332 500 произведений, 24 800 авторов.

Электронная библиотека книг » Юрий Мушкетик » Гетьман, син гетьмана » Текст книги (страница 1)
Гетьман, син гетьмана
  • Текст добавлен: 20 сентября 2016, 18:34

Текст книги "Гетьман, син гетьмана"


Автор книги: Юрий Мушкетик






сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 15 страниц)

Юрій МУШКЕТИК
ГЕТЬМАН, СИН ГЕТЬМАНА
Повісті


Гетьман, син гетьмана
Повість

ВІД АВТОРА

Цей текст я назвав повістю. Зізнаюся, я далеко не впевнений, чи це повість. Може, це дещо белетризований історичний нарис чи белетризована історична хроніка, але так воно лягло на папір, просто мене віддавна мучить отсей відтинок нашої історії, на якому ми згубили нашу незалежність і який називають Великою Руїною. Це роки, сповнені важких нежиттєдайних змагань, неключимих підступів і тиску наших сусідів, безуспішної, нерозумної боротьби власних зверхників за владу, за булаву, доносів, наклепів, ударів з-за рогу. Це роки, рясно залиті кров’ю козаків, сльозами дітей, воланням вдів, на що ніхто не зважав. Цей відтинок історії вельми схожий на нинішній, і хоч сьогодні не ллється так кров, як тоді, але не поменшало безголів’я, не поменшало нікчемної боротьби за владу й не побільшало прагнення дійти згоди в ім’я свого народу, в ім’я України. Я аніскільки не сподіваюся, що хтось із цих безумців схаменеться, але якщо хтось із читачів замислиться й стане твердо на українській землі, мені того буде достатньо.

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

– Юрасю.

Мовчання.

Спираючись на важку, сучкувату, полаковану палицю, Хмельницький ступив на край рундука.

– Юрасю.

– Я тут.

Звів очі д’горі. Посеред широкого двору ріс велетенський волоський горіх, сонячне проміння грало в широкому різьбленому листі, стрибало зайчиками по стовбуру.

– Я тут.

– Чого ти туди заліз?

– Білки крадуть горіхи.

– Нехай крадуть. Вони також хочуть їсти… І жити. Злазь.

– Та… не можу.

– Став праву ногу на гілку, що нижче, а сам тримайся за ту, на якій сидиш. А тепер ліву ногу на гілку, яка нижче.

Юрась зістрибнув на землю. Дивився знизу вгору на батька. І тому враз тонко-тонко защеміло в серці: такий був схожий Юрась на його самого. Тільки якийсь мовби сонний, чи понурий.

– Біжи за Тясмин, на луг, – кивнув головою ліворуч, – і скажи косарям, нехай ідуть пити горілку. Ні, стій. Не так. Скажи, що борщ уже зварився.

Юрась підтюпцем рушив до воріт. Одне плече нижче, друге вище, й сам якийсь недоладний. Хмельницький сів на лавицю ґанку. Його погляд упав на «свиню» на лавиці. Свиня – з величезного огірка-жовтяка. Прорізаний рот, очі, чотири палички – ноги, хвіст з нехворощини. Звісна річ – різав Юрась. Уже шістнадцять, а він… О-хо-хо-хо-хо! Тиміш у його віці вже ширмував шаблею. Той був воїном. Трохи розбишакуватий, неслух, але… А Юрась…

Схитнувся – запекло в грудях. Посередині грудей, у ямці. Але то – серце. Він знав. Уперше це сталося кріпко… До цього поболювало за швидкої ходи або коли підніме щось важке. А тоді… Тоді йому нагло впала звістка про злу раду під Вітебськом. Зрадили москалі. Зрадили його, Переяславську угоду, першим пунктом якої була спільна боротьба проти ляха до повного визволення України-Руси. Поляки ж поманили дурних московитів, сказали, що після смерті короля московського царя оберуть на польський трон. І вони зійшлися в наметах під Вітебськом, учинили односторонній мир, а козаків, які прознали про те збіговисько, не пустили в намети. Отоді Хмельницький розпасіювався, зірвав зі стіни шаблю і вар’ював, і скипав та гукав: «Підемо до турка! До чорта в зуби, але тільки не до москалів!» Не пішов. Отоді йому вперше гостро запекло в грудях. Отоді гірко пошкодував про деякі свої попередні дії.

Але й після того був настав просвіток. Козаки власними силами вигнали ляхів з Білорусії, одвоювали Могилів, Старий Бихів (там дістав смертельної рани наказний гетьман, ніжинський полковник Золотаренко), й тоді ж Хмельницький, який вже почувався хворим, виправив на Польщу корпус під рукою наказного гетьмана, київського полковника Ждановича. І той корпус у спілці з військом семигородського князя Ракоція Дьєрдя Другого взяв Краків і Варшаву. Але Москва направила туди свій корпус – розкладати українське військо, діяли підкупом, махлярством, страхали, козаки почали хитатися, й корпус вернувся. Тоді ж москалі почали виганяти козаків з білоруських міст. Тоді й стався в Хмельницького другий серцевий напад.

Тепер ось… Тепер ось надходить край. Це знав, це почував. І на кого він покине все? Ну, господарство… Тут він розпорядився, є кому доглянути. А Україна? Хто її догляне, додбає?

Увечері зажадав, щоб усі вийшли з покою, залишивши його з Юрасем. Лежав на ліжку, застеленому турецьким килимом.

– Юрасю, сядь сюди. – Взяв за руку. – Юрасю, добігає нитка мого прядива до краю. Ну-ну, тільки не пускай сльозу. Все в законі Божому, всі приходимо й відходимо. Я своє прожив. Літав на конях, сік ворогів шаблею, кохав… Ось вас, дітей, у мене шестеро. Чотири дочки, гарні дочки. І ви з Тимошем гарні… – Глибоко зітхнув. – Немає його. Тільки ти. Усе на тобі. Кермував, проривався, помилявся. Того не вернеш.

І стали в очу дві найбільші помилки. Перша – це коли після перемоги під Жовтими Водами, під Корсунем, далі під Пилявцями, зупинився. Погромив ляхів, розсіяв, треба було вдарити ще раз, востаннє. Особливо після Пилявців. Жовті Води, Корсунь – це його удача, та й військовий розмисл. Там з обох боків війська було небагато, трохи як більше по п’ять тисяч. Правда, польське військо добірне – пограничний корпус. А під Пилявцями – там уже була громохка битва: з кожного боку трохи більше як по сто тисяч, у поляків важкі й легкі панцирні гусарії, драгунії, а з допоміжними, всілякими стременними, обозними – то і всі триста тисяч. Важка то була перемога, але ж і зацна, й важлива. А він і після неї все літо стояв, спочатку довго віватували, запивали її. А далі вів перетрактації з поляками – їм на користь. Усе літо. П’янила голову проминула звитяга, гадав, що вже провчив ляхів, що будуть вони поступливіші й мудріші. А їх треба було стерти з лиця землі, як те казав Кривоніс. Забракло розуму. А далі… Уже не так і давно… Запропонував король шведський ударити разом на Варшаву й Краків, спопелити Річ Посполиту, а тоді разом таки поперти москалів із завойованих козаками Гомеля, Могильова, Нового Бихова, які москалі одібрали в козаків. Подібне запропонував удруге й семигородський князь Дьєрдь. Не послухався Богдан. Вважав, що порушить обіцянку, дану московському цареві. А той не задумався, вступаючи з ляхами в спілку під Вільно. Так, Хмельницький послав Дьєрдю корпус козаків, але москалі той корпус розклали й свого досягли. Корпус Ждановича вернувся деморалізований, небойний. Ото тоді Богдан відчув, що розлучається зі світом.

А після Пилявців ще гриміли битви: під Збаражем – Зборовим, де була повна перемога, яку татари одібрали зрадою, й була Берестецька поразка, і був ще погром поляків під Батогом, й остання велика облога польського війська на чолі з королем Яном ІІ Казимиром, й ще одна зрада татар, а далі настала безсила рівновага, ні те, ні те військо, ні Річ Посполита, ні козацька Русь-Україна не мали сили до великої потуги, й хто знає, чим би це скінчилося, якби Хмельницький не поїхав у Переяслав. Це була друга його велика помилка, яку не міг спокутувати. І ось тепер уже немає й часу на спокуту.

– Юрасю, усе в світі має свій початок і кінець. Я своє прожив, як послав Бог. Ну, ну, не хлипай, а слухай уважно. Юрасю, ти будеш гетьманом. Я просив про це генеральну старшину, й вона пообіцяла. Я давно мріяв, ще при Тимошеві, щоб гетьманство стало спадковим. Монархією. У цьому наш найбільший рятунок. Будуть у тебе діти. І стане гетьманом твій син. Нелегко тобі буде, нелегко. Отож кріпись. Я пообіцяв московитам триматися їхньої сторони, отож з тим і відійду з цього світу. А ти – як хочеш. Як тобі покаже. Я тебе не закликаю триматися моєї обіцянки. Може, вона й не найкраща. Дивись. Радься зі старшиною, а найперше – з Виговським. Чоловік він мудрий і козацькій справі відданий. Вір йому… А тепер нагнись, я тебе поцілую. Може, завтра договоримо.

Завтра не договорили. Лунали в гетьманському домі, в гетьманському дворі голосіння, а далі скорботна процесія розтяглася від гетьманського двору, від Чигирина до Суботова майже на вісім верст, де й поховали гетьмана в ним же збудованій домовій еллінській церкві.

А ще по кількох днях у широкий гетьманський двір у Чигирині набилося люду, що не проштовхнутися. І вже сиділи на купі колод під повіткою, і в господарчому дворі на возах, і почіплялися за гілки дерев, і йшли та йшли, аж тріщали паркани, поки два осавули, наперши плечима, трохи відтіснили тих, які пхалися у ворота, та зачинили ворота, заклавши їх двома дубовими брусами.

Старшина сиділа у великій світлиці, Юрась у малій. При ньому були булава і бунчук – ще за життя Богдана Хмельницького старшинська рада проголосила його гетьманом. Старшина ж була розгублена: ну не вартував Юрась гетьманського чину, найперше, триває війна з Польщею, ну як він поведе полки?! І як дасть лад їм самим, старшині, коли кожен з них тягне в інший бік: Григорій Лісницький, призначений покійним Хмельницьким за наказного, – у свій, ще й довго не хотів віддавати булаву, полтавський полковник Пушкар – у свій, суддя генеральний Богданович-Зарудний, вихователь Юрася, тягнув руку за нього. Гомоніли й так, і так.

До Юрася в світлицю зайшов дядько Яким Сомко, смачно плямкав губами, втирався долонею. Поки всі колотилися, він не кепсько підобідав на кухні варениками із сметаною. Сів на ослоні біля Юрася. Дістав люльку, тютюн. Краєм ока спостерігав за небожем. Бачив, як тому маркітно на душі. Юрась усе ще вагався. Він уже сказав старшинам, що відмовляється від булави, а тепер шкодував про те. Почував у душі гнів на Виговського, адже знав, що булаву віддадуть йому. Сомко зітхнув. Був це вельми гарний з виду чоловік, просто красень, міцної статури, кругловидий, з чепурними вусами.

Сомко мовив розважливо:

– Бачу, небоже, важко тобі. Ну що таке ця булава сьогодні, в будь-чиїх руках: це щоденна гризота, вічний страх і неспокій, скільки зазіхають на неї (й стенувся в душі, адже й самому вона кортіла, адже вважав себе вартим її – соратник і товариш покійного гетьмана, вдатний воїн і господар), скільки буде гризні, а може, й крові. Чи ж вистачить у тебе сил, чи не зломишся, не струїш собі життя. Це з одного боку. – Набив люльку, закурив, розігнав долонею дим. – А з іншого… З іншого – для справи було б добре, аби вона була в тебе. Батькова слава, батьків авторитет тебе б прикрили, й ніхто б не важився однімати її. Для держави нашої козацької було б краще, для всього люду. – Прокашлявся. – Найкраще було б, щоб ти – гетьман, а біля тебе наставник – регент. Таким бачив батько біля тебе Виговського. Міг би, небоже, пробач, і я ним бути. Але старшина дивиться інакше. І великий шмат правди – на її боці. Йде війна, й треба вести в бій полки. Чи готовий ти? Батько завжди був попереду, цим і брав. Та й чимало старшин дуже норовливі. А злякаєшся ти від скреготу шабель? А похилишся? А чи зможеш старшину втримати?..

І Юрась вчув той скрегіт і зіщулився душею. Гнівився на Виговського й чомусь трохи на дядька і рішуче подумав: «Ні, булави не візьму».

Сомко пішов, увійшов Іван Брюховецький, ще батьків вірний слуга. Нагнувся, темною хустиною обмів від пороху Юрійові чоботи. Подивився, хотів щось сказати, не сказав.

Старшина говорила, перебиваючи один одного, полковник ніжинський Гуляницький, полтавський Пушкар, прилуцький Дорошенко. Ми, казали вони, не відкинемось від його царської величності, їх підтримав і Виговський: «Безпечніше нам його царської величності триматися». Тоді присутній тут начальник московських стрільців Артемон Матвєєв поклав на стіл скручений у трубочку сувій паперу:

– Прочитаєте статті, стверджені на раді у Переяславі й скріплені підписом Богдана Хмельницького.

Виговський взяв у руки сувій, розгорнув, побіг очима по рядках.

– Це зовсім інші статті, – голосно мовив він.

– Як інші, ті самі.

– Не ті, – так само твердо мовив Виговський. – Дайте нам ті.

– Де це бачено, щоб такий документ у дорогу брати. Це ті статті. Копія. Ну, дещо розширені й уточнені.

– Брехня, – стояв на своєму Виговський. – Тут ось, щоб московські воєводи стояли по всіх містах українських, а було тільки в Києві, і податки щоб збирали не українські люди в гетьманську скарбницю, а московські – в царську…

– Звідки ти знаєш, що не ті? – вирячив очі Матвєєв.

– А кому ж краще знати. Та ж я сам їх писав. Підписувати не будемо, це – обман, – знову твердо сказав Виговський.

Старшини загомоніли.

У цю мить загуркотіли тулумбаси, які стояли на вгороді, вони кликали до ради.

– То що ж будемо робити? – запитав Іван Богун, красень-полковник, хоробрий воїн.

– Нам би трохи часу, – сказав генеральний обозний Тимофій Носич. – Щоб гетьманич підріс. Школу закінчив.

Зарудний підвів угору стиснений кулак.

– То нехай так і буде. Юрась – гетьман з булавою, а Виговський при ньому ніби старший… Тобто на той час.

Старшина виходила на ґанок. Але першим вийшов Юрась. Витер рукавом піт і сказав:

– Панове рада! Щиро дякую за гетьманський уряд, що ви мені дали, шануючи батька мого, тільки ж через свої молодії літа і недосвід не можу я ще держати такого уряду. Обирайте іншого, старшого, заслуженого.

Осавули, які стояли внизу між козаками, загукали: «Кого хочете настановити на гетьмана?»

– Хмельницького!

– Панове, я ще молодий, не маю сили кермувати, до того ж сум і журба мене пригнітили, – знову подав голос Юрась.

– Нехай булава буде при Хмельницькому, – став на східець ґанку якийсь сотник, – а поки дойде літ, на той час править Виговський.

Так рада й ухвалила, й записали «гетьман на той час».

…Зайшла ніч. Юрій стояв у саду й крізь вишневе віття, крізь стиглі вишні дивився вгору. В глибокій синяві неба в сузір’ї Волосожар мерехтіла зірка. Кожна жива душа зв’язана з якоюсь зіркою, тільки не знає, з якою, й навіть не знає, чи зв’язана. Юрій відчував її інтуїтивно, знав, що то його зірка, вона то яскравіла, то ледь пригасала, й він знав: доки вона ярітиме в небі, доти він питиме з келиха життя. Зітхнув легко й радісно і пішов до спочивальні.

З того дня Москва вже не переставала гострити ікла на Виговського. Хоч сам він спочатку шукав з нею порозуміння, визнавав над собою царську руку, Москва повела проти нього жорстоку, неключиму боротьбу. Найперше вона визнала вибори неістинними – мовляв, не було всіх полків. Але й по тому, як вибори пройшли повторно, в Корсуні, з представниками всіх полків і міст, вона правила своєї. Тривав шалений підкуп старшин, їм безсоромно сипали в кишені золото, засовували за пазуху соболів, дехто їх і викидав, а інший би й хотів викинути, та не ставало сили: надто приємно лоскотало соболине хутро груди, надто дорого воно коштувало: за одну шкурку можна купити хату. Врешті Москва скликала в Переяславі, на звиклім для себе місці, ще одні вибори, але коли московський дяк почав правити про якогось нового гетьмана, а майдан погрозливо загудів, дяк шурнув за пазуху, витягнув скручений у трубочку папір і закричав, що великий государ схвалює вибори Виговського.

– Якби було треба, він би й на чорта дістав папір, – тихо сказав Богун. – Там їх на всіх заготовано.

Одначе на цьому Москва не зупинилася. Почали знаджувати булавою всіляких славолюбних непорядних людей. Найпершим пішов на московському налигачі полтавський полковник Мартин Пушкар, чоловік літній, який вирішив: або нині, або вже ніколи – пішов, схиливши свою дурнорогу голову проти Виговського, й скільки той не пропонував зійтися ладком, обсудити се діло, й він, Виговський, згоден провести будь-де-будь ще вибори, Пушкар рив ратицями землю, поки Виговський не пішов на нього й поки не принесли дурнорогу голову на вістрі списа. Але знайшлися інші дурнорогі: запорозькі ватаги Барабаш, Брюховецький, старий Безпалий, переяславський полковник Цицюра, ніжинський Золотаренко. Всі вони обіцяли вірно служити Москві. І якщо Сомко чи Золотаренко ще обстоювали якісь козацькі вольності, то Брюховецький казав: «Зробіть мене гетьманом, а я вам все, все віддам». Шалена доба, яка триває й донині, шалене запроданство без честі й совісті.

А тоді врешті на Україну посунули московські війська під орудою князів-бояр Трубецького, Ромодановського, Пожарського, Львова. Й схрестив з ними під Конотопом шаблі Виговський, і були вщент побиті московські війська, як пишуть самі московитські історики, «на берегу речки Сосновки за два часа вылег цвет русской конницы – лучшей в Европе». І побігли москалі, й цар утік з Москви. Але побігли недалеко. Знову зібралися на силі, посунули кількома колонами й розкинули густі шпигунські тенета, тенета підкупів. Найдужче облещували Юрася. Знали-бо, козаки святобливо моляться на його батька. І захиталася влада Виговського.

Тим часом помер київський митрополит Сильвестр Косів, треба було обирати нового. Виговський скликав у Святу Софію єпископів з обох берегів України, запросив і київських воєвод. Але вони не прийшли, зажадали з царської волі, щоб київський митрополит приклонився перед московським патріархом, відкинувшись від константинопольського, й щоб вибрали того, на кого вкаже Москва. Єпископи не погодилися й обрали Гедеона Балабана, єпископа львівського. А що Москва його не визнала, а Київ був у її руках, Балабану довелося втікати до Чигирина.

Виговський метався, як рибина в сіті. Москва заповзялася з усіх сил скинути його з гетьманства. Не гребувала обіцянками й не шкодувала золота для Барабаша, Брюховецького, Сомка, Золотаренка. Кожному обіцяла булаву. По всій Україні ходили обманні московські листи, буцімто гетьман запродує Україну полякам. Ніхто самої угоди Виговського з поляками не читав, а рекли, нібито ляхам віддана вся Україна, ніби будуть і воєводи ляські, й військо, і панщина. А оскільки польське ярмо було давнє, достатньо натерло українські шиї, одне те, що угода з ляхами, викликало спротив гетьманові. В угоді ж ішлося про конфедерацію: три держави – Литва, Польща й Велике князівство Руське (Україна) – складають конфедерацію під скіпетром спільно обраного короля; кожна держава має свою адміністрацію, своє військо, свої школи; унія – скасовується, запроваджується релігійна рівність. Либонь мало віриться, що ляхи до кінця дотримувалися б цієї угоди, але на той час вона була така.

Юрасю туркотіли у вуха, що булава – його, що мусить її відвойовувати. У молодій, сливе ще дитячій душі клекотіла заздрість. Він послав колишнього батькового джуру Івана Брюховецького на Січ, й там проголосили Юрася гетьманом.

Юрась сидів біля Чигирина в селі Борках, бо ж у Чигирині величався Виговський, листувався з польським королем і царем («А це ж я, я мав би листуватися!») й отримав дві великі перемоги: одну на борному полі – потрощивши під Конотопом Москву, другу на дипломатичному – уклавши Гадяцький трактат з поляками. Юрій сидів біля відчиненого вікна в світлиці й читав Гомера, Цицерона, Юлія Цезаря, – знав-бо й грецьку, і латинську, і старослов’янську мови, й бачив себе Цезарем попереду когорт, де блищать мечі й сяють щити, хоч і почувався замалим до того, а ще перечитував праці свого києво-могилянського вчителя: «Лебідь», «Алькоран», «Ключ розумєнія», в яких Галятовський обстоював необхідність захищати свої права мечем. Погляд упав на яблуню в золоті яблук. Чомусь згадалося, як стояв батько під яблунею з новою, третьою своєю дружиною, тепер Юрійовою новою мачухою. Біліла її лебедина рука, пестила батькового чуба, а він цілував ту білу руку, а свої руки тримав біля її пазухи. Юрась те побачив припадком, з-за кущів глоду. Побачив і спаленів, він ще не був і парубчаком, але щось його змлоїло, щось його обсипало жаром, і на диво безсоромно подумав, що й він колись отако триматиме руки на молодих персах.

Іноді ходив з рушницею понад комишами – стріляв качок, якось на стежці стрівся йому бобер, та такий великий, як гора, геть сивий. Юріїв пес Дунай кинувся до нього й злякано відскочив, певно, зрозумів силу його велетенських зубів, – і думав про Прісю, надто вона запала йому в серце. Якось, начитавшись греків, подумав, що найкраще було б прожити над річкою, при пасіці, з мудрими книжками і думками, але відчував, що того не зможе.

Однієї неділі його навідав дядько Яким Сомко. Пили грушевий узвар (дядько Яким ще й медовуху), гомоніли.

– Ну як там править гетьман? – запитав Юрій.

Сомко витер чепурні вуса.

– Править він на всю губу. Тільки не кінчиться те добром.

– Чого ж, – підштовхував його до заперечення Юрій. – Я читав гадяцькі статті. Таких ми ще не мали ніколи. І військо своє, і урядники свої, і гроші свої, і свій великий князь.

– Отож, – мовив Сомко. – Він хоче бути і великим князем, і гетьманом, і київським воєводою. Швидко скрутить собі шию.

– Чому?

– Ти думаєш, ляхи підписали ту угоду щиро? Де там! Почнуть потроху обкушувати, поки не залишиться гола палиця, й нею нас по голові. Треба триматися московської сторони.

– А хіба московити хочуть, щоб ми мали вольності?

– З ними легше. Принаймні на якийсь час дадуть їх. А ми тоді їм назад не оддамо.

– Не знаю, – замислено мовив Юрій, і тепер він виглядав не хлопчаком, а дорослим чоловіком. – Батько казав мені: дивись, я вже добуду в московській кормизі, а ти думай, зважай. Вельми гірко він думав про свою клятву Москві. Я це бачив.

– І однак… Ляхи – вороги одвічні. Шляхта не поступиться. Вона прагнутиме своє вернути.

Розійшлися невдоволені один одним.

У степу, на горбі, над річкою Красною, яка плинула в широкій зеленій долині, над селом Германівкою під Обуховом зібралася чорна рада. Два генеральних старшини – Верещака і Сулима – стали на возі, щоб прочитати гадяцькі статті, на затвердження яких їздили у Варшаву на сейм, розтлумачити їх, але ніхто не став слухати. Одне те, що укладені з ляхами, віковічними ворогами, одвертало од них. Рада перейшла у бійку – Верещаку, Сулиму стягли з воза й порубали. І нині на місці їхньої смерті стоїть високий блискучий хрест, як пам’ятник нашим міжусобицям і нашому безголів’ю. Іванові Виговському вдалося вихопитися на коня, й, відбившись шаблею, він вимчав у степ… Військо кричало на гетьмана Юрася Хмельницького, який був тут же. Сидів на зрубі криниці, пив холодну криничну воду, чекав кінця. У Красну збігав з гори потік, спадав водоспадом. Під ним купалися голі дівчата, звідси, з гори, їх було не зовсім видно, але розпалені уявою козаки не могли встояти на місці. Жага любові і смерть обнялися в ту мить.

Обирали гетьмана в широкій долині Жердовій біля Трахтемирова. Трахтемирів – давній козацький осідок. Тут Сагайдачний переховував свої гармати, тут Наливайко збирав своє військо, в шпиталі при монастиреві жили старі та поранені козаки. Намети стояли по краю долини попід лісом, палахкотіли вогнища – варився куліш, уже лунали й підігріті горілкою пісні. Міддю поблискували бані трахтемирівського Успенського монастиря, переморгувалися із золотими банями Переяслава по той бік Дніпра. Яри, урвища, бескеття робили це місце безпечним і затишним. Понад глибоким урвищем над Дніпром вилася стежина, по якій їздили козацькі дозорці.

Вибори відбувалися ранком. На все горло викукурікували свої сни півні в сусідньому селі Зарубинцях, з тужливим криком тягла понад Дніпром вервечка журавлів. Панувала одностайність: Хмельниченка кричали всі козаки. Він сидів на стільцеві з пенька, тримав у руці люльку. Чарував сам його вид – нестеменний Богдан Хмельницький. Ті ж брови, ті ж карі очі, та ж усмішка, тільки було в ній щось надто дитинне. Але те мине.

У Переяславі чекав з військом воєвода Трубецькой з наказом привести козаків до повної покірливості й тоді затвердити вибори.

По тому старшина зібралася в трапезній монастиря, аби зложити умови нової злуки з Москвою. Тут сидів московський посол Яцина і Юрась Хмельницький – пониклий, відсутній, мрійний шал від гетьманства відступив, лишилися тривоги й думки. І сидів у кутку сивобородий чернець, ніхто не знав, хто він, але саме він почав перший говорити:

– Усі хочуть, щоб козаки комусь служили: ляхи – їм, москалі – їм, турки також, ніколи козак не був вільний у своїх помислах і діяннях.

Писар Семен Глухівський почісував за вухом (за півухом, другу половину йому колись відсікли шаблею), крутив у руках перо. Старшини подавали свої думки непоспішливо, пам’ятали, як Виговський опротестував царську грамоту яко махлярську, брехливу і що казав про ті пункти. Тут було багато недоброзичливців Виговського, але тепер усі висновували, що в основу договору з Москвою треба покласти гадяцькі статті.

– Усі ми мудрі по кривді, – мовив Лісницький, – вар’ювали проти Виговського й проти його трактату, але кращого ніколи не мали.

Казали, щоб тільки гетьман зсилався з Москвою, щоб поза ним не приймали листів ні від кого, бо то будуть навіти, пасквілі, щоб, окрім Києва, більше ніде московських ратників не було, а коли московське військо надсилатимуть на Україну, то щоб воно було під рукою гетьмана, щоб і козаки, й посполиті стояли під судом гетьманським, а не московським, щоб українська церква перебувала під рукою царгородського патріарха й була осібною від московської церкви, щоб скрізь по Україні закладалися школи «всякого язика», де і як хто бажатиме. Зложивши умови, кілька разів виправивши їх, переписавши, послали до Трубецького з Яциною та полковником Дорошенком. Трубецькой прочитав статті, довго по-цапиному метляв бородою, а тоді промекав:

– Я маю нові статті, щоб, затвердивши їх, не допустити на будучину зрад, усобиць, свавілля. До вас на раду не поїдемо, нехай гетьман сюди прибуде й заприсягне під хрестом на вічне підданство.

Даремно козацькі посли усовіщали Трубецького, даремно просили їхати на правий берег Дніпра, воєвода гнув своє, щоб козацька старшина зложила умову посеред московського війська. Щоб для того прибула сюди. Дорошенко наполягав, щоб, коли козацька старшина прибуде на лівий берег, Трубецькой вирядив на цей бік своє поважне посольство. Трубецькой і це відхилив, він сказав, що поїде воєвода Бутурлін приймати присягу від козацького війська. Інакше він пошле на козаків своє військо та військо Шереметьєва, яке підійшло з Києва.

Бутурлін сидів у човні, але чекав, коли перевезеться гетьман. На березі йшла пересвара: одні старшини радили їхати, інші – не їхати.

– Ну не поїдемо, й що тоді далі, – сказав Тетеря. – Половина полковників – усі лівобічні – вже у Переяславі.

Юрій ішов до берега. На лузі диміли вогнища, чорніли казани – козаки готували обід. Розлігся голосний вереск: величезний кабанюра вирвався з рук коліїв і мчав до очеретів. То втікав обід. За ним гналися козаки – з оголеними шаблями, з рушницями, бахкали безладні постріли, але кабан утікав. Уже аж біля очеретів упав на передні ноги, повалився на бік. Юрій позаздрив козакам: їм тільки й думки, що про обід, а йому ось…

Чаром стояв ліс. Старий-престарий. Ліворуч Дніпро валив крутий берег, величезний дуб упав кроною у воду, інший похилився на берег, над водою висіло коріння. Блискавицями шугали чайки, вервечка чапель зі скрипом тягнула над лісом. Пахощі лугу, пахощі річки дурманили голову.

Юрій підійшов до берега, на веслах великого дуба сиділо двоє голих до пояса козаків, і один – на кормі. То – Олелько Чорний, гетьманів стременний і комуннік (зв’язківець). Чорний – прізвище Олелька, а сам він білий-білий, волосся, коли він загрібає його рукою, двома золотавими хвилями розтікається по голові й розвівається з-під шапки, і вус чепурний – пшеничний, а очі голубі. Красивий Олелько надзвичайно, дівчата, та й молодиці, так і пасуть його очима, і він не проти погратися з котрою. Олелько – безстрашний, ніколи ні перед ким не хилився, нікому не догоджав, хіба що трохи гетьману – вчив його їздити верхи, вчив козацького ремесла, й гетьман прихильний до свого стременного, сам не знає чому, може, через те, що йому бачить не дано того, що дано Олелькові, а може, за його легку вдачу. Вчора, коли гетьман недбало кинув на засланий обрусом стіл булаву, Олелько казав: «Ціну має тільки те, чого людина не має, а те, що вона має, втрачає ціну». І Юрій подумав: як же мудро сказав цей парубок. І звідки він такий узявся?

Олелько народився недалеко від Чигирина в селі Іванівці. У його матері було четверо старших братів і дві сестри. Одна, найстарша, Ївга, вже дівка, його мати, нагуляла хлопчика – Олелька. Його батько Самійло женитися на Ївзі не захотів, та й не міг – бідність безпросвітна, панський конюх – утік на Запорожжя. Ївжині батьки були суворі, не могли знести ганьби. Ївга з дитиною жила у засторонку в хліву. Тільки коли притиснули морози – впустили в хату, під піч. Там, у підпіччі, Ївга й жила з малим, туди ж у великі морози заносили й курей, а біля підпіччя дринзало телятко й пускало струмінець у черепок від горщика. Той черепок, ледь підрісши, мав наставляти Олелько. Ївга була красуня, і сільський багатій Свирид Ковбасюк, вдівець з трьома дітьми, сказав Ївжиним батькам, що візьме Ївгу за жінку, але без дитини. Батьки таки випхнули її за Ковбасюка. А куди дівати дитину? Воно якийсь час ще жило під піччю. А потім його віддали в панський двір – пасти гуси. А далі пасло овечки й свині; свині – то найгірша, найтяжча робота: вони не слухаються, пруть, куди їм забажається, отам Олелько набігався й нагартував свою вдачу. Ріс він хлопцем кмітливим і таки неслухняним, жвавим, дошпетним на вигадки, самостійним, дарма що байстрюк. Коли пас ягнята, до крові бився з іншими хлопцями. Якось вони були «женили» його з дівчинкою Килиною, яка пасла гусенята, справили «весілля» з музикою і вінчанням, а тоді дражнили «молодий і молода», «жених і невіста, наїлися тіста», й Олелько кидався на них з кулаками. І захищав не тільки себе, а й дівчинку-сироту Килину, заступався за неї й дружив із нею. І оповила їх чиста глибинна прозора ніжність, яко між братом і сестрою. Часто вони, сховавшись у бур’яні за панськими погребами, гралися в «гостювання», «у панів», і він прихилився серцем до дівчинки. А була вона легка, як вітер, і сміх її був солодкий і милий. Хлопці Олелька не вельми любили, але побоювалися. Та ще коли пішла про нього слава, що він характерник. Якось він пообіцяв хлопцям, що принесе кавунів з баштану, а був там дуже злий сторож Градобик з таким же лютим псом. Олелько заліз на клен і звідти придивлявся до баштану. Поруч з баштаном порала свій город – сапала – тітка Оришка, вона видивилася з краю два кавуни, викотила їх і віднесла під клен, щоб забрати увечері. Олелько зліз із клена, забрав кавуни й відніс на пастівник. А Оришка потім розказувала всім про нечисту силу: «Нікого-нікогісінько не було в полі, а вони десь поділися». Олелько сам підтримував розголос про своє характерництво. І тепер козаки казали, що він стане за билиною – і його не видно, що вміє завертати кулі й на бурці перепливати через Дніпро. Підрісши, Олелько подружився з Нестором. Нестор був у Виговського конюхом. Нестор мовчазний, похмурий і дужий неймовірно. Одного разу та ж Килинка упала у воду, яка понесла її на млинове колесо. Але поблизу саме був Нестор. Він вхопився руками за колесо й зупинив млина. У те б ніхто не повірив, якби не бачили на власні очі. Олелько, вирісши, сам перейшов до конюшні. Й хто зна, скільки б ще служив у пана Шиманського, але одного разу він віз сіно з лугу й на дорогу впав оберемок. А саме їхав позаду ридваном пан Шиманський. І наказав відшмагати Олелька на конюшні. Це вже вдруге. Вперше – за вишні, які Олелько з плоту обривав у панському саду. Але тоді тільки трохи. А тепер на всю силу – Олелько ледве підвівся. А наказав шмагати Олелька пан не стільки за сіно, як за інше. Він побачив, як Олелько стояв з дівчиною Килиною під вербами, взявшись за руки. А на ту дівчину пан давно накинув оком. У нього був свій гарем з кількох тілистих дівчат, вони вважалися вишивальницями, але справляли й іншу службу – стелили панові постіль. І от він хотів забрати у «вишивальниці» Килину. І його роздратувало, що вона стояла з Омельком.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю