Текст книги "Дім з вітражем"

Автор книги: Жанна Слоньовська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 11 страниц)

– А це хрещення має силу? – недовірливо запитала я. Відповіді не було.

Катедра знаходилась у центрі львівського світу – кісточка всередині персика. Зачинена на всі замки і сповнена міці, вона не справляла враження місця для дітей, але одного разу мені вдалося потрапити всередину. «Бог – це відсутність електрифікації», – казали в школі, проте ціла Катедра була світлом, яке набрало форми численних сяючих грон – вони світилися золотом, переливались, сповзали з купола на підлогу, а тоді знову тяглись угору. У їхньому блиску стояла навколішки вбрана у чорне жінка. Її голова і плечі були накриті хусткою, за нею тягнувся хвіст – вервиця. Вона похитувалася з боку на бік, а тоді лягла і почала звиватися на підлозі. «Релігія – опіум для народу», – думала я, дивлячись на неї.

Коли ми з Абою підійшли до чорних замкнених дверей, нам спочатку довелося стукати ключами, в яких від ударів об бляху ламалися головки і зубці. За якийсь час з’явилася дуже бліда жінка з хлопчачою стрижкою. Ми пройшли за нею по темних сінях, безладно заставлених меблями, вдихаючи запах лілій і підземелля, я волікла за собою на повідку доброго Бога з нічної кімнати. Ми піднімались угору і спускалися вниз сходами, незручними для наших маленьких ніг – розміру тридцять п’ять з половиною; за одними з дверей, повз які ми проходили, горіло світло, хтось грав на піаніно. По слизькій підлозі ми досить довго переміщалися, наче на ковзанах, аж врешті-решт нас викинуло під самісінький вівтар. Кульгавий чоловік у білих шатах задмухував свічки на вівтарі, біля його ніг крутився худющий кіт. З-над неосвітленого вівтаря аж до небес росли стебла довгих, розгонистих вітражів. Сонячне проміння, яке крізь них просвічувало, ставши різнокольоровим, осяяло стару і надзвичайно бліду жінку, заграло в її нерухомих зіницях. Ми проходили повз давно померлих чоловіків у лицарських обладунках, що дрімали у бічних нефах, – стара жінка опиралася на одного з них усім тілом, щось шепочучи. Вона нагадувала Прабабку.

Маленькі бічні вівтарі були заставлені вазонами з білими і червоними півоніями, поруч стояли навколішках молоді дівчата, які зривали пелюстки і складали їх у мішечки з тканини. Я поглянула вгору: там, де арки, схожі на ребра кота біля ніг чоловіка в білих шатах, з’єднувалися, на готичному склепінні виднівся отвір, крізь який прозирав клаптик синього неба. Катедра була дірява! «Нині сонячно, – подумала я, – а як в інші дні – чи тоді на голови віруючим ллється дощ і сиплеться град?» «Вони пережили і значно гірші речі, – відповіла я сама собі, – ця дрібна незручність не справить на них враження». І доки я так стояла, підвівши обличчя вгору, – помітила, що на мене звідти дивиться мініатюрна жінка у короні; вона здіймалась над вівтарем, як сонце, її оточувала веселка. Аба зникла.

До мене наблизилася черниця у штивному чорно-білому одязі, з-під чорно-білого головного убору визирали сірі оченята. Вона взяла мої руки у свої, почала водити моєю правою вгору-вниз, повторюючи: «В ім’я Отця і Сина». «Так само щовечора говорить Прабабка», – подумала я. Тої ж миті черниця боляче ляснула мене по пальцях, які не виявили очікуваної гнучкості, відвела в бічну закриту каплицю, дала жовту книжечку під назвою «Прийди, мій Ісусе» і сказала, що я повинна вивчити її напам’ять. У каплиці теж були вітражі, на них сумний сивий чоловік вів кудись віслючка, на якому сиділа Богоматір. Я теж хотіла б сісти на такого віслючка і дати завезти себе до якогось іншого, кращого краю, до оточеного мурами міста, яке дасть мені прихисток, до міста, в якому я зможу залишитись назавжди.

Кустарне хрещення було визнано дійсним, тепер мені належало підготуватися до першого причастя, заявила Аба, коли ми зустрілися коло виходу. При вході повз нас пройшла та жінка, яка молилась біля барельєфа лицаря. Вона занурила велюрові рукави в дивну нішу, після чого на підлогу впало кілька крапель води. Я була майже впевнена, що це – Прабабка. До дверей нас відвела сувора черниця.

– До відзеня! – промовила я на прощання, горда з того, як добре говорю польською.

– У костелі не можна так казати! – визвірилася черниця. – Так кажуть на вулиці. А тут – дім Божий, тут треба казати: «Нєх бендзє похвальони Єзус Христус!».

– Нєх бендзє похвальони Єзус Христус! – повторила я, і чорні двері з грюкотом зачинилися.

Якщо у Прабабки був добрий день, вона завжди розсувала штори, сідала перед дзеркалом зі щипцями і робила собі завивку, наспівуючи при цьому пісню, приспів якої нагадував кукання зозулі. Траплялося, що вона заводила дивні тексти з рефренами на кшталт:

– Праведник проживатиме на Твоїй святій горі. Праааведник проживатиме на Твоїй святій горі.

Вслухаючись у її високий голос, я почувала зніяковіння і сором – так само, зрештою, як і тоді, коли вона при мені пісяла, – цей голос у мене асоціювався з публічним оголенням.

Коли я почала ходити на месу до Катедри, то зрозуміла, що ці дивні тексти були псалмами. Одного разу мені трапилося зустріти Прабабку біля кропильниці – водою з неї вона щедро поливала собі ніс і грудну клітку.

– Так, вона час від часу співає в катедральному хорі, – підтвердила Аба, дивлячись убік. Невже вона теж вважає ці співи чимось непристойним?

– А з моїм Прадідом Прабабка познайомилася в хорі?

– У 1925 році Прабабка стала однією з перших жінок, прийнятих в Академічну хорову капелу в Ленінграді. Незважаючи на молодий вік, вона невдовзі стала заступницею диригента. З прадідом вони і справді познайомились на репетиції, він був одним із басів.

Я дивилась у вікно на цеглу сусіднього будинку, яка оголилась у тому місці, де з фасаду обсипалась штукатурка. Мені багато разів казали, що цегла на сонці має колір волосся Прадіда, його обличчя легко виокремилося з орнаменту тріщин, я уявила, що він з ранку і до сірого зимового смерку співає, а коли за вікнами темніє, коли решта хористів прощаються і йдуть додому петербурзькими мостами, у залі й далі звучить урочисте двоголосся, бо там залишилися вона і він, диригентка і співак, мецо-сопрано і бас, дівчинка і зрілий чоловік, низька і високий. Так жінка і чоловік безперервно співають декілька днів, а може, й цілий місяць. Це був їхній вокальний марафон, схожий на поетичний марафон моїх батьків.

– Тато був старший за маму на десять років і походив із кращої сім’ї: вони мали маєток у Литві, який, зрештою, втратили, натомість мамині батьки були селянами з тих самих країв, вони приїхали до Петербурга за хлібом. Як же татова сім’я опиралася цьому шлюбу! Навіть через багато років його вже зовсім стара сестра не погодилася зустрітися зі мною. Але що ж, тато дуже, просто неймовірно закохався – і нікого не слухав. Вони повінчались у храмі святої Катерини, майже без свідків. Але якраз це ти знаєш, правда?

Я кивнула. У залі тоді було зимно, сторож, який наглядав за грубкою, вже пішов додому; хоч і вихолонуло, та співак мав спітніле чоло, близькість диригентки його розпалювала: її біла гладенька шкіра, її дрібні делікатні долоні й маленькі ступні – від неї ми всі їх успадкували. Силою своєї любові він учинив так, що в Ленінграді на цілих тридцять ночей настала полярна ніч, він прагнув, щоби ніхто не ставав на заваді, не перешкоджав їхній інтимності: ні його владна старша сестра, ні дратівлива Катерина II, на честь якої було збудовано тутешній костел, ні нещасний Станіслав Август Понятовський, якого в цьому костелі ненадовго поховали, ні співаки, які не потребували диригента, бо в цей час будували на далекій Півночі кілометрові загорожі з колючого дроту, довгі, як ноти найголоснішого алегро життя пари вокалістів.

– Вони прожили разом сім років. У тридцять сьомому тато відчував загрозливість ситуації, але він був безстрашний. Він мав нестриманий характер, всюди говорив те, що думав, а донощики тоді траплялися на кожному кроці. З нашого будинку почали один за одним зникати люди – частіше чоловіки, але й жінки теж: у моїх сусідок-близнючок за одним махом забрали і матір, і батька. Коли прийшли по тата, я не спала. Він поцілував мене на прощання, сказав, що це помилка, що він скоро повернеться, двоє чоловіків чекали на нього у дверях. Я більше ніколи його не бачила.

Арешт батька становив центральну точку в житті Аби, будь-яка її розповідь рано чи пізно вискакувала на нього, як човен на мілину.

– Знаю, знаю, я чула. Розкажи про співи!

У відповідь Аба щось зробила з обличчям: загасила очі, затиснула губи, затулила долонями вуха, і тільки крила її носа рухались розмірено, наче крильцята малої пташки.

– Після цього співи закінчилися назавжди, – відрізала вона.

Однак якимось чином я знала, що каже вона неправду.

Пензлі

Микола любив розкладати мої художні роботи на підлозі, а тоді ходити по них босим, пальцями ніг показуючи вдалі місця, однак вражаюча більшість робіт, на його думку, були негодящі. Щоразу як ми після цього лежали на моєму ліжку, я думала про кольорові плями на його ступнях, а він у перервах між поцілунками продовжував пояснювати, чому я малюю погано. Почувши, як до дверей наближаються кроки Аби, ми сідали, а Микола знову ставив ноги на помальовані аркуші ватману.

– Цей напрям думок добре мені знайомий, – голосно говорив він. – Тобі здається, що ти перша, але ти рухаєшся торованою дорогою.

– На етапі рисунка форми інспіровані далекосхідним мистецтвом, – продовжував трохи згодом. – Але найважливіше не це. Не вистачає домінанти. Скажи мені, про що йдеться в цій картині?

– Ти помиляєшся! – із запалом перебивала я. – Є тема, є домінанта, є сенс! Йдеться про дерево. Про гілки і коріння. І про світло, яке… яке… на них грає.

У процесі дискусії я швидко закашлювалася і втрачала голос – ніби обривався зв’язок між грудною кліткою, де народжувались мої аргументи, і мовленнєвим апаратом.

– Облишмо зміст, поговорімо про емоції. У тебе їх забагато. Ти вводиш тремтіння, мерехтіння, слізливість. Таке маленьке жіноче болітце.

Найгірше було те, що він вичитував ці речення зсередини мене, де вони завжди були – під легенями і діафрагмою, у безодні живота.

– Але найбільша твоя помилка – не емоції, і навіть не змішування конвенцій: це ще можна виправити. Навіть не відсутність домінанти – врешті решт, ти могла б її створити. Йдеться про вторинність того, що ти робиш. Ти не говориш власним голосом.

Мені подобалося, коли він мене критикував: завдяки цьому я відчувала, що те, що я роблю, – важливе.

– Вчитеся, – з пієтетом зауважувала Аба, зазираючи у кімнату. – Я приготувала для вас канапки.

Ми йшли до нього, а по дорозі я розповідала йому, як почала малювати. В «художку» мене колись привела Аба.

Художня школа, або «художка», була розташована за спиною пам’ятника Міцкевичу: поет приймає ліру з рук маленької крилатої музи, а все це відбувається біля підніжжя величної колони, вершина якої є нічим іншим, як пензлем! Подібні пензлики прикрашали дах сусіднього будинку, де містилась міжнародна книгарня «Дружба». Аба купувала в ній польські журнали: «Пшекруй», «Кобєта і жицє», «Урода». Міцкевич був повернений обличчям до «красивого магазину». Офіційно магазин називався «Художник», у ньому продавали картини, фарби, а також біжутерію ручної роботи. Як і в тодішніх продуктових магазинах, освітлення в «Художнику» було слабке, і вже при вході відвідувачів вітав напівморок. На стінах висіли краєвиди Львова, пейзажі та натюрморти, до кожної картини була прикріплена біла картка із тризначним числом і прізвищем автора (крім того, нерозбірливо написаним у нижньому кутку картини). Аба говорила, що на картини не можна дивитися зблизька – треба відійти на кільканадцять кроків, щоб могти повністю охопити їх поглядом, але тут, у двох невеликих кімнатах, це було нелегко, полотна займали кожен квадратний сантиметр стін і навіть стояли на підлозі, тож коли я намагалась відступити на належну дистанцію, то бачила одну велику картину: вона була одночасно сільським і міським пейзажем, портретом і натюрмортом. «Цікаво, – думала я, – чи в Міцкевича з його колони краща точка споглядання?»

Продавщиці в «красивому магазині» були вдягнені в темні вишиванки з кількома шнурами коралів, які починалися на їхніх шиях, а закінчувалися під склом довгих прилавків, за якими вони стояли; на цих коралях, як і на картинах, красувалися цінники з тризначними числами. Говорили вони зовсім іншою українською мовою, ніж продавщиці з продуктових, – вимовляли слова піднесено, ніби ці слова так само обтяжували їхні горла, як коралі – їхні шиї, ніби до кожного слова теж було причеплено цінник з тризначним числом. Я знала, що для нас тут усе задорого, але Аба щоразу починала з продавщицями одну і ту саму гру – розпитувала про ціни полотен, розглядала біжутерію і скляні вази, торкалася фарб і пензликів. Продавщиці відповідали неквапно та не виходили з-за прилавків, а я замислювалась, чи вони взагалі ходять додому, чи, може, їх замикають тут на ніч, ховаючи у спеціальні футляри, як віолончелі.

«Художка» була розташована у великому будинку, про який тоді ще ніхто не знав, що він скоро перетвориться на руїну, що з нього евакуюють усіх, включно з галімим кінотеатром на першому поверсі, і завдяки цьому будівля стане нищитися цілком офіційно, з часом до будинку долучиться Радянський Союз, і вони розпадатимуться паралельно, наввипередки, і їх ніщо не врятує від вмирання і бридкого розпаду в самому центрі Львова. Але будинок усе ж переживе імперію, перед самою його смертю молодь покриє понищені стіни кольоровими гаслами, а потім його відсутність стане для міста чимось на кшталт відсутності переднього зуба, невідомо лише, чи це сумний старечий вилом, чи тимчасовий недолік у період заміни молочних зубів постійними.

Коли я йшла в «художку» на свої перші заняття, все це не мало значення, я вчилася розкладати важкий дерев’яний мольберт, пришпилювала до нього кнопками свій перший аркуш ватману – і не завагалася зробити на його поверхні свою першу риску.

Форми скульпторських інструментів, з яких кожен по-своєму ввігнутий і кожен по-своєму випуклий, пластилін дощу за вікнами, наші лавки навколо ванни з глиною – ми сиділи на них у сірих фартухах з довгими рукавами. Чоловік, який приймав мене в «художку», видно, втратив палець на війні, якраз про війну він і бурмотів щось сам до себе, коли ходив коридорами і сміявся у свою чорну бороду. Того дня ми дістали від нього завдання – кожен мусив виліпити людську голову, ми мали слугувати одне одному моделями – а тоді він вийшов із класу. Ми працювали в тиші, раз у раз нахилялися до ванни, кожен виминав із глини свій власний футбольний м’яч, моєю моделлю була Ніна, а решту групи становили хлопці. У класі наростав гамір, невдовзі зграя хлопців покинула інструменти й оточила нас із Ніною тісним колом.

– Бей, бей, не жалей! – почав один. Решта злагоджено відповіли:

– Бей, бей москалей!

Вони вигукували цю приспівку по-російськи, вистрибували навколо нас, вимахували інструментами. Це була гра, а не бійка, зблизька я бачила їхні блазенські обличчя, їхні довгі язики, їхні рухливі пальці. Однак за мить виявилося, що вони не випускають нас із кола – ми опинилися в пастці. Хлопці безперервно скандували:

– Москалів – геть! Москалів – геть! Москалів – геть!

Перша вогка грудка влучила мені в голову, за нею – наступна, Ніні поцілили глиною в обличчя. Таким чином хлопці швидко позбулися шматків глини, які мали би стати головами, і лишилися ні з чим – тепер ми, дівчата, отримали доступ до ванни. У класі пахло, ніби в ботанічному саду ранньою весною, я черпала глину повними жменями, ліпила з неї гарматні ядра і начищала супротивникам голови. Прорвати блокаду мені вдалося на рівні найнижчого хлопця на прізвище Цитович, ватажка зграї, і тепер я, хоч і могла втекти, схопила його впоперек і втелющила йому у волосся глиняну паляницю. Я торкалась то теплої шкіри його голови, то холодної маси глини, «Цитович – живий», – промайнула пронизлива думка.

– А я й не знала, що я – москалька.

Ми сиділи в зачиненому туалеті, Ніна підозріливо дивилася на мене.

– Вони – рогаті!

– Чому?

– «Рогатий» – це, якщо інакше сказати, «рагуль».

– Що таке «рагуль»?

– «Рагуль» – це місцевий українець. Моя мама говорить: не випущу тебе з дому, якщо почнеш ходити з «рогатим» кавалером, із рагулем!

Учитель сміявся сам до себе, ховав лице у свої скалічені долоні, ми разом із ним повернулися в клас, а там, ніби нічого й не сталося, кипіла праця. Ряд різного розміру глиняних голів стояв на краю ванни й витріщався на нас.

Моя парасоля була дірява, тож я намокла і промочила ноги, однак далі вешталася по вулицях, загрузаючи в болоті на тротуарах, які під натиском води і багна, здавалося, втрачали твердість. Ніна вже думає про «кавалера», навіть розмовляла про це з мамою, невдовзі ходитиме під однією парасолею з високим юнаком, а не зі мною, вони разом підуть на морозиво, в кіно і до неї додому, а коли Нінина мама відчинить двері, то жахнеться, бо з-поміж його волосся витикатимуться розлогі оленячі роги, кручені бичачі – чи навіть довгий білий ріг єдинорога.

А Прабабка говорила: «місцеві». Нібито слово як слово, та вона вимовляла його по-особливому, різала ним, як ножем. «Місцевий» походить від «місце», а моє місце – Львів, тому я сказала: «Я також місцева», – вона ж у відповідь недобре засміялася; і так само сьогодні в туалеті з мене сміялася Ніна.

Події в «художці» означали для мене відкриття, що в кожного є своя національність. Раніше мені здавалося, що це стосується тільки особливо зацікавлених – наприклад, коли йдеться про Абу, яка безкінечно торочить про свою польськість. Що ж до інших національностей, то вже на першому уроці в першому класі ми мусили вивчити напам’ять гімн СРСР, в якому була строфа про Росію, що «сплотила навеки» в собі всі національності з п’ятнадцяти союзних республік. Тоді мені уявлялося, що Росія сховала їх у своєму великому череві, і їм там тепло і затишно. Одну серед «сплоченных» націй не називали ніколи – і Аба з Прабабкою завжди стишували голос, вимовляючи її назву: «євреї». Було ще тільки одне слово, просякнуте такою ж сильною тривогою, – «Бог». Слово «євреї» Аба вимовляла водночас боязко і з докором. Слово «Бог» – втягувала в легені разом із повітрям, яке пізніше, на етапі довгого глухого звуку «г», голосно видихала назовні: «Богггг». Це звучало так, ніби євреїв вона у чомусь звинувачувала, а Бог, своєю чергою, в чомусь звинувачував її.

– Я чистокровна полька, – казала Аба.

– Я українка, бо я так вирішила, – ствердила Мама.

– Москалів – геть! – кричали до мене хлопці.

– Я львівської національності, – повторив Микола услід за своїм учителем Валерієм Бортяковим. Оце останнє підходило мені найбільше.

З вікон «художки» не було видно Міцкевича, стирчали тільки голі ноги музи, котра прилетіла до поета на маленький острівець серед моря машин. Колись я була запитала Абу, чому поляки з Польщі не забрали і його, раз уже взяли і Фредра, і Собєського. Тоді вона пояснювала мені, що він занадто міцно вкомпонований у центр міста, тому разом із ним довелось би забрати цілу площу з усіма навколишніми будинками. Це був переконливий аргумент, я з полегшенням погодилась із ним, Міцкевич був урятований – він сам і його довге зелене волосся, він сам і його багатострунна ліра, він сам і його голонога муза, щодо якої я не була впевнена, чи це хлопець, чи дівчина, хтозна, може, то одне, то друге, а може, і одне, і друге водночас, тіло музи було прикрите розкішно-легкими шатами – цікаво, чи морозяними ночами поет знімав свій плащ, щоби зігріти ним музу? Цікаво також – можливо, колись колону увінчував не пензель, а заструганий олівець: я чула, що в давні часи Міцкевича прозивали «Олівцем».

– Довоєнним львів’янам знадобилося чимало часу, щоби призвичаїтися до цього пам’ятника, – розказував Микола.

Від Оперного ми йшли до Міцкевича, кружляли навколо нього, вивчаючи, яким чином він вкомпонований у силует того чи іншого будинку. Одного дня ми присіли на острівці, оточеному морем машин, і Микола розповів мені про одну подію з початку вісімдесятих років. Я давно на це чекала, але він рідко ділився зі мною важливими історіями зі свого життя – і нагадував цим колекціонера, який більше боїться за безпеку своїх експонатів, ніж отримує задоволення від їх розглядання.

– Я пам’ятаю, що тоді Міцкевичева колона здавалася нам схожою на сторожову «вишку», одну з мільйонів у цій країні гулагів. Актори Польського театру оточили пам’ятник тісним колом на сходинках постаменту, а тайняки стояли трохи далі, на тротуарі. Згідно з традицією, ми прийшли з квітами: щороку так робилося з нагоди відкриття театрального сезону. Я пам’ятаю, що тоді ми принесли гладіолуси з біло-червоними стрічками. Можна було передчути, що станеться щось погане: з Польщі доходили якісь відомості про «Солідарність», в «них» Польща викликала дуже недобрі асоціації, а ми грали в Польському народному театрі. Ми поклали квіти, тоді «вони» підійшли і перевірили документи у всіх присутніх. Наступного дня кожен із нас вилетів із роботи чи був виключений з інституту. Люди шести національностей – за польський буржуазний націоналізм.

– А ти? – запитала я.

– А мене виключили зі списку студентів Львівської академії образотворчого мистецтва, хоча тоді вона ще так не називалася.

На старість Миколин батько подобрішав – якби тепер у нього був син шкільного віку, то він не змушував би його сидіти цілими днями в задушливому помешканні. З директорського крісла в Оперному він пішов на пенсію, зацікавився столярною справою – майстрував якісь незграбні стільчики і табуретки, захарастив подружню спальню, засмітив стружкою. З віком слабшала і його відданість радянському ладу, в ім’я якого він колись воював на фронтах Великої Вітчизняної, а також перебрався з Харкова до Львова: по-перше, роки роботи на керівній посаді навчили його, що окозамилювання, кумівство і бюрократія за цього ладу є нездоланними, по-друге, зробили своє й довгі спільні літа, прожиті з дружиною, серед родичів якої було немало членів УПА. І чим більше Миколин батько віддалявся від високих ідей, реалізація яких переповнювала його огидою і жахом, тим більше його колись пронизливий і проникливий погляд мутнішав – і при тому набував навіть якогось нового, жіночого виразу.

З Миколиною матір’ю все сталось інакше. Чим добрішим ставав її колись деспотичний чоловік, тим різкіше висловлювалася вона сама, чим менше він важив поза домом, тим упевненіше вона виходила назовні – передусім на збори різноманітних проукраїнських гуртків, а потім і на маніфестації. Це був грандіозний бліцкриг, хоча подруги дивувалися її динамічно прогресуючому ожирінню, яким вона, здавалося, зовсім не переймалась, бо для неї розширення, збільшення тіла було рівнозначним захопленню нових територій і відповідало дедалі сильнішому відчуттю, що цей дім і це місто належать їй.

На звістку про те, що Микола дістав вовчий білет за польський націоналізм, мати зблідла, схопилася за голову і моментально постановила: за будь-яку ціну це відрахування потрібно приховати від Миколиного батька. Тому вони домовилися, що протягом наступних місяців він, як і раніше, буде виходити з дому на цілий день, прикидаючись, ніби і далі ходить на пари. Водночас вона втаємничила чоловіка у свій план заволодіння цокольним приміщенням, що недавно звільнилося, бо помер його мешканець, іще довоєнний п’яничка. Миколин батько із запалом взявся до справи, відновив зв’язки в міськраді, залагодив формальності й здобув приміщення, яке ідеально підходило для того, щоби займатися його новим хобі. Але користувався новим надбанням він дуже недовго, бо помер від інфаркту через рік після подій під Міцкевичем, саме тоді, коли Микола робив перші кроки в новому вузі, який його прийняв.

Смерть батька спричинилася до того, що всі наступні Миколині успіхи – червоний диплом Харківської академії образотворчого мистецтва, робота сценографа в Оперному і навіть захищена кандидатська львівської альма матер – мали гіркуватий присмак. Голос Маріанни звільняв його від почуття цієї, безумовно, надуманої вини. Він переносив Миколу поза історію себе і своєї сім’ї, у ту царину, де є і важкість, і легкість, і ще багато інших часто суперечливих речей, з яких складаються особистість і особиста свобода людини.

Цього власне, я думаю, Микола шукав і в мені, тому-то він і почав наш незграбний і недоречний роман. Нічого доброго в нас не вийшло: як я зазначила на початку, я була цілковитим музичним безталанням.

Ленін

– Я б не хотіла брати тебе з собою, бо це місце не для дітей. Але якщо ти наполягаєш… Кінець кінцем, тобі вже тринадцять років, – сказала Аба.

Уже тоді я обходила Оперний широкою дугою, але то був винятковий день: вистава мала відбутися назовні, звідусюди надходили глядачі. Був вересень 1991 року, Микола на той час уже мав диплом сценографа і кілька років працював в Оперному. Того дня ми обоє стояли серед юрми, нічого одне про одного не підозрюючи, й обоє думали про Маріанну. Миколі здавалося, що у всій цій події забагато політики і замало мистецтва, тож його огорнула темна туга за її голосом – він розмірковував над тим, що її голосу нема ні на небі, ні на землі, і над тим, чим це «нема» відрізняється від його власного «є», і чи часом його власне «є» – або «єсм» – від часу її смерті не стало більш змертвілим, ніж було до того, як він познайомився з Маріанною. Мені – зовсім інакше подумавшись – згадалися її слова: «Ми – гумус, ми віддаємо життя, щоб удобрити ґрунт, та врожаю цієї землі ми не встигнемо побачити». Я уявляла собі, що беру участь в опері, яка видобулася за межі сцени, перед будівлю театру, і яку грають для всіх – «Искусство принадлежит народу!» – а Мамин голос веде у ній першу партію.

Я дивилась угору: тимпан театру, як завжди, увінчувала алегорія Слави з пальмовою гілкою в руках, виснажена тим, що вистави завжди відбуваються всередині будівлі, – можливо, якраз вона і скликала це зібрання. Золота пальмова гілка переливалася променями на сонці, але справжній цвях сьогоднішньої програми розташовувався набагато нижче, і тільки я не дивилась у той бік. Я заступала на край клумби з маргаритками, підборіддям торкалась тімені Аби: воно було містом на золотій карті її голови, з якого в різні боки розбігалися золоті нитки автострад, що зникали в густому переплетенні більш темних місцевих доріг-стежинок. Розгнівані обличчя оточували нас спершу одиничним колом, потім – подвійним і потрійним, я відчула, що ще трохи – і звідси не можна буде вийти, відтак нервово застібнула ряд ґудзиків на модній джинсовій куртці, яка залишилась мені від Мами, вона досі пахла тютюном і дорослими парфумами, в одному місці замість ґудзика була зачеплена англійська шпилька.

Я стояла, задивляючись на Славу, яка кивнула головою у момент вступу хору: нині мало обійтися без увертюри. Хор співав на два голоси: альти заводили проти паплюження вождя, а баси вимагали його скинути, між ними мовчки стояли курсанти військового училища, ще не знаючи, чи їхню партію включено до спільної партитури. Пам’ятаю, що альти, себто противники скидання, були знервовані та плаксиві, загорнуті в шарудкий целофан, що огортав і закутував жорсткі головки червоних гвоздик, баси ж – прихильники – старі, спрацьовані та міцні, на їхньому боці виступали темноокі святі з церковних хоругв. Серед альтів були вчительки з моєї школи. «Чому вони його захищають? – дивувалась я. – Навіщо їм він? Хіба вони не читали про червоний терор? Чи, може, в них не розстріляли тата? Не вислали дідуся на Сибір? „Ми гумус, віддаємо життя, щоб удобрити ґрунт, врожаю цієї землі ми не встигнемо побачити“, – казала і повторювала Мама. А вони – що вони хочуть удобрити своїми сльозами?»

– Руки геть від Леніна! – заводили альти.

– Чемодан – вокзал – Росія! – відгиркувалися баси у відповідь.

– Хай би нарешті винесли труп із того мавзолею та й поховали, – зауважила Аба. – Тоді воно перестане розсіювати злу силу і каламутити в умах.

– Матінко Божа, Заступнице наша, вчини так, щоби не дійшло до кровопролиття, – зітхнула біля нас якась жінка.

– Геть! Геть! Геть! – два хори зливалися в один.

«Зараз почнеться», – думала я, і мені вже здавалося, що я чую соло. Ми – гумус. Ми – не встигнемо побачити.

– Форте!

Я знову дивилась угору: обидві руки фігури-алегорії застигли в жесті, який передавав оркестрові весь час один і той самий сигнал, а тоді зненацька почувся гуркіт – золота пальмова гілка впала на голови учасників вистави, руки Слави нарешті звільнилися.

– Форте! Форте! Фортісімо!

Раптом у хористів змішалися ноти, аркуші з нотним записом полетіли на землю, голоси почали фальшувати, до мене долинули вереск, брязкіт, зойк, мене відпихали від Аби, я присіла на землю, схрестила руки на грудях, стиснула їх, а тоді сплела пальці за спиною, мені на голову сипалися пісок і недопалки, а та жінка, що зверталася до Матінки Божої Заступниці, переказувала, ставши навшпиньки:

– Відставляють хоругви. Ті в тих виривають гвоздики. Шмагають їх ними по обличчю. Ті плюють на синьо-жовті прапори. Їх розділяють солдати.

Від сидіння навпочіпки в мене боліли ноги, довелося вмоститися просто на плити тротуару, добре, що Аба зникла, а то би зайшлася голосити про мої застуджені яєчники. Сівши на землю, я помітила, що жінка, яка молилася до Заступниці, взута в чоловічі ортопедичні черевики різного розміру, певно, в дитинстві перехворіла на поліомієліт. Довгі шнурівки зв’язували не тільки халяви її черевиків, а й ноги, я здивувалася, як вона взагалі сюди дійшла, а тоді подумала, що, можливо, ноги всіх нас, тут присутніх, переплетені такими ж, як у неї, шнурівками, і кожен рух одного тягне за собою тисячі інших. У натовпі ніколи не можна сідати: затопчуть на смерть. Аба зникла. Ми – гумус.

– Форте! Форте! Фортісімо!

– Матінко Божа, змилуйся над нами, зараз повбивають одні одних!

Сірі тротуарні плитки – такі ж сірі, як і Володимир Ілліч. Його виготовив московський скульптор Меркуров, знаний на всю країну автор кам’яних Ленінів. Я вперто не дивилася на пам’ятник, та однак він стояв у мене перед очима: м’яв у руках і так уже пом’ятого картуза, височів на подібному до комина п’єдесталі, дивився вниз очима приреченого. Хтось вилив на його постамент відро червоної фарби: вона нагадувала все те, про що я хотіла б забути.

– Геть! Геть! Геть! – чи то горлали, чи то схлипували дедалі тихіше. То був великий день – навіть Зигмунт Горголевський присів на сірій тротуарній плитці поміж глядачів і роззяв, тримаючи в роті незапалену сигару.

– Але ж понаробилось, – механічно повторював він. – Наробилось. Робилось. Билось.

– Що ви про це думаєте? – запитувала я, не відкриваючи рота. – Ви раді? Ну, ще би. Але ж ви стільки років проіснували поруч, ви і Ленін. Наче під дахом однієї комуналки.