355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Юрий Мушкетик » Гетьман, син гетьмана » Текст книги (страница 2)
Гетьман, син гетьмана
  • Текст добавлен: 20 сентября 2016, 18:34

Текст книги "Гетьман, син гетьмана"


Автор книги: Юрий Мушкетик



сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 15 страниц)

…Олелько діждався вечора, скрутив великий крутень сіна, пішов до ями за клунею, куди зсипали попіл, розгріб попіл, знайшов жар, запалив скрутень, а тоді підніс його до панської стодоли й до клуні. А сам утікав. Він сидів на греблі на вербі, а внизу гасали панські гайдуки, гнали до лісу – де б ще той капосний хлоп міг подітися. Олелько ж пішов до Виговського. Й показав йому, який він вправний вершник, як уміє поводитися з кіньми, і той взяв його до своєї конюшні. Олелько ще побував у останньому поході Виговського, під Конотопом рубав москалів на березі річки Сосновки й побував під Германівною, де скинули з булави Виговського, – а що він міг вдіяти.

Од Виговського потрапив до Юрася.

Олелько встав з корми, подав руку Юрасеві – щоб той не замочив ноги. Мить провагавшись, мовив:

– Ви б не їхали туди, пане гетьмане.

Юрій здивовано поглянув на стременного.

– Там дуже багато московського війська.

Юрій не сказав: «Не твоє діло» – мовчки ступив у човен.

Посеред Дніпра вони розминулися з сином Бутурліна, якого воєвода послав замість себе.

Ще кілька днів грали в переваги-ваги в самому Переяславі.

Тим часом похмурими днями середини жовтня московити оточили місце за містом, де мала відбуватися рада: війська боярина Василя Шереметьєва, князя Григорія Ромодановського, вірні цареві полки чернігівський, ніжинський, полтавський, прилуцький, лубенський, миргородський.

Юрій розумів, що не йдеться до доброго, що це перший крок на тернистій дорозі, на яку став. Зранку молився в церві: «Боже великий, допоможи мені і моїм козакам. Я чистий перед тобою, не обійди мене своєю ласкою, своєю мудрістю. Мій батько живота не жалів за Тебе, стільки мук прийняв за те, щоб не були ми холопами на своїй землі, стільки крові пролив. А тепер ось… як же мені бути, страх мене палить, страх мене тріпає, дай, Боже, вистояти мені, пошли сил і терпіння. Не покидай мене, Боже, я молодий і кволий, поможи мені».

Трубецькой повів мову жорстко, нахраписто: він уже забув, як був погромлений Виговським під Конотопом і як міняв штани, добігши до Путивля.

– Великий державець мені наказував, щоб у Новгороді-Сіверському, Чернігові, Старобуді, Почепі, Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві, Умані і в інших містах були воєводи й правили. – Його брезкле обличчя налилося синявою.

– Великий цар, державець обіцяв усім нам лишитися за стародавніми правами і вольностями, – несподівано заговорив Юрась, дивуючись власній сміливості. Його викотисті очі дивилися наївно, майже дитинно. Але говорив серйозні речі. – Нехай цар згодиться, щоб ці міста були при війську запорозькому. Ми вказали це в статтях, їх схвалило все військо.

Складених козацькою радою статей Трубецькой не взяв до рук. Далі думний дяк Лопухів прочитав нові умови, пробелькотів їх так, що годі було щось зрозуміти. Гетьману заборонялося приймати послів з чужих земель, він повинен виступати в походи, куди накаже цар, у гетьмана відбиралося право ходити по своїй волі на війну, заборонялося козакам перебувати на Білій Русі й ще багато дечого.

Юрій микуляв очима й скрізь натикався на похилені вістрями вперед бердиші стрільців і на такі ж гострі погляди.

– Цього не було раніше.

– Статті трохи поширили, – Шереметьєв.

Оточені московським військом, старшини з козаками понуро мовчали, зиркали туди, де маяли московські корогви й чорно дивилися жерла гармат.

Похилили голови обозний Тимофій Носач, суддя Іван Безпалий, писар Семен Остапов, полковники Іван Лизогуб, Яків Петренко, Іван Силич, а навпроти них повипинали бороди й груди боярин Олексій Трубецькой, білозерський намісник Григорій Ромодановський, дяки Грибоєдов і Хитров. Отакі були вільні вибори. У міській соборній церкві брали присягу до віку бути вірними цареві, стояти проти царевих ворогів, слухатися бояр і воєвод. Поруч Юрася стояв паволоцький полковник Іван Богун, розтоплений лій стікав зі свічі й крапав йому на чоботи, але Богун не помічав того. Юрась стояв і пригадував останню розмову з батьком, його слова, що він сам помре вірний московській присязі, а ти вже чини, як захочеш, батько про щось здогадувався, на щось натякав, але що він, Юрій, може зробити? Він тільки бачив неправду, насильство замість обіцяного братства.

Олелько мовчки прийняв Юрія в човен. Той одвів погляд.

Темною, похмурою була та ніч у Трахтемирові. Пугукали пугачі, яких була сила-силенна в старому лісі, Юрій дивився вгору – примеркли зірки у Волосожарі.

Повезли москалі з Переяслава затверджені статті і повезли в залізі зловлених трьох братів Івана Виговського: старшого, Данила, закатували по дорозі до Москви, двох інших, покатованих, завдали до Сибіру. І упіймали та повезли славного Нечая. Залишилась по ньому пісня:

 
…Ой крикнули козаченьки:
«Утікай, Нечаю.
А я тебе, мій Нечаю,
Не убезпечаю,
Тримай коня в сіделечку
По своїм звичаю».
 

Нечай відказує, що не звик утікати, не втікав він і цього разу, й повезли його занютованого в залізо північні «брати».

Тихо, похмуро, наче з похорону, роз’їжджалася генеральна рада з-під Переяслава. І тільки повернувшись у Чигирин, постали докори й нарікання. На Юрія, на старшину, докоряли один одному. Юрій нітився, мовчав.

– А де ви всі були? – мовив Іван Богун, козак достойний, хоробрий і правдивий. – І я там був. Молотите навздогін качілкою.

– Так нас оточили. Кожному життя дороге.

– Отож!

Постановили послати до царя посольство – він справедливий, він добрий, – аби скасував Переяславську умову. Говорили з боярами, знову посилалися на угоду Богдана Хмельницького, й бояри посилалися на неї, але самої угоди не показували. Врешті сказали, що цар звелів, щоб було по Переяславській умові, та ще й додав, що в умові Хмельницького немає, в яких містах не стояти московським воєводам і війську, отже, можна стояти скрізь. А ще бояри сказали, що все це «козні» Виговського й вам не випадає за ним іти. Окремим листом просив Юрій Хмельницький, аби не були покарані Данило Виговський, Іван Нечай – брат Данилів, Григорій Гуляницький та ще кілька, просив майже слізно, вказував, що це піднесе його авторитет у козаків, що це тільки всім на користь. Але цар переказав: коли Юрій приїде в Москву, тоді про це й будемо гомоніти. До Москви Юрій їхати не хотів, адже знав, що потрапить там у павучі тенета.

…Розтривожений, з потовченою, пошарпаною душею ступав стежкою Хмельниченко. Тією самою стежкою, якою біг посланий батьком по косарів. Тоді він був згнічений, зляканий, але не так, інакше, й тоді фортуна ще не покидала їхній рід.

І тоді ще якась надія гріла його: батько одужає, відкине палицю, скочить на коня й заграє по двору, а далі по вулиці – як завше. Батьки, поки живі, здаються нам безсмертними. А тепер почувався прикро й принижено: йому дорікали ті самі старшини, які віншували його під Германівкою і в долині Жердовій. А що він міг зробити – стати насупроти бояр? І його б схопили, повезли й замучили в московських катівнях?

Юрій підійшов до перелазу над левадою і враз зупинився. Перед ним постало щось таке, чого він не бачив і в снах. Макове диво. Це була дівчина, може, ще навіть дівочка. Личко кругле, рум’яне, брови плисові, дугами, кучерики над чолом, на голові вінок із дикого маку й волошок. Юрій так спантеличився, що аж заціпенів. Не міг ступити ногою. Не міг мовити слова. Врешті мовив:

– Пріся? Я тебе не впізнав.

І знітився, й спаленів. Так, це була Пріся. Давно, ще як була дитиною, її мати приходила до Хмельницьких тіпати коноплі, віяти просо, порати город, а з нею і Пріся, яку не було на кого покинути вдома. І Юрась, котрий не любив бешкетливого хлопчачого товариства, грався з нею. Робили з огірків свиней, а з жолудів поросят і пасли на мураві. Юрась виносив коржики, ламали їх і гостювалися – ходили одне до одного в гості. Пріся була метка дівчинка з муратинням довкола носика, з двома кісками за плечима. А тепер перед ним стояла красуня з довгою косою, у якій червоніла стрічка, з кучерями над чолом. Вона також трохи сфрасувалася, на обличчі густіше виступив рум’янець, закліпала довгими віями. Якось дядько Яким Сомко, побачивши, як вони «пасуть товар», пожартував: «Дивись, Юрасю, а то ця дівчина зробить з тебе свинопаса».

А дівча враз стрепенулося, одним скоком взяло перелаз і побігло по стежці. Юрій і далі стояв оторопіло. А потім таки звернувся до хлопчака, який пас двоє телят:

– Чия це дівчина?

– Це Пріся. Крутькова. Вона од вашого панського двору живе за три хати, у тітки. Як померла її мати в Іванівці, тітка забрала її до себе.

І наче полуда спала з очей Юрія. Це вона-таки, вона… Чому ж він так тратився, чому не зупинив її? Але колись вона була ніби зовсім не така.

З якогось часу Юрій почав думати про дівчат. Млосно, жаско, жагуче. Думав, а наблизитись боявся, не знав, як до них підійти, що сказати. Знав, що він трохи не такий, як інші хлопці, трохи невдатний, і не вірив, що може сподобатись якійсь дівчині. І ось тепер!.. Наче сонечко викотилося з неба. Але ж він гетьман! Немає такої дівчини, яка б відвернулася від нього. Від гетьмана – так. А від Юрася? Геть заплутався. А тобі як хочеться? Звичайно, від Юрася.

У дворі розпитав у конюха Оникія: що за люди Крутьки? Вдова. Троє дітей, хлопець і дві дівчини. Бідність. Все десь на підробітках. Але роду хорошого. З того дня Юрій не випускав Прісю з мислей. Хоч і інші думки, інші турботи оповили його. Наступали грізні події. І Росія, й Польща готувалися до рішучих дій. А Україна – розпанахана поміж ними, кожен їхній рух віддавався їй болем.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

У Борисові збиралася комісія, щоб полагодити польсько-російські справи, вона погодилася, щоб там були й українські посли. Спираючись на Москву, посли мали добитися, щоб поляки визнали те, що було укладено за Гадяцьким трактатом, найперше – скасувати унію і залишити православ’я й на церковні посади ставити людей по вільному вибору, й щоб українсько-руська мова була по всіх судах і адміністраціях, щоб українських послів приймали в Польщі не інакше, як на українсько-руській мові.

Хоч мали на те малу надію, бо пам’ятали слова з указу царя Олексія: «Дабы слагатели, также печатники или друкари малоросийских книг смертью казнены были». Але, може, то він продиктував з п’яну, чи з бодуна, та й поляки либонь про те не знають. Ця ж угода має діяти на українських землях, які є під Польщею. Про мову вписали не випадково. Московія та Польща вчепилися зубами в українські чорноземи, й кожне намагалося відхопити аби більше.

По один бік довгого столу сиділи надуті бояри Микита Одоєвський, Петро Шереметьєв, князь Федір Волконський, думний дяк Олександр Іванов і дяк Василь Михайлов, які перед цим добряче пообідали й потай пускали пшики у важкі шуби, від чого в горниці стояв сморід, з другого боку сиділи бундючні поляки, українці примостилися на торці столу. З перших хвилин стало зрозуміло, що комісія не має жодної ваги, в Польщі знали всі, що обрання царя Олексія на польського короля по смерті Яна Казимира – то є піна в очі москалям, що того ніколи не буде. Поки посли перекидалися пишномовними, високомовними словами, під Брестом московське та литовсько-польське військо почало перекидатися розжареними ядрами, князь Хованський здобув Брест, пішов на Ляхівець, але супроти нього вийшов з невеликим, але добірним військом гетьман Чернецький і литовський Сапєга, розтрощили московське військо й погнали його за Смоленськ. Починалася велика війна. На Україні збиралося велике московське військо під урядом боярина Василя Шереметьєва, а польський гетьман Станіслав Потоцький з польським військом вступив на Поділля; чекали, коли виросте трава, щоб піти походом.

На березі маленької річечки Кодачки під Васильковом радилися, чи ждати поляків тут, чи йти на них. На раді, окрім воєвод, був Юрій Хмельницький, старшина і полковники. Сиділи у світлиці попової хати, попадя з наймичками подали узвар у великих кухлях. Шереметьєв сидів під образами, пив з маленького кухля, поглядав пихато й грізно. Цей чоловік не чув під собою землі, похвалявся небавом бути вже у Варшаві й пити з королівської чаші. Його підтримував переяславський полковник Цицюра, такої ж вдачі, як і боярин, та й намагався догодити йому. Він був наказним над лівобережними полками.

– Щоб з таким військом та чекати! У тебе, боярине, скрізь лад, ратники озброєні, платня їм виплачена, гармати добрі, пороху та олова в достатку, коней доволі, возів також, уся снасть справна. Поляки ж відважні тільки перед тими, хто їх лякається, шляхта їхня зубожена. – Цицюра підвівся і вже вигукував: – Ми й короля з королевою положимо, правда ж, гетьмане? – обернувся до Юрія Хмельницького.

Той сидів у глибокому фотелі біля лежанки. Він не хотів нікуди йти, він боявся війни, у якій йому треба гасати на коні перед військом, як те робив батько Хмель, боявся кермувати полками.

– Поляки відкличуть своє військо від шведів, – зауважив, надпивши з келиха.

– Яке там військо, воно вив’ялене шведом, – палахкотів Цицюра; він був давнім прибічником Москви й хотів їй догодити. Плекав зачаєну надію на булаву. Решта полковників мовчали.

Обізвався князь Грицько Козловський:

– Моя рада – стояти на місці та укріпитися залогами. Тут і міста, й замки, а на чистому полі що? Ми, маючи запасів доволі, вистоїмо, знівечимо поляків голодом, вони самі пориватимуться на нас, отут ми їх і притопчемо. А так… Ми навіть не знаємо, скільки у них війська.

Обличчя Шереметьєва скривилося, він дивився з осудом на князя, тим-то інші високі урядники підтримали Цицюру. Князь Щербаков мовив глухо:

– Отакі нерозумні речі маємо слухати…

– Рушаємо на Краків і заберемо Польщу, – підняв угору руку Шереметьєв.

– Я стоятиму там, де мені буде вказано, – поспішив погодитись Козловський.

– Я теж. Живий чи мертвий не зійду з місця, – палахкотів Цицюра. Він низенький, пузатий, коротконогий, і важко було уявити його в бою.

Інші козацькі полковники мовчали, вони ж бо добре знали, яка непевна в полі ця дівиця – військова фортуна.

Юрій поїхав до Чигирина. На порозі рідного дому його зустріла сльозами сестра Настя. Її чоловік, Іван Нечай, брат славнозвісного Данила Нечая, був захоплений у Новому Бихові, відвойованому козаками у поляків, бо не хотів віддавати так тяжко здобуте козаками місто москалям. Юрій вже тричі писав до царя, щоб випустили Нечая з московської неволі. І оце втретє прийшла відповідь, що Нечая не випустять, буцімто він десь непоштиво відгукнувся про великого государя. Юрій обняв Настю, заспокоював її, а в самого серце наливалося гіркотою. Він просив і Шереметьєва написати цареві, але той знехтував його прохання.

Шереметьєв стягував до Києва полки, щоб рушити на Польщу.

…Літо добігало кінця. Ще щедро світило сонце, ще голубіло небо, але скрізь уже відчувався близький подих осені. Дерева вже не лопотіли радісним листям, пташки пурхали без співу, калина викинула червону барву. А яблука падали в садах з глухим стукотом, і молоді качки робили перші обльоти над річкою.

У неділю Шереметьєв давав наперед побідний бенкет над Либіддю. Річечка прудко бігла між зелених верб, у яких, як у чуприні літнього чоловіка проглядає сивина, проглядали окремі жовті листочки. Сиділи на згірку на розстелених килимах, челядники носили горілку й вино у великих пугарах і страви на тацях. Воєвода сидів сам, він не посадив поруч себе гетьмана й взагалі мовби не помічав його. Коли до воєводи нахилився князь Козловський, він сказав, неначе й тихо, але так, щоб чули козаки, які сиділи неподалік:

– Цьому гетьману ще гуси пасти.

Митрополит Денис Жолобин почув це й прикро подивився на воєводу. Він узагалі скільки міг опирався Москві, бачачи, що та зі всіх сил намагається скасувати всі права київської митрополії, підгорнути її під московський патріархат і під московську світську владу.

Шереметьєв гороїжився, він випив більш ніж треба й нахвалявся так, що чути було по обох берегах Либеді:

– З оцим військом, дорученим мені государем, я всю Польщу поверну на попіл і короля приведу в Москву, закувавши в срібні кайдани.

Ректор Могилянської школи не стримався й кинув:

– Треба Богові молитися, а не вихвалятися.

Шереметьєв поставив очі рогом:

– З моїм військом я переможу й без Божої помочі. І тебе, попе, не питатиму.

Ректор жахнувся, жахнулась і козацька старшина. Тільки один значковий засміявся на те, підніс келиха й голосно сказав по-московському:

– За побєду.

То був польський вивідник, шпигун, наступного дня він зник з табору й виповів полякам, скільки зібралося московського війська, скільки козаків, а також про неприязнь між московськими і козацькими урядниками, й про мідні копійки, які отримує московське військо замість срібла.

Польському війську теж було нічим платити, гетьман Любомирський клянчив гроші для війська в короля (хоч на ньому шабля – наділки смарагдами биті, ефес золотий, на шапці аспис і діаманти, нагрудник відсвічує золотом), той наказав швидше писати до збирачів податків, аби вони мерщій брали на військо, одначе народ зубожів і витиснути з нього гріш було важко, та й збирачі половину клали до власних кишень, тоді Любомирський звернувся до багатої шляхти й сам першим поліз до власного гаманця, війську заплатили. Отож Любомирський з військом рушив на Волинь. Головне військо вів коронний гетьман Станіслав Потоцький, а з-під Білгорода на злуку з ними вийшло шістнадцять тисяч кримських та ногайських ординців.

Юрій думав про війну, але не менше думав про Прісю. Не знав, як з нею зустрітися й що сказати. Порився в старій, ще материній скриньці і взяв у ній золотого дуката на шовковому шнурочку. Ліниво йшов вулицею, роззирався. Ось і Прісин двір. Дівчина стояла за ворітьми й скликала курей:

– Цюру, цюру, цюру.

Молоді півники та курочки бігли до її ніг, клювали просо. Стара зозуляста курка намагалася їх прогнати, але Пріся кишнула на курку, й та відбігла геть. Юрась зупинився. Переминався з ноги на ногу.

– Прісю, підійди сюди, – мовив тихо.

Пріся спаленіла, підійшла.

– Простягни руку, – сказав Юрій і швидко поклав Прісі в долоню дукат. – Я їду на війну, – не знати для чого сказав, уже крокуючи вздовж вулиці. Він дійшов до Тясмина. Стояв на березі й дивився, як на тому боці під очеретом плавають норці – красиві птахи з довгими шиями, вертляві, сторожкі. Вони пірнали й довго залишались під водою. Якось Юрій бачив, як козаки намагалися полювати норців, але це їм не вдавалося: гримів постріл, і воднораз норець зникав під водою, здавалося, він бачив, як мисливець натискає на гачок.

Назад Юрій вертався тією самою вулицею. Але тепер Пріся стояла під вербою, яка росла біля клуні, й не сама, а з козаком. Козак хвацький, дебелий, у збитій на потилицю шапці, в сивім жупані. Круті плечі, міцна шия, великі руки. Юрію замлоїло під серцем, затримав кроки – хотів почути, про що вони розмовляють, але хлопець і дівчина мовчали. Вдома Юрій зупинився перед дзеркалом, що висіло на стіні між двома вікнами: смоляні дугасті брови, густий чорний вус, густий чуб «під макітру». От тільки вид дитинний і ніс великуватий. Вийшов з хати й став за хвірткою. Челядник Ничипір вів на налигачі телицю.

– Хто то стоїть під вербою? – показав у кінець вулиці.

– То Пріся Дудчина й Нестор Басок. Вдовиченко. Гарний парубок. Либонь прийшов попрощатися. Завтра він іде з сотнею.

«Отже, буде в моєму війську», – подумав Юрій.

У похід вирушали в неділю. Стояли туманні ранки, а дні зацвітали рожево. Вирушали невесело, старий кобзар Нелида витинав «Горлицю», але вона нікого не веселила. Йшли-бо на війну. Попід тинами, попід парканами – жінки та дівчата, й діти, і Прісю Юрій запримітив, але вона дивилася не на нього, а кудись у козацьку лаву. А за містом по ліву руку – стерні, по праву – нежата нива, над якою літали хмари горобців – навівали тугу.

Юрій їхав на буланому коні. Козацький син і сам козак, не знав, як це важко всидіти увесь день на коні. Боліли рамена, боліли ноги в стременах – хотілося поставити їх на якусь твердь, сонце, хоч і осіннє, пекло голову, він давно скинув броню й кутався в бурку з золотою застібкою біля горла. Шапка на ньому була з двома соколиними перами, така, яку носив його батько. Позаду полку їхала його карета, але він соромився сісти в неї в поході, заліз у неї тільки тоді, коли стали на ніч. Небавом до Чигиринського полку приєдналися інші полки, які йшли під його рукою. З Шереметьєвим з’єдналися під могилою Переп’ятихою, московське військо вже стояло табором, розкинувши по долині рябі намети. Юрій підійшов до воєводиного намету, оддав добридня, Шереметьєв привітався через нижню губу – холодно й пихато. Юрій не став затримуватися, пішов до свого табору. Він ішов і думав: чого ці москалі так пиндючаться, чого кокойожаться, адже йдемо на одну справу, під одні кулі.

Шереметьєв не радився з гетьманом, указав його місце: сам ішов на Котельну, а козаки з Юрієм ішли шляхом Гончарихою ліворуч, щоб відтинати від московського війська ординців, коли ті з’являться.

…Верби й верби понад шляхом, а кругом поле, скільки ока, незжаті ниви, а на них хмари горобців, пилюку вітер зносить убік, вона – до самого неба й до самого обрію, з ним ідуть майже всі правобічні полки, лівобічні – Полтавський, Гадяцький, Прилуцький та інші – з москалями. У москалів вози важкі, навантажені припасами і зброєю, в козацьких возах також зброя, овес для коней, мішки з сухарями, пшоном і таранею. Зупинилася біля якогось хутора, Юрій сидів посеред двору на лаві (в хаті спекотно), помітив, що в щілини тину на нього дивляться діти. Не стільки на нього, як на штуковину у його руках, то були срібні дзиґарі досконалої роботи, Юрій любив бавитись дзиґарями. Він підкликав малюків, показав дзиґарі.

Вийшли удосвіта, обідали в якомусь селі, Юрій їв козацький куліш у хаті старости, поглядав на сволок, де поряд з випаленим хрестом чорнів напис: «Благослови господи дім цей і живущих у ньому. Сія храмина створена рабом Божим Оникієм 1642 року, 10 дня, місяця апріля».

Увійшов осавул і сказав, що там селяни розбирають з комори панський хліб, пан лях – утік, там буча й бійка, ніхто не знає, як його ділити.

– Діли на їдців. Постав старосту, й нехай він каже, в кого скільки дітей.

Осавул подивився здивовано: мудре рішення сказав гетьман, він від нього такого не сподівався.

І знову буланий під гетьманом важко ставить на дорогу великі копита, кінь – смирний, тихий, це Олелько підібрав такого гетьману, під ним же самим не кінь, а вороний загнузданий чорт, злий, як гад, так і норовить куснути за ногу. Під’їжджають дозорці від Шереметьєва, довідатись, чи тут усе гаразд. Їм відповідає осавул, тільки раз гетьман запитав, чи не знають вони, де ляхи. Дозорці не знали. Юрій думав про те, як поведе козаків у бій, як розташує військо: звичайно, радитиметься з Богуном, Дорошенком, Носачем. Потерпав, чи не злякається, не виглядатиме страхопудом у першому бою, та й як закінчиться цей бій. Мав надію на Бога (так казав йому батько), але в тому-то й річ, що справжньої віри не мав. Десь вона ніби в ньому, в молитвах, але не такою мірою, щоб бути певному в усьому. Їхали через села, й кругом бідність, нужда, он із старої хати виглядає у віконце троє дитячих личок, а мати товче під вікном у ручній ступі ячмінь і заспокоює їх. Пани з сіл повтікали.

…Московське військо, перейшовши Фастів, прямувало на Котельну, а Юрій і далі йшов Гончарихою, висилали в татарський бік роз’їзди, але вони нікого не помітили. Світило сонце, купалися під білою хмарою голуби, чичикала сорока.

…Поляки захопили козацький роз’їзд і витрусили з нього: скільки у Шереметьєва війська (вісімдесят тисяч) і що він гадає, буцім поляки з Потоцьким ще біля Тернополя, а Любомирський узагалі десь аж за Віслою, й що москалі прямують на Чуднове.

Поляки вирішили йти назустріч двома крильми: праворуч Потоцький, ліворуч Любомирський, гармати посередині. Військо було велике, а ще більший обоз. За кожним шляхтичем їхало по кілька возів, а там дорогі шати, срібні й золоті кубки, заморські вина, посуд, на привалах величалися один перед одним, шляхтич не повинен виглядати бідно, у кожного кількадесят челядників: кухарі, офіціанти, постільничі. Увечері ходять один до одного в гостину. Обоз розтягнувся на кілька миль. Поляки проминули поруйновану корчму, обидва гетьмани учвал виїхали на могилу, звідси вони запримітили в чагарниках біля Любара людей. Послали розвідників, і ті доповіли, що то супротивник. Потоцький вирядив гінця до Нурадина, аби прислав частину орди, яка йшла степом на віддалі, а сам повів кілька полків назустріч супротивнику. Москалі відбили татар і відступили. Вони затаборували й обкопалися валом. Декотрі польські воєначальники радили діждатися всіх гармат, але Потоцький вирішив ударити одразу. Москалі почали відходити, але поляки й татари налетіли на них, і вони знову сховалися в табір та зачаїлися за валом: гусари гарцювали на конях, панцирі сяяли на сонці, обозники-слуги вешталися поміж кіньми, підносили питво панам просто в сідла.

– Гей, ви, страхопуди, виходьте битися!

Почалася гарматна перестрілка. Поляки бачили, як злітають у повітря, наче рябі птахи, московські намети, до них долітали крики поранених і тих, які конали. У поляків теж були втрати, але менші.

Шереметьєв сидів біля свого намету. Перед ним стояв Цицюра, хотів щось сказати, не зважувався.

– Що ти мимриш, дурню, – зі злістю мовив Шереметьєв, – це ти попер нас у цю пастку. Ти казав, що поляків жменька, а їх – хмара. Що Любомирський далеко.

Цицюра не виправдовувався. Стиснув і так вузькі губи, опустив долу маленькі зміїні очі. Хотів був догодити боярину, а вийшло он як. А в цей час у його полку біля багаття сидів козак з польських реєстровиків, який прослизнув через вал, і читав листа: «…Якщо ви триматиметесь москалів, вас поб’ють, заберуть у полон. Москалі платять вам мідні гроші, усіх вас доведуть до розору, Москва запрягає вас у ярмо невольниче, побійтеся ж ви Божого гніву, відречіться від москалів. Король вибачає вам і теперішні, й минулі ваші гріхи…».

– Цс-с-с, – злякано цитькнув маленький козачок з куцими вусиками. – Полковник.

Козак з польського табору оглянувся, він зрозумів, що сховати листа вже не зможе, і вкинув його у вогонь. Листок спалахнув і злетів чорним голубом. Цицюра зрозумів усе. Але що він може зробити? Оддасть козака на спитки, щоб ще раз довести боярину власну відданість? Вже один раз довів, тепер має халепу. Ще невідомо, як усе обернеться. І він околясом пішов до свого намету.

А в боярському наметі Шереметьєв диктував писарю листа до Нурадина: обіцяв йому втричі більші подарунки і всілякі гаразди. Ніхто з москалів іти в татарський табір не наважувався, послали козака. Але Нурадин передав листа полякам.

Від того дня розпочався вже не вперше бій двох хижих круків на стражденному тілі їхнього сусіда. Розпочався герцями в полі. Виїхало троє ляхів і замахали шаблями. Кидали образливі слова, погрози. Тоді з табору виїхало троє козаків. Поляки на білих конях, козаки – на гнідих. Помчали навстріч. І завихрили герці. Білі й гніді коні мелькали, й годі було розібрати, хто кого потинає. Спочатку впав козак. Гнідий кінь помчав без вершника по полю. Земля була суха, чути, як цокотять копита. Далі – невідь-як це сталося – один за одним упали два поляки. Одного кінь поволік – нога застряла в стремені – до свого табору. Третій поляк кинувся навтьоки. По тому виїхав зацний воїн, гетьман Ян Собеський. Сонце вже котилося з гори, й позолочений панцир сяяв, аж сліпив очі. Він наблизився до валу, грав конем, грав шаблею й не згледівся, як з-за валу вимчали четверо москалів і облетіли його. Собеський вибив шаблю з рук у одного з них, але решта троє ринули на нього, затремтіла шабля у руці гетьмана – йшлося до полону, один з москалів тримав у руці аркана, Собеський поставив коня цапом, перерубав у повітрі аркан і щодуху помчав до своїх. Москалі кинулися навздогін, але куди було їхнім коням до гетьманового румака. По тому оддзвеніло ще кілька герців, а далі Шереметьєв вирішив зробити вилазку на ворога. Кілька сот ратників вийшли за вал, тихо посунули до польського табору, але на півдорозі зупинилися: розвідники донесли, що за піхотою стоять кінні гусари.

Шереметьєв виліз на воза. «Цей дурний Цицюра… Його треба було за язика почепити на вербі, один Козловський говорив правду», – шепотів він.

– Козаки! – гукнув на всю силу. – Стійте стіною, в Києві я дам вам нагороди, яких ще ніхто нікому не давав.

– Ти нам життя дай! – гукнув козак із сережкою у вусі.

Над полем кружляло чорнокруччя.

– І що ж тепер робити? – увечері казав воєвода в своєму шатрі вже зовсім іншим голосом – зніченим і приляканим. Адже табір був обложений майже з усіх боків, а в полі купчилися татари.

– Треба й далі відступати козацьким способом, – сказав, закурюючи люльку, обсмалений у походах Богун, орел з добрим і мужнім серцем.

– Як то? – запитав Шереметьєв.

– Обіч поставити вози, а на них гармати. Усередину – коні та піхоту. На вози покласти мушкети та гаківниці. Вози перти вперед. З гармат і гаківниць одбивати ворога. Й щоб списи теж були на возах. Але зараз ми в чагарях. Треба прорубати просіку, викорчувати кущі та дерева попереду. У вас є сокири й лопати.

Інші полковники підтримали його.

Москалі рубали запуст – швидко вирослий підлісок. Козаки шикували і в’язали один за одним вози. Інші москалі знімали намети-катраги. Вози в’язали у вісім рядів. Рушили серед ночі. Утікачам здавалося, що вони йдуть непомічені, але поляки пильно стежили за ними. Вони були вже й попереду, й позаду. Москалі та козаки перли вози, аж очі їм вилазили з лобів. Стояв скрип, форкали коні всередині, тихо лаялися осавули й московські начальники. Татари налітали з поля, пускали хмару стріл і мчали назад. На деяких стрілах горіло клоччя.

А валка повільно посувалася. Іржали коні, лунали команди. А обіч посувалися вороги. Йшли гусари з прапорцями на списах та крилами за плечима, йшли квадрати піхоти: карабінери, мушкетери, аркебузники; ось зупинилися, смальнуло у віз ядро: полетіли тріски, миттю кілька козаків перескочили вози, відкинули поламане колесо, прив’язали березову глицю-тичину, яка була ніби полоз, йшли далі.

Ударила з воза маленька козацька гарматка-сова, але ядро не долетіло. Поляки реготали. Козаки витирали шапками набряклі, обкусані комарами обличчя. Розгорнулася польська піхота, пішла в наступ. Козаки стріляли, поки вони наближалися до возів, взялися за списи. Скидали поляків з возів, самі стрибали на вози й били згори. Поляки будь-що намагалися розірвати вози. Їх відтрутили.

Таки перейшли чагарі й вийшли на чисте, поляки знову кинулися на них з усіх боків. Ударили з гармат, налітали на конях. Обложені також палили з гармат, поляків, які стрибали з коней на вози, брали на списи. Вози вперто, хоч і важко, посувалися через багна. Спустилися в яр, почали братися на гору. Налетіли татари, пустили хмару стріл і помчали в поле. Настала ніч. Розпочалася злива. Кресонули блискавиці, оголивши зловісні сизі хмари.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю