Текст книги "Гетьман, син гетьмана"

Автор книги: Юрий Мушкетик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 15 страниц)

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Блищить, як дзеркало, водяна гладінь, проміння відбивається від води, сліпить очі. То – Гниле море. З калюж Нестор гребе сіль. Калюжа позагороджувала низесенькими, в півліктя, тинками, сонце випарює воду, лишається сіль – біла, ледь червонувата. Нестор загрібає її граблями в купки, потім приїде каламайкою хазяїн-татарин, повантажать, продасть її чумакам з України, Польщі, москалям. Ноги в Нестора порепані – в ципках, в деяких місцях сочиться кров, обличчя задубіло, стало як кора, шия теж у жорстких зморшках, тіло ниє, голову цілий день пече сонце, бо ніде ні билини, тільки по березі солоної води росте кермек – нікчемний бур’ян з білими квіточками. Але далі – степ. Орел доглядається з високості: чи живий ще цей неборака, чи можна вже спускатися клювати його очі. А степ хвилюється, манить, надить. Он там татарчата пасуть овечки. Вони в’їдливі, кілька разів підбігали до Нестора, гаркали, як вовченята. Тоді він піднімав граблі, й вони відбігали. Вівці вони пасуть на конях, он вони спутані ходять біля овечого гурту. Деякі попаски відходять убік, до ярка. Отам би затаїтися, надвечір упіймати одного… Нестор не тільки мріє, а й потай плете гнуздечку з надраного в долинці лозового лика.

…Хмарка заволокла сонце, що вже сідало. Сутеніло. Нестор простягнув пучок трави. Буланий безклубий коник потягнувся, ступив уперед, Нестор ухопив його за чілку. Кінь потягнув назад, але не вирвався. Нестор потягнув ще, коняча голова опинилася в кущі в’язовника, й він одягнув на нього виплетеного з лика недогнуздка. Кінь одразу скорився. Нестор повів його вниз, у яр, де дзюркотів струмок, а тоді далі, за течією струмка, в гущавину. Продирався з конем через кущі глоду, тернини, ліщини, поки не забився в таку гущавінь, що й світла не стало видно. Там сидів ще якийсь час. Тримав коня в поводі, той скуб траву. Коник був поганенький, з гострою хребтиною, зі збитим лівим клубом, либонь, вимореного його пустили відпасатись. Прив’язавши коня, вибирався нагору, прокладав лаз для себе й для нього. Він не поспішав, чекав, поки зовсім стемніє, знав: коня шукають, а в полі його, Нестора, буде видно здалеку. Потім поїхав у зворотний від заходу сонця бік. В той бік, де мала бути Україна, де мало бути село, де мала бути Настя. Про неї думав неперестанно; коли думав, тепліло на серці й почувався дужчим. Ніч стояла темна, він знав, що місяць зійде аж під ранок. Вельми коня не поганяв, бо той міг вступити в сурчину чи байбакову нору, на бігу зламати ногу. Шелестіла тирса, потріскував бур’ян. Один раз попереду почулося іржання: тарпан чи татарський кінь, обійшов трохи ліворуч. Їхати було мулько: хребтина гостра, мов дошка. Кінь пофоркував, і тоді у Нестора здригалося серце. Час від часу читав молитву, не з псалтиря, а яка йшла на думку: «Боже, пошли мені чистий шлях, дай сили, дай мені втекти…». Зійшов місяць, тоненький серпик жав тирсу. До світанку було ще далеченько, але йому зустрівся байрак, і він вирішив там переднювати: хто його знає, що буде далі. Спав не спав: тримав коня в поводі, доточивши його таки ж ликом, кінь пасся. Це колись була українська посполитська шкапина, кінь знав «но» і «тпру».

Другої ночі, теж перед світанком, зупинився у видолинку, де росла тирса. Тирса буває низька – до колін і висока – вище пояса. Тут була й та й та. Пустив коня на відчай душі: вже не було сили весь час стежити за ним. Та й сподівався, що кінь з видолинки не вийде, пастиметься: тільки коні їдять тирсу, корови й вівці – не їдять. Йому ж самому кишки приросли до хребта: за весь час з’їв грудку пшоняної каші, приховавши її з обіду. Заснув як убитий. Прокинувся від якогось холоду на нозі. Підвів голову й вже похолов животом: по нозі повзла велика змія. Він напружився, одним дужим порухом хвицьнув ногою, скинув змію. Вона засичала. Й тоді побачив, що і в головах, і з боків лежать скручені в клубки змії, а кругом – купи наритої землі й нори. Він ліг спати в зміїному кублі. Здригаючись усім тілом, підвівся, переступив змію, відійшов убік. Тут була якась рослинність, схожа на листки молодої капусти. Роздивився для певності, ліг. Кінь пасся за кілька сажнів.

І ще одну ніч провів у ярку, в заростях верболозу, над струмком, який біг кам’яним ложем, а далі розливався в невелике озерце. Помітив, що з озерця на бистрінь випливають якісь рибки, але тільки він ворухнеться, вони миттю бризкають в озерце. Там їх упіймати неможливо. Довго мізкував. Вирвав з кінського хвоста кілька волосин, зробив волосінь з петлею, прив’язав до прута. З-за каменю увів волосінь на пруті у воду. Першу рибинку вловив, але вона зірвалась у повітрі. Друга теж упала, але вже в траву. Їв її сиру, ще живу, без смаку, тільки відчуваючи кольки в шлунку. Так з’їв трьох рибок, три головні. Далі вони перестали випливати на бистрінь.

Наступної ночі почув попереду гупотіння. Ще не здогадувався, що це, але щось йому підказувало, що се на добро. І справді, незабаром почув клекіт води, а по тому побачив річку. Він виїхав до порогів. Стояв голубий світанок. Пороги ревіли, били, гуркотіли, й це були його пороги, українські пороги, козацькі. Вода налітала на каміння, пінилася, порскала, била вгору тонкими струменями, клекотіла. Над водою кружляло безліч чайок. Пороги глушили риб’яче дріб’я, й чайки та баклани мали добру здобич. Баклани шугали в піняві водориїв, чайки черкали води й злітали в небо. Скопа ввігнала кігті в спину рибини, але рибина була надто велика, скопа не могла вийняти кігті, й рибина потягла птаха в глибінь. Але довго стояти зась. Мало на кого можна нарватися: на ляську варту, на прибишів. Хоч цих йому й не дуже страшно: що в нього грабувати? Оцю шкапу, що спустилася до самої води й пила, пила. Солодка Дніпрова вода солодкі миє трави й тверде каміння. Сховався з конем у закамарок між скель. Визирав звідти. Дорогою понад Дніпром проїхали три вершники, не розібрав, хто вони. Коні добрі, а одежа простецька. Тільки тепер настали такі часи, що не кожного по одежі пізнаєш. А це ціла валка – вози волові й вершники попереду та з боків. Либонь чумаки з запорозькою охороною. Так, це вони. Й він виїхав з укриття. Кілька вершників помчали напереріз. Стали. Став і Нестор. Дивилися на це засмалене чудо, на цю гирю, на цю головешку.

– Хто ти?!

– З полону я з татарського… З-під Чигирина я.

Вперше за довгий час наївся козацької кулеші. Не міг знайти місця: збив собі сідниці хребтиною шкапини. А від корця горілки впився й белькотів слова – татарські, а козаки й чумаки сміялися. Чумаки везли рибу з Січі.

Кривава повінь далі й далі заливала Україну. Багряна віхола кружляла над містами й селами, шабельна й мушкетна моровиця, гірша від чумної. Горів хліб, палали хати, а «добрі» сусіди підкладали хмизу. І свої не дрімали. Жадоба й помста вселилися в людські серця. «Я – гетьман, бий того самозванця, він Москві служить». – «Бий цього, він ляхам продався». Водночасся десятьом славолюбцям снився один сон: булава в самоцвітах. Вона снилася Сомкові, Золотаренкові, Барабашеві, Брюховецькому, Суховієві, Тетері, Дорошенку, Гуляницькому, Ханенку… А ще ж Многогрішний, Самойлович… І кожному щось обіцяно від сусідів, кожного підпирає чужоземна сила. І не було тій силі діла до людського горя, не було співчуття й милосердя. І так вони, ті гетьмани, не пробудилися від того сну до сьогоднішнього дня й донині гризуться за булаву, й не прояснилося в їхніх головах, що гублять Україну, й так само не покращали наші сусіди, й не зійшло на них милосердя, співчуття, правдивість.

…Запорожці писали Юрію:

«Явно безбожний милостивий пане Юрасю Хмельниченку, гетьмане! Ще минулого року звідомилися ми, низове Запорозьке військо, що ваша милість, упавши в шаленство, не намагається вийти з нього радою зичливих собі приятелів і глибоко занурюється у гріховне вельми згубне озеро, коли підняв чварну війну і нещадне кровопролиття братів наших заради гетьманства зі своїм дядьком, подібним до тебе владолюбцем Сомком. Але досі ми мовчали, сподіваючись, ачей прийдеш до свого розуму й покаєшся. Проте в тому ошукала нас надія, ми одержали тепер певне непомильне, свіже повідомлення про твоє невиліковне шаленство. А уже не тільки ти сам схилився під ляську державу, але й притягаєш ґвалтовно із собою під ту ж схизматичну владу та ярмо батьків та братів наших. Ти вже цього літа пролив безліч людської крові і готуєшся пролити її ще… Ми, все низове Запорозьке військо, обурені тими твоїми вельми неправедними затівками та намірами і розоренням, яке вже впало на нашу вітчизну. Радимо, щоб ти цілком перестав горнутися під ляську руку і не забирав із собою іншу братію нашу та щоб не важився починати за гетьманську владу чварне кровопролиття та знищувати вітчизну з дядьком своїм Сомком. А коли поради нашої на твій недуг (ми пропонуємо непомильний медикамент до його лікування) прийняти не зволиш і нас не послухаєш, то вже напевно не сподівайся від нас жодної приязні та зичливості й взагалі чекай від нас своєї смерті – безпечно не спи в своєму чигиринському домі… Кров братів наших пролита через твої беззаконні, Богові немилі чвари, як Авелева волає від землі до Бога на помсту тобі. А коли не вийдеш з Чигирина, то ми невзабарі прийдемо до тебе і не тільки розкидаємо стіни твого дому як ґвалтівника й руйнівника вітчизни нашої, але й душі твоєї в тобі жити не залишимо. Маємо певний спосіб, через який можемо тебе гарбати в наші руки і викинути як непотрібну п’явку з верші. До тебе зичливі приятелі Кошовий отаман з усім старшим і меншим низовим товариством Запорозького війська».

І далі вони писали іншим гетьманам, бо майже всі вони були незичливі вітчизні, а дбали лише про власні добра.

«Вичитали ми з листа вашої вельможності, писаного до нас, не потішну й вельми жалісну новину, що йдеться до відновлення старого лиха цьогобічній розореній нашій вітчизні. Мусили ми немало вразитися, що та нещасна вітчизна наша прийшла численними змаганнями й чварами до занепаду й розору через незгоду своїх начальників і гетьманів. А тепер має дійти, чого не дай Боже, до всеконечного запустіння. Але що ж робити, коли важко викорінити сіячів усіх цих озлоблень і незгод, з нашої братії легковажної, яка неслушно слідує блудові своїх начальників?»

Хочеться навести кілька фраз про те, як пішов на Україну закликаний турчин і як гетьмани не боронилися від нього: «А скоро весна зодягла землю травами і красно квітними злаками, приємними людському зорові, відразу отой ненаситний візантійський смок, що завжди жадає християнської крові, виставивши в полі свою Мохаметову хоругву на війну, свиснув грізним своїм наказом на обидва далеко розлеглі понтійські береги, закликаючи під ту хоругву своє зміїне кодло, магометан. І почали вони плюндрувати українську землю, а ми, запорожці, „поглядаючи здалеку на той занепад вітчизни оком нашого розуму, ніколи не могли без сердечного жалю вкусити хліба, а після денних трудів зажити спокійного опочинку, оскільки нас мучило й долягало, що через незгоду гетьманів доведеться нам оглядати повними сліз очима порожню й мертву матір нашу“».

Не прийшли до розуму, не приходять, бо немає в їхніх серцях Вітчизни, а тільки попіл, єднаються, але в зграї, щоб гризти одне одного, повзають на чотирьох перед чужими зверхниками і продаються чужоземним начальникам. А тому, який дорвався до найвищої влади, ця земля, ця вітчизна – чужа, він плазує перед сусідніми зверхниками, злизує порох з їхніх патинків, плює на все рідне. Та зарозуміло патякає про демократію, справедливість, совість.

Гетьмани не дали відсічі туркам і татарам, а разом з військами Ромадановського кинулися втікати, «заткнувши дірку Мурашкою» (залишивши для відсічі один полк з полковником Мурашкою. – Ю. М.), що «за добре здоров’я вітчизни і життя своє там поклав, а ви сам, стоячи наче журавель на купині, здалеку придивлялися до Ладижина і Умані, що ж там діятиметься, добре огородившись для захисту свого здоров’я наметами, щоб не залетіла звідти від вітру якась куля і тобі в розкішних перинах, як павичу в краснопістряному пір’ї, не зашкодила. Хто, роздивившись таке твоє жорстокосердя, може прихилитися до тебе з приязню й зичливістю? Коли одного праведного Авеля кров волала від землі до Бога на помсту свою Каїнові, то що гадаєш – не скаржитиметься і не проситиме справедливості у свого творця Господа пролита через тебе кров багатьох-багатьох братів наших, православних християн?»

Гарно писали запорожці – і до Хмельниченка, й до Самойловича, і доброзичливо, і уїдливо, дошкульно, але те не доходило до користолюбців землі нашої, як не доходить воно й нині до теперішніх користолюбців, які знову закликають під різними приводами супостатів на наші землі. Каїнів багато, а Авель вже давно повержений. Проте на той час і самі запорожці вже були не ті чисті й безкорисливі лицарі, як то було раніше. На Січ напелешкалась сила-силенна голоколінчиків, п’яниць, нероб, сказати по-сьогоднішньому – бомжів, любителів легкої наживи, просто бандитів, і отримували вони провіант і гроші від Москви. І висунули з свого середовища найгіршого, найпідлішого, найпродажнішого гетьмана Івашка Брюховецького (все повторюється. – Ю. М.). До цього на Лівобережжі змагалися за булаву переяславський Сомко та ніжинський Золотаренко. Обоє писали в Москву, що воліють служити цареві. Щоправда, висловлювали умови – прохання залишити козакам їхні давнини, їхні вольності. Сомко вимагав більше, Золотаренко – менше. Між ними крутився Максим Филимонович, ніжинський протопіп, вірний служка Москви, її агент, її шпигун. Москва йому довіряла беззастережно. Присилала подяки, поради, гроші. Багато обіцяла. Филимонович писав то за Сомка проти Золотаренка, то за Золотаренка проти Сомка, помаленьку очорнюючи їх обох, користуючись їхніми подачками і ласкою. А тоді випірнув Брюховецький, який сказав, нехай мене Москва зробить гетьманом, а я їй все-все віддам (як нинішні «гетьмани». – Ю. М.). Филимонович вхопився за Брюховецького. А той діяв непоспішливо, приймав з Москви соболі та гроші, роздавав запорозькій голоті й обіцяв їй, як стане гетьманом, добряче потрусити, пошарпати старшину – дуків. Голота кричала: «Наш, наш гетьман!»

…Филимонович їхав з Москви. Окрім усних інструкцій, опріч того, що був у Москві висвячений на Могилівського та Оршанського єпископа Методія і пообіцяно йому Київську митрополію, віз у важкому, спеціально пошитому чересі на ситому череві золоті дукати. Перше мав заїхати в Київ, до київського воєводи, передати з Москви накази.

…Заходило на ніч. До Києва було й недалеко, але він не важився. Заночував у Броварах, у придорожній корчмі. Попросив собі їжі й горілки. Подавала йому дорідна, литкаста й дупаста корчмарева помічниця, Методій любив таких, поглядав ласо на ті товсті червоні литки, а вона підливала й підливала, і вже спати в клуню на сіно вела його під руку, і вклалася з ним. Він мацав величезні, як паляниці, перса і все інше добро, й сопів, і кректав на ній, а вона й собі мацала – спочатку те, що принесло йому велику насолоду, а тоді намацала застібку на чересі, розщібнула її й потихеньку вигрібала дукати та пускала їх глибоко в сіно. Вранці Методій галасував на всю корму, але Оришки не було, вона пішла на далеке село до родички. Отож за цим разом Методій дукатів ні собі, ні Брюховецькому не привіз. Але Брюховецькому їх везли з Москви інші, звідти до нього їхали окольничий, намісник Великогагін, стольник Хлопов, дяки Башмаков і Фролов, й обома оружними руками підтримував його воєвода Ромадановський. Умів Брюховецький підлеститись, умів догодити, вмів і нацькувати одного на одного суперників.

Потім буде: за царським указом раду призначать під Ніжином. Туди, на заклик Брюховецького, вальнули запорожці й голота з усіх усюд. Брюховецький ще раз пообіцяв, що будемо дуків шарпати. Дуки – прибічники Сомка та Золотаренка, які на той час помирилися, стали від київських воріт, московське військо і Брюховецький від московських. Великогагін наказав Сомку та Золотаренку під’їхати до воріт московських. Там стояв великий рябий московський намет і біля нього стіл, на який поставлять гетьмана. Брюховецький стояв у натовпі й сичав: «Дивіться, які на них кафмазини, яка саєта, адамашки, які шаблі – буде що драти». А тоді сховався в московському наметі. Ще не скінчив Великогагін читати царський указ, як з лівого боку в тисячу глоток залунало: «Брюховецького – гетьманом!», а з правого: «Сомка!», й ще слабкіше: «Золотаренка». Натовп напирав на натовп, замелькали кулаки, а далі ножі й шаблі. Сомковцям і золотаренківцям Великогагін звелів прийти без зброї. Десь затріщав кожух, десь бризнула кров, почулися лайка й зойки. Кілька чоловік упало під ноги. Московські ратники вклинилися в натовп. З намету вивели під руки Брюховецького й поставили на стіл. Великогагін вручив йому клейноди й проголосив: «Вот ваш гетман».

Палали над Остром багаття, іскри летіли просто в небо, а в стороні, під вербою, лежали закуті з московського наказу – на них поклали вину за безчинства – Сомко, Золотаренко, прозиваний Васютою, чернігівський полковник Склич, лубенський Шамрецький, переяславський Щуровський, осавул Буть, ігумен Загоровський і ще кільканадцять сотників, хорунжих, бунчужних. Голота ж грабувала Сомкові вози, грабувала Ніжин. Три дні тривав грабунок, три дні палало місто. Навколо церковних бань – а церков у Ніжині дуже багато, ставши на базарній площі, не сходячи з місця, можна нарахувати близько двадцяти, – літали зграї голубів, бо ж горіли їхні гніздов’я, найбільше їх кружляло довкола високої грецької церкви. А далі закутих повезли в сотенне містечко Ніжинського полку Борзну і там скарали посеред площі. Коли на поміст вивели Сомка, кат, татарин у довгій червоній хламиді, відклав сокиру вбік: «Як я можу відтяти голову такому красивому чоловікові. Та красивішого за нього немає в світі». На нього гримнули, й він підняв сокиру.

Після того Брюховецький поїхав до Москви, мав конфіденцію у царя, за ним закріпили ймення Івашко, й так і зверталися до нього, а також дали чин боярина й женили на боярській дочці. Взамін Брюховецький подав цареві пункти-прохання, за якими московські воєводи з військом мали стояти по всіх містах українських, а московські збирачі податі ще й по селах, й збирати гроші для Москви, й щоб Київського митрополита висвячували не в Константинополі, а в Москві (рекомендував на митрополита Мефодія), й багато інших пунктів, які зрізали Україні права, як дикому гусаку крила, щоб не літав; не забув гетьман і про себе, просив собі Шептаківську волость з усіма селами, а своїм прибічникам – інші маєтності.

Довідавшись про все те, Хмельниченко вельми запечалився й прийшов до думки, що з москалями кулешу не можна варити – заберуть увесь, адже він був вихований при волелюбному батькові, у вільному місті Чигирині, й батько був шляхтичем і міг на рівних змагатися з польськими шляхтичами. Він був слабким, Юрій, але не дурним, ще й добрим душею.

Варто лише додати, що коли московські воєводи, московські посесори обідрали Україну до білої кістки, народ повстав. Почали побивати москалів, воєводи, посесори, ратники кинулися втікати. Тоді й Брюховецький, бачачи, що залишається сам, оголосив себе супротивником Москви. На той час на Правобережжі гетьманом уже був Петро Дорошенко. Брюховецький списався з ним, і вони поклали з’їхатися разом з військом й обрати одного гетьмана на обидва береги Дніпра. Брюховецький ще плекав надію на вибір його. Але його по дорозі забило, розірвало власне військо.

…Юрій диктував листа. Писар Яків, уже немолодий, з просивиною в вусах, знарядився перами, лікті поклав на стіл, й виглядали вони, як обрубані крила. «Ясновельможний Великий Королю Корони Польської, до мене вельми милостивий і ласкавий пане.

Не знаю, чи є щось тяжче в цьому житті для людського серця, як недовіра до свого вірного слуги, який готовий і життя покласти за свого добродійника. Святі угодники Божі бачать мою щирість, мою правду, я до кінця свого життя залишатимусь вірним і в честь королівської величності та Корони Польської не шкодуватиму здоров’я в усіх битвах. Ваша Королівська милосте…»

Тихо рипнули двері, до кімнати вступив Тукальський. Тільки він, Ковальський та Богун могли без дозволу увійти до гетьмана. Юрій подав писарю знак рукою, той вийшов. Тукальський сів.

Погладив довгу вузьку рудувату, сливе чернечу бороду, мовив:

– Усе корегуєшся з королем і королевичами, ваша милість?..

– А що маю робити? Он Москва знову прислала листа, обіцяє гори золотії. А сама…

У Тукальського засвітилися в очах золоті промінчики.

– М’яко стеле Москва, то гірше ляха. Якщо наша земля підпаде під неї, зазнає біди. Москвини дикі, злі, безжальні…

– Батько мій колегував з поляками…

– То правда. Одразу по Корсунській битві він заявив: годі війни, пакти, пакти, пакти. Тобто досягти угоди, оговорити собі прав, вольностей. Хоч то, можливо, й була його помилка. Бо поляки вхопились за те, почали водити за ніс, укладали пакти, а самі збирали військо. Кривоніс тільки воював з ними, ганяв Ярему Вишневецького по Волині та Поділлю. Ну, той був іншої думки й іншої вдачі. Великий гетьман мислив себе підданцем короля, він мріяв про оновлену Річ Посполиту, у якій козаки матимуть свої вольності. А Кривоніс – знести все до основи. Кривоніс – вождь голоти, шкотів, вони з Хмелем не в одно думали й не любили одне одного, не довіряли обопільно. І коли під Пилявцями козаки стали проти поляків, надійшов Кривоніс зі своїм військом. Хміль сполохався: він не знав, на кого вдарить хлопський генерал, на нього чи на поляків. Ударив на поляків. То була страшна битва, все висіло на волосинці, з обох боків було по сто тисяч війська, це не те, що під Жовтими Водами або під Корсунем.

То був виплеск всехлопського гніву. Хлопського. З давніх-давен нас зрадила провідна верства, пішла на услуги полякам. Усі ці Потоцькі, Вишневецькі – це ж українці в минулому. Ну, хто був у пана Богдана? Виговський, Мрозовицький-Морозенко, ще двоє-троє. З ким будувати державу? Європа й розуміє нас як хлопський нарід.

– А що ж нам робити?

– Перетривати час. Перетривали стільки, й перетриваємо ще. Витворювати провідну верству.

– То ж і вона… Ось тут Тетері, Ханенки, які так і зирять, щоб пірнути під панську парасоль. А по той бік Сомки, Золотаренки, Гоголі – під московсько-татарський балдахін.

Тукальський уважно подивився на Юрія: виріс він, став значно мудріший. Але не дав Бог талану.

Юрій задумався.

– А скажіть мені, вашмосць, батько, ну… він кермував боєм, але де він був, звідки кермував?

Чернече лице Тукальського освітилося.

– Керував-то він ззаду, з горба чи могили. Але в рішучі хвилі… Ось під Пилявцями, коли поляки вибили козаків з греблі й потисли їх далі, він скочив на коня, зібрав усіх, кого міг: писарів, кашоварів, зупинив тих, які втікали, й повів за собою в саму гущавінь бою. Рубався, як лев.

Юрій почервонів. Може, згадав бій під Чудновом.

– І чому ж таки він не досягнув твердої угоди, гарантій?

– Бо поляки про таке й не мислили. Вони заключали ті угоди тільки для передиху, щоб нове військо зібрати, затяжців навербувати. І так щоразу: Білоцерківська угода, Пилявицька, Зборівська, Берестечкова. І тільки тоді Хміль побачив, що з ляхами пива не зварить. Почав шукати інших союзників: Ракоція Семигородського, шведів. І врешті втрапив у сильце до москалів.

– І тепер ми між двох вогнів.

– Чи й між трьох. Є ще турки з татарами. І свої воду каламутять. Я прийшов про це сказати: Сомко на все Лівобережжя проголосив себе гетьманом. Розчикрижив Україну.

Ця вість ударила Юрія надзвичайно боляче. Рідний дядько відбирає в нього Богом дану булаву. Ні, з цим миритися не можна. Він піде на нього з усім військом. Він покаже, що вже не дитина, не хлоп’я, а воїн, гідний свого великого батька.

Вийшли надвір. Сонце вже зайшло, а захід ще був облитий червінню. У небі пливли темні, войовничі хмари.

– Кожен дбає про своє, – вертаючись думкою до попередньої розмови, мовив Юрій. – Усі бачать себе достойними, великими. Й Сомко, і Золотаренко, і Тетеря, і Ханенко. Всі родів високих…

– Так воно ведеться, – відказав Тукальський. – У Польщі шляхтич заноситься один перед одним: Потоцькі, Конєцпольські, Вишневецькі. Але над ними є хоч якийсь король. У Москві бояри також. Але там – цар. Там влада, впившись кров’ю ще оприччини, тримає всіх у покорі. Й вона либонь переможе. Вона жорстока, зла й дика, не знає пощади. Та ніхто зі сторони не бачить цього.

Розколовшись надвоє, Україна кололася й далі на скалки. Порубіжні державці вп’ялися в неї зміїними зубами, й рвали, й тягли кожен на себе. Попри Юрієві універсали, польська шляхта галиччю вкрила Правобережну Україну. Юрій звертався до короля, до сейму, але там на його листи не зважали. Чуднівської угоди вони не збиралися дотримуватися. Московські ж воєводи валашалися по Правобережжю, вогнем і мечем руйнували непокірні Москві полки, підкупляли хистких полковників, закидали лестивими обіцянками, розоряли постоями. «Отож царські ратники, – пише літописець, – попропивавши усе, раз у раз обкрадають наших людей, багато вже пустили в старці». – «Ми, вірні піддані вашої величності, – писав цареві Сомко, – скільки вже літ підставляємо свої голови, кров свою ллємо, добро своє віддаємо, самі тиняємось голі й босі і в кінець доходимо до руйнування, все оце через злодійства від ваших ратників. Народ наш через грабування та через крадіжки ратників порозбігався по всім усюдам». Сомко, хоч і собі хапався за булаву, але домагався правди, не принижувався й не запобігав царської ласки.

Татари сновигали по обох берегах Дніпра, палили села, брали бранців і гнали їх у свої землі. Не меншого лиха завдавали свої отамани – Тетеря, Сомко, Золотаренко, Брюховецький та інші, дрібніші. Кожен вимагав присяги від другого, плати за те, що не спалить сусіда й не поб’є його мешканців. Кожен дбав тільки про свої добра, про свою кишеню, скрізь панував підкуп і обман – власне те, що діється в нас з вами нині, читачу. І плакала у Святотроїцькому Еллінському чернігівському монастирі Пресвята Діва Богоматір, і ніхто не зважав на ті сльози. «Погляньте отут, малоросійські сини, на нещастя матері вашої і крайню погибель вітчизни вашої», – пише літописець. Не бачать, не чують, не хочуть бачити, як колись, так і нині. «Усі вони, – каже літописець, – походили на Юду, що продав за гроші Христа, і де вже їм було дбати про безпомічну і пошматовану свою матір-Україну».