Текст книги "Гетьман, син гетьмана"

Автор книги: Юрий Мушкетик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 15 страниц)

Оглянься – за тобою погоня
Повість

Не займайтеся дурнею – не шукайте тут аналогії.

ЧАСТИНА ПЕРША

– Діно, виходь за Бориса, – Параска Юхимівна приплющила очі, відкинулася на дві великі, поставлені за її спиною сторч подушки. Очі в неї безколірні, тьмяні, байдужі, вони ледь засвічувалися тільки тоді, коли вона дивилася на дочку. Параска Юхимівна згасала. Смерть наближалася до неї тихо, непомітно, лише вона чула її ходу, в неї вже розпочалося таємне єднання з тими, кого живі не бачать. Повіки підвелися на мить. – Він закінчує аспірантуру і дисертацію, його залишать у Києві, а якщо й пошлють, то в якесь велике місто. Інакше тебе запроторять у якусь Зателепівку.

– Мамо, я вже рік зустрічаюся з Ігорем.

Її голос лунав тихо, але переконливо:

– Мало з ким ми зустрічаємось. А тут – ціле життя… – Повіки підвелися трохи вище. Жовтава блідість обійняла все її обличчя. – Я, Діно, раджу не тільки через те, що Борис – перспективний. Ми знаємо його, він хорошого роду, й сам добрий, не обідить тебе. – І знову приплющила очі. Й вже зовсім тихо: – Він тобі пропонував одружитись?

– Щоб так прямо – то ні. Казав, що хоче, щоб ми завжди були разом.

– От і скажи йому саме це.

Параска Юхимівна знову заплющила очі.

Обличчя Параски Юхимівни було бліде, виснажене, безживне, останні фарби життя полишили його.

Чоловік Параски Юхимівни Ларіон загинув на війні. Перші бомби сорок першого впали на їхнє військове містечко на кордоні. Він схопив зі стіни автомат і вибіг. Через півгодини вернувся на приступці кабіни полуторки, у якій вже сиділо кілька сімей командирів.

– Збирайся швидко. Документи… щось там на дорогу. Поїдеш до своїх батьків.

Він ще вийшов зі всіх тих «котлів». І якийсь час був начальником польової школи в далекому тилу, в Шиморському, там готували сержантів для фронту. А тоді на чолі того училища був одправлений на фронт, на Курську дугу. Й там дістав смертельні рани.

Діна читала два листи тих часів; один з госпіталю, написаний незнайомою рукою, очевидно, Ларіон диктував медсестрі, вона не все розбирала з його мови, бо ж звертався до дружини – Паша, а в листі було – Маша, і Діна – Тіна. А другий лист – батькових однополчан, вони розповідали, як загинув їхній командир полку: на правому фланзі оборони полку склалася важка ситуація, й він побіг туди понад окопами – по окопах було б забарно – і кулеметна черга пронизала йому плечі.

Вони ще якийсь час жили у військовому містечку в Шиморську, Діна носила з солдатської кухні казанки з солдатським гороховим супом і перловою кашею, а тоді матері погіршало, й вони втрьох – Параска Юхимівна, Діна і її менший брат Толя – поїхали на Чернігівщину до батьків Параски Юхимівни, Діниних діда та баби. Параска Юхимівна під час евакуації, вистрибнувши з вагона, впала на шпали, в неї розвинувся кістковий туберкульоз, який останнім часом перекинувся на легені. Її дні вже полічені десь там, і думки її зосереджені на дітях, насамперед на Діні, яка, одружившись, виведе в люди й братика.

* * *

Вони йшли київськими горбами, київськими парками від філармонії, через Місток Кохання – кажуть, хтось колись через нещасливе кохання з нього викинувся і розбився, мимо стадіону «Динамо», зупинилися над урвищем, відгородженим невисокою огорожею з гнутих металевих прутів. Діна дивилася на заріччя, на зелену хвилю садів і лісів, над ними простяглася небесна блакить, по якій на овиді були розвішані білі-білі хмарки, неначе дитячі льолі.

Серце Борисові стискалося – Діна через два дні поїде на переддипломну практику до Молдавії.

– Діно, ти поїдеш, – подивився їй в синющі очі, – а у мене в серці вже зараз така мжа. Я все мрію, що ми будемо разом.

– А ми й будемо, – мовила вона, і на її кармінові губи лягла усмішка.

– Діно! – спалахнув Борис. – Ти… ти згодна бути моєю дружиною?

– Так, – рівно відповіла вона.

Борис у душі шаленів, крута, терпка хвиля заполонила його, він не знав, що йому робити: цілувати її, але ж він ще жодного разу її не цілував, та й тут на доріжках люди, він і в теміні кіно ніколи не одважився взяти її за руку.

– Діно, Діночко… Завтра ми підемо в ЗАГС.

– Я ж через два дні їду.

– Я хочу, щоб ти поїхала вже моєю дружиною.

Її погляд і думка були десь далеко, може, вже в далекій Молдавії.

І раптом вона тихо:

– Я не можу принести тобі щастя.

– А кому?

– Нікому. Така я є.

Він подумав, що це її дівоча химера, й усміхнувся в думці.

Він таки вмовив її, й наступного дня вони йшли пощербленими сходами районного ЗАГСу. Дебела тітка у вовняній кофті їм пояснила, що нещодавно уведено правило, за яким ті, що хочуть одружитися, мають пройти двомісячний іспитовий термін. Борис хотів подати заяву зараз, але Діна сказала, що подадуть після її повернення.

* * *

Прощальний вечір провели на тих же кручах, тільки тепер на обрії хмари йшли тугими валами й небо над головою було сіре, похмуре. Проте воно вже не могло потьмарити радості в Борисовій душі, огорненій світлою хмаркою прощальної туги. Діна знову дивилася на заріччя, а він – на неї. «Герцогиня – і вперше: моя герцогиня». Так, цим епітетом він нагородив Діну давно, саме таких бачив він герцогинь у старих книжках, зокрема в шеститомній історії І. Єгері: високе чоло, великий рівний ніс, великі губи, важка хвиля чорного волосся, яке спадає їй на плечі. Краса і… трохи холодність. Він не раз ліпив епітети до неї: красунька, «броская», зваблива, і – жоден не підходив, підходило одне – красива дівчина.

– Діно, я ще хочу з тобою порадитись…

Вона подивилася на нього, він був ніяковий і зворушений. Біляве волосся розтеклося на два боки, в сірих очах замрія і ніби страх.

Внизу загув пароплав, він плив кудись туди вниз, удалеч, вогні на ньому вже світилися, й він кидав золотаві відблиски на воду.

– Діно, я закінчую аспірантуру… мені натякають, що може бути місце на кафедрі. Може… Сказати правду: викладацька робота мене не вабить. Я півроку читав спецкурс – підміняв хворого викладача, і в мене це не досить добре виходило. Я не вмію володіти аудиторією, навіть промовляю не дуже чітко. А тут пропонують місце в журналі, просто зараз. Місце відповідального секретаря. Я в них кілька разів друкувався.

– А що це за звір? – запитала не вельми зацікавлено.

– Це… це, – і в голосі пробилося щось схоже до гордощів. – Це… Ну, от в армії. Є командир дивізії, і є начальник штабу. То оце воно. Третя особа в редакції: головний редактор, заступник і відповідальний секретар. Мене трохи лякає… Я не знаю специфіки цієї роботи. Але головний каже, що це не складно, оволодію: ти, мовляв, освічений, беручкий, розумний. І от не знаю.

– Я не знаю тим більше.

– Розумієш, ще одне. В редакції ми… Я… ну є можливість незабаром отримати квартиру.

* * *

І знову Борис ходить горішніми парками. Тепер сам. Діна поїхала. «Уехал поезд на красных колесах, и осталась тоска по нем», – прибилося звідкись, з якогось роману. А туга така оповила його, аж темніє в очах. У душі порожнеча, на серці мжа, й смуток, смуток, смуток. Він ніколи не думав, що такою густою павутиною може оповити його туга. Отут вона стояла, з оцієї віточки одщіпнула листочок. Звідси дивилася на Дніпро. Там і зараз пливе пароплав, пливе в далечінь, несе комусь радість. Й повіз чийсь смуток. Гріє серце думка, що вона повернеться й вони одружаться. Але й вона тоне в безпросвітній тузі. «Та що це я…» – намагається збадьоритися й не може.

Останній місяць Борис працював не знаючи ні дня, ні ночі. Він таки вирішив захистити кандидатську дисертацію, хоч не знав, нащо йому це. А може, й згодиться. І захистив.

Борис перший день на роботі. Редактор – повнуватий, з залисинами, сухий чоловік – познайомив його з колективом. Колектив невеликий – дев’ять творчих працівників і майже стільки технічних: стиліст, коректор, технічний редактор, друкарки… І першого ж дня зазнав неприємності. На його столі задеренькотів телефон, – він сидів у одній кімнаті удвох з заступником редактора. Борис узяв слухавку. Неприємний, різкий голос розпитував його: хто він такий, звідки, рік народження та інші біографічні дані, а потім ще й сказав, що він не може сидіти в редакції, бо ще не затверджений у ЦК, у нього, нехай прийде в кабінет 325. Борис увійшов до сусідньої кімнати, а там реготів за столом літпрацівник Колотило – сухорлявий, тонкогубий, лисий, як пізніше довідався Борис, редакційний гострослов. Він реготівся й розказував, як розіграв Бориса, як той розповідав свою біографію, як вибачався. Борис зрозумів: якщо він одразу не одплатить Колотилу, то стане мішенню для його дотепів назавжди. Йдучи на роботу, він зустрів свою знайому Тамару, яка працювала в сусідній редакції, і попросив її, щоб подзвонила ось по такому телефону Колотилу й сказала: «Я як головний бухгалтер затримую вашу зарплату, бо ви невчасно подали звіт. До того ж ви сутяжник».

– Скажіть оце, і все, покладіть слухавку.

Зайшов до кімнати, де сидів Колотило. Той гамселив кулаками по столу:

– Курва, зараза, яке її діло. Дивись, ще й телефон знайшла. Я зараз піду їй зуби повибиваю. Я її, – й підвівся.

Борис зачекав, доки той дійде до дверей, а тоді мовив:

– Захаре, на перший раз я тобі зарплату віддаю, але якщо ти ще раз будеш так ослить, то можу й не віддати.

Всі реготали.

Але з другим працівником, завідуючим відділом Федором Дроботом, було складніше: Дробот – інвалід війни, без лівої ноги – протез, кандидат наук, крутолобий – той лоб насамперед впадає у вічі – жовчний, завжди сердитий, різкий – його побоюються всі в редакції. І саме матеріали його відділу редактор попросив Бориса прочитати після набору. Секретар має читати матеріали всіх відділів, але в жодній редакції секретар цього не робить, Борис знав це, а от матеріали Дробота редактор чомусь доручив йому прочитати. Борис розумів, що його могло чекати. Й ті матеріали читав не тільки три відведені для цього дні, а й суботу та неділю, ходив до наукової бібліотеки, вивчав твори, про які написано статті, джерела, статті інших авторів. І поклав вичитану верстку Дроботу на стіл, в ній він обережно, олівчиком зробив ряд виправлень, уточнень. Це була зустріч із шаблезубим тигром. І Дробот гримів на всю редакцію, гатив палицею по столу, по рукопису.

Редактор запитав:

– Що таке, Федоре Трохимовичу?

– Як що?! Чого він лізе, що він тямить, наставив тут дурних галочок, наробив безглуздих правок.

Редактор стримано сказав:

– Ходімте до мене. І ви, Борисе.

Розіклав сторінки на приставленому столику, тицьнув олівцем.

– Це?

– Неправильна дата. Ця книжка вийшла на десять років раніше.

– Ви певні, ви звірили?

– Так.

– А це?

– Неточна цитата з Драгоманова.

– Та звідки ти знаєш, що неточна? – гримнув Дробот.

– Вона викривляє зміст.

– А ми зараз перевіримо. Драгоманов у нас є, – і поліз до шафи. – Так… так…

– Борис Шустер правий.

– Я не зобов’язаний звіряти цитати.

– Але зобов’язані примусити зробити це автора. І ви, замість подякувати Шустеру, громите палицею стола. А це?

– Просто коректорська помилка. Там не треба «не», – Борис тихо.

– Ось що, Федоре Трохимовичу. Я не буду дивитися далі, а ви сядьте вдвох з Борисом Васильовичем і все передивіться.

Передивившись, Борис сказав Дроботу:

– Я, Федоре Трохимовичу, цього не хотів. Я тільки акуратненько робив виправлення.

Після цього Борис здобув у редакції авторитет.

Від Діни лист. Сухий, в основному про практику, але Борисові він здався квітучою гілкою бузку. Написав їй, не втримався, похвастався, що він – кандидат наук.

І ще кілька балів я заробив у колективу. Мали відправити автору рукопис яко слабкий. Але його протримали шість місяців. Усе обіцяли опублікувати. А тепер… І я спалахнув. Сам не знаю, як це сталося.

– Шість місяців водили людину за носа! До того ж це його дисертація, публікація йому потрібна для захисту.

Врешті редактор сказав:

– Ну… ви праві. Візьміть і допрацюйте.

Всі погодилися. Я попрацював, рукопис опублікували, автор знав, кому зобов’язаний, був безмежно вдячний. І вся редакція зітхнула полегшено.

Поволі знайомився з авторами журналу.

Перший був колишній студент-однофакультетник, Листопад, старший на рік. Борис привітався з ним холодно: пам’ятав, як через нього був виключений з комсомолу й університету студент Грек. У нього в чемодані знайшли працю Грушевського, на це вказав Листопад. Красунчик, чепурун, дівчачур. Коли на зборах хтось запитав Листопада, звідки він знав про те, що в чемодані Грека лежить книга Грушевського, той відповів: «А яким би я був комсомольцем, щоб не знав, що лежить у чемодані сусіда».

Борис розповів про це Дроботу, й той сказав:

– На поріг не пускати його ми не можемо, але далі порогу ходу не давати.

* * *

Час був задимлений, як і всі попередні роки, але з тихих плес уже повівали свіжі озонні вітри шістдесятництва. Здебільшого на цих вітрах напинали свої вітрила молоді люди, інтелігенти – студенти, аспіранти, науковці. Влада намагалася згорнути ті вітрила, але скрізь появлялися нові й нові.

* * *

Літучка. Редактор ходить по кабінету, вичитує працівникам їхні помилки, недохопи. Його голос гримить осіннім громом. І раптом у паузу «доброзичливим» голосом впадає Дробот:

– Іване Івановичу, ви такий стрункий чоловік, а пузце у вас росте. Мабуть, їсте багато картоплі.

Це він у такий спосіб збиває з нього начальницький тон, начальницьку пиху. Редактор на мить збивається, ніяковіє:

– Це не має ніякого відношення до нашої розмови.

Й далі крокує по кабінету, закинувши руками назад поли піджака. По якомусь часові Дробот вклинюється знову:

– Підкладка у вас на піджаку розірвана, скажіть жінці, нехай зашиє. Чи вона не вміє?

В кутку за довгим столом сумлінно черкає ручкою наймолодший працівник редакції Василь Якимець, нахиляє голову, морщить лоба. Йому соромно за Дробота, але осмикнути його не зважується. Якимець – вправний журналіст, талановитий, улюбленець ЦК ЛКСМУ, він у них на приміті, виступає на різних комсомольських нарадах, пленумах, бо й сам член ЦК ЛКСМУ. Кругловидий, з м’ятим чубчиком, він часто червоніє і ніяковіє. Водночас він по-сільськи розважливий. Хлопці часто підсміюються над ним:

– Ти, Василю, мабуть ще й не цілувався. І не знаєш, де в дівчини перса.

Василь сидить багровий, а сам опускає під стіл руки, стискає кулаки: «Смійтеся, смійтеся, ви ще ось де в мене будете», – й знову стискає кулака.

Так колись воно й станеться.

А зараз він сперечається з Дроботом по статті, яку приніс автор.

– З історії України була викинута Україна. Викинуто все: самоуправління, військо, освіту, – закінчує свою думку Якимець.

– Вона викинута й зараз, – Дробот.

– Ну, ти даєш, – по-простецьки кидає Якимець, і важко зрозуміти, чи каже щиро, чи так, як годиться по службі.

– Москва все повикидала.

– Ти так категорично… До чого тут Москва?

– Один російський дурень може наробити стільки лиха, що тисяча розумних німців не виправить. А ту історію писало багато російських дурнів.

– Та що ти кажеш. Це вже…

– Це не я, а Пушкін. Знати треба класиків.

Борис вийшов у коридор: подалі від таких розмов, а Дроботу треба сказати наодинці, щоб припинав язика.

Зайшов ще один постійний автор, Максим Зоц, він же й працівник редакції. При його з’яві всі якось збадьорилися, пожвавились, розмовляють з ним по-панібратськи, але в тому панібратстві відчуваються шанобливі, захоплені нотки, повага. Зоц – учорашній аспірант, але ім’я його вже відоме, його гострі, глибокі статті читає широке коло інтелігенції, коли виходить номер журналу з його статтею, в той ранок біля кіоска на центральній площі вишиковується невелика черга. Борис уважно розглядає Зоца – відкрите, приємне продовгувате обличчя трохи схоже на жіноче: тонкі вигнуті брови, маленькі вуха, чітке підборіддя, м’яка правильна мова. Погляд твердий, відкритий. Скромний, але всередині – палкий. Як ув’яжеться в суперечку – його не спинить – увесь аж пашить. І побиває аргументами. Він цікавився своєю статтею. Дробот йому сказав, що стаття хороша, дуже хороша, але одне місце треба вилучити або переписати.

– Все підперто цитатами з великого інквізитора (великим інквізитором у них потайки називають Володимира Ілліча), а решта – інакомовно… По-езопівськи.

– Саме ця інакомовність і засічена у всіх інстанціях. Цензор вилучить, або й зніме всю статтю, буде затримка журналу. – Дробот розігнутою скріпкою прочищав цибух люльки.

– Хлопці, – з пристрастю, звертаючись до них як до однодумців, мовить Зоц. – Хлопці, якщо ми поступимось один раз, то поступимось і другий, і третій…

– Всі погоджуються, всі переробляють, – Дробот.

– Я не всі. Я забираю статтю.

– Твоя справа. Нас уже задавили штрафами…

Зоц забрав статтю й рвійно сів за свій робочий стіл.

– Правильний чоловік, – мовив, коли він вийшов з кімнати, літредактор Юхим Полікарпович Голубенко. Юхим Полікарпович – зек зі стажем, сімнадцять років провів на Єнисеї та Колимі – не підписав справи, яку йому шив слідчий, мав два розстріли і якось залишився живий. Він добрий, лагідний, як лисичка («пробачте», «спасибі», «дай вам Боже здоров’я»), але в принципових справах – кремінь.

– Всі ми правильні, коли хвоста не прищеплять, – буркнув Дробот.

Зоц таки подав статтю, зробив мінімальні правки. Дробот хмурився, буркотів, але врешті підписав статтю. Вона пройшла. Мабуть, мало вагу те, що вони підмогоричували цензора: редактор, заступник, а тепер і відповідальний секретар по черзі водили його в кафе, а ще – надрукували його, цензора, власні графоманські воєнні спомини, переписавши їх разів три. Цензор Іван Харитонович – відставний полковник. Тепер, коли дзвонили до нього, чи можна забрати верстку (а він, вичитавши її, на кожній сторінці ставить печатку), Іван Харитонович казав: «Можна, вісім». Це означало, що він знімає вісім сторінок, вісім сторінок підбирали з запасу, несли, й Іван Харитонович їх тут же прочитував, ставив печатку, й журнал ішов без затримки. А за правилом цензор мав ці зняті сторінки подати з доповідною головному цензору, а той уже повідомляв відповідний відділ ЦК.

* * *

Борис написав Діні три листи, а від неї був тільки один, перший.

Працювати ставало все важче. Цензура, ідеологічні пастухи оточили журнал щільним кільцем червоних прапорців. Борис відчував, як у ньому, з одного боку під враженням прочитаного, розмов у редакції, натяків – Дробот той кроїв прямо, – багато чого міняється. Раніше він вірив у гуманність і демократичні засади, які проповідували згори, вірив, що влада ця моя, з часом ця віра почала надщерблюватися. Ще студентом п’ятого курсу мав доступ до спецфондів і там начитався праць, які перевертали його уявлення.

* * *

Студентом другого курсу сидів на відкритих партійних загальноуніверситетських зборах, де громили поета Володимира Сосюру за вірш «Любіть Україну». Погромницьку статтю «Правди» про цей вірш проробляли скрізь, навіть у військових частинах, де служили самі солдати «нацмени» – чурки, як їх називали. А в університеті… Той викладач писав дисертацію за Сосюрою, той рецензію на дисертацію, той був опонентом, той десь тільки згадав. Виключаючи з партії, виганяли з університету. А Борис сидів і не міг нічого втямити. Всі виступаючі казали, що Сосюра оспівав козацьку, чужу Україну, а Борис кілька разів прочитав вірш, а там майорів червоний прапор, гули заводи, скрекотіли комбайни… Тоді за що? Чому всі кажуть неправду? А у вірші є дуже проникливі, щемкі слова: «Кохана не буде любити тебе, якщо ти не любиш Вкраїну». Й закралася до голови крамольна думка: а може, владі, партії не треба, щоб любили Україну? Цур. Геть! Він гнав цю думку, а вона верталася й верталася. Це була перша велика щербина в його червонопрапорній душі. Раніше все сприймалося з підручників на віру. «Найперші, найкращі…» Вони в школі не бігали в червоних галстуках, а носили з лісу хмиз і соснові шпильки на паливо, копали картоплю, пасли корови, але підручникові істини, хоч і не взяті в саме серце, були непохитні. А тепер ось перше велике дупло в душі.

Він намагався залатати його. А вітри студили туди й студили. Забрали з третього курсу семеро студентів за те, що співали українських пісень у кімнаті в гуртожитку й гомоніли, що в колгоспі важко жити, виключили з університету ще одного студента з їхнього курсу, який поставив викладачеві запитання, чому не можна висувати до Верховної Ради не одного, а кількох кандидатів. Усі зачаїлися, і він теж. Душею відчував небезпеку. А тим часом вже відмічав, що у Києві в установах, на вулиці ніхто не говорить українською мовою, на початку й він сам у трамваї, щоб не привертати до себе уваги, казав: «Передайте, пожалуйста, на два билета». І в магазинах також. Бо одного разу на прохання «покажіть мені, будь ласка, оті шкарпетки» почув від продавчині: «Повторіте чєловєческім язиком». О, він був, з одного боку, наївним, а з іншого – дещо вже розумів, воно само торувало шлях до мозку й до серця також: то був не зовсім усвідомлений страх. Людина ще нічого не знає, нічого не зробила, а страх чорною змійкою вже вповзає в серце. Страх володіє людиною, він один з найбільших рушіїв її діянь.

Він народжується з дитиною і росте разом з нею…Пам’ятав, це було в третьому чи четвертому класі, тоді роздали зошити з штрихованими портретами Шевченка, Франка, Марка Вовчка на обкладинці, штрихи перехрещувалися, увесь клас, вся школа вдивлялися в ті штрихи й знаходили фашистські знаки. «Олено Гаврилівно, я знайшов фашистський знак», – бігли до вчительки. Вона брала ті зошити, несла їх директору. Як стало відомо пізніше, директор не давав тим донесенням ходу, а коли йому про це сказали з райвно, він відказав: «А, дуркою займаються». Через два дні директора не стало.

То була маячня, суцільне божевілля. Всі газети писали про славнозвісного Карацупу, який з собакою ловить шпигунів, його портрети випускали окремими листівками і розповідали про нього по радіо. Всі хлопчаки мріяли стати карацупами. Карацупа – десь там. А тут ось бігли Борисові однокласники (він тоді жив у районному містечку, куди батьки втекли від голоду, батько – воловник, влаштувався на бойні, а мати санітаркою в лікарні) й кричали: «Борисе, а Женьків батько шпійон, ходімо з нами». Квартира у півпідвалі, де мешкав Женько, була відчинена, по кімнаті і кухні гуляв вітер, ворушив якісь папірці. Куди подівся Женько і вся їхня сім’я, ніхто не знав. Борис запитав удома, але батько нагримав на нього.

Борис трохи не силоміць завів до редакції Діну, щоб познайомити із своїми товаришами. Коли він провів її на вулицю й вернувся, в коридорі наштовхнувся на Дробота, який смалив свою смердючу люльку – з кімнати його виганяли.

– Важко тобі буде, – сказав. Віднедавна вони були на «ти».

– Чому? – здивувався Борис.

– Бо кацапка. Батько русак, кадровий військовий.

На бліде Борисове обличчя лягла густа тінь.

– Але мати з нашого села.

– Вчителька російської мови. Це – не менше за кацапку.

Було неприємно. Борис про це раніше не думав, він одружувався з любови.

І був упевнений, що Діна зрозуміє його.

* * *

Прийшов на роботу Дробот. На милицях. З нагородами. У нього на грудях поблискувало два ордени Бойового Червоного прапора. Ліва холоша була пристебнута шпилькою до пояса.

– Ти що, пошкодив протез? – запитав Борис.

Вони стояли вдвох у кімнаті.

– Та… залишив дома казьонну ногу. Викликають у контору глибокого буріння. Може, не загребуть з однією лапою.

Саме тоді пройшли перші, після розвінчання культу особи, арешти, перші відзимки.

Вони знову вдвох у кімнаті.

– Для чого викликали?

– Профілактична розмова. – І після паузи: – За язик. Я так зрозумів. У нас є дятел.

– Хто-хто?

Дробот постукав кісточками пальців по столу.

– Стукач.

– Та ну… Всі такі… прогресивні.

– В кожній організації є. А в нас і поготів.

* * *

Приїхала Діна. Вона не повідомила, коли, яким поїздом приїжджає, і Борис зустрівся з нею в гуртожитку. Пішли знову в парк над Дніпром. Діна завжди була небагатослівна. А нині – й зовсім мовчазна. Якась задумана, замислена. Її не яскрава, а тиха, велична краса спалювала його. Згадалися чиїсь слова: «Гарна жінка вже сама по собі мистецтво». То, може, він так і дивиться на неї? «Ні. Я кохаю її». Він знаходив у собі якісь почуття, яких не знав до цього, хоч і зустрічався з дівчатами, в яких, думав, закоханий. Але тоді цього не було.

Борис дивився на захід, де за дахи будинків ховалося сонце. Призахідне сонце золотило бані церков, грало на них веселками.

– Яке все-таки красиве наше місто, – мовив. – Кращого, мабуть, немає ніде. Воно було й лишиться столицею слов’янства.

– Ленінград не гірший, – сказала Діна. – Мені дуже сподобався.

Борис мимоволі знітився, згадалися слова Дробота: «Важко тобі буде. Кацапка». Але сперечатися не став.

Наступного дня вони подали заяву в ЗАГС.

І враз перед ним постало: де вони житимуть? Він сам мешкав на вулиці Саксаганського, винаймав малесеньку прохідну кімнату, точніше – коридор, привести туди Діну було немислимо.

Почав шукати квартиру. Це виявилося до ката важко. Квартиру в центральних районах було знайти майже неможливо, а ті, які здавалися, – кусалися ціною, він прикидав, що за таку кімнату треба буде віддати половину зарплатні. А жити за віщо?

* * *

А тут несподівана новина: їхній редактор сказав, що подав заяву на звільнення, він – доктор наук, переходить на викладацьку роботу. Всі в редакції зрозуміли, що він просто втікає, втікає з мінного поля, йому вже несила зносити ту шарпанину, ті нагінки, які падають зверху. Працівники редакції боялися, що пришлють ідеологічного цербера, що не можна буде й дихнути, редактор їх трохи заспокоїв, мовляв, порекомендував на своє місце Бориса Шустера, оскільки заступник – передпенсійного віку. Не сказати, Борис від того більше зрадів чи злякався. Він не вірив, що його можуть затвердити, а все ж…

Його затвердили: молодий, перспективний, зі званням.

 
І стало все складніше в сотні раз:
Чи то привал короткий, чи тривога.
На мене всі рівняються щораз,
А я завжди – рівняюся на нього.
 

Мертвого. Це з якогось вірша. Колишній редактор – живий і обіцяв допомагати, але то слабка втіха.

Затвердили головним редактором. Потішене славолюбство й страх. Колектив радий і намагається допомогти, працюють старанно.

Й одразу перша халепа. Кликали до цензора, це був не той давній їхній цензор – той у відпустці, – а інший. Веселий, усміхнений чоловік з носом-дзюбкою. З рядком золотих зубів під ним. Він зустрів Бориса, потираючи руки:

– Єсть новєнькоє огранічєньіце, – радісно повідомив. – Ось прочитайте. Заборонялося мати в редакції набраний запас матеріалів. І віддав Борису верстку. Той погортав, ідучи до дверей:

– А де стаття Максима Зоца?

Цензор протяжно, весело засвистів:

– Фью-і-і-іть. Скрилась в туманной далі.

Отже, пішла нагору. У Бориса неприємно замлоїло під лівою лопаткою.

* * *

Борис сидів на засіданні клубу творчої молоді. Цей клуб заснувало комсомольське керівництво на підтримку комсомольських ініціатив, – тоді вони підтримували й талановиту молодь, – але дуже швидко гору в клубі взяла молодь некерована, критична, – й ЦК ЛКСМУ відхрестився від цього клубу. Борис сидів поруч Дробота. Зі сцени читали вірші – всі з підтекстом. З натяками виступив Зоц – гостро, ризиковано, зірвав шквал оплесків. Ззаду по рядах передавали якийсь папір, його всі підписували. Ось він уже йде зліва по їхньому ряду. Борис зіщулився, знав, що то протестний папір. Сусід зліва передав його йому, але папір перехопив Дробот, мовивши:

– Йому підписувати не треба, – підписав сам і передав далі. Борис зрозумів: йому, редактору, підписувати не можна, бо можуть звільнити. Папір був – проти арештів.

В редакції працювали однодумці. Й це полегшувало роботу. Всі брали в прижмур прицілу прописні істини, всі не вірили передовицям і промовам з трибуни, всі просвіщали один одного: щось десь прочитали чи почули. В балачки встрявав і Борис. Він знав багато історичних неправд, знав, що славнозвісної Переяславської угоди немає, що вона давно знищена Москвою, знав, що Виговський був великим патріотом України й укладені ним пакти з Польщею були найкращі за всю нашу історію, що там три держави – Литва, Польща і Україна, яка називалась Великим князівством руським, – створили конфедерацію; кожна держава зі своїми законами, адміністрацією, військом, наукою, але про це не писала ні царська, ні радянська адміністрація, а тільки поливали цю угоду чорним дьогтем лайки. Він давно впевнився, що не можна покладатися на оті товсті радянські фоліанти, бо там немає правди, тільки на Шевченка, який істину відчував своїм гарячим серцем і навіть про Богдана Хмельницького писав: «Славний, та не дуже», а цар Олексій Федорович, якого радянська історіографія піднесла до небес, прорікав: «А сочинителей малороссийских книг предавать смертной казни». Борис давно хворів цими своїми знаннями, їх не було де висловити та й було це небезпечно. Оце, небезпеку, відчував найперше. Він знав, що крихкий, не сильний, знав міру своєї душі й намагався за неї не виходити. Отже, обрубував крайнощі, намагався не наражатися на гострі списи.

* * *

То більше, одного разу він ішов додому з вечірки пізно, близько одинадцятої вечора, й побачив у вікні свою кабінету світло. Здивувався. Щось запідозрив. Рушив до дверей, але в цей час світло погасло й з дверей вийшов працівник редакції Сільченко і з ним ще двоє. Борис ступив за газетний кіоск. Другого дня закликав до себе Сільченка:

– Що ви робили учора ввечері в моєму кабінеті?

Обличчя Сільченка пішло червоними плямами.

– В усіх кабінетах була перевірка столів. – А далі він подивився ножовим, нахабним поглядом: «Що, комусь розкажеш? Спробуй». Борис знав, що в його столі ніякої крамоли немає, по Києву ходило чимало самвидаву, але він ні від кого його не брав.

* * *

Борис знайшов кімнату. Аж у Голосієвому, на Доброму Шляху, у приватному дерев’яному будиночку. Звичайно далеко, але можна доїхати до центру одним трамваєм, немає кухні, в коридорі стоїть плита, на якій варять господарі і варитимуть вони, й туалет в кінці городу. Зате є сад, в основному сливи – сині-сині – й кап, кап, неначе сльози. Борис купив два комплекти білизни, дві подушки й навіть сплетену з лози етажерку, на якій одразу поставив свої книги, а зверху поставив ширпотребівського, міщанського лебедя – лебідку, так він називав у думках Діну.

Вони стояли в тому садку увечері, після того як Борис показав їй їхнє житло. Стовбури слив були замшілі. А сливки виблискували вгорі, наче зорі. Й зір було насипано щедро. Він їй розказував про зорі.

– Вони є великі. Червоні, і є білі карлики, у яких густина матерії неймовірна, один наперсток її важить більше, ніж наша планета, є й нейтронні зірки і є чорні діри неба, які втягують у себе всіляку матерію, навіть зорі, там наші поразки, кривди.