Текст книги "ЯСА"

Автор книги: Юрий Мушкетик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 56 страниц) [доступный отрывок для чтения: 23 страниц]

– Козаки, ми очистились од скверни; однинi серед нас нема зброднi, нема зрадникiв. – Вiн гнiвно, тiльки губами, всмiхнувся, i та усмiшка вiдбилася на лезi шаблi. – Станемо всi приборно до оборони, й господь – бог поможе нам. Скоро вже прийдуть нам на помiч лiвобережцi. А що протопоп передався султановi, то його вже давно навiдував нечистий.

I всi ще раз пiднеслися духом i поклялися загинути, але не здаватися басурману, i в усiх очах полум'янiв один звитяжний вогонь, i туг, у гуртi, смерть здавалася не страшною. Лаврiн стояв у центрi натовпу, дивився в очi побратимiв, бачив, як звитяга розпирала їм груди. А потiм вiйт запропонував обрати собi полковника.

Козаки й ладижинцi обрали полковником Анастаса Дмитрiєва. З ним за три валечнi днi оборонцi одбили ще чотири ворожi налоги. Другого дня по Мурашковiй втечi просто до Бершадської брами пiдскакав на гнiдому конi турок i кинув стрiлою через стiну листа. Поки козаки опам'яталися, турок був далеко. Листа складав могилiвський полковник Гоголь, той, що пiддався султановi й ходив у його обозi. Було видно, що басурманський полковник писав ту чорну цидулу при султановому оцi: страхав незлiченними силами, погрожував карами, прихиляв усiх здаватися, обiцяв помилування, а Анастасу ще й милостi – зробити начальним чоловiком та тримати в достатку. Дмитрiєв порiшив тих ворожих спокус не являти нiкому, листа порвав, а Гоголю одписав: "Воля ваша, грiхи вашi на ваших головах. Надiю маю на бога, й виручка нам iде, а ти, Гоголю, басурману, диявольському догiднику пiддався, йому i служи!"

Цей респонс понiс у ворожий стан старий козак Снiтка – Анастас сподiвався, що йому вдасться бодай щось розвiдати там.

Снiтка не вернувся, натомiсть турки прислали свого посланця, сирiч вивiдача, з котрим прийшов i Мурашкiв челядник. Челядника вбили, турка дали на спитки, оскiльки челядник перед смертю сказав, що Снiтковi турки завдавали найлютiшої муки. Одначе й турок жодного виводу о собi не дав.

Потому боронилися ще чотири днi. В мiстi палали пожежi – їх уже нiхто не гасив, вогонь пожирав вулицю за вулицею – лютували голод i смерть. У цьому людському стовпиську мала багату поживу хвороба, яка косила людей, не була схожа на чуму, одначе – морова, починалася з живота, найперше валила того, хто ходив бiля хворого. Найбiльше помирало дiтей. Вже не ставало й дощок на труни, покiйникiв ховали без вiдправи, закутуючи в рядна.

Гарматна стрiлянина не вщухала нi на годину, жiнки та дiти тулилися в льохах i ямах, вилазили звiдти, тiльки щоб погребти померлих. Старшинська бiла челядь юрмилася в замку. Козаки волiли лишатися на валу, дивитися в очi вогневiй та шабельнiй смертi було легше, нiж голоднiй i моровiй. Туск i зневiра стояли в їхнiх очах. Якщо й оглядалися в пiвнiчний бiк, то в безнадiї.

У ровах загнивалися трупи, коли повiвав захiдний вiтер, сморiд стояв – не продихнути, козаки боронилися од нього полином, канупером та м'ятою. З живих дерев обдирали кору, товкли в ступах, варили з кiнськими кiстками, виловили всiх голубiв бiля церкви, а також горобцiв i ластiвок. В мiстi об'явилися грабiжники, вбивали людей за коробець борошна, i впiймати їх не могли. Бо й не вельми ловили. Одна була втiха, одна надiя, що й ворог доїдає рештки запасiв.

Анастас Дмитрiев вимiркував комонну вилазку через Бершадську браму – з того боку турки майже перестали пильнувати, але мiщани їх не пустили."Йдiть пiшi, – сказали, – а на конях ви втечете". А пiша вилазка – не вилазка, треба було промчати од брами до лiсу в одну мить.

Пiзнього вечора з п'ятницi на суботу ладижинцi знову бачили лихе знамення: по небу бiг вогняний кiнь без вершника, а за ним тягнувся кривавий слiд. Ранком те знамення справдилося: турки кинули стрiлою перехопленого листа сотника Падалки до свого тестя в Бар, у котрому той писав, аби тесть не сподiвався на захист гетьманських вiйськ та втiкав на лiвий берег: гетьман одступив аж за Днiпро. Сотник Падалка родом iз Ладижина, торiк разом iз Тетерею передався Самойловичу, руку впiзнали писар i вiйт. Городова старшина враз стратила вiру, поклала одчинити туркам браму.

* * *

Голубий, на двi половини, шовковий гетьманський намет стояв пiд дикою яблунею. Яблучка були ще зеленi, не яблучка – бубочки. В гущавинi гнiздилися плиски, якi вже насиджували яйця. Птахiв розполохали гомоном, а потiм вони вернулися, сiли на гнiздо, але пташата, либонь, вже не виведуться – яйця захололи. Намет стояв у невеличкiй долинцi, перед наметом височiв пагорб, з якого видно в обидва боки лiвий днiпровський берег, а також берег протилежний, правий – високий, гористий зi стрiмкими кручами, зi схожими на могили горбами, мiсцями лисими на макiвках, а подекуди порослими лiсом. На горбах iнодi з'являлися верхiвцi, маленькi, наче шаховi фiгурки на дошцi, й зникали."Не птахи, не перелетять", – думав гетьман. Одного разу троє вершникiв на низеньких, буланої мастi конях спустилися до самої води, прогарцювали пiд кручею, пустили по стрiлi i щезли. Стрiли не долетiли й до половини Днiпра. Либонь, вершники й самi знали, що стрiли не долетять до табору – в такий спосiб виявляли зненависть i зневагу. Табiр розкинувся в лiву сторону од гетьманського намету – сердюки, гармашi, далi все iнше вiсько, а ще далi – стрiльцi князя Ромодановського, донцi i калмики. Пiд берегом стояли бiльшi й меншi човни – їх зiбрали по Днiпру. На них три днi тому переправилося на цей берег вiйсько. Ромодановський радив вкгрунтуватися на горбах по той бiк, аби в слушну годину можна було рушити в похiд, Самойлович його ледве переважив."Послухайся дурня, й сам станеш дурнем. А дурнiв, як вiдомо, б'ють", – буркотiв гетьман пiд нiс, але так, щоб нiхто не чув. Тепер був спокiйний. Спробують турки переправитись – переб'ють їх по частинах. Роз'їзди пильнують по Днiпру на кiлька миль угору i вниз.

Самойлович лежав на пагорбi на купi попон, накритих килимом. Йому нездужалося. Горностаєвої, з павиними перами шапки не знiмав. Кашлюк напав дуже до речi. Попив джерельної води, й той напосiвся. В присутностi московитiв, та й перед своєю старшиною, гетьман особливо напружував легенi. Якщо покличуть до одвiту – хо – рував, не мав сили вiддати всi належнi розпорядження! Вiн i ранiше часто вдавав хворого. Боявся заздрощiв i через те крiзь i всюди казав, що йому ведеться погано, що його обсiли болячки: коле пiд серцем, не дає дихати, крутить ноги, болить голова."Всi думають: щасливий чоловiк Iван Самойлович. Яке там щастя! Жiнка хвора, ледве ноги волочить, в самого ядуха… ще й кольки в животi. Нi випити, нi з'їсти… Оце випив з вами, а тепер всю нiч скиглитиму, як собака". Йому спiвчували, його пропускали нагору. Ще й пiдсаджували."Нехай лiзе, йому недовго". О, то не проста наука. Їй вiддано половину життя. Осягати її почав давно. Ще хлопчиком стояв якось у церквi, гаряче молився богу, i раптом спалахнув у ньому вогонь, зринула впевненiсть, що сягне високих порогiв. Просив їх у бога, а той послухався. Бог був з ним. Але й вiн не сидiв склавши руки. Вiн уже тодi знав: у будь – якiй грi виграє той, хто грає упевнено. Є гравцi вдатнiшi, дужчi, але виграють тi, якi спрямували себе на виграш. Досягти його будь – якою цiною. I – досягають. Хоч, якщо сказати правду, тодi вiн ще не знав, чого досягне. Просто мета його життя – вгору i вгору. Вiн не жив. Iншi жили, а вiн лiз по щаблях. Кожен з них – видивлений i вивiрений, гетьман завжди сягає наперед оком i розумом. Знає гаразд, кому яке треба сказати слово, з ким i скiльки випити, де удавати простака, а де покривдженого мудреця. Здебiльшого вдавав простака. Простакiв не бояться, їх люблять, їм спiвчувають…

Тепер вже бояться i його. Тi, що пiд ним. А в самого вiра у власну непомильнiсть i мудрiсть з роками почала переростати в самоповагу й пиху. Проте в глибинi душi став побоюватись нескiнченних удач. То таки страшно: до рук iде тiльки масть. Якби не йшла, катувався б, рвав розпукою серце, а завжди йде – страшно. Не був слiпцем: досягнув верхнiх щаблiв не особистою хоробрiстю i не воєнним талантом: битв не вигравав, фортець не брав, за море на байдаках не ходив. Йшла масть, її треба вмiти вибрати з колоди… То вже iнша справа. Вiн вибирав. Тепер у нього на руках усi козирi. Одначе справжньої радостi немає. А чому немає? Адже – на вершинi. А клопотiв не поменшало, навпаки – побiльшало. Хоч би оця вiйна… Забандюрилося царевi – йди на вiйну. Пiшов… Здавалося б, тiльки тепер i пожити. Досягнув того, чого й не сподiвався. А що воно йому дає, оце верховiття? Для чого так шалено i страшно напружувався? Може, щастя й полягає тiльки в отому – братися нагору. Братися! Але ж яке то щастя… Жодної хвилини перепочинку – не встиг вiдхекатись, а очi пасуть наступний щабель. I жодної насолоди: думки тiльки про те, щоби хтось не обiгнав, не пiдпиляв щабля у драбинi, не стягнув за полу. Дозволити собi якiсь насолоди – боронь боже, треба бути взiрцевим. Що ж вiн має в кiнцевому рахунку? Нiчого. Щоправда… Мудрi кажуть: чим вище ти зiйшов, тим ширший виднокiл i бiльше можна зробити для людей. Зробити бiльше… Гм, гм… Тi мудрецi бачать не далi власного пупа. Ось i вiн, гетьман, – увесь у шорах обставин i може зробити стiльки, скiльки вони дозволяють. Його думки перетяв неголосний окрик:

– Ваша вельможносте, князь!

Вiд березового гайка, що рiс на крутосхилi, йшов Ромодановський. Високий, висхлий, з довгою жовтою бородою, довгими руками, у довгiм каптанi – схожий на жердину, на яку повiсили сушити дорогий святковий одяг. Його супроводжували два стрiльцi. Князь ворухнув рукою, стрiльцi залишилися бiля гетьманського намету. Покректуючи, покашлюючи, Самойлович почав пiдводитись. Легеньким натиском на плече боярин посадив його знову. Сiв i сам. Простягнув ревматичнi ноги. На його чоботях жовтiв пилок з трав, що саме квiтували.

– Харку, Ждане, – гукнув Самойлович. – Соку боярину i менi.

За хвилю пiдiйшли челядники Харко i Ждан, принесли дубове барильце i два корячки. Сiк треба пити з корячкiв. Вони привезли його вчора з Батурина разом з кореспонденцiєю, похiдними стiльцями, складаними шкуратяними канапами та килимами для намету i всiляким iншим начинням – чотири парокiннi вози. Харко та Ждан вточили соку й вiдiйшли вбiк. Березовий, настояний на липовому меду сiк приємно заломлював зуби.

– То як, покращало тобi трохи? – одпиваючи маленькими ковтками терпкий напiй, запитав Ромодановський. Очi в боярина втомленi i досвiдченi, вельми досвiдченi, i гетьман боїться, чи не розгадають його. Не вiрить вiн тим очам, як i всiм iншим. Й через те вiдказує:

– Трохи покращало.

А через те, що втомленi, йому здебiльшого вдається переважати боярина на свiй бiк. Самойловичу здається, князь розумiє все, тiльки вдає, буцiм чогось не дотямковує, буцiм йому не вiдомi всi складностi тутешнього життя, тутешнiх стосункiв, звичаїв, i через це, мовляв, покладається на гетьманову мудрiсть. В свою чергу Самойлович розумiє: так краще, так вигiдно обом. Бувши боярином, Ромодановський за двадцять рокiв уже перемiряв цi степи вздовж i впоперек. На радi в Переяславi стояв перед народом на ганку за плечима московського попа, на радi в Нiжинi пiдносив Брюховецькому булаву, пiдсаджував на високий схiдець Многогрiшного й зсадовив також… У Москвi йому вiрять i багато чого йому прощають. Дасть бог, простять i цього разу. Та, власне, й прощати нiчого. Нiякого проступку вони не зробили, нiякого злого вчинку теж.

Мовби у вiдповiдь на тi гетьмановi думки Ромодановський розiмкнув вуста.

– Не можу, гетьмане, витягти з серця того шпичака, не можу. Iз зазубнем вiн… I кров сочиться.

Ромодановський натякав на посланця з Ладижина, який прибився до них минулої ночi. Троє їх перехопилося через ладижинську стiну, троє скрадалися болотом понад Сiльницею, двоє загинуло, а один проповз помiж татарськими дозорами, турецькими наметами i вибрався на волю. Двiчi втiкав i втiк од ногайських ватаг, якi грабували Подiлля, допався коня i мчав пiд Черкаси, а звiдти сюди, до Канева. Й трохи не втопився у Днiпрi, сторожовi козаки кинулися в пiтьмi човном на волання i виловили його з води. Вихаркуючи воду, вицокуючи зубами, ладижинський посланець Пархiм Губа сказав, що цидула, яку вiз, розмокла у водi й загубилася, але всi ладижинцi, й козаки гетьманськi, i сiчовi, i донськi волають допомоги. Кулi й порох кiнчаються, в мiстi лютує голод, тримаються вони з останнiх сил. I ще багато iнших страхiть розказував Губа, й гетьман, вислухавши його, наказав узяти Губу пiд варту, щоби нiкому нiчого не розповiдав, не пiдривав бойнiй дух вiйська.

Гетьман мовчав, i боярин казав далi:

– Неправильно ми вчинили, одступивши аж сюди. Не таку, як треба, вiйну ведемо.

Вiн казав" ми" й жодного разу не обмовився, що здався на гетьманiв план, що опирався тому плановi з самого початку. Одначе опирався не вельми. Мiг би стати на своєму…

Не мiг. Морщиться, стенається з болю бояринова душа, утримує його вiд рiшучого кроку. Вже мовби мала взятися струпом… Взялася, проте не зовсiм. Понад сiм лiт мучиться в турецькому полонi бояринiв син Андрiй. Кожного разу, коли турки вирушають у похiд проти Росiї, беруть його з собою. Знають, що супротивним вiйськом кермуватиме Андрiїв батько, знають, що увижатиметься боярину нахромлена на спис синова голова – утримуватиметься вiд рiшучих дiй."Хоч би вже якийсь кiнець, тiльки швидше", – iнодi думає боярин i лякається тiєї думки.

Про все те вiдає гетьман. Проте жодного разу навiть натяком не дiтнувся князевої болячки, i Ромодановський цiнує ту тактовнiсть.

– Князю, Григорiю Григоровичу, не край свого серця. Вчинили ми мудро й правильно. Не мали ми влучного моменту, не мали щасливого припадку. Всi небеснi сили i сили земнi були на боцi адвер – сора. Та й власнi його сили… Надто вони великi й потужнi. А що було б, якби потерпiли поразку? А то й погром! Хто б нам те пробачив? А так – вiйсько з нами, все вiйсько. Приспiє час… Вiр менi – приспiє. Виснажиться султан пiд Ладижином, стратить вiру i впевненiсть, а ми тодi й наляжемо.

– А вигубить супостат увесь край? – мовив Ромодановський.

– А пiде вiн на Київ, на Москву? Адже такi недишкретнi плани лелiє. Ми поставимо йому тарчу, не пустимо його. А Ладижин… Не сила наша. Чимось треба й поступитися.

– Не знаємо ми, як розглядатимуть нашу воєнну кампанiю в Москвi, – слабко опирався князь.

Все, що говорили допiру, перетерли в мислях i в розмовах багато разiв, на новий рiшенець жоден з них не був готовий, розмова добiгала краю мляво. Гетьман говорив i дивився щиро, князь не до кiнця вiрив у ту щирiсть, i все ж почувався певнiше, як вона була. Та й таки ж його правда – про найближчi замiри адверсора вони нiчого не знають. Козаки були впiймали в степу двох кiнних татар, учинили їм допит, але тi твердили, що вони – мирнi люди, їхали в Умань за викупом, що його призначив за сина купець Дудка, й показували цидулу Дудчину, але їм не вiрили, бо знайшли iншу цидулу од калги невiдомо кому, вони й про ту цидулу казали, буцiм велено оддати її Дудцi – так i не дознали козаки од них правди. А що то татарськi воєннi вивiдники – сумнiву не мали.

– Вiйсько ми не розгубили. Воно все з нами, – мовив гетьман. Вiйсько, якому нiчого не загрожувало, розкошувало на березi великої i могутньої рiки. Козаки купали коней, купалися самi, ловили рибу i варили юшку зi смачних днiпровських судакiв та лящiв. Саме в цей момент понад берегом пливло велике зелене дерево (вода пiдмила корiнь, i воно впало iз кручi), й козаки обнизали його, й бавилися, неначе дiти. А на березi, на невисокiй кручi, стояв Ждан i дивився на тi грища. Витягував довгу шию, нервово переступав з ноги на ногу. Вiльний днiпровий вiтер навiяв йому в груди звитяги, й вiн мрiяв про те, як приступиться до гетьмана й попросить взяти його на вiйну, i гетьман дозволить, вони перейдуть на правий берег, i пiдуть громити осоружного турчина й драпiжного татарина, i в'їжджатимуть уадiста i села жаданими визволителями, й гнатимуть харцизяк через усе Дике Поле, i в тих битвах, у тих утарчках гетьманський челядник козацького роду Гук Ждан покриє себе звитягою i славою.

*****

Вузьким, звивистим кам'яним лазом Лаврiн i Кайдан вилiзли на нарiжну башту. Перелiзли на уступ стiни й розпласталися на теплому, нагрiтому за день сонцем камiннi. Гнанi вiтром, в небi пливли рванi хмари, схожий на розжарене велике чавунне ядро мiсяць то ховався за них, то виринав знову. На голих горбах по той бiк Бугу горiли вартовi багаття, праворуч, по цей бiк рiчки, вниз по течiї палало Пiдгiр'я – дальнiй куток Ладижина, й на воду падали багрянi вiдсвiти. Вони сягали аж сюди, до фортецi, де шаленiла кручiя i вода червонiла, як кров. Темнiшим був лiвий бiк Бугу – попiд берегом росли густi кущi, кидали на воду волохатi тiнi.

Вибрали цей шлях до втечi, бо знали: тут найменше ворожих дозорiв. Проте чигали iншi небезпеки. За багато лiт вода пiдмила берег, стiна фортецi спадала просто в Буг, трохи нижче, на вигинi, клекотiв вир. По тому березi стояли орди. Їхнiй стан розкинувся аж до Чортового Горла, де вода шаленiла й стрибала по гострих камiнних зубах. Хто вiдважиться кинутися чортовi на зуби!

Вони вiдважились. Лежали голi на ще теплiй стiнi, обмацували руками камiнь, шукали зазубня, за який можна було зачепити мотузок. Його не стачило до води, доточили скрученi вдвоє вiжки, ремiннi й мотузянi.

– Знайшов, – прошепотiв Кайдан i почав прив'язувати мотузок. – Спускайся перший. Ти легший…

Нелукавий i щирий Кайдан пропускав Лаврiна наперед, бо сам був майже вдвiчi важчий, боявся, аби вiжки не обiрвались й вiн плескотом, своєю смертю не перетяв шлях до волi Лаврiновi.

– Вiщує менi серце – не випливу я, – пошепки мовив Кайдан, повертаючи до Лаврiна обличчя. В цю мить зблиснув мiж хмар мiсяць освiтив його чубату, вусату голову, лискучу щоку.

– Якщо щиро молився – не утопишся, – непевно мовив Лаврiн.

– Я не боюся.

Перехрест ще раз поглянув зi стiни вниз. Чомусь подумалось: отак само по мотузку спускався з валу Марко. Од тої думки стиснулося серце. Марко не збудив його, не сказав, що втiкає. Коли ж Лаврiн ранком упевнився в Марковiй втечi, йому здалося, що бiлий свiт став чорним. Ще тиждень тому вiн гаряче клявся, що будуть разом до кiнця – в життi i смертi. В Лаврiна на шиї – Маркiв хрестик, ще й зараз не знав, що з ним робити. Зняти й покласти отут, на стiнi? Вкинути в Буг? Але ж хрест – боже благословення. Та й, може, Марко не втiк, а Мурашко повiв його неволею? Боявся, що знiме бучу, пригрозили й змусили спуститися вниз. Хотiлося в таке вiрити й не вiрилося: чому Марко не закричав, не збудив його, не боронився – вiн би пробудився вiд найменших згукiв борнi.

– Поспiшай, поки мiсяць сховався, – прошепотiв Кайдан. Здавалося, мотузок падає на той свiт. На мить наплинув страх. Темне небо, прямовисна стiна й чорна прiрва. Неначе в пекло. Лаврiн набрав повнi груди повiтря, зiтхнув. Помацав руками мотузок, звiсив униз ноги, посунувся, боляче тернувшись животом i грудьми об камiнь."Прощавай, Килiяно", – прошепотiв, хоч ця путь мала привести до неї. Через Килiяну й оцей ризик. З неволi його мiг викупити кiш, могли обмiняти на полонених туркiв, мiг виторгувати їх у султана Дорошенко, а з чорного дна Бугу вже не викупить нiхто. В цю мить згадав, що не попрощався з Кайданом: не потис йому руки, не сказав добрих i вдячних слiв, – аж рвонувся, але вже було пiзно. Велика Кайданова голова непорушне чорнiла над виступом, а пiд ногами в Перехреста тихо схлипувала безвiсть. Намагався якомога щiльнiше прикипати до стiни, але вона випорскувала з – пiд колiн, обкручувався й бачив то чорний потрiсканий камiнь, то вогнища на березi Бугу. Бiля них не видно було жодної тiнi, татари спали; здавалося, багаття горять самi."Бачать чи не бачать?" Моторошно почував свою наготу, вiд того здавався ще беззахиснiшим. Мотузок був новий, не обшмульганий,"костриця впивалася в шкiру, потрiскувала на долонях. Пересягнув вузол, ремiннi вiжки зазмiїли в долонях, аж долонi схопилися вогнем, пригальмував лише на другому вузлi. Майнув пояс бiйниць, майнула чорна вирва нижче них, i вiн плюснув у воду. Холодна студiнь обпекла шкiру, тiло струснуло дрожем, мить ще тримався за вiжки, одначе почував – його зносить на береговий камiнь, випустив їх. Одразу помiтив на водi зловiсний вiдблиск, пiрнув, не захопивши повiтря. Стиснуло груди, загудiло у вухах, йому здавалося, що опускається на дно, жах опанував ним, та вiн зусиллям волi вимахнув руками, i його понесло вгору, закрутило, а свiтла не побачив. Вода заламувала ноги кудись униз, вiн плив боком, загрiбаючи од живота, намагався вирватися з виру. Вода ходила по тiлу залiзними потоками струменiв, вони були холоднi, а вся вода тепла, а може, то тiльки так здавалося. Ще раз вимахнув руками, й перед очима блиснув жовтавий вiдсвiт, вiн знову пiрнув, але пiзно, треба було ранiше, – якщо хтось iз дозорцiв дивився на воду, то побачив його неодмiнно. Вiн не стямився, коли його винесло на поверхню, оглянувся й помiтив, що таки пливе пiд лiвим берегом. Гребнув ще кiлька разiв, повернувся грудьми до течiї, вхопився правою рукою за кущ, що нависав над водою, одчахнув гiлку й знову поплив. Лежав на спинi, вiддавшись на волю течiї, гiлку тримав зубами. Замаскуватися так порадив Кайдан. Де вiн, уже у водi чи ще на стiнi? – майнуло в головi, й одразу помiтив, що пливе не попiд кущами, а бiловоддям, i почав гарячкове, але безшумно братися до берега. Не почував утоми, а тiльки ламку важкiсть у руках та ногах, дзвiн у головi. То дзвонила напруга, осторога. А може, просто плюскотiла у вухах вода, спiвала одвiчну пiсню, їй однаково, кому спiвати: веселому козаковi, що купається при мiсяцi, чи втiкачевi, потопельниковi. Почало зводити судомою лiву ногу, вщипнув її кiлька разiв i вiдчув утому. Тiло стало важке, мовби в жили налили свинцю, й сперло вiддих. Обабiч пливли темнi береги, але вiн уже мало що бачив. Страшно було козаковi: вiн вже й не знав, на тому чи на цьому вiн свiтi. Хоч воднораз якимись невiдомими ранiше чуттями все чув i вловлював. Й нараз у вухах знову задзвенiло, але той дзвiн був iнший, глухiший i басовитiший. Здавалося, то дзвонить мiдний казан, в якому закипає вода. Тяжким зусиллям повернувся на бiк, насторожено прислухався. Попереду справдi клекотiло й дзвенiло. Щось стукало в пам'ять, проте вона була, як темна нiч. Втома й напруга вичавили з неї геть усе, тiльки iнодi, мов з глибокої криницi, сколихувалося до нього обличчя Килiяни й пропадало. I враз неначе блискавиця вдарила в мозок. То клекотiло Чортове Горло.

Рвонувся думкою до бога, але не пам'ятав. жодної молитви.

* * *

Марко сидiв пiд дикою грушею, прив'язаний до стовбура волосяним арканом, iз занютованими в колодку ногами. Бiля шиї аркан затягнено мертвим вузлом, його розрубають лише в Стамбулi чи Бахчисараї. Iнших полонених одвели до глибокого байраку за лiсом, а його чомусь тримали тут. Дознали, що запорожець, допитували про Сiч. Багато там вiйська, де зараз Сiрко, чи готуються запорожцi до походу, скiльки мають дубiв та чайок, якi посольства приймали й чи збираються злучатись iз гетьманцями та стрiльцями? А звiдки все те знати Марковi? Дуби та чайки поховано по зарiчках, не кожен курiнний вiдає, скiльки їх. Вiйсько розбрелося по луках та лиманах, а на ради з послами його не запрошували. Звичайно, гомонiли запорожцi всяке… Розказав про отамана, про Саву, про Симеона та московське i гетьманське посольство. Нiбито не лiпляться в один корж кошовий та лiвобережний гетьман. Те краще знати Мурашковi, сам похвалявся, що обiдав за широким гетьманським столом.

Столочив, випалив Марковi душу вiзирiв товмач. Тiльки раз ударив палицею, та й то не боляче, одначе погрози його були страшнiшi за батогове карання. Вiн їх виказував тонким єлейним голосом, нахилившись уперед, посмiхаючись в очi, погладжуючи довгу роздвоєну бороду. Коли б хто побачив його збоку i не чув слiв, то подумав би, що вiн зiзнається в дружбi та приязнi, умовляє прийняти якiсь дарунки.

– Жили ми тягнемо довгими, тонкими обценьками. Я вiзьму в мiстра i покажу їх. О, то цiла наука, побачиш сам. Щоб зрiзати на живiй головi шкiру, теж треба чимало вмiння. Рiжуть її пасами. Ось тут, а далi отако, – прокреслював пальцем по Марковiй головi, – а ковпачок зверху залишають. Викрутити буравом очi також не просто. Буравлять не зразу, а потроху. Ну, ти розумiєш сам, усе це роблять тим, хто бреше, не каже всiєї правди.

Сам сидiв на мiндерi – сiнничковi, в тiнi. Марка неодмiнно садовив на сонцi, збоку стояв височенний турок з голою шаблею в руцi й незмигно дивився на Ногайця. Очi в турка, наче велетенськi сливи, булькатi й чорнi, в них дрiмав колючий туман. Накажи такому перепиляти людину надвоє – перепиляє, не повiвши бровою.

I Марко так заговорив, що вже не мiг загнуздати свiй язик. Намагався догодити товмачевi, вгадував наперед, що тому кортить знати. Його губи посмiхалися, а в очах свiтилася щирiсть майже собача. Товмач посмiхався частiше й частiше, тепер Марко почував не тiльки страх, а нiби навiть незручнiсть, коли не знав чогось iз того, що турок запитував. Йому хотiлося впевнити товмача, що вiн опинився серед оборонцiв мiста випадково, що запорожець з нього кепський i що йому подобаються турки. Якось, коли розповiдав про обманнi прапори, виставленi на валу, ледве стримався, щоб не сказати, що й вiн допомагав їх малювати. А тодi збагнув: це ж може впасти лихом на власну голову – i жахнувся. Потiм, коли товмач iшов вiдпочивати, йому ставало соромно. Бо ж хiба думав коли – небудь, що такий слабкодухий. Навпаки, осмiював за хлипкiсть iнших. Того ж Лаврiна, який нiколи не наважувався отак просто пiдiйти й сiсти до чужої кулешi, червонiв од солоного жарту i жодного разу не ходив дивитися на батiжне карання. Але й сором той не був пекучий. Хто вже знатиме, як вiн тримався перед товмачем i що йому казав.

Шелестiло над головою вiття, спрагло дихала з пiвдня гаряча юга, падали долу чимось попсованi дочасно пожовклi грушки. Це була звичайна польова груша з густою колючою кроною, пiд нею, либонь, часто зупинялися орачi та женцi, вiшали на неї торби, вiдпочивали в густiй тiнi, а цього лiта – пастухи, бо земля толокувала.

Марко теж кочував разом iз тiнню – то накручував на стовбур аркан, то розкручував, а вночi гибiв з холоду. З голоду чи од грушок пекло в животi, вiн боявся захворiти й сконати отуто пiд грушею. Першого дня полону, хоч який був зляканий, душу заливало злiстю й образою за оце собаче сидiння, мав його за посмiх над собою. Тi, хто проходили мимо, стьобали батурами просто так, знiчев'я. Вiн не здогадувався, що посаджено його тут навмисне, аби налякати й розв'язати язика, адже ага нашилив його оком одразу й вiдгадав, що душа в цьому тiлi телiпається маленька й крихка.

Першi днi до грушки часто лiтало двоє дроздiв (мабуть, суха гiллячка бiля вершка була їхнiм улюбленим сiдлиськом), а тодi перестали.

Щодалi менше й менше тинялося в полi туркiв та татар – вони спустилися в долину. Толока була згарцьована ще до Маркового полону, й ординцi коней випасали аж ген пiд лiсом, а тодi табуни щезли, й звiдти, мабуть, їх погнали ще далi.

Зрiдка неподалiк проїжджали на верблюдах або мулах з притороченими з обох бокiв шкiряними мiшками турки – водовози, доправляли в табiр чисту криничну воду з виярка лiвобiчного. Один, маленький i кривоногий, майже щоразу зупиняв навпроти Марка мулiв i бiг, щоб тусонути його пiд боки або хвицнути пугою по обличчю, – нiкчемний сам, втiшався чужою мукою, беззахиснiстю i страхом. Рот у нього був наче куряча гузка, а зуби кривi й чорнi, вiн ощиряв їх, неначе збирався вкусити. Iнодi набирав у жменю води й бризкав Марковi в обличчя, але напитися не дав жодного разу. I обiрвав з його пояса ложку в шкiряному чохлику. Марковi не так було шкода ложки, як самого себе, бо дужче згнiтила думка, що вона йому вже не знадобиться.

Марка палила спрага – пити йому давали раз на день, та й то не завжди, вiн бачив, як крапала з мiшкiв на сухоземлю холодна вода, i мiзки йому обсипало жаром. Там, пiд грушею, дивлячись на вiльних дроздiв, на заховане в густiй кронi бiля стовбура маленьке гнiздечко, думав про те, що нещасливий випадок, слiпа круговерть долi за один день перемiнили все його життя, поламали, розчавили, з вiльного чоловiка обернули на раба. Чого було їхати на хутiр до Бруса? Або сюди, в Ладижин? Обмини його, проклятого, й їдь далi, на Черкаси, на той бiк – нiчого не сталося б. Ще пожив би на Запорожжi, далi викопав би грошi й поїхав кудись на Київщину чи Чернiгiвщину. Поставив би хату, накупив би худоби… Найкраща дiвка пiшла б на той статок…

Думка про щастя, яке тримав у руках i втратив, ятрила душу, мов рана. Якби не колодка на ногах, замкнена на гвинтовий замок, зубами перегриз би мотузок i втiк. А так – куди втечеш? Ноги ламає пiвпудовий тягар, а довкола – ворожий стан.

Головний турецький табiр розташувався нижче по долинi, ближче до дороги, – в березовому лiску й доокiл нього. Там стояли велетенськi намети i юрмився люд, метушилися пiшi та кiннi турки.

Одного дня Марка одв'язали, зняли колодку й повели до того наметового мiстечка. Його поставили перед очi вiзиря. Там зустрiв Мурашка. Ледве впiзнав його – людська подоба, шкура та костi, живий шкелет; обличчя – жовте, запалi щоки позаростали щетиною, опукле чоло – пооране зморшками, а над чолом, у рiзнi боки – мичка сiрого, як осiння тирса, волосся, сивина спалила його за кiлька днiв. Стояв, зчепивши за спиною руки, дивився в землю, як у могилу. Його не водили на арканi, як Марка, навiть руки мав вiльнi. Ногайця, щойно пiдвели до великого, як попiвська хата, намету, двоє туркiв ухопили за руки, третiй приставив до спини ножа, ще двоє стали попереду з голими шаблями, хоч бiля вiзирових нiг лежали два велетенськi чорнi пси, що розiрвали б на шмаття, якби вiн зробив хоч порух у бiк їхнього володаря. Вiзир – маленький сухенький турок з кучерявою бородою – тiльки й запитав, скiльки козакiв прийшло у Ладижин. Марко сказав, i тодi Мурашко пiдвiв голову, подивився на нього гострим, як турецький нiж, поглядом. Марковi похололо в животi й застрибали в думцi якiсь слова, котрi довго не мiг зiбрати докупи."Сам оддався доброю волею, а буравить мене, схопленого кгвалтом. Через тебе я опинився тут". Не спам'ятався, як зiрвалися вони з язика. Либонь, винесла нагору гiркота, змора, злiсть. На того ж Мурашка, за котрим полiз по линвi. Котрий убив ханового сина, а тепер ходить на волi. Вiн згубив їх усiх. Може б, султан i не йшов на Ладижин. А хан, либонь, ще не знає, що содiяв Мурашко. Треба сказати вiзировi.