Текст книги "П'ятнадцятирічний капітан"
Автор книги: Жуль Верн
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 24 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]
Розділ тринадцятий. «Земля! Земля!»
Тим не менш, надія, що сповнила серце Діка, здавалося, почала частково справджуватися.
Наступного дня, 27 березня, ртутний стовпчик барометра піднявся. Підйом цей не був ані швидким, ані занадто великим – всього на декілька ліній, – але скидалося на те, що він виявиться безперервним. Буря, вочевидь, закінчувалася, і хоча хвилювання на морі залишалося ще дуже сильним, можна було помітити, що вітер спадає та йде на захід.
Дік Сенд розумів, що ще зарано думати про те, як лаштувати вітрила. Вітер зірвав би навіть найменший клаптик парусини. Але він сподівався, що менше ніж за двадцять чотири години можна буде підняти хоча б штормові вітрила.
Дійсно, вночі вітер помітно стих, та й хвилі вже не так сильно жбурляли корабель, хоча ще напередодні вони грозилися розтрощити його на друзки.
Вранці на палубу почали виходити пасажири. Можна було вже не боятися, що несподівана хвиля змиє їх за борт.
Місіс Уелдон першою покинула каюту, де вона на вимогу Діка просиділа весь час, поки тривала буря. Вона вийшла поговорити з Діком, якому нелюдських зусиль коштувало витерпіти усі ці нечуванні випробування. Схудлий, зблідлий попри засмагу, він найважче переносив брак сну, такого необхідного для його віку. Але його вдача мужньо підтримувала його впродовж усіх випробувань. Можливо, відбиток цих поневірянь колись і проявлять себе. Проте, зараз не час здаватися, говорив він собі. І коли місіс Уелдон підійшла до нього, він був так само споповнений енергії, як завжди.
До того ж відважний Дік вірив в себе і, якщо віра в себе не приходить за наказом, зате вона може наказувати іншим.
– Любий мій хлопчику, мій капітане! – сказала місіс Уелдон, простягаючи йому руку.
– Ох, місіс Уелдон, – посміхаючись, відповів Дік, – ви не слухаєтеся свого капітана. Ви виходите на палубу, ви покидаєте вашу каюту попри усі його шанобливі прохання.
– Так, я не послухалася тебе, – погодилася місіс Уелдон, – але чомусь мені здалося, що буря заспокоїлася або заспокоюється.
– Дійсно, погода поліпшується, місіс Уелдон, – відповів юнак. – Ви не помилилися. Відучора стовпчик барометра не падав. Вітер стихає і мені здається, що найважче вже позаду.
– Дай Боже, любий мій, дай Боже! Ох, ти так змучився, бідолашний! Ти поводився…
– Я тільки виконував свій обов'язок, місіс Уелдон.
– Але тепер ти зможеш відпочити!
– Відпочити? – заперечив юнак. – Я анітрохи не потребую відпочинку, місіс Уелдон. Я почуваюся чудово і повинен протриматися до кінця. Ви призначили мене капітаном «Пілігрима» і я залишатимуся капітаном доти, доки усі пасажири мого корабля не опиняться у безпеці!
– Діку, – промовила місіс Уелдон, – ані я, ані мій чоловік ніколи не забудемо того, що ти зробив!
– Ну що ви… місіс Уелдон! – пробурмотів Дік.
– Любий мій хлопчику, я повторюю, ти поводився як справжній чоловік, як гідний капітан корабля, і в недалекому майбутньому, тільки-но закінчиться твоє навчання, ти станеш капітаном судна, що належить торговому дому «Джемс Уелдон». Мій чоловік скаже те саме.
– Я… я… – почав Дік і очі його наповнилися сльозами.
– Діку, – продовжувала місіс Уелдон, – ти вже був нашим названим сином, але тепер ти воістину мій рідний син. Ти врятував свою матір і свого маленького брата Джека! Любий мій, дай я тебе поцілую і за чоловіка, і за себе!
Обіймаючи Діка, місіс Уелдон намагалася стримати своє хвилювання, але сльози наповнили очі. Щодо Діка, ніяке перо не зможе описати його почуттів. Він був би радий віддати за своїх благодійників життя, ба-більше ніж життя, і заради них заздалегідь погоджувався на всі випробування, які могло підготувати йому майбутнє.
Після цієї розмови Дік відчув себе сильнішим. Аби лише вщух вітер, хоча б настільки, щоб можна було налаштувати вітрила, і йому вдасться привести судно в безпечний порт, врятувавши тим самим пасажирів.
Двадцять дев'ятого березня вітер стих ще трохи і Дік вирішив налаштувати фок та марсель, щоб збільшити швидкість ходу свого судна та змусити його слухатися керма.
– Томе! Друзі мої! – закричав він, піднявшись на палубу на світанку цього дня. – Ходіть сюди. Мені потрібна ваша допомога.
– Ми готові, капітане Сенд, – відповів старий Том.
– Звичайно, готові! – додав Геркулес. – Під час бурі нам нічого було робити і я почав вже іржавіти.
– А ти б набрав повітря у свої великі щоки, – промовив маленький Джек. – Адже ти, напевно, можеш дмухати так само сильно, як вітер.
– Ось чудова думка, Джеку! – розсміявся Дік Сенд. – Коли настане штиль, ми попросимо Геркулеса надути наші вітрила.
– Тільки накажіть, капітане Сенд, – відповів велетень, надуваючи щоки, як гігант Борей.
– Розпочнемо з того, друзі мої, – промовив Дік, – що прив'яжемо до реї запасне вітрило, адже наш марсель зник разом із бурею. Робота нелегка, однак її необхідно зробити.
– Зробимо! – відповів Актіон.
– А можна я вам допомагатиму? – запитав маленький Джек, завжди готовий працювати разом з матросами.
– Звичайно, Джеку, – відповів Дік Сенд. – Ти станеш за штурвал з нашим другом Батом та допомагатимеш йому кермувати.
Чи варто зазначати, що маленький Джек з гордістю обійняв свою нову посаду помічника рульового!
– А тепер, – продовжував Дік Сенд, – за справу! Тільки пам'ятайте, друзі, не ризикувати без необхідності!
Негри під керівництвом молодого капітана енергійно взялися до роботи. Прив'язати марсель до реї було нелегкою справою для Тома та його товаришів. Потрібно було підняти згорнуте вітрило на щоглу і там прив'язати його до леєра.
Проте Дік Сенд так майстерно віддавав накази, а матроси корилися йому з такою завзятістю та готовністю, що за годину вітрило було прив'язано, рею піднято, а на марселі взято два рифи.
Щодо фока та клівера, які вдалося прибрати до початку бурі, то їх команда «Пілігрима», незважаючи на сильний вітер, налаштувала без особливих зусиль.
Отже, станом на десяту ранку «Пілігрим» вже ніс фок, марсель і клівер.
Дік Сенд вирішив, що ставити інші вітрила було б необачно. Ті, що було піднято, забезпечували добовий шлях в двісті з гаком миль, а цієї швидкості було достатньо для того, щоб менше ніж за десять днів досягти Американського континенту.
Коли Дік повернувся до штурвалу, подякував матросові Джеку, помічнику рульового, і знову взявся за руків'я, він був дуже задоволений. «Пілігрим» тепер не залежав від капризів вітру та хвиль. Він біг з достатньою швидкістю та в потрібному напрямку. Радість Діка зрозуміє кожен, хто хоч трохи знається на морській справі.
Наступного дня хмари мчали небом так само швидко, але між ними вже виникали широкі прогалини, і промені сонця пробивалися крізь них до золотистої поверхні океану, освітлюючи час від часу «Пілігрим». Яке щастя – це життєдайне світло! Іноді хмари ховали його, однак вітер відганяв їх на схід і сонце знову показувало увесь свій блиск. Погода дійсно покращувалася.
На судні відкрили усі люки, аби провітрити приміщення. Свіже солоне повітря увірвалося в трюм, в каюти, в кубрик. Мокрі вітрила розклали просушити на рострах[51]51
Ростри – поміст над верхньою палубою, на якому зберігаються запасні частини щогли, реї та встановлено шлюпки.
[Закрыть]. На палубі розпочалося генеральне прибирання. Дік Сенд не міг дозволити, щоб його корабель зайшов в порт брудним та неприбраним. Вистачило декілька годин щодня, аби, не перевтомлюючи екіпаж, надати судну належний вигляд.
Дік вже не міг наказати кинути лаг, але він був досить досвідченим, щоб точно оцінити швидкість ходу судна лише за слідом, що залишає корабель на поверхні океану. Тому він не сумнівався, що корабель побачить землю не пізніше ніж за тиждень, і зумів переконати в цьому місіс Уелдон, вказавши їй на карті те місце, де, за його припущеннями, знаходився «Пілігрим».
– Добре, Діку, – сказала місіс Уелдон. – Тепер скажи-но мені, до якого пункту узбережжя ми підійдемо?
– Ось сюди, місіс Уелдон, – відповів Дік, вказуючи на довгу смугу берега, що тягнеться від Перу до Чилі. – Точніше сказати я не можу. Дивіться, ось острів Пасхи, який ми залишили на заході, і, судячи з напряму вітру, який не мінявся впродовж останніх днів, ми повинні побачити землю ось тут, на сході. Вздовж цього узбережжя розкидано чимало портів, однак сказати напевно до якого саме ми виявимося найближче я зараз не можу.
– Власне, це і не важливо, Діку. Аби дістатися до якогось порту!
– Зрозуміло, місіс Уелдон, і ви, напевно, зможете швидко повернутися в Сан-Франциско. «Тихоокеанська морехідна компанія» чудово обслуговує це узбережжя. Її пароплави заходять в усі головні порти і ви легко дістанетеся Каліфорнії.
– Хіба ти не збираєшся привести «Пілігрим» в Сан-Франциско? – запитала місіс Уелдон.
– Звичайно! Але тільки після того, як ви пересядете на якийсь пасажирський пароплав, місіс Уелдон. Якщо нам вдасться знайти офіцера та команду, ми відправимося до Вальпараїсо розвантажити ворвань, як зробив би капітан Халл. Звідти ми підемо до Сан-Франциско. Для вас це було б зайвою затримкою, хоч як би мені не було сумно розлучатися з вами…
– Добре, Діку, – перервала його місіс Уелдон. – Ми потім вирішимо, що нам робити. Скажи мені, раніше ти неначе боявся наблизитися до незнайомого берега?..
– Я й зараз боюся, – зізнався юнак. – Але я сподіваюся зустріти в тих водах якесь судно і мене дуже дивує, що цього ще не сталося. Якби ми побачили хоч якесь судно, ми б зв'язалися з ним, встановили наше точне місцеперебування, і тоді було б набагато легше підійти до берега.
– Хіба в цих місцях немає лоцманів, які проводжають судна до гавані? – запитала місіс Уелдон.
– Напевно, є, – відповів Дік Сенд, – але набагато ближче до берега. Так що поки потрібно просто дійти до нього.
– А якщо ми не зустрінемо лоцмана? – запитала місіс Уелдон, яка хотіла дізнатися, як він підготувався до несподіванок.
– В такому випадку, місіс Уелдон, якщо погода буде сприятливою, а вітер помірним, я спробую підійти ближче до берега, аби розшукати безпечне місце для висадки, якщо вітер знову свіжітиме, тоді…
– Тоді… Що ти робитемеш, Діку?
– Розумієте, в такому становищі, в якому знаходиться «Пілігрим», якщо вітер приб'є його до землі, відійти буде важко.
– І що ти робитимеш? – знову запитала місіс Уелдон.
– Я муситиму викинути корабель на берег, – відповів юнак і обличчя його на мить витягнулося. – Але це – крайній засіб і я сподіваюся, що нам не доведеться до нього вдаватися. Тим часом погода поліпшується і не може такого статися, щоб ми не зустріли жодного судна або лоцманського катера. Не втрачаймо надії! «Пілігрим» йде у напрямку суші, яку ми скоро побачимо.
Викинути судно на берег! На таку крайність навіть найсміливіші моряки вирішуються не без остраху. Недивно, що Дік Сенд також не хотів думати про неї, допоки у нього ще була хоч якась надія на інший результат.
Наступні декілька днів погода була нестійкою, що тривожило молодого капітана. Вітер не стихав і коливання ртутного стовпчика у барометрі передбачало новий напад урагану. Дік Сенд вже почав побоюватися, що знову доведеться, прибравши усі вітрила, бігти навтьоки від бурі. Адже так важливо було зберегти хоча б марсель! І він вирішив не спускати його, допоки вітер не набуде загрозливої сили. Щоб зміцнити щогли, він наказав обтягнути ванти та фордуни: положення «Пілігрима» надзвичайно б похитнулося, якби він втратив свій рангоут[52]52
Рангоут – сукупність круглих дерев’яних балок (пізніше – сталевих труб), призначені для несення вітрил (щогли, стеньги, реї, бушприт, і т.і.).
[Закрыть].
Зо два рази барометр різко стрибав вгору – це загрожувало тим, що вітер змінить напрям і почне дути зі сходу.
Тоді доведеться йти майже прямо проти нього.
Новий привід тривоги для Діка Сенда. Що робити, якщо вітер перекинеться на супротивний? Лавірувати? Але ж яка це затримка, який ризик знову відкинутися назад у відкрите море!
На щастя, його побоювання не виправдалися. Протягом декількох днів вітер мінявся то на північний, то на південний, але врешті-решт знову стійко задув із заходу. Проте, він був, як і раніше, дуже сильним і розхитував щогли.
Настало 5 квітня. Пройшло вже більше двох місяців відколи «Пілігрим» покинув Нову Зеландію. Впродовж перших двадцяти днів то штилі, то зустрічні вітри затримували судно. Потому подув погожий вітер і «Пілігрим» швидко став приближатися до землі. Особливо великою була швидкість ходу під час урагану: Дік Сенд вважав, що судно проходило в середньому не менше двохсот миль на добу. Чому ж в такому разі воно досі не досягло берегів? Невже узбережжя тікало від «Пілігрима»? Це було абсолютно незрозумілим!
Та все ж суша не з'являлася навіть попри те, що один із негрів безперервно видивлявся її з висоти бом-брам-рея.
Часто Дік Сенд сам піднімався на щоглу. Він довго дивився в підзорну трубу, вишукуючи темний силует якоїсь гірської вершини. Анди, як відомо, дуже високі, і тому вершини їх слід було шукати серед хмар, що тягнуться над серпанком горизонту.
Багато разів Том та його товариші помилялися, приймаючи за сушу яку-небудь віддалену хмару незвичної форми. Траплялося, що вони наполегливо стверджували, ніби дійсно бачать землю, однак за деякий час їм доводилося визнати, що вони стали жертвою зорового обману. Уявна земля зрушувалася з місця, розпливалася та безслідно зникала.
Проте 6 квітня для сумнівів не залишилося місця.
Була восьма година ранку. Дік Сенд щойно виліз на рею. Перші промені сонця розігнали туман і лінія горизонту виднілася досить виразно.
І тут з вуст Діка Сенда вирвався нарешті довгожданне:
– Земля! Попереду земля!
Почувши ці слова, на палубу вибігли усі: маленький Джек, допитливий, як усі діти; місіс Уелдон, яка сподівалася, що суша на горизонті покладе край усім її стражданням; Том та його товариші, яким не терпілося ступити на свою землю; і навіть кузен Бенедикт, який мріяв збагатити свою колекцію новими комахами.
Один лише Негоро не з'явився.
Усі вони бачили тепер те, що побачив Дік Сенд: одні – насправді, інші – крізь віру. Але Дік був досвідченим моряком, він звик вдивлятися в морську далечінь і не міг помилитися. І дійсно, за годину всім стало зрозуміло, що цього разу їхня надія справдилася.
На сході, на відстані близька чотирьох миль, виднівся досить низький берег – таким принаймні він здавався. За ним повинні були височіти Анди, однак залишки хмар від колишньої бурі не дозволили розгледіти їхніх верхівок.
«Пілігрим» йшов прямо до берега, який зростав та підіймався прямо на очах.
За дві години судно від суші відокремлювало три милі.
Берегова лінія закінчувалася на північному сході досить високим мисом, біля підніжжя якого виднілося щось на зразок відкритого рейду. На південному сході земля врізалася в океан вузькою низинною косою.
Біля берега височіло пасмо невисоких скель, над яким на тлі неба темніли дерева. Згідно карти десь позаду них повинні майоріти Анди.
Ані людського житла, ані порту, ані гирла річки, де корабель міг би віднайти безпечний притулок!
Вітер гнав «Пілігрим» прямісенько до землі. Відсутність вітрил та сильний прибережний вітер не давали Діку можливості змінити курс.
Попереду вимальовувалася довга смуга прибережних рифів, на яких вирувала та пінилася вода. Видно було, як хвилі злітають до середини висоти скель. Прибій, поза сумнівом, був дуже сильним.
Дік Сенд деякий час стояв на носі, пильно вдивляючись у берег. Потому, не промовивши жодного слова, він повернувся на корму і став до штурвалу.
Вітер все міцнішав. Швидко «Пілігрим» опинився всього лише за одну милю від берега.
Тепер Дік Сенд побачив маленьку бухту і вирішив направити до неї корабель. Однак, щоб потрапити до неї, потрібно було оминути бар'єр з підводних скель, а проскочити повз них було дуже важко. Буруни вказували на малу глибину вздовж усієї смуги рифів.
Цієї хвилі Дінго, який гасав палубою туди й назад, кинувся на ніс та, втупившись в землю, протяжно та тужливо завив. Здавалося, собака упізнав цей берег і його вигляд пробудив в ньому якісь сумні спогади.
Негоро, поза сумнівом, почув це виття – він вийшов зі своєї каюти і, попри побоювань через собаку, встав на носі, спершись на борт.
На щастя для нього, Дінго продовжував тужливо вити, дивлячись на берег, і не звернув на кока жодної уваги.
Негоро дивився на люті буруни без жодного остраху. Місіс Уелдон, що спостерігала за ним, тим не менш здалося, що його обличчя почервоніло, а риси здригнулися.
Невже Негоро знав цей берег, до якого вітер мчав «Пілігрим»?
Тим часом Дік Сенд передав штурвал старому Томові. Востаннє він пішов на ніс подивитися на бухту, що помалу відкривалася для зору.
– Місіс Уелдон, – промовив він потому твердим голосом, – я не сподіваюся більше знайти безпечний притулок. Не пізніше ніж за півгодини корабель, незважаючи на всі мої зусилля, опиниться на рифах. Доведеться викинутися на берег. Я не приведу «Пілігрим» в порт. Щоб врятувати вас, я повинен знищити його. Однак, вагатися тут ніколи.
– Ти зробив все, що від тебе залежало, Діку? – запитала місіс Уелдон.
– Все! – відповів юнак.
І він негайно ж зайнявся підготовкою до майбутнього небезпечного маневру.
Передусім місіс Уелдон, Джек, кузен Бенедикт та Нен мусили вдягти рятувальні пояси. Том, негри-матроси та сам Дік були відмінними плавцями, проте і вони вжили заходів на випадок, якщо їх викине в море.
Геркулесові доручили допомагати місіс Уелдон. Молодий капітан взяв на себе турботу про Джека. Кузен Бенедикт, дуже спокійний, вийшов на палубу, перекинувши через плече свою металеву коробку з комахами. Дік доручив його Батові та Актіону. Що стосується Негоро, то його вражаюча холоднокровність свідчила про те, що він не потребує жодної допомоги.
Про всяк випадок Дік Сенд звелів підняти на палубу десять бочок з ворванню.
Якщо вилити в потрібну мить китовий жир на поверхню води, це на секунду заспокоїть буруни і полегшить кораблю прохід між рифами.
Дік вирішив не нехтувати нічим, що могло б врятувати життя екіпажа та пасажирів.
Скінчивши з усіма приготуваннями, юнак повернувся на корму і став до штурвалу.
«Пілігрим» був тепер всього за два кабельтових від берега, іншими словами – майже біля самих рифів. Його правий борт вже облизувала біла піна прибою. Молодий капітан чекав, що з секунди на секунду кіль судна наскоче на якусь підводну скелю.
Раптом за кольором води Дік зрозумів, що між рифами є прохід. Необхідно було сміливо увійти до нього, щоб викинутися на мілину якомога ближче до берега.
Молодий капітан не завагався ані на мить. Він круто повернув штурвал і направив корабель до вузького звивистого проходу.
В цьому місці море вирувало з особливої люттю. Хвилі стали заливати палубу.
Матроси стояли на носі біля бочок з жиром, очікуючи на наказ капітана.
– Виливай ворвань! – крикнув Дік. – Хутчіше!
Під шаром жиру, який потоком линув на хвилі, море, немов під чарами, заспокоїлося, однак за хвилину завирувало з подвоєною силою.
Проте цієї хвилини затишшя вистачило для того, щоб «Пілігрим» проскочив за лінію рифів та кинувся на берег.
Страшенний поштовх. Величезна хвиля підняла корабель та жбурнула його на камені. Щогли рухнули – на щастя, нікого не зачепивши.
Під час удару корпус судна отримав пробоїну і до неї ринула вода. Але до берега залишалося менше півкабельтова. До нього легко було добратися ланцюжками з чорних каменів, що стирчали з води.
За десять хвилин після катастрофи всі пасажири та команда «Пілігрима» опинилися на суші, біля підніжжя прибережної кручі.
Розділ чотирнадцятий. Що тепер робити?
Отже, після переходу, що тривав цілих сімдесят чотири дні, після впертої боротьби зі штилями, супротивним вітром та ураганом, подорож «Пілігрима» закінчилася на тому, що його викинуло на берег.
Та все ж місіс Уелдон та її супутники дякували небу, відчуваючи себе у безпеці. Адже вони були на материку, а не на якомусь злощасному острові Полінезія, куди могла б їх закинути буря. В який би точці Південної Америки вони не висадилися, їм все одно неважко буде повернутися на батьківщину.
Проте, «Пілігрим» загинув. Від нього залишився лише непотрібний каркас і за декілька годин прибій забере його уламки. Про порятунок вантажу не варто було й думати. Проте, якщо Дікові Сенду і не вдалося зберегти корабель і переправити його власникові, він все ж мав право пишатися тим, що цілими та неушкодженими він переправив на берег всіх, хто знаходився на борту, і серед них дружину та сина Джемса Уелдона.
В якій частині південноамериканського узбережжя загинув «Пілігрим»? На узбережжі Перу, як вважав Дік Сенд? Цілком можливо. Адже після того, як корабель минув острів Пасхи, вітри екваторіальної течії погнали його на північний схід. За цих умов він, зрозуміло, міг з сорок третього градуса південної широти потрапити на п'ятнадцятий градус.
Необхідно було якомога швидше встановити, де саме зазнав краху «Пілігрим». На узбережжі Перу безліч портів, містечок та селищ і, якби припущення Діка Сенда виявилося правильним, легко було б дістатися до якогось населеного пункту. Проте, ця частина узбережжя виглядала зовсім безлюдною.
Це був крутий, однак не занадто високий берег. Вузьку піщану смугу було всіяно уламками скель чорного кольору. То тут, то там в скелях глибочіли широкі тріщини, подекуди пологішими місцями можливо було піднятися на гребінь кручі.
За чверть милі на північ скелі розступалися, даючи вихід маленькій річці, яку з моря видно не було. Над річкою схилялися численні різофори – різновид мангрових дерев, – що істотно відрізняються від своїх індійських родичів.
Поблизу самої верхівки обриву, як одразу виявилося, починався густий зелений ліс, який тягнувся вдалечінь, до височенних гір на горизонті. Якби кузен Бенедикт був ботаніком, він прийшов би в захват від різноманіття абсолютно незнайомих для нього порід дерева.
Тут росли високі баобаби, яким раніше помилково приписували неймовірне довголіття та кора яких схожа на єгипетський сієніт, а також міскантуси, тамаринди, хрінниця та тисячі інших рослин, що не зустрінеш в північній частині Нового Світу, і які є незвичними для американців.
Однак дивним було те, що серед усіх цих дерев не зустрічалося жодного представника численної родини пальмових, яка налічує більше тисячі видів та поширена майже всією земною кулею.
Над берегом ширяли зграї галасливих пташок: головно ластівки з блакитно-чорним пір’ям та світло-каштановими голівками. Подекуди злітали куріпки – сірі птахи з абсолютно голою від пір'я шийкою.
Місіс Уелдон та Дік Сенд помітили, що всі ці птахи не дуже бояться людей. Вони дозволяли наближатися до себе, не виявляючи остраху. Невже вони ніколи не бачили людину і не навчилися остерігатися її? Невже цей безлюдний берег ще ніколи не чув пострілу рушниці?
Коло берега поміж камінням незграбно прогулювалися птахи – вочевидь, невеликі пелікани; вони набивали дрібною рибкою шкіряний мішок, який звисає у них під нижньою стулкою дзьоба.
Над уламками «Пілігрима» вже кружляли чайки, що налетіли з океану.
Птахи, мабуть, були єдиними живими істотами, що відвідували цю ділянку узбережжя, якщо не враховувати, зрозуміло, безліч комах, які могли б зацікавити кузена Бенедикта. Проте ані птахів, ані комах не спитаєшся, що це за берег, дізнатися назву країни можна було тільки у якось місцевого жителя.
Однак, жителів тут не було або, принаймні, жоден з них не виказував себе. Ніде не було видно ані будинку, ані хатини, ані куреня. Жоден димок не зміївся в повітрі ані на півночі – по той бік річки, – ані на півдні, ані в густому лісі, що простував вглиб континенту. Не було ніяких ознак того, що цей берег колись відвідувала людина.
Діка Сенда це дуже здивувало.
– Де ж ми є? Куди ми потрапили? І нікого, хто міг би нам про це повідомити!
Дійсно, навколо нікого не було: якби якийсь туземець наблизився до них, Дінго здійняв би ґвалт. Собака бігав туди-сюди піщаним берегом, обнюхуючи землю і опустивши хвіст, і глухо гарчав. Поза сумнівом, він поводився дуже дивно, проте було зрозуміло, що ані людину, ані тварину Дінго не відчував.
– Діку, поглянь на Дінго! – промовила місіс Уелдон.
– Так, це дивно! – відповів юнак. – Неначе собака розшукує чийсь слід.
– Дійсно, дивно, – прошепотіла місіс Уелдон. Потому додала: – А що робить Негоро?
– Те саме, що й Дінго, – відповів Сенд, – нишпорить берегом. Втім, тут він вільний робити, що йому заманеться. Я вже не маю права віддавати йому накази. Його служба закінчилася після краху «Пілігрима».
Справді, Негоро ходив піщаною косою, оглядав річку та прибережні скелі, неначе намагався щось згадати. Чи бував він тут раніше? Ймовірно, якби в нього запитале подібне, він відмовився б відповісти. Найкраще було не звертати уваги на таку нетовариську людину. Дік Сенд бачив, як Негоро пішов у напрямку до річки, і як тільки він зник за прибережними скелями, одразу забув про нього.
Дінго люто загавкав, коли Негоро вибрався на берег, однак майже тієї ж миті затих.
Час було подумати про те, що робити далі. Власне, передусім потрібно було знайти якийсь притулок, якусь схованку для відпочинку та їжі. Після цього можна буде обговорити становище та окреслити план дій.
Про провіант можна було не турбуватися. Вже не згадуючи про фрукти та дичину, якою рясніли ці землі, постраждалі могли скористатися запасами з корабля. Прибій виплюнув на змілілі з настанням відливу рифи багато різноманітних предметів з загиблого судна. Том та його товариші вже зібрали декілька бочок з сухарями, коробки з консервами, ящики з в'яленим м'ясом. Вони ще не встигли просякнути водою і маленький загін був забезпечений з надлишком їжею на весь час, який знадобиться, щоб дістатися до найближчого поселення. Так що за це можна було не переживати. Запаси провізії було вже переправлено в сухе місце на березі, до якого не міг дістатися приплив.
Прісної води також було вдосталь. Дік Сенд одразу ж відправив Геркулеса з відром до річки. Однак, негр-силач притяг на плечі ціле барильце, наповнивши його в гирлі річки, де вода під час відливу була прісною та цілком придатною до пиття.
Не варто було турбуватися й про вогонь: якби знадобилося розкласти вогнище, навколо було досхочу палива – хмиз та висохлі мангрові корені. Старий Том, затятий курець, прихопив з собою бляшану герметичну коробку, в якій містився трут. Він будь-якої миті добути іскру за допомогою кресала та підібраного на березі моря кременя.
Залишалося тільки відшукати сховок, де маленький загін зміг би відпочити та переночувати перед походом.
І хто б міг подумати: «готель» знайшов маленький Джек. Гасаючи біля підніжжя скель, він випадково надибав простору печеру з гладенькими відполірованими стінами – одну із тих, яку море вимиває в скелях, коли хвилі прибою налітають на них під час бурі.
Малюк прийшов в захват. Він радісно покликав мати та показав їй свою знахідку.
– Молодець, Джеку! – промовила місіс Уелдон. – Якби ми були Робінзонами та оселилися на цьому березі надовго, ми неодмінно назвали б цю печеру на твою честь.
Печера була невеликою, десять – дванадцять футів глибиною та стільки ж завширшки, хоча Джекові вона здалася величезною. Постраждалі могли зручно в ній розміститися, а, окрім того – місіс Уелдон та Нен із задоволенням це підкреслили, – вона була абсолютно сухою. На небі сяяв молодик, а, отже, не варто було остерігатися особливо сильних припливів, які могли б сягнути підніжжя скель, а отже, і печери. Таким чином, усе необхідне для перепочинку було в наявності.
За десять хвилин пасажири «Пілігрима» вже розмістилися в печері на підстилці з сухих водоростей. Навіть Негоро побажав приєднатися до них і отримати свою частку вечері, яку вони готували спільно. Вочевидь, йому здалося необачливим самостійно відправлятися у мандри глухим лісом, який перетинала звивиста річка.
Було близько першої години. Обід складався з сухарів, консервів та свіжої води з додаванням кількох крапель рому. Бат серед продуктів знайшов ціле барильце цього напою.
Хоча й Негоро обідав поряд з усіма, він не втручався в загальну бесіду, коли обговорювався план майбутніх дій. Проте, не подаючи виду, він уважно прислухався до розмови і, без сумніву, робив з того якісь свої висновки.
Тим часом Дінго, що отримав свою частку їжі, охороняв вхід в печеру. З таким вартовим можна було відпочивати спокійно. Жодна жива істота не могла з'явитися на піщаному березі без того, аби вірний пес не здійняв ґвалт.
Місіс Уелдон, посадовивши собі на коліна сплячого Джека, заговорила першою.
– Діку, друже мій, – промовила вона, – ми всі вдячні тобі за відданість, яку ти виявляв досі, однак звільнити тебе від твоїх обов'язків ми ще не можемо. Ти маєш бути нашим провідником на суші, як був нашим капітаном на морі. Усі ми довіряємо тобі. Говори, що треба робити?
Місіс Уелдон, стара Нен, Том та інші негри не спускали очей з Діка Сенда. Навіть Негоро чомусь пильно дивився на нього. Вочевидь, йому було надзвичайно цікаво, що ж відповість Дік.
Дік Сенд декілька хвилин роздумував. Потому промовив:
– Найперше, місіс Уелдон, дуже важливо з'ясувати, де ми знаходимося. Я думаю, наш корабель міг вийти виключно до берегів Перу. Вітер та течії, напевно, віднесли його приблизно до цих широт. Чи не знаходимося ми в одній з південних, найменш населених провінцій Перу, які межують з пампою? Я б сказав навіть, що так і є: адже берег здається зовсім безлюдним і на ньому навряд чи бувають люди. Якщо моє припущення вірне, нам, на нещастя, доведеться йти пішки досить довго, щоб дістатися найближчого поселення.
– Що ж ти хочеш робити? – запитала місіс Уелдон.
– Я вважаю, що ми мусимо залишатися в печері доти, доки не з'ясуємо точно, де ми знаходимося. Завтра, після ночі відпочинку, двоє з нас відправляться на розвідку. Вони намагатимуться, не занадто віддаляючись від печери, розшукати якихось місцевих жителів; з'ясувавши у них про все, що нас цікавить, вони повернуться назад. Не може бути так, щоб на відстані десяти – дванадцяти миль не знайшлося жодної людини.
– Чи потрібно нам розділитися? – запитала місіс Уелдон.
– Я думаю, це необхідно, – відповів юнак. – Якщо ж нічого довідатися не вдасться, якщо, попри очікування, виявиться, що ця місцевість цілковито безлюдна, що ж… тоді ми придумаємо щось інше!
– А хто піде на розвідку? – запитала місіс Уелдон після хвилини роздумів.
– Це треба обміркувати, – відповів Дік Сенд. – В будь-якому разі, ви, місіс Уелдон, Джек, містер Бенедикт та Нен не повинні покидати печеру. Бат, Геркулес, Актіон та Остін залишаться з вами, а ми з Томом відправимося на розвідку. Негоро, звичайно, вважатиме за краще залишитися тут? – додав юнак, дивлячись на кока
– Ймовірно, – ухиляючись відповів Негоро. Він не любив зв'язувати себе будь-якими зобов'язаннями.
– Ми візьмемо з собою Дінго, – продовжував Дік. – Він може нам знадобитися.
Почувши своє ім'я, Дінго вигулькнув біля входу в печеру та загавкав, немов виражаючи цим свою згоду.
Поки Дік говорив усе це, місіс Уелдон задумливо мовчала. Розлука, навіть найкоротша, дуже бентежила її. Звістка про крах «Пілігрима», можливо, вже облетіла сусідні туземні племена, які могли бувати на узбережжі північніше або південніше, і у випадку, якщо б сюди нагрянули берегові пірати, краще було б триматися усім разом, щоб, за необхідності, відбити їхній напад.
