Текст книги "П'ятнадцятирічний капітан"
Автор книги: Жуль Верн
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 24 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]
Розділ п’ятий. «С» та «В»
«Пілігрим» йшов далі, намагаючись, за можливості, дотримуватися курсу на схід. Стійкий штиль чимало хвилював капітана Халла. В тому, що перехід від Ноаої Зеландії до Вальпараїсо триватиме на тиждень або й на два довше, не було нічого жахливого. Однак, непередбачувана затримка могла зморити пасажирів.
Проте, місіс Уелдон не нарікала і терпляче ставилася до усіх незручностей плавання.
Ввечері цього дня, 2-ого лютого, корпус «Вальдека» зник на горизонті.
Капітан Халл найперше подбав про Тома та його товаришів. В затісний кубрик «Пілігрима» не могло поміститися ще п’ять чоловік, тому капітан вирішив розмістити їх на носі корабля. Втім, загартовані чоловіки, звиклі до тяжких умов праці, не нарікали. Якщо б трималася хороша погода – було спекотно та сухо – вони цілком могли знаходитися там впродовж всієї подорожі.
Одноманітність життя на вітрильнику, яку лиш на недовгий час порушила зустріч з «Вальдеком», відновилася.
Том, Остін, Бат, Актіон і Геркулес дуже хотіли бути корисними. Однак, коли вітер постійно дме в одному напрямку, а вітрильники вже закріплено, на кораблі майже немає чим займатися. Зате, коли треба було змінити галс[18]18
Галс – курс відносно вітру.
[Закрыть], старий негр та його товариші поспішили допомогти екіпажу. Варто зазначити, що, коли гігант Геркулес починав тягнути снасть, решта матросів могла лишатися осторонь. Цей могутній чоловік шести футів на зріст міг замінити собою лебідку.
Малюк Джек з захопленням дивився як працює велетень. Він зовсім не боявся Геркулеса і, коли той високо підкидав його в повітря, неначе ляльку, Джек верещав від захоплення.
– Вище, Геркулесе! – кричав він.
– Прошу, містере Джек, – відповідав Геркулес.
– Я занадто важкий?
– Що Ви! Як пір’їнка!
– Тоді підіймай мене високо-високо! Набагато вище!
І, коли Геркулес згрібав своєю широкою долонею обидві ніжки Джека, витягнувши руку, походжав з хлопчиком палубою, неначе силач з цирку, Джек глядів на усіх зверху вниз і, уявляючи себе велетнем, сміявся від щирого серця. Він намагався «стати важче», але Геркулес навіть не помічав його зусиль.
Таким чином, в малюка Джека було двоє друзів: Дік Сенда та Геркулеса.
Невдовзі з’явився і третій – Дінго.
Як вже зазначалося, Дінго був відлюдькуватим. Беззаперечно, він став таким на «Вальдеку», де люди були йому не до вподоби. Однак, на «Пілігримі» характер собаки різко змінився. Джек, вочевидь, запав в серце Дінго. Пес з задоволенням бавився з хлопчиком і ці забавки дуже тішили малого. Незабаром стало зрозуміло, що Дінго був із тих собак, що обожнюють дітей. Щоправда, Джек ніколи не мучив його. Перетворити пса на жвавого скакуна – хіба не привабливо? Властиво, кожна дитина надала б перевагу такій конячці на противагу найкращому дерев’яному жеребцю, навіть на колесах. Джек часто скакав верхи на Дінго, який залюбки виконував цю примху свого маленького друга: худорлявий хлопчик був для нього набагато легшим, аніж жокей для скакового коня.
А які втрати щоденно зазнавали запаси цукру в камбузі!
Дінго швидко став улюбленцем всього екіпажу. Лише Негоро намагався уникати зустрічі з Дінго, який з першої ж секунди, незрозуміло через що, зненавидів його.
Захоплення собакою, однак, не зменшило інтересу Джека до старого приятеля – Діка Сенда. Як і раніше, юнак проводив зі своїм маленьким другом весь вільний від вахти час. Місіс Уелдон, зрозуміло, була дуже задоволена цією дружбою.
Одного разу – це було 6-ого лютого – вона розмовляла з капітаном Халлом про Діка Сенда. Капітан від щирого серця хвалив молодого матроса.
– Запевняю вас, – говорив він до місіс Уелдон, – цей хлопчина стане чудовим моряком. В нього дійсно вроджений інстинкт моряка. Я вражений з якою швидкістю він засвоює інформацію з нашої справи, хоч і не має теоретичної підготовки, а як багато він вивчив за короткий час!
– Варто додати, – сказала місіс Уелдон, – що він чесний і добрий, серйозний не по роках та дуже старанний. За всі роки, що ми його знаємо, він не разу нас не розчарував.
– Що й казати! – підхопив капітан Халл. – Він добрий хлопець! Недарма всі так обожнюють його.
– Коли ми повернемося до Сан-Франциско, – продовжувала місіс Уелдон, – чоловік віддасть його до морської академії, щоб потім він мав змогу отримати диплом капітана.
– Містер Уелден вчинить дуже шляхетно, – зауважив капітан Халл. – Я впевнений, що Дік Сенд коли-небудь стане гордістю американського флоту.
– Бідолашна сирітка, в нього було важке дитинство. Йому було важко, – промовила місіс Уелдон.
– Дійсно, але це не дарма. Дік зрозумів, що лише важка праця допоможе йому вибитися в люди і зараз він на правильному шляху.
– Так, він стане людиною сумління.
– Погляньте на нього, місіс Уелдон, – продовжував капітан Халл. – Він зараз несе вахту біля штурвалу і не спускає очей з бізань-щогли. Він – зосереджений та уважний, саме тому судно не рискає, а дотримується курсу. Хлопчик вже зараз має навички бувалого кермового. Хороший початок для моряка! Знаєте, місіс Уелдон, ремесло моряка необхідно вивчати з дитинства. Хто не почав служити юнгою, той ніколи не стане справжнім моряком, принаймні на торговому судні. В дитинстві з усього отримаєш вигоду і поступово твої дії стають не лише свідомими, а й інстинктивними. В результаті моряк звикає приймати рішення так само швидко, як і маневрувати вітрилами.
– Однак, капітане, існує не мало вправних моряків і в військовому флоті, – зауважила місіс Уелдон.
– Так, звичайно. Проте, наскільки я знаю, майже усі найкращі моряки починали службу з дитинства. Достатньо згадати Нельсона[19]19
Нельсон (1758–1805) – англійський адмірал.
[Закрыть] та багато інших, які починали юнгою.
В цю хвилину з каюту вийшов кузен Бенедикт. За звичкою занурений у свої думки, він блукав розсіяним поглядом по палубі, заглядаючи в усі шпарини, нишпорив під кліткою з курками, проводив пальцем по швах та обшивці борту – там, де вона була намащена смолою.
– Як ви себе почуваєте, кузене Бенедикт? – запитала місіс Уелдон.
– Дякую, добре, кузино. Як завжди… Однак, мені кортить якнайшвидше повернутися на сушу.
– Що ви шукаєте там під лавою, містере Бенедикт? – запитав капітан Халл.
– Комах, пане, комах! – спересердя відповів кузен Бенедикт. – Що ще я по вашому можу шукати?
– Комах? На жаль, вам варто зачекати: у відкритому морі вам навряд чи вдасться поповнити свою колекцію.
– Чому ж, пане? Хіба не можна припустити, що на кораблі виявиться декілька екземплярів…
– Ні, кузене Бенедикт, ви нічого тут не знайдете. – перервала його місіс Уелдон. – Гнівайтесь не гнівайтесь на капітана Халла, але він утримає свій корабель настільки чистим, що усі ваші пошуки будуть марними.
Капітан Халл розсміявся.
– Місіс Уелдон перебільшує, – промовив він. – Однак, мені здається, що ви дійсно даремно витратите час, якщо шукатимете комах в каютах.
– Знаю, знаю! – роздратовано вигукнув кузен Бенедикт. – Я вже обнишпорив всі каюти зверху донизу…
– Однак, в трюмі, – продовжував капітан Халл, – ви, можливо, знайдете декілька тарганів. Звичайно, якщо вони вас зацікавлять.
– Звичайно, зацікавлять! Як мене можуть не зацікавити ці нічні прямокрилі комахи, які накликали на себе прокляття Вергілія та Горація! – відказав кузен Бенедикт, гордо випроставшись. – Як можуть не цікавити мене ці близькі родичі periplaneta orientalis та американського таргана, що мешкають…
– …що забруднюють… – сказав капітан Халл.
– …що царюють на борту! – гордовито поправив його кузен Бенедикт.
– Непогане царство!
– О! Одразу помітно, що ви не ентомолог, пане!
– В жодному випадку!
– Послухайте, кузене Бенедикт, – посміхаючись, промовила місіс Уелдон, – сподіваюся, ви не віддасте нас на поталу тарганам заради науки?
– Я бажаю лише одного, кузино! – палко відповів ентомолог. – Лише одного: прикрасити свою колекцію якимось рідкісним екземпляром.
– Отже, вас не задовільнили новозеландські знахідки?
– Навпаки, дуже задоволений, кузино. Мені пощастило спіймати там екземпляр жука-стафіліна, який до мене знаходили лише в Новій Каледонії, за декілька сотень миль від Нової Зеландії.
Цієї хвилини Дінго, який грав із Джеком, підбіг до кузена Бенедикта.
– Згинь, згинь! – закричав той, відштовхуючи собаку.
– О, містере Бенедикт, – вигукнув капітан Халл, – як можна любити тарганів й ненавидити собак?!
– Ще таких гарненьких собачок! – сказав маленький Джек, обійнявши обома рученятами голову Дінго.
– Так…можливо… – пробурмотів кузен Бенедикт. – Але ця потворна тварина обдурила мої надії.
– Як, кузен Бенедикт! – вигукнула місіс Уелдон. – Невже ви зібрались зарахувати Дінго до ряду двокрилих та перепончастокрилих?
– Ні, звичайно, – цілком серйозно відповів вчений. Але ж Дінго хоча і належить до австралійської породи собак, був підібраний на західноафриканському узбережжі!
– Цілком вірно, – підтвердила місіс Уелдон. – Том чув, як про це говорив капітан «Вальдека».
– Так це….я думав…я сподівався…що на цій тварині знайдуться будь які комахи властиві тільки західноафриканській фауні.
– О небо! – вигукнула місіс Уелдон.
– Я вважав, що, можливо, знайдеться якась особливо зла блоха ще невідомого, нового виду..
– Чуєш, Дінго? – сказав капітан Халл. Чуєш, пес? Ти не виконав своїх обов’язів!
– Я даремно вичісував йому шерсть, – з погано прихованою прикрістю продовжив ентомолог, – на ньому не виявилося жодної блохи!
– Як би вам пощастило знайти блох, сподіваюсь, ви б одразу знищили їх? – вигукнув капітан.
– Добродію, – стримано зауважив кузен Бенедикт, – ви повинні знати, що сер Джон Франклін[20]20
Франклін, Джон (1786–1847) – англійський мореплавець, дослідник полярних країн
[Закрыть] ніколи марно не вбивав комах, навіть американських комарів, які кусаються незрівнянно болючіше ніж блохи. Гадаю ви не станете заперечувати що сер Джон Франклін дещо тямив в морській справі?
– Безсумнівно! – вклонившись, відповів капітан Халл.
– Одного разу його страшенно покусав москіт. Але Франклін тільки дмухнув проганяючи комаху й чемно сказав: «Будь ласка, йдіть. Світ достатньо великий для нас обох!»
– Ах так! – промовив капітан Халл.
– Так, шановний!
– А чи знаєте ви, містере Бенедикт, – зауважив капітан Халл, – що інша людина сказала це, набагато раніше за Франкліна?
– Інша?
– Так. Його звали дядечко Тобі.
– Він хто? Ентомолог? – жваво запитав кузен Бенедикт.
– Ні, стернівський дядечко Тобі[21]21
Дядечко Тобі – один із героїв роману «Життя та думки Трістрама Шенді» англійського письменника Лоренса Стерна (1713–1768).
[Закрыть] не був ентомологом, хоча це не завадило йому без зайвої чемності сказати мусі, яка дзижчала коло його носа: «Забирайся, бідолаха! Світ великий, ми можемо жити не заважаючи один одному».
– Молодець цей дядечко Тобі! – вигукнув кузен Бенедикт. – Він уже помер?
– Думаю, так, – з незворушним обличчям відповів капітан Халл, – оскільки він ніколи не існував.
І всі засміялися, дивлячись на кузена Бенедикта.
Такі дружні бесіди допомагали коротати довгі години тривалого плавання. Зрозуміло, що в присутності кузена Бенедикта розмова весь час оберталась навколо питань ентомологічної науки.
Весь час море було спокійне, слабкий вітерець ледь надував вітрила шхуни, і «Пілігрим» майже не рухався на схід. Капітан Халл нетерпляче чекав, коли ж судно нарешті досягне тих місць, де дують справжні вітри.
Треба сказати, що кузен Бенедикт намагався посвятити Діка Сенда в таємниці ентомології. Але коли юнак ухилився від цієї честі, вчений, за відсутності кращого, почав читати лекції неграм. Справа закінчилась тим, що Том, Бат, Остін та Актеон стали тікати від кузена Бенедикта, як тільки він з’являвся на палубі. Поважному ентомологу доводилось задовольнятися тільки одним слухачем – Геркулесом, у якого він виявив вроджену здатність відрізняти паразитів від щетинохвостих.
Велетень негр тепер жив у світі жуків-кожоїдів, турунів, коваликів, рогачів, жуків мертвоїдів, довгоносиків, гнойовиків, сонечок, короїдів, хрущів, зернівок. Він дослідив усю колекцію кузена Бенедикта, який тремтів, коли бачив своїх крихких комах в товстих і міцних, наче лещата, пальцях Геркулеса. Але дивлячись, як велетень-учень уважно слухає лекції, професор вирішив заради нього ризикнути своїми скарбами.
В той час як кузен Бенедикт займався з Геркулесом, місіс Уелдон вчила читанню та письму маленького Джека, а його друг, Дік Сенд, знайомив його з основами арифметики.
П’ятирічній дитині легше запам’ятовувати, коли уроки схожі на цікаву гру. Місіс Уелдон вчила Джека читати не за букварем, а за допомогою дерев’яних кубиків, на яких були намальовані великі червоні літери. Малюк був у захваті від того, що літери поєднувалися у слова. Спочатку мати складала якесь слово, потім змішавши кубики, пропонувала Джеку самому скласти те саме слово.
Хлопчику подобалось вчитись у такій спосіб. Щодня він вовтузився зі своїми кубиками в каюті або на палубі, спочатку складаючи слова, а потім змішуючи всі літери алфавіту. Ця гра стала причиною події, настільки надзвичайної й несподіваної, що про неї варто розповісти детальніше.
Сталося це ранком 9 лютого.
Лежачи на палубі, Джек складав з кубиків якесь слово; старий Том мусив знову скласти це слово, після того, як хлопчик змішає кубики. Дотримуючись правил гри, Том закрив очі долонею, аби не бачити яке слово складає Джек.
Набір кубиків складався з великих і малих літер та з цифр: таким чином, ця гра була посібником для навчання не лише читанню, але й рахуванню. Джек складав кубики рядком, а потім, насупивши брови, обирав потрібні йому для того, щоб скласти слова. Хлопчик так захопився цією нелегкою роботою, що не звертав уваги, на Дінго, який крутився коло нього. Раптом собака завмер на місці, вирячившись на один з кубиків. Потім підняв праву лапу, завертів хвостом, схопив в зуби кубик, відбіг в бік і поклав його на палубу.
На кубику була намальована велика літера «С».
– Дінго, віддай! – крикнув хлопчик, перелякавшись, що собака розгризе кубик.
Але Дінго повернувся, узяв ще один кубик і поклав його поряд з першим.
На другому кубику була намальована велика «В».
Джек закричав.
Зачувши його прибігли місіс Уелдон, капітан Халл і Дік Сенд, яки саме в той час гуляли по палубі.
Джек розповів їм про те, що сталося.
Дінго розрізняє літери! Дінго вміє читати! Так, так! Джек бачив це на власні очі.
Дік Сенд хотів повернути кубики Джеку, але Дінго зустрів його гарчанням.
Проте юнак підняв кубики і повернув їх на своє місце. Дінго знов кинувся до кубиків, знов вибрав ті ж самі літери і відніс їх в бік. Цього разу він притиснув кубики лапами, ясно даючи зрозуміти, що не має наміру їх віддавати. Інші літери для нього наче не існували.
– Дивно! – скликнула місіс Уелдон.
– Дійсно, дуже дивно, – сказав капітан Халл, пильно дивлячись на кубики.
– С, В, – прочитала місіс Уелдон.
– С, В, – повторив капітан Халл. – Такі ж самі літери, що і на нашийнику Дінго! – Том, Ви здається, казали, що цей собака лише з недавніх пір належав капітанові «Вальдека»? – несподівано озвався він до старого негра.
– Так, пане. Дінго потрапив на «Вальдек» лише два роки тому.
– І Ви кажете, що капітан «Вальдека» знайшов його на західному узбережжі Африки?
– Так, пане, біля гірла Конго. Я багато разів чув, як капітан «Вальдека» говорив про це.
– Отже ніхто не знає кому раніше належав Дінго і як він потрапив до Африки?
– Ніхто, капітане. Адже з собаками важче, ніж з покинутими дітьми: документів немає, а розповісти вони нічого не можуть.
Капітан Халл замовк і задумався.
– Хіба ці дві літери говорят, Вам про що-небудь, капітане? – запитала через хвилину місіс Уелдон.
– Так, місіс Уелдон. Вони наводять мене на думку… А, втім, можливо це просто випадковий збіг.
– Який?
– Можливо в цих літерах є сенс і вони допоможуть з’ясувати долю одного відважного мандрівника.
– Не розумію. Що ви цим хочете сказати?
– Зараз поясню, місіс Уелдон. У тисяча вісімсот сімдесят першому році, тобто два роки тому, один мандрівник-француз, за ініціативою Паризького географічного товариства, вирушив в Африку аби спробувати перетнути континент із заходу на схід. Експедиція повинна була розпочатися біля гирла ріки Конго. Кінцевою точкою планувався мис Дельгадо в гирлі річки Рувума, за течією якої мандрівник мав намір спуститися. Цю людину звали Самюель Вернон.
– Самюель Вернон? – повторила місіс Уелдон.
– Так, місіс Уелдон. Зверніть увагу, ім’я і прізвище розпочинаються як раз з тих літер, які Дінго вибрав з усього алфавіту, і вони ж намальовані на його нашийнику.
– Справді – сказала місіс Уелдон. – А що трапилося з цим мандрівником?
– Він вирушив в експедицію, – відповів капітан Халл, – і відтоді від нього не було повідомлень.
– Жодної звісточки? – запитав Дік Сенд.
– Жодної, – сказав капітан.
– А що Ви про це думаєте? – запитала місіс Уелдон.
– Я гадаю, що Самюел Вернон не зміг дістатися східного берегу Африки. Або він загинув в дорозі, або його взяли у полон туземці.
– Отже, цей собака…
– Можливо належить Самюелю Вернону. Але якщо я не помиляюся, Дінго виявився щасливішім за свого хазяїна, і йому вдалося повернутися назад до гирла Конго – адже його саме там знайшов капітан «Вальдека».
– А Ви напевно знаете, що у француза-мандрівника був собака, або це тільки ваша здогатка?
– Ні, місіс Уелдон, це тільки моя здогадка, – відповів капітан Халл. – Але безперечно Дінго знає ініціали мандрівника «С» і «В». Яким чином і де собака навчився розрізняти ці літери, я, зрозуміло, не можу вам сказати. Але Дінго їх відмінно знає. Дивіться, він підштовхує кубики лапою, наче просить нас прочитати ці дві літери.
І справді, поведінку Дінго не можна було описати інакше.
– Хіба Самюель Вернон сам відправився в таку важку подорож? – запитав Дік Сенд.
– Не знаю, – відповів капітан Халл. – Але напевно він взяв із собою загін носильників-туземців.
У цю хвилину на палубу з кубрика вийшов Негоро. Ніхто не звернув на нього увагу, а тому й ніхто і не помітив, яким дивним поглядом португалець подивився на собаку, що як і раніше сидів біля кубиків з літерами «С» і «В». Але Дінго, побачивши судового кока, люто загарчав і вишкірив зуби. Негоро негайно сховався в кубрик, але погляд, яким він подивився на собаку і невільний загрозливий жест не віщували Дінго нічого доброго.
– В цьому є якась таємниця, – прошепотів капітан Халл, який не пропустив жодної подробиці цієї короткої сцени.
– А все ж таки дивно, містере Халл, – помітив Дік Сенд, – як собака навчився розпізнавати літери?
– І нічого тут немає дивного! – заявив маленький Джек. Мама мені часто розповідала про собаку, який вмів читати і писати, як справжнісінький шкільний вчитель, і навіть грав у доміно.
– Мій коханий хлопчику, – посміхнулась місіс Уелдон, – собака Муніто, про якого я тобі розповідала, зовсім не був таким вченим, як ти гадаєш. Якщо вірити тому, що мені казали, Муніто не вмів розрізняти літери, з яких складав слова. Увесь секрет полягав в загостреному слуху. Його хазяїн, один спритний американець, помітив цю здібність Муніто, став розвивати її і в решті решт добився дивовижних результатів.
– Що ж він зробив, місіс Уелдон? – запитав Дік Сенд. Таємниця вченого собаки зацікавили його не менш, ніж Джека. – Ось що, друже мій. Коли Муніто повинен був «працювати» перед публікою, на столі ставили кубики з літерами, схожі на Джекові. Собака ходив по столу і стежив, коли з публіки назвуть слово, яке він повинен скласти, – голосно або пошепки, все одно. Єдиною умовою було, щоб це слово знав хазяїн Муніто.
– Виходить що коли хазяїна не було… – почав юнак
– … собака нічого не міг вдіяти, – закінчила місіс Уелдон. – І ось чому. Букви були розставлені на столі, собака ходив уздовж цього алфавіту. Коли Муніто підходив до букви, яку потрібно було взяти, щоб скласти задане слово, він зупинявся, але не тому, що знав букву, а тому, що розрізняв звук, не чутний для інших, – він чув, як американець клацав зубочисткою, схованою в кишені. Це і був сигнал. Муніто брав кубик і ставив його поряд з іншими.
– Ось і увесь секрет? – вигукнув Дік Сенд.
– Так. Як бачиш, нічого складного, – відповіла місіс Уелдон. – Загалом, це стосується будь-якого фокусу. Коли хазяїна не було поряд, Муніто втрачав свій «дар». Власне, тому мене і дивує як Дінго вдалося розпізнати ці дві літери без Семюеля Вернона, якщо він справді був власником собаки.
– Насправді, – зауважив капітан Халл, – це гідно подиву. Проте, в цьому випадку пес не складає слово із літер, на вибір глядачів: він обирає лише дві літери, постійно ті самі. Зрештою, собака, що дзвонив у двері монастиря, аби отримати залишки вечері для жебраків, або ж пес, який мусив по черзі з іншим псом крутити коловорот через день і відмовлявся виходити не в свою зміну, – можливо, ті собаки набагато розумніші за нашого Дінго. Що б там не сталося, проте факт залишається фактом: з усіх літер абетки Дінго обрав лише дві – «С» та «В». Інші літери, схоже йому не знайомі. Це може означати лише те, що певні обставини змусили собаку запам’ятати лише ці дві букви.
– Ох, капітане Халл, – промовив Дік Сенд, – якби тільки Дінго міг говорити! Він пояснив би нам значення цих двох літер та чому він має зуб проти нашого кока!
– Ще й який зуб! – засміявся капітан Халл, вказуючи на Дінго, який в цей момент позіхнув, демонструючи оточуючим свої гострі ікла.
