Текст книги "Дім з вітражем"

Автор книги: Жанна Слоньовська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 11 страниц)

– Ти чого сидиш на голій землі? Здуріла? Захворієш! Помреш! – крикнула Аба і потягла мене за руку.

– Ти жива? – я здивувалась, як людина з посттравматичним синдромом, хоча тоді ще не знала цієї назви.

– Добре, що ваша дівчинка сюди прийшла. По телевізору цього не покажуть! – прокоментував хтось поруч.

Я відірвала кросівки від землі – і злетіла. Коли мені було шість років, Мама зробила для мене медаль за те, що я вміла гарно лазити по деревах. Круглий шматок картону, на ньому – три чорні гілки, посередині – золотистий кіт, кожна шерстинка на його хвості стирчить угору. Ця медаль є в мене досі, лежить на столі під склом. А в вас такої нема, пане Зигмунте.

– Та де ж можна так високо?! Впадеш! Голову розіб’єш!

Я шукала поглядом Чорновола, але замість нього на підйомник виліз втомлений чоловік у пожмаканому костюмі. Він щось читав із листочка, мегафон хрипів, несила було зрозуміти хоч що-небудь.

– Перелічує найбільші злочини комунізму, – припустила Поклонниця. Вона плакала.

Співи стихали. А тоді – останній змах диригентської палички. Передтакт. «Раз-два – взяли!»

У першу секунду вождь світового пролетаріату зависнув над землею – наче дзвін, що не годен видобути із себе ні звуку, – а тоді з гуркотом звалився в кузов пофарбованої у блакитний колір вантажівки з великим написом «Люди». Усі плескали в долоні: і ті, хто стояв унизу, і я, вгорі.

Справедливість восторжествувала, тепер мусила настати нова, добра епоха. Можна було повертатися додому.

Та за мить розлігся ще один гуркіт, і я відразу подумала про Горголевського, він уже не раз переживав осідання Опери, а тепер театр руйнувався вслід за вождем; фігури з ніш падали на землю: алегорія Трагедії з зав’язаними очима і опасиста Комедія.

– Ходімо вже додому!

– Нічого не сталося, просто якась плитка випала з постаменту, навіть декілька плиток.

– Надгробки. Польські, єврейські. Січових стрільців з Янівського цвинтаря. Звідки вони там узялися?

З постаменту вивалювалися надгробки, за ними з’являлися кістки і черепи замордованих режимом львів’ян різних національностей, вони вдарялися об землю – і знову ставали молодими, живими людьми, які поверталися до свого дому і до сімей, а ідол хилився до землі, падав, розсипався на порох. Те саме станеться, коли скинуть трупа на Червоній площі, з-під нього повипадають цілі села і міста, а юрми людей в тюремному одязі з ранами від куль вийдуть на вулиці, тоді настане страшний суд із поділом на овець і цапів. Буде чутно соло: «Ми – гумус», – але тоді вже не доведеться нічого удобрювати.

– Золото! Там золото! Комуністи сховали його в п’єдесталі!

Жінка-Поклонниця сильно штовхнула Абу і кинулася вперед, я допомагала Абі встояти на ногах, хлопці в мундирах утворювали щільний ланцюг навколо ями з-під вождя, а плити поскладали на наступну вантажівку, що, як і перша, від’їхала в невідомому напрямку. Ми з Абою пробивалися до виходу, я тримала її за спухлу руку, набряклі жили на ній були ніби карта Радянського Союзу – з позначеними місцями, де ще не ліквідовано пам’ятники Леніну. Навколо нас з’явилися пляшки «Столичної», люди пили з горла, передавали їх із рук у руки. Різні групки одночасно співали різних народних пісень, і ніхто вже не потребував ніякого диригента. Ми йшли до виходу не в той бік, бо натовп перед нами ставав дедалі щільнішим, людське море вихлюпнуло нас саме там, де ще кілька хвилин тому височів Ленін, солдатів уже не було, я тільки бачила, як якийсь чоловік із розстібнутою ширінкою стояв над свіжою ямою і поливав її щедрим струменем сечі. Я впіймала на собі осудливий погляд Аби: мені не варто було на це дивитися, зараз я перетворюся на соляний стовп. «Люба Або, – відказала я без слів, – у цю мить моя голова зайнята Зигмунтом Горголевським, мені так його шкода, сама не знаю чому, от візьму зараз і розплачуся». Але насправді то власне Аба крадькома витирала сльози зворушення, і коли ми пішли в бік дому проспектом Леніна, сказала:

– Не поклоняйся ідолам і не служи їм. Слово Боже збулося, ми свідки цього.

Я палко кивнула на підтвердження цієї істини, і тої ж миті відчула, як розщібнута шпилька, яка зсунулася з коміра моєї куртки і пропхалася крізь трикотаж светра, впивається мені в шкіру десь аж під ребром.

Майстерня II

Пройшовши кілька вулиць, ми опинилися на Льва Толстого, спустилися вниз, тоді старанно зачинили за собою двері і вляглись на канапі, прикритій жовтим покривалом із жовтими кульбабами; голка програвача розтинала чорне плесо платівки. До мене ненадовго повернувся голос, я кілька разів сказала, що «не можна, не треба, не годиться, не хочу, не вмію, не знаю». Мені не подобався саме такий різновид розмови, йому вона теж не здалася приємною, він відвернувся до стіни, з льоту вимкнув програвач, встав з ліжка і сам почав грати на старому піаніно. Він надто сильно вдаряв по клавішах, я боялась, що зараз він вдавить їх усередину і тоді доведеться кликати фахівця, а в мене не буде чим заплатити, і я піду сама на морозяну вулицю, і помру в під’їзді, бо додому також не буде сенсу вертатися. Микола імпровізував у все більше джазовій манері, врешті почав сам собі підспівувати:

– Куль-ба-ба! Куль-ба-ба! Куль-ба-ба!

Покривало було жорстке і вогкувате, я лежала на спині, веслувала в ритм його мелодії, буйки залишилися зовсім далеко і ще більше віддалялися, маяки зникли за горизонтом, рятувальники давно пішли у відпустку, я власноручно стягнула із себе сірий вовняний светр, сіру розтягнуту майку і сірий запраний ліфчик, перевернулась на живіт, мені ввижалося, що на моїй спині виросла кульбаба, а він співає якраз про неї, про кульбабу, про цілий луг весняної жовтої кульбаби, по одній квітці з кожної веснянки, і вони всі разом, всі – разом зі мною, гойдаються в такт мелодії:

– Куль-ба-ба! Куль-ба-ба! Куль-ба-ба!

Мелодія прискорилася, жовті квіти перетворилися на білі пухнаті кульки, Микола здував їх усі нараз швидким подихом, моя спина перетворилася на цвинтар, на якому замість хрестів стирчали полисілі голівки кульбаб.

– Куль-ба-ба-ба-ба-ба-ба!

Це був несподіваний стукіт у двері, хоча перед тим ми не чули кроків. Микола накинув на мене брудний халат й акуратно підштовхнув у бік піаніно, я мала присісти за ним, щоби сховатися. Я втиснулася спиною в ряди книжок на нижніх поличках стелажа, я – «кишенькова жінка», сама не знаю, яке слово здалося мені принизливішим: «кишенькова» чи «жінка». Він впустив усередину матір, її погляд обмацував стіни, вона принесла йому гарячий обід, він розсердився на неї за це, тут же попросив її вийти, ніби саме припущення, що він міг би відчувати голод, було для нього принизливим, як і сама думка, що він був народжений жінкою. Я сиділа на підлозі, втупивши очі в те місце, де розходилися поли халата, дивилася на свої груди. «Молочні залози», – так вони називалися в легенді рентгенівського знімка легень. «Молочні залози», з яких ніколи не витекло ні краплі молока. Молочні залози. Молочаї. Кульбаби.

+++++++++++++++++++Миколина мати вийшла, зачинивши за собою всі двері, ми знову лягли одне коло одного, Микола стягнув штани, ноги в нього були тонкі та довгі, схожі на диби, це позбавляло його серйозності, зазвичай це маскував одяг, а ще я побачила, що він носить голубі бавовняні кальсони, напевно, він і справді колись був дитиною. Однак зараз ці майже тендітні ноги були кублом дикого звіра, що здибився під прикриттям кальсонів, Миколі доводилось притримувати його рукою, щоби той звір не кинувся і не розтерзав мене.

«Ось він – гріх», – думала я, не в змозі відвести погляд.

– Хочеш, щоб я ознайомив тебе зі своїми інтимними органами? – запитав Микола своїм звичайним тоном викладача.

Я нерішуче кивнула, тоді він ввійшов у печеру і зсередини відчинив дверцята, за якими дрімав звір, я бачила звірову тремку шкіру і страхітливу пащеку. Під час наочної лекції Микола лагідно гладив його по голові.

– Це мошонка, в якій сховані яєчка… це голівка, оце називають крайньою плоттю… сюдою пісяють… а те, що зараз відбувається, називається ерекцією…

«Ось він – гріх», – стугоніли в моїй голові слова, заважаючи засвоювати нове знання. Місце між ногами в мене було залите жаром, я боялася, що цей жар навіть видно, неодмінно мало бути видно червону заграву – там, зараз він її помітить і почне казати, що я розпусна жінка.

– Хіба це можливо, що ти – дівчина?

– Я ж ходжу до Катедри.

– Моє покоління виросло без Бога. Нам ніхто про Нього не говорив.

– Але зараз ти вже знаєш.

– Я прийняв хрещення кілька років тому.

– Ти не поводишся, як новонавернений: не ходиш до церкви.

– Я не вважаю, що виражати любов тілом – це гріх.

Я відірвала лице від складок вогкого покривала, простягнула руки, погладила його, як кота, хоча він пахнув, як пес, мені б хотілося, щоб він дозволив мені занурювати пальці в його шорстку шерсть, щоб він заплющив очі і поринув у муркітливе блаженство, щоб ми разом перебували в розкоші, яку дає близькість другого тіла, та в нього була власна програма, він рухався в іншому напрямку, ніж я, хоча наші переплетені тіла, здавалося, переконували в одному і тому самому. Я занурювала в нього пальці, щоб ліпити з нього, як із пластиліну, але вони натикалися на гору, яка насувалася на них, – навіть гори йому підкоряються, він сильний і високий, як Говерла, я боляче стукалась об нього, а він вливався в мене, мов гіпс у форму, не питаючи, чи хочу я ще за життя стати власним пам’ятником.

– Зніми ці сережки, – раптом простогнав він, – вони такі ж кічеві, як твої картини.

Я витягнула з вух кольорові камінці, які дуже любила, і пожбурила на підлогу, а він продовжував подорож по моєму тілу. У цій мандрівці йому не потрібен був співподорожній. «Чому він такий поглинутий моїм тілом? Нещасний братик-ослик, який прагне тільки одного: щоб його погладили і притулили», – думала я, а він раптом скрикнув, як людина, котра щойно знайшла давно загублену річ, тоненько застогнав із заплющеними очима, притискаючи мою долоню до свого вологого члена, ніби хотів, щоб я склала іспит зі знань, отриманих на тему його анатомічної будови. Невдовзі він знову сповістив тоном викладача:

– Саме так виглядає еякуляція.

Він вдягнув кальсони, підвівся, підійшов до плити, насипав до італійської кавоварки-еспресо три ложечки з чубком кави «Форт» – і стояв спиною до мене доти, доки гарячий напій не почав із сичанням перетікати у верхню камеру. Розділив каву на дві керамічні філіжанки з грубими стінками і мовчки подав мені одну.

Було темно і морозяно, коли ми вийшли на вулицю, ми ковзалися на грудках брудного льоду, моя рука – в його кишені, його рука – в його кишені. Я робила все, щоби крадькома прослизнути вулицями, де ходило повно його студентів і знайомих, бо минули ті часи, коли я ступала поволі, не відводячи погляду від надщерблених голів польських поетів на верхніх поверхах будинків; тепер вулиці перетворилися на смугу перешкод, а мій підозріливий погляд був розвідником, якого я щомиті посилала далеко поперед себе. Микола, як завжди, крокував без усякого поспіху.

Ми зупинилися біля одного будинку поблизу Політехніки – «еклектизм, зверни увагу на невеликі круглі вежі на самому верху» – ввійшли в браму, покриту білою ліпниною, – «старанне виконання, нуль художньої цінності» – пройшли через подвір’я, заставлене врослими в землю «запорожцями», накритими брезентовими чохлами, мені б теж такий не завадив, небо саме почало випльовувати плахти мокрого снігу – мої долоні на моїй голові, його долоні на моїй голові – з подвір’я ми перейшли в наступну браму – «глянь на куту скриньку для листів, якийсь бовдур пофарбував її коричневою олійною фарбою» – а звідти на чергове подвір’я, там я побачила покритий бляхою мезонін, град барабанив по його даху, пробиваючи наскрізь, пробивав він і наші непокриті голови. Ми постукали у двері, відкрив чоловік середнього віку з пасемками чорного волосся по боках лисого черепа; його чіпке око відразу ж зафіксувало наші переплетені пальці. Ми ввійшли у приміщення, так щільно заставлене головами, що ніде було притулити власну; вони стояли одна біля одної на довгому столі, з шиями і без, матові та блискучі, з каменю і з дерева, всі одночасно повернулися до мене і почали мене розглядати – у їхніх більмуватих очах не було прощення моєму гріху. Серед цих мертвих голів смикалася і теліпалася лисина господаря, який готував для нас почастунок. Він приставив до шафки драбину і піднявся по ній під саму стелю, щоби зняти з полиці якісь бутлі, при цьому зачепив головою цілий ліс ніг, який там ріс: ноги прямі та схрещені, кам’яні і металеві, усі – босі. Сусідню шафу прикрашали паперові Богоматері в золотих коронах і один портрет колишнього українського прем’єра Віктора Ющенка. Микола з господарем всіли ся обличчям до нього, розлили по склянках непрозоре вино з оплетеного лозою бутля. Я теж пила, і вже після перших ковтків голови почали накладатися одна на одну: господар – на Матір Божу Язловецьку, Миколине волосся – на господареве волосся, Миколине волосся – на господареву лисину, Миколине волосся – на лисини мертвих голів, які всі до одної були Тарасом Шевченком, їхні обважнілі лоби нависали над вилупленими очима, крім того, з усіх Шевченків звисали довгі вуса та стяжки вишиванок. Микола з господарем дискутували стосовно якогось складного питання, пов’язаного з факультетською конференцією, бо та власне наближалася, нарікали на декана, щось занотовували на звороті пописаних листків, а я сьорбала непрозору рідину, середнянське вино із сонячного Закарпаття, яке доходить стиглості в досконалих пивницях і погребах, збудованих турками чотириста років тому. Усі голови були однакові, хоча не зовсім, я помітила одну з лисиною і навислим чолом, але без вусів – «увага – чужинець!» – цікаво, як вона сюди пробралася, я вдивлялася в неї дедалі уважніше, цмулила середнянське, як воду, і намагалася згадати точну цитату з «Руслана і Людмили», коли нещасний закоханий шукає наречену, а замість неї зустрічає в чистому полі величезну голову:

…смотрит храбрый князь —

и чудо видит пред собою.

Найду ли краски и слова?

Пред ним живая голова.

Огромны очи сном объяты.

«Руслан дав собі раду», – подумала я, бо коли голова почала на нього щосили дути і скинула його з коня, коли стала кричати і дражнити його своїм страхітливим язиком, він швиденько і вправно проштрикнув отой її язик списом – у рамках необхідної самооборони, тоді як я була беззахисна і до того ж голодна, поглядом шукала чого-небудь їстівного, однак на столі стояло тільки варення з червоної калини, терпке і гіркаве, Аба давала мені таке по ложечці, коли боліло горло. Микола з господарем теревенили про клопоти з деканом, голосно прицмокуючи над його старечим маразмом, а може, і через калину: тверді шкірки приліплювалися до зубів та до язика, їх було важко відчепити, а тоді прожувати. Голова-чужинець непогано закамуфлювалася серед бюстів поета, вторглася до його вишневих садочків, нещасних кріпачок і гайдамаків з гострими косами, але навіть і це ще нічого порівняно з дюжиною розп’ятих без хрестів Христів під стелею – цікаво, чи він хоч іноді дивиться в їхній бік, чи кидає на них свої беззвучні атеїстичні прокльони?

– Звідки тут узялася ця голова? – тихо спитала я.

Господар мені підморгнув, долив іще трохи середнянського й охоче перейшов на нову тему. Він говорив про літо 1990 року та про офіцерських дружин, які протестували під Оперою проти знесення пам’ятника, про знайдені в постаменті єврейські надгробки і про скульптора Меркурова – той начебто був єдиним членом московської масонської ложі, який помер природною смертю. До цього оповідач дочепив легенду про псевдосамогубство архітектора Горголевського через осідання театру – ні я, ні Микола його не виправили, тільки багатозначно перезирнулися, – врешті-решт господар дійшов до моменту, коли голуба вантажівка з поваленим пам’ятником Леніну заїхала у двір одного з львівських заводів, де в присутності дуже нечисленних свідків фігуру поклали обличчям до землі. Однак звістка про скинутого з престолу вождя світового пролетаріату швидко розлетілася містом, і завод почали відвідувати цілі делегації зацікавлених. Із Києва навіть приїхала спеціальна комісія, яка заявила, що умови зберігання Ілліча є незадовільними. Вони сформулювали рішення саме цими словами – бо то були часи, коли Леніна вже можна було демонтувати, а от повалити в багнюку – ще ні. Отож, треба було його позбутися в цивілізований і дешевий спосіб, тому невдовзі у відлюдному закутку відбулася ще одна екзекуція, цього разу не така помпезна: Ленінові відтяли голову, торс призначили на пам’ятник жертвам комуністичних репресій, а наразі – сховали на одному складі.

– І як же ця голова потрапила до вас? – запитала я, але господар тільки розсміявся і знову долив мені вина, хоча я не встигла випити попередню порцію, тож воно стало переливатися через край, це його ще більше розвеселило, він скорчив страшну міну, поляскуючи себе по колінах, круглих, як футбольні м’ячі, я не знала, що зробити, щоби він нарешті розколовся, тож запитала:

– Що ви відчуваєте, коли стираєте з неї пил?

– Я не стираю з неї пил. Я витираю об неї ноги, – хихочучи, відповів він.

Миколине лице здригнулося від відрази, на нього наклався Ющенко зі стіни, а на господареву пику – Ленін, який наблизив до мене примружені очі головного чекіста і хрипко заявив:

– Я тебе впізнав, ти дочка Маріанни.

Склянка перекинулась, невипите закарпатське вино стікало мені на джинси, мій співрозмовник зірвався на ноги і взявся витирати мене шматком червоного сукна, турботливо зазираючи в очі. Так, він був тоді в центрі подій, зізнався він, співав «Червону калину» так, що аж зірвав собі горло, у нього є двоюрідний брат, який на власні вуха чув постріли, два чи три, коли точно це було – в липні чи в серпні? Я відключилась і зав’язла у млості, що сочилася з хмари славетного мучеництва моєї матері та важкого диму з сигарет, що їх палили чоловіки, мені було нічого сказати на тему цієї історії, вони все знали краще, господар дедалі більше зворушувався власними спогадами, Маріанна справді була реінкарнацією Соломії Крушельницької, таке саме дзвінке мецо-сопрано, українське у самому своєму єстві. Він сам, до речі, уже якийсь час виношує задум видавати справді патріотичний часопис, присвячений культурі, от тільки не знає, як знайти спонсора, і ще не визначився з назвою. Як ви гадаєте, що краще: «Незалежність» чи «Червона калина»?

– Ми знайомі багато років, – сказав Микола, коли ми вийшли надвір. – Я багато йому завдячую: через нього я потрапив в інститут, він переконав мене захиститися. Але правдою є і те, що колись він спеціалізувався на погруддях Леніна.

Ми брели сполученими двориками – по коліна у свіжому снігу, моя голова – на його плечі, його голова – на моїй голові. Марно ми намагалися прожувати гіркі ягоди, якими нас пригостили.

«Бажаю всього найкращого тобі і твоїй учениці», – сказав Миколі на прощання господар, і тепер я не могла позбутися відчуття, що його погляд, який після цих слів шаснув у мій бік, випік тавро на моєму обличчі.

Шкатулка

Сніг уже майже зник, тільки де-не-де ми підковзувалися на його брудних грудках: я – в рожевих чобітках, Аба – в чорних черевиках на платформі, Мама – у білих повстяних ботиках, які кольором нагадували підсніжники, що їх тепер продавали на кожному розі Академічної. Ці занадто прості квіти не підходили для нинішньої нагоди, тому ми прямували на площу Галицьку.

– Ну і яка це весна? Щоби старець пережив марець, мус вбирати шапку, – бурчала Аба. – І теплі зимові чоботи. Треба дбати про свій організм.

– А може, я ту свою організму не зношу? – питала Мама, не знаю, жартома чи всерйоз. – Може, я хочу прикінчити цю суку?

Я давно знала: в Мамі жили дві жінки, одна з яких ненавиділа іншу.

Торговки з квітами стояли перед самим входом на площу: гіацинти і нарциси, далі, під дахом, – гвоздики і троянди.

Ми зайшли глибше, купити великий букет гвоздик у твердому, схожому на скло целофані.

– Ненавиджу ці міщанські обіди! – зітхнула Мама.

– І не соромно тобі, Маріанно? – обурилась Аба. – Май трохи поваги до людей! І вдячності!

Автомобілі, що мчали вулицею Івана Франка, здіймали в калюжах срібні цунамі, оправлені в золоту рамку весняного сонця. Ми чекали на зупинці на двійку, я дивилася на вулицю Леніна, що піднімалася вгору, і мені здавалося, що вона веде до моря або до іншого чудесного місця, де я ще ніколи не була. Насправді трамвай проїхав спершу повз сірий костел святого Антонія, потім повз білу церкву Петра і Павла, невдовзі ми вийшли з трамвая там, де перед паралелепіпедом невідомого мені храму стримів зелений танк, націлившись дулом у наш бік. Ми шукали будинок із написом «Наш прапор», сусідній, із написом «Ленінізм», був уже наш. До входу вели три сходинки: дві низькі й одна висока. Абині ноги легко впоралися з низькими, але перед високою призупинилися. Вона повернула одну ступню боком і безрезультатно спробувала підняти її до потрібного рівня. Спираючись на наші руки, вона вихитувалася, закривала очі, аж врешті-решт їй вдалося успішно підкинути вгору своє невелике тіло, а на її гладкому, майже зовсім вільному від зморщок чолі виступила паволока вологи.

На відміну від інших сходових кліток, ця була світла і чиста, з кактусами у вазончиках на кожному поверсі та навіть із чимось на кшталт килимів на сходах. Сучасний ліфт гудів, як заводи нашої безкрайньої соціалістичної батьківщини, що працювали за відрядним принципом.

Дядько Олексій, брат мого давно померлого дідуся, та його дружина – тітка Марія – чекали нас у дверях своєї квартири. Вони мали урочисті міни, які, як і найкраще вбрання, надягли з нагоди сьогоднішньої події. Щоправда, я знала, що в них бували й інші вирази облич, бо ми якось випадково зустрілися в місті. Після привітань, вручення квітів і загорнутого в газету подарунка – важкого керамічного вазона – дядько жестом дамського догідника зняв із кожної з нас плащ. Він мав довге рідке волосся, старанно зачесане назад, і велике овальне черево, що його носив поперед себе з такою обережністю, ніби вміст того черева був воістину безцінним. Вдягнений він був у світлу накрохмалену сорочку і штани від костюма. Його привітальний поцілунок викликав у мене відразу: вогкими губами він втягнув шматок моєї щоки і якийсь час акуратно його жував, але витертися після цього було занадто нечемно. Тітка теж мала чималий живіт, обтягнутий сірою вовняною сукнею з пояском, уся вона була ніби зроблена з сухого паперу; замість мене вона поцілувала повітря. У дядька з тіткою не було дітей, Мама була єдиною небогою дядька, і відколи я себе пам’ятала, ми завжди ходили до нього на день народження.

В освітленому зеленкуватим світлом передпокої тітка Марія витягувала з тумбочки тапки – всі неношені, всі імпортні. Новими були й книжки в засклених шафах вздовж стін передпокою, підібрані за кольорами корінців, твори Леніна в синіх палітурках стояли на самій горі.

– Запрошуємо дорогих гостей до кімнати!

Ми невпевнено ступали по хіднику, схожому на добре підпечену бісквітну скоринку, що пахне ваніллю і лимоном, тоді ввійшли в салон, де на наші голови звалилися блиск і жар. Дзеркала і люстри, свічки і срібло, посередині – заставлений стіл, навколо нього – гості: старші та молодші чоловіки в костюмах, жінки різного віку, лисіючі та з перманентом. Старше покоління репрезентували бойові товариші дядька, разом з якими він воював під Сталінградом і Курськом, Краковом і Берліном. Коли я була ще зовсім мала, то не могла повірити, що наш товстий дядько був солдатом, тож на одному з тодішніх святкувань він, на радість усім присутнім, зняв штани і продемонстрував мені два нерівні заглиблення на нозі, в місцях, де ногу прошили кулі, а я, як той Хома невіруючий, по черзі вклала в кожне з них палець.

На столі чекала закуска: яйця, фаршировані грибами з майонезом, бутерброди з червоною і чорною ікрою, буряковий салат із чорносливом, неодмінний на кожному радянському святкуванні салат олів’є, домашні мариновані помідори, огірки і перець, оселедець і гриби, тонко нарізані сири і ковбаси різних видів, з більшими і меншими шматочками сала. На підвіконні стояли пляшки: вино і шампанське, горілка і коньяк, мінеральна вода «Боржомі» та лимонад.

Гості сиділи в легких сучасних кріслах та на стільцях під дзеркальним сервантом, а також на пружинному дивані, прикритому тонким килимом. Серед них була Фіолетова – її голос я почула ще з коридору – «улюблена хрещениця» дядька, причому не йшлося про церковне таїнство, а про певний близький зв’язок, на позначення якого радянські люди часом вдавалися до релігійної лексики. Цікавим був той факт, що вони з Мамою народилися в один і той самий день одного і того самого року, і кожна з них відігравала у дядьковому житті особливу роль: Мама була єдиною небогою, а Фіолетова – донькою найближчого друга і товариша по зброї, який, як і мій дідусь, уже помер.

– Дорогенький дядьку, та сядьте вже, будь ласка! – прогриміла Фіолетова своїм густим, низьким голосом, а тоді звернулася до присутніх:

– Давайте скажемо тост і привітаємо ювіляра!

Це були нейтральні слова, відповідні до нагоди, – а я не могла позбутися враження, що Фіолетова бреше.

– Кого ж то ми бачимо, нашу «артисточку»! – трохи зневажливо прокоментувала вона появу Мами.

Відколи я її знала, Фіолетова фарбувала волосся, губи і нігті в фіолетовий колір, тому-то я й вигадала це прізвисько, а на тому ювілеї на ній був ще й цього ж таки кольору мохеровий светрик на ґудзиках. Мама сіла з протилежного від Фіолетової боку столу, Аба приєдналася до інших старших жінок в голові столу, а я скористалася галасом та деяким замішанням, щоби піти до спальні.

Посередині стояло величезне двоспальне ліжко, прикрите чимось на кшталт тюлевої фіранки – мереживний криголам, – і таке високе, що аби вилізти на нього, потрібні були спеціальні східці. Я м’яла подушки, але не наважувалася піднятися нагору. Над ліжком висіла чорно-біла фотографія, портрет молодої пари з блискучими очима і білозубими усмішками – я не мала уявлення, хто на ній зображений. Навколо було небагато речей: нічний столик з пригоршнею таблеток у кришталевій вазі, важка шафа, вишуканий вішак для костюмів, трельяж. На підвіконні стояли декоративні порцелянові фігурки: собака з упольованою качкою в зубах, танцюючі балерини, ляльковий будиночок – я переставила все по-своєму. Відчинила дверцята трельяжної шафки, витягнула важкі перлові намиста, масивні золоті сережки, блискучі запонки, по черзі приміряла їх перед дзеркалом, ніщо мені не подобалося. Тоді перейшла до парфумів у великих і маленьких флакончиках, понюхала їх із відразою, вони асоціювалися мені зі словами «коньяк» і «ресторан». Із вікна спальні виднілися довгі сходи, які вели кудись у бік Кайзервальду, – ми ніколи по них не піднімалися через Абині хворі ноги.

– За здоров’я дорогого ювіляра!

– За здоров’я!

– Так точно, здоров’я – понад усе!

З однієї з шухляд тумбочки я вийняла невелику чорну шкатулку. Вона була точнісінько така сама, як Абина, на її вічку був вигравіруваний профіль носатого чоловіка. Тітчина шкатулка була замкнена, і я ніде не бачила ключа.

– Шопен! – часто зітхала Аба, і з її тону я розуміла, що йшлося про справу надзвичайної ваги.

Я повернулася до салону, сіла за стіл, поклала собі на тарілку маринованого перцю. Мені хотілося шампанського, яке пили дорослі, я попросила Маму дати мені скуштувати.

– Загадай бажання. Коли вперше що-небудь пробуєш, завжди треба загадувати бажання, – шепнула вона, подаючи мені свій фужер.

Тільки одне бажання – це має бути щось дійсно видатне і велике. Одужання Аби? Щасливе кохання? Розпад Радянського Союзу?

За столом обговорювали новини – з заводу, де дядько був заступником директора, з лікарні, де тітка була медсестрою.

Мимохідь виникнула тема двох олійних пейзажів, які віднедавна з’явилися на стіні салону, – усі їх хвалили.

– Як на мене, вони надто похмурі, їм не вистачає легкості та повітря.

На цих словах повисла важка мовчанка, а мене обійняв сором, може, тому, що Аба сказала це з повним ротом, чи тому, що тут ніхто не був схильний вважати її експертом.

– Зрештою, можливо, я помиляюся… Справді симпатичні картини!

Тепер мені було соромно, що вона так легко здається. У цьому домі вона часто ставала податливою і невпевненою. Я уважно придивилася – вона не пасувала до тутешніх кришталів, меблів і жінок, хоча якраз на цих жінках були значно помітніші сліди зношеності: глибші зморшки і рідше волосся, проте Абі бракувало їхнього штучного блиску, що його вони вдягали на себе з нагоди урочистості, а потім вішали назад у шафу разом з одягом. Вона ж була така, як і завжди, у своєму поношеному німбі, у своїй неідеально випрасуваній сукні.

– Я хотів би виголосити тост за шановну дружину ювіляра! – вигукнув хтось. – За вірну супутницю по зброї, товаришку довгих повоєнних років. За твоє здоров’я, Машо!

Я непомітно повернулася до спальні.

У своїй шкатулці Аба тримала папери, малюнки і листи, які часом мені показувала, але дуже стежила, щоби після цього замкнути її на ключ. Що тримала тітка у своїй – я не знала. Обидві шкатулки походили з дуже давніх часів, коли дядько-солдат і тітка-санітарка визволяли від фашистів спочатку російські міста, потім українські, а потім Львів і Краків. Причому Львів їм так сподобався, що вони вирішили оселитися тут назавжди, і дядько запросив до себе молодшого брата, мого майбутнього дідуся. Та тільки до дідуся в Аби був Шопен. І він був частиною Польщі, тієї, яка після війни спокійнісінько собі існувала у Львові – хто ж бо міг так відразу повірити в незмінність перенесених кордонів? Чоловіки і далі ходили в капелюхах і цілували руки жінкам, ксьондзи служили меси, а замість Леніна головний променад прикрашав бронзовий Собєський, якого прибульці зі Сходу мали за Хмельницького. У ті післявоєнні роки Аба розшукала свого далекого родича, професора медицини з бездоганними манерами, який мешкав у гарній віллі на Кастелівці. Їхнє спільне прізвище було рідкісне, дівчина – вродлива і безмірно віддана справі повернення до витоків, тож професор почав запрошувати її до себе на зустрічі з людьми культури та мистецтва. На одній із них вона познайомилася з Шопеном – не знаю, як той називався насправді, з обмовок і натяків я знала лише те, що він був піаністом і мав видатний профіль. Пізніше він виїхав на Захід, усунувши себе зі Львова, як і його мінлива батьківщина. Абу вони зі собою не взяли.

– За здоров’я! За здоров’я! – гукали гості, піднімаючи келихи, а збентежена тітка дивилася вниз і наповнювала їхні тарілки. Я трохи постояла у дверях салону, а тоді перейшла до кухні. Тут чаїлися великі тарелі з черговими делікатесами: домашніми пельменями, нарізаною печенею, картопляним пюре, шніцелями, а також велика каструля борщу. На шафах на недосяжній для мене висоті ховали те, на що треба було чекати найдовше: вафельний торт, рогалики з рожею, трубочки з вершковим кремом, пісочні тістечка і великий, багатошаровий горіховий торт, загорнутий у фольгу. З вікна кухні було видно трамваї, які бігли вниз по вулиці Леніна, услід за ними мчали танки: спершу той, яким дядько їздив у молодості, а потім той, що стояв під будинком на постаменті. Я відчинила дверцята білої шафки, на найвищій полиці стояв рядок алебастрових слоників, гладеньких і гарнюніх. Вони були розставлені за ранжиром, від найбільшого до найменшого; я швидко змішала їхні лави. Поруч із шафкою я побачила електричний самовар, підняла кришку – всередині було повно води з білуватими смугами.