Текст книги "Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 2"

Автор книги: Юліан Радзикевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 17 страниц)

Юліан Радзикевич. Полковник Данило Нечай. Частина друга

Тебе Бога славимо!

Відколи літописці стали записувати історію народів, такого Різдва не мала Україна. Люди не знали, що думати, чого хотіти. Впало на них із неба більше, як могли сподіватися, більш, як хотіли. Правда, були такі, які ремствували на гетьмана, що залишив Львів, не стараючись навіть його здобувати. Правда, багато нарікало, що з-під Замостя не рушив далі в глиб Польщі й не розніс цілої Польщі на вістрях шабель і списів. Але й ті, коли їм дзвони загули по Києві, коли заграли гармати на вільному замку, на вільних власних мурах, коли незліченні тисячі коней застукотіли по замерзлих вулицях прастарого золотоверхого Києва, і ті, захоплені, п'яні радістю, кричали: “Слава!” тому гетьманові, що в прибраних кармазинами санях шестернею прегарних білих коней їхав разом із єрусалимським патріярхом до Софійського Собору.

Такого свята ще Київ не знав, не переживав. Було воно несподіване, неприготоване, але тим щиріше, стихійне, з душі. Сонце грало на снігу, на панцерах, на тисячах голих клинків, на вістрях списів, на мушкетах; сонце втискалося в душі, сонце прискало з розіскрених очей.

Радість панувала всюди: і в душах, і в повітрі, і в гомоні сотень і сотень дзвонів, і в кожному вікні, умаєному, прикрашеному, і в шумі, в лопоті корогов, у музиці барабанів, труб і літаврів. Радість розливалася кругом, наче повінь, наче море, наче стихія, обіймала всіх, хто хотів тішитися і хто тількищо очі висушив із жалю за тими, яких очікувано й які не повернулися.

Лука Климовський вештався по місті, приглядався до всього, прислухався до розмов міщан, козаків, селян, стежив за довженним походом кінних і піших частин, що разом із гетьманським почтом вступили до Києва. Бачив, як вітали гетьмана на місті, як гетьман і за ним усі полковники та генеральна старшина в'їхали на Софійський майдан; як митрополит Косів разом з архимандритом Тризною й усім духовенством вийшов йому назустріч із прибраного Собору; чув промови студентів, міщан, митрополита і сам переживав те, чим виповнилися серця всіх, сам чув радість, захоплення в душі, молодість, як ніколи перед тим.

А дзвони били й били.

Ввесь Київ причепурився. З вікон звисали килими, вишивки, прапори. Гарматній гул не вгавав, ріс у силу, кріпшав. Майдан коло Собору вщерть був виповнений людьми, кіннотою, саньми. Численні прапори: генеральні, полкові, сотенні лопотіли на морозному вітрі. Сніг скрипів під ногами, а гармати не втихали.

Почалася Служба Божа. Але дістатися до Собору не було й мови. Незліченні тисячі стояли на майдані так тісно, що й клякнути не було легко. Хор співав у церкві, люди співали надворі.

Нараз тихо стало. Хор умовк, пісня вмовкла, дзвони вмовкли, гармати вмовкли. Що сталося?

– Гетьман причащається.

Припали люди на коліна, хто міг. Хто не міг, схилив голову й бився в груди.

Аж ось знову загули дзвони. Понісся голос пісні: “Тебе Бога славимо, Тебе величаємо!" Заревли гармати і люди почули, наче вони також визбулися гріхів і прийняли причастя разом із своїм гетьманом.

Те саме відчув і Климовський. Старався протиснутися крізь натовп ближче до Собору, але скоро занехав це й метушився серед юрби всіма сторонами. Куди вона, туди й він. Легше було просунутися взад і виборсатися, тож поволі він відступив на вільніше місце, де стовпище людей не було таке густе. Дістався на край майдану й тоді завернув у вулицю.

Йшов поволі, розглядаючись кругом, бо Києва не знав зовсім і тут був перший раз.

Аж ось почув голос, десь ніби над собою.

– Пане Климовський! Пане Климовський!

Розглянувся довкола, але не впізнав нікого. Мимохіть підніс очі вгору й у вікні побачив кілька жіночих облич, між ними Христі.

– Христе? Ти?

– Ходіть нагору, пане Климовський! Швидко! Швидко!

Христя була в мешканні Степаниди і звідтам бачила ввесь похід, ба навіть серед полковників спостерегла Данила. Тепер хотіла все знати. Обидві зо Степанидою засипали Климовського питаннями.

Климовський мусів їм говорити про все те, що зайшло під Пилявцями і після пилявецького погрому: як вони їхали на карках і шиях утікаючих з усіх сил ляхів; як гетьман попрямував на Львів, лишаючи Нечая під Бродами; як полковники і військо хотіли й натискали на гетьмана, щоб здобував Львів; як він не схотів на це погодитись; як рушили під Замостя; як Чорнота, Богун та інші полковники, що були при гетьмані, хотіли валити Польщу до останку; як накінець із-під Замостя війська рушили в Україну.

Дівчатам тиснулися на уста питання, але часу було мало, бо Христя хотіла, щоб Климовський пошукав за Нечаєм. Климовський збірався вже відходити, як під домом розляглися сріблисті звуки дзвіночків і перед входом задержалися сани, запряжені в ту саму шестерню білих коней і прибрані в ті ж самі кармазини, що везли гетьмана до св. Софії.

– Сани батька! Сани! – кликнула Степанида, плескаючи в долоні.

Але в тій самій хвилині відкрилися двері й на порозі появилися два козаки.

– Іване! – кликнула Степанида, підбігаючи до першого.

– Даниле! – прошептала ледве чутно Христя й оперлася обома руками об стіл, що стояв за нею. Почула руки Нечая на своїх плечах, почула уста його на своїх устах. Світ завертівся довкола неї й вона не розуміла нічого більше Чула, що Климовський щось говорить, що Іван також щось каже до неї, але що, не розуміла зовсім.

Тільки Степанида привела її до притомности:

– Годі вже! Годі! Надягай, Христе, шубу. Час їхати.

Христя опритомніла. Глянула на Данила, в його радісні, розіскрені, сірі очі й радість охопила її, як полум’ям.

– Даниле! Ох, Даниле!

– Досить уже. Досить! – сміялася Степанида, держачи за руку Івана. – Ось пізнай також мого Нечая і їдьмо, бо батько жде.

У просторій каштелянській кімнаті на замку безліч свічок відбивалось у склі та кришталях. При великому, трираменному столі Київ вітав гетьмана і його старшину святочною вечерею. Посередині головного стола сидів гетьман у кармазинах та золоті, маючи по правому боці єрусалимського патріярха Паісія, по лівому митрополита Косова.

Довгі лави вгиналися від запрошених гостей. Обслугою зайнялися київські міщанки та жінки, яких чоловіки служили в київськім полку, всі вдягнені у вишивані сорочки, в багатих намистах. Молоді джури розносили напитки. Столи були завалені печеними гусками, великими вудженими шинками з диків, серниною, куропатвами, київською запашною ковбасою, печеними поросятами, прибраними хроном, що, як живі, лежали на великих підносах, вареними та смаженими коропами і щуками, що дивували величиною, та підливами, майстерно виробленими солодкими медяниками, різнородним печивом, що ними славний був Київ, горіхами, яблуками та іншими овочами.

Гості були голодні і ті стоси м’ясив зникали швидко. Кухлі і чарки почали щораз частіше кружляти при столі. Розмова, спершу вривана й коротка, ставала щораз голосніша. Гості пили, віватували на честь гетьмана й усього Запорізького війська, джури щораз більше звивалися, приносячи боклаги меду, горілки, пива. Чуприни стали димитися, починаючи від гетьманової.

Нечай, який сидів поруч Христі, зрозумів, що пора вже відвести її додому.

Обидвоє встали й хотіли непомітно вийти з кімнати. Але гетьман, що мав уже кілька чарок у голові, завважив їх і покликав до себе.

– Даниле, пошукай за Іваном, нехай Степаниду також забере. – Звертаючись до єрусалимського патріярха, додав:

– Це Данило Нечай, брацлавський полковник. Вона – вказав на Христю – Христина Олешичівна, мабуть, чи не родичка нашого високопреосвященного владики?

Гетьман нахилився в лівий бік від себе, немов очікуючи відповіді від митрополита Косова. Митрополит нервово закліпав повіками, потер руки і, поправляючись на лаві, відповів:

– Так. Її мати – моя своячка.

– То певно молодята схочуть, щоб владика сам благословив їх на спільне життя. А! ти тут, Степанидо? Оце друга пара. Це моя донька, найстарша, і її суджений, брат тамтого, Іван Нечай.

Патріярх піднявся з місця і хрестом поблагословив наперед одну пару, потім другу. На залі понеслися голоси й оклики, бо обох Нечаїв любило козацьке товариство. А що голови ставали щораз гарячіші, то й оклики були нехолодні, щораз вимовніші.

Гетьман, дивлячись на обидві пари, такі молоді й дорідні, засміявся й собі. Беручись за боки, відізвався.

– Нема ради. Треба просити владику, щоб чим швидше повінчав їх. А то... Ви ще тут? Забирайтеся відсіль!

І з голосним та щасливим сміхом Нечай схилився в поклоні гетьманові та достойникам церкви, замітаючи шапкою долівку.

Обидві пари подались на подвір'я, до санок. Степаниду висадили біля її мешкання. Коли Христя висіла на хуторі, брати повернулися в Київ на квартиру Данила.

Хоч і як був струджений Данило і цілим походом і минулим днем, довго не міг заснути, перевертаючись із боку на бік, а коли наостанці заснув, снились йому якісь дивні, прикрі сни. Десь із якоїсь високої, дерев'яної дзвіниці боронився проти поляків, яких повно також було десь на горішньому поверсі дзвіниці, скритих від нього тільки тонкою стінкою з дощок. Гасив якийсь вогонь і потім зустрівся віч-на-віч ізнову з Забуським... і відкрив очі.

Дрозд стояв над ним.

– Полковнику! Гей, полковнику, посланець від гетьмана жде!

– Хто? – спитав Нечай, протираючи очі.

– Посланець від гетьмана.

Нечай розбудився зовсім і сів на ліжку.

– Давай його сюди!

Ввійшов посланець із листом від гетьмана. Гетьман писав, що через Попельню і Хвастів сподівається приїзду посла від семигородського князя Ракоція та що бажає, щоб Нечай виїхав йому назустріч для почесної асисти.

– Іване, даси знати на хутір, де – я? Добре?

– Дам – відповів Іван.

“Де Христя?”

Три дні тривала дорога до Попельні та назад із семигородським послом і його численною службою. Сам посол, якого прізвища Нечай ніяк не міг вимовити, показався людиною тупою, обмеженою і понад міру гордою, – так, що Нечай був дуже радий, коли міг уже вийти з гетьманської квартири і залишити там посла.

Година була пізня. Морозний вітер сипав снігом. Нечай зрозумів, що це вже надто пізно їхати на хутір, до Христі, тому повернувся на свою квартиру й, не вечераючи, поклався спати.

Сонце заглядало вже у вікно, як він відкрив очі. Хотів простягтися добре, коли нараз побачив, що на тапчані коло нього хтось сидить.

Опритомнів відразу й сів:

– Пане Климовський! Ви тут?

– Я до тебе, пане Даниле.

– Що сталося? Христя?

Климовський поклав руку на рамено Нечая.

– Ти знаєш, пане Даниле, що Христя була й є для мене, неначе рідна дитина, а Олешичі, неначе найближча рідня. Для Христі я залишився в Загір'ї, для неї кинув науку, все, чим цікавився від молодих літ, усе, що любив, усе, чим жив. Вона внесла світло в мою душу. Знаєш, пане Даниле, що я не мав ні своєї рідні, ні своєї дитини. Вона була, немов моя донька. Ніколи не було в неї ні злого слова для мене, ні таємниць. Але тепер я бачу, що щось недобре діється з Олешичами. Відколи ти від'їхав, щодень то сам митрополит Косів у них, то той протодиякон Пристальський, права рука митрополита, то черниці. Щось твориться. Чогось вони хочуть, але чого, розгадати не можу. Що це все значить? Чому це все в такій великій таємниці? Я рад, що ти вже тут, пане Даниле. Тобі треба в це вглянути, щоб якого лиха не було.

Нечай мимохіть сягнув обома руками до розкудовченої чуприни, не відповідаючи. Климовський говорив дальше:

– Ходив я туди декілька разів. Конче хотів із Христею говорити, але не міг. Завжди хтось був, із ким вона говорила, і я відходив з нічим. Пан Олешич ходить насуплений, наче хмара, а пані плаче ввесь час. Чи ти, пане Даниле, знаєш, що це все може значити?

Нечай зіскочив із ліжка та кликнув:

– Дрозде! Дрозде!

Дрозд увійшов до кімнати з водою і приладдям до гоління.

– Гаразд. Кажи, щоб приготовили мені сани.

– Не коні під верх?

– Ні, бо пан Климовський їде з нами. Мерщій!

Коли заїхали на хутір тітки Ганни, побачили на подвір’ї, що служба Олешичів ладувала сани й виносила скрині та похватні вантажі. Нечая, це ніби ножем у серце шпигонуло, але не сказав нічого.

Зістрибнув із санок та подався на ґанок. Тут пригадав собі повні й теплі уста Христі, які вона йому подавала три дні тому, відчинив двері й увійшов у сіни. Застав там обоїх Олешичів, а оподалік у кутку побачив тітку Ганну.

Зняв шапку й уклонився.

– Христос раждається!

– Славіте Його! – відповіли одночасно обидвоє Олешичі.

– Де Христя? Я хочу з Христею говорити.

Залягла прикра мовчанка. По хвилині перервав її Олешич:

– Христі немає тут, пане Даниле.

– Де Христя? – повторив Нечай і почув, що несамовитий страх і гнів стискають його горло. – Де вона?

Олешич глянув на свою жінку, наче шукаючи помочі, і наприкінці відповів:

– Пішла в манастир.

Нечай сперся рукою об одвірок. Не сказав ані слова, тільки піт краплинами зросив його чоло. Томлива мовчанка залягла кімнату. Пані Олешичева підійшла до Нечая, втираючи фартушиною сльози.

– Це не наша робота, Даниле. Я всього сподівалася, тільки не цього. Правда, моя вина тут є. Я забагато говорила про владику. Тепер вона має до нього довір'я і йде за ним сліпо. Це моя вина, Даниле. Її не винуй і їй не докоряй. Прости, якщо можеш. Відійшла цілком несподівано, бо казала, що не має сили з тобою говорити. Лякалася того.

Нечай усе ще мовчав, держачись рукою за одвірок. Пані Олешичева обома руками втирала сльози.

– Як тільки ти від'їхав, то або владика, або його завушник і виказник Пристальський, або черниці були тут і я сама не могла поговорити з нею. Залишила тебе, але залишила й нас старих, самотніх, безпомічних.

До кімнати знову ввійшла служба по нові скрині. Але Нечай одним гнівним рухом відіслав усіх назад. Зняв руку з одвірка і стер піт із чола.

– Чому пішла в манастир? – спитався коротко і, здавалося, дуже спокійно.

– Казала так, як владика казав, що то все гріх і беззаконня підносити руку на короля, що є Божим помазанцем.

– У котрий манастир пішла?

Пані Олешичевій бризнули сльози з очей. Руки звела перед себе, але дивилася просто в очі Нечая.

– Даниле! Прохала, щоб тобі не казати. Ой, Даниле!

Нечай відітхнув глибоко і кинув погляд довкола себе. Тільки тепер спостеріг, що Климовський стояв близько і прислухався до розмови.

– Гаразд – сказав. – Ти, пане Климовський, оставайся тут, їм тебе буде потрібно. Бувайте!

Відчинив двері і вийшов. Біль, жаль і наруга їли його, як ніколи в житті, але очі були сухі, рухи певні. Скочив на сани.

– До гетьмана!. – наказав коротко.

На гетьманській квартирі також був рух. Козаки виносили теж вантажі й ладували на сани.

Надбіг молодий гарматній писар, Петро Дорошенко.

– Петре, куди гетьман їде?

– До Чигирина.

Нечай здивувався.

– А семигородський посол?

– Також їде туди.

– Будь ласка, Петре, йди і скажи гетьманові, що я хочу його бачити.

Гетьман саме одягався при помочі Брюховецького, як Дорошенко впустив Нечая до кімнати.

– Що сталося, Даниле? Виглядаєш, якби тебе з хреста зняли. Київ горить?..

– Ні. Я...

Гетьман глянув бистро на нього, але Нечай перевів зір на Брюховецького.

Гетьман зрозумів і глянув на джуру.

– Вийди!

Брюховецький поклав шати на ліжко і збирався відходити. Хмельницький кликнув за ним:

– Як зловлю, що підслухуєш під дверима, вуха обітну. Пам’ятай!

Залишилися самі в кімнаті і гетьман поглянув на Нечая, вичікуючи.

Нечай став поволі, спокійно та з насупленими бровами оповідати, починаючи від першої зустрічі Христі з митрополитом.

– Кажеш: вона якась його родичка?

– Так.

– Як тебе не було, то завжди, як не він, то хтось від нього був у неї?

– Так.

Гетьман піднявся із стільця й почав ходити.

– Ті наші найвищі церковні достойники, як були ворожі до нас, так і осталися. Коли Косів щось і робить для мене, чи для нас, то тільки тому, що боїться. Виходить, що коли їх страхом можна тримати, треба страхом тримати. Нам їх потрібно, але потрібно таких, якими ми хочемо мати. Добре, будемо їх страхом тримати, коли так.

Гетьман зупинився при Нечаєві й поклав руку на його плече.

– Якби йшло тільки про Христю, Даниле, я сказав би: Даниле, забудь про неї, і все. Не стільки сонця, що у вікні! Але тут діло не про саму Христю. Ти є той прокажений, Даниле, так само, як я і всі, що з нами. І Косів, і Тризна, це люди Кисіля, а який Кисіль, ти сам знаєш. Тепер же дійшло до моїх вух, що по київських манастирях поховалося дуже багато шляхти, не тільки жінок та дітей, але й озброєних, на все готових поляків. Я довго думав, що з тим робити, бо не хотів іти проти митрополита. Одначе тепер думаю, що коли ми це викриємо, нанесемо їм страху, а в цьому й діло наше. Візьми, Даниле, одну сотню та перешукай місцеві манастирі. Знайдеш там Христю, але знайдеш і багато несподіваних гостей.

Нечай піднявся із стільця також і спитав:

– Що з тими людьми робити?

– Віддаси їх Кричевському. Це його полкове місто і його володіння. Але ліпше, як ти візьмешся до обшуку, не Кричевський. Я його повідомлю про все і то зараз. Нехай ладить приміщення й харчі для тих людей. Гей! Іванцю!

У дверях явився тихо, наче тінь, Брюховецький.

– Іванцю, виряди післанця до полковника Кричевського, щоб негайно до мене приїхав, і попроси генерального писаря до мене.

Виговський прийшов зараз, тому що його квартира була поруч із гетьманською і він також вибирався з гетьманом у Чигирин.

Коли вислухав від Хмельницького, в чому справа, схвилювався так дуже, що аж шаблею тріснув із пересердя.

Нечай здивувався, що Виговський, завжди такий спокійний та опанований, узяв аж так гаряче до серця його справу, але гетьман сам скоро вияснив йому причину.

– Це, бачиш, Даниле, Іван залицяється до Олени Стеткевичівної, доньки Богдана і Олени княжни Соломирецької й заходиться її посватати. Вона – православна. Коли митрополитові вдасться зробити з тобою таке, то й він не буде певний.

– А хто буде? – гнівно спитав Виговський.

– Тому й кажу, що митрополита треба перехилити на наш бік – відповів Хмельницький. – І я не знаю нікого, хто ліпше на це надавався б, як ти, Даниле. Напиши, Іване, письмо Данилові, що йому доручається переглянути всі манастирі в Києві та в околиці, як також інші будівлі, що могли б мати оборонне значення.

– Добре.

– Подбайте також, щоб Кричевський був тут, знав про все і підшукав житла для людей.

– Добре.

– Але ми тим часом поїдемо в Чигирин – засміявся гетьман. – Навіть до нікого на скаргу не буде могти Косів піти, як йому стане гаряче.

– Добре! О, добре – повторив Виговський.

Отець протодиякон

Страх і гнів, і лемент і широкий крик обурення понеслися по Києві, як відчинилася брама Свято-Михайлівського манастиря, й відтам вивели шістдесят п'ятьох по зуби озброєних поляків. Юрби людей стали громадитись коло манастирів. Озброєні міщани й козаки самохіттю кинулися, щоб ченці їм брами відчиняли, бо хотіли шукати за шляхтою. Серед натовпу щораз частіше було чути оклики обурення, а то й погрози в бік манастирів, ченців і митрополита, так що військові відділи з київських частин мусіли розганяти роз'ятрені й роз'юшені товпи й привертати лад, заспокоюючи людей тим, що полковник Нечай сам огляне всі манастирі та зробить, що треба.

В митрополичій палаті блукав страх і почалося безголов'я. Цей страх іще збільшився, головно в серці самого митрополита, коли він почув, що не Кричевський, тільки Нечай кермує обшуками. Скоро вислав посланця до гетьмана, але ще більше затривожився, коли незабаром посланець повернувся з вісткою, що гетьман виїхав у Чигирин.

Новий посланець пігнав зараз до Виговського, але повернувся з тією самою вісткою. Не було нікого, до кого можна було б звернутися з просьбою про поміч.

Післали протодиякона Пристальського, що був найметкішою, гнучкою правою рукою Косова, до Кричевського.

Цей прийняв його з належними почестями, вислухав скаргу, а тоді здвигнув раменами й відповів:

– Нечай багата й щедра людина. Коли відчинить манастирські брами, не обійдеться без того, щоб жменю одну-другу червінців не жертвував на манастирські потреби.

– Але люди...

– Ченцям, ані черницям жадної кривди не зробить. Будьте того певні!

– Але іншим людям...

– Хто ж інший має право перебувати в манастирі? Ще раз кажу: заспокійтеся, панотче. Нечай не з тих, щоб кривдити манастир, чи духовенство. Коли б у якомусь іншому манастирі сталося таке, що сталося в Свято-Михайлівському, в що я не хочу вірити, то він тими людьми поклопочеться, а ченців оставить у спокою. Думаю, що вже найпревелебніший владика сам покарає ігуменів тих манастирів, які сміли перетворитись із святих для кожного місць у заїзні господи.

З цим отець Пристальський повернувся до Косова.

Западав скоро зимовий вечір і холодно було в митрополичій кімнаті. З міста доносилися крики і свисти, там і сям на темних вулицях з'являлися смолоскипи.

– Що в місті? Що з іншими манастирями? – питав митрополит.

В місті рух. Люди кричать, збираються самі відчиняти навстіж манастирі.

Митрополит підніс дрижачі руки до чола.

– Кажуть, що завтра полковник Нечай знову буде робити обшук.

– Але чей же вночі не буде? – спитав Косів.

– Напевно – ні!

– То вночі можна б очистити всі манастирі.

– Це неможливе, владико.

– Чому?

– Бо біля брам кожного манастиря є сторожа з київського полку, щоб охороняти манастирі від юрби людей, які розпалили вогнища і ночують під манастирями. Хто вийшов би тепер із манастиря, мусів би згинути страшною смертю з рук черні.

– Де є той Нечай?

– Певно на квартирі в себе, де і його люди. Казали, що вислав листи до кількох ігуменів із повідомленням про свій приїзд до них завтра.

Митрополит задрижав знову, не знати, чи зі страху, чи з холоду.

– Це ви, отче протодияконе, намовили мене післати Христину в манастир.

Пристальський підвівся з крісла.

– Коли щось не вдасться, то Пристальський завжди винен, відомо. Але це не було діло Пристальського, що стільки збройних поляків є по київських манастирях.

– Що робити? Коли військо і Хмельницький довідаються, що ми переховували стільки поляків, то не буде добре.

– Ой, ні! – похитав головою отець Пристальський.

– Все це Кисіль наробив. Він мене спонукав, він переконав. Треба з Нечаєм говорити.

– З Нечаєм? – здивувався отець Пристальський.

– Чи ви, отче протодияконе, маєте іншу раду?

– Ні. Але як же? їхати владиці до козака?

– Ні. Ви, отче, поїдете і попросите його сюди.

– Я?

Голос отця Пристальського заламався. Це була місія куди тяжча й неприємніша, ніж їзда до Кричевського, тим більше, що отець Пристальський не мав чистого сумління. Його це була у великій мірі вина, що Христя пішла в манастир. Він це знав.

– І я радив би їхати зараз, поки він не піде спати.

– Не міг би хто інший їхати? Хтось, хто його знає? Отець Ґізель?

– Отець Ґізель не поїде.

– Чому?

– Я говорив уже з ним. Він їх приятель. Він казав, що Нечай правий.

– Ось як!

– Ґізель – мудра людина. Шкода, що не такі, як він, тут при мені. Не було б того всього.

– Дякую вам, високопреосвященний.

– Ви, отче протодияконе, радше їдьте вже!

– Що йому сказати?

– Що я хочу його бачити.

– А як не схоче приїхати?

– То тоді спитайте, коли я можу його відвідати.

З тяжким серцем і зо страхом увіходив отець Пристальський до Нечаєвої квартири. На подвір'ї застав багато козаків, які поклопотались його кіньми і його візником, а його самого ввели до малої кімнати. В кімнаті був стіл, стояло кілька стільців; на стіні висіли хрест і дві шаблі. За столом сидів Нечай, пишучи щось.

Коли побачив гостя, підійнявся на ввесь ріст. Отцеві Пристальському мурашки побігли поза шкурою, бо козак був, як гора, високий, широкоплечий. При ньому він сам почував себе малим, нікчемним.

Відізвався козак:

– Це отець Пристальський, що приїхав від отця митрополита до тебе, полковнику.

Вже перші слова Нечая розвіяли страх та привернули отцеві Пристальському певність себе.

– Отець Пристальський? Чув я, чув я. Права рука високопреосвященного владики. Дуже радий вас, панотче, вітати в себе. Дрозде! Дрозде!

Дрозд увійшов у тій самій хвилині, несучи на великому підносі різнородні напитки та закуски. Виглядало, наче б він уже ждав з усім тим під дверима.

Просимо вашу милість – говорив далі Нечай – сідати й загрітися трохи після їзди, бо мороз бере щораз дужчий. Дрозде, подбай також, щоб візник всечеснішого отця теж мав щось з'їсти та чим загрітися. Від чого ви, пан-отче, хотіли б зачати? Горілка, мед, чи вино? Надворі зимно, може б горілка була найліпша? Вона в мене запікана та заправлена. Бачите, мій Дрозд – майстер від усього.

Дрозд витріщив очі та розширив уже уста, але схаменувся й не сказав ані слова.

– То може зачнемо від горілки? – спитав отець Пристальський, потираючи руки.

– Дрозде, наливай!

Дрозд став обережно наливати до дерев’яних кубків.

Нечай підніс чарку.

– На ваше здоров’я!

Отець Пристальський ковтнув горілку, рішив, що добра, і так вирішив свою власну майбутність.

– Я казав вам, отче. А тепер закусимо, чи повторимо?

– Як то кажуть? По першій не дишуть.

– Дрозде, наливай!

– На здоров’я!

Отець Пристальський не звертав уваги, що Нечай робить із своїм напитком. Коли б був стежив, був би помітив, що Нечай не дуже то сумлінно дотримує йому товариства. Для нього ж самого по цілоденному напруженні, страху, їздах, холоді горілка була, наче бальзам на рану. Отець Пристальський підбадьорився, думка почала працювати краще, кров кружляла живіше. Він поглянув на Нечая, затер руки, перехилився в бік полковника і, підносячи палець угору, промовив:

– А по другій не закушують.

– На здоров’я!

– Дай, Боже. Я до тебе, полковнику, від владики. Владика...

– А може б тепер чим закусити? – перервав йому Нечай. – Тут є добра вуджена риба, тут правдива чернігівська ковбаса з часником, тут київська ковбаса. Вибачайте, панотче, що нічого іншого нема, але що ж, чоловік сам, як палець, життя тверде, вояцьке. Годі! А що, добра ковбаса? Милости просимо, не гордіть, панотче. Вип’ємо?

– Дай, Боже, здоров’я! – відповів отець Пристальський, вихиляючи нову чарку.

Горілка вже почала розбирати його, вдарила до голови, розв’язала язик і він, забуваючи про свою місію, зачав говорити, що йому на язик прийшло.

– Ти, пане Нечаю, незвичайна людина. Не розумію, що вони всі мають проти тебе. Але панна Христина ще не монахиня, ще не черничка, вона ще могла б вийти з манастиря, коли захотіла б. Від неї це залежить.

– Від неї? А в котрім манастирі вона?

– В Панянськім Печерськім.

– Я так і думав.

– Нічого. Завтра поїду та з нею поговорю.

– Не знаю тільки, чи завтра буде безпечно туди їхати.

– Чому?

– Бо на завтра там обшук заповіджений.

Руки отця Пристальського задрижали і він повторив:

– На завтра...

Тепер пригадав собі бідолашний протодиякон, із чим його післали до Нечая.

– Владика просив... – почав, але Нечай перервав йому знову:

– Щоб я приїхав до нього, правда? Гаразд. Поїдемо. Ось іще по чарці на дорогу.

Отець Пристальський наново віджив, бо все складалося так гладко, що гладше й не могло. Вихилив чарку, поправив бороду та глянув із подивом на Нечая.

– Пане Нечаю, владика не любить пиянства і гостро карає за це. Я хотів би ще чарочку вихилити з тобою за спільну дружбу.

Нечай підвівся. На устах мав усмішку, але сірі його очі були холодні, як січень надворі. Нахилився над Пристальським.

– На дружбу, панотче, треба заслужити. Чим же ви заслужили? Тим, що вислали Христю в манастир?

Пристальський мовчки видивився на Нечая, вирячивши очі. Горілка била йому в голову щораз більше, все пішло ходором і давніший страх повернувся. Встав із крісла, але світ йому закрутився ще більше, так, що мусів спертися на стіл.

– Але тепер, пане Нечаю, я заслужу на дружбу.

– Побачимо – засміявся Нечай. – Хто зна, може вже запізно. Дрозде!

Дрозд увійшов.

– Мої санки готові?

– Готові, полковнику.

– А тамті?

– Візник упився так, що світу Божого не бачив. Ми відіслали його й коні додому.

– Гаразд. Поможи отцеві надягти шубу.

На холодному повітрі отцеві Пристальському стало значно гірше; він мало пам’ятав, що з ним твориться, куди вони їдуть. Коли висіли з саней, два козаки мусіли вести його по сходах, при чому він постійно повторював іще різні нісенітниці про дружбу і приязнь.

Так увійшли обидва до митрополичої кімнати.

Нечай пустив наперед отця Пристальського, а сам поступав поволі за ним, держачи в руках шапку та злегка побрязкуючи шаблею.

Митрополит підвівся. Коли побачив, у якому стані отець Пристальський, затрусився і зблід.

– Високоппп-реосвященний! Ось тут є пан Нечай, що я при-и-и-віз. Він...

Але митрополит кликнув на своїх:

– Візьміть отця Пристальського, покладіть у гостинній кімнаті та залишіть мене з полковником.

Як залишились обидва самі в кімнаті, митрополит підніс очі на Нечая.

– Цього сорому міг ти мені заощадити, полковнику. Я й так маю доволі турбот.

Очі Нечая були холодні, як сталь.

– Чи моя в тому вина?

– Чого ти хочеш?

– Я не прийшов сюди тому, що я щось хочу. Це ви, владико, хотіли мене бачити.

– Я хочу, щоб ти занехав обшуків манастирів.

– Це вже неможливе, владико. Як ми цього не зробимо, то зробить це чернь і тоді буде куди гірше.

– Чернь можна розігнати.

– Чернь, владико – наші люди. Ми проти неї не підемо. І що люди говорили б, якби ми так лишили озброєних ляхів за нашими плечима?

– Але жінки, діти...

– Київський полк готовить для них житла й харчі.

– Чому тоді не веде цього Кричевський, що київським полковником, тільки ти?

Нечай здвигнув раменами.

– Як вам, владико, відомо, Кричевський сам недавно перейшов до нас. Тим то йому не було б це зручно. Подруге, як київський полковник він може частіше мати діло з владикою. Тому гетьман рішив доручити це мені. Потретє, я хотів цього.

– Знаю. Ти вчився в київській колегії?

– Так.

– Отець ректор Ґізель про тебе дуже добре говорить.

– Тому отець Ґізель у манастирі, натомість отець Пристальський – права рука владики.

– Був. Уже не буде.

– Кому буде з того кривда?

– Піде на село.

– Прошу дати мені його, владико. В Тульчині священика немає, в інших містечках та селах також. Князь Вишневецький багатьох замучив минулого року. Отець Пристальський буде мати курей та качок більше, ніж зможе з'їсти.

– Не зробиш йому кривди?

– Бог із ним, владико. Не хочу я його кривди.

– То нехай їде в Тульчин, в Немирів, чи де йому місце призначиш, коли так. Даси йому підводу?

– Дам і поможу.

– Так кажеш, що обшуків манастирів ти не можеш спинити?

– Ні, владико. Але...

– Але що?

– Але вийшло ще щось інше. Як із тим буде, годі ще знати.

– Що таке?

– Чернь стала сьогодні ввечорі шукати по заможніших домах за шляхтою.

Митрополит поблід.

– Кажуть, що познаходили поляків і повели до Дніпра. Ті, що попадуть у мої руки, будуть безпечні за життя, але тамті пропали.

Митрополит повернувся, став перед різьбленим хрестом, що стояв між двома свічками на малім столику. Мовчав довго, може в думках молився, але устами не рухав. По хвилині такої мовчанки глянув на Нечая.