Текст книги "Гетьман, син гетьмана"

Автор книги: Юрий Мушкетик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 15 страниц)

– Бридня, – мовив осавул, набиваючи люльку. – Вигадки. Козаки, як косять траву, часто перетинають їх косами. І рубають шаблями. Ото правда: буває, порубають його на шматки, а ті шматки довго ворушаться, звиваються, стрибають.

Проїхали ще трохи, й раптом хтось із козаків закричав: «Татари!» Справді, на них зоддалік летіла жива хмара. Й тут осавул приклав руку до чола, сказав: «Тарпани».

Справді, хмарка наблизилась, і вже було видно розкошлані гриви та кінські храпи. Дикі коні зупинилися враз, вперлися передніми копитами в землю, повитріщали очі. А тоді заіржали й гайнули назад у степ.

Під’їхали до риболовецького стану. Козаки-рибарі саме тягнули мачулу – велику, прокатранену в дьогті сітку, тягли важко, виволокли на берег захекані. Сітка була повнісінька риби, й риба все велика, меншу двадцяти дюймів козаки вкидали назад у річку, риба вистрибувала з сітки й стрибала по берегу, величезні, двоаршинні щуки зіпали зубастими пащами, намагаючись дострибати до води. Рибалки били їх по голові довбнями.

– От до такої не підходь, – осавул показав на велетенську зелену, з якимись наростами на голові щуку, – хапоне – матимеш халепу.

Тут же на березі лежали «столи» – розщеплені вздовж навпіл великі дуби, на них рибалки розробляли рибу: розпускали, вибирали ікру, робили кав’яр. Ікру, кав’яр продавали в Україні, Московії, Польщі і далі – в Європі, вона давала січовикам основний прибуток. Особливо цінувалася запорозька в’ялена щука, вона вважалася залассям. Величезний, пудів на п’ятнадцять-двадцять сом ворушив вусами, дивився на людей великими, здавалось, осмисленими очима. Від того було трохи моторошно.

Пройшли в лісок, на галявину, до стану. За тією галявиною була інша, на ній стояла напівземлянка-хижа. Там жив козак-сидень, гніздюк. Він випасає воли, овечки, весною скуповує малі телята, за літо на ситих травах вони стають бичками. Пізно восени він жене їх на продаж на ярмарок у Полтаву, Миргород чи й далі. Має добрі гроші. Одначе тяжке й небезпечне це його сидіння, поруч татарських кошів, хоч він і сплачує їм, і має од коша ярлик, але скільки свавільних розбійних ординців гасає степами, та вистачає й своїх зарізяк, втеклих з України або Польщі, та й втеклих з війська москалів, а страшні зимові стужі, а вовчі зграї… Від нужі ж зовсім спасу немає. Витримає сидень два-три роки, блукаючи за отарою з ґирлиґою і двома-трьома злющими псами-куртами й тоді подається з грошима кудись подалі від цих лихих місць, купує ґрунт, ставить хату.

Потрійна, зварена у великому казані юшка дуже смачна, та ще до неї козаки з Січі прихопили барильце з оковитою. А степ підспівував, а степ глухо гудів, і густо тягли у високості пташині зграї, поспішали до своїх гнізд.

…Юрій вернувся на Січ. Його щедро частували, але горілка йому не смакувала, друзів він не набув. Після довгих розмов з кошовим, суддею, писарем, осавулом зрозумів, що запорожці його не підтримають, вони тримали руку Москви, а він був гетьманом від Польщі.

І та й та сторона наводили свої резони – їх наводять українці і понині, й кожному його резони здаються ваговитішими, кращими.

Юрій нічого не здобув собі на Січі. Але, вернувшись додому, відчув себе умудренішим і засів за читання творів, які пропустив в Академії: за Епікура, Юлія Цезаря, Цицерона, Плінія Старшого та й за своїх – Зизанія, Транквіліона Ставровецького, Смотрицького, Лазаря Барановича, шукав істину й намагався проглянути в шляхи, по яких людина приходить до неї. Якось до нього зайшов митрополит Йосип Тукальський, який мусив утікати з Києва, бо Москва мостила свого митрополита, з Тукальським Хмельницький вельми здружився. Побачивши в руках Юрія томик філософії Бекіна, сказав:

– Що ти шукаєш у цих книжках?

– Дорогу, яка може привести до істини. Нашу дорогу.

Тукальський спохмурнів.

– Немає в нас такої істини, а отже, й дороги. У кожного – своя. У Суховія – своя, в Тетері – своя. У Сомка – також, хоч у нього з Золотаренком дороги сходяться, а отже, не полагодять. Обоє на Москву дивляться. І туди ж пишуть один на одного. А Ніжинський протопіп Филимон – то на того, то на того. Сомко вдатніший, але проштрафився перед Москвою, не підписався холопом і підножкою. А там такого не прощають. Там – усі раби, ще й пишаються цим. А ми вже звикли хилитися.

– То що, отче, в світі немає правди?

– Немає.

– А як же дивиться на те Бог?

– А так, як і всі.

– Ви що, отче, не вірите в Господа?

– Я вірю, але це не заважає мені мати свій розум.

– Це вже філософія.

– А хіба вона – зло? Церква не одгороджується од Аристотеля. Платонова філософія од Бога, а от християнська церква її не прийняла. А прийняла Аристотеля.

Юрій погладив вуса.

– Хоч Аристотель і був безбожник.

– Так. Тоді ще не знали Ісуса. Аристотель казав, що світ – це боротьба двох начал, двох первенів. І що вони досконаліші, то запекліша боротьба.

– Виходить, розум – зло.

– Не зовсім. Але він часом буває хитрим і крутить нами. Бджоли, мурахи не мають розуму й живуть у досконалості.

– А що ж то таке досконалість?

– Боже провістя, Боже натхнення. Він один раз поставив людей на правильну стезю, але вони з неї зійшли.

– А чого ж він не поставив на неї нас?

– Ну, ви вже, ваша милість, розпочинаєте справжній диспут. Давайте краще поговоримо про грішні мирські діла.

– Зачекайте, то куди йде людина? До досконалості?

– Здавалось, мала б іти. Але не йде. Вона захланна й жорстока. Не добро править світом, а меч і вогонь. Надто в нашім краї.

– То що, відкинути меча?

– Для нас це було б ще гірше. Нам треба міцного меча і кріпкої руки. І розуму до них. Бо ми ніколи не керуємось розумом. І не знаю, чи колись керуватимемось ним, чи й далі в нас правитимуть пустоголові себелюбні мужі.

Юрій не знав, що йому думати: кпить з нього Тукальський, гартує на подальше чи просто констатує факт.

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

Гетьман їхав містом у легкій колясці. Проїжджаючи повз двір Крутьків, витягнув шию – чи не видно Прісі. Не видно. Думав про те, що дома знову на нього чекає самотність, спомини про батька. Думав про нього невідступно. Батько тяжів над усім його життям. Найперше – над урядуванням і просто над життям. Поки був живий батько, все було на місці, все було до ладу, ніщо Юрася не турбувало. Батько все визначить і все розсудить. Суворий, він любив його. Це Юрій знав, це відчував. Він повсякчас натикався на все, що нагадувало про батька. Надто вдома. Інколи навіть вчувалися батькові кроки.

– Зупини! – раптово наказав машталіру.

Вийшов з коляски й зайшов до корчми. І це знову йшло од батька: він іноді, хоч і не часто, заходив до корчми, пив з простими козаками. І козакам подобалося це, вони любили його. Батько Богдан пив і не впивався. І сідав у гурт з козаками й навіть посполитими, й співав з ними: «Ой беруть дуку за чуб, за руку, третій в спину б’є…» Хоч сам – найбільший дука. Шляхтич. І шляхтичі оточували його: Виговський, Мрозовицький-Морозенко, Іван Богун. А Кривоноса не любив, і той платив тим же.

У корчмі було людно. За довгим столом гуляв поставець, там сиділо з десяток козаків, на самому краю примостився сліпий кобзар, біля його ніг спав хлопчик-поводир. Натомилося хлоп’я, та й як не натомитись, коли міряли ногами Україну з краю в край, кобзар рідко коли затримувався на одному місці, а ночували вони де доведеться. Ото ідуть вони безкінечним, порожнім степом, жайвір у небі заливається, сонце палить їм голови, ковила чеше ноги, дикі тарпани промчать, як татарський бамбул, ідуть, а до людського житла ще далеко, ось і споночіло, зійшов блідий, наче з перепою, місяць, зорі трусяться навколо нього, підморгують комусь на землі, тільки не їм, перепел кричить споночіло, а то й вовк завиє в бур’яні. Якось вони присіли відпочити, й троє вовків підійшли до них. Сіли на хвости, світять голодними очима й потроху підсовуються до них. Поводир Савка заціпенів. А кобзар мав і на вовків управу, швиденько нарвав довкола себе сухої трави, вийняв кресало, викресав вогню й, сліпий, якось підпалив траву. Ще й ударив по струнах. Вовки метнулися геть.

– Втекли, втекли! – закричав Савка.

– І втечуть. Від мене втечуть.

А прийде кобзар у село, сяде десь під тином, візьме до рук бандуру, й затихнуть у кущах солов’ї, жайвори в небі, дівчата на колодках. І слухають пісню, й голублять сиротину-хлоп’я, й не одна зронить сльозу.

Савка почувався за Трохимом, кобзарем, як за муром. Старий сам не поїсть, а останнього окрайця оддасть Савці, і вкриє його полою свити, й погладить по вигорілому волоссячку. Тепер воно спало в теплі й добрі.

Корчмар, вирлоокий, з цапиною борідкою, хотів повести гетьмана до окремого ванькирчику, але гетьман сів за столик, який корчмар поспішливо витер фартухом.

– Є пиво добре, є токай, – нахилившись, зашепотів він.

– Пива, – мовив Юрій.

Корчмар зник за дверима й за мить повернувся:

– Зараз Юлька принесе, з льоху, холодного.

Юрій намагався триматися розкуто, а все ж почувався мулько. Корчмар підійшов до кобзаря, щось йому говорив, підштовхував під ліктя, показував на двері. Юрій зрозумів, що той хоче спровадити кобзаря надвір.

– Нехай сидить, – сказав голосно. – Принеси йому пива. За мій рахунок.

Трохим повернув до нього сліпаки. Хтось щось прошепотів йому на вухо.

– Дякую, вашмосць, – сказав кобзар, але не запобігливо, а з гідністю, хоч і ґречно.

Литкаста, стегнаста Юлька принесла пиво. Юрій глянув на червоні литки, і йому стало млосно. Хіть уже давно змагає його, але не доводилось йому скуштувати жіночої принади. То в колегії, то вдома, то тепер завжди на людях. Та й не знав, як до тих жінок підійти. За столом підвівся опецькуватий козак з рудими вусами – з кухлем у руках, очевидно, він хотів підсісти до гетьмана, але його потягнули за полу – це нечемно, – й він знову сів. Юрій помітив те.

– Кобзарю, йди за мій стіл. Приведіть його.

– Я сам.

Він прийшов, сів поруч, не розхлюпавши пиво з кухля, якого тримав у руці.

– Звідки йдеш, кобзарю? – запитав Хмельницький.

– Здалеку, зі Стародуба.

– Й де бував?

– Багато де. І в Чернігові, і в Ніжині, і в Переяславі.

– Й що там?

Терешко пожував губами.

– А що саме цікавить пана гетьмана? Як люди живуть? Живуть, як і жили. Тільки день од дня гірше. Ти ж гетьман обох берегів, під Польщею, хоч не хоч, – кобзар говорив грамотно. – Ну, а чимало полків на тому березі визнають владу Москви. Ніжинці, чернігівці, переяславці.

– А ти яку владу визнаєш?

– Тільки Божу.

– Якби я міг так, – тихо мовив гетьман. – Розкажи мені, що люди кажуть.

Терешко хотів підвестися.

– Зараз я візьму бандуру.

– Не треба на бандурі. То правда чужа. Ти ходиш, ти чуєш, і боятися тобі нема чого.

– У піснях правда людська. Здебільшого гірка, а моя яка правда? Світ широкий, а жити в ньому тяжко. Надто нашому люду. Піввіку ляхи з нас кров пили, а тепер і москалі питимуть.

– Думаєш, питимуть?

– А інакше навіщо ми їм. Ніхто чужий нам добра не хоче. Я знаю, я чув, ти також прихилився з неволі. Ти такий же невільний, як і інші. А світ жорстокий, суєтний і ненатлий. І прожити в ньому важко.

Гетьман похилився над столом:

– Се правда.

І враз підвів голову.

– Де очі втратив?

Кобзар відпив пива.

– Я, гетьмане, теж корисливий, захланний. Коли буває важко добути шмат хліба, надто для нього, для Савки, а хочеться м’якішого, та ще й з чимось смачним, я бабусям і жінкам розказую, що це я їх втратив у турецькій неволі. А вам скажу правду: співав я на хорах у церкві, задрімав – усю ніч сіно возив, – похилився, а регент помітив, турнув мене, і впав я на свічника. А голос у мене є. Я таки вам заграю на бандурі.

Подали бандуру, й кобзар розпочав пісню. Пісню стару, про старе й вічне цього краю горе:

 
Ой на горі вогонь горить.
Під горою козак лежить.
Накрив личко китайкою —
Заслугою козацькою.
А в головах ворон кряче,
А в ніженьках коник плаче…
 

Голос у кобзаря був чистий, жебонів, як струмок між лозами.

По тому заспівав:

 
Никли трави жалощами, гнулось дерево з туги:
Дознавали наші предки тяжкої наруги.
Кого били – потопили в глибокій Посаві,
А кого судом судили в далекій Варшаві.
Осудили недобитків на великі муки.
 

Пісня теж про колишнє, але вже й нове. У пісні Юрій відчув натяк на щось недобре, може, й на себе. Через те сказав сердито:

– А ти щось нове заспівай.

І кобзар тихо вдарив по струнах:

 
По цім боці із ляхами
Гетьман волю носить,
А по той бік од москалів
Вже люд наш голосить.
 

Відтак струснув головою. І вдарив веселої – він не боявся гетьмана, не боявся нікого, але не хотів лишати по собі тільки лихої пам’яті: «Як засядем, браття, коло чари» – й козаки підхопили, гримнули дружно, голосно, аж затрусилася стеля.

Юрій підвівся:

– Налий усім по кварті, а йому, – показав пальцем на сонного хлопця-поводиря, – коржиків медових і поїсти чогось.

Удома чекав управитель, складав звіт, неначе читав по папірцеві: скільки волів погнано на продаж у Гданськ, почім продано поташ, дьоготь, які ціни на пшеницю та жито, – Юрій морщився, дожидався, щоб той швидше закінчив, і тут же покартав себе: батько було все брав до відома, в усе вникав. А йому всі справи були осоружні.

Вийшов у двір. Лихі думки смоктали серце. Раптом почув веселий голос. То Олелько на рундуку комори правив теревені:

– Отож на Пилипівку дівчата готували страви. І тут до хати зайшло п’ятеро козаків – запорожці. Вийняли карти, почали грати. Купка срібла на столі. А дівчина Векла взяла віника – замести хату. Шасть віником під стіл – а там висять п’ять довженних хвостів з китицями. Нечисті у них у гостях, грають у карти. Спершу злякалася. А тоді під стіл, і всі хвости позв’язувала докупи. І – до нас у садок. Там отаке й таке… Ми – за шаблі і в хату. Чорти звинулись, але, пов’язані, повалились на купу. А ми тоді їх шаблями. А то ще було…

Юрій усміхнувся. Добре тому Олелькові, легкий чоловік, веселий і кабешний, скрізь йому ведеться.

Пройшов до шафарні. Батько шафарював горілку кількох видів, сам умів випити. Обдивлявся вмуровані бочки, рури, руриці, корита для солоду, барила й барильця для горілки. І радів, що йому не кортить її пити. Але людина не знає своїх прийдешніх стежок.

Наступного дня поїхав на полювання по Тясмину під Медведівку. Два єгері сиділи на веслах, а він із рушницями – на сіні, посеред човна. Олелько йшов берегом – виполохував під постріли з очерету дичину.

Невільно замилувався: Тясмин осінній дуже гарний, він знав його одмалку, з хлопцями бігали дерти качині та чаїні яйця, ловити раки: Тясмин широкий і бистрий, увесь у заплавах, зарічках, озерах і болітцях, у яких стіною стоїть очерет і ситняг, і весь рік з тих зарічків тече вода в річку, поїть її, і чиста вона, як сльоза, видно – як попливла під латаття черепаха, як зграйка окунців тремтить біля корча; але щастя мисливського не було: стрілив по табуну крижнів і промазав, сховав сороміцьку усмішку в вуса, а тоді таки збив чиря, вийшов з човна й пішов вологим лугом, де вже була скошена й отава, там було гибіль бекасів, але вони такі верткі, що тільки одного вцілив, а вертаючись до човна, набачив лисуху й вполював її – оце всі трофеї. А Олелько руками впіймав крижня-підранка, непомітно для єгерів причепив Юрію до ягдташа.

Пливли по Тясмину, а вгорі кружляли чотири орли, ширяли, перекидалися через голови, й було видно широкі білі плями внизу на крилах, вони залітали зі степу – полювали за курми в селі.

На нього чекало сонмище справ, і чекав посланець від воєводи Протасьєва. Посланець – лисуватий, з лисячою мордою і лисячими манерами чоловічок – посланець чи вивідник, скорше останнє, він говорив, говорив, розпитував про те й про інше і весь час навертав розмову на чуднівські статті.

– Ви ж прийняли їх з неволі, під насиллям, і які ж вони погані…

– А хіба переяславські ліпші і ми прийняли їх з добра?! – не витримав гетьман.

– Але ж там по вас стріляли.

– Так, а в Переяславі тільки направляли бердиші в груди. І чуднівські статті кращі.

– Ну, ми ж свої, – мів хвостом лис. – Ми можемо чимось поступитися, щось підправити.

– Так послали ж ми по тому посольство, щоб обгризти хоч деякі статті, й отримали дулю.

– Що таке дуля?

– Кукиш.

– А тепер можна буде обговорити їх пильніше. Воєвода казав, що над тим міркують.

Посланець від’їхав, а Хмельницький зачинився в світлиці й ходив з кутка в куток і думав до розлому в голові. Він вже багато знав, багато чого розумів, насамперед одне, що кришиться, розламується Україна. А розламана вона ніколи не визволиться. Тільки в єдності може бути сила, тільки так вона може повергти ту чи ту силу.

І сів писати листи – один у Москву, другий у Варшаву. Писав сам – так робив Виговський. А сам думав про те, що проти сили є один засіб: хитрий розум. До царя писав – вимагав секурсу – гарантій, твердих гарантій на козацькі вольності, на козацьку свободу. До короля писав – просив, заклинав не пускати шляхту в колишні, одібрані революцією маєтки, вони не ваші, вони споконвіку руські, з того знову будуть великі рокоші, великі бурди – себто повстання й бійки.

Але король не мав сили зупинити розшалілу захланну шляхту. Вона правила в сенаті, вона правила у війську. І пани зі збройними загонами поверталися в свої колишні маєтки, забирали в людей хліб, худобу – нібито в рахунок втраченого, завдавали кар за минуле, від квестій скрізь гинули посполиті. І вони повставали поза волею гетьмана, спалахували окремими кострищами, які часом розгорялися широко, гетьман не в силі був їх пригасити й не в силі об’єднати в нову Хмельниччину.

Нестор їхав женитись. Точніше, ще тільки свататись до дочки черкаського полковника. Протекцію йому склав сам гетьман. Там уже все приготовано, там ждуть – свати поїхали підводою раніше, – полковник не оддав би дочку за безрідного Нестора, але дочка – одиначка, на кого він покине багате господарство. Хто в таку пору стане в оборону двору. Нестору не зовсім згубилася з думки Пріся, але йому не пораяли засилати до неї сватів, її мати сказала: Пріся ще молода, нехай погуляє рік-другий. У матері на мислі був інший жених. Нестор пережив мовчки. Такий був.

Нестор доїхав до Мошнів, там його накрив присмерк. Уже недалеко до Черкас, але далі дорога тягнеться попід такими горами-кручами, поміж яругами, зарослими лісами, хащами, що поміж ними й вуж не пролізе, зате пролазять розбійники-прибиші, й нікому немає від них рятунку. Нестор вирішив заночувати у Мошнах. Розглянувся та нагледів гарну хату під ґонтом і попросився на ніч. Хата виявилася мошнянського сотника, й той пустив його на ночівлю. Насипав Несторовій кобилі вівса, а самого запросив до хати. Господарі вже повечеряли, але чарку Несторової горілки пінної – сотник випив. Нестору подавала вечерю сотникова дочка Настя, як ставила на стіл миску з борщем, заглянула Несторові в вічі й в ту ж мить пропала. Голубі, такі чисті очі, що в них не видно дна. І Нестор заглянув Насті в очі й пропав теж, полетів, полетів без зупину – й не поїхав далі. Нестор одружився на сотниківні. Сотник не хотів видавати її за Нестора, але Настя сказала тихо, але так, що не повірити було не можна: не оддасте – повішусь. І сотник мусив погодитись. А танцював на весіллі Нестор – хоч на власному весіллі танцювати закон не велить, – що хата ходила ходором, полумиски на полиці танцювали й квітки в горщиках ходили навприсядки по підвіконню. І сам сотник, хоч мав сивий вус, позбивав закаблуки на козлових чоботях.

Вельможне панство зібралося на бенкет з приводу походу на хлопів, на бидло. Сюди, в Залізне, з’їхалися околишні пани й чимало війська. Походжали сап’янцями, вишитими сріблом, по підлозі червоної зали, в якій стіни були забрані заморським, тропічним деревом, а печі-каміни з кахлів, помальованих червоними квітами, йшли до бенкетної зали, в якій стіни з італійського, катарського мармуру й двері оббиті позолотою, а ручки в них срібні, а над головами позолочені підсвічники. На довгому столі, покритому шльонськими скатертями, на середині стола велетенський печений вепр з кришталевими очима, й печені індики, гуси, качки догори лапами. Пили з дорогих кришталевих чар, закусювали на сріблі. На чільному місті луцький підчаший Обертинський підняв келих:

– Я п’ю за перемогу нашого славетного війська, – віват!

– Віват, віват! – загукала шляхта.

На бенкеті був і Виговський. Він сидів осторонь, похмуро дивився в свій келих. Він був тут чужий (хоч видавав за їхнього). Їхній похід він осуджував. Сидів мовчки. Виговський – сибарит, охочий погуляти в товаристві, розважитись. Але тільки в доброму товаристві. Вдома він дбайливий батько, добрий сім’янин. А це товариство йому чуже. Почував власну двоїстість, яку сприймав як нещастя.

Дзвеніли келихи, гойдалося в них золотисте токайське вино, й густе, червонясте іспанське, й світле рейнське. Панянки й панни сиділи на іншому кінці столу, з-під столу виглядали тільки носики їхніх посріблених черевичків. Посередині сиділа пані Липська, бліда, зі стисненими губами, зі зміїними очима. До неї зверталися шанобливо, навіть з деяким страхом. Її дід був Липа, православний міщанин, а вже батько став Липським і досяг високого чину каштеляна, засідав у сенаті у Варшаві й загинув у битві під Батогом. Загинув уже католиком, і пані Софія Липська була запекла католичка, жорстока й зла, помщалася за батька на власних хлопах, немало їх було засічено на конюшні батогами, немало згноєно в темних льохах-ямах.

Вино лилося щедро, і вже в багатьох запліталися язики, і вже двоє чи троє лежали під столами, і трьох чи чотирьох винесли челядники до кімнати-опочивальні. На крісло вискочив молодий гусар, з Сангушків, вино з його келиха плеснуло на підлогу, але він не зважав і вигукнув:

– Панове, я пропоную не брати в похід шаблі, ми те бидло заженемо батогами.

– Віват! Віват! – гукало п’яно панство. – Батогами!

Старий полковник Воронич, білий як лунь, з білими вусами, похитав головою:

– Яка легковажність. Як швидко забули Хмеля, як швидко забули ґулі, набиті під Жовтими Водами, під Пилявцями, під Зборовим. Гай-гай.

Увійшов капітан, щось прошепотів на вухо Обертинському. Той підвівся.

– Панове, хлопське військо вже за чотири милі від нас.

– Ганнібал під брамою, – проказав Воронич, – а вони в нахвалки граються.

Виговський подивився зацікавлено. Вранці він від’їхав пріч.

Вирушали рано: йшли гусари, йшли улани, йшли піші жолдаки й ополченці. Аргамаки-арабаші пританцьовували, іржали (застояні), кусали вудила, сяяла сріблом зброя на них, барвисті шлейфи й бунди звисали з кірас і наплічників, леопардові й рисячі шкури виглядали з-під сідел, золоті герби, і бляхи, й нагрудники сяяли на грудях вояків, чаплині пера погойдувалися на кірасах, орлині крила стриміли за спинами в гусар, панії і панянки кидали з балконів і хідників букетики ранніх пролісків і рожі з оранжерей, деякі вояки нахилялися з коней до паній на хідниках, і ті чіпляли їм на кунтуші, на кіраси букетики квітів.

Виїхали за браму. Процесія розтягнулася на півмилі – кожен із шляхтичів мав кілька возів, а у возах одяг, посуд, припаси: ось стануть на ночівлю, челядь напне намети, й підуть од намета до намета на частування: треба мати гідність, треба прийняти кожного по честі.

Але наметів не довелось напинати. Ворога зустріли незабаром. Вийшли на широке-широке поле – пастівник, в ліву руку вставав сосновий бір – старий, густий, темний, а в праву на відстані манячив березняк, посеред пастівника горбатилися дві могили, а далі, майже на овиді – село. Минули могили, стали – під селом чорніли бурти землі, насипані хлопами, – їхня оборона. Стояла рання весна. Травичка ледь пробивалася, поміж нею де-не-де на горбках, на осонні жовтіли кульбабки. Поле було вологе, подекуди біліли калюжі. Перед буртами землі верталося на конях з десяток верхівців – мабуть, то були дозорці. На горб вимчало з півтора десятка молодих шляхтичів, під ними басували коні, дзвеніли вудила й остроги. Вони вимахували шаблями, гукали:

– Бидло, хами, виходьте на герці! Що, боїтеся? Ось вам! – і робили непристойні жести.

Сангушко з’їхав з горба й поїхав на білому коні до земляних буртів. І раптом від ворожого гурту відділилась постать на гнідому коні й поїхала йому назустріч. Шляхтичі з подиву вирячили очі: повстанець був із шаблею, але голий до пояса. Обидва вершники погнали коні вчвал. Кресонули шаблі, розлетілись, завернули коні, тепер билися на місці. Мелькали шаблі, іржали коні, гризли один одного. І враз голий до пояса повстанець похитнувся, упав на гриву, а далі коневі до ніг.

– Віват! Віват! – гукала шляхта.

Білий кінь якусь мить стояв непорушно. А далі повернувся й пішов до кінної лави. Він ступав неквапно, повільно. Підійшов до лави й став. І так само повільно похилився в сідлі вершник і впав на землю. Кинулися до нього – він був мертвий. Гостряк шаблі проткнув йому горло. Шляхтичі похнюпилися. До них під’їхав капітан.

– Чого похилили голови, – мовив. – Це наша перша перемога. Наш вершник вернувся до нас у сідлі, а той валяється в багнюці. – На ворога! Вперед!

Заграли сурми. Кінна лава кинулася на повстанський табір. Але там були готові до цього. Гримнули гармати, гупнули самопали, швидко загавкали ожиги, у кожній з яких до двадцяти трубочок-дул. Коні падали на землю, вершники летіли через голови коней, а вал плював і плював вогнем. Повстанці стояли в три лави: перша стріляла, третя заряджала, друга передавала заряджені рушниці. Ляхи намагалися перебратися через невисокий вал, коні басували у вологій землі, тепер оборонці скидали вершників списами. А там задні напирали, утворилась товкотнеча, військо знемагало. Страшна це битва: шабельна, списова, бердишова, ще оддалік видно обличчя в лавах, а тоді вони мелькають роз’ятрені, чіткі, закривавлені, й бий дужо, й дивися, щоб тебе не потяли збоку. Панцирі вгиналися під довбнями, шишаки-шоломи тріскалися. І тоді з темного бору вилетіла повстанська кіннота. Деякі вершники мчали охляп, на неосідланих конях. І вдарили збоку, в фланг. І вчинився погром.

Поляки почали втікати, спершу задні, за ними інші, а тоді і всі. Вони чвалали полем, а за ними позривалися й кинулися навтьоки вози, вони перекидалися, золоті й срібні кубки розсипалися по полю, флакони, пудрениці, дзеркальця, пір’я, кришталь тріщав під копитами коней, погоничі шмагали їх батогами, і весь цей гармидер котився на захід. І все ж у поляків були кращі коні, й хоч їхні копита вгрузали у вологий ґрунт пастівника, вони бігли швидше. Втікали без передиху й добігли до міста, вскакували в браму, мокрі, захвойдані, деякі забризкані кров’ю, а більше багнюкою, бо гнали навпростець, не минаючи калюж і болітець. У місті стояв крик, плач, сполоханий гомін, злякано гуділи дзвони. А далі вже поляки стали до оборони. Повстанці лізли на невисокі стіни, по них стріляли з гармат, з мушкетів, лили на голови киплячу смолу та окріп, а вони дерлися й дерлися. Відтак гримнув потужний вибух, то повстанці розбили мур, у повітря злетів добрий шмат стіни, у пролом кинулися козаки та посполиті, деякі озброєні вилами та косами, розбігалися по місту.

Край не вспокоювався, край не впокорювався.

…Липська чула віддалений гул бою, а тоді просто під її вікнами тріснув один постріл, другий, відтак затупотіли в коридорі важкі кроки, й до опочивальні увірвався гурт розжоханих вояків. Попереду йшов чоловік у куцому кожушку, без шапки, з розтріпаною чорною чуприною. Липська забилася в дальній куток великого, ще подружнього, ліжка, потягла на себе лебедину ковдру. Чоловік ступив два кроки вперед і шарпнув на себе ковдру.

– Що, сучко, зустрілися. Це ти закатувала на конюшні батогами мого батька, ти віддала на втіху й глум п’яним жовнірам мою сестру. Ти таврувала печаттю людей. А я, бачиш, утік.

Софія Липська дивилася осклянілими від жаху очима.

– Рубай її, сотнику, – хрипко мовив хтось з повстанців.

Рука з шаблею ледь підвелася й опустилася.

– Ні, цього їй замало. Нехай спізнає те, що робила іншим. Візьміть її, однесіть на конюшню, випоріть лозою, а тоді поставте на лобі й на дупі по штемпелю.

Липська штемпелювала людей розжареним штемпелем з літерою «р» – раб.

– Може, сотнику, нам на забаву.

– На конюшню. Тільки те, що я сказав.

– Ой ні, ні! – лементувала Липська.

Сотник повернувся й мовчки вийшов з опочивальні.

Повстанська ребелія не впускала ляхів до своїх міст і сіл. Сенат, король слали листи Юрію. Юрій мовчав.

Ледь блимала свічка у малій вітальні. Ледь жевріла думка в гетьмановій голові. Щойно прочитав з Салюстія, що боги благословляють на праве діло. На яке діло, він знав. Але на благословення не сподівався. Й не знаходив розради в мудрих книжках, в того ж Бекона, який прорік торжество розуму. Де те торжество? Дика жага, звірячі хіть і лютість володіють людиною, й не може вона помислити, зупинити себе. От, ще не перегорів на попіл Хмелів жар, який роздмухав він, а польська шляхта пре в колишні маєтки, хоч бачить, що люди не хочуть того, що вони вже ковтнули волі, що вони вже не змиряться з неволею. І ніхто не може розважити, ніхто не хоче миру та злагоди. На самому початку свого гетьманування Юрій був оголосив нейтралітет, але на те ніхто не зважив. Почали тиснути й Москва, і Польща. Юрій довго роздумував і побачив, що втримати нейтралітет просто неможливо, треба хилитись до когось, і розважив, що Польща слабка, знекровлена, може зовсім впасти, отож і відповів на московські звабливі листи. Відповів обережно.

І не було в нього доброго порадника, таким мав бути Виговський, і вдавав такого, але король зробив його сенатором і воєводою київським, і тепер покладатись на нього було не можна. Був і давній зичливець, покровитель, батьків побратим, герой війни 1654 року в Білорусії, ніжинський полковник, названий Золотаревським, введений в шляхетське звання, він відмовився від того, знову назвався Золотаренком і присягнув Москві, тепер Юрій не міг знайти з ним спільної мови. І Сомко був московської сторони, Юрій написав до переяславців зазивного листа, щоб не слухали Сомка й прогнали московське військо.

Були й добрі вісті: полки прилуцький, миргородський і полтавський зреклися присяги московської й присягли Юрію.

Ще був Богун. Прямий, сміливий до жаскості, не схильний до всіляких крутійств. Вислухавши Юрія, сказав:

– Гетьмане, справа наша мало побідна. І ніхто не заплаче по нас. А іншого – немає. Тільки шабля в козачій руці. Битися до решти. Знаємо ми й Солоницю, і Шумейка, і Берестечко. Але на тому наша справа не кінчається. Вона – довічна. Допоки наші нащадки не визволяться. А приклад їм мусимо показувати ми. Зневаживши власні життя, зневаживши тяготи. Тільки це треба тримати в голові. А не якісь інші, бодай і хитрі розмисли.

До Чигирина зібралися на треті роковини смерті Богдана Хмельницького – то більше, два попередні роки не відмічали – війна, вибори – його родичі: дочка Олена зі своїм чоловіком – генеральним писарем Павлом Тетерею, дочка Степанида з чоловіком Іваном Нечаєм, що тримав себе в запустінні, вже підстаркуватий, підтоптаний, любив поїсти доброї юшки, запити її грушевим узваром і полежати після того, але полежати з мрією про гетьманську булаву, зате Тетеря з довгими чорними чепурними вусами, чепурним ротом, чорними бровами – величався перед усіма, в червоних сап’янцях, в адамашках, карабелею – великою коштовною шаблею, в гостроверхій шапці з діамантами і перами. І приїхала Варвара, Богданова сестра, Юрійова тітка – ігуменя Київського дівочого монастиря, жінка строга, з підтисненими губами, але люб’язна, в строгому чернечому строї. Вона давно не бачила племінника, обцілувавши його, тримала за плечі на відведених руках, мовила: