Текст книги "Дім з вітражем"

Автор книги: Жанна Слоньовська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 11 страниц)

Микола теж лікував мене білими пігулками, його були менші, схожі на зернята. Як і Аба, він не допускав думки, що вони могли б виявитися неефективними, приносив щоразу нові різновиди, жменями засипав їх мені до рота, а я, давлячись, белькотіла, що страждання є наслідком гріха, на що він підтакував, а тоді, так само в рамках терапії, масував мені рот своїм жорстким язиком. Аба насміхалася з гомеопатії, а я ковтала все, що вони приносили, мені було байдуже.

Ми обоє були втомлені подорожжю польсько-українськими бойовими шляхами, сонце розпалило в моїй голові вогнище, у ньому тлів наростаючий біль, міліметр за міліметром здобував нові позиції, розширював фронт наступу, хотів завоювати мене цілком, а я не чинила опору, відчиняла перед ним ворота, поспішала підписати акт капітуляції. Опустилась у купу бур’янів, взяла в Миколи запалену сигарету. Ми сиділи на лужку неподалік колишнього Палацу піонерів, ще однієї радянської напівруїни, пізніше перейменованої на Палац молоді, хоча «палац евтаназії» було б доречніше, сигарета закінчилася, та однаково на мою блузку сипався сірий пил – певно, тиньк зі стін. Попіл, попелища, могили на вулицях, у скверах і на подвір’ях – звичайний баланс громадянської війни, пожежа закінчилася, залишилися смуги диму, але й вони зникнуть, як тільки після останньої затяжки недопалок буде викинуто у смітник. Я обернулася, щоби попросити в Миколи наступну сигарету, і побачила, що він заснув: кожна частина його тіла була розкладена на траві окремо – так викладають знахідки археологічних розкопок, коли треба, щоби кожен предмет можна було добре роздивитися з усіх боків.

Попіл із пачки сигарет, яку я випалила, накреслив на траві коло, в якому я сиділа, дивлячись, як Микола розплющує очі й поволі розправляє кості.

– Як ти це все поєднуєш? – пошепки запитала я. – Скульптуру, лекції, історію Львова?

– До тридцяти років треба інтенсивно вчитися. А потім людина вже тільки перевіряє себе в ділі.

Мій час до тридцяти років уявлявся мені як довгий вузький коридор із безліччю напіввідчинених дверей з обох боків – на щастя, достатньо довгий, щоби тривожний момент «перевірки» надійно ховався десь удалині. Ми рушили в бік трамвайної петлі.

– А що б ти зробив, якби нині у Львові вибухнула польсько-українська війна? – запитала я.

– Я б застрелився, – відповів Микола голосом, наїжаченим суворою правдою, і владним жестом зупинив сімку, яка однаково мала кінцеву зупинку в тому місці, до якого ми якраз дійшли.

Вітраж II

Новий будинок серед старої забудови називали «пломбою», хоча якби ми хотіли точніше дотримуватися стоматологічної термінології, його би треба було назвати радше «протезом». У нас не було сумнівів, що він сюди не пасуватиме, що в товаристві австрійських будівель шляхетного походження він виявиться байстрюком, тому очікування його народження, яке тривало всю весну, літо й частину осені, було цілком позбавлене радості. Почалося з того, що на вузенькій вуличці запанував гамір, то тут, то там проїжджали самоскиди з цементом, а за квапливо встановленим синім парканом раз у раз згинався у поклонах фальшивому божеству довгий жовтий кран.

Тієї весни Микола отримав термінове замовлення, і ми бачилися мигцем: удень – кава-еспресо в похмурих забігайлівках, що гордо називали себе «кафе», вночі – трава Стрийського парку: погано освітленого, погано прибраного, тихого; ця трава пахла бузком. Ми уникали підходити до мого дому через Абу та її обурені погляди, що концентрували всю її огиду і несприйняття нашого зв’язку. Ми також трималися віддалік Миколиної майстерні, бо він вирішив, що нова скульптура має стати для мене сюрпризом, відтак я побачу її тільки в променях цілковитої готовності.

Я погано переносила сидіння вдома ще й тому, що Аба почала гірше себе почувати. Ліки, які протягом останніх десятиліть давали їй полегшення, тепер перестали діяти, а нових не винайшли. Її боліли всі суглоби, а найбільше – маленькі кісточки, коліна і пальці. Доволі часто крізь прочинені двері я чула, як вона, лежачи на тапчані, тихо стогне від болю. Вона їздила на консультації до знайомих лікарів, але поверталася нерозраджена: ніхто не знав, що їй робити. У повітрі висіла безпорадність: я не могла зрозуміти, як мені зупинити її хворобу, що з кожним днем посилювалась, а вона не могла припинити мій роман, який, на її переконання, руйнував моє життя. Натомість я була впевнена, що те, що з нею відбувається, – також і моя вина.

Вуличка вібрувала і вдень, і вночі. Здригалася бруківка під колесами будівельної техніки, сигналили знервовані водії, які не мали як проїхати, резонували шибки в навколишніх будинках. Працювали бетономішалки, вібротрамбовки і віброкотки. Двигтіли відбійні молотки. Тряслися компресори. З грюкотом падали бетонні плити. У повітрі висіли хмари куряви. За зачиненим вікном сусіднього будинку металася літня жінка з криво приліпленим на чоло пожовклим компресом. Робітники, які викликали всі ці вібрації, не любили своєї роботи. Вони були вбогі, старі та ще й далеко від дому. Пізніше, коли стіни протеза-байстрюка почали виростати з землі та пнутися вгору, вони піднімалися на риштування без жодної страховки. Одного липневого ранку один із них упав і загинув. Він лежав на землі довго – всі бажаючі встигли роздивитися силует додаткової голови, що його поруч із розбитою утворила кривава калюжа, і сильно понищені чоботи з вкрапленнями чогось схожого на білу шкільну крейду. Для малесенької вулички це будівництво виявилося великим землетрусом.

Коли я питала Абу про самопочуття, вона ощасливлювала мене сухим звітом. Тепер вона завжди говорила до мене тільки в такий спосіб, і це мало означати, що вона на мене гнівається. Те, що вона позбавила мене любові, розривало мої нутрощі на шматки, та я знала, що заслуговую на це. Я почала говорити до неї холодно і по-хамськи, за кожної нагоди намагалася висміяти й образити її. Ми уникали будь-якої, навіть найневиннішої згадки про Миколу, хоча саме він визначав ритм життя кожної з нас. Того літа я дуже пізно поверталася додому, а вона ніколи не лягала спати, доки я не повернуся, чим доводила мене до шаленства. Прохання, крики, скандали нічого не дали – вона завжди чекала, поки не дочекається. Сиділа перед телевізором. Змовляла вервичку в колишній Прабабчиній кімнаті. Дрімала на дивані в середній кімнаті. Чаїлася між квітів на балконі. Коли я врешті-решт прокрадалася у квартиру – волога від поцілунків, наелектризована дотиками, розпалена оргазмами – вона мовчки кидала на мене похмурий погляд і врешті-решт ішла до себе, після чого жодна з нас однаково не могла заснути. Я пам’ятаю одну з найжаркіших ночей того липня. Ми довго поверталися з Миколою з іншого кінця міста, а потім так само довго стояли під моїм балконом. Було вже так пізно, що ось-ось мало стати рано, у жодному вікні не світилося, ми сховалися на моїй вуличці, ніби у величезній банці з-під кока-коли, зі стінок якої злизували рештки нудотного солодощу, простір всередині бляшанки весь аж стугонів від наших рухів, ми напівроздягнені доходили стоячи, а стара дерев’яна брама скавкотіла в такт нашого ритму. І тут я помітила, що вона дивиться на нас із балкона. Її голова, оточена роєм бігуді, виставала з-поміж вазонків, а блискучі скельця окулярів були спрямовані на нас. Ми стояли точнісінько під єдиним на всій вулиці ліхтарем, який світився. Я відчула сором і лють, і відтоді перестала з нею говорити.

У той період Микола проводив зі мною додаткові заняття з барельєфа, ми займалися меморіальними таблицями, які повигулькували в центрі як гриби після дощу або наче мухомори після Чорнобиля. Валерій Бортяков із Польського театру вигадав назву «різьблення у господарському милі», яка прижилася в середовищі. Коли хтось намагався відстежити походження тієї чи іншої таблиці, все виявлялося просто: кожен, хто мав гроші та бажання, міг піти в міську раду й отримати папери. Якщо постать, яку хотіли увічнити, була політично коректною, чиновники давали дозвіл. Тоді справа переставала їх цікавити, заявник сам вибирав проект і скульптора. Час від часу міськрада теж фундувала яку-небудь таблицю, тоді принаймні прізвище автора було відоме. Так з’являлися чергові твори, дивлячись на які, художники хапалися за голови. Або – прямуючи вулицею – відводили від них погляд.

Ми ходили містом – і виявлялося, що таблиці переважно були надто великі, висіли надто низько, порушували закони композиції, а найголовніше – не вписувалися в оточення. Вони прибули з іншої планети, ніж церкви і кам’яниці, наросли на старих будинках, немов пліснява. Тут зі стіни виступали п’ять яйцеподібних голів, щільно вписаних в один овал. Там стирчали бронзові чоботи, об які кожен перехожий міг вгамселитися головою. Деінде витріщало баньки лице ляльки-кретина. Найчастіше ми не знали осіб, яких вони увічнювали, а що ще гірше – навіть і не хотіли знати: українська історія програвала доброму смаку. Та ця навала таблиць мала ще один вагомий аспект: ми дискутували про одну таку таблицю, а наступного дня з’являлися три нові, розмовляли про іншу, а наступного дня вона зникала без сліду, бо злодюжки крали таблиці на брухт.

Микола вважав, що радянські меморіальні таблиці були кращими. Не всі, однак – багато. Ця думка для мене була несподіваною – вона вносила нестерпний сумбур у мислення про світ, свідчила про його надто велику неоднозначність.

– У ті часи місто було сірим, занедбаним, але залишалося собою. Теперішні хірургічні експерименти на тілі міста мають шанс перетворити його на щось цілком інше.

Коли Микола говорив ці слова, які я добре запам’ятала, ми стояли на розі Коперника і Словацького, там, де недавно викарбували фігуру якогось робота у військовій шапці. Коли потім Микола проводжав мене додому вулицею Стефаника, то пояснював відмінності між горельєфом, барельєфом і пласкорельєфом. Коли ми зайшли в мою браму, він почав мене цілувати. Я дивилася тоді на куте кругле віконце над входом, щоби тільки не бачити тріщин на стінах. Я вдавала сама перед собою, ніби їх не існує.

У той період я вигадувала про ці тріщини легенди. Що це павутиння велетенських павуків, яке Люба оминає під час прибирання. Що це декоративні канелюри, про які нам розповідали на заняттях з історії мистецтва. Спотворення, викликані контактними лінзами, яких я ніколи не носила. Перші тріщини на стінах і на стелі Микола задокументував, позичивши в Аби трохи малярського вугілля, поставив біля кожної дату, сфотографував. Сусіди не брали в цьому участі: на верхньому поверсі готувалися виїхати на ПМП до Німеччини, з Любою віднедавна щось поробилося – вона просто перестала прибирати. Здається, вона навернулася у якусь релігію – навіть подзвонила мені, щоби своїм низьким голосом, у якому бринів божевільний трагізм, попросити пробачення «за всю завдану кривду», чим неабияк мене сконфузила. Вона відмовилася від носіння капелюшка, виставивши на світ Божий сиві відростки, і кілька разів запевнила Миколу, піднімаючи палець у напрямку потрісканих стін: «Той час уже близько».

Сходова клітка покрилася білою пилюкою: наші черевики були так само припудрені, як і взуття того загиблого роботяги. Микола запрошував у будинок викладачів і студентів, оббивав пороги міськради, ходив на каву з погано постриженими чоловіками в костюмах не по фігурі. Завдяки його старанням до нас навіть приїхали телевізійники: трохи напідпитку журналістка у сріблястих туфлях на шпильках і її залитий по самі брови оператор з камерою VHS випалили по кілька цигарок перед входом до будинку, після чого ввечері в ефір пішла каша про «львівську Сент-Шапель», «українську сецесію» і про великого бізнесмена та мецената, який «має врятувати шедевр від знищення». Хто цей рятівник, ще тільки треба було довідатися. Ми вислали свої перші в житті імейли до знайомих у Польщі: вони носили добре скроєний одяг, новочасні окуляри і зналися на мистецтві – з ними я пов’язувала найбільші надії.

Я пам’ятаю день на початку серпня, коли у вітражі тріснули перші скельця. Микола фахово пояснив мені, що під впливом натиску ззовні ослаблюються стики свинцевих перетинок, що поля прогинаються і випихають їх. Я дивилася на вітраж і бачила, як він береться хвилями. Я усвідомлювала, що це не благенький бриз, а смертоносний шторм. Нові прогалини з’явилися трохи нижче коренів дуба, сполучаючись із неіснуючим уже багато років царством вогню – Ніщо розширювало себе, як у фільмі «Нескінченна історія». Того дня Микола наповнював мене собою аж надто уважно і вигойдував понад міру ніжно: ми спиралися об підвіконня, відразу за моєю спиною був вітраж. Я була впевнена, що Люба спостерігає за нами крізь вічко.

– Я більше не можу про це думати.

– Думати – наш обов’язок. Якщо не ми, то хто? Якщо не зараз, то коли? Ми останні з могікан. Тільки нам не байдуже, що Львів умирає. Ми не можемо дезертирувати, не можемо зрадити.

Моя остання розмова з Абою так само відбулася в серпні. Після екскурсії за місто з Миколою я виявила, що мені в пупок заліз кліщ. Через два дні пупок розпухнув, мені здавалося, що кліщ стає все більшим, а я – все меншою. Я прийшла в Абину кімнату, сіла на краєчок тапчана. Я хотіла, щоб вона помирилася зі мною, пробачила мені, щоб – як колись – урятувала мене. А вона і не збиралася відмовлятися від свого праведного гніву. Сердито налила мені в пупок соняшникову олію. Роздратовано спробувала витягнути кліща нігтями. З люттю відірвала йому пінцетом голову. Коли ж нарешті добилася свого, лягла на тапчан і мовчки повернулася до мене спиною. Я сиділа поруч, дивилася на Костюшка, який вів селян на повстання, і виловлювала недоліки композиції. Донині я запитую себе: чому я не обійняла її силоміць? Чому не поцілувала? Чому не викричала все, що я відчуваю?

Чоловік, який викупив ділянку, що межувала з нашим будинком, їздив у золотому джипі, але не був ні лисим, ні товстим, а в його очах виблискували хитрі вогники. Ми впіймали його біля входу на будмайданчик. Микола говорив, а я стояла поруч, тримаючи Миколу за руку. Чоловік відповідав ввічливо.

– Будь ласка, не переживайте так, – сказав він. – Я не якийсь там позбавлений смаку «новий рускій», який думає тільки про бабло. Я чув про вітраж і усвідомлюю, що він унікальний. Я вирішив його врятувати. У мене вже всі папери від місцевої влади, потрібні для демонтажу, я чекаю тільки на згоду Києва, бо будинок вписаний в Загальноукраїнський реєстр історичних пам’яток. Коли ми отримаємо дозвіл, вітраж буде реставровано, а тоді розміщено в готелі, який я будую поруч. Там він уже завжди буде під охороною.

Микола аж до болю стиснув мої пальці.

– Це варварство! – крикнув він. – Вітраж вписаний у композицію конкретного будинку! Разом вони становлять органічну єдність. Забрати його звідти – це те саме, що вирвати у вас печінку! Звичайні люди не будуть мати доступу в готель. Спочатку ви нищите пам’ятку архітектури своїм безвідповідальним будівництвом, а потім хочете позбавити її художнього шедевру, спеціально для неї створеного.

Чоловік з розумінням покивав головою, дав нам по візитці – і поїхав геть у своєму золотому джипі.

Ця драма мала ще одну дію. Наприкінці серпня Микола був у Варшаві та дійшов до потрібних людей у міністерстві культури. На них подіяли аргументи про польську спадщину і погодилися фінансувати реставрацію будинку і вітража, який у цій ситуації категорично мав залишатися на своєму місці. Потрібна була тільки згода львівської влади. Ми намагалися її отримати – відповідальна за ці питання чиновниця спершу була у відпустці, а коли врешті-решт зустрілася з нами, то зразу ж після заплутаного вступу на тему процедур і документів розкричалася, що ми знаходимося в незалежній українській державі, яка сама дбає про свої пам’ятки, і що влада «козацького міста Львова» ніколи не допустить, щоби громадяни іншої держави втручалися в його внутрішні справи. А наші дії скидаються на державну зраду. Золотиста блискуча блузка щільно обтягувала її грушкоподібні груди і яблукоподібний живіт. Зі стіни кабінету на нас дивилися обкурені очі українського Будди – козака Мамая.

Микола тоді вже закінчував свою скульптуру-сюрприз, яка мала бути готова на вересень. Я від самого початку здогадувалася, що це буде. Врешті-решт, Львів не таке й велике місто, чутки до мене дійшли. Але на власні очі я побачила її тільки на церемонії відкриття.

Цього разу зібралася лише жменька людей, не було ні фанфар, ні оркестру, ні хору, а тільки гудіння жовтих маршруток, що сунули проспектом Свободи. І хоча на місці пам’ятника зі схованими в постаменті надмогильними плитами нині красувалася клумба з квітами, мені все ж пригадалася вереснева вистава багаторічної давності. Цього разу люди зібралися біля службового входу – коло тих сходів, якими Мама щодня ходила на роботу. Нову пам’ятну таблицю прикрашала синьо-жовта стрічка, яку перерізав мер міста, чоловік настільки низький на зріст, що йому довелося стати на спеціальну лавочку-підніжку. Коло нього вихитувалася монолітна туша нашої знайомої чиновниці з департаменту архітектури, цього разу – в облягаючій чорній вишиванці. Миколина дружина, яка стояла неподалік, становила з нею абсолютний контраст: висока, дрібнокоста, у світлій просторій сукні. На волоссі вона мала білу пов’язку – такі носили львівські студенти, що голодували на Майдані в дев’яностому році. Окрему групку становили студенти академії з сигаретами і кораловими браслетами; я стояла ледь віддалік. Прийшов і знайомий скульптор, що спеціалізувався на погруддях Кобзаря – неохайні сиві вуса, затуманені алкоголем очі. Він гримів у несправний мікрофон:

– Неосяжна культурна спадщина. Тернистий мученицький шлях. Розбудова нової України. Поховайте та вставайте. Кайдани порвіте.

Площа перед Оперою гула. Прямо на нас марширувала колона молодиків у сірих сорочках, які несли червоно-чорні прапори і співали щось войовниче. На їхніх грудях блищали металеві значки з літерами, схожими на свастику.^[2] Я здригнулась і подумала, що вони прийшли опротестувати вшанування на стінах Національного театру опери та балету жінки, яка не була етнічною українкою. Проте марширувальники замовкли і зупинилися по правий бік таблиці – о Боже, вони прийшли вшанувати Маму.

Микола стояв по лівий бік, сам. З цієї нагоди він вдягнув урочисту попелясту сорочку без вишивки – його волосся своїм кольором все більше нагадувало саме цю барву. Микола імітував аристократичну байдужість: великий митець, якого ніхто не розуміє. Він не принизився до того, щоби дивитися на щось чи на когось, – споглядав невидиму за будинками далечінь.

А я весь час дивилася. На цілком непогану композицію плаского рельєфу, який, однак, виглядав як випуклий. І який висів страшенно низько. Який ніяк не пасував до оточення і прекрасно вписувався в страхітливі новочасні нарости, яких було повно на стінах міста. З таблиці мене міряла поглядом ще одна барбі мейд ін юкрейн, яка марно розкривала свій риб’ячий рот, щоб заспівати, – і цими вбитими разом із нею звуками вона мала закликати до боротьби натовп дрібних роботів з прапорами. Я дивилась на неї і дивилась. А тоді теж затуманила собі очі – але мистецькою імлою. За нею з’явився спершу вівтар XVIII століття роботи Себастьяна Фезінгера з барельєфом святої Маріанни – білої, алебастрової, примарної; потім з поверхні мінералу – яка, втім, ясно прозирала – виринула покрита ластовинням і небажаними волосками шкіра, подекуди шорстка на дотик, трохи аж наче велюр, деінде гладенька, як атлас. І тоді стали видимими подовгуваті нігті й очі з жовтуватими сонечками навколо зіниць. Ще я хотіла викликати в пам’яті голос, але мені це не вдалося: нічого, тільки гудіння нікудишнього міського транспорту. Таблиця була відлита з бронзи, а отже, через якийсь час вона позеленіє. Випереджаючи хід подій, зазначу, що так і сталося. А члени молодіжної націоналістичної організації, яка потім кілька разів змінила назву і форму, зобов’язалися запалювати під нею свічки. Першого листопада, першого січня і в липні – в річницю смерті Маріанни.

Тут пролунав іще інший гуркіт, і я з полегкістю подумала, що будівля театру почала (чого вже багато років усі боялися) западатися під землю, – та це всього лише на завершення урочистості заспівали якусь патріотичну пісню.

Потім були аплодисменти. Мер міста потиснув Миколі руку і, забравши лавочку, поїхав своїм чорним «вольво» до розташованої за кількасот метрів ратуші. Я дивилася, як Микола представляє чиновницю з питань архітектури своїй дружині та як вони втрьох бесідують. Надивившись, почала поволі йти в бік дому.

Микола наздогнав мене на рівні Етнографічного музею.

– Я буду чекати тебе о восьмій під каплицею Боїмів, – шепнув мені на вухо. Взагалі-то він міг би говорити і вголос: усі однаково про все знали. З безпечної відстані мені махав просторий рукав його дружини, а сама вона усміхалася до мене: кістлява, фальшива.

Я не пішла до Боїмів, залишилася сама. Спершу я хотіла поїздити по колу якимось трамваєм, але занадто боялася контролерів, тому вибралася поблукати містом. Погулянка, Личаківський цвинтар, потім – Високий замок. Коли стемніло, я лежала на вогких лугах Кайзервальду, мене кусали мурахи й комарі. Тим часом мене шукали всюди: у Катедрі, у Миколи, а також за різними телефонними номерами з моєї телефонної книжки. До будівельного майданчика я добралася близько пів на сьому, безхмарного сонячного ранку – такого свіжого, ніби він розливався над кипарисами середземноморського курорту, а не над старим і замученим історією містом. Я на кілька хвилин розминулася зі «швидкою» – та забрала Абу, в якої вночі стався інсульт.

Майдан

«Це тісний запах, – думала я, – якщо запах можна описати цим словом»; його солодкість була відразлива і зайва, на межі розкладу, він наштовхував на думку про ящик напівзігнилих яблук, може, не так зігнилих, як скислих, таких, які багато місяців пролежали в підвалі. А я ж багато днів плакала, не очима, а носом, з мого носа витікала якась соромітна рідина, яку я ніяк не могла зупинити, і ще я не відчувала запахів – ні сигарет, ні улюблених парфумів, – хоч я всього лише наковталася газу на Грушевського, тоді як у того хлопця під ногами розірвалася світлошумова граната і знищила його очі.

Газ із запахом гнилих яблук – надзвичайно їдкий, заборонений усіма міжнародними конвенціями, – спускався в мій живіт, а я бігла за ним, зісковзувала у власну утробу, незважаючи на пошкоджене внутрішнє сполучення, пізніше почала плакати через ніс, виливала із себе якийсь потік, немов ріка, схована під шкаралущею міста. Я плакала за очима того хлопця: відкритими вони були голубі, а згаслими – нагадували веселку, їх оточували жовті, фіолетові і зелені промені, дедалі світліші, бо він весь час посміхався. Посміхався тоді, коли в київській лікарні стало небезпечно, тож його треба було звідти вивезти, коли їхав лежачи в старих «жигулях», коли польські ченці переводили його через кордон, і навіть тоді, коли почалися довгі дні чекання на повернення зору.

Мій нюх повернувся, коли куля влучила в сумку якогось медика і звідти вилилися ліки, я відчула їхній різкий запах, незважаючи на хвору слизову, і це був запах хвороби і тривоги. Враження посилювалося виттям сирен – таким, яким моряків заманюють на скелі, але їм ніхто не повірив, ми йшли вгору по Інститутській, у бік парламенту, у нещільних лавах. «І що ти скажеш, Мамо, на те, що така революція відбувається без тебе?» – подумки запитувала я. Праворуч від мене йшла двадцятирічна пара у просторих капюшонах, загорнута у величезний синьо-жовтий прапор; вони підтримували його з обох боків, ніби це було простирадло, яке вони наприкінці дня розстелять на якомусь лужку – та й стануть собі кохатися: і раз, і вдруге, і знов. Зліва я бачила кремезного чоловіка в камуфляжі, борозни на його лиці були як невідремонтовані дороги української провінції, він ніс витесаний удома дерев’яний щит, палив. Переді мною йшов іще один чоловік, у дорогому пальто, в лакових туфлях та в будівельній касці, прикрашеній мотивами писанок, в одній руці він тримав два прапори, польський і бандерівський, а я подумала: «Все-таки червоний колір – популярний елемент, коли йдеться про прапори, і з цим нічого не поробиш, Мамо». Саме цей чоловік трохи раніше крикнув:

«Стріляють!», – і відтоді я не могла позбутися відчуття, що те, що тут відбувається, не пасує до міста, до його звичайних вулиць, до відремонтованого продуктового на розі. Ще кілька людей прокричали це ж таки слово, але ніхто не розвернувся і не почав бігти вниз.

Пахло димом, на кінці вулиці було видно нерухоме коло чорних «їжаків», перед ними розпалили вогнище, боялися наступу – хтось ззаду подав мені шину, її треба було перекотити далі, до наступних рук. Ми йшли догори, знімаючи себе і «їх» на мобілки і планшети, ніби ці пристрої були чарівними паличками, завдяки яким смерть, показана на екрані, перестане бути смертю. Снайпери зачаїлися на дахах, раз у раз чувся глухий тріск, під балконами перебігали хлопці в жилетках рятувальників і зносили поранених у бік Майдану, а я думала, що того хлопця тепер уже не можуть підстрелити, що він у безпеці, у Польщі. Квадрати сонячного світла приліпилися до будинків, над якими здіймався то білий, то чорний дим, ніби з комина якогось збожеволілого Ватикану, десь із-поміж дахів нас застерігав світлофор, з’єднуючись червоним із бордовими ріками, які витікали з тіл людей і струменіли по них, утворюючи карту свободи – звіра, який століттями прагне свіжої крові: «Ти не була сама, Мамо». Лікар із червоним хрестом на майці, вдягненій поверх пальто, реанімував (або цілував) чоловіка, який лежав на землі та якому вітер шарпав і куйовдив волосся – вітер хотів підняти вгору і його голову, і його самого. Вулиці здіймали свої кам’яні спини, щоби нам легше було повитягати з них каміння; його, як і шини, передавали з рук у руки та кидали в бік «їжаків»: у цій війні вулиці були на нашому боці. У бруківковому ланцюжку переді мною опинилася жінка в немодному повстяному капелюшку, вона була без рукавиць, її руки кривавили, і це якось компонувалося з її манікюром, разом із молодістю на нашому боці боролася старість. «Історія завжди пхалася в наше життя у вікна й двері, Мамо, а я йду без каски, я ось саме тепер перестала боронитися від історії». Схожий на отого, осліплого, хлопчина з рюкзаком вискочив поперед ряд металевих щитів і кинув у їхній бік свій Давидів камінець, я йшла в його бік, у піднятій руці тримала мобілку, знімала.

Краків, 2010–2014

notes

Примітки

1

Аківці – учасники Армії Крайової, одного з польських збройних підпільних формувань під час Другої світової війни (1939–1945); АК підпорядковувалась польському еміграційному уряду в Лондоні.

2

Ідеться про один із символів УНСО –