини, яку він колись винаймав у районі Накамачі. Запах горілого, у цьому я не сумнівався, ішов зсередини будинку, і звідти також доносився жіночий плач. Я раз за разом смикав за мотузку, щоб подзвонити в двері, і гукав, сподіваючись, що хтось мені відчинить, але так і не дочекався відповіді. Урешті вирішив зайти всередину, але варто мені було відчинити зовнішні двері, як при вході виник поліціянт в уніформі.

– Що вам треба? – різко запитав він.

– Я шукаю пана Куроду. Він удома?

– Мешканця цього будинку забрали в поліцію для допиту.

– Допиту?

– Раджу вам іти додому, – сказав поліціянт. – А ні, то ми заодно почнемо перевіряти і вас також. Зараз нас цікавлять усі близькі друзі цього мешканця.

– Але чому? Невже пан Курода вчинив якийсь злочин?

– Ніхто не хоче, щоб такі, як він, крутилися неподалік. А ви ідіть, куди йшли, якщо не хочете так само потрапити у відділок для допиту.

З дому і далі долинав жіночий плач – напевно, мама Куроди, подумав тоді я. І почув, як на неї кричить якийсь чоловік.

– Хто тут головний? – запитав я.

– Він перед вами. Хочете, щоб вас арештували?

– Перш ніж усе зайде надто далеко, – сказав я, – дозвольте пояснити, що мене звуть Оно, – поліціянту це ні про що не говорило, тож я додав, уже менш упевнено: – Я той, хто передав вам інформацію, яка і привела вас сюди. Я Масудзі Оно, художник і член Комітету Культури Міністерства внутрішніх справ. Я офіційний радник Комітету непатріотичних діянь. Сталось якесь непорозуміння, і я хотів би поговорити з людиною, яка тут головна.

Поліціянт підозріливо глянув на мене, а тоді повернувся й зник у глибині дому. Невдовзі він повернувся й жестом вказав мені йти слідом за ним. Я йшов за ним Куродиним домом і повсюди бачив повитрушуваний на підлогу вміст шафок і шухляд. Я помітив, що деякі книжки лежали стосами і були перев’язані мотузкою, а у вітальні татамі підняли з підлоги, й один із поліціянтів, підсвічуючи собі ліхтариком, розглядав мостини під ним. З-за засунутої перегородки ще виразніше долинав плач Куродиної матері і крики поліцейського, який ставив їй запитання.

Мене вивели на веранду в задній частині дому. Посеред маленького подвір’я навколо вогнища стояв іще один поліціянт в уніформі і якийсь чоловік у цивільному. Останній обернувся й підійшов до мене.

– Пане Оно? – запитав він доволі шанобливим тоном.

Поліціянт, який завів мене в дім, мабуть, відчув, що поводився зі мною грубо, і швидко пішов назад у будинок.

– Що сталося з паном Куродою?

– Ми забрали його на допит, пане Оно. Ми про нього потурбуємося, не хвилюйтеся.

Я втупився поглядом повз нього у вогнище, яке вже майже догоряло. Поліціянт в уніформі розрухував жарини палицею.

– Ви мали дозвіл спалювати ці картини? – запитав я.

– Нам наказали знищувати матеріали підривного характеру, які не можна використати як докази. А доказів ми вже і так зібрали достатньо. Тому решту цього сміття вирішили просто спалити.

– Я й гадки не мав, – сказав я, – що може статися щось таке. Я просто порадив комітетові, щоб хтось прийшов і напоумив Куроду заради його ж блага, – я знову втупився поглядом у вогнище, яке тліло посеред подвір’я. – Навіщо було спалювати ці картини? Серед них було багато хороших робіт.

– Пане Оно, ми вдячні за вашу допомогу. Але тепер, коли вже почалося розслідування, ви повинні залишити його в руках відповідних органів. Ми подбаємо про те, щоб з вашим паном Куродою повелися справедливо.

Він посміхнувся й, повернувшись обличчям до вогнища, сказав щось поліціянту в уніформі. Той знову взявся розрухувати жарини і пробурмотів собі під ніс щось на кшталт «непатріотичне сміття».

Я й далі стояв на веранді наче вкопаний і, не вірячи власним очам, спостерігав цю сцену. Врешті поліціянт у цивільному знову до мене повернувся і мовив:

– Пане Оно, я б вам радив негайно йти додому.

– Усе зайшло надто далеко, – відказав я. – І чому ви допитуєте пані Куроду? Який вона має стосунок до цього всього?

– Пане Оно, це справа поліції. Вона вас більше не стосується.

– Усе зайшло надто далеко. Я неодмінно обговорю це з паном Убакатою. Або, може, піду відразу до самого пана Сабурі.

Чоловік у цивільному гукнув до когось у будинку, і той самий чоловік, який відчинив мені двері, постав біля мене.

– Подякуй панові Оно за допомогу і проведи його, – наказав чоловік у цивільному. А потім, повернувшись назад до вогнища, раптом закашлявся. – Від поганих картин навіть дим поганий, – сказав він з уїдливою посмішкою, відганяючи рукою повітря від обличчя.

Зрештою, все це майже ніяк не стосується моєї розповіді. Пригадую, я переповідав події того дня минулого місяця, коли Сецуко недовго в нас гостювала; справді, я саме розказував про те, як Таро розсмішив нас усіх за столом кумедними оповідками про своїх колег.

Як я пам’ятаю, вечеря тривала в напрочуд приємній атмосфері. Щоправда, я дещо нітився, дивлячись на Ічіро щоразу, коли Норіко наливала саке. Перших кілька разів він зиркав на мене через стіл, по-змовницькому всміхався, і я намагався якомога нейтральніше всміхатися йому у відповідь. Та коли він зрозумів, що вечеря триває і саке підливається, то перестав на мене дивитися, а натомість не зводив сердитого погляду з тітки, поки вона вкотре поповнювала наші піали.

Таро розповів нам іще декілька смішних історій про своїх колег, а тоді Сецуко сказала:

– Таро-сан, ви нас так чудово розсмішили. Але я чула від Норіко, що зараз у вашій компанії дуже високий моральний дух. Ясна річ, працювати в такій атмосфері – сама радість.

Від цих слів Таро відразу споважнів.

– Так і є, Сецуко-сан, – сказав він, киваючи головою. – Зміни, на які ми пішли після закінчення війни, тепер почали давати плоди на всіх рівнях компанії. Ми всі дуже оптимістично дивимося в майбутнє. Впродовж наступних десяти років – якщо, звичайно, ми всі працюватимемо щосили – про нашу компанію, «Кей-Ен-Сі», знатимуть не лише в усій Японії, а й поза її межами.

– Це ж просто чудово. Ще Норіко мені розповідала, що керівник вашого відділу – дуже хороша людина. Мабуть, це теж суттєво впливає на моральний дух колективу.

– Ви маєте цілковиту рацію. Однак пан Хаясака людина не лише хороша, а й напрочуд уміла і далекоглядна. Можу вас запевнити, Сецуко-сан: якщо працювати на некомпетентного керівника, хоч би якою хорошою людиною він був, то це страшенно всіх деморалізує. Нам дуже пощастило мати такого наставника, як пан Хаясака.

– Справді, Суічі також пощастило мати дуже вмілого керівника.

– Справді, Сецуко-сан? Хоча від такої компанії, як «Ніппон-Електрик», я не чекав чогось меншого. У компанії з таким іменем обіймати керівні посади можуть лише найкращі фахівці.

– На наше щастя, саме так і є. Але я певна, що те саме можна сказати і про «Кей-Ен-Сі», Таро-сан. Суічі завжди схвально відгукується про вашу компанію.

– Перепрошую, Таро, – втрутився в розмову я. – Звісно, я не сумніваюся, що ти маєш усі підстави для оптимізму щодо майбутнього «Кей-Ен-Сі». Але я вже давно хотів тебе запитати, чи, на твою думку, така кількість кардинальних змін у вашій компанії після війни справді виявилася на краще? Я чув, що з колишнього керівництва майже нікого не залишилося.

Мій зять замислено всміхнувся, а тоді сказав:

– Я дуже ціную, що батько так переймається нашою компанією. Самі лише молодість і завзяття справді не завжди дають найкращі результати. Але, якщо вже говорити цілком чесно, батьку, повна заміна керівництва була необхідним кроком. Ми потребували нових лідерів з новими підходами, які відповідають сучасному світові.

– Авжеж, авжеж. І я не маю й крихти сумніву, що ваші нові керівники напрочуд компетентні люди. Але скажи мені, Таро, хіба тебе часом не тривожить, що ми іноді надто поспіхом прагнемо в усьому наслідувати американців? Я перший визнаю, що деякі старі методи роботи слід залишити в минулому раз і назавжди, але тобі не здається, що іноді разом із поганим ми викидаємо на смітник історії і щось хороше? Направду, іноді Японія нагадує мені маленьку дитину, яка вчиться усього від когось чужого.

– Батько має цілковиту слушність. Певна річ, були випадки, коли ми діяли надто поспішно. Однак загалом нам є чого повчитися в американців. Приміром, лише за цих кілька років ми, японці, уже спромоглися на великий крок уперед в розумінні таких понять як демократія і права людини. Справді, батьку, в мене таке відчуття, наче Японія врешті заклала міцний фундамент, на якому зможе побудувати світле майбутнє. Саме тому такі компанії, як наша, можуть упевнено дивитися вперед.

– Точно, Таро-сан, – сказала Сецуко. – Суічі думає точнісінько так само. Останнім часом він не раз казав, що, на його думку, після чотирьох років невизначеності наша країна нарешті спрямувала погляд у майбутнє.

Хоч моя донька і зверталася до Таро, в мене склалося враження, що насправді вона говорила до мене. Таро, здавалося, так само зрозумів її слова, позаяк нічого не відповів і натомість провадив далі:

– Правду кажучи, батьку, буквально кілька тижнів тому, вперше після капітуляції, я ходив на вечерю разом зі своїм шкільним випуском, і всі присутні, з найрізноманітніших сфер життя, з оптимізмом говорили про майбутнє. Тому, вочевидь, не лише на «Кей-Ен-Сі» панує думка, що все йде у правильному напрямі. І хоча я чудово розумію батькове занепокоєння, я певен, що загалом уроки минулого пішли нам на користь і допоможуть розбудувати світле майбутнє. Але, можливо, батьку, ви мене виправите.

– Анітрохи, анітрохи, – сказав я й приязно всміхнувся. – Як ти й сказав, не виникає жодних сумнівів, що на твоє покоління чекає світле майбутнє. І ви всі такі впевнені в собі. Я можу лише побажати вам усього найкращого.

Мій зять, здавалося, вже готовий був щось мені на це відповісти, але цієї миті Ічіро знову потягнувся до пляшки з саке і знову постукав по ній пальцем. Таро повернувся до нього і сказав:

– О, Ічіро-сан. Саме вас нам і бракувало для нашої дискусії. Розкажіть, ким ви хочете стати, коли виростете?

Мій онук на якусь мить продовжував дивитися на пляшку, а відтак кинув на мене ображений погляд. Його мати торкнулася до його руки і прошепотіла:

– Ічіро, дядечко Таро тебе щось питає. Розкажи йому, ким ти хочеш стати.

– Президентом «Ніппон-Електрик!» – голосно заявив Ічіро.

Ми всі розсміялися.

– Ви впевнені, Ічіро-сан? – запитав Таро. – Може, натомість, ви хотіли би керувати нами у «Кей-Ен-Сі»?

– «Ніппон-Електрик» – найкраща компанія у світі.

Ми всі знову розсміялися.

– Оце нам не пощастило, – сказав Таро. – Нам у «Кей-Ен-Сі» через кілька років буде потрібна саме така людина, як Ічіро-сан.

Ця жартівлива бесіда, здавалося, дещо відволікла Ічіро від думок про саке, і з того часу він мав цілком задоволений вигляд, голосно сміявся разом із дорослими щоразу, коли хтось казав щось дотепне. Лише наприкінці вечері він таки запитав доволі байдужим голосом:

– Саке вже все допили?

– Усе до краплі, – відповіла Норіко. – Підлити Ічіро-сану ще трохи апельсинового соку?

Ічіро ввічливо відмовився від цієї пропозиції й повернувся назад до Таро, який саме щось йому пояснював. Попри це, я міг собі уявити, який він був розчарований, і тому дуже роздратувався на Сецуко через те, що вона не захотіла поставитися з розумінням до почуттів маленького хлопчика.

У мене з’явилася нагода поговорити з Ічіро віч-на-віч приблизно годину потому, коли я пішов у маленьку вільну кімнату квартири, щоб побажати йому на добраніч. Світло ще було ввімкнене, але Ічіро вже лежав долілиць під ковдрою, притулившись щокою до подушки. Коли я вимкнув світло, то побачив, що крізь нещільні жалюзі до кімнати проникає світло з вікон багатоповерхівки навпроти, і тому стіни і стеля були поплямлені темними тінями. З сусідньої кімнати долинав сміх моїх доньок, і коли я став на коліна біля ліжечка Ічіро, він прошепотів:

– Оджі, тітка Норіко п’яна?

– Ні, Ічіро. Вона просто з чогось сміється, ось і все.

– Вона може бути трішки п’яна. Хіба ні, Оджі?

– Може, й так. Лише трішки. У цьому немає нічого поганого.

– Жінкам не під силу саке, правда, Оджі? – запитав він і засміявся в подушку.

Я хихикнув і сказав:

– Знаєш, Ічіро, тобі не варто засмучуватися через саке. Насправді, це все дурниці. Уже зовсім скоро ти виростеш і зможеш пити стільки саке, скільки захочеш.

Я зіпнувся на ноги і підійшов до вікна, щоб спробувати закрити жалюзі трохи щільніше. Відкрив і закрив їх кілька разів, але пластини все одно прилягали нещільно, і я добре бачив світло у вікнах будинку навпроти.

– Справді, Ічіро, нема чого засмучуватися.

Якийсь час Ічіро мовчав. А потім я почув його голос позаду себе:

– Оджі не можна хвилюватися.

– Що? Що ти маєш на увазі, Ічіро?

– Оджі не можна хвилюватися. Бо якщо він хвилюватиметься, то не зможе заснути. А якщо літні люди не можуть спати, вони починають хворіти.

– Ясно. Добре, Ічіро. Оджі обіцяє не хвилюватися. Але ти теж не засмучуйся. Бо немає підстав засмучуватися, я тобі чесно кажу.

Ічіро нічого на це не відповів. Я ще раз відкрив і закрив жалюзі.

– Але, звісно ж, – продовжив я, – якби сьогодні Ічіро таки наполіг на тому, щоб йому налили трохи саке, то Оджі був готовий втрутитися й підтримати онука в його бажанні. Утім, мабуть, ми правильно вчинили, що цього разу дозволили жінкам зробити по-їхньому. Не варто їх засмучувати через такі дрібниці.

– Іноді вдома таке буває, – сказав Ічіро, – що батько хоче щось зробити, а мама каже йому, що так не можна. Часом навіть батько не може дати з мамою ради.

– Справді? – сказав я і засміявся.

– Тому Оджі не можна хвилюватися.

– Ічіро, ми не маємо підстав для хвилювання, – я відвернувся від вікна і знову став на коліна біля його ліжечка. – А тепер спробуй заснути.

– Оджі залишиться тут на ніч?

– Ні, Оджі вже скоро поїде до себе додому.

– А чому Оджі не може тут переночувати?

– Тут немає на всіх місця, Ічіро. А в Оджі великий дім, пам’ятаєш, і місця там для нього одного вдосталь.

– А Оджі прийде завтра на вокзал попрощатися?

– Авжеж, Ічіро. Я обов’язково прийду. І я не сумніваюся, що зовсім скоро ти знову приїдеш до мене в гості.

– Нехай Оджі не хвилюється, що не зміг сьогодні змусити маму дати мені трохи саке.

– Ти так швидко ростеш, Ічіро, – сказав я, сміючись. – Ти станеш славним чоловіком, як виростеш. Може, й справді очолиш «Ніппон-Електрик». Або ще якусь таку саму велику компанію. А тепер трошки помовчімо і подивімося, чи ти зможеш заснути.

Я ще трохи просидів біля його ліжка, тихо відповідаючи, коли він щось запитував. І, здається, саме в ті хвилини, коли я чекав у сутінках кімнати, поки мій онук засне, і слухав, як із сусідньої кімнати раз за разом долинає сміх, я почав прокручувати в голові нашу ранкову розмову з Сецуко в парку Кавабе. Це, мабуть, була перша нагода за цілий день обдумати її слова, і досі я не усвідомлював, як сильно вони мене роздратували. Але до того часу, як Ічіро заснув і я пішов до доньок і Таро у вітальню, мене вже переповнювала злість на Сецуко, і, ясна річ, тому я й сказав Таро, щойно до них приєднавшись: