Текст книги "Гетьман, син гетьмана"

Автор книги: Юрий Мушкетик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 15 страниц)

– Борисе, я стежу за вашим журналом. Вболіваю за вас, відповідаю за вас. У вас з’явилося багато псевдонімів.

– Щось я не помітив, – пробурмотів Борис.

– Киньте, редактор знає свій часопис ліпше, ніж свою кишеню. Багато псевдонімів. Ви що, не розумієте, що це – тюрма?

Гурт мурахів пробіг у Бориса за спиною.

– От і останній номер, там стаття Лариси Ткаченко, хіба ж не зрозуміло, що та Лариса в штанях.

– Я… не…

– Я старший за вас і застерігаю по-дружньому, можна сказати по-батьківськи.

– Я… я буду… дивитися… Дякую вам, Руслане Герасимовичу. Дуже дякую.

– Отож. Я по-батьківськи.

Далі Борис ступав по хіднику так, наче от-от міг провалитися у вовчу яму. У голові шершні звили гніздо й гуділи там. Гуділи.

А назавтра його викликав куратор. Він дивився на Бориса, як сова з дупла. Покликав не до приставного столика, а до довгого блискучого столу засідань. Там, трохи не на всю довжину, були розкладені розкриті журнали.

– Хто це? – тицьнув пальцем у статтю Лариси Ткаченко. Борис зрозумів, що тільки на цьому він може зіграти, якщо вдасться.

– Лариса Ткаченко.

– Це Лариса в штанях. Хто це?

Отже, Шкурба вже продав його. Найбільше зла люди роблять не з ненависті, а з користі. Ось, він вислужився.

– Не скажу.

Кістлява рука ляпає долонею по столу.

– Скажете. Ви знаєте…

– Не скажу, радянські закони дозволяють псевдоніми.

– Ми вам покажем радянські закони! – тепер уже гупає кулаком.

Битва горобця з коршаком тривала довго. Врешті горобець здався. Як казали в ті часи – роззброївся:

– Це можна легко взнати, хто.

– Як?

– Подзвонити в бухгалтерію, хто отримав гонорар.

– Дзвоніть.

Борис набрав номер, попросив бухгалтера подивитись у гонорарну розмітку, й дав слухавку Петру Трохимовичу.

У слухавці пролунало так голосно, що почув і Борис: «Валентина Гураль». Борис тріумфуюче подивився на куратора: Валентина Гураль була працівниця ЦК, з шкільного відділу. Вона писала гострі статті, але боялася своїх і тому сховалася за псевдонімом. У статті крамоли не було.

– От бачите, – мовив Борис. – І вам незручно, й мені.

Гостре обличчя куратора відм’якло, адже той потерпав, що раніше не поцікавився псевдонімами, продивився.

– А це? – вже не так енергійно тицьнув пальцем в інший журнал.

Тут Борис теж був спокійний. Статтю написав автор крамольний, дисидент, але за нього підписав інший чоловік.

– Це автор з інституту педагогіки. Він там трохи критикує інститутське начальство й сховався за псевдонімом.

Обличчя куратора набрало розгубленого вигляду, він не знав, досадувати йому чи радіти.

– Йдіть, – тільки й сказав.

Борис вийшов мокрий як хлющ.

* * *

Плавати в меду неможливо. Але в смолі… Працювати стало нестерпно. Надто сидіти на ідеологічних нарадах, де інші, благополучні, редактори переморгуються, показують один одному на нього очима. Трохи поймали гордощі. А більше – страх. Звичайно, важко не всім. Деякі журнали навіть процвітали. Зайшов до них редактор науково-популярного журналу – вальяжний, веселий, сипав анекдотами, підкепковував над Борисом.

«Солодко дивитися на бій, коли самому нічого не загрожує», – процитував Борис у думці з древніх. А в них… найневинніші речі викликали шквали вогню. Якось один автор у статті про досягнення радянської демократії навів слова із Конституції СРСР про безмежність радянської демократії, ось, мовляв, у конституції записано, що будь-яка радянська республіка має право на самовизначення аж до відокремлення. Це було страктовано так, що журнал закликає до виходу з Союзу, до відокремлення, до самостійництва. Й зовсім перемінився цензор. Спокійний, доброзичливий Іван Харитонович став причепливим, дратівливим цербером, він уже не казав Борисові «одинадцять» чи «п’ятнадцять», які той мав узяти на заміну знятих, а посилав вилучені сторінки з суворою доповідною «нагору». Одного разу він сказився сам і довів до сказу Бориса. В статті про Громадянську війну тицяв, розриваючи папір, олівцем у слова, з якими гетьман Павло Скоропадський звертався до народу: «Ми принесли вам волю, ми принесли вам щастя». З натовпу лунало: «брехня», «неправда». Цензор вимагав замінити слова Скоропадського іншими, він пирскав слиною й тупотів ногами:

– Не повинен, не повинен цих слів казати Скоропадський!

Тоді Борис у трансі викреслив ці слова й написав інші: «Ми принесли вам канчуки, ми принесли вам зашморги». Цензор вирячився на Бориса й прошипів: «Ви що, маєте мене за дурня?»

В думці: «А за кого ж». І ще подумав, що за людина цензор, що у нього в голові? Тільки приписи, неухильне виконання цензурних пунктів. Але ж там неправда й немало глупоти. І ще подумав: великий Дон Кіхот бачив у млинах велетнів, а малий Санчо Пансо дошки та полотно. Оцей Іван Харитонович і є Санчо Панса. Й скільки їх.

Іншого разу цензор забракував обкладинку. На ній була вміщена реклама одеколону з втомленим ключем журавлів на малюнку й словами з пісні: «Висушила крила чужина далека». Цензор сказав: «А звідки летять журавлі, з Півночі, з Москви, отже, Москва – чужина». Текст журналу ще не був опублікований, а обкладинка вже. Її доводилось пускати під ніж, а це – колосальний збиток, штрафи. Борис кинувся у «велику хату» – «подзвоніть цензору, нехай оддасть обкладинку», всі сміялися з тупості цензора, але дзвонити ніхто не хотів. Олександр Олександрович Бориса не приймав. А тоді один інструктор – Панасик, земляк – вивів його у коридор, одвів у самий кінець і тихо сказав:

– Не ходіть, не бігайте, ніхто не подзвонить. Бо цензор тоді подасть її «нагору» з своєю доповідною. Там її будуть розглядати поміж інших питань півхвилини. Мене там на засіданні не буде, і я не знаю, як це подасть той, хто доповідатиме. Це триватиме, повторюю, півхвилини: «А хто подзвонив?». – «Такий-то». – «Виключить з партії і гнать з роботи к такій матері». – «Скільки, кажете, збитків? Двадцять тисяч? А що мені до них, не з моєї кишені, й, до речі, не з вашої».

І ще раз він врятував Бориса од страшної халепи. Подзвонив у редакцію й викликав Бориса надвір.

– Готується пленум з ідеології. Там у доповіді першого – дві сторінки про ваш журнал – страшні. Журнал веде ворожу політику. Це… ви розумієте. Писав їх Петро Трохимович. Ваш куратор. А я знаю, що він двічі подавав вам свої опуси й обидва рази ви їх відхиляли. Ви добийтесь до секретаря ЦК з ідеології і скажіть, що це особиста помста. Тільки ж, ви розумієте. Навіть під страхом смертної кари не називайте моє прізвище. Знаю – і все.

Борис добився. Й оцінку журналу в доповіді було пом’якшено.

Скрізь є порядні люди.

А стукіт копит погоні вже за самою спиною.

* * *

Він прийшов до редакції, і йому одразу вкинули у вуха новину: посадили Олега Лозу, їхнього найактивнішого автора. В кімнатах редакції стояла сутінь.

Наступного ранку Борису подзвонила дружина Максима Зоца й сказала, що вночі забрали Максима, обшук тривав вісім годин. Вона плакала й просила, щоб захистили чоловіка. А як його захистити?! Щоправда, пробився до Олександра Олександровича. Але той зустрів його суворо і, дивлячись йому в перенісся, процідив:

– Я вас попереджав, застерігав. Радив вам звільнитися від декого в редакції, але ви до моїх слів не прислухались.

* * *

Але не всіх похила несла вниз. Декого – його заступника, Василя Якимця – вгору і вгору. Оте, що «колись ви всі будете в мене в кулаці», збувалося. Сором’язливий, простецький, але тільки з вигляду. Ще на початку минулого року він виступив на нараді республіканського активу. На з’їздах, пленумах доповідь робить перша особа – перший секретар. А далі всі її обговорюють, а на активах виступають ті, хто запланований. А перший в кінці підсумовує. І ось надали слово Якимцю. Після загальних слів про широкий крок поступу радянського суспільства, яке під мудрим керівництвом партії йде до нових висот, він сказав:

– Йдуть, та не всі. В нас ще багато на дорозі каміння і хмизу, і ми самі їх накидаємо. От їду я додому до матері і бачу на станціях еверести міндобрив. А на полях їх немає. Чому? Невже міністр сільського господарства не їздить залізницею?

В залі дехто повтягував голови в плечі. Диви, куди заїхав молодик. Як не боїться наживати таких могутніх ворогів.

– Або йду я додому. А з обох боків вулиці бачу млинці, наляпані млинці і ящики, хіба це будови комунізму? Чим займається наше архітектурне управління?

Перший, коли підсумовував, то посилався майже скрізь на Василя.

– Здєсь товаріщ Якімєц уже говоріл о тєріконах мінудобрєній. І развє только ето. А как у нас проводітца орошєніє? А гербіциди? Гнать нужно такого міністра.

Всі в залі поглядали на Василя: оце провидець, оце прозорець, оце голова!

Тільки Дробот, почувши те, сказав у редакції Борису:

– Секрет полішинеля. Василів корешок працює помічником першого, саме по написанню доповідей. Виступ першого вже за тиждень побував у руках Василя.

А в органах інформації і в коридорах ЦК джмелиний гул: «От виріс чоловік, от буде головний редактор».

* * *

Понад Хрещатиком, понад Печерськом летіло вороння. Такими густими тучами, що застилало все небо. Воно летіло й сідало на Дніпрову кригу, й здавалося, що вона геть вкрита антрацитом. Чого воно туди летіло, чого збиралося? Чи в них якийсь з’їзд, чи нарада, симпозіум, чи учта? Та й що вони їдять? Там же немає нічого.

Борис повернувся спиною до річки й пішов. Не знав, куди йде. Його звільнили з роботи, звільнили якось буденно, не сварили, не погрожували, просто зачитали довге-предовге рішення, де: не забезпечив належний ідейний рівень, послабив керівництво журналом і ще багато іншого, цілий оберемок ізмів, між яких на першому місці «український буржуазний націоналізм».

Йти додому не хотілося, в редакцію також, туди треба буде навідатися забрати з шухляд столу свої речі, але те пізніше, якось надвечір, коли там нікого не буде. В серці став якийсь гострий пруг, про який раніше ніколи не підозрював, навіть був радий, що записали «український буржуазний», бо він таки «український», проте не «буржуазний». Сказав і усміхнувся, згадавши, як на бюро міськкому сварили одного працівника газети за «український буржуазний», а він тоді встав і запитав: «Поясніть мені. Чому я націоналіст буржуазний, може, через те, що я в дитинстві старців водив?» Він справді був у дитинстві поводирем сліпих старців.

Вирішив піти до Дробота, він сьогодні вдома – у нього відгул.

Дробот справді був удома. На Борисове повідомлення про звільнення з роботи не сказав нічого, – не втішав, не лаявся – мовчки дістав з буфета пляшку горілки, дві великі сині пузаті чарки, пучечок зеленої парникової цибулі, чвертку сала та хліба, мовчки налив, і мовчки, не цокаючись, випили. Налив знову, й знову випили. Бориса гнітила мовчанка, й він мовив:

– Не знаю, звідки в них все. І псевдоніми, і розмови в редакції… Хтось це все фіксував, хтось доносив.

– А ти що, не знав, що скрізь є дятел-стукач?

– У нас, мабуть, Сільченко.

– Ти такий наївний. Сільченко – комашка. Бери вище.

– То хто?

– Не здогадуєшся?

– Ні.

– Зоц!

Борис трохи не впав з стільця.

– Олег Зоц?! Але ж його арештували… Але ж він «Інтернаціоналізм і націоналізм». Вбивча робота. Це ж бомба під нашу ідеологію.

Дробот вмочив у сіль цибулину.

– Ти знаєш, хто був Азеф?

– Ну… агент охранки.

– Насамперед найбільший революціонер. Найбільше терактів. Молоді революціонери молилися на нього. Кумир. А йому охранкою було дозволено вбити великого князя – рідного брата царя, якщо буде потрібно вийти на тих, хто планує вбити вінценосця. – Захрупотів цибулею і докінчив: – Для великих діл треба жертвувати великим.

– Для яких це великих діл у даному випадку?

– Ну, а хіба не через «інтернаціоналізм і націоналізм» загребли всіх тих безвусих? Всіх одним волоком. Виявили і загребли.

Він відрізав ще сала, покраяв на дрібні шматочки й сказав:

– Хочеш, я тобі розкажу казку про хорошого хлопчика? То слухай. Хороший хлопчик був у сільській школі відмінником. І зразковим піонером. А тоді – зразковим комсомольцем, активістом, навіть лектором райкому комсомолу. А потім хороший хлопчик поступає у вуз. Смачно говорить по-московськи, але серед нас, хохлів, таких багато. Там він перший. І стає секретарем комітету комсомолу. Я надивився на них… ходить отакий, а круг нього гурт соратників, ходять, вишукують крамолу – на тому ростуть. І от їм почало здаватися, що інститутське начальство – ректорат, партком – недостатньо ведуть роботу з ворожою ідеологією, насамперед з українським буржуазним націоналізмом. І вирішують дати бій начальству, виступити на вузівській комсомольській конференції. Але вони зарвалися. І стукачі є з обох боків. Начальство вирішило покінчити одним махом: виключити із інституту к такій матері. А далі – тиша. На точці замерзання, на нулі. Ці не виступають, а ті не виключають. Зрозуміло: втрутилася третя сила. А яка – відомо. Вона сказала тим: не виключайте, а цим: ви хороші хлопці, але кожен повинен займатися своєю справою. Пильнуйте й доповідайте. З того все почалося. У хлопчика уже спереду штани тріщать, він кінчає інститут. Після закінчення кожен повинен відпрацювати два роки, це обов’язково. Інакше – судили. – Дробот прокульгав і взяв ще пляшку. – А наш хлопчик поїхав вступать до аспірантури. Всі екзамени складав російською мовою. Навіть українську літературу. І став виступать, і став дисидентом, і став вождем дисидентів. І написав «Інтернаціоналізм та націоналізм». Там у тій роботі такі дані… Де тільки їх можна взяти. Та й чи одному під силу написати. Й пішов твір по руках, переписують і передруковують. А перший передрук зробив його давній товариш Гора. Я не знаю, скільки там було примірників, але один примірник з першої закладки повіз у Польщу такий Хлопицький, він співробітничав з нашим інститутом права й завжди вільно їздив туди-сюди. А цього разу його перестріли на кордоні, зробили шмон, знайшли й забрали машинопис, його відправили в Польщу, але вже не викладати в інституті, а пасти телята.

– Звідки ти це знаєш? – переборюючи хвилювання, запитав Борис.

– Та вже знаю. І візьми до уваги, що це версія, тільки версія. Всієї правди ми не дізнаємось ніколи, навіть архів охранки часів Миколи Першого – Бенкендорфа не розкритий.

– Чому?

– Ну, розкриють попередників, то це ніби заклик розкрити і їхні архіви. Так от, скажи мені, хіба не можна було погасити цей рукопис на самому початку? В один день. Автор – відомий, поїхати до нього, забрати решту примірників, забрати оригінал, а тоді поїхати до того, хто передруковував – усі машинки на обліку, – перевірити, чи не залишив примірника, ще й накатякати. І – крапка. А «Інтернаціоналізм та націоналізм» ходив по руках три роки. Для чого? А Зоца потримають трохи, він напише покаяння, й випустять.

Борис сидів приголомшений. Пригадував Зоца, такого уважного, такого поштивого, гарного працівника. Не вкладалося в голові. Земля оберталася вспак.

– А ти не бери собі до голови, – лив у чарки Дробот, ніби вгадавши його думки. – Світ, він падлючий, і падлюк не менше, ніж порядних. Бог розподіляє їх порівну.

В його голосі були якісь непевні нотки, Борисові здавалося, Дробот трохи тратиться перед ним, адже найперше він підштовхував його до того, що сталося.

– Не брати я не можу. Але я не шкодую. Ми стояли, як ото в революційній пісні співається: «за правоє дєло», ну, діло було маленьке, але – що могли.

– Так і я думаю.

* * *

Дробота новий редактор Василь Якимець звільнив з роботи через два тижні.

Коли Борис прийшов додому, Діна вже знала все.

– Не побивайся, – сказала, – якось проживемо. Добре, що не посадили.

– А те ще невідомо.

Борис влаштувався у школу вчителем. Викладав античну літературу, історію Середніх віків – вище його не допустили. Годин було мало – півставки, платня маленька. Й підробити, знав, йому не дадуть, його не публікуватимуть. Але як вийти з цих темних сутінок? Йому ніхто не допоможе… Тільки сам.

Він був слабкий чоловік, за кожної невдачі нервував. А то й панікував, але при тому міцно тримався за линву життя, борюкався, боровся. То вже селянська закваска. Й цього разу вирішив написати книжку-нариса про свого земляка Семена Прокоповича Лисицю з «Арсеналу». У них у поліському селі половина прізвищ з фауни: Борсуки, Вовки, Зайці, Лисиці, Бобри, Ворони. Він з ним добре знайомий, Семен Лисиця – лауреат Державної премії, депутат Верховної Ради СРСР, двічі герой Соціалістичної праці, книжку про нього не зможуть не надрукувати. Пішов до Лисиці, той його приязно прийняв, охоче погодився на книжку про себе. Пішов і приніс Борисові перепустку на завод.

З того дня у вільний час (а його було хоч відбавляй) Борис ходив на «Арсенал». Розмовляв з колегами Семена Прокоповича, але здебільшого сидів у прикомірку біля кабінету Семена Прокоповича – начальника цеху, колись той був токарем. В кабінеті йому з ним розмовляти майже не доводилося: до Лисиці увесь час забігали люди, то він сам ішов у цех, давав якісь розпорядження. А то й, коли якийсь станок виходив з ладу і наладчик не міг дати ради, ставав до станка, ворожив, і станок знову починав гудіти.

– Нам, Семене Прокоповичу, треба багато говорити з вами, ґрунтовно.

Семен Прокопович затягнувся цигаркою, задумався.

– А знаєш що? В мене незабаром відпустка, поїдем разом у будинок відпочинку, наприклад, у Ворзель.

– Ну… а путівка?

– Там наш будинок. Путівку я дістану.

Ходили по лісу. Берізки над їхніми головами тріпотіли листочками весело, дуби статечно-поважно; зупинилися перед дивом: два столітні могутні дуби стояли мертві. Ще недавно вони були живі; листя не посохло, не облетіло, а, ще зелене, вмерло, висіло безживно. Що їх убило, яке нещастя впало на них?

– Так буває і в людей, – мовив Семен Прокопович. – Людина ще ніби жива, а всередині мертва.

«Це наче про мене, – подумав Борис. – Але ні, я листя не опущу. Я не дамся».

Книжку він написав швидко. Семену Прокоповичу вона дуже сподобалася: «Ти обійшовся без сюсюкання, без непотрібних грімких слів».

Подав книжку до видавництва. Там її зустріли кисло. І редакційний висновок був кисло-солодкий, більше кислий: письмо добре, хороший стиль, хороша мова. Але не показана як слід депутатська, партійна діяльність Лисиці, не показано, який він патріот радянської вітчизни, не підняв образ Героя на потрібну висоту. Борис показав редвисновок Семену Прокоповичу, той пішов до директора видавництва: «Книжка добра, а загальних слів не треба, а якщо ви її не опублікуєте, я піду куди треба, і, вибачайте, вам і ще декому не поздоровиться».

Борис не сказав Діні, що пише книжку. Коли він приніс додому купу подарунків дітям, а їй золоті сережки, вона одягла їх, підійшла до дзеркала і раптом заплакала.

– Будемо жити, – сказав Борис. – Тепер я пробив шлях у друк.

* * *

У пресі опублікували покаяння Зоца. Воно було нехороше: всі заарештовані на слідстві і в суді казали, що вони не вели антирадянської агітації (за це можна було отримати й «вишку»), а боролися за відновлення ленінських норм у державі. Зоц же писав, що вони вели антирадянську агітацію і антирадянську роботу. Його незабаром випустили, він не вернувся в редакцію журналу, а працював в архіві.

Наближалися вибори до Верховної Ради УРСР. По їхньому округу кандидатом у депутати висували Василя Якимця. По квартирах ходили агітатори, заповняли анкети. Зайшло і до них двоє – хлопець і дівчина. Заповнили анкету на Бориса, а тоді запитали Діну:

– Прізвище, ім’я, по-батькові. Рік і день народження, національність?

На останнє запитання Діна відповіла:

– Українка.

Борис здивовано глянув на неї. А коли пішли агітатори, сказав:

– Ти ж росіянка.

Діна підійшла до шухляди столу, дістала свій паспорт, розгорнула його. Там у графі «національність» стояло – українка.

– А як це?

– Коли міняли паспорти, я поставила свою справжню національність. Національність душі.

Борис вийшов на балкон. Над його головою в сірому небі трохи в стороні, над Дніпром, лунав срібний передзвін – то летів журавлиний ключ і, може, той самий, з порізаних обкладинок.

Юрій Мушкетик (нар. 1929 р.) – відомий майстер сучасної українська прози, лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка, автор багатьох повістей та романів, присвячених історії нашої країни. У видавництві «Фоліо» вийшли друком його книжки: «На брата брат», «Яса», «Плацдарм. Жорстоке милосердя».