Текст книги "Гетьман, син гетьмана"

Автор книги: Юрий Мушкетик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 15 страниц)

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ

Крутили в небі колесо лелеки, високо-високо, видивлялися далекі краї, проглядали дорогу, висіли, неначе чорно-білі хрести, розіп’яті над грішною землею. А на землі люди крутили смертельне колесо, з гарматних і мушкетних пострілів, з перехрещених списів та шабель. Крутили на незжатому полі, на витоптаній луці – а вони тут скрізь такі – на грузькому болоті за річкою Рів. І вже колесо перехилилося, перехнябилося в один бік, і вже жовніри Моховського втікали, а козаки Дорошенка насідали на них. Олелько вже давно намітив постать у леопардовій шубі поверх броні («рябий собака»), й гнався за нею. Його галай-кінь геть вхекався, вхоркався і вже не біг, а вибехкував обома ногами, вистрибував з однієї ковбані в іншу. Але й білий кінь під Чоманським теж уже басував на місці, осідав на задні ноги. Врешті осів так, що вже не міг випростатись. І тоді вершник звільнив ноги з стремен і стрибнув у болото, загруз по самий пояс, виборсався, побрів, важко вириваючи з твані ноги. Чалий теж вже не міг іти. І Олелько покинув його, пробирався через купини, через ситняг та осоку за Чоманським. Поляки втікали на Гнівань, а гнів людський гнався за ними. Чоманський шугонув у ковбаню, виборсався з неї, покинув рисячу шубу й тепер брався в броні, яка блискотіла то яскраво, то тьмяно, й виблискувала в його руці тонка шабля-сигізмундівка. Олелько теж двічі провалювався, рукавом витер багнюку з лиця, високо закидаючи ноги, поспішав за ляхом. Ось уже відстань скоротилася до кількох сажнів. Попереду бігли полем жовніри, які вже виборсалися з болота. Олелько майже сягав свого ворога шаблею. А той зупинився, став на купині. Купина тремтіла, похитувалася, але він підносився над Омельком. Козак глянув у перекошене од страху обличчя пана, і йому згадалася вся наруга, й серце закипіло гнівом. Заходячи збоку, замахнувся. Чоманський підставив сигізмундівку, але надто квола була його рука, надто вона тремтіла від страху, бо шабля випорснула в болото від першого удару козака. Шляхтич похитнувся на купині й полетів сторчака. Олелько рубонув розпростерте в повітрі тіло.

Важко брів на сухе. Лівий чобіт загубився, правий був як гиря. Нарешті ще черідка ситнягу, кілька дрібних купин, і він на сухому. Стрибала перед ним пташка волове очко, промчала черідка крячків, бився в конвульсії поранений кінь, не знати чий – без сідла. Скрізь лежали трупи, кінські і людські – ляхів і козаків. І стояли або лежали перекинуті ляські вози, біля них поралися козаки, дуванили вози. Олелько зняв другий чобіт, примірився оком, зняв з убитого козака чоботи й одягнув їх. Пішов поміж возами, біля яких валялося всіляке начиння: запасні сідла й вуздечки, бронзовий і срібний посуд, килими, польські жупани, шапки з чаплиними й павиними перами. Йому не було потрібно нічого. В одному критому возі почувся жіночий вереск. Відтулилась вилога, й він побачив спотворені страхом розмальовані личка панянок, то були панянки з шляхетського похідного гарему. Одне личко йому здалося знайомим, він аж зупинився, аж заточився. Килинка?! Вона не верещала – мовчала. Біля сусіднього воза порався якийсь дядько у польській шапці з шишаком. Олелько вернувся до болота, роззувся, поліз у болото й зняв з мертвого Чоманського черес з грішми. Підійшов до дядька, простягнув йому пояс.

– Візьми, тут багато. Вистачить на хазяйство. А тоді забереш оцю дівчину, – показав на Килинку, – посадиш на воза й відвезеш, куди вона скаже.

Дядько заглядав у закомарини череса. Він був повний. Килинка не впізнала Олелька: його обличчя було заляпане багном. І скотилися по його обличчю дві сльози, й згубилися в патьоках бруду. Серце скніло, серце плакало. Але мав іти далі.

Дядько почав запрягати у воза гнідого коня. Олелько ще мить постояв і побрів витолоченим, згарцьованим полем.

Дорошенко наполягав перед королем на звільненні Тукальського і Юрія. Та Юрію і Тукальському вдалося втекти з Варшави. Тукальський поїхав у Київ, а Юрій під Черкаси у Мошнівський монастир. Туди до нього приїхав Дорошенко. Вніс до келії запах вітру, запах пожеж, що заплутався в його чорній кучерявій бороді. Вніс дух неспокою. Говорили все про те ж, як їм бути. Дорошенко розказав, що наказав арештувати ворохобного Мефодія, той втік у Київ, і його арештували там за обман москалі, відправили в Москву й засадили в монастир.

– Цар кличе до себе, – стиснув на гранітному обличчі чорну бороду великим кулаком. – А сам послав на Україну військо, Ромадановський обклав Котельну, я підійшов і прогнав його до Путивля. А що далі? З поляками нам не по дорозі, й з москалями також. Гине Україна!

Стояв посеред келії великий, дужий, валетний. Ніхто не міг зрівнятися з ним силою і мужністю. А отже, нічого не міг вдіяти й він. Була в його серці Україна, але її не було в інших. А вона мусить бути одна на всіх.

І не сказав того, що, погнавши Ромадановського, москалів, покинув військо й помчав у Чигирин. Хтось йому приніс звістку про його молодої жони безчестя, буцімто стрибнула з молодим козаком через пліт, і він полишив військо, вже майже здобуту перемогу яко гетьман обох берегів Дніпра, полишив наказним мало знайомого йому чоловіка – чернігівського полковника Дем’яна Многогрішного й полетів додому. Все життя потім не міг пробачити собі цього вчинку, все життя дорікав і карався, бо Многогрішний одразу розпочав переговори з Ромадановським, а потім Москва зробила його гетьманом Лівобережжя. Одна мить, мить облудної любові, перекреслила все.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Юрій стояв у церкві перед образом Спасителя у терновому вінку й думав про те, що і в нього на чолі терновий вінок і він вже ніколи не звільниться від нього. Службу правив архімандрит, слугували йому ієромонах та ієродиякон. Юрій вже й сам архімандрит. «Да воскресне Бог і розточаться вразі його», – глухо гудів архімандритів голос.

«Як вони розточаться, як їх стільки, – думав Юрій. – З усіх сторін». Почував томління душі, духа. Служба кінчалася. Вийшов з церкви, погомонів трохи з отцем економом. Того цікавили тільки види на врожай, взятки бджіл, опороси свиней. Підійшов до воріт. Незчувся, як вийшов на дорогу. Дорога була лісова, оминаючи коров’ячі млинці – недавно пройшла череда, – йшов стежкою попід лісом. Враз почув позаду пофоркування коня, стукіт коліс. Зупинився, перечікував. Дорогою їхав віз, напелешканий травою. На возі сидів чоловік. І враз Юрій упізнав погонича – то був Нестор. Нестор також упізнав Юрія, ґречно вклонився, скочив з воза. І вдруге прозріння найшло на Юрія: цією дорогою він уже їхав. Але коли?

Вони йшли поруч, Нестор тримав у руках віжки, важкий брюхатий рябий кінь тюпав по дорозі.

– Звідки це ти й куди? – запитав Юрій.

– З лугу, везу траву, – схитнув головою на міцній шиї Нестор. – Скотину тепер випускати на пашу не можна – одразу займуть.

– Хто?

– А хто тепер не займає. Дома все-таки безпечніше. Хоч і там… Я вже двох татар сохірем прикандичив.

Юрій згадав, що сохір – це важкі дерев’яні дворогі вила для сіна.

– І нашого одного. Він думав, що вдома тільки одна Настя. А ось і мій двір.

Хата була з лози, не хата, а халупа, обмазана глиною з кізяком, і лісний хлівець. Зате од хати до воріт – яскравий квітник: царська борідка, крокіс, красоля. І город у пониззі розкішний: головаті соняхи, рожевий і червоний мак. Мак вже починав облітати. Нестор розпріг коня, одніс у хлів свіжої, з давким запахом, трави. Посідали на призьбі.

– А ви, ваша вельможносте… – подивився на рясу Юрія. – Чи як вас зараз величати – ваше превелебіє? Була чутка, що ви в тюрмі, в далекій.

– Був у далекій, у Пруссії, в Мальборку. А тоді привезли до Варшави. Звідти я втік.

– Втекли?

– Дорошенко допинався мого звільнення. А тоді прислав двох козаків, один з них Олелько. І гроші. Підкупили вартового.

…Йому згадалася темна ніч і гроза, й слизький мотузок через рів з водою, який перебрели – гаразд, що було тільки попідруки. А вода темна, смердюча, по краях заросла очеретом, з роси вирвалася зграя качок, налякавши до півсмерті. І коні мокрі, й сідло слизьке, й гонитва в ніч, насліпо – Олелько попереду якось бачив дорогу. Він тримав Юрієвого коня в довгому поводі. І Юрій потім не раз думав, що все людське життя – погоня і втеча.

…На поріг вийшла Настя з дитиною на руках. Маля хапало її за носа, вона сміялася. Привіталася, вклонилася низько.

– А ти зовсім покинув військо? – запитав Юрій.

– Покинув. А яке воно… То одному служить, то іншому. Й не знаєш, за що життям важиш.

– Зараз я насиплю борщу, – сказала Настя. – Борщ вдався. Ви такий їли тільки вдома.

І враз Юрію викільчилась химерна думка: куди діваються козаки. Вони провалюються в борщі, в жінчину постіль, в сварки, в городи… І хіба вони винні? Так влаштовано життя. Він би й сам залюбки посидів на призьбі з дружиною та погойдав на коліні дитя.

– Думаю подаватися звідси, – сказав Нестор, закурюючи люльку.

– Куди?

– Світ за очі. Хіба тут можна жити… Один раз вже побував у татарській неволі, втік.

– Всі ми втікачі. А куди втікати…

– Поїду в кінець козацького поля. Там люди осідають слободами. Є вже й не наші слободи: москалі сербів селять. Й ті допомагають москалям. Добрі з них помічники, особливо на підпалах і на катівнях. Оце ще з’їжджу в Чигирин…

– Приїдеш з Чигирина, розкажеш, що там. Я в монастирі, скажеш – мене покличуть.

Борщ справді був дуже смачний. До порогу ступав тихо, по чисто вимазаній долівці, притрушеній рогозом і дикою м’ятою. І знову в серці світилося осердя світу – дитя, й знову думав, що то найбільше щастя – в родині. І це йому не дано?

…Юрій слухав Нестора у своїй палаті. Звелів келійнику принести квасу, Нестор пив квас і розповідав. Власне, майже все з того Юрій вже знав. І те, що Україна розпанахана надвоє Андрусівським перемир’ям, і те, що тепер на Україні три гетьмани: замість втеклого Тетері від Польщі настав Ханенко, в Чигирині – Дорошенко, який пішов на лівий берег назустріч Брюховецькому, й власне Брюховецький, військо його розідрало, й проти Дорошенка виступив Ромадановський, і Дорошенко побив, погнав його, і той втікав у Путивль, і мав би Дорошенко його догнати, добити, але хтось йому сказав, що його молода жінка скочила в гречку, й він покинув військо, помчав назад, у Чигирин, а наказним гетьманом залишив Демка Многогрішного, й той підпав Москві, й Москва зробила його гетьманом Лівобережжя, й Дорошенко тепер б’ється, як риба в сіті, він не хоче служити нікому, але в нього не досить сили й мало грошей, були б гроші, його б, може, підтримали запорожці…

– А люд колотиться, кажуть, що має настати нова Хмельниччина, й будуть лиха великі, бачили в небі меч вогняний вістрям на Схід…

– Меч той – небесне тіло, воно мандрувало по небу, – сказав, а самого ніби раптом щось струснуло, закрутило, обпекло кип’ячкою. Такого з ним ще ніколи не було. То, може, даремно він утік у схим, даремно зрікся свого люду, свого краю, він може ще пригодитись йому, він може зупинити ці чвари, об’єднати всі волі в одну, об’єднати цих пошарпаних гетьманів, присоромити їх, примусити молитися одному Богу, одній Україні. Він відкопає батьків скарб – частину відкопав Виговський, частину Брюховецький, але про більшу половину знає тільки він, йому одному про нього сказав батько, – накуплять мушкетів, шабель, гармат, пороху й захистять рідний край. Гомонять про нову Хмельниччину? То добре. Пора їй зайнятися. А він же Хмельниченко!

– Поїдь у Чигирин, нехай Олелько приїде возом і забере мене.

Нестор перехрестився після обіду до образів.

– То давайте я відвезу вас.

– Під’їжджай до монастиря.

Їхали мимо крутих гір, порослих лісом, краєм Черкас – попід самим Дніпром: крізь обпалене листя садів чорніли обгорілі комини, наставлені в небо зводи колодязних журавлів, здавалося, хотіли злетіти звідси, тополі шелестіли спаленим листям – багато разів місто брали боєм і ті й ті, обчухрали його до дна; виїхали на Чигиринську дорогу, в ліву руку слались поля, в праву – луг до Тясмину, й там верби, осокори, густа смуга верболозів. Таке все знайоме з дитинства, таке рідне й дороге. Дорошенко зустрів його скупою усмішкою в густу бороду.

…Глупої ночі одкопували скарб у Суботові. Юрій привів їх на край маленького кладовища, показав хрест.

– Тут.

– Так це могила, тут покійник.

– Немає тут покійника, – мовив Юрій. Він сам тремтів і щулився. Над’їдена скибка місяця то ховалася за хмари, то вигулькувала з-за них. Було моторошно. Юрію здавалося, що хрести рухаються, що від дороги йдуть якісь тіні, й над ними також простерлася тінь.

Дорошенко вихитав хреста й першим взяв лопату. Копали довго. Врешті лопата вдарила по чомусь твердому. Дорошенко ще трохи покидав землю й взявся вивертати чимале барило. З кректанням завдав його й викинув нагору.

– А може, це горілка, – сказав осавул.

– Горілка б хлюпала. Несіть барило до воза.

Йшли до воза. У пітьмі сіріла церква – батькова, Богданова. Спомини тислися до голови… Отамо була конюшня, отамо три криниці. Там росла шовковиця з великими сизими ягодами. Щось щімке, затемнене страхом, замлоїло біля серця. Було життя, був він найменшою дитиною, всі плекали його, пестили. І все це минуло, як чорний сон, як марево. І ось він стоїть сам, і немає батька, немає матері, немає брата, сестри розлетілися, як ластівки з-під стріхи, й не зазнав він любові, не зазнав радості, знає тільки напуст, злість, дзенькіт шабель, спалахи пострілів. А мабуть же, він прийшов у світ для іншого. Й що здобув?

…Дорошенко почав ладувати військо. Збирав козаків, наладував трохи молдаван і німців, прикупив гармат. Він збирався йти на Лівий берег, привертати на свій бік козаків і посполитих. Але в цей час випірнув, неначе нечистий з ополонки, Суховій – четвертий гетьман, від Запорожжя, й з’єднався з Ханенком. Юрій поїхав до них, сподіваючись на якесь порозуміння. Він вже знову хилився на те, щоб порозумітися з Москвою, але ж не мав ні прихильників, ні війська. Дорошенко ж, хоч на словах визнав протекторат султана, насправді не збирався служити нікому.

Суховій з Ханенком виступили з Умані, з ними в обозі теліпався і Юрій. Суховій та Ханенко оточили Дорошенка в Стеблеві, над Россю, приперли його до урвища, де внизу по скелях клекотіла бунтівлива річка. Здавалося, Дорошенку надійшов край. Та в найкрутіший момент з боку Гарбузина підоспів йому на поміч Сірко з запорожцями, вдарили на різномасте військо Суховія та Ханенка, й ті втікали. Бігли на Умань, але по дорозі по них вдарила білгородська орда, й тепер кожен рятувався, хто як міг.

Тільки Олелько лишився з Юрієм. І гнав коні воронії, поки вони не вкрились піною, а татари наздоганяли. Тоді Олелько обрубав посторонки, на одного коня підсадив Юрія, на другого сів сам, й знову коні летіли, як птиці, гублячи в траву шматки піни. І врешті Юрієві горло захлиснув аркан. Олелько якось одбився, добіг конем до лісу, кинув коня й шелеснув у ліс. Юрій не знав, чи він врятувався. Це були білгородські татари з силістрійським пашою. Паша відправив Юрія в Акерман, а далі – в Стамбул. Юрій був ув’язнений у Семивежній фортеці.

…Минали дні, тижні, роки. Все нижче й нижче опускалася душа. Тьмарився, темнів розум. Тільки тіло набирало ваги: їжу давали смачну і в достатку. І постіль – не солома або сіно, а м’які турецькі перини. Вранці сходило сонце. Перший промінь заглядав у ліве стрілчасте віконце високо вгорі. Далі воно осявало всі кутки в павутинні. Відтак загорялися ще двоє, світлими плямами падали на протилежну стіну. І поволі посувалися праворуч. Першим темніло праве віконце. За ним – двоє інших. Темницю оповивала пітьма, яка все густіла й густіла.

…Сонце кружляло довкола землі – дні, тижні, місяці, роки, й маліла, маліла Юрієва душа. І вже думки були як заїжджені коні, котрі не хотіли чи не могли бігти. Іноді хотілося жінки, хотілося гаряче, жаско. А більше не хотілося нічого.

…Одного дня зайшов Ібрагім-паша. Він залишив двері прочиненими. І поманив за собою Юрія. Повів його в сад, де доріжки посипані дрібними білими камінцями, де з обох сторін якісь кущі, обсипані великими білими, ліловими, синіми, голубими, червоними квітами, де в блискучих клітках павичі з хвостами кольорів всієї райдуги, де високі фонтани й дзюркотливі струмки, які спадають грайливими водоспадами, де лев позіхає в залізній клітці; звідти паша повів Юрія в будинок, довгим коридором, а тоді сходами ліворуч, на балкон, перила якого застелені килимами, на балконі на горі рожевих подушок лежав… султан – Юрій вклонився йому низько – а внизу в залі лунали приглушені голоси, паша вказав Юрію на подушку, той сів, паша присів навпочіпки біля дверей, приклав пальці до вуст, а тоді до вух – мовляв, мовчи й слухай. І Юрій слухав. Він вже досить добре розумів турецьку мову. Внизу відбувалася військова рада. Там сиділи воєначальники – сераскири, паші, аги… І йшлося про похід. Похід на Україну, на Київ, і далі – на Москву. Називали полки, командирів, дороги, якими йтимуть. По тому паша сказав Юрію, що й він йтиме в тому поході, йтиме гетьманом, а ще йому присвоюється звання сарматського князя. Юрій був оглушений тією новиною, але не міг до кінця виважити, що це означатиме для нього. Все-таки він знову гетьман. Хоч і під турком. Але ж і батько його, був час, шукав турецької протекції. Може, під нею він з’єднає Україну. А тоді – майнула й така думка – з допомогою європейських монархів звільниться від турка.

По тому сидів серед широкого двору. З низеньких дверей, з підземелля виводили невільників – українських – і приводили з робіт – з саду, з конюшні, ставили перед ним, паша казав, а товмач перекладав: знають вони, що перед ними гетьман Хмельницький, чи хочуть на Україну, в його військо, в його почет; невільники тратились, міркували: хоч як би там було, але це ж на Україну, побачать свій край, а може, вдасться й утекти, перебігти. Тільки один, з блискучими очима, довгими вусами сказав: це ж йти з турками, ворогами Христа, ворогами батьківщини – не піду. Його скарали. А всіх інших – їх було більше сотні – поголили, нагодували, одягли в козацький одяг, вишикували в козацький стрій з шаблями й прапорцями на списах. І вони пішли в похід за Хмельниченком.

…Військо пливло плавом. Вкрило степ до обрію. Йшло воно під Марсовою зорею, вночі зірки креслили небо, захід полум’янів, степ столочили до тирла, Юрій намагався їхати не в тумульті – трохи збоку. Одного разу з балки вибіг табун дроф, вовча зграя втікала, щулячи вуха, лунала чужа, вже дещо зрозуміла, турецька мова й мова татарська, йшли коні з довгими вухами, йшли дивовижні верблюди, везли гармати важкого заряду й гарби та кочі, повні всілякого начиння. Купами комашилися татари, зарізавши присталого коня, ще майже з живого пили з шиї димучу кров, кості валялися по дорозі, й не знати, вже чиї – людські чи звірів. Переправились через Дністер, далі через Буг – переправа була на човнах, а човни на якорях. Іржали коні, ревіли верблюди, верещали чауші, віддаючи команди. Вітер зривав з-під кінських та верблюжих копит розворушений пісок, боляче сік обличчя.

Врешті з піщаних горбів Юрій побачив Чигирин. І серце зайшлося, й стиснуло горло, враз постало перед ним минуле й обпекло терпкими споминами. Турки ставили на горбах великі намети – насамперед для візира і для паші, – поставлено намета і йому. Заходила ніч, вони скакали попереду на конях, роздивлялися. І вже тягли гармати та мортири, й несли коші з ядрами, а великі ядра просто котили. Копали шанці, насипали бурти землі для гармат. Наступного ранку в наметі візира була якась спішна рада. Турки впіймали козака й вивідали, що на виручку обложеним йдуть козаки гетьмана Самойловича, ратники воєводи Ромадановського з калмиками, воєвода Бутурлін і князь Голіцин з особливим московським військом. Це оповів Юрію паша, сидячи на високім барабані біля намета. Гармати почали обстріл Чигирина. Величезні, пудові ядра, лишаючи димні сліди, летіли до міста й били у високу кам’яну скелю. На ній стояли москалі, козакам лишили нижнє місто, ті стояли на стінах.

– Цей похід – славетний, – казав паша, обсмоктуючи рожевого персика. – Нарешті ми скураємо Русь. Буде вона, себто Україна, нашою провінцією, а ти будеш над нею гетьманом, нашим вірним васалом. І підемо далі, до Москви й до Крижаного моря. Й Азов буде наш. А Москва нехай іде в свою холодну Сибір.

Юрій думав про те, що кілька літ перед тим Ромадановський з Самойловичем оступали Чигирин з гетьманом Дорошенком, і засипали його ядрами, й штурмували безугавно, й зламали зуби. І погинуло люду з обох сторін незлічимо. І тоді приїхав до Дорошенка Сірко й сказав: «Про Самойловича кобзарі погані пісні співають. А це вже, Петре, почали й про тебе. Чи варта булава стількох животів людських». І Дорошенко похнюпився й віддав булаву Сіркові, щоб той заховав її на Січі до кращого часу, а решту клейнодів віддав Самойловичу й передався сам. І поселили його в містечку Сосниці, й сидів він там, немов той сокіл з обтятими крилами.

Юрій сказав про це паші.

– А що як і тепер Чигирин вистоїть. Міцна це фортеця, я знаю, я в ній жив. І стоїть вона у важкоздобутнім місці.

– У нас гармати найважчого заряду. І наші спахії муштровані, до бою вельми вдатні. Здобудемо цей Чигирин, астрологи наші по зірках це прочитали, погріємося на головешках.

Останнє не потішило Юрія. Його душа бралася жаром. Але не жаром звитяги, не жаром перемоги, а жаром тривоги, сумнівів. Почував, що тут повинна вирішитися його доля. Яка вона щербата в нього. Як мало було в нього радості, як багато страху й ненависті. Тільки вона, ненависть, вічна, радість минає, гордість гасне, а ненависть палає. Вона в нього й до Москви, й до Варшави, й до Стамбула, до оцих пихатих турків у аршинних шапках. Он як шмаляють по фортеці, он як ладуються в строї! І як так сталося, що він опинився тут? Хіба він винний? З усіх сторін облягли, не давали дихнути.

А за пашею стоїть причмелений дервіш у химерному картатому строї, з якоюсь хламидою на шиї, з чорними корінцями в руках – ворожить-провіщає грімку перемогу турецькому війську.

До паші підвели захоплених у полон двох городових козаків, двох братів. Що брати, одразу впадало в очі: обоє носаті, губаті, в обох по родимій плямі над лівою бровою. Поруч з пашею стояв товмач, обіч два яничари з оголеними шаблями. Паша щось сказав, товмач, а був він з українців, мовив братам:

– Його осяйність великий паша готовий простити вам, він може взяти вас до себе у військо й нагородити в Криму чи Туреччині садом-землею, аби ви тільки відмовились від свого бога й прийняли Аллаха.

Козаки мовчали. І тоді товмач сказав від себе:

– Погляньте, як гарно світить сонце, як зеленіють верби над річкою. Тільки жити й жити. Ось я, я маю сад у Криму, вівці, три жінки.

– Ти – пес продажний, ти – турецька підтирка, але я таким ніколи не буду. Заткни пельку.

Товмач щось сказав паші. Той взяв зі срібної таці плід інжиру, ворухнув рукою. Блиснула шабля. Козак упав мертвий.

– Ну, хоч ти, дурню, розумієш, де є життя, а де смерть? Ти відмовишся від свого нікчемного Бога?

Менший брат упав на коліна, обняв тіло старшого.

– Я вірую, як і мій брат. Я ніколи не стану бусурманом. Ім’ям свого брата проклинаю вас.

Ще раз блиснула шабля. Паша поклав другу інжирину в рот.

А гармати ревуть, а гармати гуркотять. Кожна несе смерть.

Уже давно довкола Чигирина всі поля, всі дороги, всі підступи политі кров’ю. І вже давно на цих землях господині по всіх городах виривають сапами кістки й складають їх на обміжках. Скільки ж їх буде тепер!

Візир наказав відкласти штурм. Татарські дозорці доповіли, що з того боку Дніпра на допомогу обложеним наближається військо. То були Самойловичеві полки лівобічного рейменту й князь Ромадановський з ратниками і калмиками, і князь Голіцин, воєвода Бутурлін з особливими військами, підійшли й стали навпроти Бужина, який потопав у вербах і кленах, у кучерявих садках. Цар прислав Самойловичу ікону Христового святителя Олексія, її везли між двома кіньми попереду війська. У листі цар Федір Михайлович писав: «Не сподівайтесь на багатолюддя, на силу, на коні і на зброю, але сподівайтеся на Господа, який сотворив небо і землю, і пошле Господь поміч від Сіону. Коли ж підуть чужинці на вас з Голіафом, ви йдіть за Давидом, огороджені надією на ім’я Господа Саваофа, і насправді співайте переможних пісень». Навіть святобливий Самойлович, богобоязливий і не вельми мудрий, подумав: «Яка дурниця, ні Давид, ні Саваоф не заступлять нас від ворожих шабель та ядер».

Візир одразу виправив, аби зашкодити переправі, Ібрагім-пашу з чималою частиною війська, а також хана з татарами, вони осадили берег шанцями й гарматами. Обидва війська стояли одне насупроти одного, вдивлялися одне в одного, розпалюючи в собі лють та звитягу. До Самойловича підійшов остерський сотник і показав на острівець майже посеред Дніпра. Раніше то був півострівець, але літо було шкварке, Дніпро обмілів, він гудів, котив свої води швидко й рвійно. Півострів став островом.

– Отуди на острів вночі затягти гармати, – сказав сотник. – І вдарити з-за тих кучугур. Ми зіб’ємо їх, гармати сягнуть.

Вночі затягували гармати, а також човни, й ховали їх у лозах, у них сіли найвиборніші козаки, й під темну зорю вирушили на правий берег, турки побачили їх, коли козаки вже сягали тичками дна, вогонь з яничарок не зупинив їх. Тієї ж ночі кілька сотень козаків спустилися по Дніпру нижче Бужина й вийшли за спиною в турків і татар. Вони вдарили воднораз. Турки й татари були вибиті з шанців, частина побита, інші відступили на Крилів. Ранком козацьке та московське військо переправилось на правий берег. І пішло до Чигирина.

…Юрій наказав виставити свою корогву на горбі біля намета. На велику його радість, на наступний ранок до нього прийшло кількасот козаків, ім’я Хмельницького чарувало. Особливо зрадів Юрій, побачивши Олелька. Його обличчя було обвітрене, брови осмалені, але очі іскрили, як і раніше. Не забув гетьмана вістовець, вірний козак.

Юрій подумав: якщо він подасться на Україну, то до нього прийде множество козаків. Почав думати про втечу. Сказав про те Олелькові, але той відраяв: поглянь, вашесте, на табуни за наметами, то не тільки пастухи, то варта велика і пильна пантрує за тобою. Я те помітив. Дивляться пильно, не спускають з ока. Будемо терпіти, а там як Бог дасть.

А богів було не один, а два, й бог турецький кидав на бій свою паству. Турки йшли на приступ. Йшли сміливо, густими строями. У ті строї стріляли гармати: смалили будзигани, гриміли шарпанини, гули яструби. Ядра прокладали в колонах широкі просіки. Турки сурмили відхід. Яничари верталися задимлені, в згару, злі, озлоблені.

Турки заклали заряди, зробили в стіні вилом. Козаки вибігли за вилом вперед, зустріли турків мушкетною стріляниною, далі билися списами й шаблями. Інші за їхніми спинами закладали пролом.

Бій закипав, як розплавлене олово на вогні. Юрію все було видно. Он поруч два козаки молотять бойовими ціпами, он ще один гамселить голоблею, а цей ось… чи йому привиділось? Ні, не привиділось, йому відрубано ліву руку, а він шаблює правою. І не хитається.

Врешті пролом було закладено, й козаки, як було домовлено заздалегідь, побігли попід стінами ліворуч, турки погналися – куди невірним втікати, – й тоді по турках вдарили шарпанини й дробахи (стріляли дробом) і вибили чисто всіх.

Візир качався на постелі – що від злості, а що його доймала подагра. Раніше він сидів у кріслі з ногами, а тепер качався на постелі, два дервіші мастили йому пальці на ногах мазями, двоє безугавно читали молитви.

Молився в своєму наметі й Юрій. Молився страшно: то за перемогу, то за поразку. Шкодував свого міста, свого козацького народу й молився за них, а тоді в голові вибухала інша думка, а що, коли будуть подолані турки, що буде з ним?

Турки підірвали ще один заряд. У пролом пішли яничари і Юрієві козаки. Мірно били барабани, тісні лави наїжилися списами. Юрій дивився на вали. Нічого не можна було розібрати: де свої, де чужі. І які, власне, свої. Миготіли шаблі, страшно опускалися вниз, спалахували постріли. Олелько ліз по гострому каменю, над самою головою випалила органка – кілька гаківниць одразу від одного запалу – обсмалило чуба, він брався далі. Перед ним ницьма впав яничар, звалений довбнею, довбня звелася знову, а тоді затремтіла й опустилася повільно. Перед Омельком стояв Нестор. Він таки не поїхав на слободи.

Ощир рота, закіптюжене обличчя, важка статура… й враз похитнувся:

– Олельку! Був би вдарив. Бог нас уберіг.

– Не дуже він нас береже, – гірко сказав Олелько.

– Перелазь сюди, підемо до своїх.

– Не можу, Несторе. Там гетьман. Я йому присягав. Нещасний він. Може, ще від чогось вбережу.

З тим розійшлися.

Наступний заряд чигиринці відгадали – перекопали, знищили. Тоді турки почали рубати лозу та плести коші, натоптувати їх травою, землею. Обложені нападали через витічки й випори, одного разу вночі пробилися в турецький обоз, до наметів, наробили переляку, а самі, захопивши кілька гармат, втекли в місто.

…Юрій випив меду і вийшов з намету; останнім часом він все охочіше прикладався до келиха. Перед ним чорніло поле, згарцьоване, збите копитами, ще далі попереду стояли гармати і били на Чигирин. Ліворуч стояли полотняні гарби, й турки увивали та вкладали їх зовні і зсередини льоном та смолою. А тоді купами оточили гарби й попхали їх під стіни. Козаки стріляли, але дрібна стрілянина не могла завадити. Гарби наближалися під мури. Але, як виявилося, козаки сподівалися того. Вони наробили зі смоли і лою, добре повкручувавши, начинивши порохом і сіркою, заряди і чекали. Вони більше не стріляли, й турки осміліли, пішли швидше. За ними йшов Ібрагім-паша з шаблею в руці. Навіть візир виповз з намету й накульгував оддалік. Але коли гарби наблизилися, з мурів ударили всі гармати, а в гарби полетіли підпалені заряди. Гарби почали спалахувати, завалував такий дим, що туркам у ньому не стало продиху, – вони кашляли, хрипіли, вже не бачили, куди йти, і почали втікати. Візир та паша втікали від того диму насамперед. Ібрагім-паша лаявся, рубонув зі злості по шнурові намету, і той бринькнув, як струна.

Довго світилося того вечора в наметі Ібрагім-паші. Вимислювали новий наступ. І вимислили. З пасовиська від Дніпра гнали биків та корів, татари підштрикували їх списами й галасували – турки сподівалися заповнити рови худобою й по ній вибратися на вали. Стояло дике ревіння, лунали крики погоничів, німо стояли злитні турецькі когорти, готові до штурму. Знову козаки підпустили ворога на близьку відстань, й знову вдарили гарматні перуни й рушничні постріли. Худоба ревла, казилася, дрочилася, дим вдарив їй у очі, й вона поперла назад. Давила, топтала погоничів, брала на роги й погнала в поле. Юрій сховався в наметі й чув, як гупотіли ратиці, разів зо два намет хитнуло, Олелько стояв у вилозі намета й списом відганяв отетерілих корів та биків.