Текст книги "П'ятнадцятирічний капітан"
Автор книги: Жуль Верн
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 24 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]
Це зауваження місіс Уелдон слід було серйозно обговорити.
Проте у Діка Сенда знайшлися вагомі аргументи проти нього. Індіанців не слід порівнювати з африканськими або полінезійськими дикунами, говорив юнак, і немає ніяких підстав побоюватися, що вони здатні на розбійницький напад. А пуститися в мандри цією незнайомою місцевістю, навіть не уявляючи собі, в якій частині Південної Америки вона розташована і на якій відстані знаходиться найближче поселення, означало б марно витрачати сили. Беззаперечно, ця ідея має свої мінуси, однак все ж таки це краще, аніж всім разом пускатися наосліп крізь гущавину дикого лісу, який, напевно, простягається аж до самих гір.
– Та й взагалі, – наполягав Дік, – я не думаю, що ми розлучимося надовго. Я навіть упевнений, що цього не станеться. Якщо ми з Томом не знайдемо якогось селища або місцевого жителя найбільше ніж за два дні, ми повернемося до печери. Але це неможливо! Я переконаний, що ми не минемо й двадцяти миль, як вже визначимо, де знаходимося. Я міг помилитися в численні, адже я ніколи не робив астрономічних спостережень, і не виключено, що ми знаходимося північніше або південніше, ніж вважаємо.
– Так… Звичайно, ти маєш рацію, хлопчику мій, – з сумом відповіла місіс Уелдон.
– А що ви думаєте з цього приводу, містере Бенедикт? – запитав Дік Сенд.
– Я? – перепитав ентомолог.
– Так. Якої ви думки?
– Я не маю жодної думки, – відповів кузен Бенедикт. – Я згоден з усім запропонованим і готовий робити все, що мені накажуть. Якщо ви вирішите залишитися тут на день-інший, я буду дуже задоволений: я скористаюся цим, щоб вивчити узбережжя з точки зору ентомології.
– Ну, роби як знаєш, Діку, – сказала місіс Уелдон. – Вирушай на розвідку з Томом, а ми чекатимемо на вас тут.
– Чудово! – сказав кузен Бенедикт найспокійнішим тоном. – А я піду знайомитися з місцевими комахами.
– Тільки, будь ласка, не заходьте далеко, містере Бенедикт, – промовив Дік Сенд. – Ми всі дуже просимо вас про це.
– Не турбуйся, мій любий.
– І головне, не приносьте сюди занадто багато москітів! – додав Том.
За декілька хвилин, перекинувши через плече свою дорогоцінну бляшану коробку, ентомолог вийшов з печери.
Негоро пішов майже одночасно з ним. Здавалося, ця людина вважала абсолютно природним завжди піклуватися лише про себе. Однак, в той час, як кузен Бенедикт дряпався на скелю, щоб обстежити узлісся, Негоро неспішно попрямував до гирла річки і знову зник за її крутим берегом.
Джек спав. Місіс Уелдон поклала його на коліна Нен і вийшла на піщаний берег. Дік Сенд і негри послідували за нею. Треба було подивитися, чи можливо, користуючись з відливу, дістатися розтрощеного судна, де залишалося ще чимало речей, що могли знадобитися маленькому загонові.
Рифи, біля яких розбився «Пілігрим», тепер стирчали голими. Над ними, оточений різноманітними уламками, височів корпус корабля, який під час приливу був майже цілковито занурений у воду. Діка Сенда це дуже здивувало, оскільки він знав, що на американському узбережжі Тихого океану приливи та відливи доволі невеликі. Втім, ця дивина могла пояснюватися сильним вітром, який дув у напрямку до берега.
Місіс Уелдон та її супутникам було прикро дивитися на корабель. На його борту вони провели стільки днів, зазнали стільки страждань! Побачивши бідолашний, зкалічений корабель, без вітрил та щогл, що лежав на боці, як істота, позбавлена життя, у них йокнуло на серці.
Проте, необхідно було побувати на кораблі раніше, ніж океан остаточно його зруйнує.
Дік Сенд та п'ятеро негрів легко піднялися на палубу, чіпляючись за снасті, які звисали з бортів. Том, Геркулес, Бат та Остін зайнялися перенесенням їстівних припасів та напоїв, що зберігалися в камбузі, а Дік Сенд відправився до головної комори. На щастя, вода не дісталася цієї частини судна: його корма навіть після краху стрімко височіла над водою.
Дік Сенд знайшов тут чотири цілком справних рушниці – чотири прекрасні карабіни з відкидними затворами заводу «Парді та K°» – і з сотню патронів, ретельно поскладаних в ладунки. Маленький загін був тепер озброєним і міг чинити опір індіанцям, якби вони, попри очікування, надумали напасти на нього.
Він не забув захопити і кишеньковий ліхтарик, однак географічні карти, що зберігалися в носовій каюті, всі змокли, і користуватися було неможливо.
Арсенал «Пілігрима» складався також з великих ножів для обробки китової туші. Дік узяв шість таких ножів, щоб поповнити озброєння своїх супутників, не забувши ще одну нешкідливу зброю – іграшкову рушницю, що належала маленькому Джекові.
Решта майна, що знаходилося на кораблі, або загинула під час аварії, або стало непридатним через воду.
Втім, не варто було перевантажувати загін поклажею, якщо до найближчого населеного пункту йти всього декілька днів. Продовольства та зброї було більш ніж достатньо. Окрім того, за порадою місіс Уелдон Дік Сенд забрав з корабля усі гроші, які знайшов, – близько п'ятисот доларів.
Дуже мало! Місіс Уелдон везла з собою значно більше, однак їх ніде не було.
Тільки Негоро міг випередити Діка Сенда у цих пошуках та присвоїти гроші місіс Уелдон та капітана Халла. Когось іншого запідозрити в цій крадіжці було неможливо. Та все ж Дік Сенд завагався. Так, все, що він про нього знав, і те, про що здогадувався, примушувало його побоюватися цієї замкнутої людини, у якої чуже горе викликало лише злісну посмішку. Однак, чи означало це, що він був злочинцем? Особисто Дік був занадто благородним, щоб так думати. Проте, чи можна запідозрити у викраденні грошей когось іншого? Негри були чесними людьми, та й до того ж вони ні на секунду не відходили від місіс Уелдон та Діка, а Негоро постійно тинявся берегом. Ні, тільки він міг бути винен у цьому! Дік Сенд вирішив допитати Негоро, як тільки той повернеться, а за потреби навіть обшукати його. Це питання необхідно було з'ясувати до кінця.
Сонце повільно спускалося до горизонту. Цієї пори року воно ще не перетнуло екватор, несучи весняне тепло та світло Північній півкулі, однак цей день вже наближався. Воно опускалося майже перпендикулярно до тієї лінії, де небо з'єднується з морем. Сутінки були короткими і дуже скоро змінилися на непроглядну тьму. Це підтвердило припущення Діка Сенда, що судно зазнало краху десь між тропіком Козерога та екватором.
Місіс Уелдон, Дік Сенд та негри повернулися до печери, де всі вони мусили декілька годин відпочити.
– Ніч буде бурхливою, – помітив Том, вказуючи на чорні хмари, що скупчилися на горизонті.
– Так, – підтвердив Дік, – вітер, здається, розіграється не на жарт. Втім, що нам тепер до цього! Наш бідолашний корабель загинув і буря вже не може нам зашкодити!
– Що поробиш! – промовила місіс Уелдон.
Було вирішено, що всю ніч, яка обіцяла бути дуже темною, негри по черзі вартуватимуть біля входу в печеру. Окрім того, можна було розраховувати і на Дінго.
Раптом вони помітили, що кузена Бенедикта все ще немає.
Геркулес покликав його з усієї сили своїх богатирських легень і майже негайно ж ентомолог спустився з крутої скелі, ризикуючи зламати собі шию.
Кузен Бенедикт буквально осатанів. Він не знайшов в лісі жодної нової комахи – жодної, гідної зайняти місце в його колекції. Сороконіжок, сколопендр та решти представників багатоніжок – скільки завгодно, навіть занадто. Однак відомо ж, що кузенові Бенедикту не було жодного діла до багатоніжок!
– Чи варто було долати п'ять, можливо навіть, всі шість тисяч миль, – скаржився він, – потрапити в найсильнішу бурю, зазнати краху, щоб не знайти жодної з тих американських комах, які прикрашають кожен ентомологічний музей?! Ні, ні, однозначно це того не вартувало!
На закінчення кузен Бенедикт зажадав негайно покинути ці землі. Він не на мить не залишатиметься на цьому огидному березі.
Місіс Уелдон заспокоїла цю велику дитину. Вона запевнила його, що завтра йому пощастить більше в його пошуках, і всі полізли в печеру, щоб не прокидатися до найпершого проміння, однак раптом Том звернув увагу на те, що Негоро ще не повернувся, хоча вже й стемніло.
– Де він може бути? – запитала місіс Уелдон.
– Яка різниця! – сказав Бат.
– Е ні, – заперечила місіс Уелдон, – я б вважала за краще, щоб ця людина весь час перебувала в полі нашого зору.
– Ви маєте рацію, місіс Уелдон, – сказав Дік Сенд, – але якщо він добровільно покинув нас, не уявляю, як ми змусимо його повернутися. Невідомо, чи не має він причини назавжди сховатися від нас.
І, відвівши місіс Уелдон вбік, Дік поділився з нею своїми підозрами. Місіс Уелдон зовсім не здивувало, що Дік так само, як і вона, вважає Негоро підозрілим. Проте, в одному вони з Діком не могли дійти згоди.
– Якщо Негоро повернеться, – зауважила вона, – це означатиме, що він заховав вкрадені гроші в надійному місці. Оскільки ми не можемо спіймати його на гарячому, мені здається, краще приховати наші підозри і зробити вигляд, що йому вдалося нас обдурити.
Місіс Уелдон мала рацію і Дік погодився з її думкою.
Між тим Негоро кликали знов і знов. Він не відповідав. Чи то він зайшов занадто далеко й не чув їх, чи то не хотів вертатися.
Негри зовсім не шкодували за тим, що позбавилися португальця, однак, як правильно зауважила місіс Уелдон, Негоро був, вочевидь, більш небезпечним здалека, аніж зблизька. І до того ж, як пояснити те, що судновий кок ризикнув самостійно відправитися в мандрівку цими незнайомими місцями? Можливо, він заблукав і тепер в непроглядній темряві безуспішно шукає зворотній шлях?
Місіс Уелдон та Дік Сенд не знали, що й думати. Втім, як би там не було, не варто було позбавляти себе такого необхідного відпочинку тільки заради того, щоб дочекатися Негоро.
Раптом Дінго, гасаючи піщаним берегом, відчайдушно загавкав.
– Чого гавкає Дінго? – запитала місіс Уелдон.
– Варто дізнатися, – відповів Дік Сенд. – Можливо, Негоро вертається?
Тієї ж миті Дік, Геркулес, Остін та Бат направилися до гирла річки.
Проте на її березі нікого не було. Дінго більше не гавкав.
Дік Сенд та його супутники повернулися до печери.
Всі намагалися влаштуватися якомога зручніше. Негри розподілили між собою чергування.
Однак, тривога не давала заснути місіс Уелдон. Їй чомусь здавалося, що цей довгожданий берег не виправдав надії, яку вони покладали на нього, – не приніс ані безпеки її близьким, ані спокою для неї самої.
Розділ п'ятнадцятий. Гарріс
Вранці 7 квітня Остін, який вартував на світанку, побачив, як Дінго, розлючено гавкаючи, кинувся до річки. Негайно ж місіс Уелдон, Дік Сенд та негри вибігли з печери.
Поза сумнівом, щось трапилося.
– Дінго відчув людину або якусь тварину, – промовив Дік Сенд.
– В будь-якому випадку, це не Негоро, – зауважив Том. – На нього Дінго гавкає особливо люто.
– Однак, якщо це не Негоро, куди ж він подівався? – запитала місіс Уелдон, кинувши на Діка косий погляд, значення якого зрозумів тільки він один. – І якщо це не він, то хто ж?
– Зараз дізнаємося, місіс Уелдон, – відповів Дік. Потому, звертаючись до Бата, Остіна та Геркулеса, він додав: – Візьміть рушниці та ножі, друзі мої, і ходімо.
Вслід за Діком Сендом кожен негр заткнув за пояс ніж та взяв до рук рушницю. Потім всі четверо зарядили карабіни та, озброївшись таким чином, швидко рушили до берега річки.
Місіс Уелдон, Том та Актіон залишилися біля входу в печеру, де під наглядом старої Нен ще спав маленький Джек.
Сонце тільки-но зійшло. Воно ще ховалося за скелями на сході і піщане узбережжя перебувало в тіні, однак на заході море аж до обрію вже іскрилося від першого сонячного проміння.
Дік Сенд та його супутники швидко йшли берегом до гирла річки.
Дінго стояв там, зяклякши, немов під час стійки, і гавкав без зупину. Було зрозуміло, що він бачить або відчуває когось стороннього.
Втім, гавкав він дійсно не на Негоро, свого давнішнього ворога.
Цієї миті якась людина обігнула виступ на кручі. Опинившись на пляжі, вона обережно рушила вперед, намагаючись жестами заспокоїти Дінго. Видно було, що він побоюється великого пса.
– Це не Негоро, – промовив Геркулес.
– Ми нічого не втратимо від заміни, – зауважив Бат.
– Дійсно, – відповів Дік Сенд. – Ймовірно, це якийсь місцевий. Його поява звільнить нас від неприємної необхідності розлучитися. Нарешті ми точно дізнаємося, де ми знаходимося!
І всі вчотирьох, закинувши рушниці за плечі, швидко попрямували назустріч незнайомцеві.
Незнайомець, побачивши їх, спочатку виявив усі ознаки подиву. Він, поза сумнівом, не чекав зустріти людей в цій частині узбережжя. Вочевидь, він ще не помітив корпусу «Пілігрима», інакше поява жертв краху здалася б йому абсолютно природною. Втім, за ніч прибій довершив руйнування корабля і тепер від нього не залишилися нічого, окрім уламків.
Побачивши, що до нього йдуть четверо озброєних людей, незнайомець зупинився і навіть зробив крок назад. За спиною у нього висіла рушниця; він швидко взяв її до рук і підкинув на плече. Його побоювання були зрозумілими.
Проте, Дік Сенд зробив вітальний жест і незнайомець, беззаперечно зрозумів його, оскільки, завагавшись на хвильку, знову рушив вперед.
Тепер Дік Сенд міг розгледіти його.
Це був високий чоловік, років з сорок, не більше, з сріблястим волоссям та бородою, з жвавими, прудкими очима та майже чорний від засмаги, яка буває лише у кочівників, вічно мандруючих на відкритому повітрі лісами та рівнинами. Незнайомець був вдягнутий у широкополий капелюх та куртку з вичененої шкіри; до високих – по коліна – шкіряних чобіт було прикріплено великі шпори, що дзвеніли з кожним кроком.
Дік Сенд з першого погляду зрозумів – так воно і виявилось, – що перед ними не індіанець, корінний житель пампи, а швидше іноземець, сумнівний авантюрист, яких чимало можна зустріти в цих далеких краях. Судячи з його стриманих манер та рудуватої бороди, можна було навіть припустити, що за походженням він англосакс. В будь-якому випадку, він не був ані індійцем, ані іспанцем.
Здогадка ця змінилася на впевненість, коли Дік Сенд промовив до нього англійською: «Ласкаво просимо», а незнайомець відповів тією ж мовою без жодного акценту.
– Ласкаво просимо вас, юний друже! – сказав він і, підійшовши ближче, міцно потиснув руку Дікові Сенду.
Неграм, супутникам Діка, він лише мовчки кивнув головою.
– Ви англієць? – запитав він у Діка.
– Американець, – відповів юнак.
– Мешканець півдня?
– Ні, мешканець півночі.
Ця відповідь неначе потішила незнайомця. Він ще раз щиро, чисто по-американськи, потряс руку Дікові Сенду.
– Чи можу я запитати вас, мій юний друг, яким чином ви опинилися на цьому березі?
Однак, перш ніж Дік Сенд встиг відповісти, незнайомець зірвав з голови капелюха та низько вклонився.
Місіс Уелдон вийшла на пляж та стала перед ним.
Вона сама відповіла на питання незнайомця.
– Добродію, – промовила вона, – ми зазнали краху. Наш корабель вчора розбився на цих рифах!
На обличчі незнайомця співчутливо скривилося. Повернувшись до океану, він подивився, чи не видно де-небудь корабля.
– Від нашої шхуни не залишилося нічого, – сказав Дік. – Прибій розтрощив її остаточно цієї ночі.
– І передусім ми хочемо дізнатися, – додала місіс Уелдон, – де ми знаходимося.
– На узбережжі Південної Америки, – відповів незнайомець. Здавалося, питання місіс Уелдон дуже здивувало його. – Хіба ви маєте сумніви щодо цього?
– Так, добродію, – відповів Дік Сенд, – тому що буря могла віднести корабель вбік і я не мав можливості визначити його положення. Однак, я прошу вас точніше вказати, де ми є. На узбережжі Перу, чи не так?
– Ні, не так, мій юний друже! Трохи південніше. Ви зазнали краху біля берегів Болівії.[53]53
Під час війни проти Чилі (1879–1883) Болівія втратила вихід до Тихого океану.
[Закрыть]
– Ага! – вигукнув Дік Сенд.
– Ви знаходитеся в південній частині Болівії, майже на кордоні з Чилі.
– А як називається цей мис? – запитав Дік Сенд, вказуючи на північ.
– Не знаю, – відповів незнайомець. – Я добре обізнаний у внутрішніх областях країни, які мені часто доводилося відвідувати, проте на цей берег я потрапив вперше.
Дік Сенд обдумав те, що почув від незнайомця. Загалом, він був не дуже здивований, оскільки, не знаючи сили течії, легко міг помилитися в своїх розрахунках, та й помилка виявилася не такою вже й великою. Дік, ґрунтуючись на тому, що він помітив острів Пасхи, припускав, що «Пілігрим» зазнав краху десь між двадцять сьомою та тридцятою паралеллю південної широти, а вони виявилися на двадцять п'ятій паралелі. Судно подолало довгий шлях і в такому незначному відхиленні не було нічого дивного.
Окрім того, що Дік не мав жодних підстав сумніватися в правдивості слів незнайомця, а, оскільки, цей берег належав Нижній Болівії, було зрозумілим, чому він такий безлюдний.
– Добродію, – промовив він до незнайомця, – судячи з вашої відповіді, я припускаю, що ми знаходимося на досить великій відстані від Ліми?
– О, Ліма далеко. Ліма там, на півночі!
Місіс Уелдон, яку зникнення Негоро змусило насторожитися, дуже уважно придивлялася до незнайомця. Проте, ані в його поведінці, ані в його словах вона не помітила нічого підозрілого.
– Добродію, – промовила вона, – даруйте, якщо моє питання видасться вам нескромним. Адже ви не є уродженцем Болівії?
– Я американець, так само як і ви, місіс…
Незнайомець змовк, чекаючи, що американка назве йому своє ім'я.
– Місіс Уелдон, – відповіла вона.
– Моє прізвище Гарріс, – продовжував незнайомець. – Я народився в Південній Кароліні. Але ось вже двадцять років, як я покинув свою батьківщину і живу в пампасах Болівії, а тому мені дуже приємно зустріти співвітчизників!
– Ви постійно проживаєте в цій частині Болівії, містере Гарріс? – запитала місіс Уелдон.
– Ні, місіс Уелдон, я живу на півдні, на чилійському кордоні, однак зараз прямую на північний схід, в Атакаму.
– Отже, ми знаходимося недалеко від цієї пустелі? – запитав Дік Сенд.
– Цілком вірно, мій юний друже. Вона починається за гірським пасмом, що видніється на горизонті.
– Пустеля Атакама? – повторив Дік Сенд.
– Так, так, – підтвердив Гарріс. – Ця пустеля дуже своєрідна і зовсім не схожа на іншу Південну Америку. Це найцікавіша і занадто мало досліджена країна.
– І ви прямуєте туди один? – запитала місіс Уелдон.
– О, це не вперше! – відповів Гарріс. – За двісті миль звідси розташована велика ферма – асьєнда Сан-Фелісе. Вона належить одному з моїх братів і я часто гостюю в нього, перебуваючи там у своїх торгових справах. Якщо ви бажаєте відправитися зі мною, на вас чекатиме там найщиріший прийом, а звідти вже легко дістатися до міста Атаками. Мій брат з великою радістю надасть вам необхідні засоби для пересування.
Ця пропозиція, здавалося від чистого серця, промовляла на користь американця, який негайно продовжив, звертаючись до місіс Уелдон:
– Ці негри – ваші раби?
І він вказав на Тома та його товаришів.
– В Сполучених Штатах більше не існує рабів, – жваво заперечила місіс Уелдон. – Північні штати давно знищили рабство і мешканцям півдня довелося наслідувати їхній приклад.
– Ах, дійсно, саме так, – сказав Гарріс. – Я й забув, що війна 1862 року вирішила це важливе питання. Прошу пробачення у цих славних людей, – додав Гарріс з відтінком іронії, так само, як говорили з неграми американці з південних штатів. – Побачивши, що ці джентльмени служать вам, я подумав…
– Вони не служили і не служать мені, добродію, – перервала його місіс Уелдон.
– Ми вважали б за честь служити вам, місіс Уелдон, – сказав старий Том. – Однак, нехай буде відомо містерові Гаррісу, що ми нікому не належимо! Так, я був рабом, це правда. Коли мені виповнилося шість років, мене продали в Африці в рабство. Однак, мій син Бат народився, коли я вже був вільною людиною, і всі мої супутники – діти вільних людей.
– Я можу вас з цим тільки привітати, – відповів Гарріс тоном, в якому місіс Уелдон почулося кепкування. – Втім, на землях Болівії немає рабів. Отже, вам нічого боятися, і ви можете бути тут так само вільними, як і в штатах Нової Англії[54]54
Нова Англія – північно-східна частина США.
[Закрыть].
Цієї миті з печери, протираючи очі, вийшов маленький Джек в супроводі Нен.
Побачивши матір, він прожогом кинувся до неї. Місіс Уелдон зустріла його ніжним поцілунком.
– Який славний хлопчина! – промовив американець, наближаючись до Джека.
– Це мій син, – відповіла місіс Уелдон.
– О місіс Уелдон! Ви, напевно, під час цих тяжких випробувань страждали вдвічі більше: за себе та за сина!
– Дяка Богові, Джек здоровий та неушкоджений, як і всі ми.
– Ви дозволите мені поцілувати це чарівне дитятко? – запитав Гарріс.
– Охоче, добродію, – відповіла місіс Уелдон.
Але, вочевидь, містер Гарріс не сподобався маленькому Джекові: він лише щільніше притиснувся до матері.
– От як! – вигукнув Гарріс. – Ти не хочеш поцілувати мене, крихітко? Я здаюся тобі страшним?
– Вибачите йому, добродію, – квапливо промовила місіс Уелдон. – Джек дуже сором'язлива дитина.
– Ну добре, пізніше ми з тобою познайомимося ближче, – відповів Гарріс. – Коли ми дістанемося асьєнди, там для тебе знайдеться чудовий поні, який допоможе нам здружитися.
Сама згадка про «чудового поні» пом'якшила маленького Джека не більше, аніж пропозиція поцілувати містера Гарріса.
Місіс Уелдон невдоволено поспішила змінити тему розмови: вона боялася, що непривітність Джека зачепить за живе людину, яка так люб'язно запропонувала їй свої послуги.
Дік Сенд міркував над пропозицією піти до асьєнди Сан-Фелісе. Це, згідно Гарріса, означатиме перехід в двісті миль чи то лісами, чи то голою рівниною – без сумніву, дуже стомлива подорож, позак жодних засобів пересування не було.
Дік поділився своїми сумнівами з Гаррісом та очікував на відповідь американця.
– Дійсно, це досить довгий перехід, – промовив Гарріс. – Однак в лісі, за сто кроків від берега, на мене чекає кінь, якого я хочу віддати у розпорядження місіс Уелдон та її сина. А для нас піший перехід не викличе ніяких труднощів і не буде занадто стомливий. До речі, коли я говорив про двісті миль, я мав на увазі шлях вздовж звивистого берега, яким тільки-но подолав сам. Але якщо ми підемо навпростець, через ліс, дорога скоротиться щонайменше миль на вісімдесят. Долаючи в день до десяти миль, ми без особливих зусиль дістанемося асьєнди.
Місіс Уелдон подякувала американцеві.
– Якщо ви дійсно хочете довести свою вдячність, то прийміть моє запрошення, – відповів Гарріс. – Мені, щоправда, ще жодного разу не доводилося перетинати цей ліс, але я не сумніваюся, що без зусиль знайду дорогу: адже я звиклий до мандрівки пампою. Ось з продовольством гірше. Я прихопив з собою рівно стільки, скільки потребую сам, щоб дістатися до Сан-Фелісе.
– Містере Гарріс, – промовила місіс Уелдон, – на щастя, в нас провізії більше ніж достатньо і ми охоче поділимося з вами.
– Відмінно, місіс Уелдон! – вигукнув Гарріс. – На мою думку, краще не придумаєш. Нам залишається тільки вирушити в дорогу.
Гарріс повернувся було до лісу, щоб привести залишеного там коня, однак Дік Сенд спинив його новим запитанням.
Йому дуже не хотілося віддалятися від берега та заглиблюватися в дикий ліс, що простягається на сотні миль. Дік Сенд був справжнім моряком і він вважав за краще йти вздовж узбережжя.
– Містере Гарріс, – сказав він, – замість того, щоб йти сто двадцять миль Атакамською пустелею, чи не краще нам рухатися вздовж берега? На північ або на південь – немає значення, аби лиш дістатися найближчого приморського міста.
Гарріс злегка насупився.
– Мій юний друже, – сказав він, – наскільки погано я знаю це узбережжя, однак мені здається, що найближче приморське місто знаходиться від нас за триста або чотириста миль.
– На північ – так, – перервав його Дік, – але на південь…
– А на південь, – заперечив американець, – треба буде дістатися самого Чилі. Так що перехід коротшим не стане, а на вашому місці я постарався б не наближатися до пампи Аргентинської республіки. Особисто я, на превеликий жаль, не зможу супроводжувати вас там.
– Хіба кораблі, що виходять з Чилі в Перу, не проходять повз цей берег? – запитала місіс Уелдон.
– Ні, – відповів Гарріс. – Вони тримаються у відкритому морі, і ви, ймовірно, не зустріли жодного судна.
– Так і є, – промовила місіс Уелдон. – Отже, Діку, чи маєш ще якісь запитання до містера Гарріса?
– Лише одне, місіс Уелдон, – відповів юнак, якому дуже не хотілося погоджуватися. – Я хотів би дізнатися у містера Гарріса, в якому порту ми могли б відшукати судно, яке доставить нас в Сан-Франциско.
– Насправді, мій юний друже, мені важко відповісти на це питання, – сказав американець. – Я знаю тільки, що в асьєнді Сан-Фелісе ми знайдемо спосіб доставити вас в місто Атакама, а звідти…
– Містере Гарріс, – перебила його місіс Уелдон, – не думайте, будь ласка, що Дік не хоче прийняти ваше запрошення!
– Ні, місіс Уелдон, звичайно, ні! – вигукнув юнак. – Я готовий з вдячністю пристати на пропозицію містера Гарріса, але все ж таки жалкую, що ми не знаходимося на декілька градусів вище північніше або південніше. Тоді б ми були ближчі до якогось порту, нам легше було б повернутися на батьківщину і не довелося б зловживати люб'язністю містера Гарріса.
– Прошу, я дуже радий! – промовив Гарріс. – Як я вже казав, тут рідко вдається зустріти співвітчизників. Для мене справжнє задоволення зробити вам послугу.
– Ми приймаємо вашу пропозицію, містере Гарріс, – відповіла місіс Уелдон. – Однак, я б не хотіла забирати в вас коня. Я доволі витривалий пішоходець.
– А я ще витриваліший, – ухилився Гарріс. – Я звик мандрувати пампою і, в будь-якому випадку, я не затримуватиму наш караван. Ні, місіс Уелдон, конем поїдете ви та ваш маленький Джек. Можливо, дорогою ми зустрінемо когось із працівників асьєнди. Якщо вони їхатимуть верхи, ми заберемо їхніх коней.
Дік Сенд розумів, що, висуваючи нові заперечення, він лише засмутить місіс Уелдон.
– Містере Гарріс, – сказав він, – коли рушаємо?
– Сьогодні ж, мій юний друже! – відповів Гарріс. – Дощовий сезон розпочинається тут в квітні і потрібно зробити все можливе, щоб ви дісталися асьєнди Сан-Фелісе раніше його початку. Дорога через ліс – найкоротша і, мабуть, найбезпечніша. Кочівники-індіанці рідко забираються в ліс: вони вважають за краще грабувати на узбережжі.
– Томе і ви, друзі мої, – повернувся Дік до негрів, – нам залишається тільки підготуватися до походу. Відберемо із запасів провізії лише те, що найлегше нести, спакуємо до торби і кожен візьме свою.
– Містере Дік, – промовив Геркулес, – якщо бажаєте, я сам один понесу весь вантаж.
– Ні, мій славний Геркулесе, – відповів юнак, – краще розподілити ношу між усіма.
– Ви, схоже, силач, Геркулесе, – промовив містер Гарріс, оглядаючи негра з голови до ніг, немов того було виставлено на продаж. – На африканських невільничих ринках за вас заплатили б чимало.
– Не більше, ніж я коштую, – сміючись, відповів Геркулес. – І покупцям довелося б здорово побігати, аби спіймати мене.
Все було вирішено і кожен взявся за справу, щоб прискорити виступ в похід. Втім, турбуватися потрібно було лише про продовольство для маленької групи на час подорожі до асьєнди Сан-Фелісе, тобто всього на десять – дванадцять днів.
– Але перш ніж скористатися вашою гостинністю, містере Гарріс, ми хотіли б запросити вас до себе, – промовила місіс Уелдон. – Сподіваюся, ви не відмовитеся поснідати з нами?
– Із задоволенням, місіс Уелдон, із задоволенням, – весело відповів Гарріс.
– За декілька хвилин сніданок буде готовий.
– Добре, місіс Уелдон. Я тим часом сходжу за конем. Він, напевно, вже поснідав.
– Бажаєте, щоб я пішов з вами? – запитав американця Дік Сенд.
– Як вам завгодно, мій юний друже, – відповів Гарріс. – Ходімо, я покажу вам нижню течію цієї річки.
І вони пішли вдвох. Тим часом місіс Уелдон послала Геркулеса за ентомологом. Кузен Бенедикт не звертав ніякої уваги на те, що відбувалося навкруги. Він тинявся на верхівці обриву у пошуках рідкісних комах, однак нічого не знайшов.
Геркулесові випало трохи не силою привести його. Місіс Уелдон повідомила кузенові Бенедикту, що вони рушають і що похід через ліс триватиме днів десять – дванадцять.
Кузен Бенедикт відповів, що він готовий відправлятися і що він згоден перетнути пішки усю Америку, аби йому дозволили дорогою колекціонувати комах.
Потому місіс Уелдон з допомогою Нен приготувала поживний сніданок. Перед далекою дорогою він був зовсім не зайвим.
Тим часом Гарріс та Дік обігнули виступ кручі та пройшли кроків з триста вгору за течією річки. Там вони побачили прив'язаного до дерева коня, який веселим іржанням привітав свого хазяїна.
Це був прекрасний кінь невідомої Дікові Сенду породи. Але для досвідченої людини досить було кинути оком на тонку шию, маленьку голову, довгий круп, похилі плечі, майже горбоносу морду, щоб упізнати характерні риси арабського скакуна.
– Бачите, мій юний друже, – промовив Гарріс, – яка це прекрасна тварина. Цілком можна розраховувати на те, що вона не підведе в дорозі.
Гарріс відв'язав коня, взявся за вуздечку і спустився на пляж попереду Діка. Останній кинув швидкий погляд на річку та ліс, що піднімався по обидва її боки. Проте, він не помітив нічого підозрілого.
Наздогнавши американця, він поставив йому запитання, на яке той ніяк не очікував.
– Містере Гарріс, – запитав він, – чи ви не зустрічали цієї ночі португальця на ім'я Негоро?
– Негоро? – перепитав Гарріс тоном людини, що не розуміє, чого від нього хочуть. – Хто такий цей Негоро?
– Це кок з «Пілігрима», – відповів Дік Сенд. – Він кудись зник.
– Потонув? – запитав Гаррис.
– Ні, ні, – відповів юнак. – Вчора ввечері він ще був з нами, а вночі пішов і, ймовірно, піднявся вгору за течією річки. Я тому й запитую вас, що ви прийшли з того боку. Ви не зустрічали його?
– Я не зустрів нікого, – промовив американець. – Якщо ваш кок сам один забрався в лісову гущавину, він ризикує заблукати. Можливо, ми наздоженемо його дорогою.
– Так, можливо… – пробурмотів Дік Сенд.
Коли вони повернулися до печери, сніданок був вже готовий. Як і вчорашня вечеря, він складався з консервів та сухарів. Гарріс віддав йому належне як людина, яку природа наділила вовчим апетитом.
– Я бачу, – помітив він, – що ми не помремо з голоду дорогою. Але не скажу те саме про цього бідолашного португальця, про якого мені розповів наш юний друг.
– А! – вигукнула місіс Уелдон. – Дік Сенд вже повідомив вам про зникнення Негоро?
– Так, місіс Уелдон, – відповів юнак. – Я хотів дізнатися, чи не зустрів його містер Гарріс.
– Ні, не зустрів, – сказав американець. – Однак, забудемо про цього утікача й займатимемося нашими справами. Ми можемо вирушати в похід, місіс Уелдон, коли ви забажаєте.
Кожен взяв призначену йому торбу. Місіс Уелдон за допомогою Геркулеса влаштувалася в сідлі, а невдячний маленький Джек з іграшковою рушницею за плечима всівся поперед неї, навіть не подумавши подякувати людині, яка позичила йому такого прекрасного коня.
