Текст книги "П'ятнадцятирічний капітан"
Автор книги: Жуль Верн
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 24 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]
Розділ восьмий. Смугач
Досвідчений китобій капітан Халл не хотів сподіватися на випадок. Полювання на смугача – справа не з легких, жодний із заходів безпеки не може бути зайвим. Капітан Халл не гребував жодним.
Насамперед, він наказав кермовому наблизитися до кита з-під вітру, аби скрипіння весел не виказало мисливців.
Хоуік повів вельбот на межі червоного поля, на середині якого плавав кит. Таким чином, мисливці збиралися обігнути його.
Боцман був бувалим, досвідченим моряком і відрізнявся рідкісною холоднокровністю. Капітан Халл знав, що може повністю розраховувати на свого кермового: він не розгубиться вирішальної миті, швидко і з точністю виконає необхідний маневр.
– Увага, Хоуік! – сказав капітан Халл. – Спробуємо застати смугача зненацька. Намагайтеся непомітно підійти на відстань, з якої можна було б одразу закинути гарпун.
– Є, капітане! – відповів боцман. – Я триматимуся на межі з червоним полем, але так, щоб вітер весь час був в наш бік.
– Нехай! – відказав капітан. – Веслуйте тихо, хлопці! Якнайтихіше!
Весла, вальки якого були завбачливо огорнуті шкірою, не рипіли у кочетах.
Вправно керуючи, боцман підвів вельбот впритул до поля червоних рачків. Весла праворуч заринали ще у прозору воду зеленуватого відтінку, а з лопатей ліворуч вже весело бігли струмочки червоної, схожої на кров, рідини.
– Вино і вода, – підмітив один із матросів.
– Так, – відповів капітан Халл. – Однак ця вода не втомить спраги, а вино не захмелить голови. А тепер: цить! Налягай на весла!..
Вельбот під керуванням боцмана Хоуіка ковзав водою зовсім безшумно.
Смугач не рухався. Здавалося, він ще не помітив шлюпки, що оминала його по колу.
Дотримуючись цього кола, вельбот, звісно ж, віддалявся від «Пілігрима», і корабель здавався все меншим і меншим.
Всі предмети в океані, коли віддаляєшся від них, швидко зменшуються, що завжди викликає дивне відчуття – неначе дивишся на них в підзорну трубу, але догори дриґом. Ілюзію, в даному випадку, можна пояснити тим, що, вочевидь, в широкому морському просторі немає з чим порівняти віддалений предмет. Так відбулося і з «Пілігримом»: він зменшувався на очах кожної хвилини і, здавалося, що він знаходиться набагато далі ніж насправді.
За пів години після того, як шлюпка відчалила від корабля, вона знаходилася прямо під вітром від кита, який тепер розміщувався в положенні між нею та «Пілігримом».
Настав час підійти ближче до смугача. Це необхідно було зробити тихо. Можливо, вдасться непомітно наблизитися до кита збоку і закинути гарпун з близької відстані.
– Повільніше, хлопці! – пошепки наказав капітан Халл.
– Здається, наша рибка щось почула, – промовив Хоуік. – Тепер дихає не так голосно, як раніше.
– Тихше! Тихше! – повторив капітан Халл.
За п’ять хвилин мисливці були всього за один кабельтов від кита.
Боцман навстоячки направив вельбот так, щоб наблизитися до лівого боку смугача, намагаючись, однак, триматися подалі від страшного хвоста, від одного удару якого вельбот міг розлетітися на друзки.
Капітан Халл стояв на носі, ноги на ширині плеч для стійкості, у руках – гарпун. Це знаряддя, влучно кинуте його рукою, без сумніву глибоко б увійшло в соковиту спину кита, що горбом виднілася з води.
Поряд з капітаном в цеберці лежало перше із п’яти кілець ліня, міцно прив’язане до заднього краю гарпуна. Решта чотири знаходилися під рукою, аби без затримки підв’язувати одне до іншого, якщо кит пірне занадто глибоко.
– Готові? – прошепотів капітан Халл.
– Готові! – відповів Хоуік, міцно вчепившись за кермо.
– Підходь!
Боцман виконав наказа і шлюпка зрівнялася зі смугачем. Між ними було трохи більше десяти футів.
Смугач не ворушився і, здавалося, спав. Кит, захоплений під час сну, легкою стає здобиччю мисливців. Іноді вдається порішити його з одного удару.
«Дивно, що він настільки нерухомий, – подумав капітан Халл. – Навряд чи ця бестія спить… Ні, тут щось інше!»
Подібна думка промайнула і в голові боцмана Хоуіка, який намагався зазирнути по інший бік кита.
Однак часу на роздуми не залишилося: настав час дій.
Тримаючи гарпун посередині руків’я, капітан Халл декілька разів покачав ним для того, щоб краще прицілитися, і потому з силою жбурнув його в смугача.
– Назад, назад! – відразу скрикнув він.
Матроси, дружньо навалившись на весла, рвонули вельбот назад, аби вивернутися від ударів хвоста пораненого кита.
І в цю хвилину вигук боцмана пояснив причину загадкової поведінки смугача, його непорушність.
– Китеня! – вигукнув Хоуік.
Поранена самиця майже перевернулася на бік і тоді моряки побачили китеня, якого вона годувала.
Капітан Халл знав, що присутність дитинча ще більше ускладнює полювання. Самка, без сумнівну, буде боротися з подвійним запалом, захищаючи не лише себе, але й свого «малюка», якщо тільки так можна назвати істоту завдовжки двадцять футів.
Однак, всупереч побоювань капітана Халла, смугач не кинувся одразу ж на шлюпку, і команді не довелося рубати прив’язаний до гарпуна лінь, рятуючись від розлюченого ссавця. Навпаки, кит, що часто трапляється, спочатку глибоко пірнув, потім стрімко виринув і з неймовірною швидкістю помчав уперед біля самісінької поверхні води. Дитинча рушило вслід за ним.
Капітан Халл і боцман Хоуік встигли роздивитися кита перш ніж він пірнув і змогли гідно оцінити його.
Смугач виявився потужною істотою довжиною не менше вісімдесяти футів, жовтувато-бура шкіра рябіла темними цятками.
Прикро було б після вдалого початку відмовлятися від такої багатої здобичі.
Почалося переслідування чи, точніше, буксирування. Вельбот з піднятими веслами розсікав хвилі.
Хоуік незворушно направляв його попри те, що шлюпку несамовито кидало із сторони в сторону.
Капітан Халл, не зводячи очей зі своєї здобичі, безперестанку повторював:
– Увага, Хоуік! Увага!
Однак, і без цього попередження, боцман був насторожі.
Вельбот йшов набагато повільніше за кита і бухта розмотувалась з такою швидкістю, що, можна було побоюватися чи не загориться лінь від тертя з човном. Тому капітан повсякчас змочував канат, наповнюючи морською водою цеберко, в якому він знаходився.
Смугач, схоже, не збирався ані зупинятися, ані скидати швидкість. Другий лінь був підв’язаний до першого і почав розмотуватися з тією ж швидкістю.
За п’ять хвилин довелося підв’язати і третій лінь, який також стрімко пішов під воду.
Смугач стрімголов летів вперед. Вочевидь, гарпун не зачепив жодного важливого для його життя органу. Судячи з нахилу каната, можна було здогадатися, що кит не лише не збирається підніматися на поверхню, але й, навпаки, глибше і глибше занурюється під воду.
– Чорти б його вхопили! – вигукнув капітан Халл. – Здається, ця тварюка має намір зжерти усі п’ять кілець!
– І відтягти нас подалі від «Пілігрима», – додав боцман Хоуік.
– І все ж таки він буде змушений піднятися на поверхню, аби ковтнути повітря, – зауважив капітан Халл. – Адже кит – не риба: він потребує повітря так само як людина.
– Він затримує дихання, щоб плисти швидше, – засміявся один із матросів.
Дійсно, канат продовжував розмотуватися з тою самою швидкістю.
Невдовзі до третього ліня довелося прив’язати четвертий і матроси, підрахувавши подумки свою частку від продажу кита, занепали духом.
– Проклятуща тварюка! – бурмотів капітан Халл. – Нічого подібного в житті не бачив! Чортів смугач!
Врешті-решт і п’яте кільце пустили в хід. Залишилася ще половина, коли раптом канат послабшав.
– Чудово! Чудово! – вигукнув капітан Халл. – Лінь провисає, отже, смугач стомився.
Цієї хвилини вельбот знаходився за п’ять миль за вітром від «Пілігрима».
Капітан Халл підняв вимпел на кінці багра тим самим даючи сигнал наблизитися.
За мить він побачив як Дік Сенд за допомогою Тома та його товаришів налаштовує реї, хапаючи вітрилами вітер.
Але вітер був слабким, він задував поривчасто і дуже швидко спадав. За цих умов «Пілігриму» було складно наблизитися до вельбота, навіть якщо б кораблю вдалося його наздогнати.
Тим часом, як і припускав капітан Халл, смугач піднявся на поверхню подихати. Гарпун все ще стирчав з нього. Поранена тварина декілька хвилин незворушно лежала на воді, вочевидь, чекаючи на дитинча, яке, схоже, відстав під час цих шалених перегонів.
Капітан Халл наказав веслярам налягти на весла і невдовзі вельбот знову опинився поряд зі смугачем.
Два матроси склали весла і, так само як капітан, взяли до рук списи, якими добивають пораненого кита.
Хоуік обережно просував вельбот, ладний тієї ж миті відвести його на безпечну відстань, якщо кит раптово кинеться на них.
– Увага! – гукнув капітан Халл. – Добре прицільтеся, хлопці, бийте без промаху!.. Ти готовий, Хоуік?
– Та я готовий, капітане, – відповів боцман, – але мене бентежить те, що після такого скаженого ривка наш смугач раптово затихнув…
– Мені теж це видається підозрілим.
– Слід бути обачними.
– Так. Одначе, не кидати ж усе напризволяще! Вперед!
Запал капітана Халла зростав.
Шлюпка наблизилася до кита, який лише кружляв на місці. Дитинча біля нього не було і, можливо, мати шукала його.
Раптом смугач махнув хвостом і одразу відплив вперед футів на тридцять.
Невже він знову налагодився тікати? Невже доведеться поновити це безкінечне переслідування?
– Начувайся! – закричав капітан Халл. – Він зараз набере розгону і накинеться на нас! Відходь, Хоуік! Відходь!
Дійсно, смугач повернувся головою до вельбота. Грізно вдаряючи плавцями по воді, він кинувся на людей.
Боцман, вдало розрахувавши напрям атаки, рвонув вельбот в бік, і кит з розгону проскочив повз човен, не зачепивши його.
Капітан Халл та обидва матроси скористувалися нагодою і встромили списи в тіло ссавця, намагаючись зачепити який-небудь життєво важливий орган.
Смугач зупинився, високо випустив два фонтани кривавого кольору і знову кинувся на вельбот, буквально вистрибуючи з води. Необхідно мати неабияку мужність, щоб не втратити голову перед розлюченним гігантом.
Проте Хоуік знову встиг відвести вельбот в сторону і ухилитися від удару.
Тієї миті, коли смугач пронісся повз вельбот, три списи знову залишили три глибокі рани на його тілі. Проте цього разу кит з такою силою вдарив своїм страшним хвостом по воді, що здійнялася величезна хвиля, неначе в бурю.
Вельбот трохи не перекинувся. Хвиля перехлюпнула через борт і затопила його наполовину.
– Відро! Відро! – вигукнув капітан Халл.
Двоє матросів покинули весла і гарячково почали вичерпати воду. Тим часом капітан Халл відрубав лінь, зовсім непотрібний тепер.
Ні, втративши глузд від нестерпного болю, тварина навіть і не думала більше про втечу. Кит в свою чергу нападав першим і його агонія обіцяла бути жахливою.
Втретє смугач повернувся до шлюпки – «лоб до лоба», як сказав би моряк.
Однак тепер, обважнілий від води човник втратив моторність. Яким чином він міг уникнути загрози? Вже неможливо було ним кермувати, а тим більше врятуватися втечею.
З яким завзяттям не гребли б матроси, відтепер стрімкий смугач міг ривком наздогнати шлюпку. Час було припинити погоню та подбати про самозахист.
Капітан Халл добре розумів це.
Під час третьої атаки Хоуіку вдалося лише послабити удар, але не уникнути його. Смугач зачепив вельбот своїм величезним спинним плавцем. Поштовх був такої сили, що Хоуік шубовснув на дно шлюпки.
– Хоуік! Хоуік! – загукав капітан Халл, який сам ледь втримався на ногах.
– Я тут, капітане! – встаючи відповів боцман.
Раптом він помітив, що при падінні зламав посередині кормове весло.
– Візьми інше! – крикнув капітан Халл.
– Є! – відповів Хоуік.
Цієї хвилини вода неначе закипіла і за декілька сажнів від шлюпки з’явилося китеня.
Смугач його побачив і швидко поплив до нього.
Це могло лише підвищити запеклість сутички, адже тепер смугач змушений боротися за двох.
Капітан Халл кинув оком в бік «Пілігрима» і несамовито замахав вимпелом, прив’язаним до багра.
Але що міг зробити Дік Сенд такого, що не зробив досі за першим сигналом капітана? Вітрила «Пілігриму» було налаштовано і вітер почав наповняти їх. На жаль, шхуна не мала мотора, який міг би прискорити її хід. Для того, аби спустити на воду ще одну шлюпку і відправитися на допомогу капітану, знадобилося б занадто багато часу, та й капітан особисто заборонив Діку Сенду покидати корабель, щоб не сталося. Все ж Дік наказав спустити кормову шлюпку і повів її за вітрильником на буксирі, аби капітан та його товариші змогли за необхідності скористатися нею.
Цієї миті, прикриваючи своїм тілом дитинча, смугач знову перейшов в атаку. Цього разу він стрімко кинувся прямо на шлюпку.
– Увага, Хоуік! – востаннє вигукнув капітан Халл.
Проте боцман, повністю роззброєний, замість кормового весла, довжина якого додавала гребцю сили, тримав у руках звичайне, доволі коротке весло.
Він намагався розвернути вельбот.
Це виявилося неможливим.
Матроси зрозуміли, що це – кінець. Вони схопилися на ноги та закричали. Можливо, цей сповнений відчаю крик долинув до «Пілігрима»…
Страшенний удар хвостом небаченої сили підкинув шлюпку в повітря. Розламавшись на три частини, вона впала в чорторий, збурений китом.
Бідолашні матроси, попри важкі поранення, могли б втриматися на поверхні, якби вхопилися за уламки вельбота.
Саме так і зробив капітан Халл і навіть допоміг боцману Хоуіку вчепитися за той самий уламок…
Але кит повернувся і знову кинувся на них, можливо, в передсмертних судомах люто забив хвостом по скаламученій воді, на якій намагалися ще втриматися матроси…
Впродовж декількох хвилин нічого не було видно, окрім водяного смерчу, бризок та піни.
Коли за чверть години потому Дік Сенд, який кинувся з неграми в шлюпку, досяг місця поєдинку, там вже не залишилося нічого живого. На поверхні червоної від крові води плавали лише уламки човна.
Розділ дев’ятий. Капітан Сенд
Жалість та жах – перше, що відчули пасажири «Пілігрима» після катастрофи. Загибель капітана Халла та п’ятьох матросів приголомшила усіх. Все відбулося в них на очах, а вони були безсилі допомогти своїм побратимам!.. Дік та його супутники не встигли вчасно навіть для того, щоб витягти з води поранених, проте ще живих людей і підставити корпус корабля під удари розлюченого кита!
Океан поглинув капітана Халла та його матросів.
Коли «Пілігрим» нарешті наблизився до місця катастрофи, місіс Уелдон стала на коліна и простягнула руки до неба.
– Помолімося! – промовила вона.
Малий Джек зі сльозами на очах став поряд. Нещасна дитина, він все зрозумів. Дік Сенд, Нен, Том та решта негрів стояли, похиливши голови. Усі повторювали слова молитви, якою місіс Уелдон зверталася до Бога, благаючи його змилостивитися над тими, хто щойно постав перед ним.
Потому місіс Уелдон звернулася до своїх супутніків:
– Друзі, тепер попросімо Всевишнього сили та мужності для нас самих!
Дійсно, вони потребували допомоги Всевишнього, адже їхнє становище було вкрай важким.
Корабель втратив і капітана, і матросів. Загубившись посеред безкрайнього тихоокеанського простору, за сотні миль від найближчого острову, він безпорадній проти вітру та підводних течій.
З чиєї злої волі «Пілігрим» зустрів цього кита? Яка мана спонукала бідолашного капітана Халла, зазвичай такого обачливого, піти на такий страшний ризик заради того, аби поповнити трюми?
В історії китобійного промислу випадки, коли гине весь екіпаж шлюпки і нікого не вдається врятувати, нараховують одиниці.
Безумовно, загибель капітана Халла та його товаришів виявилася великим нещастям!
На «Пілігримі» не залишилося жодного з колишнього екіпажу.
Хоча ні. Один залишивс. Дік Сенд – молодший матрос, п’ятнадцятирічний юнак, ще зовсім хлопчисько.
Саме йому доведеться тепер замінити капітана, боцмана, всю команду!..
На кораблі перебували пасажири, матір з малою дитиною; їхня присутність ще більше ускладнювала ситуацію.
Щоправда, були ще п’ятеро негрів. Ці шляхетні, хоробрі та щирі люди готові були виконати будь-який наказ того, хто тепер очолював їхній корабель, але ж вони зовсім нічого не тямили у морській справі!
Дік Сенд закляк на палубі. Схрестивши руки на грудях, він глядів на воду, що поглинула капітана Халла – його заступника, людину, яка замінила йому батька. Потому він поглянув на обрій. Він шукав хоча б якийсь корабель, до якого можна звернутися за допомогою або хоча б довірити йому місіс Уелдон.
Але Дік не збирався покидати «Пілігрим». О ні! Спочатку він зробить усе, щоб завести вітрильник до найближчого порту. Адже на іншому кораблі місіс Уелдон та її сину було б набагато безпечніше і Діку не довелося б переживати за життя двох найдорожчих йому людей.
Океан був пустинним. Після зникнення смугача ніщо не порушувало його спокою. Навкруги від «Пілігрима» були лише небо та вода.
Дік Сенд точно знав, що «Пілігрим» знаходиться обабіч від звичного шляху торгових суден і що всі китобійні флотилії цієї пори року ще полюють далеко на півдні.
Отже, слід дивитися небезпеці прямо у вічі, без прикрас. Подумки попросивши небо про допомогу, Дік глибоко замислився.
Що він вирішить?
Цієї хвилини на палубі з’явився корабельний кок, який кудись зник після катастрофи. Ніхто не міг сказати яке враження справило на нього нещодавня трагедія. Він дуже уважно слідкував за усім перебігом фатального полювання, проте не промовив ні слова, не зробив жодного руху. Якби комусь тієї хвилини спало на думку глянути на нього, то спостерігача вразила б байдужість, з якою він спостерігав за подіями. В будь-якому випадку, він зробив вигляд, що не почув заклику набожної місіс Уелдон, що молилася за потопельників, і взагалі ніяк не відгукнувся на нього.
Тепер Негоро без поспіху пройшов на корму, де стояв Дік Сенд, і зупинився за три кроки до нього.
– Ви хочете щось сказати мені? – запитав Дік Сенд.
– Ні, – байдуже відповів кухар. – Я хотів би поговорити з капітаном Халлом, але яещо його немає, то з боцманом Хоуіком.
– Ви ж бачили, вони обидва загинули! – вигукнув Дік.
– Хто ж тепер керує кораблем? – зухвало запитав Негоро.
– Я! – без вагань відповів Дік Сенд.
– Ви?! – Негоро стенув плечима. – П’ятнадцятирічний капітан?
– Так, п’ятнадцятирічний капітан! – відповів Дік, роблячи крок назустріч.
Негоро позадкував.
– Пам’ятайте, – промовила місісУелдон, – тут є лише один капітан… капітан Дік Сенд. І нехай ніхто не сумнівається, що йому вдасться змусити усіх коритися його наказам.
Негоро вклонився, глузливо пробурмотів щось собі під ніс, і зник в своєму камбузі.
Отже, Дік Сенд вирішив!
Тим часом вітер набрав сили і безкрайній простір червоних рачків залишився далеко позаду.
Дік Сенд оглянув вітрила, потім уважно подивився на людей перед ним. Він відчув, що якою б важкою не була відповідальність, він не має права її уникати. Його супутники тепер пильно дивилися на нього і, зрозумівши, що він може покладатися на цих людей, юнак відповів їм взаємністю.
Дік усе тверезо зважив.
За допомогою Тома та його компаньйонів він міг, залежно від обставин, налаштувати або згорнути вітрила. Проте він добре усвідомлював, що має недостатньо знань для того, аби визначити положення судна у відкритому морі за допомогою приладів.
Ще б років чотири або п’ять і Дік ґрунтовно підготувався б до складної та захоплюючої професії моряка. Він навчився б користуватися секстантом – приладом, за допомогою якого капітан Халл щодня вимірював висоту небесних тіл. Використовуючи хронометр, що вказує на час Гринвіцького меридіана, він, за різницею у часі, вирахував би довготу. Сонце стало б для нього вірним порадником, місяць та зорі промовляли б до нього: «Твій корабель знаходиться в ось такій точці океану!» Найдосконаліший та безпомилковий годинник, який ніщо не здатне зіпсувати, циферблат яких – небо, а стрілки – зорі, щоденно б вказував на час та подолану кораблем відстань. За допомогою астрономічних спостережень він зміг би, як капітан Халл, визначати з точністю до однієї милі положення «Пілігрима», курс, за яким він йде, і курс, якого слід дотримуватися.
Але Дік Сенд вмів визначати положення судна лише приблизно, спираючись на показники компаса та лага[28]28
Лаг – навігаційний прилад для вимірювання швидкості руху судна або пройденого ним шляху.
[Закрыть] з похибкою на вітер та течію.
Однак, Дік не злякався.
Місіс Уелдон здогадалася про все, що відбувалося в серці сміливого юнака.
– Дякую, Діку! – промовила вона рівним голосом. – Капітана Халла більше немає серед живих, весь екіпаж разом з ним. Доля вітрильника в твоїх руках. Я вірю, Дік, ти врятуєш корабель і всіх нас!
– Так, місіс Уелдон, – відповів Дік, – Господь допоможе мені.
– Том та його друзі – хороші люди. Ти можеш повністю розраховувати на них.
– Я знаю. Я навчу їх морській справі і ми разом керуватимемо судном. За хорошої погоди це не складно, а от під час бурі… Але, нехай! Ми подолаємо буревій і врятуємо вас, місіс Уелдон, малюка Джека, усіх! Я відчуваю, мені до снаги це! – І він повторив: – Господь допоможе.
– Ти можеш визначите теперішнє положення «Пілігрима», Дік? – запитала місіс Уелдон.
– Це легко, – відповів Дік. – Достатньо подивитися на карту – там капітан Халл вчора позначив наше місце.
– А ти зможеш повести корабель в необхідному напрямку?
– Так. Я дотримуватимуся курсу на схід, приблизно на той пункт, до якого ми маємо причалити.
– І ти, звісно, розумієш, Діку, що після того, що сталося, можливо і навіть необхідно змінити наші початкові наміри? Звичайно, «Пілігрим» не піде тепер до Вальпараїсо. Найближчий американський порт – ось віднині наша мета!
– Звичайно, місіс Уелдон, – відповів Дік. – Не хвилюйтеся. Американський континент простягається так далеко на південь, що ми ніяк не зможемо його оминути.
– З якого боку він знаходиться? – запитала місіс Уелдон.
– Ось там… – сказав Дік, вказуючи рукою на схід, який він визначив за компасом.
– Ну добре, Діку. Вальпараїсо чи будь-який інши порт – це не важливо. Єдина наша мета – дістатися землі!
– І ми дістанемося її, місіс Уелдон! – впевнено промовив хлопець. – Я обіцяю, що доставлю вас в безпечне місце. Однак, я не втрачаю надії, що ближче до суші ми зустрінемо якийсь корабель, що здійснює каботажні рейси[29]29
Каботаж – товарне або пасажирське судноплавство вздовж узбережжя між портами однієї країни.
[Закрыть]. Розумієте, місіс Уелдон, здіймається північно-східний вітер. Дасть Бог, він втримається і тоді ми й не стямимося, як сходитимемо на берег. Налаштуємо усі вітрила, від гроту до клівера, і полетимо швидше за світло!
Молодий матрос говорив із впевненістю досвідченого моряка, який знає на що здатен його корабель, і не сумнівається, що за будь-якої швидкості він не втратить керма над ним. Він хотів вже стати до штурвала і покликати своїх супутників, аби ті налаштували вітрила, але місіс Уелдон нагадала йому, що найперше треба визначити місцезнаходження «Пілігрима».
Дійсно, це треба було зробити найпершим. Дік збігав в каюту і приніс звідти карту, на якій виднілася вчорашня позначка-місцезнаходження вітрильника. Тепер він міг сказати місіс Уелдон, що «Пілігрим» знаходиться під 43˚35’ південної широти та 164 ˚13’ західної довготи, оскільки за минулу добу вони майже не зійшли з місця.
Місіс Уелдон схилилася над картою. вона пильно вдивлялася на брунасту смугу, що зображала землю праворуч від океану. Це було узбережжя Південної Америки – величезна перепона від мису Горн до побережжя Колумбії, що відділяє Тихий океан від Атлантичного. Дивлячись на розстелену карту, на якій вмістився весь океан, здавалося, що земля зовсім близько і пасажири «Пілігрима» зможуть легко дістатися домівки. Подібне враження виникає у всіх, хто не звик до масштабу морських карт. Побачивши землю на карті, місіс Уелдон подумала, що і справжня земля ось-ось з’явиться на горизонті.
Між тим, якщо б «Пілігрим» був зображений на цій карті в правильному масштабі, він виявився б менше за інфузорію-туфельку. І тоді ця математична точка без суттєвого розміру була б на карті такою ж одинокою та розгубленою, так само як і «Пілігрим» посеред безкрайнього морського простору.
Дік не відчував подібного. Він точно знав, наскільки далеко знаходиться земля, що багато сотень миль відокремлюють корабель від неї. Проте це не похитнуло його впевненості. Відповідальність, яку відчував всім своїм єством, перетворила його на дорослого чоловіка.
Настав час дій. Необхідно було скористатися з північно-західного вітру, який швидко набирав сили. Протилежний вітер змінився на ходовий і перисті хмари високо в небі обіцяли, що вщухне він не скоро.
Дік Сенд покликав Тома та його товаришів.
– Друзі мої, – промовив він, – «Пілігрим» не має нікого з екіпажу, окрім вас. Без вашої допомоги я не зможу виконати жодного маневру. Звичайно, ви не моряки, проте у вас вправні руки. Віддайте їх на службу «Пілігримові» і нам вдасться керувати ним. Від цього залежить наш порятунок.
– Капітане Дік, – відповів Том, – мої товариші і я особисто із задоволенням станемо вашими матросами. Нам вистачить доброї волі. Все, що можуть зробити люди під вашим командуванням, ми зробимо!
– Добре мовиш, старий Томе! – вигукнула місіс Уелдон.
– Так, добре мовиш, але ми мусимо бути дуже обережними, – мовив Дік Сенд. – За жодних обставин я не буду ризикувати і піднімати зайві вітрила. Нехай ми втратимо трохи швидкості, проте переможемо в безпеці. Цього вимагають від нас обставини. Я казатиму вам, друзі, хто і що мусить робити. Особисто я стоятиму біля штурвала доки вистачить сил. Мені вистачить дві-три години сну, аби знову прийти до тями. Втім, яким коротким не був би мій сон, хтось із вас мусить заміняти мене. Томе, я навчу вас, як керувати кораблем за компасом. Це не дуже складно і за бажанням ви швидко навчитеся тримати судно за курсом.
– Як скажете, капітане Дік, – відповів старий негр.
– Добре, – промовив хлопець. – Залишайтеся зі мною біля штурвала допоки стемніє і, якщо я звалюся від утоми, ви одразу ж підміните мене на декілька годин.
– А я? – запитав малий Джек. – Хіба я нічим не можу допомогти моєму другу Дікові?
– Про що мова, любий! – відповіла місіс Уелдон, обнімаючи малого. – Ти також навчишся керувати вітрильником і я впевнена, що коли ти стоятимеш біля штурвала, вітер обов’язково буде погожим.
– Обов’язково, мамо, обов’язково! – плескав в долоні хлопчик. – Я тобі обіцяю!
– Так, – посміхнувся Дік, – старі моряки говорять, що хороший юнга приносить судну щастя та погожий вітер. – І, звертаючись до Тома та решти негрів, він додав: – До справи, друзі! Ходімо, встановимо реї на повний бакштаг[30]30
Бакштаг – курс вітрильного судна під час вітру, що дме ззаду й збоку. Вітрильник найшвидше ходить в бакштаг.
[Закрыть]! Я покажу, що робити, а ви виконуйте мої накази.
– Наказуйте, капітане Сенд, – промовив Том, – ми готові!
