Текст книги "Дім з вітражем"

Автор книги: Жанна Слоньовська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 11 страниц)

– Коли під час війни нас евакуювали в Казань, Прабабка віддавала мені свою порцію хліба, – раптом сказала Аба. – Я весь час була голодна, бо росла, – додала вона, помовчавши. – Мені снилися скоринки хліба, які до війни я ховала під краї миски.

Я озирнулася, щоб іще раз подивитися на Прабабку в плащі та капелюшку. Колись я була страшенно вражена, коли вона показала мені свої фотографії з часів молодості, на яких була вдягнена в різні карнавальні костюми: якийсь тюрбан із пером, зірчаста туніка, розкішні шаровари. Розповідаючи про свої улюблені маскаради, вона пожвавішала, почала детально описувати тканини та крій тих костюмів, стишеним голосом зізналася, що під час одного з новорічних балів вогонь зі свічок, якими було прикрашено ялинку, перекинувся на шлейф її сукні, й сама вона чудом не згоріла; це було до війни, ще в Ленінграді. Говорячи це, вона раз у раз підносила руку до голови таким жестом, ніби поправляла вишукану зачіску. Зрештою, про волосся та нігті, на відміну від решти тіла, вона дбала завжди – ходила до перукаря, який робив їй стрижку, а потім сама бритвою зголювала собі волоски на шиї. Коли я була малою, то раз переплутала ту бритву з пилочкою для нігтів і жорстоко порізала собі пальці – кров зацебеніла струмком, як в Ісуса на образі. При цій нагоді Мама дізналася, що я порушую її заборону, і неабияк на мене розсердилася. А мене й далі тягнуло до темної Прабабчиної нори з піаніно.

Обвішані торбами, ми поверталися додому серединою Академічної, не заходячи вже ні до яких магазинів, та однаково я вважала, що ми йдемо надто повільно, щохвилини зупиняючись під кожною тополею.

– Чому ми повземо як черепахи? – поцікавилася я різким тоном, який здивував навіть мене саму. – Чому ти не можеш іти так само швидко, як я? – продовжила я, так і не дочекавшись від Аби реакції. – Я знаю, що ти хвора. Але чому ти хвора? Скажи мені, чому це так?

Аба й далі не відповідала, що означало, що я перейшла межі, які не можна переходити, задала запитання, які не можна задавати, вимовила слова, які не можна вимовляти, однак із цим уже нічого не можна було вдіяти: слово – не горобець, вилетить – не впіймаєш, тож я остаточно спалила за собою мости:

– Я не хочу плентатися за тобою! Це нестерпно! Я хочу побігати! Досить із мене цих сумок!

Я розвернулася і швидкою ходою кинулась навпростець, дивлячись поперед себе. Вона залишилася сама, апатична і мовчазна, а я бігла далі. Невдовзі я була вже наприкінці алейки, а може, на її початку, залежно від того, з якого боку дивитися, підстрибувала на одній нозі й почувалася дедалі гірше. Я не переставала нишком спостерігати за Абою, бачила її криві ноги в позаштопуваних колготах, навколо стояла купка сіток, які вона не могла підняти, з них стирчали батон і ковбаса. «Хай би вона була безтурботна і вільна, – думала я собі, – а не повільна і хвора. Хай би займалася чимось іншим, а не тільки покупками та приготуванням їжі, хай би вона перестала мене мучити». Я знала, що це дуже ниці думки, яких у жодному разі не можна собі дозволяти, та що я мала робити, раз вони самі в мені зароджувалися, певно, я також була ницою, от тобі й маєш, і вже годі було якось від цієї ницості відступити, вона вже мною заволоділа, я вже надто далеко відбігла, і водночас мені не було куди йти, вдома на мене ніхто не чекав. Тож я нерухомо стояла на газоні замість Фредра, якого поляки з Польщі забрали до себе, дивилася в бік кінотеатру імені Щорса – черга розсмокталася, фільм давно вже почався, я годувала голубів рештками рогалика, погойдуючись на шпичастих ланцюгах. Аба, певно, зустріла Прабабку, яка їй допомогла; ну і що, що вона старша, зате здорова, разом вони якось уже доплентаються додому, а я вирішила залишитися тут сама до вечора, бо власне щойно зрозуміла, що я – погана дівчинка, а погані дівчатка повинні залишатися самі.

Італійський дворик

Ми ніколи не зустрічалися у суцільно вкритих коричневою пилюкою коридорах Академії образотворчого мистецтва, де він викладав, а я навчалася, але я стала час від часу бачити його в центрі. Ми обоє були плодами Львова, яйцем, що його висиділо це місто, ми проклюнулися на львівських вулицях – і були вписані в них. Він – шпичастий німб Христа Засмученого з каплиці Боїмів, я – вирізьблена на її цоколі лев’яча паща, він – надтріснуті сходи до Домініканського собору, я – витерта клямка у формі шишки на дверях ренесансної кам’яниці, він – ґуляста бруківка на Пекарській, я – язик ще донедавна мовчазного дзвону на вежі Корнякта. Ми завжди ходили одними й тими самими вулицями, та лише тепер почали впізнавати одне одного: «Доброго дня!» – «Привіт!» – «Як справи?» – «Що нового?»… Я захоплено дивилася, з яким зусиллям він двигав свою переповнену печалями голову, мені здавалося, що її розривають зсередини шляхетні переживання, які пересічній людині були би не до снаги. Він водив мене то в одні місця, то в інші, показував свіжі нарости огидних меморіальних таблиць на прекрасних кам’яницях, критикував композиційні помилки нових пам’ятників і хвалив чудове знання анатомії в давніх скульпторів. Я завжди намагалася читати місто як книгу, але виявилося, що ось він – знає абетку. Біля фасаду одного будинку, з якого недавно обвалилася штукатурка, він сказав:

– Це мовою їдиш: «кава, чай, молоко». Щороку на весну Львів линяє, відкриваючи на фасадах літери з різних алфавітів. Нинішня влада ставиться до цього явища як до небезпечної хвороби. Щось на кшталт висипки. Симптоми, подолані в одному місці, з’являються щоразу в багатьох інших місцях. Проте доморощені лікарі впевнені у своїй кваліфікації та обраній терапії.

– І в них нічого не виходить?

– Поки що нічого. Але це… триватиме дуже недовго. Для мене вітраж на твоїй сходовій клітці – остання культурна мембрана міста. Якщо вона трісне, його вже ніщо не врятує.

– Падіння Рима? – невпевнено підказала я.

Він подивився на мене проникливим поглядом, може, аж занадто, і це глибоке проникнення почало мене хвилювати, я глянула на його руки, обручка на пальці виглядала як декларація моєї недоторканності, він пестив поглядом єврейські пам’ятки так само ніжно, як скляне дерево на нашій сходовій клітці, я опустила погляд на його старі шнуровані черевики, чорні та блискучі, наче поверхня платівок з операми в найкращому виконанні, яких у нашому домі ніхто не торкався багато років.

– Де можна послухати ваші лекції? – запитала я, проте він, вдаючи, ніби мене не чує, знову поринув у свої всевідаючі печалі, куди мені не було входу.

– Запрошую тебе на каву завтра о четвертій в Італійському дворику, – зненацька сказав, коли мені вже здавалося, що він забув, що я стою поруч.

– До зустрічі! – помахав мені рукою ще за хвилину, ні на крок не відходячи від літер на фасаді, ніби хотів так само, як і вони, залишитися законсервованим у цьому місці назавжди.

Наступного дня ми зустрілися в аркадному дворику, де колись втілений в образ Ромео колишній учасник війни в Афганістані скакав без страхової линви з третього поверху просто в обійми Джульєтти, а ще раніше прогулювалася Марисенька Собєська, однак тепер не було ні Ромео, ні Марисеньки, тільки непримітні працівники Історичного музею прошмигували балконами туди-сюди, а внизу за столиками засідали чоловіки з бородами і жінки в туфлях на високих підборах. Вони могли собі дозволити каву і розмови про мистецтво. Розкосоокі офіціантки пропливали з тацями, проминаючи пофарбовану в білий колір статую Феміди, яка, можливо, теж мала мигдалевидні очі, але цього не можна було перевірити, бо вони були зав’язані раз і назавжди. І добре, бо інакше вона би побачила, в який спосіб у дворик потрапляють польські студенти – кажуть охоронцеві при вході, що йдуть на каву, а тоді сідають під арками, нічого не замовляють і фотографують кожнісіньку арку по черзі, ігноруючи кричущі діри в бюджеті українського музею, та при цьому ще й забалакуються (десь там та щось там про перемогу під Віднем).

Микола вже сидів за столиком, його обличчя немовби заросло тютюновим димом, він палив добре знайому мені «Орбіту», його долоні займали всю поверхню стільниці. Я сіла поруч, але не могла зосередитися на розмові, нав’язливо думаючи про свої ноги, обтягнуті під столиком короткою спідницею, яку я чомусь вдягла саме сьогодні – на щодень я рідко носила щось інше, ніж джинси. Кава, яку він замовив для мене, була солодка і гірка, всередині в ній була якась м’якоть, відчутна у роті, я розтирала її язиком і ковтала.

– Удома я п’ю розчинну каву, – зізналась я.

– А ця тобі смакує?

– Так, – збрехала.

– Вона називається «Форт», її привозять до Львова з Перемишля. Одна пачка коштує гривню на Галицькому базарі. Я заварюю собі п’ять-шість таких кав щодня.

Я підняла на нього погляд і побачила, що замість довгого волосся в нього росли вуса від гущі з кави «Форт» – гіркі та солодкі. Я відчула спазм у серці, кава діє передусім на серце, говорила Аба. Кожен його палець був запаленою сигаретою, оповивав подвір’я клубами диму, такого, який я бачила по телевізору, коли Алла Пугачова співала сумну пісню про кохання. Цікаво, що скаже Аба, якщо я почну пити таку шкідливу каву? Зрештою, байдуже, я вже повнолітня, я сьогодні – несподівано для самої себе – вдягнула міні-спідницю. Я проковтнула останні грудочки м’якоті і відчула, як ноги вислизають з-під спідниці й починають самі собою підніматися по арках. «А непогані в мене ноги, – мимоволі подумала я, – стрункі, обтягнуті чорними колготками, на яких виграють сонячні промені». Я хотіла їх переловити і швиденько повкладати на місце, от тільки спідниця була не надто хапкою пасткою, а вони вже вподобали собі найвищі місцини італійського дворика і лазили по них, як коти, тоді як я, безнога і нерухома, мусила чекати на їх повернення, перш ніж Микола дотямить, що відбувається.

– Хочеш пройтися? – запитав він, гасячи сигарету.

Я з полегшенням погодилася. Коли ми простували через площу Ринок, всі частини мого тіла вже були приборкані й ходили, як виготовлений на німецькому заводі Вільгельма Штіле годинник на вежі ратуші. Ми наближалися до каплиці Боїмів, коли Микола раптом запропонував:

– Називай мене на «ти».

Я кивнула, але вже в наступному реченні замість легкого і впевненого «ти» видала тільки гикання: цей займенник душив мене, як мокроти, витікав, наче молоко з рота немовляти. Я не могла – так-от відразу. Я почувала себе недостойною, мені потрібен був час, щоби призвичаїтися. Ми зайшли в якусь браму, піднялися сходами, протиснулися повз якісь старі лахи, негембельовані дошки зробили мені дві дірки в колготах. «Нічого, – подумала я, – так їм і треба після того, що вони мені влаштували в Італійському дворику». Ми стояли на крихітному балкончику, дзвіниця Катедри була страшенно близько, здавалось, вона от-от упаде нам на голови.

Я боялася, що він зараз мене поцілує, а він почав говорити, як заведений, і то перехилявся через поручень, то обертався до мене, то знову повертався до постави urbi et orbi.

– А ти знаєш, що мій батько був директором Оперного? Я провів там усе дитинство, всі вистави знаю напам’ять. Коли мені було сім років, під час «Лускунчика» на сцені почалася пожежа. Опустили протипожежну завісу, яка може наглухо відрізати сцену від залу для глядачів. Вибухнула паніка, люди кинулися до виходів. А я взагалі не злякався. Я сидів і думав, що ця сценографія куди цікавіша за попередню. Саме тоді я й відчув, що хочу стати сценографом, хоча, природно, цього слова я ще не знав. А тобі мама розповідала, що одного разу під час «Аїди» в залі померла людина?

Він бомбардував мене десятками оперних спогадів, як із рогатки, а я вростала в кам’яну підлогу балкона: боялася пожежі так само, як глядачі того злощасного «Лускунчика», бо його слова знову роздмухували в мені вже погасле полум’я болю від втрати матері, руйнували насилу вибудувану рівновагу, здавалося навіть, що віщували катастрофу. Я знала, що цього разу не дам собі з нею ради: спершу запалає Катедра, з неї вогонь перекинеться на будинки поблизу, досягне балкона, на якому ми оце стоїмо, а тоді спопелить ціле місто – так сталося в 1527 році, і потім мешканці ще навіть не були впевнені, чи варто відбудовувати Львів на тому самому місці.

– Мені вже треба йти, – крикнула я і збігла сходами вниз, затуляючи долонями дірки на колготах. Він спустився за мною, не пришвидшуючи ходи. На мої прощальні слова не відповів.

Маніфестація

Я лежала на землі, міцно тримаючи її за ноги трохи нижче колін, Аба тримала її руки. А вона не зважала на жодну з нас, вихилялася у навстіж відчинене вікно: забула зафіксувати його гачком. Натовп вливався в нашу вуличку і, як тісто, осідав на сходинках будинку міліції. Мама кричала в трубку:

– Пов’язали? Скількох? Коли?

Це гамір за вікном і привів нас із Абою в її кімнату.

– У жодному разі не можна допустити кровопролиття. Вже спускаюся.

Легко сказати, важко зробити. Її руки і ноги були закуті живими кайданками.

– Це розлючений натовп. У них у руках каміння. Якщо вони спробують взяти відділок штурмом, цим усе не закінчиться. Міліція матиме претекст застосувати силу. Я повинна туди піти.

Мої пальці на її кісточках стислися ще міцніше.

– А?.. – значуще запитала Аба.

– Вячеслав Максимович уже виїхав з дому, але поки він сюди під’їде, все може статися.

Вона почала висмикувати ноги, безрезультатно намагаючись звільнитися, питала когось по телефону:

– Затримані хлопці – це студенти?

Темний квадратик паркету, на якому лежало моє обличчя, пахнув пилюкою, чиясь нога колись виорала в ньому криву борозенку, яка мене приваблювала: якби ж то я могла зменшитися, як хлопчик-мізинчик, зменшити ще й маму, взяти її за руку, як Стара Миша – Дюймовочку, і крізь шпаринку завести під землю, де на нас чекатиме кімнатка з накритим столиком, у затишній білій домівці над берегом річки, тієї самої, якою пливли Марі та Лускунчик, коли той уже перетворився на вродливого принца.

Тим часом Мама нахилилася наді мною і кількома вправними рухами розігнула мої пальці, навіть не дивлячись на мене. Увертюра відзвучала, флейтистки вийшли перекурити, контрабасист відкинувся на спинку крісла, і тільки скрипалі напружено чекали потужного, як завжди, вступу солістки.

Я почула лише, як грюкнули двері квартири. Вихилившись у вікно, я побачила, як вона продирається до входу у відділок, як люди розступаються, щоб утворити для неї коридор, як скандують її чотирискладове російське прізвище. Вона йшла трохи невпевненою ходою, але причиною цього були туфлі на шпильках, які ковзали по бруківці; вдягнена вона була у блакитну сукню з рукавами з буфами, що стовбурчилися на плечах. Вона дійшла до сходинок перед дверима у відділок, піднялася на найвищу і зробила руками такий жест, ніби хотіла злетіти увись. Люди трохи притихли.

Ой, у лузі червона калина похилилася,

Чогось наша славна Україна зажурилася, —

почала вона співати пронизливим сопрано, яке будило в уяві здогади про голоси сирен, а натовп вторив їй низькими, недобрими голосами.

Ой, у полі ярої пшенички золотистий лан,

розпочали стрільці січовії з москалями тан…

Я не вірила своїм вухам. Вона казала, що вони з Чорноволом домовилися завжди пропускати цей куплет. Не через, боронь Боже, страх перед владою, а щоб не підкреслювати національних поділів і не образити людей із російським корінням.

– Браття! – крикнула вона, закінчивши останній куплет. – Навіщо ми зібралися зараз у цьому місці?

– Наших хлопців, – долинуло знизу, – хочемо звільнити…

– Чи ви згодні, щоб я була вашим послом доброї волі, щоб я пішла від вашого імені в міліцію і спробувала з’ясувати, чи є які-небудь підстави тримати їх під арештом? – далі запитувала вона, а до мене дійшло, що вона зараз зірве голос, що її вже не врятує ні пиття сирих яєць, ні трав’яні компреси – сьогодні ввечері вона просто фізично не зможе вийти на сцену, і її не виправдає навіть Марія Петрівна з відділу кадрів, весела жіночка-пампушка, яка завжди робить це для співачок у перші два дні місячних (так, ці дні є для них офіційним приводом для звільнення від виступів). Петрівна вела загальнодоступний календарик менструацій співачок, і коли в котроїсь із них наближався термін, попереджала: «Третього числа така і така розсиплеться». Те, що зробила Мама, – це теж «розсипка», про яку не дізнаються глядачі. Вони будуть розглядати завісу Семирадського у свої позолочені біноклі, потім почнуть з нетерпінням постукувати пальцями по поручнях оксамитових крісел, а тоді на сцену вийде директор театру й оголосить, що примадонна сьогодні не зможе виступити, бо оце саме бореться за незалежну Україну. Чи у відповідь на це повідомлення вони зірвуться з місць і почнуть плескати? Потопчуть книжечки з лібрето і всі разом кинуться до виходу, побіжать під наші вікна співати «Червону калину»? А може, Маріанну просто замінить одна з солісток, які вже давно чекають нагоди вижити її з театру?

«Вона пішла в міліцію з власної доброї волі, там її закатують і вб’ють», – думала я, лягаючи в ліжко, щоби спробувати врятуватися сном. Ляльки мої були дуже помучені, всі три: Аліна, Арина й Аглая. У них була своя кімнатка в ногах мого ліжечка, а в кімнатці – всі необхідні меблі: диванчики, столик і навіть шафа, зовсім наче справжня. Я сама шила для них одяг на дорослій швейній машинці марки «Зінгер», розчісувала їх і заплітала їм косички. Коли вони були неслухняні, я їх роздягала і лупцювала по голих задках. Коли я сердилася, то розвалювала ногами весь їхній дім, топтала меблі, посуд і сукні, а наступного дня влаштовувала все наново – і вони знову сідали пити чай вмитими й зачесаними, в гарних червоних черевичках. Мої ляльки виступали на сцені, вміли співати, але радше в естрадному стилі, як Софія Ротару, а не в оперному, як Мама.

– Це опір через спів, – сказала Аба комусь за стіною, в її голосі було чути втому. – Типово для українського народу. А що ще залишається?

Я могла спати – на відміну від людей під нашим вікном, які не розійшлися по домівках, не сховали прапорів і не заспокоїлися.

– Уже дві години співають! – повторювала комусь по телефону Аба, коли я прокинулася. – Маріанна? На жаль, вона досі в приміщенні відділку міліції.

Аба відклала слухавку і вийшла на балкон. Дивилася на металеві двері, які зачинилися за її донькою, певно, згадувала радянську приказку: «Була людина – нема людини». Якийсь час здавалося, що чоловіки і жінки, щільно втиснуті у вузеньку вуличку, просто стоять у черзі, в одній із численних черг у цій величезній країні дефіциту, просто тепер вони чекають не на ковбасу, масло чи капронові колготи, а на те, щоб усіх їх забрали в «тюрьму», бо після пережитих сибірів, казахстанів і психушок були більше не в змозі терпіти те, що на цих землях називали свободою.

– Ну і куди вона знову попхалася? Зґвалтують, закатують, голову відкрутять. Нагадай собі! – Прабабка говорила пронизливо голосно, але в якийсь момент притихла – вона завжди так робила, бо слова «арешти», «репресії» і «тридцять сьомий рік» щоразу застрягали їй у горлі.

– Тихше, тихше! – заспокоювала Аба, обережно випихаючи її з балкона. – Дитина спить.

– Іди геть, ідіотка! – зашипіла на неї Прабабка. Вона зупинилася біля мого ліжка – і дивилася на мене доти, доки я не розплющила очі. Якщо в нашому домі хтось спав у нетиповий час, Прабабка переживала, що, може, цей хтось помер, і всіма способами намагалася сплячого розбудити. Ця звичка залишилася в неї з часів війни, коли вона багато разів ставала свідком людської смерті. Я бачила над собою її лице з криво підведеними бровами і довгою шпариною між губами. «Як так може бути, що вона досі жінка?» – замислювалася я, спостерігаючи за нею з-під вій.

Мама зненацька з’явилася на міліцейському балконі в товаристві двох майорів, які стояли так близько, що їхні погони торкалися крильцят із буфами на її плечах, приминаючи тонку тканину. Висота сецесійної балюстради не давала Абі побачити її руки. Певно, вони вросли в сплетіння балконних ґрат у формі рослин, які тільки через недогляд ще досі не були примусово вирівняні руками працівників силового відомства. Очі матері та доньки опинилися на одному рівні, але Маріанна не дивилася в бік Аби. Вона кричала до людей, що скупчилися внизу:

– Шановна громадо! Браття!

У відповідь прозвучало щось голосне і неодностайне.

– Наші хлопці ось-ось вийдуть на волю! Ці чоловіки, що стоять поруч зі мною, дали мені слово, – вигукнула Маріанна. Після паузи вона додала:

– Але нам усім ідеться не тільки про це. Найважливіше, що невдовзі стіни впадуть, а брехні настане кінець.

Пролунали оплески, хтось невпевнено затягнув «Червону калину», людське море захвилювалося, на його поверхні з’явилися двоє затриманих студентів, але тут-таки їх затягнуло знову.

– Слава! Слава! Слава! – пролунало на їхню честь, а небо почало цідити мжичку. Аба зняла вологі окуляри.

– Друзі! – кричав В’ячеслав Чорновіл, який нарешті добрався до міліцейських східців. – Час розійтися! Усі – додому!

Його слова були наказом – море знову почало напирати на береги будинків, у ляльковій кімнаті розігрався шторм, загойдалися підлога, ліжка і столи. Дверцята маленької шафи відчинилися, з неї на підлогу повипадали блузки, спідниці, а насамкінець – невелика сумка з найнеобхіднішими речами, яку кожна радянська людина повинна була мати вдома про всяк випадок.

Я чула голос Мами, вона повернулася, але знову збиралася у дорогу: негайно виїжджала до Києва, хоча сьогодні на вечірній виставі її ніхто не міг замінити. Що ж, однаково вона була би не в змозі сьогодні співати.

Лежачи в ліжку, я чула її слова, одночасно вслухаючись і в гамір під вікнами, який уже почав був стихати.

Ой у лузі калина,

Ой у лузі калина,

Кааалина-калина…

– Ще один твір про калину?

– Його любила Соломія Крушельницька.

Кааалина-калина…

Як гарно вона співає! Невдовзі я знову лежала коло неї на підлозі, обіймаючи її ноги, так ніби ми від самого ранку не зрушали з місця, її стрункі литки були обтягнуті сіткою чорних колготок, трішки вогких від поту, ноги кололися давно не голеними волосками і мали ледь-ледь вловимий запах несвіжого тіла – так часто пахло її ліжко, коли вона вранці вставала і йшла в душ, не знаючи, що тоді в нього залазила я і загорталася в її простирадла; «це так негігієнічно», сказала б Аба, але для мене цей запах містив необхідну для життя речовину, я намагалася перейняти її з пом’ятої тканини і зберегти для себе, щоправда, запах відразу ж розвіювався – і я залишалася сама, з роззявленим ротом і розчепіреними пальцями.

– Не їдь!

– Мушу. Це дуже важливо. У мене справа, яку ніхто, крім мене, не може вирішити.

– У тебе завжди важливі справи. Я їх ненавиджу.

Вона ігнорувала мої слова і тягар мого тіла біля своїх ніг, переглядала якісь папери і частину з них пакувала у валізку.

Ой у лузі…

– Обіцяю, що не буду заважати. Не озвуся ані словом, ніби глухоніма.

Вона перестала співати і з-під від природи чорних брів, вигнутих, наче пруття кутої сецесійної огорожі, подивилася на мене поглядом, який я могла витримати дуже недовго. Наступні слова впали на мою голову тяжкими ударами:

– Там! Куди! Я! їду! Нема! Місця! Для! Дітей!

Я послабила обійми. Нащо мені її тримати, раз вона однаково возноситься на небо, піднімається, загорнута в хмари, такі схожі на пухкі перини, витає у недосяжних висотах.

– Лишися зі мною.

– Зараз же вертайся до уроків! До ляльок! У мене півгодини до приїзду таксі, я мушу зібратися!

Задихаючись пилюкою, я виповзла за двері. Тепер вона не буде співати, аж поки не вийде з дому, а все через мене. На змоченій слізьми оббивці дивану з’явилися меандри плану вулиць міста, по якому все ще їздили однокінні кабріолети, які виконували ту саму роль, що й теперішні таксі, і я собі уявляла, що один із них, з опущеним верхом, так само везе співачку: не Маму, а Соломію, і не на вокзал, а до Опери.

Аба якраз закінчила готувати і засіла у своїй кімнаті. З чорної шкатулки, на кришці якої був вигравіруваний профіль чоловіка з великим орлиним носом, вона витягувала якісь малюнки. На неї я завжди могла розраховувати: Абу боліли ноги, тож вона нікуди не могла піти.

Вона показала мені портрети оперних співачок, які колись, ще в молодості, намалювала пером і аквареллю.

– Ну добре, – сказала я, – у той медінститут ти мусила йти. Але ж ти могла малювати у вільний час.

– Ой, ні, ні, моя дорогенька, аж ніяк не під час навчання в медінституті, до того ж новою мовою, яку я тільки-тільки почала вчити. Щовечора я брала українську книжку і читала її вголос, аж доки не починала хрипнути.

– Ну, тоді після інституту?

– Ти коли-небудь чула слово «распределение»? Після інституту ніхто не отримував роботи у Львові. Я на кілька років потрапила у глухе село під невеликим містечком – під Самбором. Щось там малювала, але мені був потрібен учитель. А позаяк учителя не було, я так і залишилася на любительському рівні.

У цьому селі вона вперше виявила, наскільки їй не вистачає Львова. Розлогого каштана, який ріс на подвір’ї їхнього дому і щовесни застромляв на їхній балкон дедалі грубіші гілки – ніби хотів простягнути їй велетенську руку допомоги і перенести туди, куди сама вона потрапити не могла.

Коли в сорок четвертому вони оселилися у Львові, її життя складалося із запахів і звуків, а про кольори доводилося подбати самій. У кімнаті її матері стояло піаніно, вечорами крізь шпарину під дверми звідти долинав сморід тютюну і дзенькіт посуду, а також гупання військових чобіт і цокання дамських каблучків упереміж із голосним сміхом. Вона зачиняла двері, замотувала голову рушником і малювала портрети оперних дів, портрети знайомих, малювала молодого чоловіка з орлиним профілем.

– Твої фарби смердять. Коли малюєш, не забувай зачиняти двері, – чула вона від матері.

Одного ранку Станіслава стояла в кухні в халаті, міцно підпираючи своє вихудле тіло з обох боків долонями, ніби хотіла запобігти його неминучому руйнуванню. Вона кричала:

– Передай своєму кавалерові, який годинами вистоює під нашими вікнами, хай знайде собі іншу! – а тоді в’їдливо докинула:

– Шопен!

Аба дивилася на неї – і відчувала, як від нестерпно болісного жалю в неї підкошуються коліна: війна закінчилася так багато років тому, а мати й досі виглядала як жертва недоїдання, і вигляд її тіла щоразу викликав у Аби екзальтацію. Тож Аба із запалом сказала:

– Так, мамусю! Буде так, як ти схочеш!

– Ти кохала того Шопена?

– Цссс! – Аба сердилася, махала руками. – Яке це має значення? Я повернулася до Львова, почала працювати в лікарні, часто понаднормово. Потім вийшла заміж, народила доньку. Ти ж знаєш, відразу після пологів я захворіла на ревматоїдний артрит.

Кольори почали переважати тільки через багато років – тоді, коли вона отримала квартиру в будинку з вітражем. Вона записалася на вечірні курси графіки і живопису для студентів, не боялася виглядати смішною. Казала, що «літає» на ці заняття. Розгойдувалася, спираючись на здоровішу ногу, і вистрілювала своє тіло вперед – таки справді літала. Тоді якраз вона і намалювала більшість картин, які висіли у нас на стінах.

– Що ти думаєш про цей букетик? – вона показала мені ескіз на розкладеному мольберті, замкнувши свою дорогоцінну шкатулку з малюнками. Букет соняшників мені подобався, але тон, яким запитала Аба, був дитячим і невпевненим. Тоді я подумала, що так само, як мої ляльки є ніби-співачками, так і Аба є художницею – чи то є ніби, чи то ніби є.

Балкони

Тієї зими, а то був дев’яносто дев’ятий рік, людям на голови почали обвалюватися балкони, і прогулянки попід будинками стали небезпечними.

– Пам’ятай про голову, – говорили кожному, хто виходив із дому.

«Учора на Н-ській вулиці з третього поверху будинку номер шість балконна штукатурка звалилася на голову жінці, яка проходила внизу, – прочитала я в газеті. – Попри невелику вагу цих архітектурних елементів, жінка опинилася в лікарні з серйозною травмою. Працівники районної адміністрації сьогодні усунули всі виступаючі елементи старовинного фасаду, щоб запобігти таким випадкам у майбутньому». Я уявила, як у Миколи від гніву звужуються очі та як він вирушає на пошуки сплюндрованого фасаду. «Ніхто не може порахувати, скільки в нашому місті небезпечних балконів», – заявили депутати міськради, легітимізувавши таким чином подальші балконопади. Іноді балкони обвалювалися разом із людьми, які на них стояли, траплялося, що, падаючи з верхнього поверху, вони по дорозі змітали всі наступні, аж до самого низу.

Те, що залишалося після балконопадів, усували рідко, ще рідше дбали про ремонт вирв, які в результаті з’являлися на фасадах: у місті, як і в нашій квартирі, діяв принцип, що всяка зміна є проявом Провидіння і Божої волі. Микола стверджував, що це навіть на краще: втручання ремонтників призвело б до латання шляхетної сірості кольоровим пластиком, що було значно гірше для міста, ніж повільний самостійний занепад.

Тієї зими стало абсолютно очевидним, що за минулі багато століть місто втомилося рости вгору, і що починається процес зсування вниз, немов нестримна лавина, яка тягне за собою перемелені в кашу нерівності місцевості, змішані з камінням і брилами землі. Було невідомо, чи вслід за балконами не посунуть в обвали, скажімо, дахи, а за ними – й цілі будинки, дороги і люди, чи їх стихія не вимете звідси деінде, у бозна-ким визначене місце.

Тієї зими було неможливо переміщатися швидко: підошви залегких, вічно промочених чобіт, які приходили до Львова в посилках із таких міфічних країн, як Швейцарія, ледве давали собі раду з брудними неприбраними кучугурами. Пенсіонерки шкутильгали з загіпсованими кінцівками. Вони нарікали найменше з усіх, бо пам’ятали гірші часи: війну, голод, етнічні чистки – і передчасну смерть чоловіків. Їхні досконало натреновані навички вкупі з біблійною ієрархією цінностей складалися у підвалини виживання значно гірше пристосованих до випробувань нащадків. І справді, в дев’яності роки смерть косила передусім сорокарічних.

– У мене таке враження, ніби мої ровесники сіли всі в один потяг і поїхали, а я залишився на пероні, – сказав мені тоді Микола.

Тієї зими ми бачилися спорадично, завжди під приводом дослідження історії якоїсь пам’ятки архітектури. Після зустрічі в Італійському дворику він уникав оперних спогадів: очевидно, відчув мою тривогу, але було вже пізно: вони впали як грім на мою бідну голову, це було і страшно, і хвилююче, й щемко, я не мала уявлення, як це все назвати. Я наново переживала смерть матері, але цього разу голод, викликаний її відсутністю, проростав із пристрасті до її коханця.

Кожні два-три дні планово вимикали світло. Цілі вулиці занурювалися в сутінки, а пізніше – в морок, у вікнах з’являлися маленькі вогники, я уявляла, що всередині лунає церковний спів, і тільки міліцейський відділок світився мирською електрикою. У темряві Аба вмикала на повну гучність «колгоспник»: