Текст книги "Дім з вітражем"

Автор книги: Жанна Слоньовська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 11 страниц)

Що правда, те правда: вона ні разу для нього не заспівала. Вона відчувала, що вибух емоцій, який потрясав її єство, конкурує зі співом, бо в її тілі ця любов розташувалася саме в тому місці, яке раніше займав голос. У той період голос нагадував про себе дуже рідко, і лише під час пристрасних статевих актів несподівано здавалося, що тягар її коханого притискає щось на кшталт пізньої вагітності, хоча її живіт тоді був пласкіший, ніж животи найстрункіших балерин.

Після Германового листа голос повернувся з вигнання і почав викидати коники, шукаючи нового виходу, а вона не вміла його приборкати, і під час істерик, які повторювалися дедалі частіше, їй траплялося, немов навіженій, пронизливо кричати, квилити і зойкати, а також низько ревіти і скімлити. У кращі дні голос змушував її підніматися на якесь імпровізоване підвищення в домі та, зі слухачами або без, виконувати улюблені арії. Рятуючись від цих пасом звуків, Аба почала малювати образи, зокрема відомого мені Ісуса в терновому вінку, із зеленим волоссям, із цівками крові та з добре помітною у напіврозкритому роті щілиною між верхніми різцями.

У ще одній коробочці лежали фотографії офіцерів.

Біля деяких стояла Станіслава – дивлячись просто в об’єктив, завжди за вуаллю тютюнового диму, а на обличчі кожного з її супутників був такий вираз, як у Юрія Гагаріна після першого польоту в космос. Протягом багатьох наступних років Прабабка працювала в облраді, а у вільний час безкорисливо займалася тим, що ставила голоси обдарованим військовим – тим, які вміли добре вести чоловічу партію її улюблених дуетів. Спонтанні заняття зі співу відбувалися в її квартирі. Аба слухала з-за дверей.

– Портрет дідуся Олександра, – зауважила я.

Минуло вже багато років після війни, коли біля Прабабчиного берега пришвартувався Олександр Пабіян, народжений під Донецьком маломовний керівник львівського гарнізонного оркестру.

– Вибачте, але це не та тональність. Як ви взагалі керуєте тим вашим оркестром?

Він сподобався вдові своєю покірливістю і меланхолійністю, яку вона спершу помилково взяла за поетичну тугу, а ще тим, що був значно молодший за неї: вона починала старіти і не вміла прийняти це з гідністю. Невідомо, чи вони коли-небудь позували для спільного фотознімка, на якому він би мав нагоду продемонструвати Гагарінів вираз обличчя – якщо й так, то знімок цей, поза сумнівом, пізніше було знищено. Аба додала його портрет до купки інших, притиснула до грудей і занесла у свою кімнату, але, безумовно, не поклала в чорну шкатулку з профілем Шопена на кришці. Керівник оркестру почав відвідувати Прабабку в той період, коли Аба була закохана в піаніста.

– Мамо, можна, я піду сьогодні ввечері?

– З отим грайликом? Мови нема.

– Чому, мамо? Чому?

Бравурні акорди та рясні сльози – Шопен не мав бунтарського темпераменту, плакав уночі, плакав на пероні, а потім у поїзді й після прибуття на Повернені землі, плакав, бо її мати не дозволила їм одружитися. Їй залишилися полонези, листи в чорній шкатулці та ще оті сльози, що позначили недоступний для неї осяйний шлях на Захід. А потім її матері спала на думку диявольська ідея видати дочку за свого молодого коханця, який мав забезпечену кар’єру і не планував залишати Львова.

Шлюб відбувся в робочий день, його вділив останній пробощ костелу святої Марії Магдалини (костел невдовзі після цього було перетворено на студентський клуб Політехніки). На першій спільній фотографії молода пара стоїть перед головним входом до Опери; знімок відкадровано так, щоб не було видно пам’ятника Леніну. Олександр у цивільному одязі: високий капелюх, важке зимове пальто і модні тоді брюки-кльош. На цьому фото він виглядав так, ніби йому наказали вдягнути театральний костюм, а вираз обличчя мав такий, ніби його силою затягли фотографуватися. Над молодим уже піднімався привид депресії, над молодою – мара невиліковної хвороби, яка мала перетворити її на інваліда.

Хоча Станіслава сама схиляла доньку до цього подружжя, проте зненавиділа Олександра в ту ж таки мить, коли він переступив поріг квартири в ролі її зятя. Протягом наступних багатьох років спільного життя вона належно розпорядилася цією ненавистю, оселила її в кожній кімнаті, у кухні й у ванній, виплекала в кожному предметі домашнього господарства, зготувала в кожній страві, вмістила в кожне промовлене слово. Це була руйнація масштабів атомного вибуху. Дідусь весь час був сумним і помер замолоду. Абі діагностували хронічну хворобу. Мама народилася не внаслідок любові – тому й загинула.

– Мамо, ти зруйнувала моє життя.

Жодні бунтівничі слова так ніколи і не прозвучали. Донька послухалася матері, за що та почала зневажати її ще більше. І так воно тривало роками: мовчання однієї викликало зневагу іншої – і навпаки, мовчання зжилося зі зневагою, цей сплав до кінця життя з’єднував матір і доньку сильніше, ніж багато років тому – той факт, що тіло однієї з них з’явилося і розвинулося в тілі іншої. Але ось народилася внучка – і зробила спробу вирватися з цього ембріонально-маткового ув’язнення.

– Бабцю, я подала документи на вокальний факультет консерваторії.

– Мови не може бути.

– Чому, бабцю?

– Бо в тебе нема таланту. Ти все життя будеш жити в злиднях.

– Бабцю, я прийняла рішення стати співачкою. У мене є талант. Чуєш?

– Я зараз відкрию вікно і буду кричати на всю вулицю, що рідна внучка мене катує. Зараз сюди прийде міліція.

– Я сама відкрию тобі вікно. Кричи! Кричи голосніше! Давай!

Мама не панькалася з найважливішими словами.

Останній зальотник з’явився у Прабабки вже на пенсії, через багато років після смерті зятя. Самотній учитель гри на скрипці готував для неї дієтичні обіди і водив на прогулянки. Їй подобалося, як він для неї грав, за найдрібніші провини вона била його по лиці. Незважаючи на вмовляння, вона так і не погодилася переселитися до нього: не хотіла «кидати сім’ю». Я пам’ятаю день похорону цього добросердого чоловіка – Прабабка не поїхала на цвинтар, а чекала, коли знайома принесе їй що-небудь із поминок. Було літо, Прабабка в чорних мереживних рукавичках і капелюшку з вуаллю сиділа охляп на стільці, а я сновигала навколо неї в одних лише рожевих трусиках. У якусь мить вона роздратовано сказала:

– Ти – безсоромниця! Подивися в дзеркало, як ти непристойно виглядаєш. Ці труси геть облягаючі, видно все, що в тебе між ногами!

Тоді я підійшла до дзеркала і переконалася, що вона права, хоча раніше мені б це і на думку не спало.

Я здмухнула пил із лібрето і розклала їх за датами видання. Неосвітлена поверхня стіни з боку подвір’я стала морем, а я – аквалангістом, який шукає в ньому перли. Моя прабабця була нереалізованою оперною співачкою, моя бабця – нереалізованою художницею, моя мама була реалізованою оперною співачкою, я буду реалізованою художницею, моя донька буде нереалізованою оперною співачкою або реалізованою художницею, донька доньки буде, залежно від того, що вибере моя донька, або реалізованою оперною співачкою, або реалізованою художницею, нереалізованість схрещена з реалізованістю дає реалізованість, як у математиці. Ми немов матрьошки: одна сидить в животі іншої, не зовсім відомо, котра в котрій, відомо лише, котра жива, а котра вже нежива, ми мов матрьошки, прострелені навиліт одним пострілом, а я ж бо раніше думала, що Прабабки в цьому ланцюжку немає. Вона була нереалізованою оперною співачкою, тому Аба – нереалізована художниця, а моя Мама, хоч і була примадонною, померла.

Аба повернулася по решту паперів, взяти всю купу за раз вона була не в змозі.

– На старість вона співала в Катедрі, – зауважила я.

– Дуже рідко – і тільки в будні. У неї була подруга в катедральному хорі.

– Праведник проживатиме на Твоїй святій горі. Господи, хто перебуватиме в оселі Твоїй, хто проживатиме на Твоїй святій горі? Той, хто в досконалості ходить і чинить по правді, хто говорить правду у своєму серці. Прааааведник проживатиме на Твоїй….

Меса тривала в сяйві оправлених у золото ламп, але її, як завжди, ніхто не запросив на сцену. Перед смертю на ній було дуже багато білої зморшкуватої шкіри, яка покривала її, немов пообтріпувана фата. Можливо, вдома, за зачиненими дверима своєї кімнати, вона стягувала її з себе, як царівна-жаба, і випускала зсередини струнку Чіо-Чіо-сан, яка виконувала свої найкращі арії, а ми ж собі думали, що це телевізор. Ми бачили сиве волосся з дитячим проділом посередині, окуляри з грубими скельцями, прикриті халатом слоноподібні ноги, по яких стікали цівочки сечі – кап-кап-кап, вона стежила, щоби джерело ніколи не висихало, йшла до кухні зі слоїком, прикладала до чайника палець з наманікюреним нігтем, наливала воду. До кінця життя вона дбала про манікюр.

В Аби були спухлі руки, вона тримала в них ганчірку, стирала пил з обличчя смарагдового Ісуса. Він усі ці роки дивився, як Прабабка ріже ковбасу на цераті, як насилу пережовує її рештками зубів, як лежачи дивиться чорно-білі фільми, слухав, як вона голосно пукає, зітхає, мугикає пісні. Чи, може, вечорами Ісус чекав, коли вона вимкне телевізор і, масуючи своїм древнім задком рипучі диванні пружини, сяде і широко повеслує руками в Його бік?

– В ім’я Отця і Сина, Єзуєзує…

А може, Він дивився, як на її щоках з’являються сльози, а вона зиркає з-під окулярів, перевіряючи, чи хтось їх помітив?

– Погана дочка, погана внучка, не запрошують матір до спільного столу! – нарікала вона. Казала це – кому: мені чи Йому? Чи Ісус чув, як вона обзивала свою доньку в кухні?

– Ідіотка! Дебілка! Скотина!

– Сама така, – відповідала їй Аба зі сум’яттям у голосі.

Мати зачіпала її задом у вузькому кухонному проході, навіть штовхала, з дірки в стіні на кривий лінолеум цівкою сипалася суха штукатурка.

– Курва безсоромна! – шипіла вона, чатуючи в передпокої на внучку, що поверталася з театру. – По яких підворіттях шлялася?

Ми були мов матрьошки, але тільки втрьох. Для неї не знайшлося місця в ланцюжку, вона була недоброю, ніхто не плакав, коли вона померла.

Відколи двірничку посадили, наше подвір’я почала замітати Люба. Вона ходила розчухрана з мітлою і совком у руках. У темний каналізаційний колодязь, у який діти двірнички виливали вміст свого відра, вона кидала сміття, а також трупики вбитих нею голубів. Їх поїдало чудовисько, що жило на самому дні, воно ж таки ковтало останні сонячні промені, що переповзали подвір’ям. Що ж, кімната Прабабки виходить на північний бік, у ній завжди було темнувато.

– Ці брошурки вже не мають ніякої цінності. Ми віднесемо їх до Оперного суто як історичну цікавинку, – сказала Аба про лібрето, повернувшись без фотографій, які їй нарешті вдалося десь сховати. – У цій кімнаті влаштуємо їдальню, – вела далі вона. – Тепер ми вже не будемо ходити з їжею з кухні в середню кімнату, завдяки цьому нам буде легше підтримувати килими в чистоті.

Польсько-українська війна

– Мене болить голова, думаю, зараз почнеться приступ мігрені, – промовила я тихим дитячим голоском, знаючи, як жалюгідно це прозвучало.

Микола не чув чи прикидався, ніби не чує, він прямував у бік вулиці Театральної, де запланував першу зупинку нашої прогулянки.

Стояла погідна червнева пообідня пора, а я думала, що цього літа мої вулиці було позбавлено тіні та вологості, мої вулиці потемніли і почали мене звинувачувати, щодня вивішуючи прапори з чорною стрічкою, звинувачували і його, назавжди загорнувши у веселку семи різновидів похмурості, тільки-от його це нітрохи не пригнічувало, навпаки, здавалося, ніби він підріс, я не сягала йому навіть до плеча, він здіймався вгору, ніби мав Персеєві крильця на своїх сандаліях художника, ніби він мав їх і на своїй сумці художника, яку завжди носив на плечі. Я тягнулася за ним зболена, ледве волочила ноги, повзла як черепаха. «Усе могло би виглядати інакше, якби ми залишилися друзями», – думала я. «Якби ви зберегли чистоту», – підказували світлі стіни Катедри, повз яку ми саме проходили, яку я почала уникати, бо ефірний Ісус усередині почорнів і лице мав ніби обвуглене.

– Просто і ясно, як удар сокирою, – пояснював Микола. – Одного дня місто розкололося на дві частини.

«Десь я вже це чула», – подумала я, от тільки не могла згадати – де і коли.

– Ти права, – підтвердив він, хоча я не озивалася, – попередня цілісність була всього лише ілюзією, а ти ж бо знаєш, як приємно жити ілюзіями.

Ми пройшли повз школу і вічно закритий Природничий музей імені Дідушицьких, зайшли в колишній Будинок офіцерів.

– Не дивися на меморіальну таблицю, – наказав Микола, затуляючи мені очі, ніби шорами. – Мало того, що вона негарна, то ще й наводить хибні відомості.

Ніхто нас не зупинив у холодному холі, ми піднялися сходами вгору.

– Звідси все почалося. Тут містився Народний дім, головний культурний центр тодішніх русинів, які все більше почували себе українцями. Специфікою цього будинку є три входи з боку трьох різних вулиць: Театральної, Корнякта і Вірменської. Немає такого місця, з якого одна людина могла би тоді стежити за всіма ними одночасно. Саме з цієї причини Вітовський вибрав цей будинок на місце для генерального штабу українського війська – Січових Стрільців.

Я подивилася у вікно, Миколина фігура заступала срібну кульку на вежі ратуші, над якою розвівався український прапор, і за мить, здавалося, вже сама ратуша говорила мені:

– Вояки Вітовського мали неабиякий клопіт із тим, щоби знайти достатньо великі шматки синього і жовтого полотна, яке мусило би замайоріти над ратушею в ніч на перше листопада. Нічого такого в польському Львові не було. В останній момент ситуацію врятував сторож «Народної торгівлі» – витягнув прапор, який вивішували на крамниці з нагоди великих свят. Після війни його зберігали в музеї. А потім цей прапор знищили совіти. Це перший експонат моєї уявної колекції, яку я хочу тобі сьогодні показати.

Із верхівки вежі стікали – аж до самої землі – дві плахти яскравої тканини, тягнулися за нами вулицею Театральною, я потайки приміряла їх до Миколи, загорнула в них його тіло, хотіла знати, чи йому би личило мучеництво, але мої фантазії розбилися об його суворий погляд – він не збирався ділитися зі мною спогадом про тіло, загорнуте в прапор. Інші руки відкрили і поцілували знайомий шрам між лопатками, інший язик злизав засохлу кров із веснянкуватих лугів, інші долоні обрядили тіло і припасували його до твердої постелі труни.

– У ключових точках міста Вітовський наказав встановити кулеметні гнізда. Стволи кулеметів цілилися в перехожих на площі Святого Духа і на Гетьманських валах, стирчали з балкона Опери, з тераси кав’ярні «Віденської».

– Стріляти звідти – це місцева традиція, – пожартувала я, але ніхто з нас не усміхнувся.

Адже були й інші традиції – наприклад, грати в шахи на алеї, що вела до Опери, ми саме проходили повз лавочки з пенсіонерами: «Доброго дня!» – «І вам доброго!» – «Дозвольте?» – «У мене білі, отже, я починаю…» – «Тепер хід чорних…» – цікаво, хто виграє цю партію?

– Перше листопада дев’ятсот вісімнадцятого року було для Львова трагічним днем. Початком кінця міста – такого, яким воно було доти. І не має значення, як війна точилася далі. Не має значення, хто переможець, а хто переможений.

– Потрібні два паралельні міста з двома різними назвами, Львув і Львів – це те, що тоді вийшло на яв, так? – запитала я. – Два міста – але з одним і тим же Ринком, трамваями, каштанами? Одначе місто було одне, і тому почалася війна, яка його дощенту розполовинила?

Присадкувата будівля Опери ледь мріла на гладенькій поверхні наповнених газом кульок, які пучками росли з рук торговців уздовж алеї, вони були частиною поганої сценографії – настільки ж поганої, як сценографія її похорону: прапори, юрми, оркестр. Інший хтось подарував їй останній погляд, інший замкнув труну.

– Будь обережна з каналізаційними люками, – застеріг Микола, коли ми обходили театр, – вони не завжди щільно закриті, в них легко можна провалитися.

Вулиця Городоцька виглядала немов розпечений тунель без жодного деревця, тут трамваї, легковики і маршрутки ламали одні одним плани на смузі перешкод, тобто на горбкуватій бруківці, ми вийшли на проїжджу частину, ігноруючи правила дорожнього руху, з усіх боків нам сигналили, а ми котилися по колії, ніби два трамваї, а може, як трамвай, складений із двох вагонів.

– Я не поведу тебе по місцях бойової слави жодної зі сторін. Не покажу героїки і символів, уникатиму зачовганих формулювань на кшталт «захисники Львова». Нічого не скажу про дітей, яких пізніше назвали «орлятами». Покажу лише кілька відкинутих або забутих речей. Таких, які не вкладалися в легенду.

Після злощасного прапора був невдалий вибух. Микола розповідав, а я собі все це уявляла – українських хлопців, загублених серед чужих їм міських кам’яниць, польських хлопців, яким, хоч вони й були в себе, не вдалося підірвати казарми: може, тому, що в попередні роки вони готувалися до чогось іншого, ніж підривання казарм. Пісок був усюди, у чоботах і в повітрі, він здіймався навколо, розсипаний по бруківці, здавалося, що зараз повіє вітер – і почнеться піщана буря, під час якої пил, змішаний із теплим повітрям, підніметься понад головами і трамваями, і понад куполом святої Анни – церкви, розкаряченої між вулицями Городоцькою і Шевченка; церкви, яка в радянські часи була меблевим магазином.

Не піском, а іншою, світлішою речовиною напихали собі кишені польські студенти, потім вони спускалися в каналізаційні канали, добре почуваючись у клоаці рідного міста, раз у раз доходили під землею до казарм Фердинанда, найбільш висунутого на захід причілка українського фронту. Працювали як ті мурахи, з повними кишенями снували вгору і вниз. Вороги обстрілювали їх із казарм, і їм навіть на думку не спало, що в цей самий час до них добираються з-під землі, що в підвалі з кожним днем росте гора небезпечного порошку.

Клоака коханого міста. Канал під театром. Найбільший сором мого життя.

У день «Д» вулицю струсонуло, але казарми Фердинанда навіть не здригнулися. Поляки з вулиці Бема неправильно розрахували відстань: бабахнуло на кілька метрів далі, ніж треба.

«Я тебе кохаю», сказане під примусом, «я тебе кохаю», яке нічого не варте, «я тебе кохаю» – єдине й останнє перед смертю, після чого вже нічого не можна буде виправити.

Ті, в казармах, панічно боялися вогню. Ірраціональна паніка прокидалася в них від вигляду палаючих просяклих гасом ганчірок, які в багатьох місцях одночасно призводили до початку пожежі. Хлопці з казарм зростали у сільських хатах під солом’яною стріхою, вони не знали, що грубезні кам’яні мури вогонь не здатний пожерти так легко. Серед цих хлопців був поет Роман Купчинський. Він саме сидів в одній із кімнат, коли раптом зайнялися двері. Кілька секунд – і язички полум’я перетворилися на палаючу стіну, яка посунула на нього. Води не було, під рукою стояла каструлька борщу, Роман блискавично її вхопив. У червону пащеку вогню хлюпнула червона рідина. Так мирні плоди тихого підльвівського села здолали звіра війни.

Зовсім інакше бувало, коли звір приходив до мене уві сні – я не мала як захищатися, та й навіщо? Він ніби не цікавився мною, але й не дозволяв мені вийти, я мусила на нього дивитися, це було в цирку, але не у справжньому, на Городоцькій, де на арені здіймали куряву жовті пантофлі клоунів і танцювали дресировані котики з бантиками, а в якомусь незнайомому цирку, влаштованому в колишньому костелі. Там відбувався сольний виступ звіра – він танцював без страхувальної лонжі під самим куполом, він жонглював кульовою блискавкою, показував акробатичні трюки перед глядачами, які ревли і реготали. Мене пронизував холод від думки, що я беру участь в оскверненні святині, що дивлюся на те, як страшний звір господарює там, де місце належить шестикрилим серафимам. Я все більше крижаніла і крижаніла, аж настала мить, коли чудовисько розгойдалося на трапеції і під залпи реготу полетіло над головами спраглих видовища просто на мене. Коли цей звір опинився на відстані простягнутої руки, він видув просто мені в лице кульку з жуйки.

Після розпаду імперії будівля цирку на Городоцькій почала занепадати. На фасаді шматками відлуплювалася штукатурка, а тротуарні плити біля входу розкришилися, втративши свою колишню форму, утворилися виступи, вибоїни і викривлення. Так, як воно буває з людьми, чиї обличчя під старість розкривають усю правду про їхні життєві вибори, – і тут також дитяча ідилія, позбавлена змоги прикидатися такою й далі, оголила всю свою пронизливу бридоту. Лице Маріанниної матері – кульгавої недійшлої художниці – Микола втік із похорону ще й тому, що хотів уникнути необхідності дивитися на це лице.

Ми проминули цирк, піднялися на пагорб, увінчаний витонченим храмом.

– Наступний мій експонат – це листи, – сказав Микола. – У дні, коли поляки й українці вбивали один одного, двоє архиєпископів писали один одному листи, які кур’єр проносив через лінію фронту.

Над собором святого Юра майорів біло-червоний прапор. «У Шептицького – Польща, а в мене – Україна, – писав архиєпископ Юзеф Більчевський. – Хай би братовбивча війна чимшвидше ся скінчила, бо ж по всім чекає нас Суд Божий». «Під час обшуку в моєму палаці, – скаржився у відповіді Шептицький, – польські солдати переглянули все приватне листування». Більчевський на це відповідав, що не може спати, бо українські кулі влучають у його вікна, і пропонував, щоб у найближчу неділю всі троє, вони й архиєпископ Теодорович, «кожен у своєму соборі місто і країну довірили Найсолодшому Серцю Господа Ісуса, з проханням відвернути від нас громадянську війну й анархію». Відрізок між двома пагорбами і справді невеликий, від святого Юра можна блискавично збігти вниз, а тоді залишається ще тільки трошки вгору, до палацу біля підніжжя Високого замку. Йти прямою дорогою не було змоги, всюди барикади й патрулі, всюди стріляють, тому кур’єр ховався в бічні вулички, в купи неприбраного від початку війни листя, у якийсь момент йому здалося, ніби він ступає не по листю, а по листах, які він у цю війну носив із одного пагорба на інший, від Шептицького до Більчевського – і назад. Надворі листопад, рано темніло, з відкритих дверей святої Анни чулося «Королево Польщі, молися за нас», пахло димом, до вільної Польщі було і ближче, і далі, ніж будь-коли. На одному пагорбі йому шептали, що в Шептицького за вівтарем є телефон, безпосередньо з’єднаний з руським фронтом, а на другому переконували, що Більчевський наказав встановити у своїй спальні електричний дзвінок, виведений у помешкання кліриків. У попередні роки у листопаді було повно снігу, а цього року – ні, цікаво, чи тоді, коли сніг нарешті випаде, люди у Львові й далі вбиватимуть одні одних? На бічних вуличках робилося тісно, безстрашний ліхтарник проїжджав на велосипеді з довгою металевою тичкою, відчиняв скельця-дверцята і запалював газ у ліхтарях, а кур’єр думав про листи, які проносив у внутрішній кишені плаща, він не посмів би їх розпечатати, навіть якби йому до голови приклали пістолет, і не хотів знати, про що вони, лиш би архиєпископи й далі писали один одному, лиш би й далі возносили над вулицями свою молитву, яка плавно переносила кур’єра з одного пагорба на інший і робила невидимим для солдатів по обидва боки фронту. «Та що ж це за варварство – українці на захоплених ними вулицях замазують польські написи багнюкою і нищать пам’ятники», – обурювався Більчевський у листі до Шептицького.

Я на це зауважила, що під кінець дев’яностих років таблички з назвами вулиць знову були замазані білою фарбою: радянські назви усунуто, а нових досі ніхто не вигадав.

– Отже, виходить, що та війна ще не закінчилася, що вона триває далі? – запитала я.

У відповідь Микола усміхнувся – і вперше цього дня подивився мені у вічі. Тоді мені подумалося про рефрен французької пісні, який найкраще передавав те, що між нами відбувалося: «Je t’aime, moi non plus». «Я тебе кохаю, я тебе також ні».

Із Городоцької ми повернули в одну з вуличок із замазаною табличкою.

– Тут стався нещасливий кидок гранати, – сказав Микола.

Червоні яблука (неправильні циліндри і багатогранники), де-не-де покриті висипкою, трохи над’їджені птаством і хробаками, ідеальні для повидла, яблука з тарілки на підвіконні зупинили на собі останній у її житті погляд. За секунду до того вона підбігла до вікна, бо почула постріл – сторож з її будинку вистрелив у бік ворожого патруля, що проходив вулицею. У відповідь українці блискавично кинули гранату, яка вбила її на місці, і те, що ще мить тому було нею, тепер опадало на підлогу, й дошки в цю ж мить починали горіти. У квартиру ввірвався Черський – і розпластався на розсипаних яблуках. «Український хорунжий випадково вбив свою польську наречену», – повідомили потім газети. Як він жив далі після того кидка гранати? Про це не писалось ніде.

Протягом перших трьох років після пострілу Микола перебував у трьох сполучених стоп-кадрах: шерех тендітних долонь Маріанни, сходження під землю й обережне входження язиком у чужу ротову порожнину.

Далі ми пішли в бік вулиці Коперника.

Під час цієї війни Головна пошта кілька разів переходила з рук у руки, і коли поляки були всередині, а українці утримували блокаду ззовні, якийсь поляк вигадав систему зі шнурком. По натягнутому високо над вулицею тонкому шнурку, який з’єднував одне з вікон пошти з розташованим поблизу будинком на Крашевського, поволі сунулася скринька, таким чином ув’язненим на пошті солдатам передавали листи і їжу. Натомість якийсь українець зробив зі скриньки рухому ціль і почав стрілецькі змагання: якщо українці влучали, посудини з юшкою і другою стравою падали на бруківку. Поляки прикріпили до скриньки бюст Тараса Шевченка – і постріли негайно вщухли. Пізніше вибухнула пожежа – і обом сторонам стало очевидно, що вони повинні залишити будівлю, щоби допустити до роботи нейтральних пожежників.

Через три роки вогонь жалоби і самозвинувачень згас. Микола запустив волосся, розвинув кар’єру в Академії, одружився.

Іноді ця війна мала людське лице. Із заходом сонця починалося перемир’я і спільні учти. Польський динаміт пильнували українські офіціанти – і навпаки, було випито багато горілки і зроблено багато фотографій, які не ввійшли до патріотичних альбомів: польська легенда залишилася чорно-білою, українці своєї взагалі не створили. У казармах Фердинанда відбувся польсько-український бал, під час якого п’яні офіцери скаржилися один одному на масові дезертирства і визначали позиції, над якими наступного дня вони милостивитимуться.

– Ти знаєш, що тут починалася єврейська дільниця? – запитав Микола, коли ми повернулися на Городоцьку.

Я заперечила рухом голови.

– Євреї відіграли роль багатокутника, який нікуди не пасував. Вони становили одну третю мешканців міста, але поляки й українці воювали за нього над їхніми головами. Офіційно євреї залишалися нейтральними, утворена ними міліція носила білі нарукавні пов’язки. Але коли поляки зайняли місто, вони звинуватили євреїв у сприянні українцям і влаштували погром.

Ми дійшли до зруйнованого дитячого майданчика. Я сіла на нестійку гойдалку, на стіні висіла пам’яткова таблиця, з напису випливало, що колись тут стояла синагога, але невідомі здряпали шестикутну зірку якимось гострим предметом.

Того дня, коли бої за Львів закінчилися, вулиці, на яких жили євреї, запалали. Горіла також споруджена у сімнадцятому столітті синагога Хасідім Шуль, оздоблена урочистим ренесансним аттиком у львівському стилі. Опустилася завіса, що називалася «парохет», зроблена за зразком прикрашеної завіси, яка відділяла Святая святих від решти давно зруйнованого Єрусалимського храму, співав кантор, рабин піднімався на біму, але високогідна трибуна двигтіла і тряслася на всі боки. На її місці збудували карусель, гірку і гойдалки, які залишали на моєму одязі незмивні сліди іржі.

Усі Миколині наукові дослідження стосувалися вітражів, а лебединою піснею стала широко коментована робота про вітраж зі сходової клітки Маріанниного будинку. Це був різновид терапії – так ніби кольорові скельця, які він рятував від знищення, мали силу зарубцювати його власні рани. А потім на сходову клітку вийшла дівчина з її очима і шкірою – і ненадовго затьмарила собою вітраж.

Бряжчали мідні монети на подолі беззубої кондукторки в трамваї номер сім – із торби висувався згорток квитків; жінка засміялася у відповідь на мої слова, що в мене нема грошей, бо й сама була така, як я, – її нітрохи не обходило, скільки квитків вона продасть сьогодні чи завтра, вона знала, що від цього нічого не залежить, у стоптаних домашніх тапках вона пішла на другий кінець вагона, хоча Микола хотів за мене заплатити, вилізла на кондукторське підвищення і закуняла.

Ми приїхали на Погулянку, я сіла на траву, Миколина біла сорочка була біліша за білі хрести польських захисників Львова, світліша за світлу колонаду, Миколина постать була вищою за колону святого Михаїла Архангела, що виросла недавно зліва від «орлят», а голос – тихішим за жебоніння сухої трави.

– Ми свідки того, як штучно роздмухується проблема відкриття Цвинтаря «орлят». Цим управляють політики по обидва боки кордону. Вони навмисне поглиблюють поділи та стереотипи, вдають із себе великих патріотів, а люди їм вірять, бо звикли до гасел та до легенд.

Він зробив паузу, заплющив очі, а тоді ще більше стишив голос. Я відчувала, що слова, які він зараз промовить, матимуть у собі щось невідворотне.

– Послухай мене: є докази, що кістки перемішані. На Цвинтарі «орлят» поруч лежать поляки й українці, у місці поховання Січових Стрільців на Янівському цвинтарі так само є хлопці і дівчата з обох боків фронту. «Ми боролися віч-у-віч, тепер спочиваємо пліч-о-пліч». Під час боїв за Львів військовий госпіталь було влаштовано в головному корпусі Політехніки, туди зносили поранених. Лікарі рятували всіх – незалежно від національності, незалежно від того, хто і на якому боці воював. Коли учасники боїв умирали, їх ховали поруч.

– Але ж пізніше проводили ексгумації.

– Так, після війни кістки посегрегували і поховали на різних військових цвинтарях. Але вже й тоді не могло бути ніякої впевненості. Уже тоді кістки були перемішані.

– «Ми воювали віч-у-віч…» – повторила я, думаючи про Маму. Вона так і не побачила – віч-на-віч – лиця того, хто стріляв у неї з даху будинку.

Ослаблена довіреною мені таємницею і болем голови, я прилягла на траву. Мігрені з’явилися тоді, коли я почала бути з Миколою. Безсилою виявилась навіть Аба, яка колись врятувала мене від свинки і вітрянки, вошей і глистів. «Мігрень не лікується», – переконували її знайомі лікарі, але вона не здавалася, шпигувала мене все новими і новими таблетками – всуціль білими, тільки різного розміру і форми, проте жодні з них не допомагали. Аба була здивована, а я – ні, для мене ситуація була ясна як день: біль є безпосереднім наслідком гріха, тобто роману з жонатим мужчиною.