Текст книги "Гетьман, син гетьмана"

Автор книги: Юрий Мушкетик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 15 страниц)

– Он який ти став – справжній гетьман.

Юрій зашарівся. Перед нею стояв темноволосий юнак з глибоко посадженими очима, гострим носом, маленьким ротом, скромний, соромливий.

– І очі батькові, карі, – додала Варвара й витерла очі хусточкою.

І не приїхали дядько Сомко, й Золотаренко, також одружений на іншій батьковій сестрі, – політика, служба іншим монархам вже порізнили їх з Юрієм. На поминальний обід поїхали в Суботів, Юрій домігся повернути йому батьків маєток, а також сусіднє велике село Медведівку. Зачерпнули кануку, покуштували суботівських страв. Чоловіки випили горілки, жінки – мускателю. Після третьої чарки чоловіки вийшли до малої вітальні покурити, сідали на товстій широкій вербовій лаві, накритій килимом, Тетеря сів на турецькій оттоманці навпроти. Окрім родичів, тут був осавул Ковалевський, до кого Юрій дуже хилився останнім часом, радився, це був лисий худорлявий чоловік, мовчазний, іронічний, був і полковник Петро Дорошенко – козак Мамай і Кудляр в одній особі, все в ньому крупне: губи, ніс, великі вуса, кучерява борода, тільки усмішка дитяча. Тетеря, який недавно приїхав з Варшави, запитав:

– Щось я не бачу Іванця Брюховецького.

– Іванець поїхав на Січ, – скривив у посмішку губи Дорошенко, – і як слуга Богдана у запорожців велику ласку здобув.

– Щось він собі метикує, – мовив Тетеря й повів очима: чи не сказав щось не так. Йому того не можна.

Він – генеральний писар у Юрія і вивідник, шпигун від полків, довірена особа у короля, обіцявся їм вивідувати й доповідати про все, про що довідається в Чигирині. За це вже отримав чималі маєтності – троє сіл.

– І що ж запорожці? – правив далі Тетеря.

– Ніби ти не знаєш, – набив люльку Ковалевський, – за Москвою руку тягнуть.

– Не та стала Січ, не та, – понюхав тютюну Нечай, хотів чхнути й не чхнув. – Набилося туди черні, голоколінчиків, дейнеків, гольтіпак, розбійників, їм аби значних козаків шарпати. Москва їх на те під’юджує.

– А чи в Москві своїх панів, своїх бояр немає, – кахикнув у кулак Нечай.

– Є, але ті їм потрібні… А наші, вони респекту хочуть, щоб давнини, закони наші тут правували, а не чужі, – сказав Дорошенко. – Он і Сомко. Він обома руками за москалів, тільки від них вимагає не чіпати наших законів і наших прав.

– Рвуть Україну, як пси скажені, – Дорошенко.

– Без другої сторони Дніпра ми не складаємо Війська Запорозького, – сказав Хмельницький.

Усі подивилися на нього, надто розумно він прорік.

– Тільки єдина Україна зможе визволитись, – вів він далі. – Вся вкупі. Навіть під одним монархом.

– Москва пише вашій милості листи? – майже улесливо Тетеря.

– Пише, – хитнув головою Юрій, – зваблює. І є в тому свій респект. Але ж хіба вона може захистити.

– А обідрати може, – почухав носа Дорошенко.

– Звісно – орда, – Богун.

– Немає козаку долі на цім світі, – по-старечому прорік Нечай. – Народився він колись вільний, свобідний, та втратив свою свободу. І куди пан Бог дивився. Всі пани сусідні з гербами.

– Єресь говорите, – Юрій ступив до вікна. – Колись на землі запанують не герби, а розум. А ми… Ми втратили свій час. Інші народи, інші племена завчасно вийшли на широку дорогу, а ми забарилися в полі. А тепер ніяк не можемо наздогнати. Нині ж маємо подолати розкол. Маємо всю Україну пригорнути під одну булаву.

Усі в подиві дивилися на Юрія. Де набрався цих мислей, де набрався розуму?

– Кажу ж, людина народжується вільною, а тоді хтось забирає її в неволю, – кахикнув Нечай.

– Ми – тільки порох і тінь, сказав колись Горацій, – Юрій повів оком у бік Виговського, й зараз він дихав на нього недобрим духом. – Ви кажете про осібну людину, а тут ідеться про цілий нарід. Як його визволити, як йому стати паном самому собі.

– Ти вже сказав, гетьмане, – дістав з-за пояса люльку Дорошенко. – Починати треба – скріпити під однією булавою Русь-Україну. Будь-якою ціною. Іншого не бачу. Ну, вклонимось ми Москві, то поляки з татарами рознесуть нас у порох. Уже й так розносять. Пустіє Україна. Люди втікають на лівий берег, на Січ, ще далі.

Прочинилися двері. До кімнати зайшла ігуменя Варвара:

– Що ж це ви, козаки, втекли від білої челяді.

Нечай соромітно всміхнувся:

– Що, й вам, матінко, вашмосць, скоромно без чоловіків.

– Такі, як ти, чоловіки нехай би зайшли в лози, – відрізала ігуменя. – Таж ви своїх жінок покинули.

Козаки попідводилися, гусячою черідкою рушили до дверей. Останнім ішов Тетеря, він щось домірковував, намагався не забути, ким і що тут мовилося.

Юрій вийшов у двір. Стояв золотий полудень, високим дзвоном вип’ялася синя голубінь, з-за важкої хмари біля обрію випорснуло сонце і вдарило промінням, мов ножами, в землю. Юрій зачудувався. І разом з промінням з лапатого старого горіха посипалося маєво крил. То з горіха злітали-падали вниз голуби. Білі як сніг, коричневі, сизі, й тупотіли до його ніг. Юрій аж спантеличився: невже впізнали? Колись хлопчиком він опікувався голубами, й дядько Ничипір, тесля, був зробив голуб’ятню. Юрась ганяв їх понад хатою, але ж то було давно, він їх покинув, і вони перелетіли до двох хлопців-розбишак у кінці вулиці: Саливона і Харка. А тепер вони ось обступають його. Він пішов до комори, де саме перевівали пшеницю позаторішню, щоб не вгрілася, не завівся жучок, набрав у підрешіток пшениці і кинув серед двору. Голуби залопотіли крильцями, кумедно хитали голівками, клювали.

У ворота хтось постукав молоточком. Воротній одчинив хвіртку. У неї вступив ще молодий чоловік, сливе парубок. Темний, збронзовілий лицем, широкоплечий, міцний. Юрій не одразу впізнав Нестора. Це ж він перетяв шаблею татарського списа, врятував гетьмана од смерті.

– Проходь, проходь, – запросив.

Той підійшов обережно, щоб не сполохати голубів (Юрій відмітив таку делікатність), постояв, зняв шапку.

– Я до вашої милості.

– Кажи.

– Ну… живу я сутужно. У мене ще двоє менших братів… А недалеко від Канева я набачив сільце, скорше хутір, Халявки, і на самому краю хата, порожня, й шмат поля. Хазяїни виїхали на лівий берег, вже давно, покинули. От би мені…

Гетьман не любив займанщини. Але ж це все-таки Нестор. І несподівано сяйнула ще одна думка: це ж він поїде, а Пріся залишиться. Вона-то не пішла за нього.

– Гаразд, ходімо, я скажу підписку, нехай напише дарчу.

Юрій, звичайно, не знав, що Нестор сказав Прісі, що, коли гетьман дасть йому займанщину, він влаштується й не приїде, а такого воїна шкода було втрачать. А Юрій пішов до комори: там жінки й чоловіки, хлопці й дівчата перевівали його пшеницю: низовий вітер тягнув з поля, й було добре віяти. Челядь саме сідала на перепочинок. Пріся – далеко од усіх, за коморою, на прикоренку. Юрій сів, і враз із нього злетів страх, з яким раніше зустрічався з дівчиною.

– Прісю, а ти пам’ятаєш, як розбила мені носа?

– Я – вам? Та що ви таке кажете!

– Аякже. Твоя мати працювала в нас на городі. І ти біля неї. А я в дворі. Ти прийшла… Я біг, а ти підставила ногу.

– Та невже таке було?

– Було. Тепер мусиш розплачуватись.

– А як?

– А ось так!

Він швидко нахилився й поцілував її в щічку. І побіг. А дівчина сиділа геть спантеличена. Що це собі думає панич. Він же ніколи не посватає її, посватає шляхтянку чи принаймні попівну. От лихо… А може, й не лихо?

Мулько, неспокійно було на душі у гетьмана. Не знаходив того пруга, обіпершись об який міг би заладнати справи. Мало хто слухав його. І по той бік Дніпра, і по сей. З якими реляціями, з якими листами не звертався, а кожен правив своє. Що за час настав, кожне марить себе якщо не гетьманом, то полковником, кожне хоче жити по своїй волі. Горить під кінськими копитами земля українська. Ночі перетворюються на дні: горять ліси, горять села, прості люди не знаходять собі місця. Ламається, колеться Україна, як крижина весняної пори, яка наплила на кам’яний поріг. Гетьман відправив Дорошенка з п’ятьма тисячами козаків прилучати лівий берег. Вони прилучили Ромни, Зіньків, Гадяч, але яке то прилучення: тільки пішли, там з’явилися московські ратники й знову вимагали присягу за царя. І відправив на лівий берег Григорія Гуляницького, воїна міцного, зацного, це ж він, коли на Вкраїну йшло все московське військо під командою Трубецького, перепинив йому дорогу з ніжинським полком, затримав під Конотопом майже на три місяці, поки не підійшов Виговський і не розгромив московитів ущент. А тепер Ніжин не впустив його, й Переяслав також, обкрутився Гуляницький на Чернігівщині й вернувся ні з чим. А тут і на правому березі земля горить. Пани-ляхи вертаються в помістя, звідки їх викурив батько Хміль, і не допомагають ніякі його, Юрійові, закляття, реляції.

…Сидів і писав настанову посольству, яке їхало на вальний сейм у Варшаву. І писав листа – реверса. Їхали Богданович, Зарудний, Зеленський, Кравченко. Отож їм інструкція. Гетьман писав, він був у кімнаті сам, тільки в дальньому кутку сидів підписок, який ножем із шаблі чинив пера. Юрій клав на папір рівні по-спудейському рядки:

«1) Гарантування свободи віросповідання православ’я, збереження прав православних священиків і мирян, реституції їхнього майна, дозволу православному духовенству брати участь у Коронному трибуналі.

2) Ліквідація церковної унії.

3) Реалізація окремих постанов (яких саме – посли знали) Гадяцької угоди 1658 р.

4) Допущення козацької старшини до королівської елекції (виборів).

5) Проведення вільних виборів на гетьманську посаду.

6) Дозвіл займати урядові посади в Київському, Брацлавському, Чернігівському воєводствах православній шляхті.

7) Гарантування амністії козакам і всім тим, хто був при війську в часи повстанської завірюхи.

8) Створення 70-тисячного козацького реєстру, який би виконував накази українського гетьмана.

9) Збирання „стацій“ (податків) реєстровими козаками у вказаних воєводствах.

10) Надання гетьману та деяким генеральним старшинам за окремим поданням певних староств.

11) Визначення за розміром „жолду“ для рядових козаків».

Поклав перо, перехрестився, про себе прочитав молитву.

Не мав віри, що пункти будуть виконані. Й подумав про те, що міцнішим він сам стає у мислі, обходиться без підкажчиків, але слабкішим у вірі в Господа. Він уже не вірує, як це було колись: душею. Як добре було малим молитися й просити щось у Бога, і Бог давав йому те маминими й татовими руками. Віра – це дух, всеосяжний і всесильний, а всілякі сумніви ламають її. Помолився ще раз. Чому Бог посилає такі випробування йому і його люду, чому так гірко карає…

Увійшов Дорошенко. Од його постаті віяло силою, рішучістю, вітри степів навіяли йому в груди хоробрості, а силу мав свою. Ось хто міг узяти булаву. Але чар Богданового імені, чар присяги діяли й на нього.

– Як же так, полковнику, що витіснили тебе з лівого берега? – непевно мовив Юрій.

– Бо там такі ж козаки, як і ми. Ще й московське військо. А надто чернь, вона бунтує проти значних козаків. З Січі дух сваволі. То тільки твій батько міг втримати цю галайстру в руках. Ще й підняти її до звитяги. Ти, гетьмане, не знаєш, як бунтує чернь Січі, коли все їй обридне, а надто власні отамани, й вона кидає їх у Дніпро й громить все, що попадає під руку. Старшина присягла тобі, а тоді чернь на неї пішла.

Думав. Не міг осягнути всього, він, учень Київської братської колегії, дитя степів, син мудрого батька-гетьмана, не міг осягнути спонук черні. Повів бровою. Він ще багато чого не міг осягнути, не міг осягнути Польщі, Європи, Московії, всіх приспаних сил, всіх низових і верхових течій. Ой, батьку, батьку, як мені досягнути твоєї мислі, твоєї волі! Але й ти не сягнув усього.

І почував свою малість, свою непевність, свою розгубленість.

До містечка Ставище наближалася польська хоругва. Місто мовчало. Може, спало? Передній рейтар постукав тупим кінцем списа у ворота. І враз за палісадом здійнялась черідка голів. Виходить, не спали. Вище всіх звелася голова з розкошланою сивою бородою:

– Чого вам?

Вершник у шоломі, на бурому коні, шляхтич із тхорячою головою, підвівся в стременах і прорік:

– Я – Андрій Потоцький. Ваш державець. Відчиніть ворота.

Чоловік з розкошланою бородою, а то був бурмістр, відрік:

– У нас немає державців. – Простягнув руку і взяв списа. На кінець списа нахромив папір, простягнув Потоцькому. – Читай. Тут написано, що гетьман велить не пускати колишньої шляхти.

Потоцький подав знак. Від’їхали на мушкетний постріл. Рейтари спішилися. Встановили вилки для мушкетів.

– Вогонь!

Але голови за палісадом вже сховалися.

Підвезли, підсунули гармати, серед них чотири важкого наряду: фолькоти і колабрини. Після третього залпу ворота розкололися. Туди посунули рейтари.

Першим повісили на груші біля церкви бурмістра. Поміж ляхів вертівся худорлявий носатий чоловічок у короткому жупані. Підказував. Повісили ще шістьох. А потім кинулися грабувати: верещали свині, їх кололи й кидали на вози, ревіла худоба, тріщали скрині, висаджували двері в коморах. Потоцький нервував, переживав – це ж плюндрувалося вже його добро – а що міг зробити. Полишивши у Ставищах півсотні жовнірів, пішов до інших колишніх своїх маєтків. А через два дні на світанку в Ставище вдерлися московські ратники: «А, ви полякам присягали», – й почали карати тих, хто лишився, й грабувати недограбоване. Ще через тиждень Ставище захопили татари. Ці вже забирали дрібних дітей, дівчат і жінок і палили все підряд.

…У небі погасали сполохи. Дим слався ліворуч, до лісу. Село Ставище вже догоріло, це тліли головешки. Стриміли в небо чорні задимлені комини. Валялися обпалені крокви. Праворуч по долині слався туман.

Процокотіли місток. Юрій Хмельницький натягнув повід. Село вони об’їжджали полем. Сотня позаду йшла в мовчазній похмурості. Далі дорога йшла через інше село, чи хутір, теж спалений. Стояло тільки дві хати. Помахом руки підкликав одного з дозорців, які їхали попереду й щойно вернулися.

– Яке це село?

– Халявки.

Щось зачепилося в пам’яті. «Халявки, Халявки» – і враз згадав: у цьому селі Нестор просив порожню хату. Підвівся в стременах. Розглядався. Он якась постать у білому.

– Діду, підійди сюди.

Старий підшкандибав до розламаних лісних воріт, він опирався на стару іржаву шаблю, яка тремтіла в руці. За полотняну холошу його штанів трималася дівчинка років чотирьох, либонь внучка.

Не знав, що казати.

– Татари?

– Татари. Побрали всіх, оце я з онукою залишився, в шалині заховалися.

– А ти не знаєш, тут десь мав поселитися в порожній хаті козак, Нестором його звати. – Юрій вже знав, що Нестор не вжився в мошницького сотника. І згодилася йому займанщина.

– Чого ж. У кінці цієї вулиці, остання хата.

Хата також була спалена. Біля неї велика груша, листочки обгорілі, поскручувані. З-за колодязного зрубу виглядало личко.

– Підійди сюди.

– Слухаю, пане гетьмане.

– Як тебе звати?

– Настею.

– Ти дружина Нестора? Де він?

Заридала, затулила обличчя руками.

– Забрали татари, погнали…

Кінь перебирав ногами, хропів на головешки.

– Насте, я викуплю його, всіх викуплю, кого побрали. А ти… Тобі тут нічого залишатися. Йди на вулицю, там позаду наші вози, вертайся додому.

Юрій справді викупив увесь полон. Але Нестора серед нього не було.

– Меч повис над нашим краєм, – промовив архієпископ Йосип Тукальський, ще батьків сповідальник, затиснувши в кулаку довгу чорну з просивиною бороду. – А мав би сіяти хрест золотий. Край наш тече молоком і медом. Тік, а тепер кров’ю.

– Це Божа кара, – понуро мовив Юрій і схилив голову над столом.

– Не тільки, – повагавшись, сказав архієпископ. – Ти закликав татар?..

– А що було робити? Москалі… І батько мій їх кликав.

– Батько – для великих битв. Та і його вони зраджували. І під Зборовом, і під Берестечком.

– Якби був живий батько, сидів би я в Академії, задачки вирішував, спудеїв учив. І нащо мені ця біда, за кого маю відповідати?

– Ти в одвіті за край свій, за нарід.

– І чим же я можу відповісти? Молитвами?

– Молитва не поможе.

– А де ж вихід, де викрут?

– Коб же я знав.

– Ніхто не знає і знати не хоче. Чому ж усі не в одне думають?

– А де воно, одне? Одне – це спільна велика держава. Її немає. Європейські народи її познаходили. Деякі – важко, довго блукали. А думають не в одне, бо не мають в душі Бога. Не мають в душі однієї барви, барви свого краю. Деякі не дозріли розумом. Надто куці розумом. Та й самолюбство, лиха більші за болі краю.

– Я готовий чорту запродати душу, аби захистити свій край.

– Не богохульствуй. Не бери на душу більшого гріха, ніж маєш. Та й з чортом не можна прийти до добра. З гріхами світла не сягнеш.

– Гріхи, гріхи… Я їх хотів… Людина приходить у світ чистою, як янгол, а тоді її починає толочити, ввергати в земну юдоль, в скверну. Либонь тільки в монастирі спекаєшся гріхів. Там ти ближче до Бога.

– Всі в монастир піти не можуть.

– Це кажеш ти, отче.

– Так, я, бо ж був архімандритом. А гріхи… Вони були й тоді, коли люди ще Бога не знали.

– Як це?

– Ну, в древнім світі. В Елладі, в Римі. Тоді були поганські боги.

– Я це знаю. І були розумні люди: Платон, Аристотель. І війни були, ще й які криваві. І ось я думаю, тяжко думаю, як її, війну, відвернути від свого краю. Й нічого не можу придумати. Ось пишу листи, шукаю кращого берега. А його немає. І на тому, й на тому стоять лихі сусіди, подають руку, але тільки для того, щоб захопити в бран. Ще й обіцяють спочатку шати адамашкові. А вилізеш – гужівку на шию.

…Читав «Олександрію» про похід македонського царя. Не сподівався ні навчитися чогось у нього, ні перейнятися його духом. Просто вабила чиясь висока доля, коротав час. Він був доброю людиною, хотів добра вітчизні, але не міг її визволити. Кидався в усі боки, метався, плив до одного берега, вертався назад. Ну, не мав міцної вдачі. То чомусь літописці ославили його, на когось треба покласти вину.

Поляки верталися на лівий берег, москалі – на правий. Горіла українська земля. Кепсько жилося московським ратникам по українських містах: не було провіанту, вони грабували мирних жителів, московському уряду було нічим платити війську, воно розбігалося. Ввели мідні гроші, але їх ніхто не брав, примушували брати силою, десять московських рублів дорівнювали одній срібній копійці. Ратники брали все силою, ще й примушували селян везти награбоване до Києва. Дійшло до того, що розоряли, обдирали церкви, перекидали святі престоли, дарохранильниці.

Туск і страх стояв над краєм. Страшним було гасло: «Слово и дело государеве». Забирає москаль коня, дядько не дає, москаль біжить до своїх начальників, кричить: «Слово и дело государеве!». І дядька тягнуть на дибу.

У Ніжині москаль вимагав від посполитого горілки, той сказав, що немає, москаль почав бити в барабан, дядько просить: «Та не бий ти в бубон». Москаль: «Он назвал государственный барабан бубном. Слово и дело государево».

На лівому березі шляхта займала свої колишні маєтки, забирала скотину, зганяла селян з землі, чинила розправи за Хмельниччину.

Все це падало на Юрійову голову, адже вважався гетьманом обох берегів Дніпра, і він малів, нітився під ударами тих звісток.

У небі стояли злі знамення: біла мітла, червоний меч, що показував на схід.

Але найдужче вдарила Юрка Хмельницького звістка, що на лівому березі обрано гетьманом переяславського полковника Якима Сомка. Сомка, рідного дядька. Щоправда, обрано тільки чотирма полками: Прилуцьким, Чернігівським, Переяславським і Лубенським. Рада більша, в Козельці, з гетьманом не визначилася: одні кричали за Сомка, інші – за ніжинського Золотаренка. Отже, Сомко лишався наказним гетьманом. Та як він міг? Наказного призначає справжній гетьман. А Сомко питався у Юрія? Чорна кров забурлила в Юрія в серці. Недарма посилав він приборкати Переяслав – цю столицю Лівобережжя – Дорошенка і Гуляницького. А тепер він піде сам. Й наказав збирати похід.

Він сидів на сірому, в яблуках аргамакові на могилі, перепускав військо. Аргамак нервово перебирав ногами. Юрій вже не боявся баских коней. Пройшла піхота в білих жупанах, проїхали Чигиринський, Поволоцький полки. Правували до Ржищева. Там долина, обіч якої гори, Дніпро широкий, але мілкий, кіннота переправилася вбрід, піхота й гармати по мосту, настеленому на човнах. На мілкому плесі росло латаття, молодий очерет стримів угору стрілами.

Кінь зірвався з могили. Кирея на гетьманових плечах замайоріла полами, як крила кажана.

Стали біля Попівки, за Рубежем. Почали сипати шанці, ставити палісад – на випадок вилазки з міста. Зранку почали палити з гармат, але користі від того було мало: рови глибокі, вал високий, за бенкетами й палісадами здіймалась міцна цитадель. Стріляли більше для того, щоб залякати. Пополудні припинили. По всій долині запалали багаття.

Надвечір біля воріт замайоріла біла короговка. Юрій підкликав осавула: «Поїдь узнай». Осавул поїхав, вернувся, наблизився впритул до гетьмана, сказав на вухо:

– Пан Сомко хоче зустрітись з вашою милістю.

– Яким чином?

– Он на греблі, біля млина. Ви пройдете до середини без варти, й він також.

Зустрілися вже в сутінках. Обидва в чорних киреях, схожі на кажанів. Обличчя ледь вияснювались у світлі блідого серпика місяця. Привіталися, рук не подавали.

– Немає добра на лівобіччі, – не знати для чого мовив Юрій.

– І на правобіччі.

– Якби в одне…

– І я так думаю. Москва мені каже, щоб перекабачував тебе на наш бік.

– Себто під твою булаву?

– Ні, я свою булаву тобі віддам. Аби тільки було на добро.

– Й ти думаєш: Москва зможе нас захистити?

– Сподіваюся. Річ Посполита геть пошарпана.

– Та й Москва несильна.

– А все-таки напиши цареві.

Юрій подивився вгору. Там у гущавині на вербі вовтузилась якась птаха.

– Що я писатиму цареві, гетьман – вільний чоловік, наді мною немає ні коронного гетьмана, ні воєводи. І що я матиму?

– Явишся на пресвітлі очі його величності, – «пресвітлі очі його величності» пролунало більш іронічно, ніж серйозно, – так написано до мене в листі. І йдеться не про те, що матимеш ти, а Україна.

– А що вона матиме? Москва сама сідницями світить. Он вже платить своїм ратникам мідними грошима.

Сомко ступив два кроки вбік, сів на млинову палубу. Юрій сів поряд. Довго мовчали. Тиша була наповнена чимось недомовленим, крихким.

– Чи думав я, що доведеться колись вести з тобою отаку балачку, – кахикнув Сомко.

– А чи думав я? Оце почув би батько. Він королю служив. І всі літа ми були під королем. Він воював за нову Річ Посполиту.

– Так повстав же батько. Бо вже не було снаги. І немає в нас викруту, хоч розбийся об суху землю. Ні цар, ні король не хочуть поступатися й на цяту. А іншої сили немає.

– А може, й є, – Юрій непевно.

– Яка?

– Мені Дорошенко розказував: на початку року п’ятдесят першого Хмельницькому турецький султан запропонував протекторат. Тільки протекторат – захист, під таким жили Молдавія і Валахія, й ніхто їх не чіпав. І нічого більше: ні данини, ні земель наших. Тоді б і татари зашерхли. І не було б ні Берестечка, ні Переяслава. Хміль вже був майже погодився. Та в останній мент передумав.

«Для чого це йому виповідаю, – подумав. – Казав батько: не вір нікому, кругом підступ, кругом зрада. Навіть рідному брату не вір. На кого покластися, кому повірити, за вигоди своєї продасть будь-хто». І далі думав: «І розумних мало. Треба було сколегуватися з Виговським. То чоловік великого клича, хоча й він обкручений колючою дерезою. А все ж при його раді було б легше. А всі інші… І Золотаренко, й навіть дядько… Кожен у свій бік». І сплив на думку напис на батьковій булаві: «Не вір ні приятелеві, ні другові, ні братові, бо в крутий час зрадять тебе. Не одкривай нікому серця, тільки сам можеш захистити його».

– Було таке. Та хто знає, яким боком воно б вилізло пізніше.

– Зате знаємо, яким вилазить Москва.

– І Варшава.

– Й немає в нас інших союзників. Щоб без ярма.

З лугу долітали гасла: «Корсунь», «Ніжин», «Біла Церква», «Брацлав» – то перегукувались дозорці.

– Оце почув би нас Батько Хміль, – по паузі мовив Сомко. – Та він би…

– Хто знає, що й він зробив би.

– Він заприсягнув Москві.

– А тоді каявся. І тою заприсягою ввергнув нас у чорну біду на віки вічні.

– Може, колись визволимось.

Розійшлися ні з чим. Потім московські воєводи ставили Сомкові в провину цю зустріч: нібито він збирався віддати Переяслав Юрію Хмельницькому.

Як зарожевів схід, дозорці доповіли, що від Яготина підходить з великим військом воєвода Ромадановський. Хмельницький наказав бити ритарду – відступ. Відходили в густому тумані, який і сховав їх.