Текст книги "Дім з вітражем"

Автор книги: Жанна Слоньовська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 11 страниц)

– Говорить Київ. Дев’ятнадцята година нуль нуль хвилин.

І далі – позивні Першої програми Українського радіо:

– Україна, Украї-і-і-на!.. Сьогодні Верховна Рада України ухвалила…

Аба також була пенсіонеркою з досвідом виживання: завжди мала під рукою кільканадцять грубих білих свічок, по кутках квартири стояли різномасті підсвічники, які вона вміла знаходити навпомацки, відсутність світла не була для неї бозна-якою подією.

– Спікер Верховної Ради України Олександр Мороз гостро розкритикував ініціативу керівника депутатської фракції «Народний Рух» В’ячеслава Чорновола…

Блакитне полум’я у віконці газової колонки у ванній асоціювалося мені з печерним вогнищем доісторичних часів. Роздягаючись, я відчувала свої пальці на тілі, наче чужі: вони сновигали, мов сліпі, по нерівній поверхні, наводили подушечками борозенки, нагадували про часи, коли мені було три роки. Я сиділа в цій самій ванні й цими самими пальцями торкалася цих самих ніг, западаючи у дивне напівзабуття.

Це мої ноги. Це. Мої. Ноги. Мої. Ноги. Ноги. Ноги.

Тоді вони були великі, рожеві, розпарені. Ніхто мене не запитав, чи я згодна, щоб вони виросли і стали волохатими ногами дорослої жінки. Вони самі так постановили, проігнорувавши мене – ту мене, яка жила всередині, і я могла тільки змиритися з прийнятим ними рішенням та спостерігати збоку за їхніми вибриками, як це сталося в Італійському дворику.

Те саме було з рештою мого тіла – спершу воно саме мене вибрало, а потім розрослося під моїми долонями, зробилося чимось зовсім іншим, ніж тіло Мами, доглянуте, як прегарна орхідея у вазоні, зрізане педантичним садівником – смертю. Я чула, що святий Франциск Асизький своє тіло роздягав аж до наготи і жбурляв себе у колючі чагарі, коли воно відмовлялося підкорятися, а я щипала себе за ноги, тіло ж однаково залишалося непохитно затятим у своїй розпаленій розбурханості, недарма святий назвав тіло «ослом». Я обливалася крижаною водою, щоб тіло замислилося над своєю поведінкою, немовби хотіла натиснути на гальмо, але тіло обирало інший шлях; саме воно – не я – сиділо на місці водія.

Холодні душі дали інший результат, ніж планувалося, – я захворіла на грип, і Микола почав приходити під мої вікна. Він стояв унизу з двома лимонами в руці, балансуючи на вирваній з плоті вулиці тротуарній плиті, а я згори застерігала його жестами, щоб він поберіг голову: крім балконів, на голови людям у ту зиму падали також і гігантські бурульки. Він нехтував моєю пересторогою та залишався на місці доти, доки з сусіднього вікна його не помітила Аба.

– Запроси його, чому він стоїть на морозі? Він же знає код від брами.

Я пам’ятаю, що того дня Прабабка саме «мала істерику», себто лежала в ліжку і голосно плакала. Такі дні бували завжди, скільки себе пам’ятаю, їм не конче мала передувати якась неприємна подія. «Йдеться про минуле», – пояснювала Аба, а тоді заносила до Прабабки склянку води і білий вафельний рушник. Тим часом плач посилювався, переростав у спазматичні зойки, причому ці викрики нічим не нагадували звичайного голосу Прабабки. Отож «минуле» я уявляла як нестримні та абсолютно свавільні неритмічні завивання і схлипи. На час візиту Миколи «істерика» Прабабки затихла.

Він зайшов у квартиру навшпиньки і почав повільно ходити серед картин. Я чула, як він говорив Абі:

– Цей портрет – абсолютний композиційний провал.

– А тут було б досить змінити гаму на світлішу.

– Вам там даремно примарився Модільяні.

– Я залишив би тільки цю акварель.

– Так, так, так, – захоплено вторила Аба, спрагла фахової оцінки. Потім вони довго бесідували, сидячи з чаєм під моїми дверима, а я почувала зворушення: нарешті в мене є пара батьків, які люблять одне одного, в тіні їхніх крил я в безпеці, треба дотримувати лише однієї умови – вони можуть розмовляти тільки про живопис і в жодному разі не про музику, не можна навіть дивитися у бік грамплатівок, а то істерика почнеться вже в мене, мої сльози потечуть нестримно, з них утвориться велике чорне озеро, а тоді ціле море, так само чорне, і не знайдеться жодного достатньо могутнього Бога, здатного його висушити.

Я чула Абин голос:

– Ви могли не оговтатися після того удару. КДБ багатьох так зламало. А ви – прошу дуже – захистили докторську, та ще й у вільній, незалежній Україні. Шкода, що тато ваш до цього не дожив.

Йдучи до туалету, я бачила, що Прабабка застигла в передпокої над черевиками, які стояли на витирачці, та щось сичала собі під ніс, до мене дійшло тільки одне слово: «чоловічі».

Я мусила знову лягти, мені вручили якусь таблетку від гарячки, вони далі розмовляли, а я дослухалася з-за дверей.

– Мені було шість років, – розповідав Микола. – Я втік від матері, пішов гратися на горище. Там крізь шпарину я побачив надзвичайну річ – сонячні промені мерехтіли на якихось невідомих мені предметах, схованих за перегородкою. Мене це не надто здивувало, я вже знав казки про Алі-бабу й Аладіна, тож чом би й мені було не стати героєм якоїсь казки? Я покликав матір, та покликала сусідку, і невдовзі вони добралися до недоступної доти частини горища. Я пам’ятаю їхній захват: там виявилися картини, столове срібло, а також запилюжені рулони дуже гарних тканин. Жінки були настільки захоплені побаченим, що не помітили, як я нишком забрав коробочку з пластинками невідомого призначення, яка стояла збоку. Я підняв догори одну з них – це була пластинка з портретом якоїсь дами в капелюсі. Я підняв наступну – церква. Виявилося, що дивовижні плитки – це негативи: види Львова, портрети людей у чудернацькому вбранні. Це був справжній скарб, тільки мій, схований від очей дорослих.

– Яка неймовірна історія! – зітхнула Аба.

– Через багато років я дізнався, що до війни цей особняк належав польському фотографу, який зник улітку 1941 року.

Він, найімовірніше, був закатований НКВС в одній із міських в’язниць.

– А що з коробочкою?

– Вона досі в мене. І знаєте, коли я чую слово «краса», то думаю про ту жінку в капелюсі з негатива. Мабуть, саме через неї я і почав малювати.

Перш ніж вийти, Микола зайшов до мене, присів на краю мого ліжка, пройшовся по моєму чолу шорсткою долонею художника.

– Я не знав, що твоя бабуся спеціалізується на портретах, – сказав він. Я почула в його голосі поблажливі нотки і відчула спазм у серці, ніби випила забагато кави «Форт». Коли він пішов, на краю мого ліжка присіла Аба.

– Я не знала, що в Миколи настільки потішна вушанка, – сказала вона, а тоді додала таким тоном, ніби розкривала якусь таємницю:

– Після війни такі носили німецькі полонені.

Після цих слів вона свіжо і по-дівчачому розсміялася, і тоді я відчула, що чимось кривджу її. Щоправда, я не розуміла – чим саме.

З кімнати Прабабки знову долинало голосне схлипування, яке потрохи переростало в завивання, а насамкінець – у спів. Вражаючі вокалізи старої сирени; щойно почувши їх, усі моряки затикають вуха, повертають стерно і пливуть далеко-далеко, якомога далі.

Святий Флоріан

Якби мені у ті дні хтось сказав, що те, що я тоді переживала, можна назвати польським словом «пожадання», я би почулася ображеною, а так – тішилася ілюзією, що мені просто жарко, і розстібала плащ, коли ми прогулювалися по розташованому неподалік від Опери базарчику, який називали «вернісаж», і де в кожній кічевій картині, вишитій сорочці чи дерев’яній ложці крився спогад, якого я воліла би не мати навіть ціною втрати решти спогадів, навіть ціною втрати самої себе. Я не хотіла там бути, але дозволяла себе вести, а він робив усе, щоб ми раз за разом проходили повз нещасне творіння Горголевського, щоб крадькома кидали на нього погляди, які залишалися там на довший час, зачепившись за досі збережене пальмове листя Слави чи за місце, з якого кілька років тому прибрали пам’ятник Леніну.

– Що цікавого в інституті?

– Мушу написати реферат про старого українського комуняку, поета Д. Ходжу в бібліотеку, щось потрохи шкрябаю…

– А що таке?

– Ну, знаєш, Д., ми всі вчили в школі його віршики про партію, а тепер він став патріотом і депутатом. Я мушу підготувати на семінар з літератури реферат про нього на п’ятнадцять сторінок. Мені гидко, але пишу.

Микола не відреагував, тож я глянула на нього – і побачила, що він аж зіщулився від гніву: чоло зійшлося над переніссям гармошкою, ніс запав, а очі, брови і губи злучилися в одну вузьку риску, з якої, немов слина, бризкало несхвалення:

– Не можна нікого поспішно судити. Ніщо не буває чорне або біле. Ти читала його ранню лірику? Знаєш, що з ним відбувалося? Що його шантажувало КДБ? Не читала. Не знаєш. Отож.

Налякавшись, що так сильно роздратувала Миколу дурним базіканням, я замовкла – і мовчала до самого моменту прощання, а повернувшись додому, запитувала саму себе: чи я й справді не аж занадто легка та швидка на вироки? Чи мої оцінки не надто поквапливі, може, навіть примітивні? Тож нехай він мене тепер виправляє, нехай вчить, напучує і настановляє. Сьогодні він зробив це надто суворо, та дарма, є речі, з якими не можна панькатися.

Я почала набувати переконаності, що розчарувала його, але вже наступного дня він зателефонував, ніби нічого не сталося, і запропонував зустрітися коло пожежного музею. Проте заняття затяглися, я прибігла на домовлене місце з великим спізненням; його вже не було.

Я втискалась обличчям у червону цегляну стіну пожежного музею і думала, що цього разу на моїй совісті щось значно більше, аніж дурна нерозважлива балаканина. Цього разу йшлося про неповагу. Як я посміла?! Я змусила на себе чекати, я – його! Чоловіка! Видатного! Викладача! Із печалями в голові! До таких звертаються на «ви»! І що мені тепер робити?

Не відриваючи обличчя від цегли, я підняла погляд – і побачила святого Флоріана, який був свідком нашого взаємного чекання. Мені здавалося, що з-під високого римського шолома на мене ось-ось впаде осудження, але Флоріан, як і годиться мученикові за віру, дивився на мене лагідно, а тоді запитав: «А про що, властиво, Миколі йдеться? Чи цього зимового дня температура твого тіла не надто висока? Може, треба, щоб я остудив тебе із брандспойта?». Я потерлася чолом об шорстку поверхню, мене переповнювали вагання. «Ми зустрічаємося з Миколою в ім’я інтелектуального поступу, – відповіла я після деяких роздумів. – Без Миколи я навіть не знала би, що ти прикрашаєш нішу в стіні, навіть не подивилася б угору».

Я роззирнулася навколо, і побачила, що Микола, дожидаючи мене, позалишав усюди свої похмурі самоклеючі погляди, вони висіли на деревах, лежали на бруківці і на рейках; увага, декотрі з них може переїхати трамвай, як редактора Берліоза, і це буде на моїй совісті. Я побігла до найближчої телефонної будки, щоби подзвонити до Миколи, але він не відповів. Я дзвонила знов і знов, довго кружляла по вулицях, аж врешті-решт з-поміж усіх пам’яток архітектури в центрі почала вирізняти тільки закутки з телефонними будками, з яких безрезультатно намагалася до нього додзвонитися. З цієї я вже телефонувала, значить, іду до тієї, а потім до наступної, і ще до наступної – та у жодній із них не було його голосу. Я не здавалася, будок було багато, і кожна з них запрошувала до себе, кожна мала для мене місце у своїх неосвітлених нутрощах, кожна була обіцянкою милосердя і прощення. Нарешті він узяв слухавку, звична печаль у його голосі цього разу була трохи менш печальною і трохи більш злою. Я стягнула з голови берет, а з шиї – шарфик, і цей метеорологічно необґрунтований жар мимохіть пробудив у мені проблиск спогаду про святого Флоріана. «Я компенсую це, – сказала я у слухавку, – прийду завтра, буду без запізнення. Звісно, в майстерню. Безумовно, я знайду браму. Спущуся сходами вниз».

Скло

Мене будив несподіваний дзвінок у двері, його пронизливий звук насувався на мене, як танк, я знала, що він перемеле мене, перетворить на місиво.

Мене будив шум голосів Аби і Прабабки, як завжди, примирених між собою перед лицем спільного ворога: «Вода, вода, – шептали вони, – вона знову лила нам воду під двері, казала якісь закляття». Люба, сусідка знизу, – зла чарівниця; вона збирає на похоронах «мертву воду» – ту, в якій обмивали покійника, а тоді виливає під наші двері, Прабабка бачила це у вічко.

Мене будило тонке скімлення, з яким відчинялися вхідні двері, брязкіт, з яким з розмаху жбурлялися на холодильник ключі, і стукіт, з яким із ніг спадали чоботи. Вона йшла навшпиньки, а я вдавала, ніби сплю, але розігріта орбіта мого ліжка чекала на проміжну посадку її крижаних пальців, а ніздрі ненаситно вдихали єдину на цілий світ суміш парфумів, вітру й тютюну. Вона йшла геть, щоб не розтанути в моїй розпашілій спеці, відступала під двері Аби, а я ставала радаром наведення, який слав їй попереджувальні сигнали не заходити туди. Не можу зрозуміти, чому я так боялася.

Мене будив гамір телевізора за дверима, який переривався словесними аріями Аби і Мами у щораз вищому регістрі, паніка атакувала мене невблаганно, як чорний «воронок» з енкаведистами.

– Пакт Молотова-Ріббентропа!

– Радянсько-німецький парад у Бресті!

– Ліквідація греко-католицької церкви!

– Мільйони замордованих у таборах!

І тут же:

– Я мала право, бо я була сама. А ти відповідаєш за дівчинку.

– Ти сама була дівчинкою! Чотирнадцятирічною! Кидала в поштові скриньки саморобні листівки про сталінські злочини! Якби хтось доніс, тебе б розстріляли на місці!

– Тебе вже викликали на Дзержинського.

– Я нічого не боюся.

– Маріанно, ти не маєш права ризикувати собою. В тебе дитина, донька.

Мене будили дзенькіт, гуркіт і галас.

– Кровні зв’язки тут нічого не значать. Я українка, бо я так вирішила.

«Чи з полиці впала скляна карафка, розбилася і поранила Маму? Чи Аба перев’язала їй рану?» Я засинала, а тоді мене знову щось будило.

Удень, як собака по сліду, я йшла за довгим телефонним шнуром, а він вів до ванної. Там горіло світло, диміла сигарета, пінився шампунь з ароматом хвої, на пральній машинці марки «Сибирь» корінцями догори лежали книжки. Мама сиділа на опущеному сидінні унітаза. Вона розмовляла зі мною, не перериваючи читання, лише час від часу зиркала на мене з-над рядків чорних літер. Я знала, що вона тільки здається неуважною: Мама нагадувала водія, який мусить дивитися передусім на дорогу.

– Вчора на уроках ми гралися в XXVII з’їзд Комуністичної партії. Один учень був Горбачовим, другий – Єльциним. У всіх були червоні картки для голосування, як у депутатів.

– І які питання були у вас на порядку денному?

– Ми голосували стосовно виходу прибалтійських республік із СРСР. Усі були одноголосно «за». Мамо, а Україна також буде незалежною?

– Не знаю, маленька. Ми боремося за це.

Біля ванної, у вузесенькому проході, який евфемістично називали кухнею, горіли всі конфорки: грілася вода для миття, кипів суп, смажилося м’ясо. Аба залишала все, витирала липкі руки об фартух, йшла до нас, сідала на краєчку ванни.

– Я тільки що прочитала про звіряче вбивство царської сім’ї в 1918 році. Ще один доказ того, що ми все життя жили в брехні.

– Я принесу тобі ще почитати.

Мама мила голову, поливаючи її з ківшика, шампунь міцно пахнув хвоєю, запах здіймався над її волоссям разом із парою. Шовковий халат обтягував Мамину дівочу фігуру, на стегні виднілася латка – дбайливо заштопаний Абою слід від жарини сигаретного попелу. На руці була пов’язка – згадка про нічну пригоду зі склом.

Я збиралася до школи. Шнуруючи черевики, пильнувала, щоби випадково не почати з лівого. Існував такий забобон: якщо взуєш спочатку лівий, помре твоя мама. Приборкана мордочка мого лівого черевика мала оберегти нашу безпеку.

Я йшла до школи, а вона – на репетицію, на виставу, рідше – до його майстерні. Він непрямо зізнався мені, що вона не балувала його візитами, не говорила нікому в театрі про їхній зв’язок, хоча й так усі про все знали. З’являлася завжди без попередження, завжди – стрімкою ходою, кидала абиде плащ. Він не дозволяв їй палити, робив каву, просив:

– Співай!

Вона супила свої чорні брови, крила її носа хижо здригалися – але він знав, що вона задоволена. Репертуар не мав значення – це могла бути народна пісня, складна арія чи навіть монотонні вправи. Він помітив, що її голос – щось на кшталт її додаткового «я», що він перетворює світ навколо себе, а передусім – самого Миколу, голос народжувався з її голови, як Афіна з голови Зевса, сутністю цього голосу були багатство і надмір, адже, думав він, навіть якби природа дала їй наполовину менше, вона б однаково була надзвичайно обдарованою співачкою, але природа була щедра, вона нехтувала людською логікою і звичкою економити, хотіла дати більше, ніж Микола міг у собі помістити, можливо, навіть більше, ніж могла помістити в собі сама Маріанна. І хтозна, можливо, саме через цю щедрість Маріанна мусила померти молодою, вмістивши в одній проспіваній ноті чиїсь десять років життя.

Так, вона рідко відвідувала його майстерню, але навіть і тоді, коли вона сиділа навпроти чи лежала в його обіймах, Микола вже за нею сумував – бо й у ці миті вона вислизала від нього, а він не знав, як назвати цю легеньку імлу відчуження, яка з її ініціативи стояла між ними, мов скло. Вони були разом – і не були, вона кохала його – і не кохала, робила крок у його бік – і тут-таки робила два кроки назад. Раніше він чув, що так поводяться чоловіки, які прагнуть уникнути зобов’язань, але чого, до дідька, хотіла уникнути вона? Були тільки дві теми, при яких вона забувала про свої гальма: мистецтво і боротьба проти системи. З усе більшим занепокоєнням він помічав, що друга тема починає домінувати над першою.

Одного дня вони, знесилені, лежали поруч на вологому покривалі, голка програвача підскакувала на останній беззвучній доріжці. Маріанна говорила:

– Це була моя віра. Рівність, справедливість, відсутність експлуатації, комунізм іще за нашого життя. Сталінські репресії – серед них і смерть мого дідуся – я пояснювала помилками його підвладних. «Вони зрадили ідеям великого Леніна», – так ми, комсомольці, переконували одне одного. Зрештою, ми ж і не знали масштабу терору, гулагів.

Слухаючи, він пожирав поглядом її обличчя, вгризався в шкіру на шиї, грудях і животі.

– Я була ідеалісткою. Ми з батьком моєї дитини планували піти в КДБ, попросити видати нам пістолети і послати нас у Чилі, бо ми хотіли боротися з Піночетом. Ми закинули цю ідею тільки тому, що відкриття сексу було більш захопливим, всепоглинаючим.

– Покажи мені все, що ви відкрили.

Вона вивільнилася з обіймів, сіла.

– Та я ще підлітком іноді мала сумніви. Я пам’ятаю шкільну лінійку, коли всі співали:

Ленин всегда живой,

Ленин всегда с тобой

В горе, надежде и в радости.

Ленин в твоей весне,

В каждом счастливом дне,

Ленин в тебе и во мне.

Усі в екстазі, по щоках вчительки російської течуть сльози зворушення, а я просто відкриваю рот: я закохалася в однокласника, у моїй весні був він, а не Ленін. Я пробувала роззирнутися навколо і вгадати, хто ще так само вдає, ніби співає. Пам’ятаєш такі лінійки?

Микола ствердно мугикнув і продовжив мандрівку по її тілу.

– І в той же час атеїстична школа була для мене прихистком від бабці та її темної, нав’язливої релігійності.

Микола відірвав губи від веснянкуватих ділянок її шкіри, почав підспівувати:

– Внучка і бабця, внучка і бабця, внучка і бабця…

– А як ти зносив комуністичні жахіття? У школі, в інституті, на роботі…

– Внучка і бабця, внучка і бабця…

Він переніс своє гнучке і пружне, як у хорта, тіло до піаніно, заграв якийсь джазовий стандарт.

– Раз уже ти ігноруєш моє запитання, я сама на нього відповім. Ти знав правду від матері, але треба було мовчати. Ти вивчав і висновував свою власну історію з промовистих пауз у розмовах, із кинутих крадькома поглядів, півусмішок і недомовок. Потім було читання самвидаву і слухання «ворожих голосів».

– Моїм прихистком від системи був Польський народний театр.

– Колись я думала, що в національних організаціях – самі тільки обмежені люди, але, певно, доведеться змінити думку.

– П’єси Ружевича і Мрожека були ніби вікно в інший світ. Знаєш, у польському театрі – не тільки поляки. Наш режисер, Валерій Бортяков, – росіянин, але він вигадав інше визначення: каже про себе, що він – львівської національності. Я відчуваю щось подібне, хоча я чистокровний українець.

– Польська культура – вікно в Європу… А ти тоді в це вікно випав?

Микола криво усміхнувся.

– Ні, тільки вилетів з інституту. До речі, про боротьбу – моя мама бачила тебе на мітингу. І сказала мені, що воліє слухати тебе на площі, а не в театрі.

– Я не думала, що мені доведеться співати на вулиці. Але знаєш… як би там не було, а «искусство принадлежит народу».

– Тебе вже викликали на Дзержинського.

– А я нічого не боюся, знаєш? Недавно робітники принесли мені букет троянд, якими я страшно поколола собі пальці. Тоді я подумала, що мою першу кров у боротьбі з режимом уже пролито.

Після цих слів Маріанна почала вдягатись, а Микола встав з-за інструмента, ліг біля її ніг та схопив за коліна.

– Залишися на ніч, будь ласка, благаю!

– Завтра вранці в мене репетиція, а ввечері вистава. А між одним і другим – політична зустріч.

– Як хочеш, – покірно відповів він, затягуючи штори на дедалі темніших вікнах.

Майстерня I

Було вже темно; вулиця, яка провадила мене до мети, ще недавно покрита нерівною бруківкою, тепер дибилася піді мною, коли я намагалася приборкати її ногами у вібрамах. І ось я, замість того, щоби вкоськати вулицю, провалююсь униз, до рівня десь сторічної давнини. Мені завжди мріялося могти мандрувати давнім Львовом, і ніколи не хотілося – майбутнім, але тепер я швидко зорієнтувалася, що це не машина часу, а просто ремонт дороги – частину старої бруківки зняли, нову ще не поклали, тим часом робочий день закінчився, робітники роз’їхалися по своїх сільських домівках і забули поставити табличку «Увага! Дорожні роботи!», зрештою, ніхто у Львові й не чекав би від них такої люб’язності. Якусь мить я перебувала в ідеалізованому часопросторі, розглядала навколишні вілли й дерева з рівня близького падіння Австро-Угорської імперії та польсько-української війни, проте невиспівані ноти дрижали в моєму горлі, і я не могла спізнитися на цю зустріч.

Я вибралася з котловану, але вулиця однаково зсувалася під моїми ногами вниз, усе нижче і нижче і нижче, його дім був у самому кінці вулиці, я зайшла в браму, спустилася сходами, відчинила двері: одні, другі, треті, – занадто молода і зосереджена на собі, щоби пам’ятати, що їх іще треба позачиняти за собою, останні відкрив переді мною він – і я відразу ж відчула, що він не сердиться на мене за вчорашнє спізнення.

Він запросив мене всередину, я зайшла в кімнату, де не діяв закон усесвітнього тяжіння, на стінах висіли просторові макети, на стелі – посмертна маска літнього чоловіка, між одним і другим погойдувалося піаніно, оточене полицями з книжками і грамплатівками, а також мольберт із початим рисунком чиїхось поморщених пальців. Ми теревенили про всяку всячину, аж нарешті мій погляд зупинився на креслярському папері на столі, тоді я запитала, що означають намальовані на ньому геометричні фігури.

Він усівся в колі світла від лампи (блиснули сережка у вусі й обручка на пальці), вказав мені на фотель навпроти, поклав на столі новий аркуш, в одному кутку намалював кілька кілець, в іншому – трикутники, й об’єднав їх грубою рискою.

– Справа – країна кілець. Кільця одружуються з кільцями, після чого в них народжуються округлі діти. Зліва панують трикутники. Тут трикутники одружуються з трикутниками, тож народжуються тільки маленькі трикутнички. Оця лінія – кордон, а територія біля неї – прикордоння. Діти, які тут народжуються, – зовсім інакші.

Він намалював кільця, вписані у квадрати, і квадрати, вписані в кільця, а також – вони мені сподобалися найбільше – багатогранні фігури, утворені з накладених одне на одне кілець і квадратів.

– Людям дуже хотілось би, щоб ці діти визначилися як ті чи інші фігури. Проблема в тому, що діти – не хочуть. Вони – і одне, і друге водночас, у цьому їхня особливість і винятковість. Однак більшість людей не визнає такої можливості – гібридів, змішаних форм. Більшість бажає однозначних визначень. Так легше жити.

– А ти? – запитала я.

– Я власне і є отаким міксом. Людиною прикордоння.

«Я теж!» – хотіла вигукнути, але не наважилася, бо вже знала, що треба бути обережною у заявах. Невдовзі озвалася – запитальним тоном:

– А-а-а-а-а?

Голосний звук, що вібрував у моєму голосі, переродився у силабічний спів, а потім у вокаліз і мугикання.

– Мама бувала у тебе в майстерні, – хотіла запитати, але в мене вийшло ствердження, про яке я тут же пошкодувала, бо його брови й чоло наморщилися у знайомий спосіб, і через це решта незаданих запитань застрягла у мене в горлі разом із усіма непроспіваними нотами.

Я сіла недалеко від напаленої грубки, з другого боку від мене височів стелаж із книжками, Микола зупинився наді мною і почав знімати з полиць альбоми. Він так пишався кожною книжкою, що я не сміла запитати, чи могла б я їх коли-небудь позичити, жодну з них він не клав на місце, а давав мені в руки. Я потонула в кріслі, дедалі більше привалена фоліантами, вони шляхетним тягарем придавлювали мої коліна, в обох руках я тримала по важкому тому, на інші спиралася ногами у грубих вовняних шкарпетках, головою сягала полиці з іще не знятою дюжиною таких же книг, мені було важко, як атлантам і атланткам, я хотіла сказати – каріатидам, котрі підтримували львівські балкони, я тримала на собі північний ренесанс і дерев’яну барокову скульптуру, вдягалась у сецесію, ступала по гуцульському орнаменту. Я насолоджувалась роєм діамантів, якими він мене прикрашав, але водночас мене непокоїла вимушена нерухомість, відсутність аварійного виходу суперечила всім правилам безпеки, я хотіла би встати. Тоді я відкрила, що прицвяхована, що його палець пурхає біля моєї скроні й намотує на себе пасмо мого волосся. Я була прицвяхована, його бронзова голова скотилася мені на коліна, торуючи собі шлях крізь високі гори книг. Я була прицвяхована, а його голос вимовив прості слова, які більше пасували б кавалерам давніх часів, котрі грали у флірт:

– Ти дуже мені подобаєшся.

Я споглядала архітектурний вимір руйнування конструкцій моїх уявлень про світобудову, його слова були мов дорожньо-транспортна пригода, навіть ніби аварія – відомо, що з іншими вони трапляються, але самому стати учасником цього… Хтозна, може, і спричинити… Хтозна, чи ми зможемо вийти з цього цілими та неушкодженими…

«Що нам із цим робити?» – просилися на язик жалісливі слова, мені здавалося, що тепер він повинен зняти з моїх колін свою мудру голову і негайно покласти її під потяг, на зустріч із яким ми від цього моменту прямували вже зовсім разом, а він вправно вивільнив мене з-під стосу книжок, поставив на ноги, спер спиною об гарячу грубку і почав цілувати в губи. «У нього червоний светр, – подумала я, відповідаючи на поцілунок, – святий Флоріан нітрохи не помилився».

Мороз дещо пом’якшував наслідки пережитого збудження, коли ми, ослаблені цілунками, непевною ходою йшли між деревами на Льва Толстого, а наші черевики ковзали по нерівній поверхні тротуару.

– Що нам із цим робити? – запитала я його нарешті. Мені бракувало слів, щоби пояснити йому, наскільки мене вражає жага, яка виривається з-під контролю, так само, як і оперні спогади, котрі останнім часом трансформуються завдяки його присутності, – а інтуїція підказує, що варто остерігатися людей, здатних змінювати твої спогади. Може, колись я скажу так і своїй доньці: «Остерігайся чоловіка, який знає про тебе більше, ніж ти знаєш про себе сама»?

Замість відповіді він завів мене в якусь браму і виголосив монолог про різьблений декор на її стелі – алебастровий, із додаванням мармурового пилу, а я думала про некрасиві напливи на цих оздобах та про гидотні кольорові прикраси на святкових ялинкових гірляндах по периметру. Під ними ми теж цілувалися.

– Будь ласка, не дзвони мені більше ніколи, – це був, мабуть, останній шанс вирватися з любовного трикутника із моєю померлою матір’ю на тлі.

– Як хочеш, – погодився він.

А я вже знала, що наші слова мало що можуть змінити.

Катедра

Добрий Бог показувався, коли гасилося світло. Я могла гратися потемки ляльками, у яких була своя кімнатка біля мого ліжка. Могла щось наспівувати собі під ніс. Або знічено торкатися певних частин свого тіла. А могла стежити за рухомими тінями від автомобілів на стелі чи мимоволі прислухатися до розмови дорослих за стіною. Я знала, що мене відвідує Бог-Отець, набагато достеменніший, ніж екзальтований, залитий кров’ю Ісус. Хтось мені сказав, що Його називають Усемогутнім.

Коли Бог сходив зі стелажа з книжками, я кидалася перед Ним на коліна. Я аж тремтіла, щоби мене не побачив ніхто з домашніх. Якось Бог у винятковому порядку відвідав мене у ванній, коли туди якраз зайшла Аба. Вона нічого не сказала, побачивши, що я стала навколішки, тільки загадково посміхнулась.

Бог, як і Польща, належав до світу, який було анульовано задовго до мого народження. Я почала шукати відомостей про Нього. У кімнаті Прабабки натрапила на молитовник, забрала його і сховала в шухляді свого столу. На жовтих сторінках містилися головним чином римованки з незнайомим мені, бо ще довоєнним правописом. «Aniele Boży Stróżu mój ty zawsze przy mnie stój», «Ufam Tobie boś Ty Wierny Wszechmocny i Miłosierny», «Ach żałuję za te złości jedynie dla Twej miłości». «Якесь дурнувате», – думала я, може, тому, що від моменту зачаття виховувалася на добірній поезії. Якби підсумувати вміст цього підручника відповідних душевних поривів, це звучало би приблизно так: людина зверталася до Бога, але Бог не мав ані найменшого бажання слухати. Людина не здавалась і говорила далі. Людина хотіла багато чого від Бога отримати, а Бог сумнівався, чи варто давати людині хоч що-небудь. Раніше людина вчинила була щось вельми недобре. Бог про це знав, і людина знала, що Бог знає. Одначе людина дуже хотіла, щоби Бог дав їй другий шанс. Мене дивувало, що людина так запобігає перед Богом.

Я подумала: «Бога треба якось легалізувати».

– Охрести мене! – сказала я Абі.

– Я вже це зробила, – відповіла вона.

Тоді-то з’ясувалося, що Аба і Прабабка, коли я ще була немовлям, організували хрещення вдома. Старий ксьондз із Катедри вимагав згоди матері, зате запис у пожовклому молитовнику стверджував, що в певних ситуаціях охрестити може будь-хто і без будь-чиєї згоди. Одного дня, коли Мама вийшла на заняття, дві не вельми святі жінки, жриці, які не мали ні ритуального одягу, ні благословення церковної влади, завісили вікна в середній кімнаті та облили мене вкраденою в Катедрі свяченою водою, вірячи, що ця кустарна дія змиє з мене тавро первородного гріха.