Текст книги "П'ятнадцятирічний капітан"
Автор книги: Жуль Верн
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 24 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]
Протягом наступних тринадцяти днів – від 24 лютого до 9 березня – погода майже не змінилася. Небо як і раніше було затягнуте важкими темними хмарами. Іноді вітер слабшав, але за декілька годин знову починав дути з колишньою силою. Два-три рази ртутний стовпчик барометра починав повзти вгору, проте цей підйом на декілька ліній[44]44
Лінія – 1/10 дюйма, 2,5 міліметра.
[Закрыть] був занадто швидким та не віщував тривалої зміни погоди та хорошого вітру. Стовпчик знову знижувався і ніщо не провіщало зміни погоди на краще, принаймні найближчим часом.
Іноді вдаряли сильні грози; вони дуже непокоїли Діка Сенда. Два або три рази блискавки вдаряли у воду на відстані всього лиш одного кабельтова від судна. Потому починався проливний дощ і навколо «Пілігрима» клубами ширився густий туман.
Траплялося, вахтовий годинами нічого не міг розгледіти попереду, і судно йшло наосліп.
Корабель добре тримався на хвилях, але його все ж таки сильно гойдало. На щастя, місіс Уелдон чудово витримувала і бічну, і кільову хитавиці. Однак бідолашний Джек дуже мучився і мати дбайливо доглядала за ним.
Що стосується кузена Бенедикта, то він страждав від хитавиці не більше, ніж американські таргани, в суспільстві яких він проводив увесь свій час. Цілими днями ентомолог вивчав свої колекції, немов у своєму затишному кабінеті в Сан-Франциско.
На щастя, Том та інші негри також не були схильними до морської хвороби і як і раніше виконували всі необхідні суднові роботи за вказівкою молодого капітана, який особисто давно вже звик до всілякої хитавиці на кораблі під буйним вітром.
«Пілігрим» швидко мчав вперед, незважаючи на згорнуті вітрила, і Дік Сенд передбачав, що скоро доведеться зменшити їх ще трохи. Проте він не хотів робити цього, поки не було безпосередньої небезпеки. За його розрахунками, земля була вже близько. Він наказав вахтовим бути насторожі. Але молодий капітан не міг розраховувати на те, що недосвідчені матроси помітять землю здалека. Адже недостатньо мати хороший зір – для того, щоб розрізнити невиразні контури землі на горизонті, затягнутому туманом, потрібна ще й звичка. Тому Дік Сенд особисто постійно вдивлявся в далечінь і часто підіймався на щоглу, щоб бачити далі. Проте, берег Америки все не показувався.
Це було дивно. За декількома словами, що вирвалися у нього, місіс Уелдон здогадалася про його здивування.
Дев'ятого березня Дік Сенд стояв на носі. Він то дивився на море і на небо, то переводив погляд на щогли «Пілігрима», які починали гнутися під сильними поривами вітру.
– Нічого не видно, Діку? – запитала місіс Уелдон, коли юнак опустив підзорну трубу.
– Нічого, місіс Уелдон, нічого. Адже горизонт трохи очистився – вітер ще посилиться і розгонить туман.
– А ти вважаєш, що тепер американський берег недалеко?
– Інакше бути не може, місіс Уелдон, і мене дуже дивує, що ми ще його не бачимо.
– Але ж корабель весь час йшов правильним курсом?
– Весь час, відколи подув північно-західний вітер, – відповів Дік Сенд. – З того самого дня, коли загинув нещасний капітан Халл та весь екіпаж «Пілігрима». Це було десятого лютого. Сьогодні дев'яте березня; значить, минуло двадцять сім днів!
– А на якій відстані від материка ми були тоді? – запитала місіс Уелдон.
– Приблизно за чотири тисячі п'ятсот миль, місіс Уелдон. Вже в чому, в чому, а в цій цифрі я впевнений. Помилка не може бути більшою за двадцять миль.
– А з якою швидкістю йшов корабель?
– Відколи вітер посилився, ми в середньому проходимо по сто вісімдесят миль в день, – відповів Дік Сенд. – Тому мені і видається дивним, що досі не видно землі. Але ще дивовижнішим є те, що ми за останні дні не зустріли жодного корабля, а тим часом тут доволі жваво проходять корабельні шляхі.
– А ти не міг помилитися при обчисленні швидкості? – запитала місіс Уелдон.
– Ні, місіс Уелдон! Тут я помилитися не міг. Лаг кидали щопівгодини і я дуже точно записував його свідчення. Якщо бажаєте, я зараз накажу знову кинути лаг! Ви побачите, що ми йдемо із швидкістю десяти миль на годину, що в добу складає більше двохсот миль!
Дік Сенд покликав Тома і наказав йому кинути лаг. Цю операцію старий негр виконував тепер цілком спритно.
Принесли лаг, міцно прив'язаний до ліня, і кинули його за борт.
Але ледве він витравив двадцять п'ять ярдів,[45]45
Ярд – англійська міра довжини (91,4 сантиметра).
[Закрыть] як раптом лінь провис.
– Ох, капітане! – вигукнув Том.
– Що сталося, Томе?
– Лінь лопнув!
– Лопнув лінь? – вигукнув Дік. – Значить, лаг пропав!
Старий негр показав йому шматок ліня, що залишився у нього в руці.
На жаль, все було саме так. Лаг прив'язано було міцно, однак лінь обірвався посередині. Між іншим, його було зкручено з прядива найвищої якості. Він міг лопнути тільки у тому випадку, якщо волокна на місці обриву істотно стерлись. Дійсно, все саме так – Дік Сенд переконався в цьому, коли взяв до рук кінець ліня. «Але чому стерлися волокна? Невже через часте користування лагом?» – недовірливо запитував себе юнак.
Якби там не було, лаг пропав, і Дік Сенд втратив тепер можливість точно визначати швидкість руху судна. У нього залишався тільки один прилад – компас. І він не знав, що показники цього компаса невірні!
Розуміючи, як засмучений Дік цією подією, місіс Уелдон припинила розпити. З важким серцем вона повернулася до каюти.
Однак, хоча й тепер вже було неможливим визначати швидкість «Пілігрима», а, відповідно, і визначати подоланий ним шлях, і без лагу можна було легко помітити, що хід судна не зменшується.
Наступного дня, 10 березня, показники барометра знизилися до двадцяти восьми та двох десятих дюйми[46]46
716 міліметрів.
[Закрыть]. Це вказувало на те, що швидкість вітру сягне шістдесяти миль на годину.
Треба було негайно зменшити площу піднятих вітрил, інакше судну загрожувала небезпека.
Дік Сенд вирішив спустити фор-брам-стеньгу і грот-стеньгу, прибрати основні вітрила та йти далі тільки під стакселем та зарифленим марселем.
Він покликав Тома та всіх його товаришів, щоб вони допомогли виконати цей важкий маневр, який, на нещастя, вимагав досить багато часу.
Тим часом саме часу і бракувало, оскільки буря з кожною хвилиною посилювалася.
Дік Сенд, Остін, Актіон та Бат піднялися на реї. Том спинився біля штурвалу, а Геркулес залишився на палубі, щоб труїти за необхідності шкоти.
Після довгих зусиль фор-брам-стеньгу та грот-стеньгу було нарешті спущено – щогли так розгойдувалися, що сміливі матроси сотні разів ризикували опинитися у воді. Потому взяли рифи на марселі, фок прибрали і тепер шхуна несла тільки стаксель та зарифлений марсель.
Незважаючи на це, «Пілігрим» продовжував швидко мчати хвилями.
Дванадцятого березня погода стала ще гіршою. Цього дня, на світанку, Дік Сенд не без остраху побачив, що ртутний стовпчик впав до двадцяти семи і дев'яти десятих дюйма[47]47
709 міліметрів.
[Закрыть].
Це віщувало найсильніший ураган. «Пілігрим» не міг нести навіть ті з небагатьох залишених йому вітрил.
Усвідомлюючи, що вітер ген-ген та й порве марсель, Дік Сенд наказав прибрати його.
Однак, він запізнився з наказом. Страшний шквал, що налетів цієї хвилі на судно, миттю зірвав і поніс вітрило. Остіна, який якраз був на брам-peї, вдарило вільним кінцем горденя. Він забився, однак не дуже сильно і зміг самостійно спуститися на палубу.
Дік Сенд тривожився лише за одне: за його розрахунками, з хвилини на хвилину повинен був показатися берег, і він боявся, що судно на величезній швидкості з розгону налетить на прибережні рифи. Він кинувся на ніс, але попереду не було видно жодних ознак землі, і він повернувся до штурвалу.
За хвилину на палубу вийшов Негоро. Немов проти волі, він витягнув руку, вказуючи на якусь точку на горизонті. Здавалося, він бачить в тумані знайомий берег.
Знову зла усмішка майнула на обличчі португальця, і, не вимовивши жодного слова, він повернувся до камбуза.
Розділ дванадцятий. Острів на горизонті
Цього дня вибухнув ураган – найжахливіша форма бурі. Повітряні потоки мчали тепер з південного заходу зі швидкістю дев'яносто миль[48]48
Близько 166 кілометрів.
[Закрыть] на годину.
Це був справжній ураган, один із тих, що зривають судна з якоря, випльовуючи їх на берег, і перед яким не можуть встояти навіть найміцніші будівлі на суші. Саме такий ураган спустошив Гваделупу 23 липня 1825 року. Якщо ураганний вітер може перекинути з лафетів снаряд масою вісімдесят футів, то з легкістю можна уявити, що станеться з судном, що не має жодної іншої точки опори, окрім розбурханих хвиль! Проте саме ця рухливість є єдиною надією корабля на порятунок. Він відступає перед страшними поривами вітру і лише за міцної конструкції може витримати будь-яке скаженство бурі.
Саме таким був «Пілігрим».
За декілька хвилин після того, як вітер зірвав марсель, новий порив розшматував стаксель. Дік Сенд не міг встановити навіть трисель, цей маленький шматок міцної парусини, який так полегшив би керування судном.
Отже, «Пілігрим» залишився без вітрил, проте вітер давив на корпус судна, на щогли, на такелаж, і цього вистачало для того, щоб корабель мчався з величезною швидкістю. Іноді здавалося навіть, що він виплигує з хвиль і заледве торкається води.
При цьому судно жахливо хитало від величезних хвиль, здійнятих бурею. Доводилося остерігатися і страшного удару ззаду. Сила-силенна води мчала швидше за шхуну, загрожуючи рушити на корму, якщо корабель не встигне швидко піднятися на хвилю. Ось в чому полягає головна небезпека для суден, що втікають від бурі.
Втім, як боротися з цією небезпекою? Прискорити хід «Пілігрима» було неможливо, адже в нього не було вітрил. Єдине, що залишалося робити – маневрувати за допомогою керма, якого судно часто не слухалося.
Дік Сенд не відходив від штурвалу. Він обв’язав себе мотузкою, щоб хвиля не змила його в море. Том та Бат, також прив'язані, стояли поряд, готові кинутися йому на допомогу. На носі, вхопившись за бітенг[49]49
Бетінг – тумба на палубі для закріплення якірного тросу.
[Закрыть], несли вахту Геркулес та Актіон.
Місіс Уелдон, маленький Джек, стара Нен та кузен Бенедикт, виконуючи наказ Діка Сенда, не покидали своїх кают на кормі. Місіс Уелдон охочіше залишилася б на палубі, однак Дік твердо наказав їй віддалитися, оскільки інакше вона без всілякої на те необхідності наражала б себе на смертельну небезпеку.
Всі люки було наглухо задраєно. Залишалося сподіватися, що вони втримаються навіть у тому випадку, якщо велика хвиля рушить скалою на судно. Але якщо вони не витримають під тяжкістю водної маси, корабель наповниться водою та піде на дно. На щастя, вантаж «Пілігрима» було добре закріплено і, незважаючи на страшенну хитавицю, не зрушився з місця.
Дік ще більше скоротив час, відведений йому для сну. Місіс Уелдон почала навіть тривожитися, аби він не заслаб від перевтоми. Вона наполягла, щоб Дік хоча б трохи відпочив.
В ніч з 13 на 14 березня, коли Дік ліг спати, трапилося таке.
Том і Бат перебували на кормі. Негоро, який рідко з'являвся в цій частині корабля, несподівано підійшов до них і навіть спробував налагодити розмову. Однак, ані старий Том, ані його син нічого йому не відповіли.
І раптом, коли судно дало крен на борт, Негоро впав і, напевно, зірвався б в море, якби не встиг вчепитися за нактоуз.
Том закричав: він перелякався за компас.
Дік Сенд, крізь сон почувши цей крик, миттєво побіг палубою до корми.
Однак Негоро вже звівся на ноги, тримаючи в руках залізний брусок, який він вийняв з-під нактоуза. Він сховав цей брусок, перш ніж Дік побачив його.
Отже, Негоро хотів, щоб стрілка компаса знову вказувала правильний напрям? Так, бо тепер південно-західний вітер сприяв його таємним цілям.
– Що трапилося? – запитав Дік Сенд.
– Цей клятий кок впав на компас! – відповів Том.
У страшній тривозі Дік повернувся до нактоуза, але він був неушкодженим, і компас, освітлений лампочками, як і раніше спочивав в двох концентричних кругах свого підвісу.
Молодий капітан зітхнув з полегшенням. Якби зіпсувався єдиний компас, що залишився на кораблі, це було б великим нещастям.
Втім, Дік Сенд не міг знати, що тепер, коли з-під нактоуза прибрали залізний брусок, стрілка компаса знову зайняла нормальне положення та вказувала своїм вістрям прямісінько на магнітний полюс.
Негоро, щоправда, не можна було звинуватити в тому, що він впав на компас (це могло відбутися цілком випадково), але все ж таки Дік Сенд мав право здивуватися, заставши його такої пізньої години на кормі судна.
– Що ви тут робите? – запитав він.
– Що хочу, те і роблю, – відповідав Негоро.
– Що ви сказали? – сердито вигукнув Дік.
– Я сказав, – відповів судновий кок, – що немає правила, яке б забороняло гуляти кормою.
– Так от, з цього моменту я встановлюю таке правило, – сказав Дік Сенд. – Я забороняю вам виходити на корму!
– От як! – глузливо протягнув Негоро.
І ця людина, що зазвичай так вміло стримувала себе, зробила загрозливий жест.
Молодий капітан вихопив з кишені револьвер і прицілився в суднового кока.
– Негоро, – промовив він, – знайте, що я ніколи не розлучаюся з револьвером і що за найменшого порушення дисципліни я прострілю вам голову!
Цієї миті Негоро раптом відчув, що якась непереборна сила нагинає його до палуби.
Це Геркулес поклав свою важку руку йому на плече.
– Капітане Сенд, – сказав велетень, – дозволите мені викинути цього негідника за борт? Акули тішитимуться. Адже вони нічим не гребують.
– Поки не потрібно, – відповів Дік Сенд.
Негоро випрямився, коли гігант зняв руку з його плеча. Але, проходячи повз Геркулеса, він пробурмотів крізь зуби:
– Зачекай-но, клятий негре, ти ще поплатишся!
Тим часом напрям вітру змінився на сорок п'ять градусів – так принаймні подумав Дік Сенд, глянувши на компас. Його дуже здивувало, що така різка зміна ніяк не відбилася на морі. Судно йшло тепер колишнім курсом, але хвилі, замість того щоб розбиватися об корму, хлюпали під кутом з лівого борту. Це було небезпечно і Дік Сенд, щоб порятуватися від цих підступних ударів хвиль, змушений був змінити курс на чотири румби, щоб вітер як і раніше дув в корму.
Тривожні думки не давали спокою молодому капітанові. Він все питав себе, чи немає зв'язку між сьогоднішнім ненавмисним падінням Негоро та поломкою першого компаса. Навіщо вийшов на корму судновий кок? Можливо, йому для чогось потрібно, щоб і другий компас вийшов з ладу? Однак, для чого? Це було абсолютно незрозумілим. Адже Негоро не менше, ніж решта, повинен був бажати якнайскоріше дістатися американського материка.
Коли Дік Сенд розповів місіс Уелдон про цю подію, вона зауважила, що теж не занадто довіряє Негоро, але не розуміє навіщо б йому знадобилося навмисно псувати компас.
Все ж Дік вирішив про всяк випадок постійно спостерігати за Негоро. Втім, той пам'ятав про заборону молодого капітана і більше не показувався на кормі, де йому позаяк нічого було робити за своїми службовими обов'язками. Окрім того, тепер на кормі постійно жив Дінго, до якого кок намагався не наближатися.
Весь тиждень буря не вщухала. Показники барометра впали ще нижче. З 14 по 26 березня вітер не спадав ані на хвилю, так що не можна було розраховувати на затишшя, щоб поставити вітрила. «Пілігрим» мчав на північний схід зі швидкістю не менше двохсот миль на добу, а землі все ще не було! Адже ця земля – континент Америки – величезною перепоною простягнулася між Тихим та Атлантичним океаном більш ніж на сто двадцять градусів.
Дік Сенд задавався питанням, чи не втратив він розуму, чи не втратив почуття реальності, чи «не йде Пілігрим» вже протягом багатьох днів неправильним курсом. Але ні, він не міг так помилитися! Сонце, хоча й невидиме через хмари, незмінно сходило перед носом корабля і сідало за його кормою. Що ж у такому разі сталося із землею? Ця Америка, об яку його корабель міг розбитися, куди вона подівалася? Північну або Південну – все було можливо за цього хаосу, – але хоч якусь з них «Пілігрим» не міг оминути! Що сталося з початком цієї жахливої бурі? Що відбувається зараз, якщо цей берег – на щастя або на нещастя для подорожніх – все ніяк не з'являється перед ними? Невже компас обдурив їх? Адже Дік не міг звірити його показники після того, як було зламано другий компас! Саме цього він і боявся, адже чим ще можна було пояснити те, що досі вони не побачили взагалі ніякої землі?
Весь час, вільний від чергування за штурвалом, Дік розглядав карту. Проте, скільки він не запитував її, ані вона, ані хтось інший не могли відповісти на загадку, яку загадав Негоро.
Близько восьмої години ранку 26 березня сталася найбільш важлива подія.
Геркулес, який ніс вахту, раптом закричав:
– Земля! Земля!
Дік Сенд кинувся на бак. Адже Геркулес – не моряк. Можливо, очі обманюють його?
– Де земля? – крикнув Дік.
– Онде! – відповів Геркулес, вказуючи рукою на ледь помітну крапку в північно-східній частині горизонту.
Через заглушливий рев вітру та моря голос його було заледве чутно.
– Ви бачили землю? – перепитав юнак.
– Так! – закивав Геркулес.
І він знову витягнув руку, вказуючи на північний схід.
Дік примружив очі… однак нічого не побачив.
Цієї хвилі, порушуючи обіцянку, дану Дікові, на палубу вийшла місіс Уелдон: вона також почула крики Геркулеса.
– Місіс Уелдон! – загукав Дік.
Що сказала місіс Уелдон, розчути було неможливо, проте вона також намагалася розгледіти землю, яку помітив Геркулес, і, здавалося, вся її доля зосередилася в цьому погляді.
Однак, вочевидь, Геркулес погано вказав напрям: ані місіс Уелдон, ані Дік нічого не бачили на горизонті.
І раптом Дік витягнув руку вперед.
– Так! Земля! Земля! – промовив він.
В прогалині між хмарами показалося щось схоже на гірську вершину. Очі моряка не могли помилитися: це була земля.
– Нарешті, нарешті! – закричав він.
Він міцно вхопився за поручні; Геркулес підтримував місіс Уелдон, і вона не зводила погляд з землі, яку вже не сподівалася побачити.
Вершина гори знаходилася в десяти милях з підвітряного боку, по лівому борту. Прогалина між хмарами збільшилася і тепер її вже можна було розрізнити абсолютно виразно. Без сумніву, це був який-небудь мис на Американському континенті. «Пілігрим», що плив з оголеними щоглами, не міг повернути до нього, але тепер він обов'язково мусив підійти до землі.
Це було питанням декількох годин. Було вже восьма година ранку; значить, опівдні «Пілігрим» наблизиться до берега.
За наказом юного капітана Геркулес відвів в каюту місіс Уелдон: за такої сильної хитавиці без допомоги вона не змогла б пройтися палубою.
Затримавшись ще на хвильку на носі, молодий капітан повернувся до штурвалу, який тримав Том.
Нарешті Дік побачив цю довгождану і таку бажану землю! Але тепер замість радості він відчував страх.
Так, тепер, коли «Пілігрим» мчав за ураганом, поява землі з підвітряного боку означала кораблетрощу з усіма її жахливими наслідками.
Минуло дві години. Скелястий мис було вже видно на траверзі[50]50
Траверз – напрям перпендикулярний до курсу судна.
[Закрыть] «Пілігрима».
Цієї миті Негоро знову з'явився на палубі. Він пильно подивився на берег, кивнув головою з виглядом людини, що розібралася в ситуації, і, пробурмотівши якесь слово, якого ніхто не розчув, негайно ж пішов до свого камбуза.
Дік Сенд намарне намагався розгледіти низьку лінію узбережжя, яка мусила простягнутися за мисом.
Минуло дві години. Мис все ще виднівся ліворуч за кормою судна, але берег не з'являвся. Між тим горизонт посвітлішав і високий американський берег, вздовж якого тягнеться велетенський гірський ланцюг Анд, чітко проглядався навіть на відстані двадцяти миль.
Дік Сенд озброївся підзорною трубою і, повільно переводячи її, оглянув усю східну сторону горизонту.
Нічого! Він нічого не побачив!
За дві години після полудня помічена ранком земля остаточно залишилас позаду «Пілігрима». Попереду навіть через підзорну трубу не можна було виявити ані високих, ані низьких берегів.
Тоді Дік, голосно закричавши, кинувся вниз трапом і вбіг до каюти, де сиділи місіс Уелдон, маленький Джек, Нен та кузен Бенедикт.
– Острів! – вигукнув він. – Це був лише острів!
– Острів, Діку? Але який? – запитала місіс Уелдон.
– Зараз подивимося на карті! – відповів юнак.
І, зганявши до своєї каюти, він приніс корабельну карту.
– Ось, місіс Уелдон, ось! – промовив він, розгорнувши карту. – Земля, яку ми помітили, може бути тільки цією точкою, загубленою посеред Тихого океану. Це острів Пасхи. Інших островів в цих місцях немає.
– Отже, земля залишилася позаду? – запитала місіс Уелдон.
– Так, далеко з навітряного боку!
Місіс Уелдон пильно вдивлялася в ледве помітну на карті крапку – острів Пасхи.
– На якій відстані знаходиться цей острів від американського берега?
– За тридцять п'ять градусів.
– Тобто?
– Близько двох тисяч миль.
– Однак, це означає, що «Пілігрим» майже не рухався, якщо ми все ще так далеко від землі?
– Місіс Уелдон, – почав Дік Сенд і торкнувся рукою чола, немов для того, щоб зібратися з думками. – Я не знаю. Я не можу пояснити такого сповільнення. Ні, не можу. Хіба що компас показував невірно. Але цей острів може бути тільки островом Пасхи, тому що вітер весь час гнав нас на північний схід, і слава Богу, що нам вдалося нарешті визначити наше місцеперебування. Так, це острів Пасхи! Так, ми за дві тисячі миль від берега. Однак тепер я знаю куди нас віднесла буря. І якщо вона вщухне, ми зможемо без особливої небезпеки висадитися на американському узбережжі. Принаймні тепер наш корабель віднайдено у безмежжі Тихого океану.
Впевненість молодого капітана передалася всім навкруги. Навіть місіс Уелдон розвеселилася. Втомлені мандрівники почували себе так, немов усі біди залишилися позаду, немов «Пілігрим» знаходиться неподалік від надійної гавані і потрібно дочекатися лише припливу, аби увійти до неї.
Острів Пасхи – його справжня назва Ваїху або Рапа-нуї, – відкритий Девідом в 1686 році і досліджений Куком та Лаперузом, розташований на 27° південної широти 112° східної довготи. Це свідчить про те, що «Пілігрим» виявився на п'ятнадцять градусів північніше, ніж потрібно, – звичайно, через бурю, яка погнала корабель на північний захід.
Отже, «Пілігрим» все ще знаходився за дві тисячі миль від суші. З таким ураганним вітром йому знадобиться менше ніж десять днів, щоб дістатися будь-якого порту на узбережжі Південної Америки.
Втім, чи можна сподіватися на те, що за цей час погода поліпшиться, що, побачивши берег, їм вдасться розправити хоча б якісь вітрила?!
Дік Сенд дуже сподівався на це. Він повторював собі, що ураган, лютує вже стільки днів підряд, що врешті-решт мусить вщухнути. Тепер, коли завдяки острову Пасхи він точно знав своє місцерозташування, він знову повірив в те, що він хазяїн корабля і що він зуміє довести його до безпечної гавані.
Так, вид цього нікчемного, загубленого в океані острова як за помахом чарівної палички повернув Діку віру в себе. Нехай шхуна як і раніше була іграшкою для урагану, але тепер, принаймні, вони перестали плити наосліп.
Окрім того, міцно побудований та добре оснащений «Пілігрим» мало постраждав від несамовитих натисків бурі. Він втратив тільки марселі та стакселі, але це буде неважко відшкодувати. Жодна крапля води не просочилася всередину судна крізь ретельно проконопачені шви корпусу та палуби. Помпи залишилися справними. З цього боку ніяка небезпека не загрожувала «Пілігримові».
Проте, залишався ще ураган, чия лють, здавалося, не хотіла спадати. Молодий капітан міг підготувати своє судно для боротьби з ним, але він не міг наказати вітру стишитися, хвилям – заспокоїтися, небу – прояснитися. На борту свого корабля він був «першим після Бога», натомість за бортом один лише Бог керував вітрами та хвилями.
