Текст книги "П'ятнадцятирічний капітан"
Автор книги: Жуль Верн
сообщить о нарушении
Текущая страница: 10 (всего у книги 24 страниц) [доступный отрывок для чтения: 10 страниц]
Він, проте, одразу ж заявив матері, що зумів би керувати конем «цього пана».
Йому дали в руки повід і Джек одразу ж відчув себе справжнім очільником загону.
Розділ шістнадцятий. В дорозі
Злегка стривожений, хоча, здавалося, без жодної на те причини, Дік Сенд, за триста кроків вгору берегом річки, заглибився в густий ліс, заплутаними вузькими стежками якого йому та його супутникам належало пробиратися з десяток днів.
Навпаки, місіс Уелдон – жінка та мати, яку невідомість повинна була лякати вдвічі більше, – була абсолютно спокійною. На це у неї були дві вагомі причини. По-перше, вона знала, що в цій частині пампи немає ані небезпечних туземців, ані диких звірів. А по-друге, вона вірила, що з таким надійним провідником, яким їй здавався Гарріс, можна не боятися заблукати.
В дорозі маленький загін дотримувався за можливості такого порядку: попереду йшли Дік Сенд та Гарріс – один з довгоствольною рушницею в руках, інший – з карабіном;
за ним йшли Бат та Остін, відповідно з карабіном та ножем;
позаду них верхи місіс Уелдон та Джек;
за ними – Том та Нен.
Ар'єргард складався з Актіона, озброєним четвертим за ліком карабіном, та Геркулеса з сокирою за поясом.
Дінго крутився біля загону, то відстаючи, то забігаючи наперед, і, як зауважив Дік Сенд, немов би весь час шукав якийсь слід. Відколи Дінго потрапив на сушу після краху «Пілігрима», поведінка його сильно змінилася. Він був занадто збуджений та повсякчас глухо гарчав – скоріше тужливо, ніж злісно. Дивну поведінку собаки помітили усі, проте ніхто не зміг її пояснити.
Змусити кузена Бенедикта йти разом з усіма було так само важко, як і Дінго. Для цього його треба було б тримати на прив'язі. З бляшаною коробкою на боці, з сіткою в руці, з великою лупою, що бовталася у нього на шиї, він нишпорив гущавиною, забирався у високу траву у пошуках прямокрилих, сітчастокрилих та решти «крилих», ризикуючи натрапити на якусь отруйну змію.
В перші години походу стривожена місіс Уелдон окрикувала його разів зо двадцять. Однак, це не допомагало.
– Кузене Бенедикт, – сказала вона йому нарешті, – я дуже прошу вас не віддалятися від нас і востаннє вимагаю, щоб ви прислухалися до мого прохання!
– Проте, кузино, – заперечив упертюх, – якщо я побачу комаху…
– Якщо ви побачите комаху, – перебила ентомолога місіс Уелдон, – ви залишите її в спокої, інакше мені доведеться відібрати ваш ящик з колекцією.
– Як – відібрати мою колекцію?! – вигукнув кузен Бенедикт таким тоном, немов місіс Уелдон погрожувала вирвати в нього серце.
– Вашу колекцію та вашу сітку! – відповіла невблаганна місіс Уелдон.
– Сітку також, кузино?! А чом би й не прихопити окуляри? Ні! Ви не наважитеся! Ви не наважитеся!
– Так, і окуляри, про які ви нагадали! Дякую вам, кузене Бенедикт. Ви мені нагадали, що я можу зробити з вас сліпого і хоч б у такий спосіб змусити поводитися розумно!
Ця потрійна загроза втихомирила непокірного кузена майже на цілу годину. А потім він знову став відходити вбік і, оскільки було зрозуміло, що він все одно полюватиме на комах, навіть залишившись без сітки, без ящика та без окулярів, довелося махнути на нього рукою і надати йому повну свободу. Втім, Геркулес визвався стежити за ним – це якось природно увійшло до його обов'язків, – і було вирішено, що він робитеме з кузеном Бенедиктом так само, як ентомолог з рідкісними комахами, тобто у випадку необхідності ловити його та примощувати на місце так само делікатно, як сам кузен Бенедикт зробив би це з найрідкіснішим лускокрилим.
Вирішивши таким чином питання, кузена Бенедикта залишили в спокої.
Маленький загін, як бачимо з вищезазначеного, був добре озброєним та готовим до всіляких несподіванок. Проте Гарріс стверджував, що в цьому лісі можна не боятися неприємних зустрічей, хіба що з кочівниками-індіанцями і то навряд чи.
В усякому разі, прийнятих запобіжних заходів було досить, щоб змусити усіх зустрічних відноситися до загону з повагою.
Стежки, петляючи в густому лісі, власне, не заслуговували на цю назву. Вони були схожими швидше на звірині тропи, аніж на людські дороги, і просуватися ними було нелегко. Гарріс не помилився, стверджуючи, що за дванадцять годин ходьби загін проходитеме за день від п'яти до шести миль.
Погода, щоправда, була неймовірною. Сонце досягло зеніту і його проміння падало на землю майже вертикально. На відкритій рівнині спека була б нестерпною, про що Гарріс і повідомив своїх супутників, проте під щільним зеленим покровом зносити її було неважко.
Більшість порід дерев в цьому лісі були незнайомі ані місіс Уелдон, ані її супутникам, як білим, так і чорним. Проте досвідчена людина помітила б, що попри свої цінні властивості, вони невеликі за висотою. Тут росла баугінія, або «залізне дерево», далі – моломп, схожий на індійське сандалове дерево, з легкої та міцної деревини яких виготовляють весла; з його стовбура рясно сочилася камідь. Подекуди виднілися сумахи, в яких міститься велика кількість фарбувальних речовин. Були тут і бакаути з товстелезними стовбурами футів зо дванадцяти в діаметрі, менш цінні за звичайних гваякових.
Дік Сенд дорогою запитував у Гарріса назви дерев.
– Отже, вам ніколи не доводилося бувати на узбережжі Південної Америки? – запитав той, перш ніж відповісти.
– Ніколи, – промовив Дік Сенд. – За моїх плавань я жодного разу не бував в цих місцях і, здається, навіть не стикався з людьми, які б добре зналися на цьому.
– Можливо, ви відвідували хоча б Колумбію, Чилі або Патагонію? – запитав Гарріс.
– Ні, ніколи…
– Можливо, місіс Уелдон відвідувала цю частину материка? – продовжував Гарріс. – Адже американки такі невтомні мандрівниці.
– Ні, містере Гарріс, – відповіла місіс Уелдон. – Мій чоловік бував у справах тільки в Новій Зеландії і я супроводжувала його тільки туди. Ніхто з нас не знає цієї частини Болівії.
– Ну що ж, місіс Уелдон, на вас та ваших супутникім очікує дивовижна країна, яка дуже відрізняється від Перу, Бразилії та Аргентини. Її флора та фауна вразять будь-якого дослідника природи. Я б навіть сказав, що ви зазнали краху в дуже вдалому місці. І якби тільки можна було тішитися з такого випадку…
– Я хочу вірити, що нас привів сюди не випадок, містере Гарріс, а Бог…
– Бог? Так, так, звичайно, Бог, – відповів Гарріс тоном людини, яка не допускає втручання провидіння в справи земні.
І, оскільки ніхто з мандрівників не знав ані цієї країни, ані її рослинності, Гарріс люб'язно розповідав їм про найцікавіші зразки місцевої флори.
Дійсно, дуже шкода, що ентомолог кузен Бенедикт не був заодно і ботаніком. Якщо він досі й не знайшов ніяких рідкісних або нових комах, він міг би зробити безліч відкриттів у ботаніці. Скільки тут було рослин найрізноманітніших розмірів, про існування яких в тропічних лісах Нового Світу наука і не підозрювала! Кузен Бенедикт, поза сумнівом, міг би додати своє ім'я до багатьох з їхніх назв. Однак, на нещастя, він не любив ботаніку та нічого в ній не тямив. Він навіть квітами бридив, оскільки деякі їхні різновиди, стверджував він, наважуються ловити комах та, замкнувши їх у своїх вінчиках, труюять їх своїми отруйними соками.
В лісі почали зустрічатися заболочені місця. Під ногами хлюпала вода. Зливаючись в одне, її цівки живили притоки вже знайомої мандрівникам річки. Деякі з цих струмочків були такими широкими, що доводилося шукати брід, щоб переправитися на інший берег.
Низькі та багнисті береги річок густо поросли очеретом; Гарріс сказав, що це папірус. Він не помилився: ця трав'яниста рослина густо росла на вологих берегах.
Потомум болота зкінчилися і над вузькими стежинами знову спадав покрив з високих дерев.
Гарріс вказав місіс Уелдон та Дікові на прекрасний ебен, набагато товщий за звичайний, чорна деревина якого гарніша та твердіша за широковідомі сорти. Окрім того, хоча загін знаходився далеко від берега моря, в лісі росло багато мангових дерев. Від кореня до гілок їхні стовбури були немов закутані в хутро лишайниками. Мангові дерева відкидають густу тінь, вони дають дивовижно смачні плоди, та все ж, розповідав Гарріс, жоден туземець не наважується розводити їх. «Хто посадить мангове дерево, той помре» – так стверджує місцева легенда.
В другій половині дня, після недовгого відпочинку, маленький загін почав підніматися пологим схилом. Це ще не було передгір'ям високого хребта, а щось на зразок хвилястого плато, що сполучало рівнину з горами.
Тут ліс прорідів, дерева росли купами, і дорога стала б легшою, коли б не густа висока трава. Здавалося, загін перемістився в джунглі Індії. Рослинність була не такою пишною, як в понизов’ях річки, що впадає в океан, однак все ж таки густішою, аніж в країнах помірного поясу Старого та Нового Світів. Повсюди виднілися індиго[55]55
Індиго – рослина, з листя якого виготовляли темно-синю фарбу.
[Закрыть] – за словами Гарріса, ця бобова рослина вважалася тут найнебезпечнішим бур'яном: варто було землеробові занедбати поле, як його негайно ж захоплювали індиго, до яких тут відносилися з такою ж зневагою, як в Європі відносяться до кропиви та будяка.
Між тим, в лісі, напевно, були зовсім відсутні дерева, від яких повинно було б рясніти в очах в цій частині Південної Америки, – каучуконоси. Між тим ficus prinoides, castilloa elastica, cecropia peltata, collophora retilis, cameraria latifolia і особливо suphonia elastica, що належать до різних родин, дуже звичні для південноамериканських лісів. І, проте, як не дивно, ніде не було видно жодного з каучуконосів.
Адже Дік Сенд саме поообіцяв показати своєму другові Джеку каучукове дерево. Хлопчик, звичайно, був дуже розчарованим: він уявляв, що м'ячі, гумові ляльки, блазні зі свистілками та гумові кулі ростуть прямо на гілках цих дерев.
Джек поскаржився матері.
– Терпіння, друже, – сказав Гарріс. – Ми побачимо сотні каучукових дерев навколо асьєнди.
– Вони зі справжньої гуми? – запитав маленький Джек.
– З найсправжнісінької. А доки чи не хочеш покуштувати ось цих плодів? Вони дуже смачні та тамують спрагу.
По цих словах Гарріс зірвав з дерева декілька плодів, на вигляд так само соковитих, як і персики.
– Ви упевнені, що ці плоди не нашкодять? – запитала місіс Уелдон.
– Можу поручитися, місіс Уелдон, – відповів Гарріс і сам відкусив великий шматок. – Це плід мангового дерева.
Маленький Джек не змусив себе довго просити і повторив за ним. Він заявив, що «груші дуже смачні», і дерево негайно ж було обібране.
У цього різновиду мангових дерев плоди достигають у березні та в квітні, а не у вересні, як у інших, і тому вони виявилися дуже доречними.
– Дуже смачно, дуже смачно, – з набитим ротом говорив хлопчик. – Проте, мій друг Дік обіцяв показати мені гумове дерево, якщо я добре поводитимуся. Я хочу гумове дерево!
– Ти побачиш його, синку! – заспокоювала хлопчика місіс Уелдон. – Адже містер Гарріс обіцяв тобі.
– Це не все, – не вгавав Джек. – Дік обіцяв мені ще…
– Що ще обіцяв тобі Дік? – посміхаючись, запитав містер Гарріс.
– Пташку-муху!
– Побачиш і пташку-муху, мій хлопчику! Тільки подалі… подалі звідси! – відповів Гарріс.
Джек мав право вимагати, щоб йому показали чарівних колібрі: адже він потрапив в країну, де їх проживає безліч. Індіанці, які вміють вправно плести прикраси з пір'я колібрі, наділили цих неймовірних представників пернатих поетичними іменами. Вони називають колібрі «сонячним промінням» або «сонячними кучерями». В деяких місцевостях колібрі – «цариця кольорів», в інших – «небесна квітка, що принесла милість квітці земній». Або ж «букет із самоцвітів в сонячному промінні»! Мабуть, уява індіанців підказала поетичні назви для кожного зі ста п'ятдесяти видів, що становлять дивовижну родину колібрієвих.
Проте, хоча й у болівійських лісах мешкали безліч колібрі, маленькому Джекові довелося задовольнятися лише обіцянками Гарріса. За словами американця, загін був ще занадто близько від берега, а колібрі не люблять пустинних берегів океанського узбережжя. Гарріс розповідав Джекові, що ці пташки не бояться людей і на асьєнді весь день чується їхній крик «пір-пір» і ляскання крилець, схоже на дзижчання прядки.
– Ех, як мені хочеться якомога швидше туди дістатися! – вигукував маленький Джек.
Найпевнішим способом скоріше дістатися асьєнди Сан-Фелісе, було скоротити зупинки в дорозі. Тому місіс Уелдон та її супутники вирішили зупинятися лише задля такого необхідного відпочинку.
Вигляд лісу вже змінився. Між деревами все частіше з’являлися широкі узлісся. Крізь зелений килим трави проглядалися рожевий граніт та блакитнуватий анепіт, схожий на ляпіс-лазур. Інші пагорби вкривала сасапарель – рослина з м'ясистими бульбами, що витикалася крізь непрохідні зарості. Вузьких стежинами лісової гущавини пробиратися було набагато легше.
До заходу сонця маленький загін перебував приблизно за вісім миль від початку шляху. Цей перехід закінчився без пригод та навіть нікого не виснажив. Щоправда, це був лише перший день – слід було очікувати на те, що наступні етапи виявляться важчими.
За загальної згоди було вирішено спинитися на відпочинок. Справжнього табору розбивати не стали, а розташувалися прямо на землі. Оскільки не доводилося побоюватися ані туземців, ані диких звірів, то для охорони досить було виставити на ніч одного вартового, змінюючи його щодві години.
В якості притулку вибрали величезне мангове дерево – його розлогі густі гілки утворили щось на зразок природної альтанки. За потреби можна було б сховатися в його листі.
Однак, як тільки маленький загін наблизився до дерева, на його верхівці розпочався оглушливий концерт.
Мангове дерево слугувало сідалом для цілої зграї сірих папуг, балакучих, задеркуватих та лютих пернатих, які часто нападають на інших птахів. Було б дуже помилковим судити їх за їхніми родичами, яких в Європі тримають в клітках.
Папуги здійняли такий ґвалт, що Дік Сенд мав намір рушничним пострілом змусити їх замовкнути або принаймні відлетіти. Однак Гарріс відрадив його натякаючи не те, що в цих безлюдних місцях краще не видавати своєї присутності звуками пострілу.
– Пройдемо без шуму, а, отже, і без небезпеки, – сказав він.
Вечеря була незабаром готова, її не довелося навіть варити: вона складалася з консервів та сухарів. Струмочок, що протікав під травою, забезпечив подорожніх водою; її пили з додаванням декількох крапель рому. Десерт у вигляді соковитих плодів висів на гілках мангового дерева та був зірваний, незважаючи на пронизливий протест папуг.
До кінця вечері майже стемніло. Тіні повільно підіймалися від землі до верхівок дерев, чиє листя тендітним різьбленням вимальовувалося на світлішому фоні неба. Перші зірки здавалися яскравими квітами, що тремтіли на кінчиках верхніх гілок. Вітер з настанням ночі почав стихати і більше не шелестів гілками. Замовкли навіть папуги. Природа відходила до сну та закликала до того усіх живих істот.
Приготування до сну були не дуже складними.
– Чи не розкласти нам на ніч вогнище? – запитав Дік Сенд у американця.
– Навіщо? – відповів Гарріс. – Ночі, на щастя теплі, а крона цього велетенського дерева затримує вологу. Таким чином, нам не загрожують ані холод, ані вогкість. Я повторюю, мій друже, те, що вже говорив: намагаймося пройти непоміченими. Не потрібно, за можливості, ані стріляти, ані розкладати вогнищ.
– Я гадаю, – втрутилася в розмову місіс Уелдон, – що нам нічого побоюватися індіанців і навіть тих лісових нишпорок, про яких ви нам розповідали, містере Гарріс. Однак, існують і інші лісові бродяги – чотириногі. Чи не краще відігнати їх яскравим вогнищем?
– Місіс Уелдон, ви робите надто багато честі місцевим хижакам. Вони більше бояться зустрічі з людиною, аніж людина зустрічі з ними.
– Адже ми в лісі, – промовив маленький Джек, – а в лісах завжди водяться звіри.
– Ліси, друже, так само як і звіри бувають різними, – сміючись, відповів Гарріс. – Уяви, що ти знаходишся у великому парку. Адже недаремно індійці говорять про свою країну: «Es como el Parаiso!» – «Вона зовсім як рай на землі».
– А змій тут немає? – запитав Джек.
– Ні, мій хлопчику, – відповіла місіс Уелдон. – Тут немає змій. Можеш спати спокійно.
– А леви? – запитував Джек.
– І жодних левів, мій хлопчику, – відповів Гарріс.
– А тигри?
– Спитайся своєї мами, чи чула вона, щоб в Південній Америці водилися тигри.
– Ніколи, – відповіла місіс Уелдон.
– Це вірно, – сказав кузен Бенедикт, що випадково прислухався до розмови. – В Новому Світі немає ані тигрів, ані левів. Однак, тут є ягуари та кугуари.
– Вони злі? – запитав маленький Джек.
– Та! – сказав Гарріс. – Туземці б'ються з ними один на один, а нас багато і ми добре озброєні. Ваш Геркулес міг би голими руками задушити відразу двох ягуарів, по одному кожною рукою.
– Диви, Геркулесе, не спи! – промовив маленький Джек. – І якщо звір захоче укусити мене…
– То я сам його вкушу, містере Джек! – відповів Геркулес, оголовши два ряди прекрасних зубів.
– Ви вартуватимете, Геркулесе, – сказав Дік Сенд, – доки я не зміню вас, а мене потім змінять решта.
– Ні, капітане Дік, – заперечив Актіон, – Геркулес, Бат, Остін та я впораємося з цим самі. Ви повинні відпочивати всю ніч.
– Спасибі, Актіон, – відповів Дік Сенд, – однак я мушу…
– Ні. Нехай ці славні люди чинять як вважають за потрібне, Діку! – заявила місіс Уелдон.
– Я теж вартуватиму, – пробурмотів маленький Джек, у якого вже злипалися очі.
– Але якщо в лісі немає левів та тигрів, – продовжував хлопчик, – то є вовки?
– Не справжні… – відповів американець. – Це навіть не вовки, а особлива порода лисиці або, вірніше, лісової собаки. Їх називають «гуари».
– А гуари кусаються? – запитав Джек.
– Ваш Дінго може проковтнути його за один раз.
– І все ж таки, – відчайдушно позіхаючи, сказав Джек, – гуари – це вовки, якщо їх називають вовками.
І з цими словами хлопчик спокійно заснув на руках у старої Нен, яка сиділа, притулившись до ствола мангового дерева. Місіс Уелдон поцілувала сплячу дитину, вляглася на землі поряд з нею і невдовзі теж заснула.
За декілька хвилин Геркулес привів на стоянку кузена Бенедикта, який відправився ловити світляків: тих «кокуйо» – мух, що світяться, якими туземки-чепурухи прикрашають своє волосся, немов живими коштовностями. Ці комахи, випромінюючі досить яскраве синювате світло з двох плям, розташованих біля основи щитка, дуже поширені в Південній Америці. Кузен Бенедикт сподівався наловити багато таких світляків, але Геркулес чинив опір його намірам і, незважаючи на протести вченого, притягнув його до місця привалу. Річ в тому, що Геркулес був людиною дисциплінованою і, отримавши наказ, виконував його по-військовому, чим врятував немало мух-світляків від ув’язнення у бляшаній коробці ентомолога.
Незабаром увесь загін, окрім гіганта, міцно спав.
Розділ сімнадцятий. Сто миль за десять днів
Мандрівники та мисливці, що ночують в тропічному лісі просто неба, зазвичай прокидаються від дуже незвичайних та неприємних завивань. У цьому вранішньому концерті було чутно й квоктання, й хрюкання, й каркання, й гавкіт, й вереск, а глузливе бубоніння доповнювало це звукове різнобарв’я.
Так зустрічають початок дня мавпи. В тропічному лісі можна зустріти маленьких марикіну, сагуїна із пістрявим писком, сірого моно, шкірою якого індійці накривають казенну частину своїх рушниць, сагу, яких можна впізнати за двома довгими пучками шерсті за вухами, і багатьох інших представників численної родини чотирируких.
Напевно, найцікавішими з-поміж них є ревуни – мавпи із фізіономією справжнього Вельзевула та довгим чіпким хвостом. Щойно сходить сонце, найстарша мавпа зграї завиває похмурим, добре поставленим голосом монотонну мелодію – це баритон групи. Юні тенори підхоплюють слідом за ним вранішню симфонію. Індійці говорять, що в такий спосіб ревуни «читають свої молитви».
Однак того дня мавпи, вочевидь, не бажали читати молитви, оскільки їх не було чутно, а, до речі, їхні голоси лунають на велику відстань: такий сильний звук утворюється через швидке коливання особливої кісткової перетинки, що у ревунів утворюється з потовщення під'язикової кістки.
Коротше кажучи, з якоїсь невідомої причини того ранку ані ревуни, ані сагу, ані інші мавпи цього величезного лісу не дали свого звичного вранішнього концерту.
Подібна поведінка мавп дуже засмутила б індійців-кочівників. Не те щоб вони любили такий тип хорового співу, проте вони із задоволенням полюють на мавп і роблять це тому, що цінують їхнє м'ясо, дійсно дуже смачне, особливо в підкопченому вигляді.
Дік Сенд та його супутники не мали, звичайно, зеленого поняття про звички ревунів, інакше мовчання мавп дуже б їх здивувало. Мандрівники прокинулися один за одним. Ніч пройшла спокійно і декілька часів відпочинку відновили їхні сили.
Маленький Джек розплющив очі одним із перших. Насамперед він запитав, чи з'їв Геркулес вночі вовка. Однак виявилось, що жоден вовк не з'являвся, тому Геркулес ще не снідав.
Інші мандрівники теж зголодніли і Нен почала готувати сніданок.
Меню було таким, як і вечеря напередодні, однак вранішнє лісове повітря викликало у всіх апетит і ніхто особливо не вередував. Всі зрозуміли, що треба поповнити сили для виснажливого денного переходу, і тому з апетитом хрумкотіли сніданком. Навіть кузен Бенедикт, можливо вперше в житті, змізкував, що сніданок – недаремний та дуже потрібний для життя процес. Проте він заявив, що «відвідав» цю країну зовсім не для того, аби розгулювати, запхавши руки до кишень, і якщо Геркулес наважиться й надалі заважати йому полювати на кокуйо та інших світлякових, то йому ой як не пощастить!
Погроза, здавалося, не дуже налякала велетня. Проте місіс Уелдон відвела Геркулеса вбік і сказала, що, напевно, можна дозволити цій великій дитині відхилитися від маршруту групи, не випускаючи при цьому його із поля зору. Не варто позбавляти кузена Бенедикта безневинних задоволень, таких природних для його віку.
О сьомій годині ранку маленький загін рушив далі на схід, зберігаючи встановлений напередодні похідний порядок.
Дорога як і раніше пролягала крізь ліс. Тут, де жаркий клімат та велика кількість вологи, поєднуючись, сприяла бурхливому росту рослин на цьому родючому ґрунті, слід було очікувати на появу безмежно зеленого простору. Це велике плоскогір'я було розташоване на самісінькій межі з тропіками і деякими літніми місяцями сонце, проходячи в зеніті, кидало свої промені на землю майже прямовисно. Тому в ґрунті накопичувалися величезні запаси тепла, а підґрунтя завжди залишалося вологим. Всі ці ліси, що йшли один за одним, а точніше, цей безкінечний ліс був прекрасним.
Проте, Дік Сенд не міг не помітити дивовжної суперечності. Зі слів Гарріса, подорожні знаходилися в області пампи. А «пампа» – це слово походить з мови кечуа та означає «рівнина». І якщо пам'ять йому не зраджує, характерні риси цієї рівнини є такими: брак води, відсутність дерев, повна відсутність каміння, а в сезон дощів – могутні зарості чортополоху, який сягає розмірів невисокого дерева і у спеку утворює непрохідні зарості; окрім того, карликові дерева та колючі кущі – все це надає місцевості похмурого та посушливого вигляду.
Однак, відколи маленький загін під керівництвом американця рушив в дорогу, попрощавшись з узбережжям, все було інакшим. Непрохідний ліс тягнувся з усіх сторін аж до горизонту. Ні, не такою уявляв собі Дік Сенд пампу. Але ж, можливо, Атакамське плоскогір'я, як стверджував Гарріс, занадто своєрідне? Адже Дік знав тільки те, що Атакама – одна із величезних пустель Південної Америки, між Андами та берегом Тихого океану.
Цього дня Дік Сенд задав американцеві декілька питань про це і сказав, що його дуже здивував такий вигляд пампи.
Проте Гаррісу вдалося розвіяти сумніви юнака, розповівши йому безліч фактів про цю частину Болівії, підтвердивши тим самим відмінне знання країни.
– Ви маєте рацію, мій юний друже, – мовив він до Діка Сенда, – справжня пампа дійсно така, як її описують в книгах про подорожі. Це досить посушлива рівнина і подорож нею пов’язана з великими труднощами. Пампа дещо нагадує наші північноамериканські савани, тільки савани часто заболочені. Так, саме такий вид має пампа Ріо-Колорадо, льяноси Оріноко та Венесуели. Однак, ми знаходимося в місцевості, вигляд якої навіть мене дивує. Щоправда, я вперше перетинаю плоскогір'я, щоб скоротити наш шлях. Але хоч я й бував тут раніше, я знаю, що Атакама абсолютно не схожа на пампу, а справжню пампу ви б могли побачити не між західними Кордільєрами та головним хребтом Анд, але по той бік гір, на сході материка. Вона простягається до самого Атлантичного океану.
– Нам доведеться переходити Анди? – швидко запитав Дік Сенд.
– Ні, мій юний друже, не доведеться, – посміхаючись, відповів американець. – Адже я сказав «ви б могли побачити», а не «ви побачите». Не турбуйтеся, нам не доведеться виходити за межі цього плоскогір'я, яке вище за півтори тисячі футів ніде не піднімається. За наших засобів пересування я ні за що б не повів вас через Анди.
– Набагато простіше було б йти берегом, – промовив Дік Сенд.
– О так, в тисячу раз простіше, – погодився Гарріс. – Проте асьєнда Сан-Фелісе розташована по цей бік Анд. Таким чином, впродовж усієї подорожі ми не зазнаємо жодних серйозних труднощів.
– Ви не боїтеся заблукати в лісі, адже ви перетинаєте його вперше? – запитав Дік Сенд.
– Ні, мій юний друже, не боюся, – відповів Гарріс. – Я на відмінно знаю, що цей ліс подібний до безкрайнього моря або, скоріше, морського дна, де навіть моряк не зміг би визначити своє положення. Але ж я звик мандрувати лісами та вмію знаходити в них дорогу за розташуванням гілок на деяких деревах, за напрямком, в якому росте їхнє листя, за рельєфом та складом ґрунту, за безліччю дрібниць, яких ви не помічаєте. Зберігайте спокій, я виведу вас та ваших супутників до потрібного нам місця.
Гарріс говорив дуже впевнено. Дік Сенд та американець йшли поруч поперед загону і ніхто не втручався в їхню розмову. Якщо у Діка і залишалися деякі сумніви, які американцеві не завжди вдавалося розсіяти, то він вважав за краще тримати їх при собі.
Восьме, дев'яте, десяте, одинадцяте та дванадцяте квітня минули без несподіванок. За дванадцять годин загін просувався не більше ніж на вісім-дев'ять миль. Решта часу залишалася на зупинки для перекусу та на нічний відпочинок. Хоча подорожні починали відчувати деяку втому, загалом стан здоров'я у всіх був задовільним.
Маленькому Джекові вже надокучило ця одноманітна мандрівка лісом. Окрім того, дорослі не стримали свої обіцянки. Гумові дерева та птахи-мухи – все це постійно відкладалося. Говорили, що покажуть йому найкрасивіших папуг на світі. Але де ж зелені папуги, батьківщиною яких були ці ліси? Де вкриті усіма кольорами веселки ара з голими щоками та довгим хвостом, ара, які ніколи не спускаються на землю? Де амазони, що мешкають переважно в тропіках? Де дрібні строкаті папужки з пухнастим нашийником з пір'я? Де всі ці балакучі птахи, які, на думку індіанців, досі говорять на мовах давно вимерлих племен?
З усіх папуг Джекові показали лише попелясто-сірих жако з червоним хвостом. Їх було багато під деревами. Однак, цих жако хлопчик бачив і раніше. Вони є в усіх частинах світу. Будинки двох континентів сповнені їхніми нестерпними криками і з усіх папугових їх найлегше навчити говорити.
Варто зазначити, що якщо Джек почувався обуреним, то не менш обуреним почував себе і кузен Бенедикт. Щоправда, йому не заважали тепер під час переходів нишпорити лісом. Однак йому і досі не вдалося знайти жодної комахи, гідної зайняти місце в його колекції. Навіть світляки наполегливо відмовлялися показуватися йому вечорами й приваблювати його мерехтінням своїх щитків. Природа, здавалося, знущалася з нещасного ентомолога, і не дивно, що кузен Бенедикт весь час перебував в огидному настрої.
Впродовж наступних чотирьох днів загін продовжував так само рухатися на північний схід. До 16 квітня подорожні пройшли не менше ста миль від берега океану. Якщо Гарріс не заблукав – а він категорично це заперечував, – асьєнда Сан-Фелісе була не більш як за двадцять миль від того місця, де вони цього дня зупинилися на нічліг. Отже, найпізніше за сорок вісім годин мандрівники опиняться під її гостинним дахом і нарешті відпочинуть від своїх пригод!
Тим часом, хоча й вони майже повністю перетнули плоскогір'я Атакама посередині, вони не зустріли в цьому безкінечному лісі жодного туземця.
Дік Сенд неодноразово про себе шкодував, що «Пілігрим» не зазнав краху в якомусь іншому місці узбережжя. Трохи південніше або трохи північніше вони б давно натрапили на місто, село або плантацію, і місіс Уелдон та її супутники давним давно були б у безпеці.
Однак, якщо ця область здавалася зовсім безлюдною, то тварин з кожним днем ставало все більше. Час від часу здалеку доносилося протяжне жалібне завивання. Гарріс говорив, що це виє ай-ай – крупний лінивець, широко поширений цими лісовими краями.
Шістнадцятого квітня пополудні, коли загін розташувався на відпочинок, в повітрі пролунав різкий свист, такий дивний, що місіс Уелдон стривожилася.
– Що це таке? – запитала вона, швидко скочивши на ноги.
– Змія! – скрикнув Дік Сенд і, схопившись за рушницю, став перед нею. Справді, можна було побоюватися, що якийсь плазун проповз густою травою аж до самого місця привалу. Це міг бути гігантський «сукур» – вид удава, що довжиною іноді сягає сорок футів.
Втім, Гарріс зараз же відкликав назад Діка Сенда та негрів, заспокоїв місіс Уелдон.
Він пояснив, що це не сукур, що сукур не свистить, а звук цей видають зовсім безпечні чотириногі, яких дуже багато в тутешніх краях.
– Заспокойтеся, – додав він, – і не ворушіться, а то перелякаєте цих безневинних тварин.
– Що це за тварини? – поцікавився Дік Сенд, який не втрачав можливості розпитати американця, який, втім, і так розповідав про все дуже охоче, не примушуючи зайвий раз просити.
– Це антилопи, мій юний друже, – відповів Гарріс.
– Ой! Я хочу подивитися на них! – вигукнув Джек.
– Це дуже складно, мій хлопчику, – сказав Гарріс, – дуже складно.
– Можливо, я все ж таки спробую наблизитися до цих антилоп-свистунців? – запитав Дік Сенд.
– Ви не встигнете зробити й трьох кроків, – заперечливо похитав головою американець, – як все стадо моментально здимиь. Не раджу вам намарне витрачати сили.
Втім, Дік Сенд мав свою думку щодо цього. Не випускаючи рушниці з рук, він ковзнув у траві. Тієї ж секунди з десяток граціозних антилоп з маленькими, проте гострими ріжками вихором промчали повз табір. Їхня яскраво-руда шерсть вогняною плямою майнула на темному фоні дерев.
– От бачите, я попереджав вас! – сказав Гарріс, коли юнак повернувся.
Антилопи, такі прудкі, що їх не вдалося розглядіти, були не єдиними тваринами, що потрапили на очі подорожнім. Інших вдалося роздивитися – щоправда, не дуже добре, – проте їхня поява викликала доволі дивну суперечку між Гаррісом та його супутниками.
