Текст книги "Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 2"

Автор книги: Юліан Радзикевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 17 страниц)

Полковниця

Вже на яблунях достигали спасівки, поля вже покрилися густо стернями, а на заході все ще гриміли гармати, йшли жорстокі, криваві бої. Поля Галичини спливали кров'ю. Київ із запертим віддихом стежив за подіями в Галичині, за облогою Збаража, за рухами польського короля Яна Казимира і стрепенувся ввесь, коли знечев’я понеслася чутка, що князь Радивил, за намовою короля, вибрав війну замість миру та з усім литовським військом наближався вздовж Дніпра до серця України, до Києва.

На рятунок столиці рушив із-під Збаража полковник Кричевський, загортаючи по дорозі всі залоги міст і містечок. Як голодний вовк на ловах, перескочив він через Прип’ять коло Мозиря та з легкою кіннотою, гострими шаблями й нечуваною відвагою заступив дорогу грізним наємним військам литовського гетьмана під Лоєвом.

Поліг полковник Кричевський, лягло багато найкращого товариства лицарською смертю на лоївських полях, але скривавлена литовська армія, неначе обезсилена дика потвора, прилягла на місці, облизуючи свої рани, не маючи сили рушитися ні вперед, ні взад, обхоплена з усіх сторін вогнем повстання, знеможена, виснажена, нездатна до бою.

Відідхнули кияни, коли небезпека литовського наїзду минула, гірко оплакуючи смерть своєго полковника й усіх тих, що згинули разом із ним. По церквах били дзвони. Духовенство заносило молитви й за тих, що впали в бою, й у подяку за те, що Бог всемогучою рукою спинив голодні литовські загони, й за успіх козацької зброї в Галичині.

Доходили вістки, що поляки в Збаражі бороняться розпачливо, що гетьман замкнув ціле польське військо, неначе кліщами, які затискав поволі, ступнево. В цих кліщах корчилася польська сила, маліло вороже військо. Голод почав зазирати до темних нор і ям, що їх викопали собі бутні колись польські шляхтичі, щоб укритися перед очима козацьких стрільців. Усякому ставало ясно, що Збараж упаде, коли не за день, то за два, за тиждень, але все одно рятунку для нього немає.

Аж ось прийшла нова вістка. Така несподівана, раптова, нагла, але така радісна, соняшна, що всім віддих відняла.

Люди вірити не хотіли.

– Королівське військо розгромлене!

– Військо, що йшло на рятунок Збаража.

– Король в облозі під Зборовом!

Але заки дзвони перестали радісно дзвонити по київських дзвіницях, заки люди могли зловити віддих, охолонути після перших вражень, прийшла нова вістка про ганебну зраду хана, про Зборівську угоду, про кінець війни.

Внезабарі після цього на хутір тітки Ганни приїхав гурт козаків із Дроздом на чолі, щоб забрати полковницю Христину на нове посілля до брацлавського замку, на спільне пожиття з її Данилом.

Її батьки повернулися до Загір'я. Але Олешич мало перебував тепер дома, бо постійно був зайнятий доставок) пороху для залог у містечках на просторах брацлавського і вінницького полків, невпинно згадуючи Адама.

А Христя не раз дивувалася, що її Данило, який ізріс серед брязкоту зброї та звик до твердого січового й вояцького життя, вмів знайти стільки ніжнорадісних струн у своєму серці, вмів дати їй стільки рідного, доброго, тихого тепла, стільки щастя й кохання.

Хоча кохала його вже здавна, почула тепер, що це кохання опанувало тепер усю її істоту, полонило і зв'язало на добро й на зло, на радість і на смуток, на життя і на смерть.

– Пам'ятай, Даниле, й уважай на себе – говорила нераз, – бо я живу тільки тобою. Пам'ятай це, Даниле. Не було б мені життя без тебе.

Цікавилась усім, що діялося в полку. Ще заки свіжий сніг покрив пориті окопами бойовища під Збаражем і Зборовом, прийшла хвилина, що вона заволоділа серцями цілого полку.

Зборівська угода не задовольнила людей. Поворот панів в Україну лякав населення, приводив до розрухів і кривавих розправ і відплат, бо незабаром показалося, що всі, яких не міг охопити козацький реєстр, мали перейти назад у підданство давніх панів.

Спершу люди уважно приглядалися, спостерігали й мовчали. Потім почали говорити і скоро після того наново полилася кров.

Перший почав діло пімсти князь Корецький, той самий, що під Корсунем залишив своїх товаришів, рятуючись утечею ще перед тим, заки прийшло до битви. Пильно став вишукувати учасників повстання і немилосердно з ними розправлявся.

За його прикладом пішли й інші пани. Нарід почав утікати під опікунчі крила Нечая. Це дуже не подобалось панам. Не знаючи певно, якої думки є сам гетьман Хмельницький, постановили діяти на власну руку. Зібрали поверх три тисячі кінноти й рушили в напрямі на Брацлав. Але біля Красного наткнулись на краснянську і станиславівську сотні, які разом із повстанцями заманили польський відділ у засідку й вирубали його так, що мало хто з життям утік.

Тоді, не зважаючи на нагадування короля, звернулися до воєводи Кисіля по пораду.

Кисіль утішився тією подією так, немов і ждав на неї. Найперше вислав до гетьмана Хмельницького листа, в якому писав, що Нечай задумує зробити себе другим гетьманом і домагався скарати його за зраду на горло. Але що не був певний, як гетьман прийме його вістку, рішив вислати свого брата, новгород-сіверського хорунжого і черкаського старосту Миколу Кисіля до Нечая з повідомленням, що гетьман хоче покарати його смертю за бунт проти себе. Таким чином задумав кинути зерно незгоди між гетьманом і його найліпшим полковником.

На вістку про приїзд Миколи Кисіля до Нечая майдан коло церкви наповнився вщерть людьми, бо люди хотіли знати, з чим черкаський староста приїхав. Нечай заявив Кисілеві, що буде говорити з ним на майдані, так, щоб увесь нарід міг чути. Нерадо згодився на це пан Микола Кисіль.

Був він дуже подібний до свого брата, воєводи, тільки бракувало йому тієї гнучкости та проворности, що винесли Адама аж на крісло сенатора.

Коли Кисіль побачив перед собою таку незліченну кількість народу, завагався, не знав, що робити й допитливо глянув на Нечая.

– Добре! – сказав Нечай, немов відповідаючи на питання, і підніс руку вгору.

Юрба втихла.

– До нас – почав Нечай – приїхав оце брат пана київського воєводи Кисіля і хоче до вас говорити. Я думаю, панове браття, що ви всі радо послухаєте, що він стане вам казати.

В юрбі почулися знову вигуки та крики, але Нечай підніс руку і юрба замовкла.

Але пан Микола Кисіль не був людиною, що вміє говорити до народу. Переступав із ноги на ногу, затинався і плів про поворот до рідних сіл, про послух панам, про королівські гарантії, що нікому жадна кривда не станеться.

Дальше говорити не міг, бо на майдані повстав такий крик, що люди самі себе не чули.

Нечай побачив, що з промови Кисіля нічого не вийде, й підніс руку, щоб утихомирити юрбу.

Аж ось появився біля нього їздець та випалив із пістоля.

З крайнім здивуванням Нечай побачив, що при ньому на коні Христя з пістолем у руці, із якого ще димилося димом.

– Люди! – почув її срібний голос.

Юрба, не менше здивована, втихла.

– Люди! – повторила Христя. – Доки ми живемо, не дозволимо, щоб пани знову над вами збиткувалися. Заспокійтесь! У Брацлавщину пани не повернуться!

– Слава! Слава!

– Слава нашій полковниці!

Від'їхав Микола Кисіль із тим, із чим і приїхав. До свого брата та й до інших повіз тільки свою власну думку, що між козацькими полковниками нема більшого бунтаря, як Нечай та що його жінка під'юджує його до цього, бажаючи сама стати гетьманшею.

Зате ж Христя була на устах і в серцях у кожного з тієї багатотисячної юрби.

– Це наша полковниця! – говорили люди з близьких і далеких околиць.

Тим часом наспівало гостре непорозуміння між гетьманською квартирою і Нечаєм. До розриву Нечай не хотів допустити, хоч одночасно не бажав відмовити помічної руки повним розпачу й доведеним до крайности селянам.

Уганяли гінці від гетьмана до Нечая і від Нечая до гетьмана, сам Нечай їздив у Чигирин, але все це справи не розв’язало.

Брацлавщина, Поділля, Галичина, Волинь щораз частіше, щораз настирливіше витягали руки по поміч. Польські пани, головно Вишневецький і Кисіль, які погодилися вже були з собою, підняли крик і наполягали, щоб гетьман покарав Нечая на горло за зраду. Хоча гетьман і Нечай докладали всіх зусиль, щоб непорозуміння залагодити, їхні дороги почали розходитися, бо гетьман був за точним додержанням усіх постанов Зборівської угоди.

Христя бачила це і тривога вдиралася в її душу. Шукала ради у свого батька, але не знайшла. Батько казав їй, що немає чого боятися, бо правда по боці Данила. Була угода, щоб підданих пани не карали, щоб із військовими частинами до своїх дібр не прибували та щоб приїздили тільки шляхтичі православної віри. Говорив їй дальше, що поляки й так самі не думають додержуватися точок угоди: православну віру переслідують так, як і досі, отже немає чого лякатися.

Але вона знала, що так не є. Вона знала й відчувала, що гетьман кривим оком дивиться на зростаючу силу й славу Нечая.

Довгий час ждала старого Климовського. Але цей перебував при гетьмані, потім їздив у Київ і Трахтемирів, де був найдавніший козацький шпиталь, і кінець-кінцем, як їй доповіли, поїхав із послом Мужилівським у Москву.

Тяжкі, непевні тижні минали. Громи, здавалося, відзивались з усіх кутків неба і землі. Гетьман, ніби для наладнання відносин, присилав у Брацлав найближчих собі людей. Так ото приїхав Тиміш Хмельниченко, кремезний, уродливий, але мовчазний, невгамовний ні в радості, ні в гніві парень, що якийсь час перебував на дворі семигородського князя Ракочія. Потім приїздила Степанида з Іваном Нечаєм, привозячи з собою наймолодшого Хмельниченка, Юрася.

Христя гостила, годила, ходила коло них, але все таки питання стояло нерозв'язане й дальше.

Селянські маси були такі ж ворожі всяким угодам, як і раніше, сотні брацлавського полку такі ж численні, як і колись.

Коли Христя спитала Івана Нечая, що він думає, цей ударив кулаком об стіл.

– Ти знаєш, що Кисіль писав до гетьмана? – запитав, глядячи Христі в очі. – Що Данило хоче бути гетьманом сам. Я б того Кисіля на гілляку потягнув – от що! Все лихо від нього!

Однак це також не помогло Христі багато.

Рішилася написати листа до митрополита Косова.

В листі описала докладно положення, запевняючи митрополита, що Данило ніколи не думав робитися другим гетьманом, що він завжди готовий схилити голову перед гетьманською булавою, але що він ніяк не може не заступитися за тими тисячами селян, що збіглися до нього на рятунок. У цьому листі навела слова самого гетьмана, який сказав був: "Чернь, то наша права рука" й заявив, що проти неї він не виступить.

Митрополит, який щиро тепер стояв за Христею й Нечаєм, скоро зв’язався з гетьманом і повідомив про це Христю. Чи посередництво Косова помогло щонебудь, ніхто не міг збагнути, бо за той час зайшли нові події, які відвернули увагу від селянського руху на Поділлі та в Брацлавщині.

Закінчилися багаті жнива 1650 року. Тільки овочі ждали ще при дорогах, по межах і по садках, щоб їх зібрати. На широких полях щораз більше показувалося плугів, що краяли стерні під новий посів.

Одного вечора, коли завжди уважливий, обережний і чуйний Нечай повертався в товаристві старшин із перегляду сотень до Брацлава, застав на замковім подвір’ї багато коней та козаків.

– Хто це міг приїхати? – дивувався Кривенко.

– Гей, Охриме, – кликнув Нечай до козака, що мав нагляд над його конюшнею – кого то Бог послав?

– Генеральний осавул жде тебе, полковнику.

Нечай зіскочив із коня, глянув на товаришів і пробував усміхнутись.

– Чим це пахне, панове?

– Нічим добрим – похитав головою Кривенко.

– Побачимо – відповів Нечай, передаючи кінські поводи джурі. – Ходімо!

Але як тільки відчинив двері до замкових сіней, почув руки Христі на своїй шиї і схвильований, радісний, щасливий її голос:

– Даниле! Даниле! Все гаразд! Усе добре! Бог ласкав! Даниле, яка я щаслива! Панове! Заходьте, прошу, пан Лисовець є у нас. Із новинами! Ох, Даниле, Даниле! – та знову припала до його грудей.

Нечай засміявся. Обійняв дружину за стан та разом із старшинами увійшов у світлицю.

Зараз у дверях зустрів Демка Лисівця, що в широкій усмішці відслонив свої білі зуби.

Лисовець простяг найперше руку Данилові, потім звітався з іншими й повернувся до Нечая.

– Я до тебе, Даниле.

Нечай засміявся.

– Добре, що не по мене.

Лисовець сягнув до свого випещеного довгого вуса.

– Ні, Даниле, я по тебе не приїхав би. Ми всі при гетьмані знали, що ти прав. Кисіль писав на тебе тільки тому, щоб пімститися. І гетьман знав те, хоча й не хотів про це говорити. Але ти не знаєш, що й король писав те саме.

– Король?

– Король. Вимагав, щоб сповнити Зборівську угоду. Подавав чотири пункти, яких виконання вимагав від гетьмана.

– Які пункти? – запитав Житкевич.

– Перше, щоб відкрити в Україні католицькі костели; друге, щоб козаків вивести з-за лінії; третє, щоб селяни повернулись до панів у належне підданство, і четверте, щоб тебе, Даниле, скарати на горло за зраду.

Христя, що несла збанок із медом, випустила його на кам'яну долівку, так, що він розбився на дрібні кусні. Вона навіть не глянула на черепки, вирячивши очі на Лисівця.

– А що ж на це гетьман? – спитав Нечай.

– До королівського листа гетьман нарікав на тебе не раз, мовляв: через таких, як ти, Зборівської угоди не дасться дотримати. Але коли дістав цього листа, то знаєш, що зробив?.. Подер його на шматки зараз таки при королівськім послі і сказав, що покарає тебе на голову, коли король зітне шиї Вишневецькому, Конецпольському і Чаплинському. З тим посланець і від'їхав.

– Га! Га! – засміявся хтось у гурті.

– Нічого більше посол не говорив? – спитав Нечай.

– Ні. Польські посли, бачиш, тепер і нерадо послують, відколи в минулому році самі полковники посікли пана Смяровського.

– Посла? – кинула питання Христя. – Посла вбили?

– Вбили. На кусні порубали при гетьмані та при інших польських шляхтичах – відповів Лисовець, усміхаючись і глядячи на Христю. – Я думав, що ваша милість чула про це. Данило не розповідав?

Христя глипнула на Нечая, наче з докором, і заперечила головою.

Лисовець ізнову посміхнувся й почав говорити:

– Це, бачите, їмосць пані полковнице, приїздить Смяровський раз, другий, потім третій. Уже на Поділлі йшли бої, вже польські реґіментарі обскочили несподівано, як ті пси, Данила під Межибожем, словом уже війна розгорілася повною силою, а Смяровський завжди ще крутиться коло гетьмана. Люди дивувались, чого він сидить, а гетьман мовчав. Тут і там упало погане слово про нього, але він був, як той мед, солодкий, облесний для кожного. Аж ось однієї днини знявся крик таки на нараді в гетьмана. Прибіг Вешняк, викрикаючи, що Смяровський офірував йому привілей на якусь там слободу. За ним відізвався чи не Пободайло. Задержали Смяровського в шатрі, самі зробили розшуки і знайшли вісімдесят – Лисовець повів поглядом довкруги й повторив іще раз – вісімдесят таких привілеїв на різні слободи, хутори, села з усім: із печатками, з підписами короля, тільки з порожніми віконцями на назвища. Лише назвища треба було вставити і все готове!

Гетьман хотів відіслати Смяровського після того назад, але Богун прискочив із голою шаблею.

– Нехай мені ставиться, гетьмане, коли так. Тоді й відсилай, як схочеш!

– І що гетьман?

Нічого гетьман зробити не міг. Смяровський також побачив, що єдиний для нього рятунок – покласти Богуна.

Ставився отже, але ще скоріше впав. Тоді всі, що там були, не виключаючи й мене, замочили шаблі в його крові, присягаючи разом, що завжди таким способом покараємо зрадників, підкупників і всяку таку нечесть.

– То ваша милість каже, що на тих привілеях були підписи короля?

– Так.

– І той самий король хоче, щоб гетьман покарав за зраду Данила?

– Так.

– І він був ченцем, заки став королем?

– Ченцем, потім кардиналом.

– А коли став королем, узяв жінку свого брата?

– Так. Але це не все.

– Не все?

– Людські язики говорять, що у Варшаві крик тепер. Підканцлер Радзєйовський має молоду жінку, яка завжди з королем.

– Не зрадник же він сам? – питала Христя, водячи розіскреними очима по старшинах. – Не віроломник? Не кривоприсяжник?

У відповідь на слова Христі посипались оклики, повні зневаги для короля, і повні признання та похвали для Христі.

Вона сама, наче засоромилася власної сміливости, відступила вбік і стала приготовляти закуску та напитки, що їх потім джури розносили поміж гостей.

Але ще заки перша чарка обійшла кругом, відізвався Лисівець:

– Даниле! Ти ще й не спитав, чого я оце приїхав до тебе.

Всі насторожились, витягнувши шиї в очікуванні. Христя теж поставила збанок і поглянула на Лисівця.

– Не питав – відповів Нечай, здвигаючи раменами. – Хочеш, сам скажеш.

– Правда, правда, що ти січовик. Отож гетьман хо че, щоб ти зібрав якнайбільше збройного люду й рушив У похід.

– Куди?

– Польський гетьман Потоцький з усім коронним військом підсунувся під Сатанів і тепер підступив аж під Кам’янець Подільський, про що ти напевно знаєш.

– Знаю. І гетьмана про це повідомляв.

– Отож наш гетьман рушив свої полки й наказав збірку в Гумані, про що ти, здається, не знаєш, бо не всі полки були покликані. Сам гетьман також у Гумані. З ним тепер близько сорок тисяч війська і кілька тисяч татарів.

Нечай бистро поглянув на Лисівця.

– На Потоцького?

Лисівець заперечив головою.

– Ні. Ти підеш на Потоцького.

– А гетьман?

– На Волощину.

Нечай закашлявся, поставив чарку на стіл, підвівся із стільця, здивований докраю.

Всі замовкли, всім стало ніяково. Один глядів на одного, немов шукав відповіді.

– Гетьман хоче, щоб ти загородив дорогу Потоцькому й не дав йому напасти на наше військо в час походу – говорив далі Лисовець. – У тебе тепер більше пішого народу, як кінноти, відколи народ став утікати до тебе. Знаємо, що зброї маєш доволі й пороху. Потоцький кіннотою таборів не здобуде. А втім ти йому можеш загородити шлях із другого боку від Дунайців, Смотрича, а то й від Гусятина та Скали

– Якою дорогою гетьман іде?

– На Ямпіль.

– Коли так, то нам треба оточити польські війська кіннотою від півночі, розмістивши піхоту десь між Ушицею й Хотином.

– Так і гетьман думав.

– Коли мені там треба бути?

– Поспішай. Гетьман рушить на Ямпіль за кілька днів. Тобі треба бути там перед тим.

– Сьогодні що, середа? Буде досить, як ми вирушимо в неділю?

– Буде.

– Павле! – Нечай глянув на Кривенка – розсилай, брате, гінців іще сьогодні на ніч до всіх сотень, нехай збираються з усім вирядом під Красним найдалі до суботи.

Кривенко вибіг, беручи з собою декого із старшин. Усі інші присунулися ще ближче до Лисівця, щоб не втратити нічого з розмови, бо кожного з них, не виключаючи й Нечая, вістка про похід на Волощину приголомшувала несподіваною новиною.

Нечай, який усе ще стояв, перевів пальцями обох рук по чуприні й наостанку спитався, немов схопив питання з уст кожного:

– Чого ж гетьманові на Волощину?

Лисовець витягнув свої довгі ноги перед себе й оперся вигідніше об поруччя крісла.

– Це, панове, не тайна вже – почав – що Зборівська угода обманила. Ляхи кажуть, що це через тебе, Даниле, і таких, як ти, ми ж кажемо, що це через панів. Мені здається, що одні і другі праві. Не на те ми кривавились, щоб допустити панів знову до себе; не на те вони билися й хана перетягли на свій бік, щоб зректися своїх маєтків. Тож війна прийде скоро, дай, Боже, щасливіше! Ех, коли б так хан був не зрадив тоді під Зборовом! Обидва польські війська в руках, король, всі пани! Тоді міг би бути справжній мир! Але що ж? Хан сам того злякався. Коли б був мир і ми мали силу, що робили б його татари в Криму без розбою, без ясиру? На нас напасти не посміли б, бо ми були б засильні. На Польщу, на Московщину, на Волощину також не могли б іти, бо мусіли би йти нашими землями. Отож хан цього не схотів, злякався. Хан хоче, щоб ні одні, ні другі не були надто сильні. Тому й зрадив, тому Зборівська угода – це його діло. Але тому вона й удержатись не може. Мусить бути нова війна. Минулого року, коли ми пішли на ляхів, Радивил ударив на нас іззаду. Тільки завдяки очайдушній відвазі Кричевського вдалося його стримати. Істинно, ота людина і все товариство з нею знали, за що вмирають. Тепер доходять нас слухи, що тесть Радивила, господар волоський, також військо готує, полякам угоджає, в їхні ласки старається дістатись, бо навіть про шляхетський індиґенат просить. Що це все значить? А те, що коли ми вдаримо на Польщу, то на наш край посунуть із півночі литовці з зятем, а з полудня волохи з тестем. До цього ми не можемо допустити, панове-браття. Війську це треба пояснити також і то ще перед походом.

Нечай кивнув головою.

– Це ми зробимо, коли тільки самі зрозуміємо, що твориться. Бо, не во гнів тобі, Демку, я не все розумію.

– Що таке?

– Ти кажеш, що Зборівська угода – твір хана. Він не хоче, щоб ми були засильні. І мені здається, що воно так є. Але що тепер буде, коли ми знову рушимо на ляхів? Можемо ми йому вірити тепер, коли минулого року він нам віри не доховав і зрадив?

Лисовець порушився на стільці, притягнув ноги до себе й поклав на коліна руки. Зуби знову заблисли з-під темних вусів.

– Гетьман, Даниле, не дармував. Він ізв’язався з Портою, із Стамбулом. Як знаєш, на султанському троні тепер малий хлопчина і його мати ним проводить. Але великий везир – людина талановита. Доходить до того, що ми маємо перейти в турецьке васальство, так ось, як Крим, Волощина, Молдавія. За те хан дістав приказ від султана помагати нам. Тут уже велика різниця, бо тоді він робив на власну руку і то проти волі султана.

Нечай заперечив головою.

– Хто раз ізрадив, може й удруге. Хто може мати довір’я до зрадника?

– А що ж ти зробив би, Даниле?

– Багато нам татари помогли досі? Тільки об’їли край, пограбували, де могли, а де не могли, то обікрали. Чому нам не змірятися з ляхами самим? Збройного люду в нас доволі, а гетьман – вождь, яких мало було в історії.

Лисовець похитав головою.

– Гей-гей! Молодий ще ти, Даниле, запальний! Чи ти подумав, що тоді, коли ми рушимо на Польщу самі, то нас обскочать, мов ті собаки, Радивил з одного боку, волоський господар із другого, а в незаслонені, відкриті плечі встромить свого ножа кримський хан, який тільки жде на легку здобич? Війська у нас, в Україні не буде, сил не буде. Що тоді станеться?

Нечай умовк.

Забрав голос сотник Зеленський:

– А що Москва? Адже гетьман хоче піти під царську руку за поміч проти ляхів?

Наче тінь перебігла через очі Лисівця.

– Не був я там і сам не бачив. Але люди, які їдуть туди, різні привозять вістки. Мало хто добрі.

– Чому?

– Селяни там у жахливій неволі. Їх там кріпаками звуть. Ціла Московщина закріпачена. Недавно по околицях Москви й по цілому краю перекотилася хвиля повстання проти панів. Найгірше було у Пскові, де, як кажуть, багато крови полилося і ще ллється. Тому то цар завжди ще стоїть осторонь. Добре було б так Польщу нашими руками розвалити, границі держави поширити, але воля, панове товариство, то погане слово, ненависне слово в Москві. Царські бояри, що своїми кріпаками орють, наче робучими волами, воліли би піти з поляками проти нас, до чого їх і польський король, і Кисіль намовляють, але також і бояться того.

– Чому?

– Ми ж тієї самої віри. Пустять своїх холопів сюди, тоді ці побачать, за що ми б’ємось. Словом, бояться власних закріпачених людей.

Зеленський ударився рукою в чоло.

– Тільки тепер мені ясно, чому це так. Такий край багатий, такий родючий, не те, що Московщина, а проситься під руку царя і той не хоче! Цього я не міг зрозуміти!

– Ось воно як!

– Усюди те саме!

– Коли наші їздять туди, до Москви, – говорив дальше Лисовець – тс можуть їхати тільки однією дорогою, ночувати завжди в тих самих заїздах, говорити з тими самими людьми. Скрізь наших людей пильно стережуть, дбають про них, ходять коло них, але не дозволяють стати з кимнебудь на розмову. Ще ні один, що їздив туди, не був у звичайному селі, не балакав із звичайним, простим мужиком. Чому? Легко відповісти. Не хочуть, щоб їхні селяни знали, за що ми б’ємося, не хочуть, щоб вони дізналися, що ми вільні, що панів прогнали та що це є головна причина війни.

Житкевич, полковий писар, людина старша, розумна, з розмахом поставив порожню чарку на стіл.

– Тепер мені ясніше. Тепер і похід на Волощину, то не такий дивогляд, як видавалося спочатку. Старого Лупула можна примусити бути добрим сусідом. За його то поміччю обидва польські гетьмани визволилися з татарської неволі і тепер тільки ждуть, щоб пімститися на нас. Гірко думати про Туреччину, але хто знає, чи це не найліпша дорога? Гетьман знає, що робить. Тож, панове товариство, за волоський похід! Давай, хлопче, меду!

Але замість джури підійшла з підносом Христя й почала наливати кубки. Коли скінчила, Нечай почув її глибокий, шовковий голос і глянув здивований.

Держачи в руках порожній збанок, Христя повернулась до Лисівця.

– Зачували ми, ваша милосте, що в господаря Лупула є ще одна доня, домна Роксанда, кажуть: незвичайної вроди. Коли в нас був гетьманич Тиміш, то згадував, що бачив її на дворі семигородського князя Ракочія. Чи не думав ваша милість, що...?

Але дальші її слова перебили голосний сміх і оклики старшини.

Старий Шпаченко, з сивим вусом і шрамами поораним обличчям, підійшов до неї, сіпнув вуса, вклонився низько й потім, коли гамір ущух, промовив:

– Бог дав нам доброго, славного, хороброго полковника. Але як це сталося, що ми дістали таку полковницю?

Дивлячись на Лисівця, говорив дальше:

– Кожний слухає свого полковника, бо так воно по закону має бути. Але скажіть, де полковниця має такий послух, як у нас? Ану, йдіть і скажіть для спроби, для жарту в якійнебудь сотні, що полковниця Христина наказала те і те, чи сотня не зробить? Зробить, і то скоріше, як ви могли б сподіватися. Ось і тепер. Виправа на Волощину... Ви тут і Радивила згадували, і Москву, і хана, і Туреччину, а про те ніхто й не подумав і не говорив. А ви тільки й подумайте! Коли б так гетьманича Тимоша одружити з Лупулівною, то і наш лівий бік був би безпечний і наш правий бік, від Радивила, бо жінка Радивила рідна сестра Роксанди. Словом: Польща залишилася б сама. Що ви на це кажете, панове товариство? Хто з вас подумав про це? Га?

Христя засоромлена, збентежена, підійшла до Данила, ніби шукаючи охорони для себе в його дужих раменах.

Нечай пригорнув її, підніс чарку вгору і кликнув:

Так отже, панове товариство, за здоров’я нашого гетьмана, за щасливий похід на Волощину та на пана Потоцького!

– Слава гетьманові!

– На погибіль ляхам!

Нараз після того з усіх грудей залунало грімко:

– Слава нашій полковниці!

Христя ще тісніше пригорнулася до Нечая, а Лисовець водив очима по всіх присутніх і усмішка бігала по його білих зубах.