Текст книги "Дім з вітражем"

Автор книги: Жанна Слоньовська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 11 страниц)

Annotation

Роман – переможець конкурсу польського видавництва «Знак» Literanova обраний з-поміж більш як тисячі рукописів. Авторка – у минулому львів’янка, нині – мешканка Кракова, українка з польськими коренями. Дім з вітражем і власне вітраж – 1912 року «народження», Львів, чотири покоління жінок (прабабця, бабця, мама і донька), зріз культурного і політичного життя в періоди становлення української державності (Соломія Крушельницька і визвольні змагання, Вячеслав Чорновіл і його соратниця, оперна співачка Маріанна) – елементи захоплюючої, інтригуючої любовної історії: так про Львів не писав ще ніхто.

Жанна Слоньовська

Смерть

Коробочки

Двері

Дім

Вітраж I

Аїда

Академічна

Італійський дворик

Маніфестація

Балкони

Святий Флоріан

Скло

Майстерня I

Катедра

Пензлі

Ленін

Майстерня II

Шкатулка

Полтвa

Матрьошки

Польсько-українська війна

Вітраж II

Майдан

notes

1

2

Жанна Слоньовська

Дім з вітражем

– Ви припускаєте, – із півусмішкою зреагував Стефан, – що я міг би бути важливим, бо належу до faubourg Saint-Patrice, яку скорочено називають Ірландією.

– Я пішов би ще на крок далі, – натякнув містер Блум.

– А я припускаю, – перебив його Стефан, – що Ірландія повинна бути важливою, бо вона належить мені.

Джеймс Джойс, «Улісс»

Слово «мама» для мене – не зображення, а звук. Воно починається в животі, крізь легені й гортань тягнеться до трахеї і застрягає в горлі. «Ти абсолютне музичне безталання», – зазвичай повторювала вона, тому я ніколи не співаю. Попри це голос, який народжується в моєму нутрі, – це її голос, мецо-сопрано. Річ у тім, що коли я сиділа в неї в животі, мені здавалося, ніби це мій голос, а коли звідти вийшла, виявилося, що тільки її. Ця наша музична окремішність тривала одинадцять років, до самої її смерті. Потім довго не було нічого, ні звуків, ні кольорів, сама лише діра навиліт у ділянці лопатки. А коли я нарешті виросла, з’ясувалося, що це вона тепер сидить у мене в животі. Тепер це вона нічого не бачить. Вона знов тільки голос, прекрасне мецо-сопрано. А я намарно стаю перед дзеркалом, відкриваю рота і намагаюся видобути голос із себе.

Смерть

У день смерті її голос лунав оглушливо і перекривав багато інших гамірних звуків. Але смерть, ця смерть, була не звуком, а кольором. Її тіло принесли додому загорнутим у великий синьо-жовтий прапор – прапор держави, яка ще не існувала на жодній карті світу. Воно було обмотане ним щільно, немов єгипетська мумія, а в одному місці на поверхню прапора проступала темна кривава пляма. Коли я стояла і розглядала цю пляму, мене опосіло враження, що сталася якась помилка. У школі нам пояснювали, що всі прапори червоні, бо їх окроплено кров’ю героїв. Нам оповідали байку про закатованого робітника, який вийшов на вулицю боротися за свої права з білим прапором, але коли пролунали постріли жандармів, кров зафарбувала тканину в червоне. Потім усе змінилося, я вже знала, що червоний колір приносив частіше терор, ніж визволення. Попри те, коли я стояла над тілом Мами, то не могла не думати, що червоний їй пасував би більше. Червоний прапор був піднесений і трагічний, а синьо-жовтий – простацький і кічуватий. Він нагадував спекотний літній день і сільський відпочинок у полі. Мама казала, що синій – це небо, а жовтий – стигле колосся. У різні моменти життя людині спадають на думку дивні, часом дуже невідповідні речі. Якби Мама взнала, про що мені тоді думалося, – була б запереживала. Лише у наступну мить, коли чоловіки, котрі принесли її додому, розгорнули прапор, щоби показати нам рвану рану в ділянці лопатки, я перестала зосереджуватися на кольорах і почала думати про шкіру.

Мама зазвичай роздягалася перед високим дзеркалом, анітрохи мене не соромлячись, а потім якийсь час стояла гола, вдивляючись у себе, іноді при цьому співаючи. У такі моменти я сідала поруч і гладила поглядом її білу веснянкувату шкіру, її маленькі пружні груди, її довгі, порослі руденькими волосками ноги. Вона була моєю приватною Сніговою Королевою, а також усіма водночас роздягненими Венерами та вдягненими Мадоннами з альбомів про мистецтво, що стояли на книжкових полицях. Її тіло промовляло про те, що воно – дух, і було б досконалим, якби не один ґандж. На спині, коло лівої лопатки, ховалося атласно-біле заглиблення завбільшки з кленовий листок – єдина ділянка Маминої шкіри, цілком позбавлена веснянок, що виглядала як нерівно пришита латка. Я розуміла, що це була вада, та якраз її любила найбільше. Я часто запитувала Маму, звідки вона взялася. «Слід від ворожої кулі», – зі сміхом відповідала вона. Коли я була ще дуже малою, то сприймала цю відповідь серйозно та уявляла собі, як вороги нашого ладу переслідували її темного вечора, як цькували собаками, як вона ховалася у телефонній будці, як куля, проходячи крізь скло, трощила його на тисячу гострих блискучих друзок, під градом яких Мамине тіло мало безсило зсунутися на землю.

Проте правда виявилася інакшою: коли Мама була ще дівчинкою, у неї на спині розрослася вервичка перчиків – щось на кшталт родимок, як у Горбачова на лобі, – і лікарі вирішили прооперувати. Так-ото і з’явилася атласна ямка.

Отож коли її тіло, загорнуте в український прапор, принесли додому й відкрили перед нашими очима, моя друга думка стосувалася саме цієї ділянки її шкіри. Справжня куля влучила в праву, звичайну лопатку – ту, що без ґанджу, – вкриту веснянками, і я не могла перестати думати про те, що таким чином куля спричинилася до виникнення певної симетрії: атласна ямка зліва – і діра навиліт справа. Ця моя думка – як і думка про прапор – аж ніяк не пасувала до ситуації. Тому я стояла напружена й нерухома в кімнаті, де, незважаючи на яскраве сонце, запалили всі лампи, і намагалася позбутися всіх нестравних асоціацій. Це призвело до того, що в мене у голові виникнув цілком порожній, білий відрізок – схожий на оте заглиблення без веснянок на шкірі, от тільки я не знала, чи в правій, чи у лівій півкулі мого мозку. Був липень 1988 року, моя Мама загинула в нерівній боротьбі з радянським тоталітарним режимом.

У день її похорону здавалося, що звуки військового оркестру розтрощать прикрашені, майже наче торти, фасади будинків на нашій вулиці. Перші ноти розчахнули чимало вікон, у яких з’явилися обличчя людей, що чекали на землетрус чи якусь подібну напасть.

– Свято для мене – це звуки духового оркестру, – завжди казала Мама, коли ми 1 травня або 7 листопада пробивалися крізь розставлені у центрі міліцейські кордони до нашого місця на трибуні. Ті походи були єдиними масовими зібраннями, які не викликали в мене панічного переляку. Там усюди були повітряні кульки, прапорці, але перш за все – непорушний, заздалегідь установлений лад. Інша річ – сьогоднішній тлум. Якби почався потоп, такий, як у Біблії, все б виглядало приблизно так само. І так само не було би куди втікати. Я стояла біля зачиненого вікна на другому поверсі, а людський потік здіймався дедалі вище. Над ним дрейфувала відкрита труна з Мамою всередині.

Навпроти нашого будинку розташовувався відділок міліції, і кілька міліціонерів товклися на півкруглому балконі якраз на рівні мого вікна. «Що станеться, якщо зараз один із них підніме зброю і націлить її на мене?» – думала я. Даремні фантазії! Я без вагання померла би замість Мами, одначе я добре знала, що на Остаточному Аукціоні Смертей за неї одну дали б дванадцять таких, як я. Вона була велика. Вона хотіла вмерти. Їй вдалося.

Ріка незнайомих голів пливла, зітхала і жебоніла. Кожен її рух відлунював у мені спазмом страху. Вона мала досить сили, щоби мене поглинути.

У натовпі були вагітні на вигляд жінки середнього віку, замотані в плащі до середини литки і сірі хустки. Я знала, що вони ховають під одягом. Були там і чоловіки в чорному одязі, у яких з-під пахв стирчали схожі на вудки кийки. І я здогадувалася, що це означає. Водночас я не мала жодного уявлення, що це за люди, що спільного вони могли би мати з Мамою. З її мецо-сопрано і колекцією всіх опер світу на платівках, з її світлою шкірою і звичкою читати під час їжі, з її довжелезними мигдалевидними нігтями. Вона не запрошувала їх додому, не бували вони і на її концертах. Вони не віталися з нею на вулицях і не пили разом кави у «Вірменці». Не працювали з нею і не приносили машинописів, які треба було прочитати за ніч. А тепер-от вони прийшли і голосять так, наче Мама була гілкою, відтятою від їхнього дерева! Вчора якась незнайома баба подзвонила в наші двері, питаючи, о котрій почнеться прощання з «нашою Маріанною».

Чи були вони винними в її смерті?

Я навідріз відмовилася брати участь у похороні. Я стояла біля вікна аж доти, доки останній молодик із вудкою не сховався за рогом будинку, схожого на трансатлантичний лайнер, доки звуки труб не розчинилися у повітрі. На бруківці залишилося кілька розтоптаних пачок сигарет «Орбіта». Тоді я відвернулася від вікна й пішла грати на піаніно – і ніхто (крім мене) не назвав би цю какофонію грою. Хіба – Прабабка. Цей день ми провели в її кімнаті, ні словом не озиваючись одна до одної. У перервах між вправами я чула, як вона шкребе стіну пожовклими наманікюреними пальцями, і як росте дерево на нашому подвір’ї.

Аба повернулася додому після обіду, з очима, підведеними темно-вишневими синцями. У них я помітила щойно прийняте рішення відтепер присвятити мені все своє життя. Ось що вона розповіла мені про похорон:

– Хвиля людей, що несли труну з Мамою в бік Личаківського цвинтаря, наростала на очах. Коли її початок уже доходив до середини вулиці Пекарської, і до процесії почали приєднуватися студенти-медики – з усіх будівель інституту по черзі, – кінець усе ще звивався десь у районі площі Галицької. Перешіптувалися, що міліцейські кордони вже чекають біля цвинтаря, але хіба це могло якось вплинути на рух цунамі?

Приблизно на рівні Музею патанатомії, де вже багато років у банці з формаліном спочивають стійкі до змін державного ладу руки штатного міського ката, оркестр зрезигнував із Шопена. Не починали і звичайних радянських маршів. Сталося так, що трубачі заграли заборонену «Червону калину»:

А ми тую червону калину

Підіймемо,

А ми нашу славну Україну

Гей-гей, розвеселимо!

Духовим вторував наростаючий спів – драматичний і злий. Жінки витягували з-під плащів ікони – і ось побляклі від багаторічного лежання в підвалах та на горищах лики святих Юрія та Миколая, а також архангела Михаїла зринули вгору.

– Ганьба катам Маріанни! – вигукнув хтось.

– Ганьбаааааа! – відгукнулися тисячі горлянок.

– Ми помстимося за Маріанну?

– Клянеееемось!

Ніби на підтвердження цих слів чоловіки з вудками почали обережно ними потрясати, розгортаючи водночас прикріплені до древець заборонені синьо-жовті прапори. Процесія посувалася вперед, невблаганно наближаючись до трьох арок головного входу на цвинтар. На перпендикулярній до Пекарської вулиці Мечникова вже перекрили рух трамваїв, а вздовж усього периметру цвинтарної огорожі було виставлено ланцюг міліціонерів, прикритих рядом бронетранспортерів. Попри це – демонстрація просувалася вперед.

У мить, коли ті, хто ніс труну, порівнялися з коліями, диригент, невисокий і лисий, швидко підняв свої великі долоні вгору. Це був знак, який усі вмить розшифрували. Люди затягли «Ще не вмерла Україна».

Міліціонери теж ніби чекали цього моменту. Як за сигналом, вони почали виривати жінкам із рук ікони, вишарпувати прапори, що їх тримали чоловіки. Це, своєю чергою, привело в рух добродіїв у чорних шкірянках, з великими вівчарками на повідках. Вони рвонули в бік людей, які втікали у бічні вулички, ховаючи кольорові плахти стягів за пазухи, на бігу викидаючи вудки. Упійманих заштовхували в машини.

Аба запам’ятала хлопця з прапором, який, шукаючи куди втікати, кинувся у бік телефонної будки, але позаяк там уже хтось був, вискочив на дах. Там він почував себе в значно більшій безпеці, тож, затиснувши древко прапора між ногами, став весело крутити міліціонерам дулі. Чоловік у чорному кинув коротку команду, і за кілька секунд видресируваний пес був уже на даху будки. Яким був фінал цієї сценки, Аба побачити не встигла: процесія зайшла на територію цвинтаря і потяглася вгору, проминаючи могили Марії Конопніцької, Івана Франка і Соломії Крушельницької. В’ячеслав Чорновіл, який того дня мав чорні тіні під очима, всю дорогу йшов нарівні з труною. Вперше в житті він, здавалося, не помічав, що його людей цькують собаками, б’ють палицями, забирають у міліцію. Він ішов, дивлячись прямо перед собою. Напевно, думав про те, що це він мав загинути, а не Маріанна.

До місця насправді дійшло небагато, переважно ті, хто знав Маму особисто. Звідси, з пагорба, було видно розгромлений Цвинтар «орлят», петлю сьомого трамваю і затишні вілли Погулянки.

– Український народ може пишатися своєю донькою Маріанною, яка віддала за нього життя, – піднесено сказав Чорновіл, і нікому не спало на думку згадати, що Мама де-факто до українського народу не належала.

– Ті, хто її вбив, думають, що задушили нашу пісню. Але навіть сьогодні вони могли переконатися, що ні, бо ця пісня звучить чимраз голосніше! – і тої ж миті, ніби передражнюючи його слова, знизу завили міліцейські сирени: демонстрантів усе ще забирали. У чистому липневому небі ширяв білий лелека. Нині Мама вже не була загорнута в прапор: заплямленим кров’ю полотном її накрили, як простирадлом. Грабарі замкнули труну й обережно почали спускати гріб у могилу. Тоді Аба розплакалася. Набагато пізніше я взнала, про що вона тоді думала. Власне, про те, що вагітна жінка стає легшою, коли врешті-решт народжує, так само й мати, яка віддає дитину землі, починає важити трохи менше. Можливо, саме тому Аба зуміла без нічиєї допомоги спуститися крученими стежками цвинтаря вниз, туди, де великі оранжеві цистерни з написом «Вода» лили на побоїще щедрі та буйні фонтани. Її ноги, скручені артритом в негарну дугу, переступали енергійніше, ніж звичайно. Поспішали до мене.

Того дня трапилася ще одна річ – у мене почалися перші місячні. Однак, усупереч очікуванням, замість маєстатичного дощу із багрянцю та карміну, на мою білизну лягла мітка з двох скромних брудно-коричневих смужок. Світ виглядав іншим місцем, ніж я собі уявляла.

Коробочки

Значно пізніше я довідалася, що була не єдиною дезертиркою з похорону Мами. І йдеться аж ніяк не про фальшивих друзів з театру чи ще когось, хто не прийшов, бо боявся за власну шкуру. Йдеться про людину, що, як і я, готова була поділитися з Мамою кожною краплею власної крові. Йдеться про Миколу.

Разом із похоронною процесією він дійшов до середини вулиці Пекарської, а тоді непомітно звернув у бічну вуличку, яка перетинала спершу Маяковського, а тоді Зелену. Він мешкав на Льва Толстого. Вздовж усієї цієї вулиці росли старі дуби, які, наче опори, підтримували склепіння невидимого храму – за його відчуттям, набагато придатнішого, щоб оплакувати Маріанну, ніж тісна і задушлива колона, що прямувала на цвинтар.

Багато років він думав про занедбану віллу на Толстого як про людське тіло: двокімнатне помешкання на першому поверсі, знайоме йому з народження, було животом; майстерня в підвалі, яка декілька років тому відійшла йому від батька, – частиною тіла нижче пояса; горище, яке колись визначило напрям його фахових зацікавлень, – головою. (Був іще перший поверх, де розташувалася квартира сусідок; це місце він, думаючи про дім, ігнорував). Раптом прийшло усвідомлення, що він вже ніколи, ніколи не розповість Маріанні історію, що трапилася на горищі, і в ту мить йому здалося, що куля снайпера замість її грудей розносить на ошмаття його голову.

Він відімкнув ключем браму, зійшов сходами вниз, штовхнув одні двері, другі, треті, запалив світло, ліг на застелену старим пледом канапу. Незаймана поверхня ватману на підрамнику, темне озеро вінілу на програвачі, ще темніше море пооббиваного фортепіано, навіть крила книжок, розкиданих корінцями догори, – усе було як завжди.

«Смерть – неначе підвал, повний ескізів, – подумав він. – Коли помру, в майстерні знайдуть самі лиш етюди – так, ніби я нічого не довів до кінця. І старе фортепіано, на якому грав абияк».

З-над стелі голосно пролунав стукіт: поверхом вище хтось гупав чимось важким у підлогу.

– Не зараз! – роздратовано крикнув він.

Проте гупання не припинилося – розмірене, нав’язливе. Він дорахував до десяти ударів, а тоді верескнув:

– Мамо, дай спокій! Я не голодний!

На одній зі стін майстерні висіла фотографія молодої жінки, в іскристих очах якої світилася переконаність, що невдовзі її буде вознесено на небо. Це була не Маріанна.

Під впливом раптової думки він встав з ліжка, зняв фотографію і поклав її на стіл. Тоді приставив драбину до книжкового стелажу і почав знімати з найвищої полиці коробочки, обтягнуті темною матерією. Всередині були посортовані та попідписувані фотографії. Він виймав їх із коробочок і жбурляв на стіл, який невдовзі заповнили фрагменти обличчя в анфас і в профіль, скалки долонь і стіп. Якийсь час він тасував знімки, як карти. Скоро їх вкрило повзуче павутиння попелу з його сигарет.

Фотографія жінки в цілковитій готовності до вознесіння опинилася посередині. У неї були такі самі, як і в нього, темні й іскристі, трішечки зашироко розставлені очі, таке саме жорстке та густе волосся. Тоді, у вісімдесят восьмому, він носив йоржика, але в міру розпаду імперії його волосся ставало дедалі довшим, усе більше нагадуючи довге пряме волосся матері, яка любила зачісувати його догори, щоб утворювалося щось на кшталт шовковистого горбочка.

Навколо неї, у вигляді променів, він розклав сім своїх портретів зі шкільних часів. На кожному з них, навіть на офіційних фото з класних альбомів, він мав або злегка витріщені очі, або скривлене обличчя, або – чомусь – трохи висунутий язик. Дивлячись на ці знімки, він не міг позбутися враження, що був дещо недорозвиненою дитиною. У Радянському Союзі таких тримали під замком, а тих, що були лише трохи відсталими, віддавали у звичайні школи, вдаючи, ніби вони нічим не відрізняються від інших дітей.

Портрети з дитинства він оточив пізнішими фотографіями матері, яка з часом позбулася біблейських очікувань, та ще й піддалася напасті ожиріння. До одного з портретів він мав особливу слабкість – того, де вона стояла, розпростерши руки, на вершині гори, ніби кричала на весь світ, що отримала цю гору в подарунок, і оцим своїм жестом засвідчувала акт вічного володіння. До певної міри це було правдою: вона народилася у Карпатах, і якраз на цій же горі, але кількасот метрів нижче, стояв її рідний дім. Вона його покинула, щоби виїхати на навчання до Львова – і познайомитися там із Миколиним батьком. Батьків портрет він поклав біля її ніг, що діаметрально суперечило реальній ситуації.

Батькові довгі руки і ноги рідко вміщалися в кадр – Микола успадкував його статуру. Здавалося, ніби похмурий навіть у молодості погляд батька має силу розвалити стіни і стелю майстерні; його портрет Микола так само оточив знімками дитини, що корчить із себе дурника. У той час гримаси були однією з небагатьох справді доступних форм протесту проти нав’язаних йому безжальних правил життя: ніяких прогулянок надворі з друзями, а тільки навчання і гра на піаніно. Тоді, коли батька не було вдома, за дотриманням правил стежила залякана мати. Через багато років Микола зрозумів, що мати так само жила у свого роду в’язниці: вона задихалася серед масивних споруд чужого їй міста і в довгих магазинних чергах. Інше життя було тільки на канікулах, коли удвох вони їхали електричкою в Карпати, у рідне село матері, і з наплічниками піднімалися на гору, що її Микола також вважав своєю власністю, хоча це й не було зафіксовано жодним фотознімком.

Цього разу стукіт прозвучав ближче – вона була внизу, за його дверима. Микола зітхнув, пригасив сигарету, пішов відчиняти. Вона стояла, тримаючи в руках тацю з мискою супу і грубо нарізаними скибками хліба. Запрана квітаста сукня та фільцові тапочки контрастували з акуратною високою зачіскою. На старість вона ще більше округлилася, а в очах виплекала нову, невситиму жадобу володіти, причому однієї гори для неї було вже замало.

– На Личакові порозганяли людей собаками, замели в бобіки, – плаксивим голосом звернулася мати до Миколи.

Він мовчки забрав тацю – і зачинив двері в неї перед носом.

Колаж помалу перетворювався на звалище: Микола явно втомився розкладати, тож почав безладно викидати знімки з коробок: сценографія, репетиції з акторами, кримські пейзажі та львівські пам’ятки. У якийсь момент випала серія з худим молодиком у джинсах-кльош із тих часів, коли він перестав питати в батька згоди, щоб вийти на вулицю, і цілими днями просиджував у художній майстерні Валерія Бортякова з Польського народного театру – робив ескізи, нарізав скло для вітражів, допомагав створювати декорації.

На хаос на столі спокійно дивилися зі стелі пусті більма – повішену там гіпсову посмертну маску батька він подумки називав Всевидячим Оком.

Йому згадався сьогоднішній ранок: якийсь чоловік фотографував Маріанну, що лежала у відкритій труні. Це було нереально – на його очах жінка, яку він кохав, ставала сама собі пам’ятником, власною нерухомою статуєю себе, позбавленою інтимності, та ще й загорнутою в національний прапор. Коли він це побачив, то відчув два суперечливі бажання: лягти біля неї – або втікати кудись навмання. Він не сумнівався, що вона гідна пам’ятника, але волів би іншого, невидимого для очей, складеного із самих звуків, власне кажучи, щоби це був не так пам’ятник, як місце, де бринить повітря, насичене аріями, котрі би співалися її голосом – і щоразу, закінчившись, починалися знову, без упину, без антрактів, без овацій. Ідея про такий невидимий нагробок дещо оживила його, але раптом йому спало на думку, що раз уже Маріанна мусила піти, то могла принаймні залишити свій голос. Якби той голос можна було в якийсь чудесний спосіб урятувати, він став би його хранителем, законсервував би його тут, у своїй майстерні, бо коли він торкався Маріанни, то саме її голосу передусім намагався торкнутися, заволодіти ним. Фантазія помчала його ще далі, він уявив собі, що вбігає до неї додому, кидається до труни – і відвойовує в небуття цей унікальний артефакт, ховає його під плащем, біжить із ним до себе, оминаючи по дорозі міліціонерів і патріотів, а тоді назавжди зачиняється з ним у підвалі. Що ж, поза сумнівом, він збоченець, якому досить фрагмента коханої жінки.

Подмух вітру ввірвався у вікно, змів частину фотографій на землю. Вони лежали там, поскручувані, купою, ніби якийсь непотріб. Це викликало в пам’яті ще яскравіший образ тіла у відкритій труні та фотографа, який намагався зафіксувати те, що й так уже було застиглим і нерухомим. Він згадав також, як твердішали під долонями соски Маріанни, і йому подумалося, що смерть – коханець без стриму та без жалю.

Ще одна сигарета догоріла до самого фільтра, ще один бичок виріс у клумбі попільнички. Зразу ж після цього Микола прибрав усі фотографії зі столу і з підлоги, вклав їх у полотняний мішок, а порожні коробочки поставив назад на полицю. Перерахував: десять коробочок, у кожній – приблизно сто знімків. Десять коробочок, тисяча знімків, усе його дотеперішнє життя. Ще одна, одинадцята, залишилася недоторканою: замість знімків у ній були старомодні фотопластинки, він знайшов їх дуже давно на горищі будинку, вони були частиною його легенди – тої, про яку він не встиг розповісти Маріанні. Микола узяв мішок, виніс на подвір’я, висипав вміст в іржавий смітник і підпалив.

Невеличке смітникове багаття стало сенсацією для сусідок із другого поверху – Микола їх проігнорував. Вони повикладали груди на зашморгані поручні балконів і з мовчазним осудом за ним спостерігали. Він стояв, відвернувшись до них спиною, обличчям до смітника, з якого тяглися вгору струмені темного диму. Він думав про те, що жодного разу не сфотографував Маріанну.

Двері

Щовечора Прабабка зачиняла вхідні двері згідно з ритуалом, який сама для себе придумала, немовби вірила, що вони можуть захистити нас від непроханих гостей, тих самих, які навідалися в дім у тридцять сьомому, назавжди забравши зі собою її чоловіка. Сама вона до цієї історії не поверталася, зате Аба згадувала її регулярно:

– Увечері подзвонили в двері, татко сказав, що це помилка, що він зараз повернеться, поцілував мене на прощання й пішов із незнайомими. Більше я його ніколи не бачила.

Це сталося в Ленінграді, де Аба з Прабабкою жили до війни. Нічого дивного, що в ранньому віці я лякалася несподіваних дзвінків у двері.

Тому-то Прабабка завжди насамперед перевіряла, чи перші, помальовані в темний колір двері міцно зачинені, далі двічі повертала ключ у замку, навішувала чималий металевий ланцюг, а тоді припечатувала іншими, білими дверима, які також замикала, але вже іншим ключем. Цю конструкцію було неможливо відчинити ззовні, що дратувало Маму, яка любила повертатися пізно і була змушена або щоразу піднімати на ноги весь дім, або змиритися і дозволити, щоби Прабабка годинами залишалася на чатах, дочікуючись маминого повернення.

Кожна з нас мала власний комплект ключів – довгий і тонкий співав фальцетом і відмикав темні двері, короткий з нетиповим закругленим кінчиком зітхав басом і давав раду з брамою внизу, новомодний плаский пасував до поштової скриньки і явно не міг видобути із себе ні звуку. Ключ від білих дверей був тільки у Прабабки, і ніхто не знав, куди вона його ховає на день.

Ці двері були для мене страшною мукою. Зачинені на всі замки, вони посилювали почуття невпевненості, як у взятій в облогу фортеці; зачинені тільки на один замок – сіяли страх і, здавалося, наражали нас на вторгнення чужаків, а чужаки мали силу зруйнувати наш світ.

Перші, темні двері були легкі. Я могла навіть грюкнути ними з розмаху, щоби вийшли на яв буденні, зрозумілі емоції – мене дратувала Аба, яка наказувала тепліше вдягатися, виходячи з дому. Темні двері мали вічко – круглу дірку, закриту звичайним склом, яке затулялося зсередини шматком затертого картону. У цьому Прабабка також вбачала небезпеку: по-перше, коли картонна завіса піднімалася, пришелець з того боку помічав, що за ним стежать, тобто дізнавався, що вдома хтось є, а по-друге, як вважала Прабабка, він міг атакувати крізь вічко.

– Спочатку роби малесеньку шпарку, щоби дізнатися, чужий чи свій, – повчала вона мене. – Чужий може встромити металевий прут, пробити скло, і лишишся без ока!

Чужий завжди був чоловіком.

Якщо хтось дзвонив до нас по домофону, треба було вибігти на балкон, подивитися, хто стоїть під дверима будинку, і якщо це була незнайома людина, крикнути:

– До кого?

Це була відлякуюча процедура: той, хто стояв перед брамою, не зразу орієнтувався, звідки долинає голос, розгублювався і з гримасою сліпця починав шукати, хто це його питає. Перебування поверхом вище давало перевагу, що дозволяла відбити атаку:

– Такі тут не живуть!

Помилки траплялися часто і неабияк тривожили Абу та Прабабку. Припустімо, приходив чоловік, який шукав якогось Павла Івановича Петрова. Ніби нічого такого, але в їхніх голосах одразу ж з’являлася напруженість. Вони довго розмірковували, ким може бути пришелець, та що би це все могло означати – хоч однаково, як відомо, пришельці не означали нічого доброго.

Ми мешкали в самому центрі міста, і не раз уночі хтось добивався до нас. Несподіваний дзвінок у двері, коли всі вже лежать у ліжку, стугонів як сурми ангелів, що сповіщають настання страшного суду, немов ножем відтинаючи м’яке домашнє минуле від раптової теперішності – це могли бути «вони», а «вони» мали цілковиту владу над людьми і могли зробити що завгодно: викрасти, вбити, піддати тортурам. Слуги темряви неодмінно мусили бути вбрані в чорне.

Нічні білі двері виглядали сумними і сповненими меланхолії. Вони важко оберталися на завісах, видавали глухий звук, у них не було ніякого вічка, а довгий ключ насилу прокручувався в замку. Якщо я вставала посеред ночі й бачила, що білі двері зачинені, мене охоплювали розпач і клаустрофобія. Їх однотонна поверхня асоціювалася в мене з російським словом «глухомань», себто глушина: білі двері містили в собі далекий безкрайній Сибір, довгі каторжанські етапи, безмежну снігову рівнину, брязкіт кайданів.

Як я згадувала вище, між темними і світлими дверима був іще ланцюг. Протягом дня він слугував для провітрювання нашої жалюгідної, позбавленої вікна кухні. Завдяки ланцюгу утворювалася шпарина, яка пропускала звуки і повітря, але не людей: ідеальна ілюстрація підвішеного стану, перебування водночас тут і там. Я шукала нагоди покласти край цій непевності, а тому відчиняла двері нарозтіж, начебто для того, щоби провітрити кухню, або зачиняла їх під тим приводом, що холодно. Скільки задоволення було в самовільному відкриванні чи закриванні дверей, скільки солодкої ілюзії влади! Коли я їх відчиняла, у дзеркалі, що висіло в передпокої, відбивався вітраж зі сходової клітки, і кухня починала пахнути не вареною морквою, а лісом; коли я їх зачиняла, то на якусь мить поверталася дитяча віра в те, що тепер ми удома – і в безпеці.

Прабабка не довіряла ланцюгу. Коли він був розтягнутий між дверима і зовнішнім світом, вона говорила, що треба прислухатися, чи хтось не наближається до дверей і не збирається перекусити його ножицями для різання металу.

І справді, іноді було чути швидкі кроки на сходах, і хтось з’являвся з того боку – у шпарину прослизали два гнучкі пальці, які металися на всі боки в пошуках заблокованого кінця ланцюга; один напружувався, щоб його схопити, а я, замість того, щоби простягнути руку і допомогти зсередини, пасивно за цим спостерігала. Потім якийсь час тривала шарпанина, пальці боролися з металом, а я починала пританцьовувати на місці від емоцій, аж поки не наставав вирішальний момент: пальці скидали металеві пута, приборканий ланцюг стукав по дереву, двері розчинялися навстіж, і всередину вривалася богиня – легковажна, дзвінкоголоса та енергійна Мама.

Ритуали, пов’язані з замиканням дверей, роками повторювалися без змін, але чим сильніше Радянський Союз тріщав по швах, тим більше душі вкладала в ці ритуали Прабабка. Вона жодного разу не сказала цього вголос, проте я підозрюю, що вона не була прихильницею радянської системи, хоча не вболівала і за тих, хто бажав її краху. Найімовірніше, вона належала до людей, які помічають специфіку суспільного ладу, в якому їм довелося жити, лише тоді, коли він починає зазирати у вікна їхніх власних будинків. Той лад, який зазирнув до неї у тридцять сьомому, залишив на ній знак на ціле життя. Тому чим частіше люди виходили у Львові на вулиці, чим голосніше говорили про речі, що досі були оповиті мовчанням, тим старанніше вона перевіряла вечорами, чи наші вхідні двері щільно замкнені.