Текст книги "Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 2"

Автор книги: Юліан Радзикевич

Гряде нова туча

– І кажеш, він зветься Нап’єрський?

– Костка Нап’єрський, полковник королівський.

– Хто він?

– Кажуть – відповів Кульчицький – що він син покійного короля Володислава, полковнику. Але де мені це знати? Досить, що рух пішов по краю.

– Чому?

– Він знає простий люд, їздить по селах, проганяє панів і каже селянам, щоб із панами зробити так, як гетьман Хмельницький зробив.

– Де він?

– У горах. Недалеко Кракова.

– То це вже на польських землях?

– Переважно. Але й наші лемки там горнуться.

– Так?

– Він чорштинський замок зайняв, що то на самій угорській границі, і там людей збирає.

– Чому гетьман вас висилає туди?

– Ми ті околиці знаємо. Я з Самбора, але моя мати походить із-під Ряшева, тож я там ріс, людей знаю і мову, а пан Криницький із Криниці. Його фамілія також знана й вельми шанована. Отож тому то пан гетьман, його милість, нас обох, ничтожних рабів Божих, на такову імпрезу вибрати рачив, у чому ми, палець Божий добачаючи, постановили всіх сил докласти, щоб довір'я нашого ясновельможного пана гетьмана, добродія нашого виправдати і, зійшовшись з паном Нап’єрським, йому в усьому помагати.

– Знає хто з вас того Нап’єрського?

– Обецний тут пан Криницький, що стрічався з ним років тому два, коли то разом – я прошу вибачення ясновельможної пані полковниці – до одної невісти афектом любовним запалавши, зідхаючи, різні пісні їй співали, яко же Амор розум їм дочиста помішав і трохи там самі не порубались на кусні. Але невіста онта, розуму здорового бувши, обох викинути за двері звеліла, пісень їхніх не слухаючи. От тоді то пан Петро пішов аж у Київ, сердешну свою рану лікуючи, а Нап’єрський теж десь потішився, бо тепер, замість Венери, Марса собі ізбрал за патрона.

– І що ж він від вас хоче?

– Помочі. Посилав послів до пана гетьмана, його милости, щоб післав йому в поміч кінний полк, один або два. З ними та зі своїми збунтованими хлопами обіцяв узяти Краків, що, як ваша милість зволить сам осудити, була б велика диверсія, і для нас вельми пожиточна. Як наш гетьман, сили на далекій і недоступній Січі зібравши, рушив в Україну, так він, високими горами загородившись, задумує сили зібрати і людям волю обіцює, щоб тільки в купи громадилися й усі до нього сходились.

– І ти, пане Кульчицький, думаєш, що він справді може селян підняти і повстання зробити?

– Хлопи в Польщі дуже вже панами пригнічені й застрашені суть. На долах ніхто не зачне бунту, хіба де ліси великі та болота. Але в горах, видно, люди ще не забули про волю і тому там можуть за ними піти.

Нечай задумався, повів пальцями по ясній чуприні й поглянув на Житневича та Климовського, які разом із Христею прислухалися до слів Кульчицького. В його погляді було бажання збагнути, що вони думають.

Житневич сягнув до свого сивого вуса, Климовський дивився у вогонь, глибоко задуманий.

– Що ви, панове, на це? – спитав наприкінці Нечай.

Климовський кинув поглядом на Житневича і, побачивши, що цей не ладиться говорити, заговорив сам:

– Я Краків знаю. Був там кілька років, хоча то вже й давні роки. Пан Кульчицький говорить правду. Там на долах нарід сам не рушиться. Але наш розумний і проворний пан гетьман знає, що робить.

– Думаєш, пане Климовський, що тому Нап’єрському вдасться здобути Краків?

Климковський подумав хвилину.

– Думаю, що ні.

– Ні?

– Думаю, що ні. Але це не має великого значення.

– Як то?

– Чи ляхи спроможуться розпочати повстання, чи ні, буде залежати також від того, хто такий Нап’єрський і яка в нього голова. Та це справа ляхів, не наша. Для нас найважливіше, щоб диверсія була, щоб там ріс неспокій, щоб туди треба було слати військо, щоб і війська, які підуть проти нас, мусіли дивитися на свої плечі та боятися своїх людей. Коли я ще був у Чигирині, бачив, як Виговський і його люди збирали охочих, щоб їх вислати в Польщу. Там люди живуть і вмирають, волі не знаючи. Для шляхти там рай, але для посполитого люду хіба пекло. Так ось наші посланці, чи емісари мають їм говорити, що не проти них ми б’ємося, що ми проти панів зброю підняли, що наша перемога буде і їхньою та що, як ми панів поб'ємо, то і їм може воля всміхнеться.

Тут Кульчицький почав знову:

– І ось тому його милість пан Виговський, що нас із колегії викликав, щоб нам цю роботу доручити, звелів також вашій милості сказати, що гетьман міркує післати добрий кінний полк уздовж Підгір'я, щоб народ рушити, поміч панові Нап’єрському принести та диверсію на тилах королівських військ учинити.

В Нечая очі заблищали. Глянув на Житкевича.

– І зробити дорогу Ракоцієві, зайти польські війська ззаду та підняти ввесь край! Гей! Що ти на це, Михайле?

Житкевич тільки рукою по чолі себе вдарив із великого здивування.

– Казав також пан Виговський, що вони вже з гетьманом так подумали, щоб провід у тому поході віддати тобі, полковнику.

– Тому то й до вашої милости нас спрямував – додав Криницький, який досі не мав можности прийти до слова, хоча двічі намагався перервати потік слів свого товариша.

– Казав, що доведеться ще до весни чекати, коли то інші полки зв'яжуть польських гетьманів.

Очі Нечая пригасли. Нагла, холодна, невблаганна, жорстока дійсність стала муром перед його очима.

– Правда. Тепер і так мені не можна йти, коронне військо маючи на карку.

Але думка про такий похід, блискучий, сміливий, відважний, засіла йому в голові. Як би то він хотів захопити кінні сотні і скочити туди нагло, несподівано, як шуліка на домашнє птаство, та рознести кругом пострах і жах! У його сотнях було багато людей, що втекли від ляхів через лінію та знайшлися в Брацлавщині. Він сам знав людей, що прийшли з Самбірщини, Перемищини, Ряшівщини, Сяніччини, не кажучи вже про околиці, ближчі до лінії, де то люди кидали свої батьківські стріхи і знайшли волю в охочекомонних сотнях брацлавського полку. Ці могли б тепер багато помогти, і в поході, і київським бурсакам.

– Коли вам у дальшій дорозі людей буде потрібно – став говорити до Кульчицького – то я вам можу вибрати людей із різних околиць.

– Ми про це й хотіли просити, полковнику. Чим більше люда йде, тим краще.

– Як то? Ви хочете йти з військом?

– Ні. Кожний окремо. Найбільше двох укупі. Там треба буде ходити від хати до хати, заглянути під кожну стріху. Люд у Польщі темний, не те, що тут. Де, де! Застрашений, а над ним пани і слуги, чуйні, мов собаки. Дуже то небезпечна імпреза і не раз мені мороз поза шкурою ходить, коли про це подумаю, тож і не дивниця, що не раз хочеться й випити, якоже aqua vitae найкраще remedium на мороз буває.

– Це на мороз – відізвався Криницький – це страх. Чи ваша милість може собі виімаґінувати, що сталося б із нами бідними, як би ми так у панські руки попали? Адже ми універсали від гетьмана маємо. За те четвертували б нас, шкуру наперед здерши.

– Універсали?

Криницький сягнув за пояс.

– Ось один. Таких у нас кілька.

Нечай розгорнув папір і читав уголос:

“Богдан Хмельницький. – Відомо чиню всім підданим Корони Польської, що я, за щастям і благословенням від Господа Бога нам даним, підбивши під міць і владу панства тієї ж Корони Польської, обіцяю увільнити вас від усіх тягарів і роботизни. Будете на самих тільки чиншах і в усяких вільностях, так, як шляхта була. Тільки абисте віру нам дотримали, як руські піддані наші. Панів своїх абисте покидали, против них повставали і до нас у купах якнайбільших збиралися” <sup>[1]1
  Історичне.


[Закрыть]</sup>

Нечай думав хвилину, опісля піднявся із стільця, кажучи:

– Так ось, що буде в нашій силі для вас зробити, те й зробимо. Якщо цього схочете, людей вам придбаю. Куди тих людей схочете вислати?

– Всюди. Всюди їх треба. Але головно в староства: ново-тарґське, чорштинське, лянцкоронське, де пан Нап’єрський людей збирає.

Тих людей треба повчити, де йти та що казати.

– Як дозволиш, полковнику, ми останемося тут кілька тижнів, заки самі рушимо в дорогу.

– Добре.

Коли б ваша милість міг знати ще когось із Великопольщі, то також добре було б там післати.

– Чому? Там також хтось є?

– По йменні Ґжибовський. Він почав роботу в Цюнжі, що є маєтком познанського біскупа. У нього, кажуть, у лісах теж народу багацько. Окопи там висипав і наїздить на шляхетські двори, млини, палить панські маєтки, руйнує та хлопам поліським волю обіцяє.

– Ось воно як! Та ж то тліє не тільки в одному місці!

– Тому його милість пан Виговський і писав, що жар є всюди. Коло Бродів, Цєшанова, Перемишля, Мостів, Белза і в інших околицях кипить і люди купами ходять. Це все наші сторони, тож і не дивниця. Але кажуть, що і під самим Краковом і Замостям також бунти, напади, грабунки. Горять двори. Шляхта втікає до міст, лякаючись своїх власних підданих, аки диких татар. Те саме діється в Познанщині, ба навіть під Ґданськом. Гетьман Хмельницький, його милість, каже всюди людей вишукувати і в різні сторони їх висилати. Пан П’ясецький, що є секретарем у генеральній канцелярії, сам із Криницькою з Криниці одружений, маючи свояків і знайомих коло Нового Сянча, разом із полковником Стасенком, кермує тією роботою. Він то й на нас не забув, ібо його законная і правоправная жона з дому Криницьких і пану Криницькому рідною сестрою доводиться. Так ось і нас, рабів Божих і бурсаків бідних, із нашої колегії витягли, в дорогу висилаючи. Не знаю, чи наша колегія буде ще коли така славна і всему міру знана, як була тоді, когда ми, шляхтичі віри руської і землі галицької, в ній побували, в усякій земній мудрості навчаючись.

– Чи ти не вмовкнеш ніколи, Грицю? – спитав, не втерпівши, Криницький.

– Не штука, Петре, мовчати, коли в голові пустка, аки на пустині. А я реку тобі паки і паки, же в началі бі слово, як каже Святе Письмо...

Може були б вели суперечку довше обидва бурсаки, що вже переодяглися і в ту мить виглядали куди інакше, ніж рано, але до просторої кімнати почали сходитися старшини, то самі, то разом із своїми дружинами.

І так один із перших прийшов сотник Красносельський, досконалий кіннотчик, що в початках повстання формував кінні сотні і тепер ще найбільшу силу добачав у кінноті, нехтуючи іншими родами зброї. Разом із ним прийшли його сотенні старшини, між ними і його сотенний осавул Федір Коробка, людина такої невгамовної відваги, що вона його згодом на чигиринське полковництво винесла, сотенний отаман Матвій Нечай, від свого брата старший, людина тиха й маломовна, його син Данило, молоденький юнак, що тількищо зі школи вийшов і всією душею рвався вступити в сліди свого дядька, За ними появився Степан Байбуза, станиславський сотник, з обличчям молодого вірла, що заєдно за здобиччю полює, з глибокою згоїною на лобі від рани, яку отримав під Збаражем, рятуючи самого Нечая в небезпеці, страшний у наступі і страшний в обороні, той самий, що Мановського вирятував із рук князя Яреми ще в Лубнях і той самий, що під прізвищем Степка вкрився славою, здобуваючи Немирів, Тульчин та багато інших городів. Із ним прийшло багато старшин, бо станиславська сотня була численна, одна з найбільших в полку. Скоро за ним прийшов Гриць Гавратинський, тростянський сотник, незвичайної відваги, мистець до шаблі, чоловік колись дуже багатий, що свої землі розділив між людей. На його маєтки полакомився воєвода Кисіль, шукаючи хитрими ходами королівської ласки й королівського надання. Вслід за ними ввійшов сотник Маковський, завжди розважний, холодний, повільний, зі своєю сотенною старшиною та зі своєю дружиною, що зразу звернула на себе увагу молодих бурсаків.

Була це жінка молода, чорнява, з блискучими, чорними, скісно осадженими очима, чорнобрива, з малими повними устами, що горіли, як маків цвіт, невисока ростом, смуглява.

Кульчицький штовхнув ліктем Криницького.

Цей переступив із ноги на ногу, сягнув рукою до чорного вусика, другу руку спер на свою довгу рапіру й неспокійно розглянувся довкола.

Побачив сотника Пошивайла, що, усміхаючись, саме наближався до них.

– Здорові були, панове бакаляри! Як бачу, панове в новій шкурі – заговорив, стискаючи їм руки та оглядаючи їхні нові шати. – Го! Го! Не пізнав би тепер своїх бурсаків. Куди! Куди!

Кульчицький узяв Пошивайла за лікоть та відповів із сміхом.

– Кажуть, пане сотнику, що не одяг прибирає чоловіка, тільки навпаки: людина дає вартість одягові.

Пошивайло засміявся.

– Простий я козак, панове. Не з колегії. Січ – мати мене життя вчила. І холод, і голод, і всякі недостатки. Але, на мій лад, що є шати? Нічого. Наложиш на свої плечі і думаєш, що ти щось ліпше! Півень, чи з пір’ям, чи без пір’я, – таки півень. А пір’я без півня що? Нічого. Тому то в нас на Січі, братчик не раз одягся, ніби той півень, а потім пішов і скочив у бочівку дьогтю, щоб показати, що він щось є, а не жупан, що на ньому.

Кульчицький хотів щось говорити, але Криницький потягнув Пошивайла за рукав.

– Хто є та чорнявка?

– Де?

– Он там, коло того дебелого козака.

– О! Адже це сотника Маковського дружина. А це й він сам.

– Хто вона? Хіба не з наших?

– Ні. Татарка.

– От красуня. Де він таку знайшов?

– У Білгороді.

– Де?

– В Білгороді, як їздив послом від полковника до білгородського мурзи. Вона якась рідня мурзи.

Криницький знову заколихався на своїх товстих ногах.

Пошивайло глянув на нього й кинув зі сміхом:

– Тільки ти, пане Криницький, не завертай так очей до неї, бо небезпечно!

На те Кульчицький:

– Так собі завжди думаю, Петре, що дурний тебе піп мусів хрестити. За татаркою очима водиш і сопеш, як той ковальський міх, хоч і знаєш, що вона на тебе й не гляне. Ти глянь тільки на полковницю й побачиш, що всі красуні, хоча б і якої вроди, гаснуть при ній, аки воскові свічі при сонці.

– Це правда. Але зведеш ти очі на полковницю?

Га?

– Я не смів би.

– Ні я.

– То не зводіть очей і на оцю татарку, коли вам життя миле, бо сотник Маковський не звик жартувати.

На це Криницький відповів:

– А що ж є ціле життя, як не жарт? Коли не жартуєш, не живеш. Я не боюся жартувати.

І рукою вдарив по тяжкій рапірі.

Пошивайло знову засміявся.

– Ти, пане Криницький, сховай оці жарти. Коли перейдеш лінію, будеш могти жартувати, бо між ляхами там так жартують, але не в нас. Не дай, Боже, якби про це полковник знав!

Обидва бурсаки неспокійно повели поглядом довкруги.

– А якби знав?

– Був такий один, що до цієї самої татарки очима завертав та на лядський лад усякі мадригали плести й гнути починав.

– І що?

– Казав його полковник роздягти й босого, в одній тільки сорочці, по снігу батогами гнати аж за замкову браму. Від того часу в нас уже спокій.

Кульчицький поклав руку на плече Криницького.

– Тому, Петре, ти. й забудь про такі жарти, яко же не личить і не пристоїть шляхтичеві Криницькому, босому, в одній сорочці, під батогами по снігу бігати, тим паче, же фамілія то на Лемківщині добра і на гонор вразлива... О! Нові люди прийшли. Хто вони?

– Той високий, чорний, то Ярема Петрановський, що, хоча молодий, але з відваги знаний.

– А другий? Той старший, пузатий?

– Це старий запорожець, що дванадцять років перебував у бусурменській неволі, але не збусурменився. Він і інших невольників увільнив, судно на морі захопив і цілий та здоровий, із зброєю в руках, на Січ повернувся, за що його у великій пошані тримали.

– Як він зветься?

– Гнат Недоля, ямпільський сотник.

– Він також із дружиною?

– Еге ж. Одружився недавно в Ямполі і, як бачите, очей із неї не зводить. Тамошня міщанка.

– Нічого собі.

– Трохи за огрядна – зауважив Криницький, тайком шукаючи поглядом за татаркою, що саме разом із своїм мужем вела розмову з Нечаєм і Христиною.

Тим часом велика кімната заповнялася щораз більше. Прийшов Зеленський, прийшло з ним багато старшин із м'ястківської сотні, прийшов вільшанський сотник Кравченко із старшинами та їх дружинами. Зароїлося від молоденьких джурів, що звивалися між присутніми, розносячи мед та бакалії. Декуди сивий дим підносився вгору. Розмови ставали голосніші, сміхи щиріші, джурам треба було бігати щораз швидше, щоб то і кубки не були порожні, і збанки повні.

Нечай і Христя ходили від гуртка до гуртка, з кожним говорили, аж дійшли так до місця, де стояли бурсаки.

– Як мед, панове? – спитав Нечай. – Добрий?

– Мед добрий – відповів Кульчицький.

– Мій родич теж любувався в медах – підхопив Криницький – тож і я на тому розуміюся. Не може бути ліпший.

– То ж пийте, панове. Це все ще з льохів пана брацлавського старости, сина пана польового гетьмана. Маємо теж меди з льохів пана Замойського і пана краківського.

– І не забудьте про бакалії та не гордуйте ними

– докинула Христя.

– Я, полковнице...

– Тихо, тихо! – перебив йому Кульчицький.

– Чому тихо? Чи це тільки тобі вільно всілякі нісенітниці плести?

– Тихо, Петре, кажу. Глянь! Бандурист! Співає.

Криницький умовк і поглянув. На стільці біля коминка сидів старий дід, держав у руках бандуру і його пальці бігали по струнах. Чекав, видно, коли присутні втихнуть. Як гамір у великій кімнаті затих, струни загомоніли голосніше і бандурист почав повним, глибоким голосом:

 
"Як із Низу, із Дністра тихий вітер повіває, Бог святий знає, Бог святий відає,
Що Хмельницький думає – гадає.
Тоді ж то не могли знати ні сотники, ні полковники,
Ні джури козацькі,
Ні мужі громадські,
Що пан гетьман Хмельницький,
Батько Зіновій Богдан чигиринський,
У городі Чигирині задумав уже й загадав.
Дванадцять пар пушок вперед себе
одсилає,
А ще сам з города Чигирина рушає.
За ним козаки йдуть,
Яко ярая бджола гудуть!
Котрий козак не має в себе шаблі булатної, Пищалі семип’ядної,
Той козак кий на плечі забирає,
За гетьманом Хмельницьким в охотнеє військо поспішає.
От тоді ж то, як до Дністра річки прибував,
Під городом Сорокою шанці копав,
А ще од своїх рук листи писав,
До Василя молдавського посилав.
А в листах приписував:
“Ей, Василю молдавський,
Господарю волоський,
Що ти тепер будеш думати – гадати?
Чи будеш зо мною биться,
Чи мириться?
Чи городи свої волоські уступати,
Чи червінцями полумиски сповняти Та славної Волощини половину оддавати?.."
 

Кульчицький, що чув уже оцю думу не раз, бо її бандуристи по всій Україні розносили, швидко зняв очі з бандуриста і став перебігати поглядом по присутніх. Велика частина з тих, що були в світлиці, чула цю думу вперше, тому й прислухалася пильно до неї, бо похід на Волощину був усе ще найновішою важливішою подією. Нечай і Христя також, видко, чули цю думу раніш, бо тепер, після того, як відійшли від бурсаків, давали пильніше око на гостей і на джурів, ніж на бандуриста. Коли цей покінчив співати, пішов по кімнаті шум та знову знялися голоси, знову заметушилися джури і знову золотий мед став полискувати в чарках до світла воскових свічок.

– Славний дід! – хтось похвалив.

– Не було там козаків із киями. Всі були добре збройні та на конях.

– Не кажи так, бо скрізь знайдеться такий, що проп’є зброю і нічого більше, крім кола, не має.

– В мене в сотні... – почав пузатий Недоля.

Але Кульчицький так і не дізнався, що сталося в ямпільській сотні, бо новий гамір і сміх пішли по світлиці і тільки тоді він зрозумів, у чому справа, коли бандурист ізнову вдарив у струни. Товариство на хвилину втихло. Тоді з-під пальців бандуриста вихопився такий гопак, що всім і очі загоріли, і ноги задрижали.

В мить кілька пар стало до гопака. Молоді козаки й козачки, достойні отаманихи та сотничихи і навіть, як Кульчицький побачив, Нечай із Христею пустилися в танець.

На цей вид захотілося Кульчицькому і собі затанцювати. Обернувся, щоб сказати Петрові, що він іде танцювати, але Петра вже не було коло нього. Похитав Кульчицький головою, глянув ще раз по світлиці та враз побачив при жовтявому світлі свічок Петра, що витанцьовував гопака незгірше від найліпших танцівників Брацлавщини Але коли побачив при ньому татарку, що саме блискала очима на Петра, вся охота до танцю відійшла від нього і він, опершись об одвірок, схрестив руки на грудях і чекав, що то далі буде.

Тим часом нічого не сталося ні йому, ні Петрові. Гопак перейшов. Гості почали розходитися. Бандурист відпочивав, попиваючи мед та балакаючи із старшинами. Петро, немов відроджений і заворожений, прийшов до нього і, за своїм звичаєм, почав переступати з ноги на ногу.

Коли Кульчицький повів поглядом по світлиці, помітив, як Христя сміялася, розповідаючи щось Нечаєві. Татарка, яка стояла при своїм Маковськім, шукала крадькома очима за Криницьким, а Недоля говорив щось сердито до своєї огрядної жінки.

Кульчицький звернувся до товариша:

– І ти не втерпів таки?

– Як же можна було втерпіти, Грицю?

– А як тобі Маковський вуха обітне, втерпиш?

– Не обітне! – відповів Криницький, кладучи руку на рапіру.

– Або полковник звелить босого по снігу гнати, як тамтого.

– За нею побіг би я босий по снігу, Грицю.

– Ба! За нею!.. Але полковник не до неї тебе гнати звелить! Зрозумій це!

– Чого ти хочеш, Грицю? Чого ти до мене причепився? Га? Сам ти за полковницею очима гониш, літаєш. Може: ні?

– Чи ти здурів, Петре? Мовчи, коли тобі життя миле!.. Так, я дивлюся за нею, але й за полковником. Прекрасні люди! Петре, бачив ти коли таких? І дивися, ні дрібки гордости в них нема. З усіма такі самі. З простим козаком так само балакають, як із старшинами, для всіх привітні і видко, що...

Кульчицький перервав, наче надумувався.

– І видко, що що?

– Що щастя в серцях носять, Петре, – додав якось урочисто. – Не бачиш цього?

Петро підвів голову та глянув на Нечая й Христину, що, сміючись, говорили з гістьми. Хотів щось сказати і вже відкрив уста. Але заки встиг сказати, на залі наче щось сталося. Немов якась тінь перелетіла, як це буває тоді, коли хмара сонце заступить. Криницький розглянувся та побачив, що у відкритих дверях стояв козак, увесь снігом притрушений, із куснями льоду на обвислих вусах та бровах. Срібний панцер блиснув із-під чорної кереї, коли козак сягнув по шапку, щоб зняти її. Коли зняв і стріпнув із неї сніг, на залі втишилося так, ніби всі нараз заніміли.

Нечай підійшов до нового приходня. Цей швидко почав говорити. Петро побачив, як хмари насунулися на чоло Нечая.

– Панове товариство! Це Іван Соколенко, значковий товариш краснянської сотні. Новини від сотника Шпаченка! Польські війська під паном Калиновським рушили з-під Кам’янця Подільського, зайнявши Бар і Ялтушків. Деякі частини стоять у Матвійкові. Матвійківська Слобода спалена, людність упень вирубана.

Заля мовчала, хоча Нечай перестав говорити. Кіптіли жовті свічки. В куті десь джура пустив на долівку глиняний збанок і кожний почув, як він розбився на дрібні кусні.

Цей звук немов розбудив присутніх. Почулися голоси з усіх боків, потріскування шаблями, грізні вигуки.

– Хочуть війни!

– То будуть її мати!

– Здусимо їх там під Баром, що дихнути не зможуть!

– Не даймо ляхам знущатися над хрищеним народом!

– На погибіль ляхам!

Кульчицький нахилився до Петра:

– Це вже війна! Це вона кігті висуває, за кров’ю шукає. І смерть, і голод, і біль, і пошесть підуть ізнову від села до села, від міста до міста, від краю до краю свою данину збирати. Це вже війна, Петре. Гряде нова туча.