Текст книги "Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 2"

Автор книги: Юліан Радзикевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 17 страниц)

Зловісна правда

– Чого ходиш від вікна до вікна, Христе? – питала мати й водила очима за донькою.

Христя не відповідала.

Мати Христі приїхала з Загір’я, як тільки дізналася, що може сподіватися внука. Приїхала з тією думкою, що її Христя тепер щаслива понад міру. Але швидко помітила, що її щось гнобить, мучить, що в неї Часто сльози на очах і тривога в очах. Після наради з Климовським постановили поговорити з нею.

– Та ж він полковник – продовжувала, не діждавшись відповіді. – У нього багато різних справ. Ти сама те знаєш. На його голові і оборона краю, і військо, і лад у полку, і суди, і тисячі інших справ. Він не може ввесь час при тобі сидіти. Не знаю, чи й воєвода в Брацлаві мав коли стільки справ, що тепер твій Данило. Як тільки зможе, напевно приїде. Не так, пане Климовський?

Климовський, що накладав букові поліна в коминку, поглянув пильно на поліно, яке держав у руці, наче щось замітне знайшов на ньому. Хвилину завагався, кинув поліно на вогонь, стріпав руки й собі глянув на Христю.

– Бував я за ті три роки і в Чигирині, і в Корсуні, і в Білій Церкві, і по тому боці Дніпра. Об’їхав я та відвідав багато полків, поки мене гетьман, його милість, не вислав у Москву. Бачив я, як скрізь кипить життя, як іде праця, як твориться щось зовсім нове. Але такого, як тут, я не бачив ніде.

– Ніжен – далеко від польської лінії, а там куди легше зустрінути пана, як тут. Переяслав – старе козацьке місто, давній козацький полк, але тільки полк, коли ось тут ціла армія. Де то твій чоловік має час на все? Як він може так про все подумати, про все подбати? Адже тут кожне містечко, то справжня твердиня. Хто коли чував про те, щоб сипати вали, копати шанці, укріпляти міста в час найлютішої зими? Коли б інший полковник хотів таке робити, знаєш, що сталося б? Скинули б його з полковника, іншому дали б пірнач і не робили б того всього! А тут? Чи впало хоч одне слово від когонебудь, щоб цього не робити? Чи хтонебудь виступив проти цього? Чи потребував він приказувати, жахати, вживати сили, щоб робота йшла? Ні ... Я певний, що коли б хтонебудь поважився слово проти нього сказати, на шматки його розірвали б. Ось не треба далеко шукати. Богун! Який він славний! Як його люблять! А робота з укріпленням міст узимі не пішла!.. Не пішла... Козаки рішили: буде час на весні, як земля розмерзне. Сам Іван розповідав нам про це, як був тут.

Климовський перервав, подумав, погладив бороду і знову почав:

– Думаєш, Христе, що мені до вподоби припало все, що діється в Чигирині? І в полках?

Старий зморщив чоло і покрутив головою.

– Злітаються пани з усіх сторін чорним гайворонням. Начеб то тихі та смиренні, як ягнята, але кожний їдь за пазухою носить. А свої? Оті наші полковники, сотники, осавули та й інша старшина? Маєтки позабирали, хутори, двори, села. Ридванами їздять. Хоча майже всі – самі з посполитих, на простих посполитих козаків згори дивляться, як ті пани, що їх вони самі недавно прогнали. Чи ти думаєш, Христе, що на те народ воював, щоб замість якогось там пана Миколи Потоцького мати паном якогось Івана Голоту? Що за різниця для людей? Нема... Це вина Виговського. Гетьман Виговському вірить і робить, що цей хоче. Бачиш: у нас цього немає. Кажуть, що твій Данило – багатир. Рахують його нарівні з Хмельницьким. Може. Не знаю. Але знаю, що коли ви маєте скарби, то чесно, шаблею на ворогах добуті. Одначе скажи мені, скільки землі у вас?

– Землі? – здивувалася Христя.

– Землі, маєтків, хуторів, сіл?

Христя, яка ходила по кімнаті, слухаючи, що Климовський говорить, затрималася перед ним, збентежена, і безрадно розвела руками.

– У нас також є хутори: один тут, під Брацлавом, і другий біля Бортників.

– Знаю, знаю, – всміхаючись, говорив Климовський. – Цей хутір ось тут такий, як у кожного майже козака, а другий біля Бортників, де коні годуєте, ще менший. Це й усе. Де ж тут села, де ключі, де маєтки? А що мешкаєте в замку? Це й місце для полковника. Та що тут багато говорити! Чи думаєш, що твого Нечая люди любили б, якби він у пана пошився, вивищав себе понад інших, чи слухали б його! І про тебе те саме можна сказати, Христе. Тебе тут кожний любить і шанує; кожен величається тобою як своєю полковницею, бо ти людина, бо до тебе можна приступити, з тобою поговорити. Ти нікому образливого слова не скажеш, кожного вислухаєш, за кожного заступишся, кожному поможеш у біді та, що найважливіше, кожного зрозумієш. Як це й дивно, але панів побачиш тепер усюди в Україні. В одній тільки Брацлавщині їх нема, хоча вона найближче до поляків і від них найбільше загрожена. Чи я, Христе, знаю?.. Я нічого не знаю. От і все. Певно, що для бідних селян – поворот панів, це страшне лихо. Але ми не самі на світі. Довкола нас є інші народи, інші держави, інші люди. Що ж діється довкола? Що в Польщі – знаємо. Так само дусять польського хлопа, як і нашого, і так само п'ють його кров. Може ще й більше, бо він забув уже й бунтуватися. Литва? Там також польські пани і бідний та темний литовський хлоп. Москва? Боже! Там чи не ще гірше? Не дивниця, що там кипить і нарід буриться. Крим? Те саме. Туреччина? Також баші, мурзи, беї і... раби. Так ось ми, ними оточені з усіх боків, одні – єдині, що хочемо волі, що волю здобули, що проти панів збунтувались, і тому стали для всіх сусідів небезпечними. Так! Так! Якби не та сама православна віра, якби не ті бунти в Пскові, Орелі, під Москвою, давно над нашими головами зависли б, поруч із польськими, також і московські мечі!

Христя піднесла глибокі сині очі на Климовського й повела головою.

– Темна я, як бачу, мов та чорна ніч, бо нічого не розумію.

– Чого не розумієш, Христе?

– Коли в Польщі людям зле і в Московщині ще гірше, то в нас також має бути зле? А що, коли люди побачать, що від панської неволі можна визволитись, і підуть укупі з нами?

– В тому саме, Христе, й діло! Тому пани в усіх країнах тримаються разом, тому католицька шляхта в Польщі йде рука в руку з лютераном Радивилом, із православним Лупулом, ба, готова піти навіть із православним царем, чи з турком, щоб тільки здавити бунт. Скрізь пани лякаються, що нарід збунтується, бо скрізь нарід бажає волі. Чому ось три роки вже московський цар не хоче нам дати помочі проти ляхів? Ти знаєш, що в час останньої війни з Москвою поляки зайняли Смоленськ та й інші городи. Була б цареві добра нагода їх відбити. Але він цього не робить. Чому?

Христя згадала, що про це говорив іще восени Лисовець, подумала хвилину й запитала:

– І нема в світі країни, де люди жили б вільно, де не було би панів ані рабства?

Климовський розвів руками.

– В Австрії, в Італії, у Франції посполитий люд стогне в ярмі. По містах легше, бо міста мають свої права. Правда, є одна країна вільна. Маленька вона, високими горами обведена... Звуть її “Вільними Кантонами”... Так що ж. Бачиш, там тільки ліси, скелі, гори, й вічні сніги на них.

Ніхто на ту країну не ласиться, не спокушається, не зазіхає нікому вона не потрібна, тому й вільна. Але коли в наш чорнозем хто ногу встромить і вона йому загрузне в товсте болото, не хоче він тоді вже витягти тієї ноги назад. Може й не годен. Занадто вже оцей чорнозем масний... Так ось наш гетьман, хоч і яку має голову, не знає, на яку ногу ступити. Покластися на власні сили, помочі не шукаючи, чи поступитись і знайти поміч проти ляхів? Не забувай, Христе, також, що край уже виснажений війною, що пошесть скрізь шириться та що не всі такі тверді, як твій Данило. Ой, не всі!

Климовський принишк, глянув на вогонь, підняв грубе букове поліно, щоб поставити його в багаття та задержався, наче б хотів іще щось сказати. Але, видно, роздумався й кинув поліно в червоний жар. Розсипались дрібні іскри на всі боки так, що аж старий вовчур Мурза, який разом із Христею прибув із Загір’я, підвівся з землі. Випростався, потрусив тілом, зідхнув глибоко, поглянув навкруги та, відсунувшись від вогню, поклався знову на землю, з головою на здоровенних передніх лапах, щоб далі пересипати життя.

Друге і третє поліно полетіло за першим у вогонь.

Але Климовський, потонувши в думках, мабуть не знав, що робить, бо коли знечев’я почув доторк руки на своєму рамені, стрепенувся, немов зі сну пробудився, підніс очі і тільки тоді побачив, що Христя сидить біля нього на лавці та дивиться йому просто у вічі.

– Ви такі розумні, пане Климовський! Стільки знаєте! Скажете мені правду, як я вас про щось запитаю?

– Завжди правду говорив я тобі, Христе.

– Знаю. І тепер?

– І тепер скажу.

Христя поклала свої руки собі на горло.

– Що сталося в Чигирині?

– Ти про Кобилецького?

– Про Кобилепького я знаю.

– Так про що?

– Шось сталося в Чигирині, бо з того часу Данило не той стяв. Я хочу знати, що?

– Він тобі нічого не казав?

– Ні.

– Про розмову з гетьманом не говорив?

Христя заперечила головою.

– Гм... Видно не хотів тебе без потреби лякати. Отож не погодилися вони з гетьманом. Чого іншого хотів твій Данило, чого іншого вимагав від нього гетьман. Так ось Данило тепер сипле вали серед лютого морозу, укріпляє міста, бо так гетьман хоче. Але сама ти знаєш, Христе, який він тепер став грізний та суворий. їздить від сотні до сотні, від міста до міста, ніби жене його щось. Не має спокою в душі.

– Чого гетьман хоче?

– Щоб Нечай обсадив міста і мав пильне око на коронне військо.

Христя глянула на Климовського, не розуміючи.

– ?

– Розумієш?

– Адже він і пильне око має на поляків, і вали сипле і сотні ставить.

– Так – притакнув Климовський. – Словом: робить, що гетьман наказав, і більше, бо гетьман і не сподівався, щоб він так серед зими зміг укріпити міста.

– Чого ж . . . Чого ж хоче Данило?

– Каже, що такого широкого простору ні одним, ні двома полками не зможе оборонити. Він хотів рушити на поляків і заскочити їх так, як вони його задумували заскочити.

– А гетьман?

– Гетьман про це не хоче й чути.

– Чому?

Климовський розвів руками.

– Нова війна... Татари непевні... Чи я врешті знаю?

– То значить: Данило не має надії оборонитися?

Климовський поглянув на Христю, не відповідаючи.

– Що ж йому тоді залишається? Відступити з полком під Гумань?

Климовський відповів тільки після довшої хвилини міркування.

– Не думаю, щоб Данило схотів відступати. Це значило б, що вся його праця пішла марно, всі його зусилля, ввесь його труд. Він людей не залишить. Вони це знають і кажуть: “Ні, наш полковник нас не покине, не лишить нас на поталу полякам та шляхті.”

По хвилинній перерві хитнув головою. – Ні, Христе. Я не думаю, що Данилові багато залишилося, до вибору... Так. Ось уся правда, Христе! – докінчив різко і вмовк.

Христя встала і поволі підійшла до вікна. Гляділа на білий сніг, що покрив брацлавські поля, на ліси, що темніли на тлі засніжених піль, на недавно висипані вали, що їх свіжий сніг уже встиг притрусити, на дахи будинків, що тулилися до себе, немов гріли один одного, та на прикриті плахтами гармати, що стояли на замку, готові кожної хвилини рвати вогнем і залізом.

Смуток обхопив її, жаль стиснув за серце, в очах закрутилися сльози.

Пригадала собі свої власні слова, що панів вони у Брацлавщину не допустять, зрозуміла, що їм тут жити, або вмирати та що іншого виходу немає.

– Чому він мені цього всього не сказав? – вихопилось в неї питання, не знати, чи до Климовського, чи до матері.

– Не хотів тебе тривожити.

– Тепер хоче, щоб я до тітки Ганни в Київ їхала. А я думала... О, Боже! А я думала, що він не хоче мене мати при собі.

І з гіркими сльозами вибігла з кімнати.

Бурсаки

– Я, Даниле, не поїду ні в Київ, ні кудинебудь інде від тебе. Моє місце тут при тобі. Знаєш?

Нечай водив за нею очима. Такою вродливою, такою ясною, такою рідною вона ніколи не видавалась йому, як тепер.

– Я стільки наплакалася – почала знову, сідаючи йому на коліна й обіймаючи обома руками його за шию. – Я думала, що розлюбив, що другу знайшов. Я була така нещасна, а ти слова не сказав на розраду, а ти в Київ мене висилав.

Нечай пригорнув дружину до себе. Віддавна не було йому так легко на душі. Наче хмари розвіялись, наче синє й чисте небо всміхнулося, наче сонце в душу ввійшло.

– Христе! Моя ти Христе!

– Чи не краще було мені це все від тебе почути? Ти поганче якийсь, ти турку!

Заблисли в усмішці його зуби, наче вовчі.

– Який же я турок, коли тільки тебе одну маю й тебе одну тільки кохаю? І кохаю так дуже; що своє життя віддав би за тебе, що хотів би тебе від усякої негоди охоронити, своїм життям за твоє кохання заплатити. А ти любиш мене? Любиш, Христе?

– Більше, ніж когонебудь на світі. З тобою, Даниле, хочу жити й умирати. З тобою для мене сонце і світло, без тебе ніч і темрява. Буду могти їздити з тобою?

Обняв її, стиснув у своїх раменах, устами припав до її уст. Як віддиху йому не стало, вона знову повторила:

– Даниле, буду?

– Будеш, єдина.

– Куди ти, туди й я?

– Згода.

– І у Красно? І під Бар?

– Там, де будуть більші частини. На роз’їзди тебе не пущу.

– Даниле!

– Ні.

– А ти сам мусиш їздити на роз’їзди? Маєш на це людей! Тебе треба там, де цілий полк є.

– Часом і мені треба поїхати, Христе. Ось бачиш, як було з Кисілем. Адже тоді мені його сама доля дала в руки. Заплатив я їм обом і за Лугая, і за Кобилецького, і за те, що до гетьмана на мене писали, всяке вигадуючи.

– Але все таки, якби я була з тобою, була б не дозволила повісити того бідного вахмістра, що за гріхи Кисіля заплатив своїм життям.

– Мав він і своїх гріхів доволі для гілляки. Я, Христе, добре випитав одного драгуна, заки рішився повісити його Не одного нашого він повісив. І Губача повісив власними руками, і на мене кинувся з шаблею. Я ж його й так міг зарубати. Дужий також був би живий не вийшов із його рук. На добрий лад, я повинен був увесь відділ Кисіля вирубати, нікого не залишаючи живим, так, як це роблять ляхи. Але тоді Потоцький мав би виправдану причину до скарг... За Губача все ж таки хтось мусів заплатити.

– Вахмістер?

– Заплатили обидва: і вахмістер і Кисіль.

– Кисіль?

– Світ йому там клином зійшовся. Ні в кут йому тепер, ні в двері.

– Сам собі того бажав.

Нечай здвигнув плечима.

– Не я шукав його. Він мене шукав. І.. . знайшов.

На замковому подвір'ї знявся гамір. Залунали голоси, сміхи.

Нечай став прислухатися.

Христя зіскочила й підбігла до вікна.

– Якісь люди. Здається: хтось чужий.

Тим часом гурт людей увійшов до великої світлиці замку, де звичайно відбувалися старшинські наради, суди, де то й гетьмана приймали та його почот, коли повертався з успішного волоського походу, і де звикли сходитися козаки, щоб поговорити з Нечаєм, чи послухати новин.

Коли Нечай і Христя увійшли до світлиці, побачили, що серед гурту старшин та козаків стояли два козаки, які захопили всю їх увагу. Один із них був високий, тонкий, із довгою, тонкою шиєю, горбатим носом, ясним волоссям і довгими передніми зубами, які раз-у-раз виставали з-поза тонких блідих уст. Його неймовірно тонкий стан охоплював широкий, багатий пояс. Одягнений був цей довгорукий і довгоногий юнак у легку, полинялу, подерту свитку і такі ж подерті шаравари. Чоботи, обв'язані шнурами, були хіба старші віком від самого козака, який не міг мати більше, як двадцять – двадцять два роки життя. В руках держав він турецький самопал, вибиваний бляшками та іншими оздобами. Очі його бігали невпинно з одного місця на друге, нотуючи все і всіх.

Другий, тихіший і спокійніший, стояв у тіні першого. Нижчий ростом, такого самого віку, круглоголовий, із чорними очима і чорним вусиком, привик, видно, до того, що його товариш говорив за себе і за нього, тому й тепер стояв спокійно, спершися на довженну й тяжку рапіру та держачи тяжку рушницю в руках.

Сотник Пошивайло, що побачив Нечая і Христю, підійшов до них і, поблискуючи веселими, чорними очима, вказав на новоприбулих.

– Хотіли тебе бачити, полковнику.

Нечай іще раз кинув погляд на обох юнаків і спитав:

– Хто вони?

– Не знаю. Мій роз’їзд захопив їх коло Рогізної, як переходили Бог.

Нечай звернувся до юнаків:

– Хто ви?

Худий, довгоногий підійшов до Нечая.

Не відповідаючи на питання, оглянув його, перевів погляд на Христю і звернувся до свого товариша.

– Так оце й полковник Нечай... А це либонь сама полковниця. Коли так, то чолом б’ють бідні бурсаки, яким отець ректор стільки про вас глаголал. Ти, Петре, якоже младенец єси зіло цнотливий і крови благородної, дивись і пригадай собі, що то отець ректор про пана Нечая розказивал.

Петро розставив широко короткі, грубі ноги, підніс брови вгору, так, що чоло вкрилося морщинами під рівно, до горшка стриженою чуприною, подумав хвилину, потім сягнув своєю витертою шапкою до землі і промовив глибоким басом:

– Чолом тобі, пане полковнику, і тобі, достойна полковнице, від Петра Криницького з Криниці, спудея могилянського.

Нечай, сміючись уголос, простяг руку Криницькому.

– Могилянські братчики? З колегії? Вітаємо.

Той, не хапаючись, стиснув Нечаєві руку, вклонився ще раз і тоді вказав пальцем на свого товариша.

– А це є...

– Е-е! Братчику! Ізволь і зажди, ібо моя терпеливість finita est. Чи я то вашмосць просив за мене говорити? Бог Сотворитель, іже усе создал і всім управляєт, злюбив мене видно більше від тебе, мені розум до голови даючи, замість оної січки, якою твоя голова вся ісполненна єсть. Отож, пане полковнику, добродію і благодітелю наш милостивий, ознаймую тобі, яко пред тобою стоїть не хто інший, а сам Григорій Кульчицький із Самбора, міста старожитного і такого слинного, єже не обрітається на всій нашій славній Русі, якоже там народився на ввесь світ християнський славний гетьман Війська Запорізького, Петро Конашевич, Сагайдачним на Січі прозваний.

“...Слушне о том гетьмані кождий

держат може,

Же бил правий гетьман, дай му вічний покой, Боже”.

Нечай подав і йому руку, сміючись.

– Яка ж то фортуна вас, панове, в наші сторони завела?

– Яко же фортуна жіночого роду єсть, прето непостоянна і химерна звикла бути, – тут глянув на Христю, почервонів, уклонився їй глибоко, – не ображаючи її милости, пані полковниці, которая невістою зацною, славною, богобоязною і статечною бути славиться.

Але Нечай очікував видно іншої відповіді, бо запитливо дивився на бурсака, наче ждав на пояснення.

Цей не зволікав довго і знову став говорити, сходячи щораз більше з високого бурсацького стилю на звичайну, зрозумілу мову.

– Далека дорога з Києва до Брацлава, звлаща, когда треба їхати через Чигирин. Мали ми коні колись. Так що ж. Мого коня вовки з'їли і треба було йти пішки, бо не було за що другого купити.

– Як то? – перебив Пошивайло. – Адже у вас ні одного коня не було, як мої люди вас знайшли! Чи й другого коня вовки з'їли?

– Що варт був один кінь для таких двох шляхетно народжених младенців? Не міг же я, Григорій Кульчицький, іти пішки, коли якийсь там Петро Криницький на коні собі їздить, а мені не дозволяє.

– Бо твого коня вовки не з'їли! В шинку пропив! Так!

– Яка різниця, Петре? Яка різниця?.. Ті, що взяли його, то також вовки, але в людській шкурі, бо хіба чесний і богобоязний муж забере єдиного коня в тебе? В дорозі? Взимі? Тому то й proverbium erat у старих римлян, же "homo homini lupus". Я тому не винен, що в устах вашмосці латина завжди була ламана й до голови ніяк не лізла, хоч її там березовими прутами наше начальство запхати хотіло...

– Так що сталося з другим конем? – спитав, усе ще сміючись, Нечай, який колись був бурсаком, і живо прислухався до розмови цих двох юнаків.

Кульчицький розвів своїми довгими руками.

– Рішили ми, ваша милосте, же amicitia є дорожча, ніж кінь.

– І продали його?

Кульчицький сумно заперечив рухом голови, а Криницький зідхнув важко та завернув очима, наче справжній мученик.

– Ні, полковнику, бо продати єдиного коня то так, як продати amicitiam veram, яка нас стільки років разом держала.

– Дарували комусь?

Обидва заперечили.

– Програли в кості?

– Ні, полковнику. Як можна програти останню поміч у дорозі, останнього коня, самим гетьманом, його милістю, нам дарованого?

– Так що з ним сталося? – спитав Нечай, немов то не знаючи, яка буде відповідь.

– Нас такий жаль пройняв, що мусимо з ним розстатися, що день і ніч ми плакали, коли на нього гляділи. От тоді то шинкар, бачачи нашу гризоту і з природи чоловіком м’яким і на людські страждання чулим бувши, дав нам горілки за нього, жеби ми в своїй біді та потребі мали чим потішитись.

– Ось воно як! То значить, ви його пропили!

– От тоді то, – схлипнув Кульчицький – як ми зрозуміли, що коня нашого вже нема, старалися ми горілкою смуток і жаль розігнати. Але що ж? Скоро й горілки не стало, так, що нічого нам не залишилося, тільки чоботи свої за отакі нужденної кондиції личаки заміняти і шати наші дорогії віддати та самими найгіршими свитками, що їх шинкар мав, контентуватись.

Але Пошивайло, що розсміяними очима водив по присутніх, не вдержав:

– Коли ви не хотіли останнього коня продавати, чого ж ви так плакали, дивлячись на нього? Та ж...

Але Кульчицький не дав йому докінчити.

– Як нам було не плакати? Він ніс нас, бідолашний, цілу дорогу від самого Чигирина. Без нього ми залишились, аки ті сироти без родителів на снігу і на морозі. Ще сьогодні, коли його згадаю, то сліз стримати не можу, хоча й знаю, же такий славний лицар як пан полковник Нечай, сам колись спудеєм у нашій школі бувши, зрозуміє наш жаль і новими кіньми нас обдарує.

– Ось як! – Пошивайло блиснув чорними очима на Нечая, ніби чекав від нього живої відповіді. Але замість відповіді побачив усмішку на устах свого полковника.

– Або наші шати! – говорив далі Кульчицький. – Чи ж то годиться, щоб кавалірове зі зацних і шляхетних домів у таких шатах перед очима таких лицарів, славою вкритих, показувались? Та ж то образа була би для всіх, imprimis для її милости пані полковниці, на що пан полковник певно згодитися не схоче. Бо що ти, Петре, скажеш, коли тебе полковник попросить зайти до нього на вечерю, чи на кухоль меду? Скажеш: не прийду, полковнику, бо мені, синові коронному, соромно перед тобою і перед твоєю малжонкою в таких лахміттях показатися, худобу свою і вбогість презентуючи? Ні, Петре, – говорив дальше, споглядаючи на Криницького, – кажу тобі, що пан полковник нас не пустить звідсіль доти, доки сам достоменно не впевниться, що ми вже маємо все, що нам із нашого народження належиться, яко же чада Яфетового роду sumus.

Кульчицький перервав і глянув допитливо на Нечая, з якого уст не сплила ще усмішка. Але коли не було відповіді, ще раз звернувся до Криницького:

– Так обізвися хоч ти, Петре, бо, як бачиш, моя eloquentia eventum nullum habuit

– Нічого дивного – загудів басом Криницький – бо ти говориш багато, але це все полова. Що з того, що слів багато, коли вони ні до чого?

– Що ти хотів, щоб я сказав?

– Питав тебе полковник, яка то фортуна загнала нас у ці сторони? Га?

– Питав.

– А ти що сказав?

– Як то ?

– Чи казав ти, що ми хотіли у Брацлав, щоб під рицарським мужем рицарського ремесла вчитися?

– Де ж ти мені дав час на це, коли ти мене до слова припустити не хочеш?

– Чи говорив ти, що і гетьман, його милість, казав нам перед паном Нечаєм чолом бити та його про протекцію просити?

– Протекція бідним бурсакам завжди й заєдно потрібна – підхопив Кульчицький. – Ні, ти правий, Петре. Я не знаю, як нам обом було б, якби ти не був із нами.

– Чи ти казав, що і пан Виговський листа до полковника Нечая написав, про нас у ньому згадуючи?

– Коли я мав на те час, Петре?

– Та що ми того листа не пропили, але вірно й чесно переховали, всі спокуси тіла мужньо відкидаючи, щоб його пану Нечаєві неповрежденним передати?

– Також ні, Петре.

– Так поклонися ще раз панові полковникові і віддай листа. Побачиш, що лист буде сильніший від усіх твоїх слів, які, хоч і пливуть бистро, аки ріка каламутна, але, окром полови, нічого більше не мають.

Кульчицький без слів спер самопал на Криницькому, наче на стіні, та почав нишпорити в своєму широкому поясі. Добув листа і, так само без слів, подав Нечаєві.

Нечай глянув цікаво. Побачив, що воскова печатка була ціла, хоча лист іззовні був брудний, помнятий. Хвилину тримав лист у руці, немов вагаючись, потім розірвав печатку, перебіг очима його короткий зміст, підніс із здивуванням брови вгору та ще раз глянув на бурсаків. Тоді склав листа і застромив собі за пояс. На його устах появилась знову та сама усмішка, що була раніше.

Присутні втихли, мабуть чекали, чи не прочитає Нечай листа вголос. Але він не звертав на те уваги і, наче забуваючи про лист, наказав, щоб прибулих завести на квартиру, де могли б відпочити, приодягтися, привести себе до ладу. Після відпочинку, щоб прийшли до нього.

Коли присутні стали збиратись до відходу, додав:

– І вас усіх, панове товариство, милости просимо до нас на вечір, на кухоль меду та на гутірку, бо хто знає, коли ми знову зійдемось в Брацлаві разом.

Наче холодним вітром повіяло по світлиці, хоча ніхто не знав, чому. Відходили один за одним іще з усмішкою на устах та нікому й на гадку не прийшло, що це мала бути їх остання спільна зустріч у полковому місті. Не було чути ні грому, ні не було видно чорних хмар, що заповідали б бурю, яка вже збиралась десь над подільськими горбами та ярами.

Коли вже всі відійшли, забираючи з собою й обох бурсаків, і в кімнаті залишились тільки Христя та Климовський, Христя підійшла до Нечая і з усмішкою глянула допитливо на нього.

Нечай добув листа та подав їй.

– Читай.

Вона прочитала швидко й очима, повними здивування, глянула на нього.

Коли цей кивнув головою, подала лист Климовському.

“Даниле – читав уголос Климовський. – Жар є всюди. Коли хворосту досипати, скрізь вогонь займеться. Прийми оцих двох і дай їм поміч у дальшій дорозі.

– Іван”.